§4. Основні аспекти політичної боротьби У1998-2000 РР.

Найсуттєвішим політичним протистоянням 1998 року були, безумовно, вибори до Верховної Ради третього скликання. Вони проходили на основі нового Закону про вибори від 25 жовтня 1997р.

Виборча кампанія розпочалася 14 листопада 1997р. Більш ви­димою і зовні гострішою була боротьба у багатомандатному за-

^[1] Парламент України: Вибори - 98. Інформ.-аналіт. вид. 4,1. К., 1998. С.9. 126

тичної економіки. Ставка у стані опозиції була зроблена на тих, хто розчарувався у реформах, мав низький рівень життя. Відповідаль­ність за це покладалася на владу та її структури.

В одномандатних виборчих округах на день виборів було заре­єстровано 3362 кандидати, прізвища яких були внесені до бюлете­нів для голосування. У середньому на один мандат претендувало 18 кандидатів у депутати: кількість зареєстрованих кандидатів коли­валася у різних округах від 3 до 37 осіб. Найбільше - в окрузі №73 (м.Іршава, Закарпатська обл.). Із вказаної загальної кількості кан­дидатів у народні депутати в одномандатних виборчих округах 2242 особи, що складає 56,6%, висунуті політичними партіями та вибор­чими блоками партій.¹

Характеризуючи учасників передвиборної боротьби, Прези­дент України Л.Кучма відзначав, що «занадто велика кількість бло­ків і партій стали суб’єктом виборного процесу. В той час, як на оп­тимальний результат можна було б реально сподіватись, якщо б партії були виразнішими, а їх число меншим». Разом з тим Прези­дент піддав критиці наявну виборчу систему, вважаючи, що кращою є мажоритарна система і тому «цей парламент не буде відображати інтереси всього населення України».^{[173] [174]}

Вибори до Верховної Ради, які відбулися 29 березня 1998 року, засвідчили, що навіть в умовах кризи громадяни України можуть розв’язувати політичні проблеми легітимним шляхом, за допомо­гою загальновизначених демократичних процедур.

У багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі із ЗО партій та блоків до парламенту, подолавши необхідний чотири­відсотковий бар’єр, пройшли 7 партій та 1 вцборчий блок. У вибо­рах взяли участь 70% виборців. Особливістю українського електо- рату є значна частина в ньому виборців пенсійного віку - до 40%. Звичайно, що це суттєво вплинуло на загальні підсумки виборів. Серед партій найбільшого успіху досягай комуністи (24,68% по ба­гатомандатному загальнодержавному округу). Народний Рух України - 9,42%, блок Соціалістична партія України - 8,56%, Партія зелених України - 5,44%, Народно-демократична партія - 5,01%, Всеукраїнське об’єднання «Громада» - 4,68%, Прогресивно- соціалістична партія - 4,03%, СОціал-дєЛюКратична партія України (об’єднана) - 4,01%.

Серед народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах, безпартійних було 114 осіб, тобто 51,12%, тоді як їх пропо­рційна кількість серед кандидатів у депутати була дещо меншою - 43,4%. Це свідчить, що в одномандатних округах часто виборці від­давали перевагу особистості перед партійною приналежністю. Ду­же строкатою була партійна характеристика таких депутатів: най­більше - 38 (17,04%) - від КПУ, далі 14 - (6,28%) - від НРУ, 12 (5,38%) - від Аграрної партії України, 7 (3,14%) - від «Громади». Ще 17 партій отримали меншу кількість народних депутатів, обра­них в одномандатних виборчих округах.^[175] Ці дані свідчать про наяв­ність другої тенденції в українському електораті: поряд із значною кількістю безпартійних депутатів, яким віддано перевагу, симпатії до партій в одномандатних округах в цілому відбивають і позиції цих партій у загальнодержавному багатомандатному окрузі. Разом з тим слід відзначити, що політичні сили лівого спектру тут мали менший успіх, ніж по загальнодержавному виборчому округу. Оче­видно, це пояснюється тим, що люди голосували не стільки за ко­муністичну ідею, скільки проти тодішньої соціально-економічної ситуації, проти погіршення рівня життя. По мажоритарних округах лівим вдалося завоювати 45 із 225 депутатських мандатів, що не є достатньо успішним результатом.

Проте якщо підсумовувати загальну кількість мандатів, отрима­них лівими у Верховній Раді третього скликання, то слід констатувати зростання їх кількості. Якщо у Верховній Раді другого скликання КПУ мала 82 депутатські мандати, то у новообраній Верховній Раді - 122. Блок СелПУ - СПУ - з ЗО до 34, ПСПУ - з 2 до 16.

На відміну від виборів 1994р., коли в Україні спостерігався чіт­ко виражений «червоний пояс», що охоплював переважно східні та південно-східні регіони, відносна перемога на останніх виборах ко­муністичних та соціалістичних сил виявилася наслідком певного полівіння українського електорату в цілому.

Зокрема, це яскраво підтверджують результати голосування у багатомандатному виборчому окрузі. Так, у регіонах, де комуністи не лише ніколи не користувалися громадською підтримкою, а й мали винятково негативний імідж, за КПУ проголосувала: у Черні-

вецькій області - 20,2%* ВбЛИНсБКій - 9^,2%; Закарпатській - 6,6%; Львівській - 4,1%.

Разом з тим, як відзначав тодішній Глава адміністрації Прези­дента України Є.Кушнарьов, «відносний успіх лівих сил називати перемогою не варто..., хоча це має стати серйозним попереджен­ням тим, хто проводить реформи в державі, а також розпорошеним демократичним силам».¹ Як відзначалося в інших аналітичних ма­теріалах, компартія не може похвалитися публічними політиками. «Звичайно, приємно, - писав щотижневик «Аргументи і факти», - що КПУ - єдина партія, яка має у першій п’ятірці партійного списку представників пролетаріату, але часи кухарок, керуючих державою, давно пройшли. Наявність великої кількості безробітних і пенсіо­нерів на фоні процвітання вузького прошарку наших співгромадян агітувало за комуністів не гірше дорогих рекламних роликів. КПУ використала накопичений її попередницею потенціал, але не в пла­ні позитивних досягнень, а у плані використання негативних наст­роїв суспільства у своїх цілях».^{[176] [177]}

Підсумовуючи результати виборів, можна погодитись з дум­кою тих аналітиків, які відзначали, що жодна політична сила не отримала абсолютної більшості у Верховній Раді, а головний роз­поділ сил піде за принципом вірності Конституції і збереження кур­су реформ та проти Конституції і за круті зміни у внутрішній і зов­нішній політиці, а також у державному устрої України.

Вибори показали ще існуючу реальну різницю між політичною та ідеологічною орієнтацією виборців східних та західних областей, хоча ця різниця дещо зменшилась. На результати виборів вплинула постійна боротьба між регіональними кланово-корпораційними угрупованнями за перерозподіл сфер політичного та економічного впливу. Суттєве значення мала також ступінь контрольованості

ситуацією в областях з боку влади, пов’язаної з політичною та осо- бистісною орієнтацією і організаторськими здібностями керівників цих структур. Не останню роль у виборах відіграла також міра роз- винутості регіональної політичної інфраструктури та реальна вага місцевих осередків політичних партій і блоків.¹

Одне з головних питань, на яке прагнули відповісти аналітики за підсумками виборів, - чи є ці вибори дійсно багатопартійними? Частина політиків-практиків і значно менша - теоретиків визнають за факт появу в Україні реального політичного спектра, який більш- менш точно репрезентує різні політичні і соціально-економічні ін­тереси. Інша частина оглядачів стверджує, що класичного багато- партійного змагання не відбулося, - як і раніше, головним чином ми спостерігали боротьбу двох сил: демократів і лівих.

Проте, на наш погляд, вибори 1998р. все-таки засвідчили, що, окрім традиційних комуністично-ностальгійних і радикальних пра­вих настроїв, значна кількість громадян почала сповідувати так званий центризм. Щоправда, у багатьох його відтінках - від ліво- до правоцентризму. Але найперше про очевидне зростання політичної толерантності свідчить беззаперечний успіх на виборах Партії зе­лених. Зелені стали своєрідною віддушиною для розчарованих у всьому і вся інтелектуалів різного рівня.^{[179] [180] [181] [182] НДП, яка мала у Верхов­ній Раді другого скликання лише 10 депутатських мандатів, збіль­шила число своїх депутатів до 27.}

Тодішній прем’єр-міністр В.Пустовойтенко стверджував, що центристи втратили не менше 30% голосів на виборах у багато- • V • • • • • V І

мандатному партійному окрузі через неузгодженість своїх дій.

Незначну кількість мандатів одержали й опозиційні до виконав­чої влади політичні партії: «Громада» - 11, виборчий блок «Вперед, Україно!» - 3, партія «Рсформита порядок» - 2, виборчий блок «Нації опальний фронт» - 5 мандатів, виборчий блок «Менше слів» -1.

Із результатів виборів як за партійними списками, так і по ма­жоритарних округах видно, що ті політичні сили, які використову­вали у передвиборній боротьбі питання надання статусу офіційної російській мові та входження України до складу Росії та Білорусії, зазнали повної невдачі. Громадянський конгрес України не отри­мав жодного мандата, партія «Союз» - 1, ПРВУ - 2. Ці факти свід­чать, що на першому плані для виборців були зовсім не ці пробле­ми, а соціально-економічні, і що становище національних меншин в Україні не є якимось конфліктним - таким, щоб це викликало масовий протест чи підтримку багатомільйонного російського населення.

Аналіз підсумків виборів буде неповним, якщо не відзначити, що 5,25% виборців, які взяли участь в голосуванні, не підтримали жодної партії. На наш погляд, враховуючи складне соціально- економічне становище країни і певне розчарування населення у по­літичній діяльності і діяльності політичних партій взагалі, такий відсоток є закономірним - таким, що відбиває певний песимізм населення України. Більшість виборців віддала свій голос «за» якусь партію, а значить вірила, що ця партія є чимось краща за ін­ших і зможе виконати свої обіцянки і сподівання тих, хто за неї го­лосував.

За рівнем регіональної структурованості політичні партії та блоки, які подолали чотиривідсотковий бар’єр, можна розділити на три категорії:

- ті, що мають реальну загальноукраїнську мережу обласних та місцевих осередків - КПУ, НРУ, СПУ, СелПУ та НДП. Це дало їм можливість вести агітаційно-пропагандистську роботу в усіх регіо­нах і виборчих округах, спираючись на організаційно-технічну базу;

- легалізовані у партії лобістські представництва регіональних еліт, спираються на особистий вплив та популярність у окремому регіоні власних лідерів - «Громади», ПСПУ, СДПУ(о). Так, підсум­ковий результат «Громада» був фактично забезпечений голосуван­ням у Дніпропетровській області (35,3%), СДПУ(о) - у Закарпатсь­кій (31,7%), ПСПУ - Сумській (20,9%). При цьому чотиривідсотко­вий бар’єр «Громада» подолала лише у трьох областях, СДПУ(о) у 6-ти, а ПСПУ - в 11-ти.

Окремо слід виділити Партію зелених України, феномен якої полягає у тому, що, не маючи розвиненої регіональної структури і не будучи «регіональним угрупованням», вона змогла отримати необхідну кількість голосів, подолавши чотиривідсотковий бар’єр у 23 областях країни лише завдяки використанню привабливої для електорату реклами і передвиборних гасел.¹

Вибори до Верховної Ради показали, що політичні конфлікти в Україні продовжують існувати і мають досить гострий, багатовек- торний характер, але основним є протистояння виконавчої влади і реформаторських сил, що її підтримують у партіях та серед грома­дян, і лівих сил, які виступають проти ринково-демократичного курсу.

Обрання половини складу Верховної Ради за партійними спис­ками різко змінило ставлення вітчизняної політичної еліти до пар­тійності і означало «момент істини» стосовно реальної суспільної вартості окремих партій.^{[183] [184]}

Політичне значення виборів у нинішні кризові, перехідні часи в Україні зумовлюється тим, що в ході виборів відбувається ряд до­корінних змін у суспільстві і державі, зокрема, оновлення, як прави­ло, на 2/3 і більше конституційного складу парламенту; вихід на по­літичну арену нових політичних партій і виборчих блоків, які відпо­відно до своїх передвиборних програм мають торувати шляхи нації і держави в майбутнє. Вибори в Україні стали дійсно демократич­ними. Проте існує ряд проблем представництва різних соціальних груп у парламенті, а значить, - демократизму виборів у широкому розумінні цього поняття.

Зокрема, мова йде про те, що у Верховній Раді третього скли­кання лише 11 депутатів віком до ЗО років, хоча молодь в Україні, тобто особи віком до ЗО років, складає 1/3 населення (право бути обраним мають громадяни України при досягненні ними 21 року). Всього 36 народних депутатів-жінок, хоча жінки в Україні склада­ють нині 52% її населення і виборців. Лише кілька депутатів - із числа робітників і селян, хоча ця категорія складає понад 65% насе­лення України. 1/3 народних депутатів Верховної Ради є позапар­тійною. Більша частина позапартійних депутатів увійшла до різних депутатських фракцій, чого є новим у світовому парламентаризмі. Лише 1/3 українського парламенту складають народні депутати минулих скликань, що мало для швидкого нагромадження і надій­ного збереження парламентського досвіду і парламентських тра­дицій. Юристи складають 10% народних депутатів, а більше трети­ни народних депутатів Верховної Ради за освітою мають інженерні або споріднені з ними професії (працівники освіти з числа виклада­чів технічних і природничих наук),¹ тобто Верховна Рада, якщо ско­ристатись порівнянням відомого юриста В.Ф.Погорілко, є певною мірою «Великою національною технічною радою», і тому очевид­ною є неадекватність якісного складу парламенту України структурі її населення, в тому числі виборців».^{[185] [186] Разом з тим інші аналітики вважають, що навряд чи доцільно підходити до складу парламенту з тих позицій, що він має відтворювати якоюсь мірою соціально- демографічну структуру суспільства. Як пише Олександр Нельга, «звичайно, не все доросле населення країни має вищу освіту, але бажано, щоб парламент все-таки майже суспільно склався з людей високоосвічених. Також зрозуміло, якщо в українському парламенті молоді люди віком до ЗО років становлять менше 3%, то це аж ніяк не відповідає частці людей цього віку в суспільстві загалом. Але слід визнати, що більшість виборців (у тому числі і молодих) хочуть бачити в законодавчому органі країни людей, які вже набули доста­тньої життєвої мудрості».[187] Що стосується представництва жінок, то у 85% усіх виборчих округів України серед зареєстрованих кандида­тів у депутати була хоч одна жінка і ніхто не заважав жінкам- виборцям відповідно визначитися.}

Таким чином, виборець, віддаючи свій голос якомусь з канди­датів у народні депутати, керується, мабуть, не стільки статево- віковими, освітньо-професійними критеріями, скільки такими, як особисті якості кандидата, його партійна приналежність, вміння схиляти виборців на свій бік.^[188] Це підтверджується і даними соціо­логічних опитувань, які провела компанія СОЦІС-Гелап незабаром після виборів. На запитання «Що було найбільш важливим для Вас, коли Ви приймали рішення проголосувати за цього кандидата?» респонденти відповіли: політична платформа -27%; особисті якос­ті - 21%; партійна належність'- 15%; віриш кандидата - 14%; діяль­ність кандидата - 8%; особистий контакт - 6%.’

Разом з тим слід зазначити, що певні перекоси у соціальному. представництві в парламенті не можуть не призвести до деяких соціально-політичних конфліктів. Аксіомою є те, що краще пред­ставляти інтереси якоїсь соціальної групи і лобіювати їх може лише той, хто сам належить до цієї групи або близький до неї. В даному випадку буття досить чітко детермінує політичну поведінку депута­та, його діяльність у парламенті. Звичайно, дії народного обранця залежать від багатьох факторів, але соціальна належність тут за­ймає не останнє місце.

Для підготовки роботи першої сесії Верховної Ради третього скликання була створена Тимчасова підготовча група на чолі з на­родним депутатом доктором юридичних наук О.Бандуркою. Вер­ховна Рада третього скликання розпочала роботу 12 травня 1998р. Перше засідання вів Голова Тимчасової підготовчої групи. До Пре­зидії увійшли лідери найчисельніших партійних груп: Ю.Костенко, ПЛазаренко, А.Матвієнко, О.Мороз, П.Симоненко, що було демо­кратичним кроком, показало можливість співпраці різних політич­них сил. Вже наступного дня була прийнята постанова «Про вне­сення змін до Регламенту Верховної Ради України», яка встановила новий порядок створення депутатських фракцій. Головною ідеєю змін було те, що парламентські фракції повинні формуватися на­родними депутатами України лише на основі політичних партій та виборчих блоків партій, що подолали чотиривідсотковий бар’єр на виборах до Верховної Ради, за умови, щодо складу кожної з фракцій входить не менше як 14 народних депутатів.^{[189] [190]}

Гостра боротьба виникла з приводу обрання Голови Верховної Ради. Розгляд питання тривав з 15 травня до 7 липня 1998р., тобто 57 днів, і отримав назву «спікеріада». Вибір голови парламенту йшов з 60 кандидатів. Внаслідок відсутності сформованої парла­ментської більшості і неможливості довгий час створити ситуатив­ну більшість, різного протистояння лівих і правих сил, спікерський марафон тривав майже 2 місяці. Ні лідери політичних партій, ні впливові позапартійні депутати довго не могли зібрати необхідні 226 голосів, тобто просту більшість від складу Верховної Ради. Як згадував Л.Кучма, «півтора місяця всі ми (і добре б тільки ми, але ще й півсвіту) кожний день спочатку з очікуванням, потім із здиву­ванням, потім з інтересом, потім зі сміхом, потім з соромом, потім з байдужістю чули повідомлення про те, що український парламент і сьогодні не почав свою роботу через необрання спікера. Спікеріа- да забрала у нашої країни місяці законотворчості, зробивши зако­нодавчий орган уразливим для критики, і чітко пояснила: не партії визначають поки що характер політичної боротьби. Мова йшла не тільки про те, хто буде спікером парламенту, але й про те, хто з вірогідних кандидатів у президенти отримає більше можливостей для публічної розкрутки на цій посаді, більше владних повноважень на період передвиборного марафону».¹ Найбільшу кількість голосів збирали то комуніст П.Симоненко, то соціаліст О.Мороз, то пред­ставник НДП І.Плющ, то безпартійний О.Бандурка. Але всім їм не вистачило декількох голосів. Праві і правоцентристські фракції уклали союз на вибори керівництва парламенту в цей час, але через деякі суб’єктивні фактори (особисті симпатії і антипатії депутатів, їх певну фракційну недисциплінованість, інтриги) не змогли реалі­зувати свої задуми. Як результат, лівим вдалося переграти своїх опонентів і провести на посаду Голови Верховної Ради лідера Се­лянської партії України О.Ткаченка, кандидатура якого зібрала 232 голоси. Його першим заступником став комуніст А.Мартинюк, а заступником - В.Медведчук - лідер СДПУ (о). Це дало змогу паке­том вирішити питання і про голів комітетів Верховної Ради.^{[191] [192] Пе­рипетії виборів голови парламенту показали, що фракції та їх ліде­ри навчилися знаходити компромісні рішення, хоча і не завжди оп­тимальні у плані загальнодержавних інтересів.}

Перейшовши до конкретної роботи, Верховна Рада майже зра­зу почала переглядати свої ж рішення. Мова йшла про відміну постанови Верховної Ради від 13 травня, яка регламентувала поря­док утворення парламентських фракцій. Від самого початку пар­тійної структуризації парламенту за новим принципом (до цього депутатські групи (фракції) створювалися народними депутатами України добровільно як на основі партійної належності, так і на по­запартійній основі) зазначена зміна викликала неоднозначне став­лення з боку значного числа парламентарів, особливо тих, хто осо­бисто виграв вибори у своєму окрузі, де вибори проходили за ма­жоритарним принципом. Постанова Верховної Ради від 13 травня дала змогу збільшити свої фракції таким партіям, як НДП, «Гро­мада», СДПУ(о)> Такий принцип утворення фракцій суттєво впли­вав на розмежування політичних сил у парламенті, але разом з тим обмежував свободу політичного виявлення народних депутатів. Тому це питання було, перш за все, політичним, хоча вирішувати його можна було лише правовими засобами. Тому група парламен­тарів (151 чол.) звернулася до Конституційного Суду України з по­данням щодо визнання неконституційності вищезгаданої постанови. Вони вважали, що положення Постанови суперечить частинам 4-5 ст.36 Конституції України, де йдеться про те, що ніхто не може бути примушений до вступу до будь-яких об’єднань громадян або обме­жений у правах за належність чи неналежність до політичних партій чи громадських організацій. На їх думку, зазначений порядок утво­рення фракцій є дискримінаційним щодо інших політичних партій і виборчих блоків партій, а відтак порушується і рівність прав народ­них депутатів України, передбачена законодавством.

Конституційний Суд України 5 грудня 1998р. прийняв рішення про невідповідність Конституції змін до регламенту Верховної Ради, внесених у травні 1998р., за якими фракції у парламенті можуть ство­рюватися лише партіями, що подолали чотиривідсотковий бар’єр.¹

У парламенті третього скликання чітко визначилася стратегія основних політичних сил. Ліві виступають за зміну ненасильнйць- ким шляхом курсу реформ і напрямку соціально-економічного роз­витку України, піддають різкій критиці діяльність Президента і Ка­бінету Міністрів. Праві намагаються завершити «національну ре­волюцію», прибрати «проросійську» адміністрацію і уряд «напівпа- тріотів», зупинити наступ лівих. Прйвоцентристи прагнуть, перш за все, не допустити реваншу лівих,^{[193] [194] продовжити послідовніше курс ринкових реформ.}

Ліві вважають, що співробітництво гілок влади ускладнюється внаслідок тиску на парламент президентсько-урядових сил. «Якщо позиції Президента і Уряду приймаються, - пише представник КПУ В.Понеділко, - то співробітництво визнається. Якщо ж Верховна Рада бракує проекти іншої сторони, іфитй'кує її рішення, співробіт­ництва не може бути, бо ж «зловорожий парламент» діє «провока­ційно», «підступно», «вороже»?

Одним з гострих питань протиборства у Верховній Раді стало питання про приєднання Верховної Ради до Міжпарламентської Асамблеї СНД. Зокрема, група колишніх політв’язнів у колектив­ному зверненні до народних депутатів категорично висловилась проти такого кроку.^{[195] [196] [197] Проте все ж рішення про вступ до МПА було прийнято 3 березня 1999 року, що викликало неоднозначну реакцію і серед політиків, і серед широкого загалу громадськості?}

В самій Верховній Раді протистояння між різними політични­ми силами нерідко виступає в формі епатажних, амбіційних дій, що вимушені визнати і представники лівих. Вже згадуваний нами Вік­тор Понеділко пише: «Постійні, обов’язкові сварки, використання способу блокування парламентських засідань напруженого відсто­ювання своїх позицій, свідоме ігнорування порядку денного, періо­дичні облоги парламентської трибуни, навіть спонтанні кулачні по­єдинки стали ритуально більш вагомими, ніж регламентні норми...

Часто для нас від самого початку подібних ритуальних дійств головним стає не розрахунок на досягнення нормативної мети, розв’язання проблеми, а заявка про себе, про фракцію, спроба створення іміджу принципових борців за громадянські інтереси. Заявляємо про себе дуже багато і гучно, але для плідної парла­ментської роботи - це мізер, а скоріше шкода».^[198] Узагальнення до­сить самокритичне, і воно свідчить, наскільки «плодотворною» бу­ла діяльність Верховної Ради в умовах, коли її очолювали предста­вники лівих сил, а групою «громче всех крикунов» (ленінське визна­чення) була фракція ПСПУ на чолі з Н.Вітренко. Про це ж свідчать дані, наведені тодішнім заступником Голови Верховної Ради В.Медведчуком. Після прийняття Конституції України у червні 1996 року для приведення всіх її механізмів у дію необхідно було при­йняти близько 70 законів. На сьогодні ж (жовтень 1999р. - Авт.) Верховна Рада і попередніх, і нинішнього скликань не спромоглася виконати це завдання, і законодавчий орган заборгував суспільству близько 45 законів. На Україні діють близько 100 законів, які при­ймалися ще за радянських часів. Але ж тоді близько 80% суспільних відносин врегульовувалося законодавством не України, а загально­союзним.¹ Це теж поле для законодавчої роботи українського пар­ламенту.

Свого апогею політична боротьба досягла у 1999 році під час виборів Президента України. Адже саме в цей час вирішувались питання про подальший шлях України, про долю її народу, про лі­дера країни. У передвиборному марафоні взяла участь безпреце­дентна кількість кандидатів -15.

Боротьба за посаду Президента позначилася на роботі Верховної Ради, де було 12 претендентів на цю посаду, наклала відбиток на сто­сунки між діючим Президентом і законодавчим органом країни.

Зокрема, коли у вересні 1999р. відкрилася чергова сесія Верхо­вної Ради третього скликання, одним з гострих питань стало, зда­валося б, технічне питання про трансляцію роботи сесії засобами теле- і радіомовлення. Те, що структури виконавчої влади не ви­знали відповідну постанову ВР як таку, що має достатні правові підстави для виконання (оскільки вона не передбачає таке висвіт­лення на засадах держзамовлення), викликало досить різку реакцію певних парламентських кіл. Відсутність порозуміння з цього питан­ня між спікером парламенту і кандидатом у Президенти О.Ткаченком і прем’єр-міністром В.Пустовойтенком, певно, впли­нула на позицію першого, який на прес-конференції з нагоди початку роботи сесії заявив, що у разі, якщо групи і фракції ініціюватимуть від­ставку уряду, він вчетверте вже не рятуватиме Валерія Павловича.^{[199] [200]}

Передвиборна кампанія наклала відбиток і на святкування 8-ої річниці незалежності України. Президент України Леонід Кучма виступив на урочистому засіданні, присвяченому цій даті, порівня­вши День незалежності зі святом Перемоги, але в той же час під­креслив, що можна було б досягти більшого, якби у поглядах полі­тичних сил було більше єдності. Особливо важливим завданням перед наступними президентськими виборами є недопущення па­ралічу країни, заявив Президент. За його словами, в країні немає ефективної структури державної влади, присутня надмірна персо­ніфікація політики і влади. Президент заявив, що має за мету поставити питання про відповідальність влади перед народом. Го­ворячи про діяльність парламенту, глава держави заявив, що вона повинна будуватись на основі сформованої відповідальної більшос­ті, яка повинна формувати уряд.¹

Головним своїм завданням на виборах Л.Кучма вважав необ­хідність продовжити просування обраним 1994 року курсом ради­кальних реформ. «Я не хочу віддавати країну тим, хто поведе її ін­шим шляхом», — сказав глава держави.^{[201] [202] У передвиборних матеріа­лах чітко формувалися основні досягнення і перспективи України. Зокрема, вказувалося, що за 1994 - 1999рр. прийнято Конституцію, підписано широкомасштабний договір про дружбу і співробітницт­во з Росією, збережено громадянський мир і злагоду, призупинено спад виробництва, земля безоплатно передана тим, хто її обробляє, введено національну грошову одиницю, досягнуто рівності всіх на­ціонально-культурних і регіональних об’єднань, утверджено україн­ську мову як державну з одночасним забезпеченням розвитку для російської та інших мов.[203] Разом з тим Президент Л.Кучма вважає неприпустимим і аморальним оцінювати ситуацію лише з позитив­ного боку. Як вказувалося у його передвиборних матеріалах, «він усвідомлює відповідальність і глибину та складність проблем, які належить розв’язати, щоб на краще змінилось життя кожного і всіх громадян держави». У програмі Л.Кучми передбачалося за 1999 - 2004 роки забезпечити прискорення темпів приросту виробництва, в тому числі через стимулювання передових технологій, малого і середнього підприємництва, розвиток спеціальних економічних зон, пільгове оподаткування і кредитування сільгоспвиробництва різних форм власності і господарювання. У сфері державного буді­вництва намічалося створення парламентської більщості, забезпе­чення правових гарантій конституційної діяльності політичної опо­зиції як засобу контролю влади і узгодження суспільних інтересів, посилення самостійності місцевих органів влади і самоврядування; зниження рівня злочинності і невідворотність покарання, поліп­шення матеріального забезпечення і кадрового складу органів вну­трішніх справ і безпеки.}

У фінансовій системі, духовній сфері та щодо соціальних га­рантій передбачається ліквідація бюджетної заборгованості з заро­бітної плати, пенсій та інших соціальних виплат, поступова компен­сація знецінених заощаджень громадян, створення 1 млн. нових робочих місць..

У сфері зовнішньої політики - позаблоковість, стабільне парт­нерство з Росією, усіма демократичними країнами світу, вдоскона­лення національного законодавства відповідно до світових і євро­пейських стандартів.¹

За діючого Президента Л.Кучму та його програму дій у 1999 - 2004рр. було зібрано майже 2 млн. підписів громадян України, які засвідчили свій вибір у підписних листах. Його підтримали також 21 партія, в тому числі Аграрна партія України (АПУ), Демократична партія України (ДемПУ), Народно-демократична партія (НДП), партія «Демократичний союз» (ДС), Партія регіонального відро­дження України (ПРВУ), Соціал-демократична партія України (об’єднана) - (СДПУ(о) та ін. Представники 19 всеукраїнських та регіональних профспілкових об’єднань України підписали заяву про створення коаліції профспілкових об’єднань України на підтримку Леоніда Кучми на виборах Президента України.^{[204] [205]}

Разом з тим сам Леонід Кучма висловив переконання, що Президент України повинен бути «однозначно безпартійним». Він повідомив, що йому кілька разів пропонували вступити в ту чи іншу партію або створити партійну коаліцію. Л.Кучма підкреслив, що не зробив цього, «виходячи з однієї істини - сьогодні немає довіри суспі­льства до партій». Він нагадав, що зараз, згідно з соціологічними опи­туваннями, в різні партії входить близько 2% населення України.^[206]

Деякі з політичних опонентів Л.Кучми, розуміючи, що їм поо­динці важко буде протистояти йому, вирішили утворити передви­борну коаліцію. Є.Марчук, О.Ткаченко, О.Мороз, В.Олійник підпи­сали угоду про спільні дії,¹ яка отримала назву канівської за місцем підписання, а самі підписанти - назву «канівська четвірка». Четвір­ка заявила про намір залучити до своїх лав лідера комуністів Петра Симоненка, «зробивши тим самим перемогу Кучми неможливою». Потім стали говорити про відставку кабінету Пустовойтенка і про зміну Конституції в питаннях формування уряду. Пропонувалося навіть створити альтернативну Центральну виборчу комісію. Про­те згодом виявилося, що Симоненка в блок залучити не вдалося, Кабінет Міністрів відправити у відставку теж неможливо, а зміни в Конституції провести теж немає змоги, оскільки у спікера Ткаченка немає більшості у парламенті. «Канівська четвірка» не змогла ство­рити навіть спільної програми.^{[207] [208] Як згодом виявилося, створення цієї коаліції було скоріше рекламним заходом, ніж політичною акці­єю, що пізніше визнав один з учасників «четвірки» Є.Марчук.}

Дива політичної «гнучкості» демонстрував під час передвибо­рної кампанії Олександр Ткаченко. Спочатку він підтримав Леоніда Кучму. Потім себе і запевняв, що буде боротися за президентство до переможного кінця. Потім підтримав О.Мороза, відтак - Мар­чука, а насамкінець - Симоненка.^[209] У своїх інтерв’ю О.Ткаченко до­сить самовпевнено оцінював власні можливості і дуже критично - своїх опонентів.

Лінія на дискредитацію своїх політичних опонентів чітко про- слідковувалась у передвиборних матеріалах О.Ткаченка. Поряд з публікаціями, де його персона возвеличувалась, паралельно дава­лись матеріали з критикою опонентів по передвиборному марафо­ну. Так, у газеті «Сільські вісті» в одному з матеріалів (а таких було чимало) містилася різка критика з боку О.Ткаченка політики діючого Президента. «Це не реформа, це, м’яко кажучи, неподобство» - гово­рив О.Ткаченко. Далі давалася зверхня оцінка діяльності Президента взагалі: «Він (Президент) що, знає шляхи нарощування економічного потенціалу України та подолання-кризи? Ні. Якби знав хоча б на «три з мінусом», то не допустив би такого обвалу».¹ Президент не знає, а Ткаченко знав, про що теж відкрито заявлялося: «Ми знає­мо, що треба для відновлення роботи виробництв, для повернення на робочі місця його трудівників».^{[210] [211] Свої «знання» О. Ткаченко «конк­ретизував» у простих популістських гаслах щодо підвищення зарплати. За 2 роки обіцяв збільшити її у 1,5 раза, за 5 років - у 3,4 раза, з тим, щоб у 2002 р. вона становила 250 грн., а у 2005 р. - 420 грн.[212]}

Суперечливим було відношення О.Ткаченка до власного наро­ду. Причому в одній і тій же промові народу давалась прямо проти­лежна характеристика. Наприклад, в одній із своїх промов він гово­рить про таку рису, як «боягузливість багатьох», а далі, що «народ України - мудрий, сильний».^[213] Щодо конкретики передвиборної програми, то головним завданням національного відродження О.Ткаченко вважав створення умов для щорічного збільшення на­селення на 150-200 тис.^[214]

В іншому ключі проводив свою передвиборну кампанію Є.Марчук. Основний акцент тут було зроблено, окрім «ритуально необхідної» для кожного претендента критики на адресу діючого Президента, на необхідність твердої руки в управлінні державою. Звідси і його основні гасла: «Порядок в країні через рік або моя від­ставка» («Євген Марчук - тверда рука Закону»). У його передвибо­рній програмі читаємо: «За місяць сформую сильну і впливову вла­ду. Якщо упродовж року не буде покладено край безладдю у держа­ві і ви не відчуватимете перших змін на краще, я запропоную наро­ду позачергові вибори Президента».^[215] У передвиборній програмі Марчука обіцялося з 1 грудня 1999р. законодавчо гарантувати селя­нам зарплату не менше однієї гривні за годину, щомісячну виплату заробленого і обов’язкову щомісячну оплату пенсій; повернути лю­дям втрачені заощадження через механізми приватизації об’єктів державної і комунальної власності; зокрема через викуп підприєм­цями ощадних книжок громадян з виплатою потерпілим грошей, втрачених з вини держави внаслідок фінансових маніпуляцій та ін­фляції; звільнити всі сільгосппідприємства від оподаткування на 5 років, після чого запровадити єдиний сільськогосподарський пода­ток з гектара землі з господарств усіх форм власності, диференцію­вавши його за рентними прикметами (плодючість ґрунтів, кліма­тичні умови і т.п.).¹

У своїй пропагандистській кампанії Є.Марчук спирався також на виплеканий ще за радянських часів міф про «мудрість і компе­тентність розвідників». Політичне маневрування теж було харак­терною рисою його боротьби за президентську посаду. Спочатку Є.Марчук очолював фракцію «Соціально-ринковий вибір», яка спи­ралася на Ліберальну партію України. Згодом переходить до СПДУ(о), але оскільки керівництво партії підтримує Л.Кучму, за­сновує Соціал-демократичний союз - власний інструмент боротьби за президентство. З метою отримання голосів виборців Західної України встановлює контакт з націоналістами (УРП, ДСП, ОУН), веде мову про доцільність реабілітації ОУН - УПА. Уже в ході ви­борної кампанії Є.Марчук підписує канівську угоду з О.Морозом та О.Ткаченком, сподіваючись, що вони знімуть свої кандидатури на його користь.

У передвиборній кампанії Юрія Костенка основний акцент робився на вірність національній ідеї та на те, що даний претен­дент є «лідером нової формації», не пов’язаним з нинішньою вла­дою. Звідси основні часи його кампанії на зразок: «У нову епоху - з новим лідером!», змішані з критикою політики діючого Президен­та. У рекламних матеріалах про Костенка писалося: «Юрій Костен­ко звик працювати без помпезних декларацій», - він просто робить. потрібну справу. Він альпініст і скелелаз зі стажем, майстер спорту - вміє долати труднощі та досягати мети».^{[216] [217]}

Разом з тим у передвиборній кампанії Ю.Костенка важливе місце займало обґрунтування сутності національної ідеї, заклики розпочати новий етап державотворення із формування української національної ідеї. У виступі Ю.Костенка на урочистих зборах деся­тої річниці Руху, зокрема, наголошувалося: «...Для нас національ­ною ідеєю має стати патріотична влада, яка захищає українську державність і вірно служить українському народові. Наша націо­нальна ідея - це закони, справедливість, стабільні, спрямовані на захист національних інтересів України; це держава, яка є гарантом збереження української нації (у. нас немає на світі іншої держави, крім цієї, нашої, української), зростання добробуту українського на­роду та запорукою розвитку громадянського суспільства».¹

Як і в інших кандидатів у президенти, в «прокостенківських» газетах друкувалися численні листи виборців на підтримку «свого» претендента.^{[218] [219] •}

Особливістю передвиборної кампанії Ю.Костенка було те, що він не тільки боровся за посаду президента, але й боровся проти своїх опонентів у Народному Русі України - групи, яку очолює Г.Удовенко. Зокрема, в інформації «Народної газети» повідомля­лося: «Лідер Народного Руху України Юрій Костенко закликав ко­манду Геннадія Удовенка припинити боротьбу з націонал- демократами і звернути увагу на загрозу з боку лівих і нинішньої влади».^[220] Внутрішньопартійна боротьба, яка відбувалася у НРУ, не­гативно вплинула не тільки на долю обох кандидатів у президенти, але й на авторитет національно-демократичних сил в цілому.

Разом з тим В.Онопенком, В.Кононовим робились спроби щодо визначення спільного кандидата на найвищу державну посаду. В серпні 1999р. Ю.Костенко та В.Онопенко уклали угоду про спіль­ні дії і домовилися визначити з-поміж себе єдиного кандидата.^[221] Во­ни вважали, що після підписання канівської угоди у виборній кам­панії викристалізується три центри - об’єднання лівих кандидатів, команда Президента і об’єднання націонал-демократів. Ю.Кос­тенко змушений був визнати, що канівська угода викликала розгуб­леність у стані деяких націонал-демократів.^[222] У «Народній газеті» була навіть опублікована схема розвитку політичних сил на виборах. Зліва - П.Симоненко, О.Ткаченко, О.Мороз, Є.Марчук, в центрі - Л.Кучма, справа - Ю.Костенко і В.Онопенко. Н.Вітренко у схемі зображалася як така, що діє на розкол та нейтралізацію лівих, а Г.Удовенко - на правих. Вказувалося, що влада запланувала на II тур пару Л.Кучма - П.Симоненко, але реальною парою буде Л.Кучма - Ю.Костенко. Висловлювалося також припущення, що можлива сепаратна угода О.Ткаченка з П.Симоненком,¹ що потім і справдилося. Але досягти угоди про єдиного кандидата від націо­нально-демократичних сил не вдалося.

Під час передвиборної кампанії 1999 року стався безпрецедент­ний випадок - замах на одного з кандидатів у президенти - Наталію Вітренко. Це сталося 2 жовтня 1999р. під час зустрічі Н.Вітренко з виборцями на вулиці біля Палацу культури Інгулецького гірничо- збагачувального комбінату міста Кривий Ріг. Двоє злочинців кину­ли дві гранати РГД-5 у напрямку народного депутата України На­талії Вітренко та людей, котрі перебували поруч з нею. У результаті Н.Вітренко дістала дотичне поранення лівого стегна. Було поранено також близько ЗО осіб, 18 з яких госпіталізували. На місці злочину працівники міліції затримали двох осіб, які кинули гранати. За інфор­мацією одного із зловмисників, гранати їм передала співмешканка його брата, жителя Криворізького району Сергія Іваненка, який є кері­вником Криворізького виборного штабу Олександра Мороза та місь­кого об’єднання «Правда проти сили».^{[223] [224] За пізнішою інформацією під час теракту постраждало 45 осіб, один тяжкопоранений помер.[225]}

Прес-служба виборного штабу О.Мороза категорично відкинула будь-яку причетність до цієї події виборного штабу Мороза і оцінила цю подію як провокацію.^[226] О.Мороз прагнув стати єдиним представни­ком тих сил, які виступали проти діючого Президента, проводячи свою кампанію під гаслом «Всі, хто проти Кучми, - голосуйте за Мо­роза! Тільки О.Мороз здатний перемогти Л.Кучму!» В критиці діючо­го Президента команда Мороза використовувала різкі епітети - «зло­чини режиму», «бандократичний режим» і т.д.,^[227] очевидно, вважаючи, що різкість тону може замінити аргументованість.

Участь у «канівській четвірці» спочатку принесла певні полі­тичні дивіденди всім її учасникам, в тому числі і Морозу. О.Мороз відверто говорив, що «головним принципом, який об’єднав «чет­вірку», була необхідність усунення нинішнього режиму влади». Так­тичну необхідність створення «канівської четвірки» О.Мороз вбачав у тому, щоб зруйнувати стратегію президентського штабу на ство­рення біполярної системи боротьби, за аналогом системи, яку за­стосували в Росії у 1996 році. «А після створення «канівської четвір­ки», - говорив О.Мороз, - виявилося, що ця система нічого не вар­та, тому що у складі «канівської четвірки» є сили, які неможливо підозрівати в лівому чи «червоному реванші».¹ О.Мороз багато го­ворив про методику висунення єдиного кандидата від «канівської четвірки», але вони не стали в пригоді, оскільки особисті амбіції виявилися сильнішими від усіляких політичних «методик».

Що стосується передвиборної програми О.Мороза, то вона бу­ла найбільш абстрактною і неконкретною з програм усіх кандида­тів. В ній містилися фактично лише самі декларації: «буде побудо­вано справді народну економіку на ринкових засадах з державним регулюванням», «на селі відновиться ефективне виробництво», «діти, молодь, ветерани та жінки відчують турботу держави», «проблему мови в Україні буде вирішено».^{[228] [229] Після кожного такого гасла напрошується питання: як? Як на селі відновиться ефективне виробництво? Як населення відчує турботу держави? Яким чином буде вирішено таку складну проблему, як проблема мови?}

Очевидно, О.Мороз вважав, що програма не має особливого значення, головне - особиста популярність і хоризма. Але й ця ло­гіка не витримала випробовування на виборах.

Цікаво відзначити, що в період передвиборної кампанії О.Мороз відвідав Москву, де зустрівся з Примаковим, відомим українофобом Лужковим, генсеком комуністів Зюгановим, главою Російської церкви Алексієм П.^[230] Деякі засоби масової інформації розцінили цей візит як обставину, яка могла б завадити передвибо­рній боротьбі О.Мороза. Сам О.Мороз пояснював свій візит так: «Я зустрічався там з керівником одного з найбільш важливих громад­сько-політичних об’єднань'Лужковимі керівником іншого впливо­вого об’єднання Зюгановим, тобто я зустрічався і обговорював різ­ні питання з тими людьми, які будуть багато в чому формувати склад Державної думи... Ми багато винні Росії, і нам треба налаго­джувати економічне співробітництво».⁵

У пропагандистській кампанії Мороза широко використовува­лись «листи трудящих» на підтримку на кшталт такого: «О.Мороз - це промінь світла в темному царстві», а також віршики: «Ой Моро­зе, Морозеньку, Лицарю сильненький, Порятуй Вкраїну любу - Рід­ну нашу неньку».^{[231] [232]}

Що стосується лідера прогресивних соціалістів Н.Вітренко то, окрім замаху на неї у Кривому Розі, запам’яталася її «установка» щодо перших її дій на посту президента: «Закриємо аеропорти, вокзали, щоб ніхто не втік з країни. Усю «верхівку» - на уранові рудники! Причому не сидіти будете, хлопці, а працювати!» - така «установка» дуже вже схожа була на дії і події сталінських часів, 1937 року і виразно показала, що ж стоїть за гаслами «прогресивного» соціалізму.

В передвиборній програмі Н.Вітренко передбачалося перейти до державного регулювання «соціально-економічних процесів, роз­робки планів, забезпечення пріоритетного розвитку усуспільнених форм власності. Пропонувалось також ліквідувати без’ядерний статус України.^[233]

Відповідно до догм «звичайного комунізму» (у тому розумінні, що не прогресивного) П.Симоненком висувалося завдання-міні- мум: відновити соціалістичний шлях розвитку, забезпечити наро­довладдя у формі Рад, припинити приватизацію. Комуністи обіця­ли наполегливо діяти в напрямі створення Союзу суверенних гос­подарств боротися за створення єдиного економічного простору,^[234] що означало б суттєве обмеження самостійного вирішення еконо­мічних проблем.

Передвиборні пристрасті все більше розгоралися напередодні голосування. Як констатувала газета «Іменем Закону», «...перед­виборні баталії межують з видовищним шоу. Вже стає ганебною традицією виплескування брудних помий на голови кандидатів, маса «цікавої» інформації звалюється на плечі виборців, здається, що на два місяці продірявлюється інформаційне небо і ми вже по коліна в словесному дощі, «мильній» воді, бурхливих потоках комп- роматів і викривань».¹

Узагальнюючи суть президентських виборів як конфлікту пін- ностей, Л.Кучма в одному з своїх виступів напередодні голосування підкреслив: «На нинішніх президентських виборах не йдеться про особистості, а про те, яким шляхом розвиватиметься наша країна далі... Для мене зрозуміло: назад шляху немає. По-перше, тому, що ми там уже були. По-друге, це вже просто неможливо, оскільки усі колишні республіки колишнього Радянського Союзу пішли своїм шляхом і надто далеко порозбігалися».^{[235] [236]}

Слід відзначити, що газети, які вели антипрезидентську кам­панію, мали найбільший за передплатою тираж («Комуніст» - 273355, «Голос України» -165357, «Товариш» - 137501).^[237]

Напередодні виборів два кандидати - О.Ткаченко і В.Олійник зняли свої кандидатури, і в бюлетені залишилось 13 прізвищ.

Перший тур президентських виборів відбувся 31 жовтня 1999 року. Найбільшу кількість голосів в цей час набрали: Л.Кучма - 36,5%, П.Симоненко - 22,2%, О,Мороз - 11,28%, Н.Вітренко - 10,97%, Є.Марчук - 8,14%.^[238]

Результати першого туру показали досить високу активність виборців, широкий спектр їх політичних уподобань, виявили ліде­рів. Основна лінія розходжень, як і передбачалося, пройшла між реформаторським курсом, який репрезентував діючий Президент і лідером комуністів П.Симоненком, Перший тур також показав, що в цілому були забезпечені основні умови для безперешкодного во­левиявлення людей, що визнали і іноземні спостерігачі, представ­ники міжнародних організацій. Відмічені порушення мали несуттє­вий характер й істотно не вплинули на підсумки.

В період між двома турами обидва претенденти на пост глави держави, які вийшли в другий тур, - Л.Кучма і П.Симоненко актив­но проводили консультації з можливими союзниками. О.Мороз пропонував П.Симоненку відмовитись від участі у другому турі, передавит це право йому. Він назвав виборців «баранами, які покі­рно йдуть на бійню за Кучмою», не гідними називатись народом. О.Мороз заявив, що ще 2 роки назад говорив, що П.Симоненко при нинішній підтримці зможе отримати 35 - 37% голосів.¹ Лідер про­гресивних соціалістів Наталія Вітренко пропонувала П.Симоненку свою підтримку в обмін на призначення її у випадку перемоги прем’єр-міністром. Проте П.Симоненко відмовився і від пропози­ції О.Мороза, і від пропозицій Н.ВІтренко, які після цього все ж підтримали кандидатуру лідера комуністів.

Пошук союзників вів і діючий Президент. Оскільки до цього всі інші претенденти разом виступали проти нього одного, йому довелося обирати в союзники з них того, хто був найближчим до нього за поглядами. За тиждень до другого туру виборів Президент визнав, що «в політиці немає вічних друзів і вічних ворогів». Його союзником на другий тур став колишній прем’єр-міністр (уже в ча­си президентства Л.Кучми, 1995 - 1996рр.) - Є.Марчук. Вже з кабі­нету в адміністрації Президента Євген Кирилович пояснив те, що відбулося. Кучма взяв на озброєння його дітище «Нову стратегію розвитку України», з ним можна співробітничати. Не з комуністами ж шукати консенсус! Ще про підтримку Леоніда Кучми заявили не­щодавні суперники - націонал-радикали.

Вихід Кучми та Симоненка на фінішну пряму був очікуваним. Схематичними стали й аргументи сторін. Діюча влада таврувала комуністів за прагнення повернути колесо історії назад. Секретар ЦК «громив режим антинародної демократії» і обіцяв скоро взагалі ліквідувати в Україні інститут президентства.^{[239] [240] [241]}

Напередодні другого туру діючий Президент звернувся до українського народу з закликом виконати свій громадянський обов’язок і взяти участь у голосуванні, оскільки «настає вирішаль­ний момент, що визначить шлях, яким підемо далі, курс, яким буде розвиватись Україна. Це, без перебільшення, найважливіше, справ­ді доленосне питання»? Тут з Президентом важко не погодитись, оскільки в політичному конфлікті реформатори - комуністи вирі- шувалась не лише доля самого президента і ■його оточення, але й доля країни, кожного громадянина. Треба було дати відповідь на питання, при якій владі хоче жити народ України.

Україна повторювала російський сценарій 1996 року: обираючи між теперішнім і «червоним» минулим, проголосувала за теперіш­нє, - так писали російські газети.¹ Проте українські аналітики дума­ли інакше. В студії телеканалу «Інтер» в ніч виборів розгорілася дискусія про те, наскільки тими, що голосували за нинішню владу рухав страх пережити заново комуністичне минуле. І політологи, і соціологи зійшлись на думці: за комуністів голосували в основному ті люди, які в роки репресій не пережили особливих ні потрясінь, ні сімейних трагедій. Один з керівників виборного штабу Леоніда Ку­чми народний депутат Дмитро Табачник висловлював думку про те, що проти діючого Президента голосували в основному ті, хто не зміг інтегруватись в нові економічні умови. «Наші прогнози випра­вдались, - відзначив п.Табачник, - і у першому, і у другому турі Ле­онід Кучма значно випередив свого суперника. В основному за ра­хунок того, що виборці керувалися не почуттями, а розумом. Укра­їнський менталітет такий, що людина свідомо прагне до «зрозумі­лості» ситуації, до стабільності. Звичайно, елемент страху на вибо­рах мав місце, але це був страх повернення до минулого. Варто від­значити, що на Західній Україні люди завжди були налаштовані проти комунізму, що підтвердили й результати виборів. Обвинува­чувати нас в копіюванні російського сценарію, де у другий тур з президентом був виведений «злобливий» комуніст, як мінімум, безпідставно. По-іншому і не мало бути, адже у нашому суспільстві, по суті, дві полярні сили: демократичний табір і комуністи»?

Напередодні другого туру виборів аналітики прогнозували: чим більше громадян прийде на виборні дільниці, тим більше шан­сів буде на перемогу у діючого Президента? У другому турі своїм правом вибору скористались 27 млн. 183 тис. осіб, або 73,8% тих, що мають право голосу. За Леоніда Кучму віддали свої голоси 56,31% виборців, а за Петра Симоненка - 37,76%. Діючого Прези- ^{[242] [243] [244] дента підтримали 18 регіонів, в тому числі Івано-Франківська, Тер­нопільська, Львівська, Закарпатська, Київська, Дніпропетровська, Донецька, Одеська, Хмельницька, Харківська області, м.Київ та Севастополь. Найбільша кількість голосів «за» нього була подана в Івано-Франківській області - 92,3%. Петра Симоненка підтримали 10 регіонів, в тому числі Вінницька, Полтавська, Чернігівська, Лу­ганська, Миколаївська області, АР Крим. Найбільша кількість голо­сів «за» нього була подана у Вінницькій області (59,2%).’}

Коментуючи результати другого туру виборів, Президент України Леонід Кучма зізнався журналістам, що не спав усю ніч, оскільки хвилювався за підсумки виборів. Він додав, що переживав, головним чином, не за свою власну долю, а за майбутнє країни. Президент переконаний, що якби він зазнав поразки, то «наслідки для України були б поганими». Глава держави з результатів виборів зробив для себе висновок, що необхідно прискорити проведення змін в Україні. Леонід Кучма відзначив, що для нього головне «не те, що більшість за нього проголосувала, а те, що Україна й українці обрали демократичний шлях побудови країни, заснований на рин­ковій економіці». Президент висловив подяку своїм виборцям, від­значивши, що його кандидатуру підтримала молодь. Проте, за сло­вами Президента, він «повинен враховувати й думку тих, хто голо­сував проти нього. Я не думаю, що вони голосували за комуністич­ну ідею, - сказав Кучма, - так як вона себе дискредитувала у світі. Люди голосували проти сьогоднішнього життя, особливо старше покоління. Я їх розумію і ні в якому разі не ображаюсь».^{[245] [246]}

Дійсно, головним результатом президентських виборів була перемога державницької національно-демократичної альтернати­ви. Другим за значенням підсумком можна вважати підтримку цієї альтернативи молоддю, адже, як не тривіально це звучить, за нею реальне майбутнє і саме ця соціальна група буде визначати долю виборів у парламент у 2002 році і президентських у 2004 і т.д. Третій підсумок - висока активність виборців, тобто їх небайдужість до політичної боротьби, яка відбувається. У західних (більш політизо- ваних) областях на деяких дільницях в голосуванні взяли участь до 90% виборців. Рекорд належить Львівській області. На 120 дільниці явка склала більше 98%. (Дещо подібне відбувалося і на сході України. При середніх показниках по Харківській області 70%, в місті Чугуєві більше 90% виборців скористались своїм правом оби­рати президента. Активними були і традиційно пасивні регіони, зокрема міста Київ та Севастополь. У столиці в голосуванні взяли участь 62% проти 45% у першому турі, а у чорноморському місті більше 50% на відміну від 32% два тижні тому. Порівняно з прези­дентськими виборами 1994р. політична активність виборців зросла (тоді було 71,63%).* Українські ліві сподівалися, а прибічники Л.Кучми остерігалися, що активний східний електорат виведе П.Симоненка на перше місце. Але небачена активність виборців перекреслила їх сподівання. Декларована Петром Симоненком ме­та набрати 46 - 47% голосів виявилася недосяжною. Характерно, що в так званому «червоному поясі» на сході вплив комуністів зме­ншується. Яків першому турі, за Леоніда Кучму практично скрізь голосували великі і середні міста на сході, півдні, і в центрі, а кому­ністам віддали перевагу в сільських районах і маленьких містечках. Очевидно, це пов’язано з тим, що у великих містах населення-біль­ше змогло відчути позитивні наслідки реформ, а також внаслідок більшої політичної свідомості та освіченості обрало державниць­кий, демократичний і ринковий шляхи розвитку.

До особливостей другого туру аналітики відносять також те, що в Севастополі Леоніду Кучмі вдалося обійти Петра Симоненка. Як відзначив прес-секретар Президента Олександр Мартиненко «подібний результат в місті відставників і військових пенсіонерів свідчить явно: на розмовах про статус Севастополя можна поста­вити крапку. На мій погляд, ця подія загальнодержавного значення. І ще одна особливість: вперше на цих виборах перемогла людина, яку підтримував захід України. У 1991 році підтримуючи Чорновола, а в 1994-му - Кравчука, ці регіони програли. На цей раз вони виграли».^{[247] [248]}

Як вважають аналітики, отримані результати свідчать про те, що Україна пройшла крайню ліву фазу і значна частина населення не сприймає комунізм ні в сталінському, ні в сучаснішому упакуван­ні.^[249] В день оголошення попередніх результатів виборів газета «Ко- мсомольская правда в Укрд^не» вийшла,з великою фотографією Л.Кучми за кермом і написом-побажанням: «Рули, Данилыч!»¹

Разом з тим слід звернути увагу й на такий факт. Чимало лю­дей, які прийшли на виборчі дільниці, не підтримали жодного з кандидатів у президенти. У першому турі їх було близько півміль- йона. За підсумками другого туру це число подвоїлось. Майже вдві­чі збільшилась і кількість бюлетенів, визнаних недійсними. Деякі політики розцінили це як «прихід в Україну епохи політичної вто­ми», зневіри в те, що вибори президента змінять в країні ситуацію на краще.^{[250] [251] На наш погляд, перший висновок є перебільшенням, і про це свідчить досить значна активність виборців, про що вже го­ворилося вище. Щодо «зневірених» - то такий прошарок населення завжди був і навіть цифра 3,46% тих, хто не підтримав жодного кандидата[252] не визначає головне у підсумках президентської кампа­нії 1999 року. На думку голови виборного штабу Л.Кучми Івана Ку- раса, перемога діючого Президента на виборах свідчить про те, що «Україна відбулася як єдина і соборна держава». Нарешті наша країна, вважає І.Курас, «має загальноукраїнського і загальнонаціо­нального Президента».[253]}

Не встигли закінчитися вибори, як лідери опозицій стали зви­нувачувати один одного в поразці. Лідер соціалістів О.Мороз зви­нувачує Петра Симоненка в тому, що той спровокував народ голо­сувати за Кучму. А непримиренна Наталія Вітренко звинувачує Пе­тра Симоненка в тому, що він-де в’ялий, аморфний і не зміг запро­понувати нічого нового. Тому вона хоче об’єднати всі ліві сили і очолити їх.^[254] О.Ткаченко вважав, що «якби лівий блок не розбився на частини, то набрав би 60% голосів і не втратив би перемогу».^[255] Але хто заважав лідеру комуністів за 2 роки, за рік до виборів виступити ініціатором створення єдиної лівої опозиції?

Представники штабу Президента заперечували монополізацію ЗМІ з боку нинішньої влади. Дмитро Табачник резонно відзначив, що сьогодні громадяни України мають реальну можливість купува­ти будь-яку газету і читати в ній будь-яку інформацію. За його да­ними, рядовий виборець на читання чотирьох з п’яти найпрестиж- ніших газет, які були в опозиції до влади («Сільські вісті», «Голос України», «Товарищ», «Коммунист») витрачав значно більше часу, ніж на перегляд інформаційних програм.¹

Обрання Леоніда Кучми Президентом на другий термін означа­ло в цілому і перемогу державницьких, проринкових сил, продовження курсу реформ, а також посилення влади глави держави. Проте пере­обраному Президенту фактично в перші ж дні свого нового строку довелося зіштовхнутися з суттєвими проблемами, пов’язаними з утворенням нового уряду. Відповідно до Конституції України (ст.106) Президент призначає за згодою Верховної Ради України прем’єр- міністра України. Л.Кучма подав на розгляд Верховної Ради кандида­туру В.Пустовойтенка, який займав цей пост з липня 1997 року. Але парламент не дав згоди на це призначення, і кандидатура ВЛустовойтенка була відхилена. За неї проголосувало 206 депутатів.^{[256] [257]} Сам Пустовойтенко назвав це політичною розправою за підтримку НДП на недавніх президентських виборах Леоніда Кучми.^[258]

На наш погляд, причини цього були такими.

По-перше, ті кандидати в президенти, які програли вибори, але були впливовими народними депутатами, прагнули хоча б часткового реваншу і тому намагалися «відігратися» на найближчих співробітни­ках Президента, відхиливши кандидатуру його соратника, який очо­лював уряд при Президентові Кучмі два з половиною роки. Ситуація, як у вірші російського поета Сингальця (С.Г.Петрова):

«Там - внизу - побежденные точат мечи,

Наверху - победитель усталый».

По-друге, на діяльність Кабінету Міністрів на чолі з Пустовой­тенком досить суттєво вплинула світова економічна криза і, що для України особливо було відчутно, - криза в Росії 1998 року, що при­звело до гальмування процесу реформ і погіршення соціально- економічного становища. Це, в свою чергу, вплинуло на рішення багатьох народних депутатів.

По-третє, ряд впливових політиків у Верховній Раді, які актив­но підтримували Л.Кучму під час президентських виборів, прагнули певної «політичної компенсації», створення коаліційного уряду, відповідального перед парламентом, перерозподілу портфелів в уряді. Коли цього не сталося, вони не підтримали кандидатуру Пу­стовойтенка.

Після переговорів представників 10 фракцій з Президентом була запропонована нова кандидатура на пост прем’єр-міністра - голови Національного банку України Віктора Ющенка.¹ 22 грудня 1999 року Верховна Рада 296 голосами «за» дала згоду на його при­значення на пост прем’єр-міністра і в той же день Президент під­писав відповідний указ.^{[259] [260]}

Сам Президент свідчив, що у нього було дві кандидатури на цю посаду - Пустовойтенко і Ющенко. Після того, як кандидатура Пустовойтенка відпала, залишилась якраз кандидатура Ющенка. «Виходячи з тих завдань, які сьогодні стоять перед урядом, його повинна була очолити саме така людина, як Віктор Ющенко, - го­ворив Президент. - Тому що я вважаю ненормальною ситуацію, коли центр практичної роботи по реформуванню економіки виму­шено зосереджується не в Кабінеті Міністрів, а в адміністрації Пр езидента... на сьогоднішній день така ситуація мене вже не задово­льняла, і тому потрібні були нові люди, нові ідеї, а головне - сього­дні потрібне бажання щось змінити, і змінити кардинально».^[261] Пре­зидент надав В.Ющенку карт-бланш при формуванні уряду, попро­хавши лише залишити міністрів-силовиків.

У своєму інтерв’ю у відповідь на запитання «За якими параме­трами формувався уряд?» В.Ющенко відповів, що «віддавав пере­вагу кандидатурам ідейно відданим інтересам України у всіх сфе­рах. Тема панукраїнства повинна стати фундаментом, на якому бу­де здійснюватись подальше будівництво нашої державності. При­родно, це повинні бути професіонали з чистими руками». Цікавою й була відповідь нового прем’єра на запитання «Чи відчуваєте Ви тиск з боку тих чи інших політичних угруповань?» Ющенко відповів, що не може «назвати те, що відбувається, тиском. Природно, є пев­ні політичні та економічні інтереси. Але я не оцінював би ситуацію як сепаратну форму вирішення цього питання. Кінець кінцем, полі­тичне життя передбачає такий підхід до справи. Добре, якщо моя думка співпадає з позицією тієї чи іншої сили. Це зразу ж дає уряду точку опори».¹

Ще у своїй передвиборній програмі Л.Кучма висловлювався за створення парламентської більшості у Верховній Раді. Після фор­мування нового уряду політична боротьба у парламенті та навколо нього загострилася.

Деякі аналітики, резюмуючи підсумки президентських виборів, вважали, що перемога Кучми зумовила однозначне посилення вла­ди глави держави і послаблення парламентаризму (так само, як перемога його конкурента призвела б до зворотних процесів). На­родний депутат Віктор Суслов (представник соціалістів) навіть ви­словив таку думку: «Економічна ситуація в країні погіршується, і в цьому хтось має бути винний. Всенародно обраний Президент і ре­форматорський уряд не можуть взяти тягар вини на себе, оскільки їм треба репрезентувати країну і рятувати її від дефолту. Залишає­ться парламент, від якого користі дуже мало...»^{[262] [263] [264]}

Проте у стосунках Президент - Верховна Рада мова йшла не про те, на кого «скинути» провину за тяжке соціально-економічне становище, а про те, як спільно вийти з цього становища, як спів­працювати для поглиблення реформ і підвищення рівня життя. Сам Президент сказав, що «без створення парламентської більшо­сті не може бути мови про рух уперед... Україні потрібна парла­ментська більшість під програму, з якою переміг Президент на ви­борах. А уряд - це той інструмент, який повинен втілювати цю про­граму».

Незадоволення діяльністю парламенту виявилося в тому, що бу­ли створені ініціативні групи, які зібрали необхідну кількість підписів для проведення Всеукраїнського референдуму про довіру Верховній Раді. Відповідно до ст.72 Конституції України Всеукраїнський рефе­рендум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умо­ви, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області. Такі підписи були зібрані, ЦВК перевірила їх достовірність і на підставі ст.106 Конституції України Президент України Л.Кучма 15 січня 2000 року підписав Указ про проведення Всенародного референ­думу, на який спочатку було винесено наступні питання:

- про висловлення недовіри Верховній Раді 14 скликання;

- про внесення змін до Конституції з метою надання Прези­денту можливості розпуску Верховної Ради;

- про скасування депутатської недоторканності;

- про зменшення кількості народних депутатів з 450 до 300;

- про формування двопалатного парламенту;

- про необхідність прийняття Конституції України на Всеук­раїнському референдумі.

Проведення референдуму призначено на неділю 16 квітня 2000р. Верховна Рада на такий Указ Президента відповіла при­йняттям Закону про заборону референдумів і підготувала відповід­не подання до Конституційного Суду України. Така позиція моти­вувалася відсутністю закону про референдум, який не прийняла знову ж таки Верховна Рада.^[265] За це проголосували 309 депутатів, які по суті заборонили опитувати населення про довіру парламенту.

Л.Кучма відверто заявив, що стабільна більшість у Верховній Раді може бути лише тоді, коли над нею висітиме сокира у вигляді рішень проведеного референдуму. Він також заявив, що хоча на­родні депутати зібрали необхідну кількість підписів для створення більшості (середина січня 2000р.), але коли «я дивлюся на багато прізвищ у цьому списку, то прекрасно розумію, що вчора вони були моїми супротивниками, а сьогодні раптом переходять на мій бік барикад і будуть разом зі мною захищати Україну! Я не вірю. При найменшому коливанні ситуації вони перебіжать у інший табір. Для багатьох з них мораль - категорія ефемерна. Багато хто з них по декілька разів продавались прямо протилежним за своїми переко­наннями політичним діячам + кланам... Тому референдум відбуде­ться, рішення буде прийнято».¹

Опоненти проведення референдуму намагалися вказати на те, що референдум буде коштувати занадто дорого, називались цифри 100 - 120 млн. гривень. За підрахунками Центрвиборчкому, прове­дення всеукраїнського референдуму, обійдеться платникам подат­ків у 49 млн. гривень. Президент Л.Кучма назвав лицемірними за­яви деяких політиків про те, що проведення референдуму «вдарить державі по кишенях». За словами глави держави, через блокування парламентом економічних реформ економіка втрачає куди більше - десятки мільйонів гривень.^{[266] [267] Крім того, Президент заявив, що «більшості результатів референдуму зразу буде дано хід. Наприк­лад, обмеження депутатської недоторканності».[268]}

Реалізація ідеї референдуму значно посилює політичні позиції і владу Президента, тоді як Верховній Раді його проведення абсо­лютно невигідне. Всі питання референдуму передбачають зміни в Конституції і складні колізії правового характеру, пов’язані з трак­туванням і набуттям чинності. Колишній заступник Голови Верхо­вної Ради другого скликання Віктор Мусіяка заявив, що «референ­дум - це дамоклів меч, який не просто висить над парламейтом. Меч почав рухатись».^[269]

13 січня 2000 року народний депутат України Михайло Сирота оголошує у Верховній Раді заяву про створення парламентської більшості, куди увійшли представники 11 фракцій. Координатором більшості обирають Леоніда Кравчука, який оприлюднює її наміри: «Без будь-яких дипломатичних реверансів ми заявляємо, що вся влада в парламенті перейде до більшості. Все керівництво, в тому числі й комітетами, буде сформоване більшістю. Про права і обов’язки опозиції буде ухвалено спеціальний закон за прикладом цивілізованих країн. Після цього ми приступимо до доопрацювання і ухвалення Договору про політичну солідарність між Президентом, Верховною Радою і Урядом. Разом з Урядом ми повинні визначити пакет документів, які необхідно ухвалити насамперед для того, щоб прискорити процес еконбмічних реформ... Крім того, ми маємо намір ввести мораторій на обговорення тих політичних питань, які можуть спровокувати конфронтацію у сесійній залі».^[270]

Відповідно до цієї програми парламентська більшість і почала діяти. Першим завданням стала зміна Регламенту Верховної Ради. Згідно з тим Регламентом, що діяв на той час, засідання парламен­ту відкривається і проводиться, якщо на ньому присутні більше 300 депутатів. Але оскільки 300 депутатів у більшості не набралося, то звільнити крісло спікера можна було лише внесенням поправок до Регламенту.

Адже навіть якщо більшість парламентарів виступить проти спікера, то та частина депутатів, яка його підтримує, може не заре­єструватися і голосування автоматично буде зірвано.

Розуміючи це, парламентська більшість ініціювала відповідні поправки 18 січня 2000р. Проте голова парламенту не дозволив «проштовхувати» питання про поправки в порядок денний. Незва­жаючи на те, що питання було все ж поставлене на голосування і депутати підтвердили своє бажання розглянути поправки, в поря­док денний він включений не був. Причина проста - деякі з тих, хто проголосував «за» депутатів, у цей час у стінах парламенту були відсутніми, довіривши право голосу своїм колегам. Вказавши депу­татам На неможливість голосування «за того парня» (хоча раніше це було чимало разів) і назвавши конкретні приклади, Ткаченко питання про поправки з порядку денного зняв.,

Після цього більшість змінила тактику і 20 січня 2000р. зроби­ла спробу включити в порядок денний проект постанови про від­сторонення діючого голови. Але, користуючись діючим Регламен­том, проткаченківська меншість заблокувала проходження цього питання. На цей раз не допомогла і присутність усіх представників більшості, оскільки голосів їх опонентів якраз вистачало для того, щоб визнати проект більшості неприйнятим. Це пов’язано з тим, що 150 голосів за Регламентом достатньо, щоб не включати питан­ня в порядок денний, кваліфікувавши його як неприйнятний. І хоча постанова про неприйнятність була прийнята без усілякого моти­вування, питання про відсторонення спікера було відправлено «на доробку».

Після цього 21 січня більшість перейшла на засідання в Укра­їнський Дім, де влаштувала альтернативне засідання Верховної Ра­ди під головуванням віце-спікера Віктора Медведчука. Тут депута­ти необхідною більшістю прийняли рішення про відсторонення Олександра Ткаченка і його першого заступника Адама Мартиню- ка з їх посад. Була також прийнята постанова про встановлення державних символів на фасаді парламенту і всередині нього (відпо­відно прибравши звідти радянську символіку).¹

Таким чином, парламент став «двокрилим» - розділився на праве і ліве крило. В політичну лексику повернулись добре вже за­буті поняття - «більшовики» і «меншовики». Правда, час вже вніс історичні корективи - «меншовики» ходять під червоним прапо­ром, а «більшовики» вимагають знищення «червоної символіки».^{[271] [272] В Україні виникла гостра парламентська криза - найгостріша за всі часи існування незалежної України, оскільки окремими частинами засідання Верховної Ради ще не проводилось. Ліва меншість ствер­джувала, що ті, хто проводить засідання в Українському Домі, - не- легітимні; більшість - навпаки. Проміжну позицію зайняв О.Мороз, який заявив, що «обидва із зібрань нелегітимні».[273] Комуністи назва­ли дії більшості конституційним переворотом, а Віктор Медведчук - «оксамитовою революцією - 2». Як нам здається, це не було конс­титуційним переворотом, тим більше, що Міністерство юстиції України визнало дії більшості правомірними. Очевидно, що термін «оксамитова революція» є скоріше літературним, ніж політичним. В результаті міжгрупового конфлікту відбулися зміни в розташу­ванні політичних сил всередині Верховної Ради, і перевага опини­лася на боці правих і центристських кіл.}

Під час перерви в засіданнях Верховної Ради більшість узгоди­ла свої кандидатури на посади голови Верховної Ради, його заступ­ників та голів комітетів Верховної Ради. 1 лютого 2000р. Верховна Рада більшістю голосів обрала своїм Головою Івана Плюща, його першим заступником - Віктора Медведчука, а заступником - Сте- пана Гавриша. Народні депутати, які склали більшість, затвердили також голів комітетів ВР.¹

Деякі аналітики вважають, що реальними стимулами для кон­структивного діалогу у керівників лояльних до глави держави фра­кцій є, по-перше, страх перед Президентом і, зокрема, страх перед розгоном Верховної Ради, а також перед позбавленням депутатсь­кої недоторканності. По-друге, ніхто не хоче втрачати унікальної можливості перерозподілити керівні крісла.^{[274] [275] Але в цьому аналізі відсутня згадка про те, що, можливо, частина депутатів реально бажає позитивних змін у країні і хоче підвищити ефективність ро­боти парламенту.}

8 лютого 2000р. вперше після майже 20-денної перерви засі­дання обох «крил» Верховної Ради відбулося у приміщенні Верхов­ної Ради. Правоцентристська більшість зареєструвалася у складі 257 депутатів, а ліва все засідання влаштовувала обструкцію, вигукую­чи: «Ганьба!» З цього приводу «головний рухівець» Геннадій Удо­венко висловив задоволення, що російськомовні товариші кінець кінцем вивчили українське слово «ганьба».^[276]

Але поступово конфліктна ситуація згладжувалася, більшість лівих почали реєструватися і брати участь у роботі Верховної Ради. Верховна Рада прийняла рішення про розпуск фракції Прогресивної соціалістичної партії в парламенті, оскільки її чисельність стала меншою від необхідного мінімуму на 14 депутатів.

16 лютого 2000р. Верховна Рада прийняла у третьому читанні бюджет на 2000 рік,^[277] що стало реалізацією другого великого за­вдання, поставленого перед собою більшістю (після зміни керівни­цтва Верховної Ради).

22 лютого 2000р. Президент України Л.Кучма виступив зі що­річним посланням до Верховної Ради, де наголосив, що «парламент - чи не вперше за роки незалежності - знайшов у собі мужність і роз­діли з Урядом відповідальність за непопулярні кроки по прийняттю бюджету». Президент також заявив, що «остаточна нормалізація

обстановки у парламенті диктується нагальною необхідністю акти­візації законотворчого процесу і поліпшення його якості».’

Діяльність парламентської більшості у Верховній Раді принес­ла перші позитивні результати. Як відзначив Голова Верховної Ра­ди ЕПлющ, протягом лютого 2000р. депутатами було розглянуто понад 70 законопроектів і 45 прийнято як закони в цілому, 12-у першому читанні, 9 - відправлено на доопрацювання.^{[278] [279]}