§ 2. Основні етапи конституційного будівництва у радянський період. Особливості радянського конституціоналізму

Конституційне будівництво радянського періоду залежало від соціально-економічних і політичних умов та від завдань, які ставила більшовицька партія (ВКПб-КПРС). Тому цей період доцільно розді­лити на чотири етапи.

У листопаді 1917 р. більшовицька партія шляхом державного перевороту захопила владу в Росії. Програмні документи більшови­цької партії не передбачали прийняття конституції у тому вигляді, у якому вона діяла за буржуазного ладу, адже їхньою метою була лікві­дація буржуазного права, а отже і відмова від конституції, як складо­вої частини буржуазного права. Проте більшовицька теорія не відки­дала можливості прийняття соціалістичної конституції, яка б принци­повим чином відрізнялася від буржуазної. У січні 1918 р. ІІІ Всеро­сійський з’їзд рад порушив питання про необхідність прийняття кон­ституції. Розробка проекту конституції відбувалася за участі лівих партій - союзників більшовиків. Остаточний проект конституції було розроблено конституційною комісією на чолі із лідерами більшовиків Я. Свердловим та Й. Сталіним. 10 липня 1918 р. V Всеросійський з’їзд рад ухвалив Конституцію РСФРР.

За структурою Конституція РСФРР 1918 р. складалася із 6 роз­ділів, 17 глав і 90 статей. Перша більшовицька конституція повністю відкидала конституційний досвід як Росії, так і інших країн світу. Во­на спиралася на партійні документи та перші декрети радянської вла­ди.

Конституція РСФРР 1918 р. містила значну кількість програм­них положень, політичних завдань, реалізувати які у майбутньому планували більшовики. До специфічних рис Конституції слід віднес­ти те, що її норми виходили за межі правового регулювання у сере­дині країни. Це, зокрема, положення про перемогу соціалізму у всіх країнах світу. Конституція закріплювала право на застосування сили з метою утвердження соціалістичного ладу. Вона передбачала ліквіда­цію експлуататорських класів та примусове знищення приватної вла­сності. Конституція РСФРР 1918 р. була недосконалою з позицій юридичної техніки.

У ст. 4 Конституції РСФРР 1918 р. більшовики проголосили під­тримку “демократичного миру без анексій і контрибуцій, на основі вільного самовизначення народів”. Проте така норма Конституції не стала підставою для визнання більшовицькою Росією Української Народної Республіки. Відверто нехтуючи правом націй на самовизна­чення, більшовики проголосили радянську владу у Харкові та розпо­чали війну проти УНР. Захопивши значну частину Лівобережної України навесні 1919 р., більшовицька Росія порушила питання перед урядом УСРР про необхідність прийняття Конституції УСРР.

Причини прийняття Конституції УСРР 1919 р. носили виключно політико-ідеологічний характер і мали за мету: 1) узаконення більшо­вицької ідеології про ліквідацію буржуазної держави і права шляхом встановлення диктатури пролетаріату, створення умов для підготовки світової соціалістичної революції; 2) законодавче закріплення біль­шовицької влади в Україні та політики “воєнного комунізму”; 3) фо­рмальне визнання більшовицькою Росією права українського народу на самовизначення.

Проект Конституції УСРР був розроблений згідно постанови ІІІ з'їзду КПбУ, декларацій і декретів Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) і Ради Народних Комісарів (РНК) УСРР.

Над проектом працювала комісія, до складу якої увійшли члени Народного комісаріату юстиції УСРР. Спочатку проект Конституції схвалив ЦК КПбУ, потім ВУЦВК та РНК УСРР, після чого його було винесено на розгляд і затвердження Всеукраїнського з'їзду рад. Ви­рішальний вплив на зміст Конституції мав ІІІ з'їзд КПбУ, що відбувся у Харкові 1-6 березня 1919 р. Із доповіддю про розробку проекту Конституції УРСР виступив член ЦК КПбУ народний комісар юсти­ції УСРР О. Хмельницький. У роботі партійного з'їзду брав участь представник ЦК РКПб Я. Свердлов, під тиском якого ІІІ з'їзд КПбУ визнав необхідним “замість самостійної Конституції Української Ре­спубліки прийняти, хоча б з поправками, Конституцію Радянської Ро­сії” [32, с. 153].

Розгляд проекту Конституції відбувся у останній день роботи ІІІ Всеукраїнського з'їзду рад 10 березня 1919 р. Про проект Конституції УСРР делегатам з'їзду доповів О. Хмельницький. Контролював про­цес прийняття конституції представник більшовицької Росії Я. Свер­длов, який наполегливо рекомендував “прийняти загалом і в цілому Конституцію РСФРР, допускаючи її зміни залежно від місцевих умов”. Незважаючи на тиск, проти запропонованого проекту висту­пили ліві есери і боротьбисти на чолі з В. Блакитним, які категорично відкидали закріплення у конституції диктатури пролетаріату, надмір­ної централізації влади та відмову від принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Однак більшовики, користуючись кількісною перевагою (з 1887 делегатів з’їзду - 1435 члени більшови­цької партії), ухвалили Конституцію УСРР у запропонованому варіа­нті [32, с.

Конституція УСРР 1919 р. складалася із чотирьох розділів і 35 статей. Розділ 1 - “Основні положення” декларував перемогу соціалі­стичної революції та встановлення диктатури пролетаріату, розділ 2 закріплював організацію вищих і місцевих органів державної влади, розділ 3 містив “Декларацію прав і обов’язків працюючого і експлуа­тованого народу України”, розділ 4 - положення про герб і прапор УСРР. Конституція УСРР була опублікована російською, а не україн­ською мовою.

Конституція УСРР 1919 р. не ставила завдання побудови суве­ренної держави. Навпаки, у ст. 4 зазначалося, що УСРР “заявляє про свою повну солідарність з існуючими радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтісніше політичне об’єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної револю­ції” [95, с. 143].

Центральними органами влади Конституція УСРР 1919 р. про­голошувала Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та чер- воноармійських депутатів, ВУЦВК і РНК. Всеукраїнський з’їзд Рад - найвищий орган державної влади УСРР. Він формувався з делегатів, яких обирали місцеві ради. Кількісний склад Всеукраїнського з’їзду Рад Конституція УСРР не встановлювала. З’їзд Рад скликався ВУЦВК не рідше ніж два рази на рік. З’їзд Рад мав право вирішувати будь-які питання, що відносилися до відання центральних органів влади УСРР. До виключної компетенції Всеукраїнського з’їзду Рад відносилося затвердження змін і доповнень до Конституції та оголо­шення війни і встановлення миру [95, с. 143].

ВУЦВК формувався з’їздом Рад і ніс перед ним відповідаль­ність. ВУЦВК і Всеукраїнський з’їзд Рад визначали напрямок діяль­ності уряду - Ради Народних Комісарів. До виключного відання ВУЦВК Конституція УСРР відносила: 1) закріплення організації збройних сил; 2) встановлення основ соціалістичного будівництва у галузі народного господарства; 3) затвердження річного бюджету; 4) ухвалення законодавства про вибори до місцевих органів радянської влади; 5) видання загальних положень про внутрішню організацію місцевих органів радянської влади [95, с.

Згідно з Конституцією УСРР Рада Народних Комісарів обирала­ся ВУЦВК. Як зазначено у ст. 16 РНК “має право брати на свій розг­ляд питання і справи, що стосуються законодавства і загального ке­рування країною” за участі спеціального уповноваженого ВУЦВК. У іншому випадку - постанови РНК підлягають затвердженню ВУЦВК [95, с. 144-145].

Перша Конституція УСРР не передбачала принципу поділу дер­жавної влади на три гілки та систему стримувань і противаг. Це зумо­влювалося тим, що реальна влада належала не конституційним орга­нам, а більшовицькій партії.

Конституція УСРР 1919 р. лише у загальному визначила струк­туру, компетенцію та порядок утворення місцевих органів влади. Мі­сцевими органами державної влади проголошувалися міські й сільсь­кі ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а та­кож губернські, повітові та волосні з’їзди рад. Їм належали розпоряд­чі повноваження. Виконавчі повноваження надавалися виконавчим комітетам рад [95, с.145].

Статті 20 і 21 Конституції УСРР містили положення про вибори депутатів до органів радянської влади. Виборчі права отримували громадяни УСРР незалежно від “релігії, народності, стану”, які дося- гли 18 років і “здобувають засоби до життя продукційною і загально­корисною працею”. Конституція УСРР надавала виборчі права інозе­мцям, “які належать до робітничого класу і трудового селянства” [95, с.145]. Окремі категорії населення позбавлялися виборчих прав. До них відносилися особи, що користувалися найманою працею, особи, що проживають на нетрудові доходи, приватні торговці, служителі релігійних культів, бувші службовці органів поліції Російської імпе­рії, особи офіційно визнані психічно хворими та особи, що відбува­ють покарання за злочини [95, с.145]. Отже, Конституція УСРР 1919 р. обмежувала виборчі права громадян за класовою ознакою. Вона встановила систему невсезагальних, непрямих, нерівних вибо­рів при відкритому голосуванні. Проведення виборів контролювала КПбУ.

“Декларація прав і обов’язків працюючого і експлуатованого народу України” проголошувала диктатуру пролетаріату.

За Конституцією УСРР 1919 р. права і свободи отримували ли­ше представники “працюючого і експлуатованого народу України”. Трудящі отримували право на свободу слова, зборів, створення сою­зів та спілок, право на безоплатну освіту. Конституція УСРР деклару­вала рівноправність трудящих незалежно від раси і національності. Основними обов’язками громадян проголошувалася праця і оборона соціалістичної батьківщини. Стаття 28 закріплювала трудову повин­ність: “непрацюючий не їсть” [95, с.146].

Передбачені Конституцією УСРР 1919 р. герб і прапор копіюва­ли державну символіку більшовицької Росії. Герб містив більшови­цьке ідеологічне гасло “Пролетарі всіх країн, єднайтеся”, записане українською і російською мовами. Встановлена Конституцією УСРР символіка не мала нічого спільного із історичними національними традиціями України.

Конституція УСРР 1919 р. не опиралася на досягнення європей­ського конституціоналізму початку ХХ ст. Її недоліком слід вважати те, що вона не встановлювала територію і державно-правовий статус радянської України, не врегульовувала судову систему, діяльність прокуратури і адвокатури. В основу Конституції було покладено кла­совий підхід. Вона закріплювала антидемократичний політичний ре­жим - диктатуру пролетаріату. Основною метою прийняття Консти­туції було юридичне закріплення більшовицької ідеології та програми політичної діяльності - перемогу світової соціалістичної революції і створення світової республіки рад.

Керуючись марксистською тезою про створення світової респу­бліки рад, у 1919 р. більшовицька партія взяла курс на об’єднання ра­дянських республік, що виникли в результаті розпаду Російської ім­перії. По суті, це означало намагання більшовиків поширити свою владу на інші країни світу, або, як мінімум, відновити Російську ім­перію.

1 червня 1919 р. ВЦВК РСФРР видав декрет “Про об’єднання Радянських Республік: Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для бо­ротьби зі світовим імперіалізмом”. Специфіка зазначеного акту поля­гала у тому, що цей документ за формою є актом вищого органу дер­жавної влади РСФРР - Всеросійського ЦВК, але він кваліфікував йо­го як договір між республіками. У декреті обґрунтовувалася необхід­ність об’єднання військових формувань і військового командування, рад народного господарства, народних комісаріатів залізниць, фінан­сів і праці Росії, України, Латвії, Литви та Білорусі з тим, щоб держа­вне керівництво цими галузями було зосереджено в руках органів державної влади РСФРР. Протягом 1920-1921 рр. РСФРР уклала сою­зні договори з незалежними радянськими соціалістичними республі­ками: Україною, Білорусією, Азербайджаном, Вірменією, Грузією про військовий та господарський союз.

Частина державно-партійного керівництва УСРР розцінювала процес об’єднання радянських республік під владою Росії як “пору­шення її суверенітету”, “звуження прав українського народу”. З огля­ду на це, більшовицька Росія запропонувала створити союз радянсь­ких республік. Проект об’єднання радянських республік підготувала комісія на чолі із Й. Сталіним. Цей проект передбачав входження ра­дянських республік на правах автономій до складу РСФРР і отримав назву “плану автономізації”. Таке об’єднання викликало протест з боку урядів радянської України і Грузії, які запропонували створення конфедерації республік. З тим, щоб схилити на свій бік керівництво республік, В. Ленін вніс пропозицію створити соціалістичну федера­цію, суб’єкти якої матимуть рівноправний статус, що отримало назву “плану федералізації”. У кінцевому результаті зазначена комісія, спи­раючись на “план федералізації”, підготувала такий документ, за яким влада більшовицької Росії маскувалася під союзні органи влади [32, с. 216].

У ході конституційного процесу виникло багато інших розбіж­ностей між прихильниками націонал-комунізму та сталінської “авто­номізації” стосовно розподілу компетенції суб’єктів майбутнього со­юзу. Перевагу було віддано ідеї федералізації, яка хоч і не гарантува­ла Україні, як суб’єкту радянської федерації, суверенного статусу, все ж сприяла закріпленню за нею державного статусу - союзної респуб­ліки у складі СРСР.

Проект складався із двох документів: Декларації про утворення СРСР і Союзного договору. 10 грудня 1922 р. VII Всеукраїнський з’їзд рад схвалив підготовлені комісією проекти Декларації про утво­рення СРСР і Союзного договору.

30 грудня 1922 р. у Москві розпочав роботу I Всесоюзний з’їзд Рад, у роботі якого брали участь представники Росії, України, Білору­сії та Закавказзя. Від РСФРР учасниками з’їзду стали 1217 делегатів, від УРСР - 354 делегати, від Закавказької Федерації - 73 і від БСРР - 23 делегати, що свідчить про нерівноправність суб’єктів договору. З’їзд без обговорення затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Декларація проголошувала утворення СРСР, харак­теризувала історичні умови, за яких відбувалася ця подія, визначала основні принципи об’єднання республік. Договір закріплював об’єднання РРФСР, УРСР, БРСР і ЗРФСР в одну союзну державу, ви­значав систему вищих органів влади та управління СРСР, основні ри­си взаємовідносин органів Союзу з органами республік, вирішував питання громадянства, бюджетних відносин, закріплював право ви­ходу союзних республік із Союзу.

У січні 1923 р. Президія ЦВК СРСР утворила шість комісій для підготовки найважливіших частин майбутньої Конституції. Почалася робота над проектом і в союзних республіках. Знову вносилися про­позиції, відкинуті в ході створення СРСР: про ліквідацію РРФСР і безпосереднє входження до складу СРСР її автономних республік, про надання республікам Закавказзя права безпосереднього входжен­ня в СРСР та інше.

Важливе значення для розробки Конституції СРСР мав XII з’їзд РКПб, що відбувся у квітні 1923 р. З’їзд відзначив необхідність ство­рення спеціального органу представництва національностей на заса­дах рівності. Незабаром ЦВК СРСР сформував розширену Конститу­ційну комісію у складі 25 осіб, включаючи представників ЦВК всіх союзних республік.

Нарада представників національних республік і областей підт­римала створення двох палат ЦВК СРСР - Союзної Ради і Ради Наці­ональностей. Рада Національностей повинна формуватися із предста­вників союзних і автономних республік. Нарада висловилася за рів­ність палат, право обох на законодавчу ініціативу.

Конституційне закріплення процесу утворення СРСР як федера­ції суверенних радянських республік відбулося під час II Всесоюзно­го з’їзду Рад, який 31 січня 1924 р. затвердив Конституцію СРСР.

В основу Конституції 1924 р. було покладено Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір 1922 р., які у процесі доопрацю­вання і узгодження зазнали несуттєвих змін. Конституція СРСР скла­далася з двох розділів: Декларації про утворення СРСР і Договору про утворення СРСР. У Декларації визначала причини і принципи добровільності та рівноправності об’єднання республік. СРСР зали­шався відкритим об’єднанням для входження до його складу нових республік. За союзною республікою зберігалося право виходу із скла­ду СРСР, а її територія могла бути змінена тільки за її згоди. Договір про утворення СРСР складався із 11 глав. Згідно глави 1 до виключ­ного відання Союзу відносилися: зовнішня політика і торгівля, вирі­шення питань війни і миру, організація і керівництво збройними си­лами, загальне керівництво і планування економіки та бюджету, фор­мування монетної, грошової і кредитної систем, а також системи за­гальносоюзних, республіканських і місцевих податків, загальних за­сад землеустрою та землекористування, користування надрами, ліса­ми і водами по всій території Союзу, основ судоустрою й судочинст­ва, розробка основ загальносоюзного законодавства [95, с. 221].

Організація державної влади СРСР дублювала структуру і прин­ципи державної влади, передбачені Конституцією РСФРР 1918 р. Вищим органом влади Конституція СРСР 1924 р. проголошувала Всесоюзний З’їзд Рад СРСР, що збирався один раз на рік, а у період між з’їздами - ЦВК СРСР. ЦВК складався із Союзної Ради, до якої входили представники республік пропорційно населенню і Ради На­ціональностей, яка формувалася із представників союзних і автоном­них республік - по 5 депутатів від кожної, і автономних областей - по 1 депутату. Завдяки цьому Росія отримувала значно більшу кількість місць у Раді Національностей, що суперечило задекларованому прин­ципу рівноправності союзних республік. У період між сесіями ЦВК СРСР вищим законодавчим і виконавчим органом влади була Прези­дія ЦВК СРСР, яка обиралася на спільному засіданні палат [95, с. 224].

ЦВК СРСР формував вищий виконавчий орган - РНК СРСР, до складу якого входили 10 народних комісаріатів (наркоматів). П’ять наркоматів мали статус загальносоюзних: закордонних справ, війсь­кових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, по­шти і телеграфів. П’ять наркоматів кваліфікувалися об’єднаними: ВРНГ, продовольства, праці, фінансів і робітничо-селянська інспек­ція. Конституція СРСР 1924 р. передбачала створення Верховного суду при ЦВК СРСР, на який покладалися функції розгляду справ про зловживання вищих посадових осіб СРСР і розгляд справ про відпо­відність республіканського законодавства союзному [95, с. 229].

У Конституції СРСР 1924 р. відсутні норми про суспільний лад, немає розділів про права та обов’язки громадян, про виборче право, місцеві органи влади і управління. Все це врегульовували конституції союзних республік.

Входження УРСР до складу СРСР зумовлювало необхідність внесення змін до Конституції УСРР 1919 р., пов’язаних із розподілом компетенції союзних та республіканських органів державної влади. У перші роки непу ВУЦВК УСРР прийняв низку нормативних актів конституційного характеру, що теж вимагало внесення змін до Кон­ституції УРСР 1919 р. На конституційне будівництво в УСРР впли­нуло і утворення у складі УСРР 1924 р. Автономної Молдавської Со­ціалістичної Радянської Республіки (АМСРР) та проведення адмініс­тративно-територіальної реформи, що передбачала запровадження триступеневої системи місцевого управління.

VIII Всеукраїнський з’їзд Рад, який відбувся у січні 1924 р., до­ручив ВУЦВК переглянути Конституцію УСРР 1919 р. відповідно до Конституції СРСР 1924 р. і надати проект оновленої Конституції на затвердження ІХ Всеукраїнського з’їзду Рад. 9 травня 1925 р. на засі­данні Президії ВУЦВК і РНК УСРР було заслухано доповідь М. Скрипника про внесення змін до Конституції УСРР 1919 р. та за­тверджено проект постанови щодо внесення змін. 10 травня ІХ Все­український з’їзд Рад прийняв постанову “Про зміну Конституції УСРР”. Постанова містила перелік обставин, що вимагали внесення змін до Конституції республіки [13, с. 21].

IX Всеукраїнський з’їзд Рад доручив ВУЦВК підготувати до Х Всеукраїнського з’їзду Рад проект нової Конституції УСРР та затвер­див низку змін до Конституції УСРР 1919 р. з метою приведення її у відповідність до Конституції СРСР 1924 р. Входження УСРР до скла­ду Союзу РСР знайшло своє відображення у різних статтях Консти­туції УСРР. Так, у ст. 8 зазначалося, що взаємини між найвищими та центральними органами УСРР і СРСР встановлювалися Конституці­єю СРСР. Стаття 14 Конституції УСРР у новій редакції визначала структуру РНК УСРР і статус уповноважених загальносоюзних нар­коматів при уряді УСРР. У Конституції УСРР нової редакції закріп­лювалося входження до складу УСРР АМСРР. У ст. 18 закріплено адміністративно-територіальну реформу, якою передбачалася лікві­дація губерній і перехід до триступеневої системи управління [13, с. 21].

Внесення змін до Конституції УСРР 1919 р. не вирішувало про­блему необхідності прийняття нової Конституції УСРР. Тому ІХ Все­український з’їзд Рад визнав за необхідне повністю переробити Кон­ституцію УСРР до Х Всеукраїнського з’їзду Рад. Проект Конституції мав пройти широке народне обговорення. Але робота зі створення проекту нової Конституції УСРР до Х з’їзду Рад, який мав бути скли­каний у травні 1927 р., не була завершена. Х з’їзд Рад постановив до­ручити ВУЦВК підготувати нову редакцію Конституції УСРР і пода­ти її на затвердження ХІ Всеукраїнському з’їзду Рад без обговорення місцевими радами [13, с. 22].

Конституційна комісія ВУЦВК для розробки проекту нової Кон­ституції УСРР створила підкомісію у складі представників від ЦК КПбУ, ВУЦВК, РНК і Наркомату юстиції. 23 березня 1929 р. відбу­лося засідання Конституційної комісії ВУЦВК, під час якого було ро­зглянуто проект Конституції УСРР. Конституційна комісія прийняла за основу проект нової Конституції УСРР і обрала редакційну комі­сію з тим, щоб та здійснила остаточне редагування проекту Консти­туції УСРР. Остаточно проект нової Конституції УСРР був схвалений Президією ВУЦВК. 15 травня 1929 р. ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад пі­сля обговорення доповіді про проект нової Конституції УСРР затвер­див її. Зазначена Конституція складалася з п’яти розділів: 1) “Загальні засади”; 2) “Організація радянської влади”; 3) “Про виборчі права”; 4) “Про бюджет Української СРР”; 5) “Про Герб, Прапор і столицю УСРР”.

В основу Конституції УСРР 1929 р., як і Конституції УСРР 1919 р., була покладена утопічна концепція марксизму-ленінізму про диктатуру пролетаріату та заборону приватної власності на засоби виробництва. Так, у першому розділі Конституції УСРР 1929 р. про­голошувалося, що “Конституція визначає основні завдання та форми організації диктатури пролетаріату і ставить перед собою за мету ос­таточно подолати буржуазію, знищити експлуатацію людини люди­ною та збудувати комунізм” [95, с. 252]. У ст. 1 Конституції зазнача­лося, що “Українська Республіка є соціалістична держава робітників та селян. Вся влада в межах УСРР належить Радам робітничих, се­лянських та червоноармійських депутатів” [95, с. 252]. Економічну основу держави визначено у ст. 4: “вся земля, надра, ліси і води, а та­кож фабрики, заводи, банки, залізничний, водний та повітряний тран­спорт і засоби зв’язку є соціалістичною державною власністю на під­ставах, визначених законодавством СРСР і УСРР. Зовнішня торгівля визнається державною монополією” [95, с. 252].

Стаття 3 передбачала, що УСРР входить до складу СРСР “як су­веренна держава і зберігає за собою право вільного виходу з Союзу” [95, с. 252]. Проте правового механізму виходу союзної республіки зі складу СРСР не існувало, а тому право виходу залишалося фікцією. Суверенітет УСРР обмежений лише в межах, зазначених у Конститу­ції СРСР, а “поза цими межами УСРР здійснює свою державну владу самостійно” [95, с. 252]. Але Конституція СРСР 1924 р. закріплювала принцип верховенства загальносоюзних органів влади і управління та загальносоюзного законодавства у найважливіших галузях права, що перетворювало проголошений у Конституції УСРР 1929 р. суверені­тет України на формальність [13, с. 23].

У першому розділі Конституції УСРР 1929 р. перелічувалися політичні права трудящих. У той же час Конституція позбавляла пра­ва обирати і бути обраними до державних органів цілу низку грома­дян України за класовою ознакою. А отже, як зазначає В. Д. Гонча­ренко, класовий підхід був притаманний нормам Конституції УСРР 1929 р., які визначали правове становище населення республіки [13, с. 24]. Водночас, спираючись на більшовицьку ідею пролетарського інтернаціоналізму, Конституція УСРР 1929 р. наголошувала на не­припустимості обмеження прав і свобод національних меншин, нада­вала їм можливість користуватися рідною мовою, а також право створювати національні адміністративно-територіальні одиниці.

Конституція УСРР 1929 р. встановила право самостійно прий­мати свою власну Конституцію, право на територіальне верховенст­во, право на створення власних органів державної влади і органів державного управління, право прийому до громадянства УСРР, право ВУЦВК на здійснення законодавчої ініціативи у вищих органах СРСР [95, с. 255].

Конституція УСРР 1929 р. містила норми про входження до складу УСРР Молдавської АСРР. Вона регламентувала організацію та правове становище центральних і місцевих органів влади і управ­ління. До центральних органів влади Конституція відносила Всеукра­їнський з’їзд Рад, ВУЦВК, Президію ВУЦВК та РНК УСРР. До міс­цевих органів Основний Закон УСРР відносив окружні і районні з’їзди Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів та їх виконавчі комітети. Згідно ст. 82 Конституції УСРР 1929 р. столи­цею Української СРР залишалося місто Харків [95, с. 266].

Конституція УСРР 1929 р. не врегульовувала адміністративно- територіальний поділ УСРР на округи і райони. Тому Постанова ВУЦВК від 9 лютого 1932 р. “Про утворення областей на території УСРР” не передбачала внесення змін до Конституція УСРР. Згідно Постанови ВУЦВК було створено Вінницьку, Дніпропетровську, Ки­ївську, Одеську та Харківську області. У червні та жовтні 1932 р. ВУЦВК ухвалив рішення про створення відповідно Донецької та Че­рнігівської областей.

21 січня 1934 р. Президія ВУЦВК УСРР ухвалила постанову про перенесення столиці УСРР із Харкова до Києва. У січні 1935 р. ХІІІ Всеукраїнський з’їзд рад затвердив за Києвом статус столиці УСРР та вніс відповідні зміни до ст. 82 Конституції УСРР 1929 р.

Таким чином, до першого етапу радянського конституційного будівництва слід відносити Конституцію УСРР 1919 р., Конституцію УСРР редакції 1925 р. і Конституцію УСРР 1929 р. Основним джере­лом Конституції УСРР 1919 р. стала Конституція РСФРР 1918 р., а Конституція УСРР редакції 1925 р. і Конституція УСРР 1929 р. спи­ралися на Конституцію СРСР 1924 р. Розробники цих конституцій проігнорували вітчизняний конституційний досвід і досвід розвину­тих країн світу. Їх прийнято у недемократичний спосіб під диктатом більшовицької партії та більшовицької Росії. Проголосивши диктату­ру пролетаріату, конституції носили відверто антидемократичний, класовий характер. Вони не передбачали закріплення державного су­веренітету та територіальної цілісності УСРР. Основне місце у кон­ституціях відводилося ідеологічним положенням більшовицької пар­тії та політичним завданням, які у майбутньому планували реалізува­ти більшовики. Організація державної влади будувалася без ураху­вання принципу поділу влади на три гілки.

Лютневий 1935 р. Пленум ЦК ВКПб проголосив, що на середи­ну 30-х років в СРСР завдяки проведенню індустріалізації, колективі­зації і культурної революції було ліквідовано залишки “експлуататор­ських класів” і збудовано основи соціалістичного ладу. З огляду на це, учасники пленуму вважали за необхідне внести демократичні змі­ни до Конституції СРСР 1924 р. Керуючись постановою Пленуму ЦК ВКПб, VII Всесоюзний з’їзд Рад СРСР 7 лютого 1935 р. створив кон­ституційну комісію. Восени 1935 р. ЦВК СРСР ухвалив рішення про необхідність прийняття нової конституції та створив нову конститу­ційну комісію на чолі із Й. Сталіним. До її складу увійшли також і представники УСРР - П. Любченко, Г. Петровський, В. Чубар та інші. Фактично, основним автором проекту конституції був Микола Буха- рін, репресований у 1937 р.

У червні 1936 р. проект конституції було опубліковано для все­народного обговорення, яке продовжувалося впродовж шести міся­ців. За офіційними даними участь у обговоренні брало близько 75 млн осіб. У процесі обговорення було запропоновано близько 2,5 млн пропозицій про внесення змін до проекту конституції. Більшовицька партія вперше провела “всенародне обговорення” проекту конститу­ції, щоб продемонструвати демократичний характер конституційного процесу в СРСР. Але обговорення проекту конституції контролюва­лося партійним апаратом та репресивними органами (ОДПУ, НКВС) і мало приховати тоталітарний режим.

25 листопада 1936 р. розпочав роботу VIII Всесоюзний з’їзд Рад. Третього грудня відбулося засідання редакційної комісії, під час яко­го було прийнято 47 поправок і доповнень до більш ніж 30 статей, пі­сля чого затверджено остаточний текст проекту Конституції СРСР. 5 грудня Всесоюзний з’їзд Рад одноголосно затвердив її текст.

Зазначена Конституція СРСР складалася з 13 розділів, що вклю­чають 146 статей. Глава I закріплювала соціалістичний суспільний лад в СРСР, який ґрунтувався на союзі двох дружніх класів: робітни­ків і селян. Політичну основу СРСР складали ради депутатів трудя­щих, а економічну основу - соціалістична система господарства і со­ціалістична власність на засоби виробництва. У ст. 5 передбачено дві форми соціалістичної власності - державну і колгоспно-коопера­тивну. Земля, надра, води, ліси, заводи, фабрики, шахти, рудники, за­лізничний, водний і повітряний транспорт, банки, засоби зв’язку, а також комунальні підприємства і основний житловий фонд у містах проголошувалися державною власністю. Власність колгоспів і коопе­ративних організацій складали громадські підприємства. Земля закрі­плювалася за колгоспами в безоплатне і безстрокове користування. Конституція допускала дрібне приватне господарство, але без вико­ристання чужої праці. Конституція СРСР 1936 р. гарантувала правову охорону особистої власності та право її спадкування. Вона закріпила принцип праці й розподілу “від кожного за здібностями, кожному - по праці” [95, с. з09].

У розділі II Конституції СРСР 1936 р. “Державний устрій” де­кларувалися принципи федералізму, об’єднання союзних республік на засадах добровільності, розмежовувалися компетенція Союзу і союзних республік. Віданню СРСР підлягали: міжнародні відносини і зовнішня торгівля, питання війни і миру; прийняття до складу СРСР нових республік, зміна кордонів між союзними республіками, утво­рення країв, областей і автономних республік у складі союзних рес­публік; організація оборони і керівництво збройними силами, держа­вна безпека; затвердження державного бюджету, управління банками, грошовою і кредитною системою, транспортом і зв’язком та інше.

Стаття 17 зберігала за союзними республіками право вільного виходу зі складу СРСР, а територія республік не могла бути змінена без їх згоди. Конституція закріпила пріоритет союзних законів над законами союзних республік. Встановлювалося єдине союзне грома­дянство, кожен громадянин союзної республіки був громадянином СРСР.

Розділи ІІІ-УІІІ Конституції СРСР 1936 р. закріпили нову систе­му органів влади і управління. Конституція скасувала Всесоюзний з’їзд рад та проголосила вищим органом законодавчої влади в СРСР Верховну Раду. Вона складалася із двох палат: Ради Союзу і Ради На­ціональностей. Рада народних комісарів - уряд СРСР формувався Верховною Радою і мав статус вищого виконавчого і розпорядчого органу. До складу уряду входило 8 загальносоюзних наркоматів: обо­рони, закордонних справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, зв’язку, водного транспорту, важкої промисловості і 10 союзно- республіканських наркоматів: харчової, легкої, лісової промисловос­ті, землеробства, радгоспів, фінансів, внутрішніх справ, внутрішньої торгівлі, юстиції та охорони здоров’я.

Конституція СРСР 1936 р. врегульовувала діяльність вищих ор­ганів державної влади і управління союзних республік - Верховної Ради та Ради Народних Комісарів [95, с. 310]. Вона запровадила нову назву органів влади на місцях: замість назви ради робітничих, селян­ських і червоноармійських депутатів - ради депутатів трудящих.

Розділ ІХ “Суд і прокуратура” проголошував, що правосуддя в СРСР здійснюється Верховним Судом СРСР, Верховними судами союзних республік, крайовими і обласними судами, судами автоном­них республік і автономних областей, окружними судами, спеціаль­ними судами та народними судами. Конституція декларувала прин­ципи незалежності суддів, розгляд справ у всіх судах за участю на­родних засідателів, відкритий розгляд справ, забезпечення права об­винуваченому на захист, ведення судочинства мовою союзної або ав­тономної республіки. Вищий нагляд за виконанням законів покладав­ся на генерального прокурора СРСР. Республіканські, крайові, облас­ні прокурори, а також прокурори автономних республік і автономних областей призначалися прокурором СРСР терміном на п’ять років. Органи прокуратури підпорядковувалися прокурору СРСР [95, с. 314].

Конституція СРСР 1936 р. проголошувала основні права і сво­боди громадян (ст. 118-125): право на працю і відпочинок, на матері­альне забезпечення в старості та при втраті працездатності, право на освіту, рівноправність незалежно від статі, національності та раси, свободу совісті, слова, друку, мітингів і зборів, демонстрацій, недо­торканність особи, житла, таємницю листування, право на об’єднання у громадські організації.

У ст. 126 Конституції вперше закріплювалася керівна роль ВКПб як “керівного ядра всіх організацій трудящих як громадських, так і державних” [95, с. 316]. Отже, більшовицька партія, яка фактич­но узурпувала державну владу, сталінською конституцією юридично закріпила за собою монополію на владу. Проте, реальна влада у Ра­дянському Союзі належала найвищому державно-партійному керів­ництву на чолі зі Й. Сталіним. Окрім цього, Конституція СРСР узако­нила одержавлення партійного апарату.

Розділ XI Конституції СРСР 1936 р. присвячений виборчій сис­темі. Виборче право надавалося громадянам з 18 років незалежно від расової та національної приналежності, статі, віросповідання, соціа­льного походження. Право висування кандидатів у депутати надава­лося громадським організаціям, а по суті - більшовицькій партії. Де­путат повинен був звітувати про свою роботу і міг бути відкликаний за рішенням виборців [95, с. 318].

Конституція СРСР 1936 р. передбачала значну кількість ідеоло­гічних положень більшовицької партії. З огляду на юридичну техніку вона була досконалішою, порівняно із Конституцією СРСР 1924 р. Нова конституція удосконалила організацію державної влади, форма­льно розширила права і свободи громадян, запровадила демократичну виборчу систему, відмовилася від положення про диктатуру пролета­ріату та світову республіку рад. Але Конституція СРСР 1936 р. не ма­ла прямої дії, її положення про права і свободи громадян носили де­кларативний характер, юридичним чином була закріплена однопар­тійна політична система та монополія більшовицької партії на владу. “Найдемократичніша” радянська конституція повинна була перекона­ти трудящих інших країн у перевагах соціалізму.

Прийняття Конституції СРСР вимагало розробки нових респуб­ліканських конституцій. Розробка проекту Конституції УСРР повто­рювала процес, який відбувався на союзному рівні. Робота з підгото­вки проекту нової Конституції УСРР розпочалася з прийняття поста­нови Президії ВЦВК УСРР від 13 червня 1936 р. “Про обговорення проекту Конституції СРСР”. У липні 1936 р. Політбюро ЦК КПбУ сформувало конституційну комісію на чолі з П. Любченком. До скла­ду комісії увійшли представники вищого державно-партійного керів­ництва УСРР: Г. Петровський, С. Косіор, П. Постишев, В. Затон- ський, Й. Якір та інші (всього - 31 особа). Наприкінці 1936 р. консти­туційна комісія завершила роботу над проектом конституції. Про під­готовку проекту конституції УСРР П. Любченко інформував Прези­дію ЦК ВКПб у Москві, а фактично Й. Сталіна, що свідчить про фор­мальний характер державного суверенітету УСРР. Після схвалення проекту Президією ЦК ВКПб його затвердила Президія ВЦВК УСРР.

1 січня 1937 р. проект Конституції УСРР було опубліковано для все­народного обговорення. У результаті обговорення було запропонова­но низку доповнень, поправок та уточнень, але всі вони проходили партійну цензуру і не передбачали суттєвих змін до проекту [32, с. 284].

25 січня 1937 р. розпочав роботу XIV Всеукраїнський з’їзд Рад УСРР, на який прибуло 1029 делегатів, 965 із них мали право виріша­льного голосу. З доповіддю про проект Конституції УСРР виступив П. Любченко. У обговоренні проекту взяли участь більше 40 делега­тів з’їзду, які запропонували внести окремі зміни до документу. У зв’язку з цим з’їзд сформував редакційну комісію у складі 160 осіб, яка внесла зміни до 8 статей. 30 січня 1937 р. після постатейного го­лосування Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив нову Конституцію УРСР.

Конституцію УРСР 1937 р. побудовано відповідно до Конститу­ції СРСР 1936 р. Вона складається із 13 розділів і 146 статей. Розділ І - “Суспільний лад” повторював зміст першого розділу Конституції СРСР 1936 р.: проголошував УРСР соціалістичною державою робіт­ників і селян, закріплював радянську політичну систему, за якою вла­да належала радам депутатів трудящих та соціалістичну, планову си­стему господарства, соціалістичну (державну і колгоспно-коопера­тивну) власність на засоби праці. У статті 2 Конституції УРСР 1937 р., що носила відверто ідеологічний характер, зазначалося: “по­літичну основу УРСР становлять ради депутатів трудящих, що виро­сли і зміцніли внаслідок повалення влади поміщиків і капіталістів, завоювання диктатури пролетаріату, визволення українського народу від національного гніту царату та російської імперіалістичної буржу­азії і розгрому націоналістичної контрреволюції” [95, с. 319].

Другий розділ Конституції УРСР 1937 р. декларував добровіль­не об’єднання УРСР разом з іншими радянськими республіками у союзну державу - СРСР. Конституція проголошувала суверенітет УРСР, недоторканність її кордонів і право виходу із складу СРСР. Але суверенні права УРСР обмежувалися положеннями ст. 16 та ст. 41 про чинність на її території законодавства СРСР та підпорядку­вання вищих органів влади і управління УРСР органам влади СРСР. Декларативні положення про суверенні права УРСР обмежувалися викладеними у ст. 19 повноваженнями органів влади і органів держа­вного управління УРСР - Верховної Ради (ВР) УРСР, її Президії, РНК і народних комісаріатів УРСР. Стаття 17 встановила принцип подвійного громадянства: кожен громадянин УРСР є громадянином СРСР [95, с. 321].

Конституція УРСР 1937 р. передбачала адміністративно-терито­ріальний поділ України на 7 областей: Вінницьку, Дніпропетровську, Донецьку, Київську, Одеську, Харківську, Чернігівську і Молдавську АРСР [95, с. 321].

Розділи ІІІ-ІУ Конституції УРСР 1937 р. закріпили нову систему органів влади і управління. Конституція УРСР скасувала Всеукраїн­ський з’їзд рад та проголосила єдиним законодавчим органом держа­вної влади Верховну Раду. Вона обиралася терміном на 4 роки за но­рмою 1 депутат від 100 тисяч населення. Чергові сесії Верховної Ради скликалися двічі на рік, позачергові - за рішенням Президії або на вимогу не менше третини депутатів. Президію Верховної Ради оби­рали депутати у складі голови, двох заступників, секретаря і 15-ти членів. Зосередження широких повноважень у Президії суперечило принципам парламентаризму і свідчило про централізацію влади [95, с. 322].

За ст. 39 Конституції УРСР 1937 р. Верховна Рада формувала уряд - Раду Народних Комісарів, яка була відповідальна та підзвітна перед Верховною Радою і Президією ВР. До складу РНК УРСР вхо­дили союзно-республіканські комісаріати (харчової, легкої, лісової промисловості, земельних справ, фінансів, внутрішньої торгівлі, НКВС, юстиції та охорони здоров’я) і республіканські (освіти, місце­вої промисловості, комунального господарства, соціального забезпе­чення). Конституція УРСР 1937 р. закріплювала за РНК УРСР обме­жені повноваження. Уряд УРСР підпорядковувався РНК СРСР, ст. 14 Конституції СРСР 1936 р. вимагала від РНК УРСР виконувати поста­нови і розпорядження РНК СРСР [95, с. 324].

Розділи У-УІ Конституції УРСР 1937 р. регламентували діяль­ність вищих органів державної влади й управління Молдавської АРСР. Їх побудовано за аналогією до українських. Органами держав­ної влади в областях, округах, районах, містах, селищах, станицях і селах УРСР стали відповідні ради депутатів трудящих, яких обирало населення терміном на 2 роки. Виконавчими та розпорядчими орга­нами місцевих рад були виконавчі комітети. Управлінські функції на місцях здійснювали управління та відділи виконкомів [95, с. 327].

Передбачена Конституцією УРСР 1937 р. система рад мала ознаки парламентської системи, проте фактично ради не були самос­тійною владою, адже реальна влада належала партійному апарату, ко­трий став керівним органом держави за умов тоталітарного політич­ного режиму.

Конституція УРСР 1937 р. запровадила принципово нову вибор­чу систему. Стаття 133 задекларувала демократичну систему виборів, яка спиралася на принципи загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні [95, с. 336]. Запровадження такої ви­борчої системи більшовицька партія пояснювала перемогою соціалі­зму в СРСР. Проте на практиці декларована демократична система виборів не діяла. Правом висувати кандидатів у депутати могла ско­ристатися лише КПбУ, вибори носили безальтернативний характер і контролювалися органами ОДПУ-НКВС.

Розділ ІХ Конституції УРСР 1937 р. закріпив основні принципи судової системи та прокуратури. Здійснення правосуддя покладалося на Найвищий суд УРСР, Найвищий суд Молдавської АРСР, обласні суди, суди адміністративних округів, народні суди, а також спеціаль­ні суди СРСР. Усіх суддів, окрім народних, обирали відповідні ради терміном на 5 років. Народних суддів обирали громадяни у районах на основі загального, прямого і рівного виборчого права при таємно­му голосуванні терміном на 3 роки. Конституція декларувала незале­жність суддів, підлеглість їх виключно закону, відкритість розгляду справ, право обвинуваченого на захист, використання рідної мови, участь у судовому процесі народних засідателів [95, с. 333].

Вищий нагляд за виконанням законів Конституція УРСР 1937 р. покладала на генерального прокурора СРСР та прокурора УРСР. Прокурор УРСР призначав окружних, районних і міських прокурорів. Прокурори усіх рівнів здійснювали свої функції впродовж 5 років не­залежно від місцевих органів, підпорядковуючись лише генеральному прокуророві СРСР, що свідчить про запровадження єдиної централі­зованої загальносоюзної системи органів прокурорського нагляду [95, с. 333-334].

Фактично ж судова і правоохоронна система була повністю під­контрольна партійному апарату, була складовою частиною тоталітар­ного режиму і виконувала репресивну функцію. Встановлені Консти­туцією УРСР 1937 р. демократичні принципи судочинства носили де­кларативний характер. Судовий процес мав ознаки інквізиційного ти­пу процесу.

Конституція СРСР 1936 р. і Конституція УРСР 1937 р. були прийняті у псевдодемократичний спосіб. Конституція УРСР 1937 р. була побудована таким чином, що сама її структура засвідчувала аб­солютизацію держави. Із 13 розділів Конституції правам і свободам громадян було присвячено один із останніх розділів - 10. Всебічний розвиток особи за Конституцією розглядався не як мета будівництва соціалізму, а як засіб досягнення цієї мети. Конституція УРСР 1937 р. містила низку демократичних положень, які носили декларативний характер, не мали нічого спільного із фактично існуючим в СРСР то­талітарним режимом.

Згідно ст. 146 Конституції УРСР 1937 р. зміни до Конституції УРСР здійснюються за рішенням Верховної Ради УРСР, що ухвалю­ються більшістю (не менше 2/3) голосів. Здебільшого зміни до Кон­ституції УРСР вносилися у зв’язку із змінами до Конституції СРСР 1936 р. Внесення змін до Конституції рекомендувало або попередньо схвалювало Політбюро ЦК ВКПб. Загалом за 40 років до Конституції УРСР 1937 р. було внесено близько 50 змін і доповнень.

У 1937-1939 рр. до ст. 18 Конституції УРСР 1937 р. було внесе­но зміни у зв’язку з утворенням нових областей у складі УРСР: Жи­томирської, Кам’янець-Подільської, Миколаївської і Полтавської (ве­ресень 1937 р.); Сталінської і Ворошиловградської (червень 1938 р.); Сумської, Кіровоградської і Запорізької (січень 1939 р.).

У період Другої світової війни до Конституції УРСР 1937 р. бу­ло внесено низку змін, що стосувалися території та адміністративно- територіального устрою УРСР. Згідно пакту Ріббентропа-Молотова від 23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною східні польські тери­торії (етнічні українські землі) мали увійти до складу СРСР. У жовтні 1939 р. Червона Армія окупувала територію Західної Волині і Гали­чини. Народні збори Західної України, проведені 26-28 жовтня 1939 р. у Львові за радянським законодавством, проголосили встано­влення радянської влади на території Західної України. 11 листопада 1939 р., Верховна Рада СРСР прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР із з’єднанням її з УРСР та створила шість областей: Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Станіс- лавську, Тернопільську. Відповідні зміни було внесено до Конститу­ції УРСР 1937 р. [34, с. 614-615].

У червні 1940 р. СРСР оголосив ультиматум Румунії щодо пере­дачі йому Бессарабії та Буковини. 28 червня 1940 р. Червона Армія захопила зазначені території. 2 серпня 1940 р. за рішенням Верховної Ради СРСР було створено Молдавську РСР, а Молдавську АРСР у складі УРСР - ліквідовано. У зв’язку з цим втратили чинність розділи V і VI Конституції УРСР 1937 р. На території Північної Буковини Верховною Радою СРСР створено Чернівецьку область й передано її до складу УРСР. До складу УРСР були включені також Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський райони [34, с. 614-615]. Зазначені те­риторіальні зміни були закріплені у Конституції СРСР 1936 р. (ст. 23 втратила чинність) та у ст. 18 Конституції УРСР 1937 р.

У березні 1944 р. до Конституції УРСР 1937 р. було внесено зміни у зв’язку з утворенням Херсонської області. Після звільнення Закарпаття від окупантів у жовтні 1944 р. розпочався процес виходу Закарпаття із Чехословацької республіки і входження її до складу УРСР. 26 листопада 1944 р. І З’їзд народних комітетів Закарпатської України одностайно прийняв Маніфест про воз’єднання Закарпатсь­кої України з УРСР і вихід зі складу Чехословаччини. У червні 1945 р. був укладений Договір між СРСР і Чехословаччиною про За­карпатську Україну, на підставі якого Закарпаття увійшло до складу УРСР. Указом Президії ВР СРСР від 22 січня 1946 р. у складі УРСР була утворена Закарпатська область [34, с. 625]. Зазначені територіа­льні зміни УРСР було внесені до Конституції УРСР 1937 р.

19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР”, обґрунтовуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними культурними зв’язками між Кримом і Украї­ною. Рішення Верховної Ради СРСР спиралося на аргументи та про­позиції місцевих і центральних виконавчих органів Російської Феде­рації про “доцільність передачі Кримської області до складу Україн­ської РСР”. Подання Президії Верховної Ради РРФСР щодо передачі Кримської області до складу УРСР було розглянуто на Президії Вер­ховної Ради УРСР 13 лютого 1954 р., яка погодила питання передачі Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР [32, с. 410].

26 квітня 1954 р. Верховна Рада СРСР ухвалила Закон “Про пе­редачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР”, який передбачав внесення змін до ст. 22 і 23 Конституції СРСР 1936 р. На підставі цього закону було внесено відповідні зміни до Конституції РРФСР 1937 р. і Конституції УРСР 1937 р. Отже, передача Кримської області РРФСР до складу УРСР відбулася без порушень чинного на той час законодавства та закріплена у змінах до Конституції СРСР 1936 р., Конституції РРФСР 1937 р. і Конституції УРСР 1937 р.

До Конституції УРСР 1937 р. були внесені зміни, що стосували­ся вищих органів державної влади УРСР. На підставі Закону СРСР від 1 лютого 1944 р. “Про надання союзним республікам повнова­жень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв’язку з цим Народного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного в сою­зно-республіканський народний комісаріат” Конституція СРСР 1936 р. була доповнена ст. 18-а такого змісту: “Кожна Союзна респу­бліка має право вступати у безпосередні зносини з іноземними дер­жавами, укладати з ними угоди і обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками”. Зміни внесені до Конституції СРСР

1936 р. знайшли відображення в Конституції УРСР 1937 р. Законом УРСР “Про зміни і доповнення тексту Конституції УРСР” від 28 чер­вня 1947 р. Конституцію УРСР 1937 р. було доповнено ст. 15-б, що передбачала важливий для становлення вітчизняної право- суб’єктності зміст: “Українська РСР має право вступати в безпосере­дні зносини з іноземними державами, укладати з ними угоди та обмі­нюватися дипломатичними і консульськими представниками”. Нова редакція ст. 30 Конституції УРСР 1937 р. передбачала, що Президія Верховної Ради УРСР, окрім інших повноважень, призначає і відкли­кає повноважних представників УРСР в іноземних державах; прий­має вірчі і відкличні грамоти акредитованих при ній дипломатичних представників іноземних держав. Створення комісаріату закордонних справ давало право УРСР для вступу до Організації Об’єднаних На­цій. Одночасно із запровадженням республіканського комісаріату за­кордонних справ УРСР за аналогічною процедурою було створено республіканський комісаріат оборони, що знайшло відображення в Конституції УРСР 1937 р.

25 березня 1946 р. Верховна Рада УРСР, керуючись загально­союзним законодавством, прийняла Указ “Про перетворення Ради Народних Комісарів УРСР в Раду Міністрів УРСР і народних коміса­ріатів УРСР і Міністерства УРСР”. Відповідні зміни було внесено до розділу IV “Органи державного управління УРСР” Конституції УРСР

1937 р.

У період десталінізації відбулося розширення повноважень рес­публіканських органів державної влади. У зв’язку із ліквідацією зага­льносоюзного Міністерства юстиції та створення республіканського Міністерства юстиції УРСР 1956 р. було внесено зміни до ст. 77 Кон­ституції СРСР 1936 р. і ст. 49 Конституції УРСР 1937 р. 11 лютого 1957 р. Верховна Рада СРСР ухвалила закон, який розширив повно­важення Верховної Ради УРСР у законодавчій діяльності. Верховна Рада УРСР отримала право змінювати адміністративно-територіаль­ний поділ УРСР, ухвалювати закони у галузі судоустрою, криміналь­ного, цивільного та процесуального законодавства (зміни до ст. 19 Конституції УРСР 1937 р.) [32, с. 418].

10 травня 1957 р. Верховна Рада СРСР ухвалила Закон “Про по­дальше удосконалення управління промисловістю і будівництвом”, який скасовував галузевий принцип управління народним господарс­твом та запроваджував територіальний принцип. Замість галузевих міністерств запроваджувалися Ради народного господарства (раднар- госпи). В УРСР було ліквідовано 11 міністерств, що здійснювали управління промисловістю і будівництвом. Територію УРСР поділено на 11 економічних районів, у межах яких управління народним гос­подарством здійснювали раднаргоспи. Реформа управління народним господарством передбачала внесення змін до розділу V Конституції СРСР 1936 р. і розділу IV Конституції УРСР 1937 р. [32, с. 420].

У 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон, котрий передба­чав порядок відкликання депутатів Верховної Ради та депутатів міс­цевих рад, які не виправдали довір’я виборців. До розділу “Виборча система” Конституції УРСР 1937 р. Верховна Рада внесла відповідні зміни.

30 жовтня 1959 р. Верховна Рада СРСР ухвалила Закон “Про бюджетні права СРСР і союзних республік”, який розширив повно­важення Верховної Ради УРСР з питань формування республікансь­кого бюджету. Закон визначав джерела формування бюджетів союз­них республік та витрати державних бюджетів республік. Зазначені зміни знайшли відображення у розділі VIII “Бюджет УРСР” Консти­туції УРСР 1937 р.

У 1960 р. до Конституції СРСР 1936 р. і Конституції УРСР 1937 р. було внесено зміни у зв’язку з ліквідацією союзного Мініс­терства внутрішніх справ та створення Міністерства внутрішніх справ УРСР та його реорганізацію у Міністерство охорони громадсь­кого порядку [32, с. 426].

Зміни у Конституціях СРСР та Конституції УРСР відбулися піс­ля усунення у 1964 р. із посади генерального секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова та приходу до влади Леоніда Брежнєва. Конститу­ційні зміни другої половини 60-х років ХХ ст. відбувалися під впли­вом економічних реформ голови Ради Міністрів СРСР Олексія Коси- гіна, що мали за мету вивести країну із економічної кризи. У 1965 р. Верховною Радою СРСР був прийнятий Закон “Про зміну системи органів управління промисловістю і перетворення деяких інших ор­ганів державного управління”, яким передбачалася ліквідація раднар- госпів та створення галузевих міністерств [32, с. 457].

Зміни торкнулися розділу VII “Місцеві органи державної влади” Конституції УРСР 1937 р. Такі зміни були внесені на підставі законів Верховної Ради УРСР про сільські і селищні Ради депутатів трудя­щих від 2 липня 1968 р. і про районні, міські районні в містах Ради депутатів трудящих від 15 липня 1971 р. У 1972 р. Верховна Рада СРСР ухвалила Закон “Про статус депутатів Рад депутатів трудящих в СРСР”, який мав за мету зміцнення авторитету депутатів та поси­лення їх відповідальності перед виборцями [32, с. 465].

Ліквідація сталінського тоталітарно-репресивного режиму і по­літика десталінізації, що розпочалася у середині 50-х років ХХ ст., зумовлювала необхідність розширення суверенних прав союзних ре­спублік, децентралізацію системи управлінням народним господарст­вом, демократизацію правоохоронної системи, проведення кодифіка­ційних робіт, внесення змін до законодавства. Все це, на думку вищо­го державно-партійного керівництва Радянського Союзу, вимагало прийняття нової Конституції СРСР.

Для розробки нової Конституції СРСР 25 квітня 1962 р. Верхов­на Рада СРСР створила конституційну комісію під головуванням М. Хрущова, яка у серпні 1964 р. завершила роботу по підготовці проекту, який складався із 276 статей. Розглянувши проект, Политбю­ро ЦК КПРС ухвалило рішення про необхідність його доопрацюван­ня. А після відставки М. Хрущова у жовтні 1964 р. та затвердження головою комісії Леоніда Брежнєва у грудні того ж року, робота над проектом конституції розпочалася з початку. Згодом комісія припи­нила свою діяльність через неможливість пов’язати положення Про­грами КПРС 1961 р. про побудову комунізму через 20 років з реаль­ним станом справ у країні. Тому КПРС винайшла “рятівну формулу”, що шлях до комунізму лежить через тривалу стадію “розвинутого со­ціалізму”.

Конституційний процес було відновлено у 1976 р., коли Верхов­на Рада СРСР створила нову конституційну комісію на чолі з Л. Брежнєвим. Основними джерелами для розробки проекту нової Конституції СРСР стала Конституція СРСР 1936 р., Програма КПРС 1961 р. та рішення ХХУ з’їзду КПРС 1976 р. Так, у преамбулі до Конституції СРСР 1977 р. зазначено, що її розроблено і прийнято “керуючись ідеями наукового комунізму” [95, с. 561]. До весни 1977 р. проект Основного Закону був підготовлений. 24 травня 1977 р. відбувся Пленум ЦК КПРС, який схвалив проект Конституції та передав його до Президії Верховної Ради СРСР, рекомендувавши винести проект на всенародне обговорення.

27 травня 1977 р. Президія Верховної Ради розглянула проект Конституції СРСР і прийняла указ, яким він був схвалений та винесе­ний на всенародне обговорення. Проект Конституції СРСР був опуб­лікований у центральних, республіканських і обласних газетах 4 чер-

вня 1977 р. Всенародне обговорення проекту тривало з червня до кі­нця вересня 1977 р. За офіційними даними в ньому взяло участь по­над 140 млн осіб, тобто більше чотирьох п’ятих дорослого населення країни. Всього надійшло близько 400 тисяч пропозицій щодо попра­вок до окремих статей проекту. Проте, як і під час всенародного об­говорення сталінської конституції, воно носило формальний харак­тер, контролювалося партійними органами [32, с. 455].

3 жовтня 1977 р. відбувся Пленум ЦК КПРС, на якому було прийнято постанову “Про проект Конституції (Основного Закону) СРСР і підсумки його всенародного обговорення”. Рішенням Плену­му проект Конституції СРСР було внесено на розгляд Верховної Ради СРСР. 4 жовтня 1977 р. Верховна Рада утворила редакційну комісію для підготовки остаточного проекту Конституції.

З доповіддю про проект Конституції і підсумки його всенарод­ного обговорення виступив Л. Брежнєв. Відбулося обговорення прое­кту на сесії, під час якого виступили 92 депутати Верховної Ради СРСР. Було вирішено внести поправки до 8 статей проекту та додати одну нову статтю. У цілому зміни та доповнення торкнулися 118 ста­тей Конституції, але вони здебільшого носили редакційний харак­тер. Обговорення проекту Конституції та внесення змін і доповнень повинно було продемонструвати демократичність конституційного процесу. Але за умов відсутності справжнього парламентаризму і по­літичного плюралізму реалізувати демократичні принципи конститу­ційного процесу було неможливо.

7 жовтня 1977 р. Верховна Рада СРСР одноголосно прийняла Конституцію СРСР, що демонструвало підтримку депутатами політи­ки комуністичної партії.

Конституція СРСР 1977 р. складалася із 9 розділів, 21 глави і 174 статей. Як за структурою, так і за змістом Конституція СРСР 1977 р. принципово не відрізнялася від Конституції СРСР 1936 р. У преамбулі Конституція констатувала побудову розвинутого соціаліс­тичного суспільства і визначала основну мету: побудову комуністич­ного суспільства. Конституція декларувала утворення нової соціаль­ної спільноти - радянського народу, соціалістичної демократії та за­гальнонародної держави. Основою економічної системи проголошу­валася соціалістична власність на засоби виробництва, а основою по­літичної системи - ради народних депутатів. Стаття 5 Конституції за­кріпила форми безпосередньої демократії: референдум і всенародне обговорення, що раніше не передбачалося радянським законодавст­вом.

Стаття 6 Конституції СРСР 1977 р. закріплювала особливе по­ложення КПРС: “Керівною і спрямовуючою силою радянського сус­пільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу” [95, с. 561]. Такий статус правлячої партії є базовою ознакою авторитаризму.

Конституція СРСР 1977 р. залишила без принципових змін сис­тему органів влади і управління. Вищим органом влади залишалася Верховна Рада СРСР, якій належала законодавча влада. Вона склада­лася із двох палат - Ради Союзу і Ради Національностей. Рада Союзу обиралася за нормою 1 депутат на 300 тис. населення. До Ради Наці­ональностей від кожної союзної республіки входило по 32 депутати, від автономної республіки - по 11, від автономної області - по 5 і від національного округу - по одному депутату. Таке представництво мало забезпечувати рівноправність суб’єктів федерації та захист прав національних меншин. Але РСФСР у Раді Національностей належало 244 місця, адже до її складу входило 16 автономних республік, 5 ав­тономних областей і 11 національних округів, що значно перевищу­вало представництво від інших союзних республік.

Конституція СРСР 1977 р. задекларувала демократичну систему виборів, яка спиралася на принципи загального, рівного і прямого ви­борчого права при таємному голосуванні. Фактично ж, виборча сис­тема, яка через відсутність альтернативи була формальним голосу­ванням, принципово не змінилася. Депутатський корпус формувався заздалегідь партійними структурами, а виборцю належало просто опустити бюлетень в скриньку для голосування. У період передвибо­рчої кампанії передбачалося обговорення ділових та інших якостей кандидата в депутати, а також агітація на зборах і в пресі. Однак ні­чого нового це не вносило, оскільки проведення зборів було регламе­нтованим, а друкована продукція піддавалося жорсткій партійній це­нзурі.

Після прийняття Конституції СРСР 1977 р. розпочався конститу­ційний процес в Україні. Президія Верховної Ради УРСР створила конституційну комісію на чолі з першим секретарем компартії Украї­ни Володимиром Щербицьким та організувала спеціальну робочу групу, до складу якої увійшли фахівці-державознавці. Конституційна комісія УРСР спиратися на досвід роботи конституційної комісії СРСР, адже її роботу контролювали вищі союзні органи - ЦК КПРС і Президія Верховної Ради СРСР.

Проект Конституції УРСР було розроблено відповідно до Кон­ституції СРСР 1977 року. 21 березня 1978 р. проект Конституції УРСР розглянув і схвалив Пленум ЦК КПУ та передав його на розг­ляд Президії ВР УРСР. 22 березня 1978 р. Президія ВР УРСР прийня­ла указ щодо схвалення проекту Конституції і винесла його на всена­родне обговорення. Загальний тираж газет і брошур з текстом проек­ту склав близько 10 млн примірників. За офіційними даними участь у обговоренні проекту брали 32 млн осіб. За результатами обговорення до конституційної комісії надійшло понад 8 тисяч пропозицій про внесення змін і доповнень до проекту Конституції УРСР.

Зважаючи на пропозиції щодо внесення змін до проекту Консти­туції УРСР, конституційна комісія доопрацювала проект і передала його на розгляд Президії Верховної Ради. 17 квітня 1978 р. Президія ВР розглянула доопрацьований проект Конституції УРСР і винесла його на розгляд Верховної Ради. Питання “Про проект Конституції УРСР і підсумки його всенародного обговорення” розглянув Пленум ЦК КПУ та рекомендував винести його на розгляд Верховної Ради УРСР.

19 квітня 1978 р. розпочала роботу позачергова сьома сесія Вер­ховної Ради, на якій з доповіддю щодо проекту Конституції УРСР ви­ступив В. Щербицький. Під час обговорення проекту з пропозиціями про внесення змін до його тексту виступили 36 депутатів. Обрана Верховною Радою редакційна комісія остаточно доопрацювала текст та внесла зміни і доповнення до преамбули і 30 статей проекту. 20 квітня 1978 р. Верховна Рада одноголосно прийняла Конституцію УРСР.

Таким чином, на прикладі прийняття Конституції СРСР 1977 р. та конституцій союзних республік, КПРС намагалася продемонстру­вати переваги соціалістичного ладу, соціалістичної демократії, соціа­лістичної федерації, відсутність соціальних і національних проблем в СРСР. За умов відсутності реального державного суверенітету УРСР, однопартійної системи та авторитарного політичного режиму консти­туційний процес носив псевдодемократичний характер.

Текст Конституції УРСР 1978 р. складався із преамбули, 10 роз­ділів, 18 глав і 171 статті і майже повністю відповідав структурі Кон­ституції СРСР 1977 р. У преамбулі Основного Закону наголошувало­ся на наступності конституційного розвитку України, ідей і принци­пів Конституцій 1919, 1929, 1937 рр., а носієм влади проголошували­ся не трудящі, а народ. Закріплювалося всевладдя рад народних депу­татів, демократичний централізм, соціалістична демократія, соціаліс­тична законність. За Конституцією УРСР 1978 р. Україна визнавалася суверенною державою. Важливою ознакою суверенітету УРСР було те, що вона мала право на відносини із іноземними державами. Голо­вною гарантією суверенітету стало закріплення за союзною республі­кою права виходу із складу СРСР, але механізму здійснення цього права, як і раніше, передбачено не було, що свідчило про декларатив­ний характер цієї конституційної норми [32, с. 458-459]. Стаття 6 Конституції УРСР, проголосивши комуністичну партію “керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи”, юридично закріплювала однопартійну систему [95, с. 565].

Декларативні лозунги Конституції УРСР 1978 р. в значній мірі розходилися з реальним життям. Щонайперше, це стосувалося прав і свобод громадян, що закріплювала глава 6 Конституції, яка гаранту­вала свободу слова, друку, зборів, мітингів і демонстрацій. Стаття 49 надавала право громадянам об’єднуватися у громадські організації, які сприяють розвитку політичної активності та самосвідомості. Гро­мадяни УРСР мали право на працю, водночас, праця проголошувала­ся обов’язком; за дармоїдство - ухилення від суспільно корисної пра­ці передбачалася кримінальна відповідальність [95, с. 574-575].

Слід зазначити, що порівняно із Конституцією УРСР 1937 р. но­ва Конституція частково розширила права і свободи громадян. Так, у ст. 42 радянська влада вперше визнала право громадян на житло. На підставі цієї статті у 1984 р. було прийнято Житловий кодекс УРСР. За ст. 51 сім’я перебувала під захистом і піклуванням держави.

Конституція УРСР гарантувала недоторканність особи, ніхто не міг бути заарештований інакше, як на підставі судового рішення або за санкцією прокурора. Громадяни мали право оскаржувати дії служ­бових осіб, державних і громадських органів [95, с. 574]. Але ці статті носили декларативний характер.

Отже, Конституція УРСР 1978 р. закріпила низку демократич­них інституцій у межах, визначених правлячим режимом. Україна проголошувалася народною державою, заснованою на принципах на­родовладдя і верховенства Конституції та чинних законів; декларува­лося, що трудові колективи є важливими суб’єктами політичного життя країни, а основним напрямом розвитку політичної системи су­спільства є подальше розгортання демократії; багато уваги приділя­лося проголошенню прав-намірів. Однак, як показало життя, ці демо­кратичні положення, здебільшого, мали формальний характер. Збері­галося й зміцнювалося фактичне панування комуністичної партії.

Відповідно до ст. 78 Конституції УРСР 1978 р. ради народних депутатів: Верховна Рада, обласні, районні, міські, районні у містах, селищні та сільські ради становили єдину систему органів державної влади. Верховна Рада проголошувалася найвищим органом державної влади, якому належали законодавчі повноваження. До складу Верхо­вної Ради входило 650 депутатів, скликалася вона на чергові сесії дві­чі на рік. Вагому роль у структурі Верховної Ради відігравали постій­ні комісії. Важливим органом влади республіки була Президія Верхо­вної Ради. Вона мала право видавати укази - нормативні акти, які за юридичною силою поступалися тільки законам [10, с. 114]. За ст. 106 Конституції УРСР 1978 р. Президія ВР “є підзвітним Верховній Раді УРСР органом”, який забезпечував організацію її роботи [95, с. 584].

Вищим органом державного управління залишалася Рада Мініс­трів УРСР. У ст. 115 Конституції УРСР 1978 р. Рада Міністрів визна­чалася як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної вла­ди. У своїй діяльності уряд УРСР був підзвітний Верховній Раді УРСР та Президії ВР. Конституція УРСР 1978 р. не передбачала під­порядкування Ради Міністрів УРСР Раді Міністрів СРСР. Рада Мініс­трів УРСР формувалася Верховною Радою УРСР. Постійно діючим органом уряду була Президія Ради Міністрів [95, с. 586].

Центральними органами державного управління були союзно- республіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР. Союзно-республіканські міністерства і відомства підпорядко­вувалися Раді Міністрів УРСР і відповідним загальносоюзним струк­турам, а республіканські - тільки Раді Міністрів УРСР. Кількість мі­ністерств і відомств не була сталою. Якщо у 1967 р. існувало 27 сою­зно-республіканських міністерств, то в 1978 р. їх нараховувалося 29 [32, с. 462].

Глави 14 і 15 Конституції УРСР 1978 р. врегульовували діяль­ність місцевих органів державної влади і управління. Обласні, район­ні, міські, районні в містах, селищні та сільські ради народних депу­татів виступали органами державної влади на відповідних територіях і мали вирішувати всі питання місцевого значення, виходячи з інте­ресів громадян. Їх виконавчими та розпорядчими органами були ви­конавчі комітети [95, с. 589-591].

Згідно Конституції УРСР 1978 р. судова влада не визнавалася окремою гілкою влади. Вона іменувалася правосуддям, що поклада­лося на Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. Правосуддя мало здійснюватися на за­садах рівності громадян перед законом і судом, розгляд справ у судах повинен відбуватися відкрито, обвинувачуваному забезпечувалося право на захист. Вищий нагляд за виконанням законів з боку держав­них органів, юридичних і фізичних осіб здійснювався генеральним прокурором СРСР через призначуваних ним і підлеглих йому проку­рора УРСР і обласних прокурорів [95, с. 593-595].

Конституція УРСР 1978 р. повторювала основні положення Конституції СРСР 1977 р. Обидві Конституції закріплювали ідеологі­чні постулати комуністичної партії: побудову суспільства розвинуто­го соціалізму і формування нової спільності людей - радянського на­роду. Положення конституцій не враховували реалій суспільного роз­витку і не відповідали їм, більшість з них мали декларативний харак­тер. У Конституції СРСР 1977 р. зазначалося, що вся влада в СРСР належить народові, але в дійсності народ був відчужений від участі в управлінні державними і суспільними справами, а представницькі ор­гани витіснив бюрократичний партійний апарат. Конституція СРСР

1977 р. проголошувала широке коло прав і свобод громадян. Однак механізм реалізації прав громадян був ненадійний або і взагалі відсу­тній. Для реалізації найбільш суттєвих соціально-економічних прав, наприклад, права на житло або на охорону здоров’я держава не мала фінансових можливостей.

Конституція УРСР 1978 р. не була конституцією суверенної держави через формальний характер державного суверенітету УРСР. Фактично УРСР була суб’єктом федерації з огляду на її підпорядко­ваність законам і вищим органам влади СРСР. Конституція УРСР

1978 р. не забезпечувала розподілу державної влади, не виконувала функції обмеження цієї влади не тільки з формальних позицій, а й з точки зору її реального функціонування, оскільки жоден з проголо­шених принципів державності не спирався на необхідні правові ва­желі їх реалізації.

Аналіз радянського конституційного будівництва за перші три періоди (1919-1985 рр.) дає підстави стверджувати, що воно не відпо­відало вимогам конституціоналізму. Так, всі радянські конституції були прийняті у псевдодемократичний спосіб, адже конституційний процес відбувався за умов тоталітарного або авторитарного політич­ного режиму, коли вся повнота влади належала вищому політичному керівництву - більшовицькій (комуністичній) партії. Конституції УРСР були результатом рецепції конституцій більшовицької Росії та створеного нею Радянського Союзу, а отже не мали нічого спільного із національною конституційною традицією. Прийняття радянських конституцій зумовлювалося необхідністю юридичним чином закріпи­ти основні положення марксистсько-ленінської теорії та політичної програми комуністичної партії. А отже, радянські конституції носили політико-ідеологічний характер. Особливим чином це характерно для Конституції УРСР 1919 р., яка проголошувала диктатуру пролетаріа­ту, перемогу світової соціалістичної революції, створення світової ре­спубліки рад, але при цьому не закріплювала державний суверенітет УРСР, передбачала недемократичну систему виборів, обмежувала права окремих соціальних груп населення. Радянські конституції юридичним чином закріплювали соціалістичний суспільний лад, од­нопартійну політичну систему, за якої комуністична партія проголо­шувалася “керівною і спрямовуючою силою радянського суспільст­ва”.

Конституції УРСР 1929, 1937 і 1978 рр. визначали державно- правовий статус України як “суверенної союзної республіки у складі СРСР”. Проте Конституції СРСР 1924, 1936 і 1977 рр. формально- юридично встановлювали низку обмежень суверенних прав УРСР. Фактично ж, УРСР не могла скористатися навіть тими суверенними правами, що були закріплені за нею конституційним чином.

Відповідно до радянських конституцій вищі органи державної влади УРСР будувалися без урахування принципу поділу влади на три гілки та системи стримувань і противаг. За Конституціями УРСР 1937 і 1978 рр. Верховна Рада УРСР лише формально відповідала принципам парламентаризму. Конституції УРСР встановлювали вер­тикальну субординацію: підпорядкування вищих органів державної влади УРСР відповідним органам влади СРСР. Конституції УРСР пе­редбачали специфічну систему публічної влади на місцях. Місцеві ради і їх виконавчі комітети поєднували у собі принципи місцевого самоврядування і принципи місцевого державного управління. Рада розглядалася як орган державної влади, який обирав інший держав­ний орган - виконавчий комітет, колегіальний орган державного управління в межах окремої адміністративно-територіальної одиниці. Радянські конституції забезпечували вертикаль виконавчої влади на місцях. Вони відкидали принцип децентралізації влади, а отже не пе­редбачали обмеження влади і справжнього народовладдя. Фактично, вищі та місцеві органи державної влади підпорядковувалися партій­ним органам.

Керуючись марксистсько-ленінською теорією, радянські кон­ституції передбачали демократичні права і свободи лише для “трудя­щих мас”. Конституції УРСР 1937 і 1978 рр. проголошували рівноп­равність громадян, формально-юридично закріпили широкі демокра­тичні права і свободи. Але однопартійна політична система і заборона приватної власності свідчать про обмеження прав і свобод. Консти­туції УРСР не враховували міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини й громадянина. Радянські конституції не передбачали механізму захисту прав і свобод і не були конституціями прямої дії, а отже закріплення прав і свобод носило формальний характер.

Загалом, з позицій теорії конституціоналізму Конституції УРСР 1919, 1929, 1937 і 1978 рр. слід вважати квазіконституціями. Така оцінка конституцій радянського типу підтверджується низкою при­таманних для них ознак: 1) спиралися на комуністичну (більшовиць­ку) ідеологію і закріплювали основні ідеологічні тези; 2) Конституції УРСР 1937 і 1978 рр. відмовилися від принципу політичного плюра­лізму, встановили однопартійну політичну систему, узаконили злиття комуністичної партії і держави; 3) носили формальний, декларатив­ний характер; 4) не передбачали обмеження влади, справжнього на­родовладдя, справжньої децентралізації влади за рахунок самовряду­вання; 5) радянська модель влади заперечувала інститут парламента­ризму і принцип поділу влади на три гілки та систему стримувань і противаг; 6) заперечували принцип верховенства права шляхом його заміни принципом верховенства закону як основи так званої “соціалі­стичної законності”; 7) регулювали відносини людини і держави без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина; 8) норми радянських конституцій не мали прямої дії.

Аналіз радянських конституцій та інших юридичних і фактич­них конституційних явищ і процесів засвідчує, що радянський кон­ституціоналізм не відповідав визнаним світовим стандартам і пови­нен розцінюватися як песевдоконституціоналізм.

Поряд із цим, слід мати на увазі, що спираючись на передбаче­ний Конституцією УРСР 1937 р. державний суверенітет, у 1945 р. Україна стала співзасновницею та членом ООН. Після Другої світової війни за участі УРСР були підписані мирні договори з Болгарією, Іта­лією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією. У 1991 р. незалежна Укра­їна проголосила себе правонаступницею УРСР, а частина положень Конституції УРСР 1978 р. зберігала свою чинність до прийняття Кон­ституції України 1996 р. Радянські конституції юридичним чином за­кріпили територію УРСР, яка після проголошення незалежності стала територією незалежної України.