Покарання за проведення зібрання та участь у зібранні

Чинне законодавство України, зокрема Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП)^[48], а також Кримінальний кодекс України (далі - КК України)^[49] містять склади правопорушень, за вчинення яких організатори (учасники) масових заходів можуть притягуватися до юридичної відповідальності.

1) ті, що безпосередньо порушують законодавство про мирні зібрання (ст. 185-1, ст. 185-2 КпАП) та

2)ті, що порушують вимоги інших нормативних актів, проте вчиняються під час мирного зібрання (наприклад, ст. 173 КпАП, ст. 279, ст. 293, ст. 294, ст. 295 КК України).

Такий підхід у цілому є обґрунтованим та логічним, оскільки учасники масових заходів можуть вчиняти найрізноманітніші порушення громадського порядку, які, у свою чергу, з огляду на ч. 2 ст. 11 Конвенції та ч. 2 ст. 39 Конституції України можуть стати підґрунтям для визнання зібрання немирним та його примусового розпуску.

Практика запровадження юридичної відповідальності у цій сфері досить поширена й закріплюється у законодавстві інших європейських країн^[50]. Подібні заходи, враховуючи можливі випадки проведення зібрань, що створюють загрозу громадському порядку та безпеці, правам та свободам інших осіб тощо, виглядають обґрунтованими й необхідними. Сформульований висновок дістає розвитку в практиці ЄСПЛ, який зазначає, що:

«... осуд за дії, що підбурюють до насильства на демонстрації, може вважатися прийнятним засобом у певних обставинах. Більш того, накладення санкцій за участь у несанкціонованій демонстрації подібним чином розглядається як таке, що співвідноситься з гарантіями статті 11 Конвенції»^[51].

Разом із тим застосування покарань до організаторів та/або учасників зібрання має здійснюватися на законних підставах, оскільки в іншому разі юридична відповідальність неминуче перетвориться із засобу охорони правопорядку на засіб порушення права на свободу мирного зібрання.

У процесі розгляду ЄСПЛ справ, що випливають із ст. 11 Конвенції, він сформулював ряд положень, що конкретизують умови та порядок застосування покарання за проведення зібрання та участь у зібранні. Насамперед Суд акцентував на тому, що втручання у право особи на свободу мирних зібрань, що дістає вияв у застосуванні покарання, має бути, по-перше, передбачено законом та, по-друге, мати на меті запобігання заворушенням. Зокрема, суд відзначив, що:

«свобода брати участь у мирному зібранні є правом такої важливості, що людина не може бути піддана покаранню - навіть незначному за шкалою дисциплінарних санкцій - за участь у демонстрації, що не заборонена, якщо при цьому людина сама по собі не вчиняє жодної дії, яка заслуговує на осуд»^[52].

Отже, застосування покарання за проведення зібрання та участь у зібранні можливе за таких трьох умов:

- по-перше, особа бере або брала участь у зібранні, яке було в установленому законом порядку заборонено. Рішення про заборону зібрання може бути прийнято або адміністративним судом до початку його проведення, або уповноваженою особою органу міліції (за наявності відповідних підстав) під час його проведення. При цьому необхідно особливо наголосити на тому, що зібрання, про яке його організатори завчасно не повідомили органи влади (спонтанне зібрання), не може в автоматичному порядку бути визнаним незаконним чи забороненим. У разі, якщо учасники такого зібрання не порушують обмежень, встановлених ч. 2 ст. 11 Конвенції та ч. 2 ст. 39 Конституції України, таке зібрання повинно вважатися законним та, відповідно, дозволеним для проведення. Сформульований висновок може бути підтверджений посиланням на рішення ЄСПЛ, в якому, зокрема, зазначено:

«Суд вважає, що за відсутності попереднього повідомлення демонстрація була незаконною...

- по-друге, особа під час участі у забороненому або незабороненому зібранні вчинила протиправні дії, тобто такі, що заборонені КпАП, КК України або іншим нормативним актом, що містить склад (склади) правопорушення. При цьому важливо, щоб застосовувані заходи мали на меті покарати особу саме за неправомірні дії, вчинені нею під час зібрання, а не за власне факт присутності на зібранні. З цього приводу ЄСПЛ зазначає:

«... суті права на свободу мирних зібрань може бути завдана шкода у випадку, якщо держава не забороняє демонстрацію, проте потім накладає санкції. за факт присутності на ній її учасників, які не вчинили жодних дій, які б заслуговували на осуд»^[54];

- по-третє, застосування тієї або іншої санкції до учасника мирного та, відповідно, незабороненого зібрання повинно в обов'язковому порядку бути «необхідним у демократичному суспільстві»^[55]. З цього приводу важливим є наступне положення, сформульоване ЄСПЛ. Суд вважає, що

«виходячи з формулювання частини другої статті 11, а також статей 8, 9 та 10 Конвенції, єдиною необхідністю, яка здатна виправдати втручання у будь-які права, зазначені у цих статтях, є обставина, щодо якої можна стверджувати, що вона виникла з демократичного суспільства»^[56].

При цьому, зокрема, слід зазначити, що не будуть відповідати вимозі «необхідності у демократичному суспільстві» випадки притягнення до адміністративної відповідальності за ст. 185-1 КпАП громадян України, які організували мирне спонтанне зібрання. Незважаючи на те, що спонтанні зібрання, з одного боку, суперечать вимозі, пов'язаній з необхідністю завчасного сповіщення про такий захід, проте з іншого боку, - і це варто підкреслити, - якщо такі зібрання носять мирний характер, вони є вкрай необхідними у демократичному суспільстві, оскільки дають змогу приватним особам оперативно реагувати на ті або інші події, що відбуваються у державі чи суспільстві, та висловлювати своє ставлення до них, а відтак - заборона мирного спонтанного зібрання у формі застосування санкцій не може визнаватися «необхідною у демократичному суспільстві».

1.3.