§ 1. Політико-правові погляди та наукові дослідження з проблем радянського конституційного будівництва

Конституційні явища і процеси радянського періоду носили специфічний характер, адже вони залежали від волі однієї партії - бі­льшовицької (комуністичної) партії Росії, а з 1922 р.

Розробник більшовицької ідеології Володимир Ленін (1870­1924 рр.) спирався на марксистські положення про класову природу суспільства, державу і право, пролетарську революцію та диктатуру пролетаріату. Він стверджував, що держава - це продукт класових протиріч. Вона виникає як орган класового панування і гноблення одного класу іншим, створює порядок, що узаконив це гноблення. Держава - це особлива організація сили, машина для підтримки пану­вання одного класу над іншим. Це панування не може обходитися без насильства. Демократія, права і свободи людини, на погляд ідеолога більшовизму, всього лише привабливі атрибути, які прикривають класову, пригноблюючу природу держави. Отже, суть держави, неза­лежно від форми - диктатура пануючого класу.

В. Ленін вважав, що державною формою диктатури пролетаріа­ту, засобом залучення трудящих до політичного життя повинна стати республіка рад.

В. Ленін був прихильником терористичних методів здійснення пролетарської диктатури; вважав, що терор важливий не тільки в умовах збройного протиборства, його потрібно використовувати і у мирний час. Усе це він пояснював тим, що диктатура пролетаріату знищує буржуазний демократизм і при цьому забезпечує “максимум демократизму для робітників і селян”. Право, за В. Леніним, це зна­ряддя диктатури пролетаріату, необхідне для побудови соціалізму і комунізму, а зовсім не для служіння громадянському суспільству, за­хисту прав і свобод людини [68, с. 406-407].

Погляди В. Леніна втілював на практиці Йосип Сталін (1879­1953 рр.). Спираючись на ідею диктатури пролетаріату, він запрова­див тоталітарний політичний режим, організовував масові репресії, формував культ особистої влади. Й. Сталін обґрунтовував тезу про загострення класової боротьби по мірі просування країни до соціаліз­му.

Демократію Й. Сталін розглядав як класову форму держави. У капіталістичному суспільстві “демократія для сильних, демократія для імущої меншості”. Пролетарська демократія - це “демократія для трудящих, тобто демократія для всіх”. Неприйняття демократичних норм і процедур політичного життя він намагався виправдати воро­жим капіталістичним оточенням [18, с. 361]. Народні маси - це нарі­жний камінь марксизму, стверджував Й. Сталін, а особистість, інди­від - це просто “гвинтик” у суспільному механізмі. У сталінській концепції демократії відсутня людина, а про її права і свободи можна знайти лише загальні фрази [18, с. 361].

Й. Сталін категорично заперечував програми культурно-націо­нальної автономії; намагався провести власну лінію “автономізації”, тобто включення усіх радянських республік до складу РСФРР на об­межених автономних правах; невиправдано швидко згорнув нову економічну політику; здійснював політичні репресії та сприяв фор­муванню культу власної особи.

Політико-правові погляди В. Леніна та Й. Сталіна не мали нічо­го спільного з ідеями конституціоналізму. У ленінізмі відсутні поло­ження про права та свободи людини, верховенство права, справжню демократію, громадянське суспільство, парламентаризм і обмеження влади.

Партійні і державні діячі Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) намагалися протистояти сталінізму та відстоюва­ти суверенітет України. Серед них, Микола Скрипник (1872­1933 рр.), який займав посади народного комісара внутрішніх справ УСРР, юстиції, освіти, генерального прокурора, заступника голови Ради Народних Комісарів УСРР. Його обирали членом Всеукраїнсь­кого Центрального Виконавчого Комітету і Центрального Комітету Комуністичної партії більшовиків України (КПбУ). М. Скрипник ви­ступав за створення національної комуністичної партії, співробітниц­тво з іншими лівими партіями в Україні, досить широко трактував су­веренітет УСРР. У 1918-1919 рр. неодноразово протестував проти по­літики Й. Сталіна за намагання обмежити суверенітет УСРР.

Під час XI з’їзду Російської комуністичної партії більшовиків (РКПб) М. Скрипник наголосив на тому, що Україна - це незалежна республіка та піддавав критиці тих лідерів більшовицької партії, які підтримували ідею входження радянських республік на правах авто­номій до складу Росії. На І Всесоюзному з’їзді Рад у 1922 р., який ух­валив рішення про створення СРСР, М. Скрипник наполягав на необ­хідності розширення прав союзних республік. Виступаючи за радян­ську владу і союз із РСФРР, М. Скрипник бачив українську держав­ність у рамках конфедерації союзних республік, збереження їх реаль­ного, а не декларативного суверенітету. Перебуваючи на посаді гене­рального прокурора УСРР, М. Скрипник продовжував боротися про­ти централізму, за розширення суверенних прав республік, розмежу­вання юрисдикції союзних і республіканських правоохоронних орга­нів.

М. Скрипник вважав, що право має класову природу. За умов буржуазної держави воно було засобом придушення трудящих, а за часів непу право стало “засобом боротьби робітників і селян за своє звільнення, засобом захисту інтересів трудящих” [18, с.

Перебуваючи на посаді народного комісара освіти, М. Скрипник завершив політику українізації. Під його керівництвом було проведе­но українізацію преси, початкової і середньої школи, розпочато укра­їнізацію вищої школи, проведено значну роботу по підготовці україн­ського правопису. Через активну діяльність щодо розвитку українсь­кої мови і культури у червні 1933 р. пленум ЦК КПбУ звинуватив М. Скрипника у “націоналістичному ухилі” та помилках у національ­ному будівництві, що підштовхнуло його до самогубства.

Християн Раковський (1873-1941 рр.), засновник Соціал-демо- кратичної партії Румунії, соратник і учень Георгія Плеханова, голова Раднаркому УСРР у 1919-1923 рр. Х. Раковський активно критикував Й. Сталіна за втручання у внутрішні і зовнішні справи УСРР. При створенні СРСР у грудні 1922 р. він відстоював ідею конфедерації радянських республік та збереження за ними міжнародної право- суб’єктності - права на міжнародні зв’язки. Х. Раковський рішуче ви­ступив проти сталінського плану “автономізації” республік у складі РСФРР. Він заперечував проект Й. Сталіна про об’єднання ключових центральних і республіканських комісаріатів, обмеження прав “неза­лежних республік”. Х. Раковський звертав увагу на те, що “форма не­залежних республік давала нам можливість робити максимум рево­люційного ефекту у всіх окраїнах, а також за кордоном”. Завдяки протестам Х. Раковського СРСР було утворено як федерацію форма­льно рівноправних союзних республік. Але фактично відбувалася “автономізація” України та інших республік. Тому на XII з’їзді РКПб у 1923 р. Х. Раковський заявив, що союзне будівництво пішло хибним шляхом, і вимагав, щоб московські наркомати частину своїх повно­важень передали національним республікам.

Х. Раковський захищав право радянських республік на власний національний розвиток. Це спричинило його полеміку із секретарем ЦК КПбУ Д. Лебедєм, котрий наполягав на тому, що в Україні розго­ртається боротьба двох культур - російської і української. У цій бо­ротьбі, на думку Д. Лебедя, майбутнє за більш розвинутою російсь­кою культурою. Х. Раковський виступав за те, щоб надати можли­вість розвиватися українській культурі, яку штучно пригноблювали й обмежували.

У 20-ті роки ХХ ст. в Україні отримали поширення ідеї націо- нал-комунізму. Поява такої політичної течії зумовлювалася зв’язком попереднього національного руху із соціалізмом; порушенням полі­тичних і національно-культурних прав УСРР більшовицькою Росією; політикою українізації, яка породила надію на можливе вирішення проблем національного державотворення, спираючись на радянську владу.

Основною працею “національного” комунізму став трактат Сер­гія Мазлаха і Василя Шахрая “До хвилі (Що діється на Україні і з Україною)”, в якому було піддано критиці політику більшовиків по відношенню до України. Трактат обґрунтував необхідність незалеж­ної УСРР, об’єднаної з радянською Росією та іншими соціалістични­ми державами на основі справжньої федерації і незалежність КПбУ, поєднаної з російською комуністичною партією через комуністичний інтернаціонал.

Найпомітнішими діячами цього напряму були Володимир Вин­ниченко та Микола Хвильовий. В. Винниченко (1889-1951 рр.) - пе­реконаний соціаліст, активний член Української соціал-демокра- тичної робочої партії, перший голова Генерального секретаріату УЦР, відомий письменник і драматург. Він визнав радянську владу в Україні та виявляв бажання працювати в її урядових структурах. Ще у 1917 р. В. Винниченко бачив вирішення української проблеми в ра­мках “федерації російської республіки” і участі в ній України “як рів­ного з іншими державного тіла” [30, с. 749]. Він підкреслював, що го­товий відмовитися від будь-яких національно-політичних форм, якщо вони шкодять соціалізму.

В еміграції В. Винниченко аналізував причини поразки україн­ської національної революції, розробив концепцію колектократії, згі­дно з якою перевага в майбутньому буде за колективними формами власності. Колектократія допускає приватну власність, але виключає найману працю.

Повернувшись наприкінці 1920 р. з еміграції, В. Винниченко пі­дтримував ідею утворення федерації радянських республік. Разом з тим, він звинувачував більшовицький режим у тому, що суверенітет УСРР носить декларативний характер; більшовицька партія - це ма­шина, якою управляє невелика група людей; справжньої влади Рад в Україні не існує, тому що влада мілітаризована і централізована; по­літика більшовицької Росії спонукає українців-комуністів виступати проти національних прагнень свого народу [52, с. 225].

М. Хвильовий (1893-1933 рр.), український прозаїк, поет, публі­цист. Він вважав, що комунізм можна реалізувати на національному ґрунті, відкинувши “російський шлях” розвитку в культурній сфері. Для цього потрібно подолати українську провінційність, орієнтувати­ся на ідеал європейської людини і громадянина. За його словами, не­обхідно покінчити не тільки з малоросійством, українофільством, а й москвофільством.

У низці памфлетів 1925-1926 років (“Камо грядеши”, “Думки проти течії”, “Україна або Малоросія”), виходячи з того, що Україна стала провінцією Росії не лише в географічному, а і в психологічному сенсі, М. Хвильовий ставить завдання, щоб українці стали національ­но свідомими. Найважливішим засобом для вирішення цього завдан­ня мало стати духовно-культурне відродження України, що яскраво відобразилося в гаслах “Геть від Москви”, “Даєш культурний рене­санс!” [52, с. 260]. У питанні про орієнтацію культури він підкреслю­вав, що “Європа - це досвід багатьох століть грандіозної цивілізації. Європа - це Гете, Дарвін, Байрон, Ньютон, Маркс і так далі” [52, с. 258]. У Європі він вбачав зразок людини і громадянина, творця висо­ких суспільних і політичних цінностей, що сприятимуть звільненню українців від рабства та провінційності, формуватимуть світогляд свідомих українців і власної національної культури.

Заперечуючи імперську тенденцію до злиття націй через посе­редництво пролетарського інтернаціоналізму, М. Хвильовий у яскра­во публіцистичній формі проповідував ідею української незалежної держави, яка має слугувати орієнтиром для українського патріота, і зрадити їй - означає зрадити своїй матері. Найкатегоричніше ідея са­мостійної державності звучить у памфлеті “Україна чи Малоросія?”. Необхідність самостійності України М. Хвильовий обґрунтовує праг­ненням нації досягти природного стану, який Західна Європа пройш­ла в часи формування національних держав [52, с. 258].

Для ідеології націонал-комунізму було характерним визнання УСРР як держави трудящих, визнання комунізму як прогресивного ладу, в межах якого можна реалізувати національно-державницький ідеал, підтримка ідеї федерації незалежних республік, критика біль­шовицького режиму Росії, ставлення до національної революції як продовження соціальної, надання пріоритету колективним формам власності.

У радянський період не існувало умов для вільного розвитку на­уки конституційного (державного) права, адже марксизм-ленінізм ві­дкидав ідеї і принципи природного права, парламентаризму, поділу влади, пріоритету людини над державою, примату прав і свобод осо­бистості, як прояви буржуазної ідеології. Тому відомі юристи 20-х рр. ХХ ст. П. І. Стучка, Д. І. Курський, М. В. Криленко, І. П. Розумов- ський М. А. Рейснер, та інші змушені були трактувати державу і пра­во виключно з класових позицій, спираючись на марксистсько- ленінську ідеологію.

Провідною науковою установою в УСРР, яка займалася дослі­дженнями конституційного права, стала комісія радянського права при Всеукраїнській Академії Наук, котра розпочала свою роботу 1927 р. Очолив комісію А. Е. Кристер, до її першого складу увійшли В. А. Карпенко, М. І. Мітіліно, М. М. Товстоліс, О. С. Добров, Б. О. Язловський. 1930 р. головою комісії був обраний академік М. І. Палієнко. Комісія працювала над питаннями радянського будів­ництва: новим районуванням, діяльністю органів влади під час соціа­лістичної реконструкції. Значну кількість праць з проблем конститу­ційного права опублікував М. І. Палієнко: “Конфедерації, федерації і СРСР”, “Право громадянства в сучасних федераціях і в Союзі РСР”, “Проблема суверенітету сучасної держави”, “Розвиток Конституції УРСР як складової частини СРСР”. У 1929 р. М. І. Палієнко у складі конституційної комісії брав участь у розробці проекту Конституції УСРР [91, с. 38-47].

1949 р. при Академії Наук УРСР було створено Сектор держави і права, який очолив академік В. М. Корецький. Крім інших напрям­ків, сектор проводив дослідження з питань теорії радянської держави, Конституції УРСР, державного управління. 1957 р. науковці отрима­ли можливість ознайомитися з працею А. П. Таранова “Історія Кон­ституції Української РСР”. У 60-ті роки з проблем конституційного будівництва були опубліковані наукові праці В. М. Терлецького,

A. П. Таранова, В. М. Марчука, В. В. Мирги. 1969 р. на базі Сектора держави і права було створено Інститут держави і права АН УРСР, який у 1974 р. очолив академік Б. М. Бабій. Науковці інституту брали участь у підготовці проекту Конституції УРСР 1978 р. Проблеми кон­ституційного розвитку України досліджували В. Б. Авер’янов,

B. Ф. Сіренко, А. П. Таранов, І. А. Тимченко, В. В. Цвєтков. У першій половині 80-х років результати досліджень опубліковано у колектив­них монографіях “Вдосконалення апарату державного управління (конституційний аспект)”, “Ради народних депутатів: правові питання організації і діяльності”, “Державотворчі дослідження і практика міс­цевих Рад”. Особливим чином дослідження Інституту держави і права у галузі конституційного права активізувалися у період реформ дру­гої половини 80-х років ХХ ст. [101, с. 54-62].

Радянська наука конституційного права була частиною маркси­стсько-ленінської ідеології. Незважаючи на це, вона напрацювала те­оретичні знання про конституційні явища і процеси, підготувала на­ціональні наукові кадри у галузі конституційного права, що стало пі­дгрунтям для формування конституційних інститутів незалежної України.