§ 12. Основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина в Україні

Поняття юридичних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина; основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина: поняття, особливості, система; гарантії реалі­зації основних прав і свобод людини і громадянина: поняття, національні та міжнародно-правові механізми захисту прав людини

Ядром, системоутворюючим елементом правового статусу людини і громадянина є права, свободи і обов’язки людини і громадянина.

Права людини — це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задово­лення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Поняття «права людини» складне й багатогранне, це катего­рія не лише юридична, але і філософська, політична, мораль­на. Для кращого розуміння сутності цього поняття слід зверну­ти увагу на такі його аспекти:

1) права з’являються у людини від моменту народження як невід’ємні умови фізичного і соціального існування та розвит­ку і, в той же час, як засіб і мета життя, незалежно від того усвідомлюються вони людиною чи ні;

2) за своїм змістом права людини — це такі її соціальні мож­ливості, які пов’язані з конкретно-історичними умовами; об’єктивно обумовлені досягнутим економічним і культурним рівнем життя суспільства, вони виявляють сукупність потреб, задоволення яких сприяє забезпеченню людині певного стан­дарту життя, характерного для конкретного суспільства. Отже, законодавець не може штучно змінювати обсяг прав і сво­бод: непомірне розширення меж реальних можливостей люди­ни призведе до фіктивного характеру прав людини і, навпаки, свавільне обмеження прав призводить до дезінтеграції функцій соціальної системи;

3) права людини — це категорія можливої поведінки люди­ни, їх реалізація залежить від бажання конкретної людини, а держава не може і не повинна примушувати до використання прав.

4) права людини носять універсальний характер, неподіль­ні, взаємопов’язані і взаємообумовлені, вони є надбанням кож­ної людини.

Поняття «свобода» в його суб’єктивному значенні тотожне поняттю «суб’єктивне право», його застосування пояснюється історичними чинниками.

Забезпечуючи права і свободи людини держава, в свою чер­гу, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в сис­темі юридичних обов’язків.

Юридичний обов’язок — це об’єктивно обумовлена вимога держави до людини діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.

Обов’язок характеризується такими рисами:

1) на відміну від суб’єктивного права юридичний обов’язок — це категорія обов’язкової поведінки людини, його реалізація не повинна обумовлюватися бажанням людини;

2) обов’язок — це завжди певне обмеження прав людини. Людина повинна підкорятися певним правилам, щоб у здійс­ненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим людям. Не­обхідність встановлення обов’язків прямо передбачається міжнародно-правовими документами. Так, наприклад, у ч. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права йдеться про те, що право людини на вільне вираження свого погляду пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення.

Ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає заборону пропаганди війни, виступів на ко­ристь національної, расової чи релігійної ненависті.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і куль­турні права (ст.

3) виконання обов’язку забезпечується державним меха­нізмом, за невиконання обов’язку держава встановлює юри­дичну відповідальність.

Правовий статус особистості визначається всім обсягом прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, які закріплю­ються різними галузями національного права України. Водно­час, основи правового статусу особи визначають лише права, свободи і обов’язки людини і громадянина, які отримали конс­титуційне закріплення і тому називаються основними права­ми, свободами і обов’язками людини і громадянина.

Основні права і свободи людини і громадянина — це закріплені в Конституції України невід’ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи че­рез наявність у них громадянства України, гарантуються Ук­раїнською державою і становлять ядро правового статусу особи

в Україні. Ці права і свободи характеризуються специфічни­ми рисами:

1) вони життєво важливі та найбільшою мірою соціально значимі як для окремої людини, так і для суспільства в цілому і для держави. Значення основних прав і свобод для людини полягає в тому, що вони виступають необхідною передумовою її участі у вирішенні питань устрою та управління суспільст­вом, забезпечення честі та гідності людини тощо.

Для суспільства та держави значимість основних прав і сво­бод людини і громадянина обумовлена тим, що їх реалізація забезпечує демократичний, соціальний та правовий характер Української держави;

2) вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, тобто належать кожному від народження;

3) їм притаманні особливі юридичні властивості та специ­фічний механізм реалізації, вони, зокрема:

а) становлять ядро правового статусу особистості і покла­дені в основу всіх юридичних прав, встановлених іншими галу­зями права, які, внаслідок цього, мають похідне значення сто­совно основних;

б) закріплюються за кожною людиною і за кожним грома­дянином;

в) мають загальний характер, тобто їхній об’єм є однако­вий для кожної людини і для кожного громадянина;

г) мають особливу юридичну форму закріплення — вони фіксуються в Конституції України;

д) характеризуються специфічним механізмом реалізації, це пов’язано з тим, що на відміну від інших прав і свобод, які реалізуються в конкретних правовідносинах, основні права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, невід’ємного права кожного учасника правовідносин.

Основні права і свободи людини і громадянина становлять певну систему та класифікуються за різними критеріями:

1) залежно від суб’єкта їх поділяють на права людини і пра­ва громадянина;

2) за черговістю їх включення до конституцій та міжнарод­но-правових документів — на права першого, другого та тре­тього покоління. Права першого покоління — це проголошені буржуазними революціями (ХУІІ-ХУІІІ ст.) громадянські та політичні права, які отримали назву «негативних», тобто таких, що виражають незалежність особистості від держави, 140

позначають межі її втручання в сферу свободи індивідуума (право на життя, недоторканність житла, виборче право тощо).

До прав другого покоління відносяться соціальні, економічні та культурні права і свободи, що отримали закріплення в між­народно-правових документах та конституціях багатьох дер­жав в першій половині ХХ ст. Цю групу прав інколи називають «позитивними», оскільки їх реалізація, на відміну від реалізації прав першої групи, вимагає «позитивного втручання» держа­ви, створення відповідних механізмів реалізації (право на пра­цю, на відпочинок, на соціальне забезпечення, на освіту тощо).

До третього покоління відносять солідарні або колективні права, існування яких пов’язане з глобальними проблемами людства та які належать більшою мірою націям, народам чи територіальним громадам, ніж окремим індивідуумам (на мир, безпечне довкілля, самовизначення, на місцеве самоврядуван­ня тощо). Становлення прав цієї групи починається після Дру­гої світової війни;

3) за ґенезою — на природні (природжені) та похідні від них;

4) за видом суб’єкта — на індивідуальні та колективні;

5) за ступенем їх абсолютизації — на такі, що підлягають об­меженню і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню;

6) за характером утворення на основні та додаткові.

Найпоширенішим в юридичній літературі критерієм кла­сифікації прав і свобод людини і громадянина є їх зміст. Як правило, за змістом вони поділяються на три групи: особисті або громадянські права і свободи; політичні права і свободи; еко­номічні, екологічні, соціальні та культурні права і свободи^[30].

Особисті права і свободи розглядаються в правовій теорії як свобода людини приймати рішення незалежно від держави.

Духовна та фізична свобода людини від державного контро­лю історично сформувалася раніше від інших прав і свобод, а їх особливістю є те, що вони за своєю сутністю є природними пра­вами людини і не пов’язані з належністю людини до громадян­ства України. Більшість із особистих прав і свобод носять абсо­лютний характер, тобто є не лише невід’ємними, а й такими, що не можуть бути обмежені.

Конституція України закріплює такі особисті права і свобо­ди: право на життя та право на захист свого життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ст. 27); право на повагу до своєї гідності (ст. 28); право на сво­боду та особисту недоторканність та право невідкладно знати про мотиви свого арешту або затримання, з моменту затриман­ня захищати себе особисто та користуватися правовою допомо­гою захисника, оскаржити затримання в суді (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. 30); право на таємницю листуван­ня, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте життя, право грома­дян України ознайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомос­тями про себе, право на спростування недостовірної інформації про себе і членів сім’ї та право вимагати вилучення будь-якої інформації та на відшкодування матеріальної і моральної шко­ди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поши­ренням такої недостовірної інформації (ст. 32); свободу пересу­вання, право вільного вибору місця проживання та право вільно залишати територію України, право громадян України в будь-який час повернутися в Україну (ст. 33); право на свобо­ду світогляду і віросповідання (ст. 35); право на охорону здо­ров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); пра­во на безпечне для життя і здоров’я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст.

Політичні права і свободи пов’язані з участю у суспільно- політичному житті, з формуванням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Їх важливою особливістю є те, що більшість з них адресована лише громадянам України. Реалізуючи політичні права, громадяни України, асоційовані як Український народ — носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, приймають участь у здійсненні влади. Конс­титуція України передбачає такі політичні права і свободи: право на свободу думки і свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст. 34); право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські органі­зації, на участь у професійних спілках (ст. 36); право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня — виборче право (ст. 38); право рівного доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38); право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстра­цій (ст. 39); право петицій, тобто право направляти індивіду­альні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Економічні, екологічні, соціальні, культурні права і свободи складають особливу групу прав і свобод людини і громадянина, вони пов’язані з концепцією соціальної держави та стосуються та­ких сфер діяльності, як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні та духовні потреби людини тощо. Економічні права забезпечують людині можливість вільно розпоряджатися основ­ними факторами виробничої діяльності, яка складає основу існу­вання та розвитку суспільства. Екологічні права спрямовані на гарантування безпечного для життя і здоров’я людини довкілля. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя та соціальну захищеність, а культурні права сприяють духовному розвитку людини, забезпечують її участь в економічному, соціальному і культурному прогресі суспільства.

Конституція України фіксує такі економічні, соціальні, куль­турні права і свободи: право власності та право громадян України користуватися об’єктами права державної та комунальної влас­ності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на за­робітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на захист від незаконного звільнення та на своєчасне одержання винагоро­ди за працю (ст. 43); право тих, хто працює, на страйк (ст. 44); право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45); право грома­дян України на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на освіту, право громадян України безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах та право грома­дян України, які належать до національних меншин, на навчан­ня рідною мовою чи на вивчення рідної мови (ст. 53); право гро­мадян України на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, твор­чої діяльності та на захист інтелектуальної власності (ст. 54).

Зміст кожного з цих основних прав і свобод розкривається у відповідних статтях Конституції України та деталізується в чинному законодавстві України.

Основні обов’язки людини і громадянина — це закріплені в Конституції України вимоги, які пред’являються кожній лю­дині й громадянину, аби він діяв певним, чітко визначеним конституційною нормою чином (або утримувався від вчинення відповідних дій) для забезпечення інтересів суспільства, держа­ви, інших людей і громадян; недотримання ж цих вимог тягне за собою юридичну відповідальність. Основні обов’язки є складо­вою частиною правового статусу особи і забезпечують нормальне функціонування держави та життєздатність суспільства.

Конституція України до основних обов’язків відносить: обов’язок кожного не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66), сплачу­вати податки і збори (ст. 67), неухильно додержуватися Конс­титуції України та законів України, не посягати на права і сво­боди, честь і гідність інших людей (ст. 68).

Крім того, Конституція України передбачає певні обов’яз­ки, суб’єктами яких виступають лише громадяни України — захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ст. 65); щорічно пода­вати до податкових інспекцій за місцем проживання декла­рації про свій майновий стан та доходи за минулий рік (ст. 67).

Гарантії прав і свобод людини і громадянина. Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конституцій­ний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, приписах природно­го права та загальновизнаних принципах і нормах міжнарод­ного права.

Згідно з принципом гарантованості прав і свобод людини і громадянина закріплення найважливіших з них у Конститу­ції України здійснюється одночасно з фіксацією відповідних гарантій як безпосередньо в статтях Конституції, так і в чинно­му законодавстві.

Суб’єктами, на які покладаються обов’язки щодо гаранту­вання прав і свобод людини і громадянина, є держава та орга­ни місцевого самоврядування. Роль держави як головного га­ранта прав і свобод людини і громадянина випливає зі змісту ст. 3, 22, 32, 38, 41, 42, 49, 51, 53 та інших статей Конституції України і ця функція реалізується за допомогою різних право­вих засобів через усю систему органів державної влади. Що сто­сується органів місцевого самоврядування, то безпосередньо на них покладаються відповідні обов’язки щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 32, 38, 41, 46, 47, 53, 56) Конституції України.

Особливе місце в цій системі займає Президент України — гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Консти­туції України). Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод людини і громадянина через відповідну законодавчу діяльність (ст. 92 Конституції України), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 101 Конституції України). Кабінет Мініст­рів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції України).

Парламентський контроль за додержанням конституцій­них прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожно­го на території України і в межах її юрисдикції на постійній ос­нові здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. визначає, що ме­тою парламентського контролю, який здійснює Уповноваже­ний, є:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголоше­них Конституцією України, законами України та міжнародни­ми договорами України;

2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадя­нина органами державної влади, органами місцевого самовря­дування та їх посадовими і службовими особами;

3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадя­нина або сприяння їх поновленню;

4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конститу­цією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співро­бітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реа­лізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Уповноважений представляє Верховній Раді України що­річну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи лю­дини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина.

У разі необхідності Уповноважений може представити Вер­ховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих пи­тань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина.

Важливу роль у гарантуванні прав і свобод людини і грома­дянина у правовій державі відіграють суди. Правова держа­ва — це держава, влада якої має певні межі, встановлені конс­титуцією, і саме суд виступає важливою гарантією дотримання цих меж. Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. При цьому судо­вий захист прав і свобод людини і громадянина здійснюють як суди загальної юрисдикції, так і Конституційний Суд України. Зокрема, Закон «Про Конституційний Суд України» (ст. 43) передбачає, що суб’єктами права на конституційне звернення з питань давання висновків Конституційним Судом України у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України є громадяни України, іноземці, особи без громадян­ства та юридичні особи.

Конституційне звернення — це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і сво­бод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

Конституційне звернення надсилається до Конституційного Суду України як поштова кореспонденція або подається безпо­середньо до Секретаріату Суду.

У конституційному зверненні обов’язково зазначаються:

1) прізвище, ім’я, по батькові громадянина України, іно­земця чи особи без громадянства, адреса, за якою особа прожи­ває, або повна назва та місцезнаходження юридичної особи;

2) відомості про представника особи за законом або уповно­важеного за дорученням;

3) статті (окремі положення) Конституції та/або законів України, тлумачення яких має дати Конституційний Суд Ук­раїни;

4) обґрунтування необхідності в офіційному тлумаченні по­ложень Конституції та/або законів України;

5) дані щодо інших документів і матеріалів, на які посила­ються суб’єкти права на конституційне звернення (копії цих документів і матеріалів додаються);

6) перелік документів і матеріалів, що додаються.

До конституційного звернення має бути додано:

- тексти статей (окремих положень) Конституції та/або за­кону України, офіційне тлумачення яких необхідно дати, із зазначенням джерел їх опублікування;

- довіреність або інший документ, що підтверджує повнова­ження представника за законом або уповноваженого за дору­ченням;

- належним чином оформлені копії рішень судів або інших органів державної влади, які підтверджують факти неодноз­начного застосування положень Конституції та/або законів України, що потребують офіційного тлумачення;

- інші матеріали та документи, на які посилаються автори, обґрунтовуючи необхідність в офіційному тлумаченні поло­жень Конституції та/або законів України. Правильність копій документів має бути належним чином завірена (печаткою (штампом) та підписом відповідної посадової особи за місцем роботи чи проживання).

Конституційне звернення, документи та інші матеріали до нього подаються у трьох примірниках.

Конституційні звернення надсилаються до Конституційно­го Суду України без сплати державного мита.

Направляючи звернення до Конституційного Суду України, слід враховувати два важливих моменти. По-перше, згідно зі ст. 42 Закону України «Про Конституційний Суд України» однією з основних вимог до змісту конституційного звернення є наяв­ність обґрунтування необхідності в офіційному тлумаченні поло­жень Конституції та/або законів України. По-друге, підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції та/або законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції та/або законів України суда­ми України, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвес­ти або призвело до порушення його конституційних прав і свобод (ст. 94 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Неоднозначність застосування положень Конституції та/або за­конів України судами, іншими органами державної влади поля­гає в тому, що за юридично однакових обставин у справах однієї і тієї ж категорії положення Конституції та/або законів України у загальній юридичній практиці застосовуються по-різному.

Не є підставою для конституційного звернення неоднознач­не трактування (роз’яснення) правових норм органами дер­жавної влади, органами місцевого самоврядування, установа­ми, організаціями в листах, коментарях тощо.

Конституційні звернення, які не відповідають зазначеним вимогам Закону, не підлягають розгляду Конституційним Су­дом України, про що суб’єкту права на конституційне звернен­ня надається письмова відповідь.

З метою прискорення попереднього вивчення конституцій­них звернень та зменшення кількості необґрунтованих пись­мових звернень у Конституційному Суді України створено приймальню для громадян та юридичних осіб, де чергують досвідчені працівники Секретаріату Конституційного Суду Ук­раїни. Вони приймають належним чином оформлені консти­туційні звернення та надають консультації з питань щодо пов­новажень Конституційного Суду України, кола суб’єктів права на конституційне звернення, підстав, форми та змісту консти­туційних звернень, з якими громадяни та юридичні особи мо­жуть звертатися до Конституційного Суду України, та щодо порядку розгляду таких звернень Конституційним Судом.

Прийом громадян та представників юридичних осіб здійс­нюється щодня, крім вихідних та святкових днів, з 10.00 до 17.00 з перервою з 13.00 до 14.00 за адресою: м. Київ, вул. Жи- лянська, 14, телефон (044) 238-13-17.

Треба зазначити, що у період з 1997 року, коли почав діяти Конституційний Суд України, і по травень 2005 року лише за конституційними поданнями органів державної влади Консти­туційний Суд України прийняв 60 рішень, в яких суб’єктами права на конституційне подання та звернення порушувалися питання захисту конституційних прав і свобод людини або їх реалізації.

Зокрема, дано офіційне тлумачення положень Конституції України щодо права громадян вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня — ст. 38^[31]; права громадян збиратися мирно, без зброї і про­водити збори, мітинги, походи і демонстрації — ст. 39^[32]; права громадян на безоплатну медичну допомогу, що надається у дер­жавних і комунальних закладах охорони здоров’я — ст. 49^[33]; доступності і безоплатності освіти в державних і комунальних навчальних закладах — ст. 53^[34] тощо.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина класифікують на соціально-економічні, політичні та юридичні.

Соціально-економічні гарантії передбачають наявність відповідного середовища і матеріальної основи, які б забезпе­чили реалізацію прав, свобод і обов’язків, наприклад, соціаль­ної стабільності, динамічної економіки, відповідних виробни­чих потужностей, належної інфраструктури.

Під політичними гарантіями розуміють: відповідним чи­ном орієнтовану політику держави, її спрямованість на форму­вання умов із забезпечення належного рівня життя людини; стабільність політичних структур; належний рівень політич­ної культури в суспільстві.

Юридичні (спеціальні) гарантії охоплюють усі правові за­соби, які забезпечують реалізацію прав, свобод і обов’язків лю­дини і громадянина. При цьому, крім внутрішньодержавних, Конституція України передбачає також і міжнародно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина. Так, відповідно до ч. 4 ст. 55 Конституції кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судо­вих установ чи до відповідних органів міжнародних організа­цій, членом або учасником яких є Україна. З цього конститу­ційного положення випливає, що право звертатися зі скаргою до міжнародних організацій обумовлено наявністю відповід­них міжнародних договорів України, і може бути використане лише після того, як будуть вичерпані всі національні засоби правового захисту.

Сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і сво­бод людини включає міжнародні організації і установи, що без­посередньо займаються розглядом питань, пов’язаних з пору­шенням прав і свобод людини:

1. Центр з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН.

2. Комісія з прав людини ООН.

3. Спеціальні органи ООН — Комітет із прав людини (міжна­родний пакт про громадянські і політичні права), Комітет з еко­номічних, соціальних і культурних прав (Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права), Комітет з прав ди­тини (Конвенція про права дитини), Комітет з ліквідації расової дискримінації (Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації), Комітет проти застосування катувань (Конвен­ція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, методів поводження і покарання).

4. Верховний комісар ООН із заохочення і захисту всіх прав людини (з прав людини).

5. Європейський Суд з прав людини. У громадян України можливість звертатися до Європейського Суду з’явилася після вступу України до Ради Європи і прийняття 17 липня 1997 р. Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Відповідно до Кон­венції Європейський Суд працює на постійній основі і складаєть­ся з 40 суддів (по одному від кожної держави — члена Ради Євро­пи). Стосовно заяв про порушення прав і свобод з боку держави, що надходять від громадян України, Європейський Суд:

1) може прийняти справу до розгляду тільки після того, як були використані всі національні засоби захисту аж до звернен­ня до Верховного Суду України і не пізніше шести місяців від дати прийняття остаточного рішення відповідною національ­ною установою України;

2) не розглядає заяви, які надійшли до Суду ще до того, як Україна стала членом Ради Європи;

3) не розглядає індивідуальні заяви, якщо вони:

- анонімні;

- за своєю суттю порушують те саме питання, що вже було розглянуте Європейським Судом або вже було вирішене шля­хом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулю­вання, яке не містить ніякої нової інформації;

- є результатом зловживання правом на оскарження або є явно необґрунтованими;

- є несумісними з положеннями Конвенції або протоколів до неї. Європейський Суд приймає до розгляду лише такі скарги,

які пов’язані з порушенням прав, що гарантовані Конвенцією і протоколами до неї. До них, зокрема, відносяться:

- на життя;

- на повагу до гідності;

- на свободу і особисту недоторканність;

- на законність обвинувачення і справедливість належного і безстороннього суду;

- підозрюваного, обвинуваченого на захист;

- на те, що відносно кожної людини закон не матиме зворот­ної сили, крім випадків, коли він пом’якшує чи скасовує від­повідальність особи;

- засудженого на перегляд вироку;

- на відшкодування збитків, завданих незаконним засу­дженням;

- не бути вдруге покараним за один і той самий злочин;

- на невтручання в особисте і сімейне життя;

- на недоторканність житла;

- на таємницю листування;

- на свободу думки, совісті і релігії;

- на свободу виявлення поглядів;

- на свободу мирних зборів;

- на участь в асоціаціях (політичних партіях і громадських організаціях);

- на створення сім’ї, а також право чоловіка і жінки мати рівні громадянські права у шлюбі;

- на захист від будь-якої дискримінації;

- на приватну власність;

- на освіту;

- виборче право;

- право не бути позбавленим волі лише на підставі неспро­можності виконання свого договірного зобов’язання;

- на вільне пересування і свободу вибору місця проживання на території певної держави, де людина законно перебуває;

- вільно залишати будь-яку країну, право громадянина не бути висланим з території своєї держави, а також право безпе­решкодного в’їзду на її територію;

- право іноземця не бути свавільно висланим за межі держа­ви, на території якої він законно проживає.