Поняття та сутність громадянстві

Для знаходження вірної правової дефініції громадянства необхідно якомога глибше вникнути в її зміст. Зміст, у свою чергу, можна розглядати як сукупність усіх складових елементів певного явища та як головне у певній категорії або те, що відбиває її функціональне призначення.

Питання про поняття громадянства, його наукове визначення є важливою і складною проблемою конституційного права. По суті ще й досі не вироблено єдиної точки зору щодо тлумачення цього поняття та не дано вичерпного його визначення.

Як слушно зазначає О.С. Лотюк, громадянство - це структур­ний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст зв’язку людини і держави, взаємовідносин громадянина з державою та суспільством [88, с. 223].

В.М. Шаповал справедливо вказує, що „громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов’язки” [149, с. 102].

П.Ф. Чалий говорить про громадянство як про „невід’ємну ознаку держави і її суверенітету, без якого вона не може існувати” [141].

Поняття „громадянин” виникло ще за середньовіччя, коли в результаті поділу праці виникають міста, а в них складаєт ься суспільно-політичний лад із своїм інститутом середньовічного містового громадянства. Тоді поняття „городяни#” ототожню­валося з поняттям „громадянин” як синонім вільної людини, наділеної визначальною повнотою політичних і майнових прав. Так, І.І. Лукашук зазначає, що термін „громадянство” походить від слів „град”, „місто”, „горожанин”, тобто міський житель. Англійською мовою: „city” - місто, „citizenship” - громадянство, німецькою „Burger” - це не тільки громадянин, але й міський житель [100, с. 90].

Пройшло чимало часу, поки наприкінці XVIII - на початку XIX століть громадянство стало предметом правового регу­лювання, саме тоді почав формуватися інститут громадянства, який відповідає сьогоденню.

У радянській науці конституційного права зазвичай під громадянством розуміли правову належність осіб до певної держави, через що на них поширюються суверенітет цієї держави і вони користуються з її сторони захистом своїх прав і законних інтересів як всередині держави, так і за її межами. Розглядаючи громадянство як належність особи до конкретної держави, як правило, уточнюють: правова належність, закріплена законом належність, постійна правова належність.

Визначення громадянства як належності до держави можна поширювати на всі часи та епохи, але суті громадянства воно повною мірою не розкриває. Як справедливо зазначає В.Я. Бойцов, автори, які пропонують таке визначення, правильно відзначаючи зовнішню ознаку, не розкривають всієї глибини поняття грома­дянства [60, с. 18-26].

Визначення громадянства як звичайної належності до дер­жави, на думку Л. Альбертіні, означає примат держави над лю­диною, поглинання особи державою [58, с. 17]. За визначенням О.Г. Брянцевим громадянства як „належності”, досить виразно проглядається патерналізм, і виходить з примату держави над особою, де належність є тільки першоосновою, а громадянство - наслідком. Новий підхід до громадянства пов’язаний з визнанням пріоритету загальнолюдських цінностей, а не примату держави. Держава і особа повинні розглядатись як рівноправні суб’єкти правовідносин громадянства. Визначення громадянства як звичайної належності до держави виключає активність особи. І справді, як справедливо зазначає В.Я. Бойцов, обмежуючись при характеристиці громадянства вказівкою на ознаку належності особи до держави, ми не відображаємо активної ролі громадян в управлінні справами держави, у здійсненні державної влади [60, с. 18-26].

Тому, очевидно, лише прагненням виокремити зазначені суттєві моменти можна пояснити включення деякими авторами у визначення громадянства держави спеціальної вказівки на те, що належність особи до держави забезпечує їй активну участь у всіх галузях соціального, економічного та державного життя.

Викладене вище дає підстави для висновку, що при визначенні громадянства не можна обмежуватися тільки вказівками на належність фізичної особи до держави. Виділення цієї ознаки в понятті громадянства є цілком правомірним, але далеко не достатнім.

Крім того, слід зазначити, що визначення громадянства як належності до держави, характеризують міжнародно-правову сторону громадянства. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін „державна належність”, який означає, що між особою і державою існує юридичний зв’язок особливого характеру, але при цьому особа може і не бути громадянином. Особа, зв’язана державною належністю, політично підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-правовий захист з її боку. Але якщо особа не є громадянином, держава не зобов’язана гарантувати їй права і свободи у повному обсязі.

Поняття державної належності є ширшим за поняття гро­мадянство. Законодавство може визначати різні рівні такої належ­ності, що стосуються різних категорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин зберегло від­повідний правовий зв’язок з цією кращою [149, с. 103]. У Вели­кобританії інститут громадянства врегульований „Актом про британське громадянство” (British Nationality Akt) 1981 року. Для позначення громадянства названий закон використовує два термі­ни - „nationality” і „citizenship”. Перший з них має більш широке значення, є узагальнюючим та характеризує правовий зв’язок особи не тільки з Великобританією, але й із Співдружністю вцілому. Власне тому він і вживається в назві закону. Поняття ж „citizenship” означає стійкий правовий зв’язок фізичної особи безпосередньо із Сполученим Королівством.

Разом з тим, для повноправних громадян державна належ­ність не створює додаткових прав і обов’язків.

Такий дуалізм стану громадянства відомий праву розвинутих країн, хоч у теоріїтерміни „громадянство” і „державна належність” розрізняються не завжди. При цьому в деяких мовах поняття громадянства позначається двома термінами, один з яких вказує на приналежність особи до даної держави, а інший - на її ста­новище як співправителя в державі. В німецькій мові це відповід­но „Staatsangehijrigkeit” (буквально „належність до держави”) і „Buergerschaft” (буквально „громадянство”), в іспанській - „nacionalidad” (буквально „національність”, що означає належ­ність до держави) і „ciudadania” (власне „громадянство”), в сербо­хорватській - „drzavlianstvo” (від drzava - держава) і „gradanstvo”. Наприклад, в ст.ЗО Конституції Мексики говориться про порядок набуття мексиканської „національності”, а згідно ст. 34, „грома­дянами Республіки є чоловіки і жінки, які, будучи мексиканцями, відповідають, крім того, наступним умовам: 1) досягли вісім­надцятирічного віку; 2) ведуть гідний спосіб життя”. З цього випливає, що хоча термін „мексиканець” означає належність не до етносу, а до держави, не всі „мексиканці” є „громадянами”. Втрата „національності” спричиняє втрату „громадянства”, але не навпаки: можна втратити „громадянство”, залишаючись „мексиканцем”.

Крім того, висловлюється думка про громадянство як членство в державі [120, с. 46], [71, с. 234-235]. Така точка зору, на наш погляд, має право на існування з тієї причини, що держава являє собою не тільки апарат влади, але й певну спільноту (організацію) більшої частини населення, юридично оформлену у вигляді інституту громадянства. Громадянство як членство в державі розуміється передусім тне як союз усіх, а як союз осіб, які перебувають у стійкому, постійному, спеціально оформленому правовому зв’язку з державою.

Справді, держава не є союзом усього населення, оскільки таке розуміння означало б це як союз усіх осіб, які постійно проживають на території держави.

Визначення громадянства як членства має певний сенс, 'скільки громадяни шляхом здійснення ними демократії вирі­шують, хто може бути громадянином (членом), а хто ні, кого вони приймають до організації, а кого ні, а сама держава, як і кожна організація, є саморегулятивним утворенням. Однак, на думку Л.Альбертіні, порівняння держави з організацією, а громадянства з членством може бути тільки ненауковим, умовним, оскільки як наукове визначення воно було б дуже вузьким і не відбивало повного змісту громадянства [58, с. 18].

Отже, розглядаючи державу як організацію осіб, правомірно, на нашу думку, говорити і про членство в цій організації, бо особа як член політичної спільноти - держави, завжди виступає в особ­ливій „громадянській” формі. Кожен громадянин в цій організації (державі) є повноправним суб’єктом державної влади.

Проте, деякі автори вважають, що у такому визначенні по­няття громадянства (як членства в державі) відображена концепція примату держави над собою [88, с. 237-238].

Іноді громадянство визначається як правовий стан особи [103, с. 163]. Але, як вірно зазначає В.С. Шевцов, якщо звести зміст громадянства виключно до правового стану особи і одночасно бачити в ньому передумову прав і обов’язків особи, й надалі зали­шається не з’ясованим питання: як можуть правовий стан чи правове положення особи обумовлювати поширення на цю особу будь-яких прав і обов’язків [150, с. 17]. Безумовно, особа, маючи певне громадянство, перебуває у певному стані. Але визначення громадянства як стану особи залишає без уваги іншого суб’єкта громадянства - державу і зводить громадянство до стану, що виникає невідомо яким чином.

С.І. Русінова визначає громадянство як „об’єктивне право людини, яке встановлює належність останньої до певної держави” [120, с. 46]. Таке визначення є в принципі тотожним розумінню громадянства як належності до держави. Але воно, по-перше, зводить громадянство суто до правового інституту, а по-друге, жодним чином не вказує на зміст громадянства.

У літературі також зустрічається визначення громадянства як суб’єктивного права особи. Так, О.О. Миронов визначає громадянство як своєрідне суб’єктивне право людини [105, с. 87]. Так само його розглядав і І.Є. Фарбер який, зокрема, писав: „громадянство є суб’єктивне право індивідуума мати грома­дянство” [123, с. 164].

Як правило, під суб’єктивним правом розуміється забезпечена нормами права можливість поведінки особи. Безсумнівна заслуга в розробці позитивного змісту суб’єктивного права належить С.Н. Братусю, який вперше у вітчизняній (радянській) літературі визначив суб’єктивне право як міру можливої або дозволеної поведінки особи (нормативістський підхід). У ціннісному та соціо­логічному розумінні суб’єктивне право базується не тільки на нормі права, а й на правових ідеях, суспільних відносинах.

Громадянство можна віднести, на нашу думку, до категорії суб’єктивного права. Тим більше, згідно з сучасним розумінням громадянства, кожна людина має на нього право, що підтвер­джується рядом міжнародно-правових документів. Так, частина друга статті 15 Загальної Декларації прав людини визначає: „Кожна людина має право на громадянство” [3, с. 1-8]. В пункті З статті 24 Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права відзначається, що кожна людина має право на набуття гро­мадянства. Конвенція про права дитини від 20 листопада 1978 року, конкретизуючи це положення, визначає, що дитина має право на громадянство з моменту народження. Так само і Європейська Конвенція про громадянство зазначає, що кожен має право на громадянство [169].

В західноєвропейських країнах дуже поширеним є розуміння громадянства як статусу. На думку прихильників теорії громадянства як статусу, громадянство - це правова якість, властивість бути членом певної держави. Вона є передумовою володіння особою певними правами та обов’язками, зміст яких не входить до поняття громадянства.

Нідерландський вчений-правознавець Г.Р. де Гроот визначає громадянство не тільки як статус, а також як „порожню оболонку”, яка заповнюється через те, що держава, наддержавні інституції чи навіть міжнародне правове товариство потребують громадян­ства як місця прив’язки прав і обов’язків. Визнання Г.Р. де Гроотом громадянства як „статусу готовності” повинно, на його думку, акцентувати, що з самим громадянством ще не пов’язані певні правові наслідки. Такої думки дотримується і швейцарський правознавець Е.Б. Відеркер: „Громадянство як статус є тільки передумовою та причиною взаємних прав та обов’язків між громадянином та державою...”.

Розгляд громадянства як статусу зводить його до звичайного юридичного факту і не враховує ролі громадянина в суспільстві. Громадянство не є простим і тим більше порожнім або ж „невідомим” статусом, адже загальновідомим є те, що пов’язується з громадянством та його функціями в сучасному суспільстві, перш за все - інтеграційною.

За громадянством не можна -изнавати якості порожньої оболонки з точки зору визнання права кожної людини на гро­мадянство, інакше було б незрозумілим, чому повинна гаранту­ватися якась порожня оболонка.

У радянській літературі також зустрічаються визначення, в яких громадянство - це правовий статус особи, який обумовлює поширення на неї прав і свобод та захист від можливого їх по­рушення як у межах держави, так і в тих випадках, коли громадяни перебувають за кордоном [95, с. 127]. У певному сенсі грома­дянство, звичайно, може розглядатися і як правовий статус. Як специфічний правовий зв’язок особи з державою він передбачає перебування особи у певному правовому стані. Разом із тим, правовий статус особи - це хоча і суттєва, але зовсім не єдина ознака, що характеризує відносини особи і держави.

У зв’язку з тим, що з громадянством можна пов’язувати певні права та обов’язки, воно виконує функцію статусу, але це є тільки його функцією, а не змістом. З певними застереженнями грома­дянство можна розглядати як статус за наслідками. Розгляд громадянства тільки як статусу позбавляє його абсолютно будь- якого змісту, зазначає Л.М. Альбертіні [58, с. 24].

Громадянство розглядається в правовій літературі і як правовий зв’язок [56, с. 25], як особистий правовий зв’язок особи з державою [69, с. 360], стійкий правовий зв’язок особи з державою [54, с. 5, 11]. Громадянство визначається також як політичний зв’язок особи і держави, але одночасно обов’язково відзначається його правовий характер [104, с. 12], [67, с. 32]. Однак такий вид зв’язку піддається критиці, оскільки в ньому вбачається „явний рудимент тоталітаризму” [86, с. 85].

В ст. 1 Закону України „Про громадянство України” подано наступне визначення громадянства: „Громадянство України - правовий зв’язок між фізичною особою та Україною, що знаходить стій вияв у їх взаємних правах та обов’язках” [9, с. 65].

Таким чином, в новому Законі про громадянство України замінено формулу,,громадянство - належність до держави”. До речі, така ж тенденція прослідковується і в Законах про грома­дянство інших колишніх республік Союзу РСР, тепер незалежних держав.

У преамбулах або в перших статтях законів про громадянство Росії, Азербайджану, Казахстану, Киргизії, Таджикистану, Узбекистану у визначеннях громадянства також вжито термін — ув’язок особи з державою”.

Формула,,громадянство — належність до держави” зберег­лася, і то в реформованому вигляді, тільки в законах Білорусі й Туркменії

У короткій преамбулі Закону „Про громадянство Грузії” вжито термін „союз” особи з державою. Цей термін вперше зустрічається з практиці офіційного визначення громадянства. Проте його не можна вважати неприйнятним чи таким, що докорінно відріз­няється від терміна „зв’язок” особи з державою або „відношення” між ними (Закон Молдови) [106, с. 15].

Громадянство не можна розглядати ні як правовий зв’язок між особою і державою, який існує поза взаємними правами та обов’язками даної особи та держави, ні як звичайну, механічну сукупність цих прав та обов’язків. Громадянство - це двосто­ронній правовий зв’язок, що складається із взаємних прав та обов’язків особи і держави, встановлених законодавством відповідної держави [144, с. 23]. Ці права та обов’язки становлять зміст громадянства будь-якої держави. З цього слідує, що зміст громадянства як правового явища охоплює взаємні права та обов’язки держави і особи і належить до сфери внутрішньо­державного права. Однак проста сума відповідних прав та обо­в’язків не становить змісту громадянства. Лише визначене їх поєднання, що утворює єдиний правовий зв’язок, який характеризується особливими якостями, дозволяє говорити про громадянство.

Іншими словами, для існування громадянства важливим є не окреме право або обов’язок, а їх поєднання. Ніякі окремі права або обов’язки особи не можуть розглядатися як невід’ємна ознака громадянства. Дійсно, жодна спроба знайти якісь права або обов’язки особи щодо держави або навпаки, котрі в усіх випадках входили б до змісту громадянства будь-якої держави, тобто були б невід’ємною частиною змісту поняття громадянства, виявилася б марною [144, с. 23].

Що ж є спільним для громадянства різних держав? Які особливі якості характеризують цей правовий зв’язок? Такою якістю є стійкість громадянства, яка є дуже важливою його ознакою, його юридичним критерієм. Отже, громадянство - це стійкий правовий зв’язок між особою та державою. Громадянство є стійким в силу того, що права та обов’язки, які становлять його зміст, також є стійкими. Але права та обов’язки; що входять до змісту громадянства, в свою чергу, є стійкими саме тому, що належать до його змісту.

Стійкість громадянства є основним правовим критерієм, який відрізняє його від правового зв’язку, котрий існує між державою та іноземцями, що тимчасово чи постійно проживають в ній. Іноземці можуть мати права та обов’язки, аналогічні до тих, якими володіють громадяни держави їх перебування. Але це не дає підстав вважати їх громадянами або ж включати до змісту громадянства лише ті права та обов’язки між особою та державою, які відрізняють громадян від іноземців. Права та обов’язки гро­мадян та іноземців, що співпадають, відрізняються не лише тим, що перші є стійкими, а інші ні (у випадку вийду за межі країни перебування іноземець втрачає права та обов’язки, які він там набув). У комплексі права та обов’язки держави щодо іноземця і навпаки не утворюють єдиного стійкого зв’язку, в той час як поєд­нання усіх взаємних прав та обов’язків держави та громадянина такий зв’язок утворює.

Тому не можна погодитись з угорським вченим Л. Самелом, який вважає, що конституційні права та обов’язки належати до змісту громадянства не можуть, оскільки вони поширюються, за поодиноким винятком, і на іноземців [65, с. 255]. Навіть якщо уявити, що яка-небудь держава встановила абсолютно однакові права та обов’язки для власних громадян та іноземців, то і в тому випадку між вказаною державою та іноземцями, які перебувають на її території, стійкого правового зв’язку не виникне.

Крім правової стійкості громадянство володіє ще однією ознакою: воно засноване в принципі на фактичному зв’язку особи з державою. Держава на власний розсуд встановлює умови набут­тя і втрати громадянства. Умови ці досить різноманітні та не є однаковими у кожній державі. Але всі вони ґрунтуються на спільній ознаці - виходять з необхідності фактичного зв’язку громадянина з відповідною державою. Умови набуття та втрати громадянства в конкретній державі визначаються також особ­ливостями її соціально економічного та політичного ста­новища. Необхідність фактичного зв’язку громадян з державою означає не лише те, що громадянство надається особам, які фактично пов’язані з даною державою. Воно може надава­тись також особам, які ніколи не були фактично пов’язані з зазначеною державою, але стосовно яких є підстави вважати, що вони будуть з нею пов’язані.

Критерій фактичного зв’язку при цьому не є обов’язковим з правової точки зору. Наявність в особи фактичного зв’язку з державою не завжди свідчить про те, що ця особа володіє громадянством даної держави. З іншого боку, в сучасних умовах можливими є випадки, коли громадянин втратив будь-який зв’язок зі своєю державою, але тим не менш зберігає своє громадянство. Тому можна говорити, що фактичний зв’язок особи з державою лежить -в основі громадянства лише в принципі. Проте винятки не можуть порушити загального правила, оскільки більшість громадян будь-якої держави завжди фактично з нею пов’язані. Це виражається перш за все в тому, що більшість населення держави в нормальних умовах, наприклад за відсутності війни, проживає на її території. Постійне проживання на території держави — це найтиповіший вид фактичного зв’язку особи з державою. До того ж, це найміцніший вид такого зв’язку. Саме тому постійне проживання на території держави відіграє чималу роль при наданні громадянства.

Російський міжнародник В. Уляницький правильно підкреслював щодо поступового послаблення значення фактич­ного зв’язку для володіння громадянством: „У зв’язку з необхідністю міжнародного спілкування, що визначається право­свідомістю цивілізованих народів та виражається у визнанні за кожною окремою людиною права на свободу пересування, значення фізичного, територіального зв’язку підданого з дер­жавою, неодмінно повинно було послабитись в наш час, а юридичний момент цього зв’язку, навпаки, посилитись...”. Слід зазначити, що основною причиною, що викликала визнання державами свободи пересування фізичних осіб та спричинила посилення юридичного боку громадянства, був розвиток міжнародних економічних зв’язків.

Науку конституційного права давно турбує питання стосовно того, чи існують права і обов’язки, які входять до змісту гро­мадянства, та права і обов’язки, які безпосередньо пов’язані з громадянством.

Це питання досліджувалось вченими-конституціоналістами ще у минулому столітті. Так, на думку деяких з них (Сейдел, Йелінек), визначити зміст громадянства (у той час вживався термін „підданство”) цілком неможливо. Громадянство полягає в сумі прав і обов’язків індивіда, що базується на законах країни; тому громадянство не має постійного змісту: останній змінюється з виданням кожного нового закону. Ще менш ймовірно дати таке визначення, яке б підходило для громадянства в усіх державах.

Інші, навпаки, вважали цілком можливим визначити зміст громадянства. Так, за Лабандом: 1) Підданство зобов’язує під­корятися державній владі, незалежно від того чи перебуває особа на державній території, чи за кордоном; іноземці ж підкоряються тільки доти, поки знаходяться в країні. Покора означає не лише пасивну слухняність, але й активну діяльність, несення нату­ральних повинностей (зокрема - військової). 2) Громадянство зобов’язує до вірності, тобто зобов’язує нічого не вчиняти на шкоду державі; іноземця можна також переслідувати за дії на шкоду державі, але не за зраду. Громадянство, - вказує Лобанд, - створює з іншого боку права: 1) державна влада зобов’язана надавати своїм громадянам захист і поза державною територією; 2) громадянин має право перебувати на території своєї держави, остання зобо­в’язана „терпіти” його, не має права вигнати, не має права вимагати щоб інша держава „терпіла” його в себе, зобов’язана прийняти, коли інша держава повертає його „жебрака чи бродягу” [156]. Отже, громадянин має право на перебування в межах держави і на захист поза нею. Всі інші права, на думку вченого, або нехарактерні для громадян, оскільки доступні й іноземцям, або можливі не у будь-якій державі, а тільки на певних стадіях державного життя.

З останньою тезою важко погодитись, бо, як вже було сказано, навіть якщо будь-яка держава встановила б абсолютно однакові права та обов’язки для власних громадян та іноземців, то і в тому випадку між нею та іноземцями, які перебувають на її території, стійкого правового зв’язку не виникне.

В.М. Гессен на початку XX століття писав, що наука держав- ного.права „не в змозі дати відповідь на питання, які обов’язки і

права складають еззепйаіе відносин громадянства, чи, іншими словами, які обов’язки і права характеризують громадянина як такого, - громадянина на відміну від іноземця” [75, с. 9].

Ця проблема аналізувалась у правовій літературі й пізніше.

Так, Л.Д. Воєводін, наприклад, вважає, що взаємні „специ­фічні” права і обов’язки особи та держави „виникають у зв’язку з поширенням на дану особу юрисдикції держави, з наданням особі в повному обсязі правоздатності, з охороною державою прав та законних інтересів громадян як всередині держави, так і поза її межами” [77, с. *175].

На думку С.В. Черниченка, питання про те, які саме права та обов’язки належать до змісту громадянства взагалі, не має прин­ципового значення, оскільки в різних державах, а також в залеж­ності від обставин ці права і обов’язки не тільки різняться, але й змінюються [145, с. 56]. З цією думкою, на наш погляд, варто погодитися.

Велика група вчених західноєвропейського регіону схильна розглядати громадянство як правовідносини. На думку прихиль­ників цієїтеорії, громадянство являє собою правові відносини між державою та особою, з яких для обох суб’єктів виникають певні права та обов’язки.

Історичні джерела розуміння громадянства як правових відносин між державою і громадянами, грунтуються на уявленні, що змістом громадянства є відносини підданого до монарха. Особливо виразно це уявлення про громадянство ми знаходимо в англійському праві. А. Макаров визначає поняття громадянства як „правові відносини між державою та її громадянами..., при регулюванні яких властивість особи як суб’єкта цих правовідносин утворює правовий статус цієї особи”.

В юридичній літературі деяких країн (зокрема Болгарії та Угорщини) висловлено погляд, згідно з яким громадянство розгля­дається як державно-правові відносини. Нам видається, що ця думка заслуговує на увагу і врахування при дослідженні даної проблеми. Так, болгарські вчені Б. Спасов та А. Ангелов, прово-

Угорський вчений Л. Самел пропонує наступне визначення громадянства: „Під громадянством розуміється таке правовідносин, в якому особа як одна з його сторін перебуває під владою певної держави, котра виступає як друга сторона, і несе щодо неї обов’язки навіть в тому випадку, коли полишає територію держави, і разом з тим може вимагати надання таких прав, які держава не зобов’язана забезпечувати особам, які не перебувають з нею у вказаному правовідношенні” [65, с. 250].

Слід зазначити, що визначення громадянства як правовідносин зустрічає підтримку і серед інших вчених. Так, І.Є. Фарбер відзначає: „Відомо, що громадянство є особливими правовід­носинами між особою та державою вцілому. Це державноправові відносини. Звідси слідує, що тут громадянин виступає суб’єктом державного права” [123].

К.В. Арановський зазначає: „Громадянство є комплексними, стійкими правовідносинами за участю людини та держави, які безпосередньо визначають правовий стан особи, межі право- суб’єктності, склад прав і свобод, якими особа може скористатися, а також обов’язки сторін заданими правовідносинами [59, с. 343].

У правовій науці, як відомо, найзагальнішою категорією є категорія правовідносин, використання якої дозволяє підійти до виявлення більш глибокої сутності громадянства.

Характерною рисою сучасного наукового знання є проникнення в структуру досліджуваних об’єктів. Ця риса властива як для природничих, так і суспільних наук, в тому числі для правової науки.

Звідси випливає, що категорія структури є невід’ємним елементом теоретичних досліджень.

С.С. Алексєєв зазначає, що поняття „структура” при ха­рактеристиці правовідносин може бути застосоване, по суті справи, лише до юридичного змісту (суб’єктивні права та обов’язки), де співвідношення прав та обов’язків, з одного боку, груп („пучків”) прав та обов’язків - з іншого, повністю вписується в типову конструкцію системних зв’язків, без якої жодна структура є неможливою. Звичайно, може бути проаналізована і структура матеріального змісту правовідносин (фактична поведінка суб’єктів правовідносин). Але з правового боку вона являє собою не більше, ніж проекцію структурних характеристик прав та обов’язків на реальну поведінку суб’єктів [55, с.47].

Таким чином, структура правовідносин - це побудова взаємопов’язаних прав та обов’язків, поділ їх на групи, спів­відношення між ними.

Громадянство - явище багатогранне. Наукове дослідження приводить до пізнання різноманітних сторін цього явища, до виявлення в понятті громадянства ряду ознак. У числі цих останніх дослідники виявляють передусім такі, які характеризують зовнішні, найбільш доступно видимі сторони громадянства. Тому не випадково, що громадянство в першу чергу характеризується як належність особи до держави, як форма правового зв’язку особи з державою. Зазначені риси виявляються на початковому етапі процесу пізнання, коли громадянство як цілісне явище роз­членовується на складові частини, елементи. Цілісність громадян­ства на цьому рівні пізнання проявляється лише зовнішнім чином: елементи, що складають громадянство, тільки називаються, але не досліджуються. Пізнати сутність громадянства як цілісної системи можна на базі глибокого вивчення елементів структури і суттєвих зв’язків між ними.

Дослідження громадянства в цьому аспекті становлять особ­ливе, самостійне завдання конституційно-правовоїнауки. Цінність структурного аналізу громадянства як цілісного правового явища полягає в тому, що такий підхід відкриває шлях для осягнення досліджуваної проблеми у всій її загальності та у всій глибині.

Підхід до характеристики громадянства як конституційно- правового відношення логічно обґрунтований. Неможна не бачити, що за рельєфними ознаками „належності особи до держави” та „правового зв’язку особи з державою” криються реально існуючі суспільні відносини конкретної людини з певного державою. Сукупність цих суспільних відносин становить предмет регулювання одного з інститутів конституційного права — інституту громадянства.

Норми конституційного права, які утворюють інститут громадянства, складають юридичну основу для конституційно- правових відносин громадянства, що виникають між державою як цілим та його громадянами. Конституційно-правові відносини, в тому числі і їх різновид - правовідносини громадянства, являють, як і інші види правовідносин, „головний засіб, за допомогою якого здійснюється дія юридичних норм”.

Як і будь-які суспільні відносини, правові відносини можуть означати зв’язки, які породжуються належністю людини до визначених спільнот (в тому числі до держави). Таке трактування правовідносин дозволяє, на наш погляд, розкрити більш глибоко сутність громадянства. Характеристика громадянства як консти­туційно-правового відношення заснована на врахуванні й інших характеристик цього поняття.

І насправді, якщо належність особи до визначеної держави породжує правові зв’язки між ними (а в цьому саме полягає суть більшості визначень громадянства), то при співставленні цих ознак поняття громадянства напрошується висновок, що громадянство можна розглядати через призму правовідносин.

С.С. Алексєєв визначає правовідносини як індивідуальний суспільний зв’язок між особами, що виникає на основі норм права, характеризується наявністю суб’єктивних юридичних прав та обо­в’язків і підтримується (гарантується) примусовою силою держави.

Далі вчений підкреслює, що вирішальною (основною) рисою правовідносин є те, що вони становлять особливий суспільний зв’язок між особами, зв’язок через їхні права та обов’язки (правовий зв’язок). А це свідчить про те, що учасники право­відносин взаємопов’язані, тобто займають стосовно один до одного визначене положення (стан, позиції). Така характеристика правовідносин повною мірою узгоджується з філософським розу­мінням відносин, у відповідності з яким „вже сам факт, що це є відносини, означає, що в ньому є дві сторони, які є взаємо­залежними”.

Ось цей момент - „належать одна до одної'” - і є ключовим для розуміння правовідносин. Оскільки ті чи інші особи висту­пають як носії суб’єктивних юридичних прав та обов’язків, то вони в силу нерозривної єдності цих прав та обов’язків належать одна до одної як учасники правових відносин.

С.С. Алексєєв зазначає, що у філософській літературі розме­жування між філософськими категоріями „зв’язок” і „відносини” ще чітко не сформульоване. Виділення правовідносин, зазначає автор, з усієї маси багатоманітних та різнохарактерних зв’язків, які існували в правовій дійсності (правових зв’язків), здійс­нюється за особливою, високозначущою з позицій правознав­ства підставою - чи розкриває даний зв’язок соціальну при­роду та юридичний характер суб’єктивних прав та обов’язків [55, с. 47-50]. '

Правовідносин громадянства характеризується загальними ознаками, властивими всім суспільним відносинам, та специ­фічними ознаками, що властиві лише правовим відносинам як самостійному видові суспільних відносин. Суб’єктами правовід­носин громадянства є громадянин і держава. Юридичний зміст правовідносин громадянства виражається в суб’єктивних правах та обов’язках держави і громадянина.

На думку Л. Самела, зміст правовідносин громадянства проявляється в тих специфічних правах та обов’язках, які мають тільки громадяни [65, с. 255]. До числа цих прав громадян Л. Самел відносить, зокрема, право постійно проживати на території держави, право користуватися захистом держави у випадку перебування за кордоном. Лише громадяни володіють можливістю користуватися всією сукупністю соціально-економічних, полі­тичних та особистих прав; особи без громадянства та іноземці не володіють правами громадян держави в повному обсязі. Ці положення характеризують суб’єктивні права та обов’язки гро­мадянина як однієї сторони правовідносин громадянства. Однак юридичний зміст правовідносин складається із суб’єктивних прав та обов’язків обох сторін, а це означає, що запропонована Л. Самелом характеристика потребує доповнення.

Розкриваючи зміст правовідносин громадянства, слід врахо­вувати, що кожному суб’єктивному праву громадянина відповідає юридичний обов’язок держави, що ці права і обов’язки взаємо­пов’язані, становлять певну єдність. Такий підхід до характе­ристики змісту правовідносин видається більш прийнятним. У складі правовідносин громадянства можна, на наш погляд, виділити два основних елементи їх юридичного змісту, кожен з яких включає особливе, загальне суб’єктивне право і особливий загальний юридичний обов’язок, що йому відповідає:

1) Держава, виступаючи як сторона правовідносин гро­мадянства, володіє таким суб’єктивним правом, як можливість вимагати від громадянина поведінки, що відповідає правопорядку', котрий склався в державі. Цьому праву держави кореспондує покладений на громадянина юридичний обов’язок дотримуватись встановлених і санкціонованих державою норм об’єктивного права.

2) Громадянин як суб’єкт правовідносин громадянства набуває права вимагати від держави захисту своїх законних інтересів у випадку їх порушення. Даному суб’єктивному праву громадянина відповідає обов’язок держави забезпечувати від усіляких посягань законні інтереси громадянина, його життя, майно та безпеку незалежно від того, де перебуває громадянин - на території своєї держави чи за межами її кордонів. Особливість суб’єктивних прав та юридичних обов’язків у правовідносинах громадянства полягає в тому, що вони носять доволі загальний, так би мовити, універсальний характер. Ці права та обов’язки можна розглядати як юридичні факти, на основі яких виникають менш загальні суб’єктивні права та обов’язки у складі інших правовідносин і, в першу чергу, правовідносин, які характеризують правовий статус громадянина.

Специфіка юридичного змісту правовідносин громадянства стає більш відчутною, якщо прослідкувати в дії механізм право­вого регулювання відносин українського громадянства. Важливо підкреслити ту обставину, що виникнення правовідносин укра­їнського громадянства завжди пов’язане з сукупністю юридичних фактів, з фактичним (або юридичним) складом.

Фактичний склад - це система юридичних фактів, необхідна для настання юридичних наслідків (виникнення, зміни, припи­нення правовідносин).

Важлива риса фактичного складу полягає в тому, що життєві обставини, які входять до нього, утворюють цілісну систему. Як і в будь-якій системі, елементи фактичного складу перебувають у взаємозв’язку та взаємозалежності. Причому кінцевий ефект (даний правовий наслідок) є результатом фактичного складу в цілому - всього комплексу фактів [55, с. 47-50].

За своїм об’ємом фактичні склади можуть бути поділені на завершені та незавершені.

Завершені - це склади, в яких закінчений процес накопичення юридичних фактів. Вони породжують кінцеві юридичні наслідки - відбувається виникнення, зміна або припинення правовідносин. Моментом, що свідчить про завершеність правоутворюючого складу, є виникнення суб’єктивного права (обов’язку).

Загальновідомо, що переважна більшість українських громадян - це особи, які народилися від громадян України. Факт народження людини від українських громадян є юридичним фактом.

Визнання особи українським громадянином зазвичай по­в’язують з фактом реєстрації народження. Однак не завжди враховується, що у зв’язку з реєстрацією народження дитини виникає ряд пов’язаних між собою правовідносин. По-перше, між батьками дитини та органом запису актів громадянського стану виникають адміністративно-правові відносини з приводу реєст­рації самого факту народження. Передумовою цього виступають відповідні норми адміністративного права [29, с. 34]. По-друге, видача свідоцтва про народження дитини означає визнання її українським громадянином. У момент реєстрації і видачі свідоцтва про народження складаються конституційно-правові відносини щодо визнання особи громадянином. По-третє, з моменту визнання особи українським громадянином виникають конституційно- правові відносини громадянства. Тут слід особливо зауважити, що суб’єктами правовідносин українського гро-мадянства виступають Українська держава в цілому і кожний український громадянин зокрема.

Не фізична особа взагалі, а людина, вже визнана грома­дянином України, є однією із сторін правовідносин українського громадянства. Як видно з вищенаведеного, правовідносини громадянства в процесі становлення проходять через ряд стадій. Сам факт народження людини від українських громадян, який є вихідним моментом в процесі становлення правовідносин українського громадянства, ще не призводить до утворення правовідносин у завершальному вигляді. Цей факт породжує лише можливість визнання дитини громадянином України. Юридичне визнання новонародженого українським громадянином відбу­вається у наступній стадії- в момент реєстраціїта видачі свідоцтва про народження. Правовідносини, що у зв’язку з цим виникають щодо визнання людини українським громадянином, мають ви­рішальне значення у становленні правовідносин українського громадянства.

Звідси випливає, що факт народження дитини від українських громадян призводить до складання правовідносин громадянства лише в сукупності з іншими юридичними фактами, якими виступають правовідносини з реєстрації народження дитини та з визнання її українським громадянином. Аналогічно викладеному йде процес становлення правовідносин українського громадян­ства у випадку, якщо вихідним моментом для його виникнення є клопотання іноземця про прийняття його до українського громадянства.

На підставі цього клопотання виникає конституційно-правове відношення між компетентним органом державної влади та іноземцем з визнання останнього українським громадянином. Якщо клопотання задовольниться й іноземця буде визнано українським громадянином, то між новим громадянином України, тепер уже колишнім іноземцем, і Українською державою в цілому складеться конституційно-правове відношення громадянства. Акт Президента України про прийняття іноземця до числа українських громадян завершує процес становлення правовідносин українського громадянства.

Відзначивши, що у фактичному складі є головний факт, який визначає виникнення суб’єктивного права, З.Д. Іванова підкреслює, що завершальним елементом фактичного складу є не просто останній факт, що настав при розвиткові складу, а той факт, за наявності якого виникає передбачене нормами права суб’єктивне право [55, с. 47].

Досліджуючи питання про предмет конституційного регулювання, Д.А. Ковачев пише, що предметом правового регулювання завжди є суспільні відносини. А це свідчить про те, що для того, щоб відповісти на питання про предмет конституційного регулювання, необхідно встановити ті специфічні властивості, які притаманні суспільним відносинам, що його складають.

Вирішення цього непростого завдання, як зазначає Д.А. Ко­вачев, виявилось можливим завдяки відкриттю одного виключно важливого факту правової дійсності, який здійснив по суті революцію в теорії про правовідносин, яке до того будувалось на матеріалі цивільного права. Йдеться про констатацію факту, що в правовій дійсності існують постійні правовідносини (їх називають ще загальними, загальнорегулятивними, статут-ними, триваючими або правовідносинами „першого порядку”) [115, с. 14-15].

На відміну від тимчасових правовідносин, які поро­джуються в силу виникнення будь-якого юридичного факту і тривають доти, доки не виконані дії, передбачені правовою нор­мою, постійні правовідносини виникають з моменту юридич­ного закріплення кола суб’єктів права та їхнього правового статусу і тривають протягом усього часу, поки існують суб’єкти, які є їх сторонами. Саме ті правовідносини, в яких юридично закріплюється суспільно-політична структура суспільства, ре­гулюються найстабільнішим, основним законом держави - Конституцією.

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити наступні висновки:

1) Перш за все, правовідносини українського громадянства за своєю структурою є складними: до складу їх юридичного змісту включається сукупність суб’єктивних прав та обов’язків обох сторін правовідносин - Української держави в цілому і конкретного громадянина зокрема. Складний характер цих правовідносин обумовлений, зокрема, тим, що в процесі становлення вони „переплітаються” з іншими правовідносинами та виникають, як правило, на основі сукупності юридичних фактів. Громадянство як складні правовідносини складаються з декількох елементів правовідносин. Такі, наприклад, правовідносини з визнання людини громадянином; правовідносини, пов’язані з поновленням в громадянстві; правовідносини, що виникають у зв’язку з виходом з громадянства, а також з втратою громадянства. Юридичний зміст цих правовідносин більш конкретний за своїм характером, ніж зміст самих правовідносин громадянства.

2) Далі потрібно відзначити як одну з особливостей право­відносин громадянства їх стійкий, триваючий, постійний характер. Існування цих правовідносин в часі не обмежене визначеним строком. Правовідносини громадянства виникають з моменту визнання особи українським громадянином і продовжують існу­вати аж до його смерті, виходу його з українського громадянства тощо. Якщо фізична особа визнана українським громадянином, вона виступає як суб’єкт правовідносин українського громадянства протягом невизначеного строку.

3) І врешті, особливість правовідносин громадянства полягає в тому, що вони мають найзагальніший характер у порівнянні з іншими видами правовідносин. Ця риса проявляється в специфіч­ному характері суб’єктивних прав та обов’язків учасників правовідносин громадянства України. Права та обов’язки укра­їнської держави в цілому і кожного громадянина України як носіїв правовідносин громадянства характеризуються універсальністю, всезагальністю.

Отже, як висновок, на думку автора, слід відмітити, що громадянство можна визначати і як правову належність особи до держави, і як членство в державі, як правовий стан особи чи її суб’єктивне право, як постійний правовий зв’язок між особою та державою. Але наведені визначення розкривають лише зовнішні, найбільш видимі сторони громадянства, коли останнє як цілісне явище розчленовується на складові частини, елементи. Пізнати ж сутність громадянства як цілісної системи можна на базі глибокого вивчення елементів структури і суттєвих зв’язків між ними. Таке вивчення дає підстави стверджувати, що за ознаками „належності особи до держави», „правового зв’язку особи з державою” стоять реально існуючі суспільні відносини конкретної людини з визна­ченою державою.

Отже, на нашу думку, можна сформулювати наступне виз­начення поняття громадянства: „Громадянство України є комп­лексними, стійкими правовідносинами за участю особи та укра­їнської держави, змістом яких є взаємні права та обов’язки сторін”.