§3. Динаміка політичних конфліктів у 1994- 1998рр. Конституційний процес

Розгортання політичної боротьби у 1994р. мало кілька особли ­востей. Головна з них була у тому, що дострокові вибори у Верховну Раду і Президента України мали на меті змінити політичну конфі­гурацію в республіці, припинити перманентний конфлікт між вико­навчою та законодавчою гілками влади.

Крім того, вибори проводилися в умовах глибокої економічної кризи, тому виборці гостро реагували на прорахунки владних стру­ктур, у тому числі Верховної Ради та Президента, нерідко ототож­нюючи їх з доцільністю незалежності взагалі. Тому для України перші вибори в умовах незалежності мали доленосне значення, от­же, на них по суті вирішувалось питання про подальші перспективи ‘ державності України. Таким чином, у наявності був найголовніший конфлікт цінностей - конфлікт, пов’язаний з існуванням самої дер­жави і долі її народу.

Крім того, в цих виборах вперше на шальки терезів було поставлено ідеологічні платформи різних політичних партій, і ви­борці повинні були обирати серед них ті варіанти вирішення проб­лем, які їм були найближчі. У цих виборах вперше зіткнулись ін­тереси різних партій, адже виборці врахували і належність кандида­тів у депутати до політичних організацій різного спрямування. Міжгруповий політичний конфлікт також був характерною рисою цих виборів.

Але найвидимішою стороною політичного конфлікту, яким є вибори, без сумніву, були міжособистісні конфлікти, тобто бороть­ба між окремими кандидатами в депутати. їх кількість виявилася безпрецедентною. Спочатку було 6759 претендентів, з яких зареєс­трували 5833. Згодом частина претендентів зняла свої кандидатури і на виборах балотувалося 5609 кандидатів, або в середньому 13 на один округ, а в столиці - 21.

Лричини такої активності можна вбачати в наступному:

1. Реакція широкого загалу на відмову від практики «призна­чення» на депутатство. Штучно стримувана доти суспільна енергія вимагає якогось виходу. Потенційні громадські активісти будь-що намагаються надолужити згаяне, реалізувати свій незатребуваний потенціал.

2. Недовіра громадян до депутатів, їх ділових, політичних і моральних якостей.

3. Результат спрощеного розуміння завдань влади на прикладі багатьох її дотеперішніх носіїв - жити для себе.

4. Усвідомлення того, що влада сьогодні - джерело і засіб осо­бистого збагачення, в чому наочно переконував приклад «старих» нардепів. Особливо великі перспективи вона відкриває у переддень масової приватизації - розподілі державного, тобто народного, пи­рога. Розрахунок простий: той, хто ділить, - себе не обділить?

62,3% кандидатів висунули виборці, 26,7% - трудові колективи та 11% - політичні партії. З них комуністів - 388, членів Руху - 241, соціалістів -180, членів Української республіканської партії - 137 та ще 622 партійні депутати від 25 партій (загалом 26,85% від загаль­ної кількості партійних кандидатів)?

Проте відсутність пропорційної системи виборів не давала можливості партіям безпосередньо брати участь у боротьбі за вла­ду - вони могли висловити свої претензії на неї лише опосередко­вано, хоча, і досить рельєфно - через своїх висуванців. Разом з тим вони не мали змоги взнати свою реальну політичну вагу з тим, щоб реально і заявити претензії на свою частину владних повноважень.

11 травня 1994р. Верховна Рада другого скликання розпочала свою роботу. На той час у її складі було 338 народних депутатів, з них 168 належали до різних партій. Близько 25% репрезентували Комуністичну партію України, Народний Рух - 5,9%, Селянську партію - 5,3%, Соціалістичну - 4,15%. Отримали місця в парламен­ті також представники УРН, КУН, ХДПУ, ПДВУ, ДемПУ, Партії праці, СДПУ, УКРП, ГКУ^[132].

Вибори показали, що пропрезидентські сили були недостатньо організовані і не здобули суттєвих успіхів. Тут головною причиною була економічна криза, а також відсутність єдиної відкрито проуря- дової партії, яка так і не була створена.

Націонал-демократичні партії досягли скромних успіхів, про­демонструвавши, що вони поки що не є загальноукраїнськими, оскільки пройшли в парламент в основному за рахунок підтримки західних областей. Крім того, вони не узгодили своїх кандидатів, в результаті від національно-демократичних сил у кожному окрузі в середньому балотувалося 5-6 кандидатів, тоді як від лівих - по 2.

У зв’язку з проголошенням незалежності України націонал- демократи взяли на себе моральну (й не лише моральну) відпові­дальність за стан справ у державі. По-друге, після виконання цього завдання вони всю енергію витратили на зруйнування попередньої системи, а відтак в їхньому стані розпочався політичний відкат, спалахнула криза.² Виявилося, що руйнівна і опозиційна діяльність суттєво відрізняються від організаційної і управлінської та ще в умовах глибокої кризи.

Слід відзначити також той факт, що переважна більшість на­родних депутатів попереднього скликання, яка балотувалася на но­вий строк (138 з 188), не була обрана. Очевидно, слід врахувати те, що виборці бачили 'їх відповідальними (прямо чи опосередковано) за політику держави попередніх років. За таких умов повторне здо­буття депутатського мандата одночасно ставало свідченням доста­тньо високих політичних якостей народного обранця. Окрім того, багато виборців взагалі проігнорували вибори, що, враховуючи по­ложення виборчого закону про обов’язкове голосування не менше половини загальної кількості виборців, призвело до численних про­блем. В цілому, незважаючи на те, що новий закон про вибори від­різнявся від старого 50 поправками та нововведеннями, він виявив­ся недосконалим.

Вибори показали також значну роль особистого фактора. Ви­борці звертали увагу не стільки на зміст програми кандидата в на­родні депутати, скільки,на його особистість, відданість, а також професію. Про це свідчить той факт, що у новому складі парламен­ту збільшився прошарок економістів (44), юристів (32), викладачів закладів освіти (65).¹

На виборах у Верховну Раду впевнено переміг і тоді колишній прем’єр-міністр Л.Кучма. Він згадував, що пішовши з великої полі­тики, не думав до неї повертатися, але був буквально атакований і своїми знайомими і незнайомими представниками індустріальної сфери, які закликали його балотуватися на посаду президента Української спілки промисловців і підприємців. 9 грудня 1993р. його обирають на цю посаду і, як пише сам Л.Кучма, «за всіма стандар­тами і стереотипами «табеля про ранги» президент. УСПП просто забов’язаний балатуватися в парламент.^{[134] [135]}

Л.Кучма балотувався у себе на батьківщині - у Новгород- Сіверському виборчому окрузі - найбільшому на Україні. Його ко­манда в той час складалася всього з 5 осіб і мала у своєму розпоря­дженні всього один міський телефон і комп’ютер застарілого зраз­ка. Проте Леонідові Кучмі вдалося перемогти на виборах з найвищим в Україні результатом явки виборців і голосів, поданих за нього.

Перша конфліктна ситуація в новообраній Верховній Раді виник­ла у зв’язку з обранням Голови Верховної Ради. Це було цілком зако­номірним, якщо врахувати той факт, що голова парламенту в Україні - не просто спікер, головуючий на засіданнях, а одна з найвищих поса­дових осіб держави, організатор діяльності законодавчого органу вла­ди, тобто людина, яка має великі повноваження, владу і політичну ва­гу. На посаду Голови Верховної Ради було висунуто 9 кандидатур, але після самовідводів п’ятьох претендентів залишилося четверо: О.Мороз (лідер СПУ), В.Дурдинець (керівник депутатської групи «Центр»), Ю.Тима (представник УНА - УНСО), О.Карпов. Але осно­вна боротьба розгорнулася між Морозом і Дурдинцем.

В.Дурдинця підтримував Президент ЛКравчук та значна група центристів та правоцентристів. Вони досить переконливо аргумен­тували свою позицію тим, що очолювати Верховну Раду повинен центрист, а не лідер якоїсь партії, оскільки останнє призведе до за­гострення конфліктів у середині парламенту.

Як згадує Л.Кучма, напередодні вирішального голосування в парламенті з ним попросив зустрітися О.Мороз. «Наша розмова, - пише Л.Кучма, - достатньо швидко перейшла від погоди та футбо­лу до основної теми. Мороз запропонував мені спільну комбінацію з двох ходів. Суть її полягала в тому, що у новому складі парламен­ту немає явних лідерів, здатних без коаліцій і союзів перемогти у боротьбі за посаду спікера. А значить, дуже велика небезпека кон­солідації представників «партії влади» - адміністраторів, міністрів, губернаторів - навколо кандидатури, на яку поставить Президент Кравчук, наприклад В.В.Дурдинця. І у випадку обрання «номенкла­турного» спікера президентської адміністрації буде набагато легше провести через парламент відміну дострокових виборів президен­та... А значить, в країні не зміниться нічого. Мороз просив мене про підтримку при голосуванні по спікеру, за його словами, я міг конт­ролювати біля 50 голосів. За це він пообіцяв висунути свою канди­датуру на президентських виборах. Це дозволило б уникнути ситуа­ції, в якій я б залишився сам на сам з пропагандистською машиною владної системи. Але в кінці першого туру, говорив Мороз, він зні­ме свою кандидатуру на мою користь».

Далі Л.Кучма згадує, що особливого несприйняття програма Мороза у нього не викликала та й спікер з невеликої фракції міг бути поміркованим. І Кучма вирішив «переговорити» з депутата­ми: «Той самий випадок, коли взяв гріх на душу: далеко не всі рва­лися підтримувати Мороза».¹ В результаті дії різних факторів спі­кера було обрано з першого разу. О.Мороз набрав 171 голос. На це вплинули як загальнополітичні причини, так і особистісні риси О.Мороза. Серед них - протестна позиція багатьох депутатів, на­лаштованих проти тодішньої влади.

ливим».

Обрання О.Мороза в цілому схвально зустрів і Президент Л.Кравчук,^{[136] [137] [138] тим більше, що Мороз у своїй програмі чітко визначив}

дентства. Він пояснював це тим, що його участь призведе до загос­трення ситуації, буде трактуватися як захист того стану, який скла­вся в економіці та суспільстві, а головне, що «політичні лідери, які будуть висунуті кандидатами в президенти... всі сили спрямовува­тимуть не на конструктивну програму, а на те, щоб довести, що я не справився зі своїми обов’язками».¹ Разом з тим ЛКравчук висував за­стереження, що вибори навряд чи доцільні у такі стислі строки.

На наш погляд, це був досить продуманий тактичний хід, який переслідував кілька цілей. ЛКравчук намагався визначити, якою буде реакція загалу на таку заяву, щоб потім діяти відповідно до неї. Якщо реакція мала б відтінки схвалення його діяльності, то це б давало впевненість у необхідності продовжувати боротьбу. Не виключено також, що Кравчук хотів відвести себе від вогню крити­ки на певний час, щоб преса та політичні опоненти зосередилися на боротьбі між собою і тим самим погіршили свої шанси, автоматич­но підвищуючи його.

Поряд з цим у пресі розпочалася полеміка між основними претендентами на президентську булаву. Л.Кучма згадував, що пропагандистська машина включилася проти нього на повну силу. «Мене піддавали жорстокій критиці справа і зліва, - пише він. - До­бре, якби лише критиці - не обходилося і без прямого обману ви­борців. Мою точку зору на те, що російська мова не повинна бути в Україні на правах іноземної, зображували як намір надати їй статус державної. Мої заклики до дружби і співробітництва з Росією вида­вали за прагнення відмовитися від суверенітету країни. Тут, правда, я вже не міг стриматися в рамках ввічливої поведінки, і, коли одно­го разу під час телеінтерв’ю мене спитали, що я думаю з приводу таких обвинувачень, я прямо відповів, що говорити таке може лише або негідник або хвора людина. Дійшло до прямого залякування початком громадянської війни у випадку моєї перемоги».^{[139] [140]}

В умовах гострої політичної боротьби Л.Кравчук вирішує змі­нити свою думку і балотуватися в президенти, але разом з тим ро­бить кілька спроб перенести ці вибори. У посланні Верховній Раді нового скликання він пропонує «розглянути в першочерговому по­рядку питання про перенесення червневих виборів до підведення відповідної законодавчої бази, керуючись при цьому здоровим глу­здом і відчуттям відповідальності за долю народу і держави».¹

Новий продуманий тактичний крок зробив у цей час і О.Мороз. 15 червня 1994р., за кілька днів до виборів, кандидат в президенти і одночасно Голова Верховної Ради з порушенням рег­ламенту добився схвалення парламентом своєї програми станов­лення економіки країни в кризовий період. Така реклама, як пише Л.Кучма, й не снилася нікому з кандидатів!^{[141] [142] [143] Разом з тим О.Мороз пропонував обирати президента на Всеукраїнському з’їзді предста­вників рад, що давало б переваги Голові Верховної Ради?}

Боротьбу за посаду президента розпочали спочатку 11 претен­дентів, але до бюлетенів в кінцевому рахунку було включено 1 осіб: Л.Кравчук, І.Плющ, В.Бабич, Л.Кучма, ВЛановий, О.Мороз, П.Таланчук. У першому турі найбільшу кількість голосів набрали Л.Кравчук (37,68%) та Л.Кучма (31,25%). У другому турі виборів 10 липня за Л.Кучму проголосувало понад 52% виборців, а за Л.Кравчука - 45%.

Слід визначити, що основне протистояння на виборах прези­дента 1994р. навряд чи можна кваліфікувати як конфлікт цінностей. Мова йшла про міжгрупову та міжособистісні боротьбу, конфлікт інтересів^ оскільки обидва основні президенти відстоювали держа­вність і курс на ринкові реформи.

Сам Л.Кучма визнав, що Південь і Схід, які забезпечили йому перемогу, «голосували не стільки за мене, скільки за зміни в полі­тичному та економічному житті»,^[144] - тобто долю посади президента вирішили протестні! проти тодішньої влади голоси і бажання змін. Головними чинниками, які вплинули на результати виборів, були тяжке соціально-економічне становище? перманентні конфлікти у верхніх ешелонах влади.

В Україні мирним, демократичним шляхом відбулася зміна Президента. Леонід Кравчук, який стояв біля початків незалежності України, очолював країну у той час, коли вона робила лише перші кроки на шляху державотворення, змушений був піти у відставку. Леонід Кучма п’ять років по тому, оцінюючи ці події вже з позиції свого політичного досвіду і розвитку України, писав: «Кравчук - людина, яка стояла біля витоків незалежності України, і цього міс­ця в історії ніхто і ніколи у нього не забере. Як би хто не оцінював його курс часів президентства, для мене очевидно: Кравчук зумів перерости рівень номенклатурного працівника і стати справжнім політиком і державним діячем, а це дано не кожному».¹

Леонід Кучма і Леонід Кравчук вирішили, що їм необхідно бу­де співробітничати на благо країни, але, як відзначає Л.Кучма, їх зустріч після виборів «скоріше нагадувала те, як після бою обійма­ються боксери».^{[145] [146] [147].}

Перші суттєві кроки у своїй діяльності новообраний Прези­дент зробив саме на шляху зміцнення і реформування системи вла­ди. З метою недопущення конфліктів між окремими гілками влади уже 19 липня 1994р. Л.Кучма, О.Мороз та прем’єр-міністр В.Масол опублікували спільну заяву, в якій зробили акцент на необхідності узгодженої діяльності гілок влади як важливої умови добробуту суспільства, а також на зміцненні регулярних контактів з метою консолідації суспільства і конструктивної взаємодії різних політич­них сил. Але вже за кілька днів президентські ініціативи почали зу­стрічати протидію законодавців?

У вересні 1994р. Л.Кучма видає Указ про створення Ради регі­онів, «з метою проведення взаємних консультацій, вироблення узгоджених проектів рішень з найбільш важливих проблем еконо­мічної та соціальної сфери, з питань, що виникають у відносинах між центральними і місцевими органами місцевого самоврядуван­ня».^[148] До складу цієї Ради увійшли голови обласних, Київської та Се­вастопольської міських Рад народних депутатів, віце-прем’єр уряду Республіки Крим. Очолив її Президент України, його заступником став прем’єр-міністр. Це був крок, пов’язаний з подальшою демок­ратизацією влади, встановленням тіснішого зв’язку з регіонами, чіткішим врахуванням їх інтересів, запобіганням можливих конфлі­ктів типу «центр - регіони». Фактично це був представницький ор­ган регіонів при Президенті України, своєрідний прообраз другої палати («палати регіонів») парламенту.

На початку грудня 1994р. Л.Кучма вніс на розгляд Верховної Ради проект конституційного закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», аргументуючи його тим, що в Україні давно назріло питання про чіткий розподіл влади і припинення не­доречної конкуренції різних її гілок. Згідно з проектом Верховна Рада має займатися законодавчим процесом, а Президент - здійс­нювати виконавчо-розпорядчі. Проект торкався самих основ Конс­титуції 1978р., побудованої, як і усі попередні радянські конституції, на принципі неподільності влади.

Відповідно до цього документа Верховна Рада повинна була віддати Президенту істотну частину владних повноважень, тобто наповнити реальним змістом внесену в Конституцію в 1991р. стат­тю про запровадження посади Президента як глави держави і глави виконавчої влади. Таке «посягання» на вже формальне по суті все­владдя Рад не могло не викликати політичного конфлікту, адже мова йшла про владу, про законодавчий розподіл її між основними гілками. Тому проходження цього Закону відбувалося болісно і упо­вільнено. У багатьох депутатів сама ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання і прийняття законів не викли­кала ентузіазму. Адже законодавча влада надто абстрактна, тоді як виконавча має повноваження, пов’язані з ресурсами влади, безпо­середнім впливом на кар’єри людей і матеріальні цінності.¹

За оцінкою тодішнього Голови Верховної Ради О.Мороза, цей законопроект, названий малим конституційним проектом, до краю загострив політичну боротьбу в суспільстві, особливо всередині • Верховної Ради.^{[149] [150] Але все ж після тривалих і гострих дискусій 18 травня 1995р. Верховна Рада прийняла закон «Про державну владу й місцеве самоврядування». Закон введено у систему правових ак­тів, що визначають конституційний лад України. Відповідно до нього Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Ра­дою. Він також очолював й систему місцевих органів державної виконавчої влади. Органами державної влади від обласного до ра­йонного рівнів ставали держадміністрації, главами яких Президент повинен був призначати обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися обмежені повноваження і затвердження місцевого бюджету і програм територіального роз­витку, заслуховування звітів голів адміністрацій. Всі інші повнова­ження передавалися держадміністраціям. Таким чином, з прийнят­тям цього Закону істотно змінювалась форма правління в респуб­ліці, оскільки змінювалась організація верховної державної влади, її центральних органів, компетенція і порядок утворення цих органів. Форма правління в Україні стала наближатися до президентської республіки, оскільки така форма характеризується, в першу чергу тим, що обраний глава держави одночасно е главою уряду, який він і сам формує.}

Прийняття цього Закону одразу ж призвело до правової колі­зії. Для введення його в дію вимагалася конституційна більшість голосів, тобто 2/3, а Закон був прийнятий простою більшістю. Роз­клад політичних сил у парламенті не давав такої перспективи. При цьому конфлікт загострювався не лише з приводу розподілу влад­них повноважень чи якихось кроків сторін, спрямованих на досяг­нення певних переваг. Окремі речники конфлікту піддавали сумніву не лише базові цінності, що їх обстоювала протилежна сторона, але й саму правомірність існування деяких ланок інституційної структу­ри політичної системи України.

Перш за все мова йде про неодноразові спроби ліквідації ін­ституту президентства в Україні та радикальні зміни повноважень президента. Такі пропозиції та дії найчастіше висувалися лівим крилом Верховної Ради України, яке прагнуло повернутися до все­владдя Рад. Президентська сторона вважала, спираючись на істо­ричний досвід інших країн та суспільну думку, що в умовах перехід­ного періоду необхідна персоніфікація влади та висока її концент­рація в руках глави виконавчої влади.’

У цих умовах групою політиків була висунута ідея розв’язання конфлікту за допомогою підписання конституційної угоди між Пре­зидентом і Верховною Радою в особі більшості її членів.

Але політична ситуація в цей період була досить гострою. Ве­сною 1995р. про свій перехід в опозицію заявила Соціалістична партія. Це означало, що в опозиції до Президента знаходиться і її лідер - спікер ВерхсииоіРРади О'.Мороз, що, в свою чергу, означало, що посилюються опозиційні тенденції і у самій законодавчій владі. На противагу пропозиції про конституційний договір О.Мороз за­пропонував закон «Про місцеві ради», який передбачав створення вертикалі рад, що підпорядковувалось спікеру парламенту. Тим самим створювались умови для організації паралельних структур влади на місцях, для поєднання законодавчої і виконавчої влад, для реального двовладдя.¹

Протистояння загострилося. В цій ситуації Президент Л.Кучма черговий раз взяв ініціативу в свої руки. 31 травня 1995р. він видав Указ про проведення опитування громадської думки з питань дові­ри громадян України Президентові та Верховній Раді. Пояснюючи свій крок, Президент наголошував, що наявна державна система є деформованою і вихід з кризової ситуації можливий за умови пере­розподілу повноважень між законодавчими і виконавчими органа­ми державної влади, визначення дієвої виконавської оцінки гілок влади: кому виборці довіряють - Президентові України чи Верхов­ній Раді України?

Така альтернатива породжувала можливість глибинного полі­тичного конфлікту, розколу українського суспільства, зростання загальної конфронтації. Відчуваючи це і будучи каталізованою Ука­зом Президента, Верховна Рада пішла на компроміс.

8 червня 1995р. Верховна Рада як єдиний законодавчий орган, з одного боку, та Президент як глава держави і глава виконавчої влади, з іншого боку, уклали Конституційний договір «Про основні засади організацій та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конститу­ції України». За оцінкою одного з активних учасників цього процесу В.Медведчука «дуже добре, що більшість депутатів кінець кінцем погодилася з необхідністю укладання такого договору, оскільки опитування викликало б ще більше негативне розшарування полі­тичних сил у суспільстві».^{[151] [152]}

При укладенні Договору сторони дійшли згоди, що на період до прийняття нової Конституції України організація та функціону­вання органів державної влади і місцевого самоврядування здійс­нюватимуться на засадах, визначених законом «Про державну вла­ду і місцеве самоврядування в Україні» від 18 травня 1995р., про який вже говорилося вище. У Договорі зазначалося, що положення чинної Конституції діють лише в частині, що узгоджувалась із за­значеним Договором (ст.61).

У Конституційному договорі вказувалось, шо вся повнота вла­ди належить народові, який є єдиним джерелом влади і здійснює її як безпосередньо - шляхом референдумів, так і через систему дер­жавних органів та органів місцевого самоврядування (ст.2). Держа­вна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодав­чу, виконавчу і судову (ст.З). Єдиним органом законодавчої влади визнавалася Верховна Рада України, виконавчої - Президент України, який здійснює її через очолюваний ним уряд - Кабінет Мі­ністрів України та систему центральних і місцевих органів держав­ної виконавчої влади (ст.13,22). Судову владу в Україні здійснюють лише суди, систему яких складають Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди.

Конституційний договір також визначав структуру, компетен­цію, форми діяльності зазначених державних органів, а також міс­цевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в Україні. Утворювалась система органів місцевих державних адміні­страцій, які підпорядковувались по вертикалі знизу вгору, аж до Президента України. Обласні і районні ради знову були позбавлені права мати виконавчі органи.¹

Таким чином, Конституційний договір означав законодавче закріплення принципу розподілу влад, значно посилював виконавчу владу і позиції Президента. У глибокому і затяжному конфлікті з Верховною Радою з приводу владних повноважень Президент здо­був перемогу. Сам Л.Кучма оцінював цей Договір як такий, що ви­вів державу з конституційної кризи.^{[153] [154] За оцінками визначних юрис­тів, Конституційний договір не вирішував кардинально державно- правових проблем, але надавав змогу тимчасово уникнути конфро­нтації між законодавчою та виконавчою владами.[155] Опоненти Конс­титуційного договору, особливо з лівого табору, вважали його не­гативним явищем в історії українського парламентаризму, таким, який згорнув права законодавчої влади}

У зв’язку з цим функціонування Конституційного договору не було безхмарним. Вже через кілька тижнів Верховна Рада та її Го­лова порушили 44 статтю Договору, який передбачав вирішення питань про Генерального прокурора компетенцією винятково Пре­зидента країни? Такі дії викликали незадоволення як виконавчої влади, так і значної частини депутатів.

Одним з головних висновків з політичної боротьби навколо підписання Конституційного договору стало розуміння необхіднос­ті прискорення прийняття Основного Закону України. Аналіз полі­тичного розвитку України показував, що політичні конфлікти між різними гілками влади виникали багато в чому через правову неви­значеність. Реальні політичні процеси увійшли в протиріччя з нор­мами діючої тоді Конституції 1978р. Юридична практика часто­густо зводилася до того, що спочатку приймалися закони, які супе­речили нормам Конституції, а потім під ці закони «підганявся» Ос­новний Закон.

Нова Конституція була необхідна й для окреслення ключових орієнтирів реформування українського суспільства, для усунення невідповідних сучасним реаліям життя конституційних перепон на шлях/ здійснення докорінних перетворень, створення правового підґрунтя розв’язання кардинальних проблем виробництва, влади та власності.²

Як відомо, початок новітнього конституційного процесу в Україні пов’язується з прийняттям Декларації про державний суве­ренітет України від 16 липня 1990р., де утверджувалося здійснення українським народом його невід’ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового статусу людини і громадянина? В останній частині Де­кларації йшлося саме про те, що вона є основою для майбутньої Конституції України. Серед депутатів навіть виникли розбіжності в оцінці Декларації. Деякі з них наполягали на тому, що Декларація має набути статусу Конституційного Затону, але більшість вирішила, що вона має залишитись основою для створення нової Конституції.

24 жовтня 1990р. Верховна Рада створила Конституційну комі­сію (Комісію з розробки нової Конституції України) у складі 59 осіб під головуванням Голови Верховної Ради Української РСР Л.Кравчука.¹ Почався етап розробки концепції нової Конституції. Про діапазон думок і розходжень свідчить той факт, що було опра­цьовано 7 варіантів цієї концепції, після чого 19 грудня 1991р. вона була затверджена парламентом. При наступному розробленні про­екту Конституції було створено 4 його варіанти. Проект Конститу­ції було оприлюднено 1 липня Ї992р. для всенародного обговорен­ня, яке продовжувалося шість місяців, в результаті чого проект діс­тав схвальну оцінку більшості його учасників. За цим проектом Україна ставала президентською республікою з двопалатним пар­ламентом.^{[156] [157]}

До проекту було запропоновано більше 47 тисяч поправок, до­повнень, заперечень. Велика кількість з них була врахована в оста­точному його тексті. Були розроблені й альтернативні проекти. Нарешті, 26 жовтня 1993р. було оприлюднено новий проект Конс­титуції, який теж викликав досить гострі дискусії. В центрі полемі­ки опинились питання державного устрою (проблема федераліза­ції), розподілу влад місцевого самоврядування, структури предста­вницького органу, ринкової економіки та приватної власності.

Досить суттєві розходження виникли і з приводу органу, який мав прийняти нову Конституцію. Виявилося аж чотири точки зору: перша - Верховна Рада; друга - референдум; третя - Конституційна асамблея (спеціальний створений для цього орган); четверта - Верховна Рада і референдум.^[158]

Проте в цей час обидві спроби просунути вперед конституцій­ний процес - винесення на всенародне та громадське обговорення у 1992 -1993рр. двох варіантів проекту Конституції України - закінчи­лися невдачею: Верховна Рада не затвердила жоден з них. Це мож­на пояснити, перш за все, певною непослідовністю органів влади у здійсненні процесів реформування, боротьбою навколо прийняття Основного Закону різних політичних сил, які гальмували процеси правової визначеності та регламентації суспільних відносин.

Під час обговорення варіантів нової Конституції основний конфлікт склався навколо проблеми розподілу владних повнова­жень, що було цілком зрозумілим.

Верховна Рада прагнула більших повноважень і більшої влади для себе, а частина депутатів намагалася зберегти систему радян­ської влади без чіткого розподілу на гілки влади. Щодо конкретних розходжень - то Верховна Рада не погоджувалась із двопалатною структурою майбутнього парламенту, вважаючи, що це послаблює її в цілому, обмежує повноваження, «роздрібнює» їх. Крім того, ліва більшість парламенту виступила проти повноважень проекту нової Конституції щодо сильної виконавчої влади, місцевого і регіональ­ного самоврядування. Фактично ліві погоджувалися лише на кос­метичні зміни в обмін на збереження принципових положень Конс­титуції України 1978р.

Безкомпромісна позиція прихильників збереження радянської системи, з одного боку, та прибічників парламентської, президент­ської чи президентсько-парламентської, з іншого, у жовтні 1993р. суттєво загальмували конституційний процес. Внаслідок цього чин­ною залишилася Конституція УРСР 1978р., до якої було внесено понад 200 поправок.^[159] Крім того, від прийняття Конституції тоді відволікав початок дебатів про доцільність прийняття в Україні Закону про владу, а також виборча кампанія по переобранню Вер­ховної Ради і Президента.

Новий етап конституційного процесу і політичної боротьби навколо принципів Конституції розпочався 20 вересня 1994 року, коли Верховна Рада другого скликання вирішила питання про склад і принципи утворення нової Конституційної комісії. Цей склад був затверджений 10 листопада того ж року. Особливість цієї Консти­туційної комісії полягала в тому, що вона була створена за принци­пом представництва від трьох гілок влади - законодавчої, виконав­чої і судової. Рішенням комісії в основу її подальшої робоїи покла­дено проект Конституції в редакції від 26 жовтня 1993р. Вона діяла під голосуванням Президента України Л.Д.Кучми і Голови Верхов­ної Ради О.О.Мороза.

24 лютого 1996р. після тривалої дискусії Конституційна комісія схвалила остаточну редакцію тексту проекту Конституції для пере­дачі його на розгляд Верховної Ради. Проект був переданий Верхо­вній Раді разом з численними зауваженнями і пропозиціями членів комісії і розглядався майже три місяці. Його обговорювали в постійних комісіях і фракціях парламенту, він пройшов три офіційні читання. В той час, коли проект доопрацьовувався у Верховній Раді, на сторінках преси, серед науковців, представників політичних пар­тій розгорнулися дискусії з приводу окремих його положень. Усього на етапі обговорення проекту, з урахуванням наукових дискусій, було висунуто близько 5 тисяч пропозицій, що були згодом розгля­нуті у Верховній Раді.¹ До проекту було внесено чимало змін. Вже на першому етапі обговорення депутати не прийняли запропоно­ваного Конституційною комісією положення про двопалатну струк­туру Верховної Ради та її перейменування в Народні Збори. Проект, за оцінкою В.Шаповала, запроваджував президентсько-парламен­тський варіант «змішаної» республіки.^{[160] [161]}

Однією з особливостей завершального етапу конституційного процесу в Україні було створення 5 травня 1996р. тимчасової спеці­альної комісії для доопрацьовування проекту Конституції України^[162] на чолі з народним депутатом від групи «Центр» М. Сиротою. До­лаючи конфліктні ситуації, комісія стаття за статтею узгоджувала точки зору різних фракцій і груп.

28 травня відбулося перше читання проекту Конституції у но­вій редакції, а 19 червня розпочалося друге читання. Основні конф­лікти виникли з таких проблем, як форма державного правління (президентська чи парламентська республіка), приватна власність, функціонування державної та офіційної мов, державних символів, розташування іноземних баз на території України, правового стату­су Республіки Крим, розподілу повноважень між гілками влади.^[163] За політичними ознаками конституційний процес в Україні характери­зувався так: категорично «проти» проекту були комуністична, соці­алістична та селянська фракції; решта депутатів підтримувала про­ект за умови внесення до нього певних змін. Категорично «за» були політичні опоненти фракцій прокомуністичної орієнтації - депута­ти національно-демократичного напрямку.

Противники проекту Конституції аргументували свою позицію тим, що він, мовляв, не відповідає сучасним реаліям українського суспільства, що в разі прийняття така Конституція стане потенцій­ним джерелом суперечностей і нестабільності. Але в ході дискусії взяла гору думка, що будь-яка Конституція - це завжди певний по­літичний компроміс, і прийняття Основного Закону держави в умо­вах перехідного суспільства сприятиме формуванню й посиленню позицій центризму, структурованості політичного життя, його упо­рядкованості. Адже Конституція є каркасом правової системи, фак­тором стабілізації суспільства, який закладає реальну перспективу його демократичного розвитку.

Деякі депутати взагалі висловлювали сумнів у необхідності прийняття Конституції, наводячи, як приклад, Великобританію. Проте за цим крилося малоприховане бажання зберегти Конститу­цію УРСР з надією, що все повернеться знову «на круги своя» - до соціалізму.

Одним з найсерйозніших був конфлікт щодо інституту прези­дентства і структури законодавчого органу. Ліві фракції вважали, що сильна президентська влада не потрібна, а необхідно встанов лення парламентського типу державного устрою. На противагу цьому національно-демократична і центристська частини Верхов­ної Ради підтримували ідею сильної президентської влади, в якій вбачали запоруку ефективної протидії загрозам політичного сепарати­зму, відцентровим тенденціям у політико-економічних процесах.

Ліві фракції стверджували, що інститут президентства закріп­лює авторитарний режим, обмежує повновладдя народу, не пере­дбачає механізму ефективного стримування і противаги. Проте це не відповідало дійсності, оскільки проектом Конституції України передбачалося дотримання принципу стримування і противаги - неодмінної умови нормального функціонування окремих гілок вла­ди у демократичній державі, коли законодавча влада має реальний вплив на формування органів державної влади, на реалізацію полі­тики держави у всіх її головних аспектах.^[164]

Щодо структур законодавчого органу, то тут конфліктна ситу­ація виникла навколо питання про двопалатний парламент.

Частина депутатського корпусу вважала, що двопалатна стру­ктура парламенту забезпечить певну рівновагу державного механі­зму не тільки в самому парламенті (верхня палата стримує можли­ві упереджено-корпоративні рішення нижньої), а й у стосунках між виконавчою владою і законодавчим органом. Вважалося, що дво­палатна система створюється передусім для політичної стабілізації суспільства й досягнення певної рівноваги між законодавчою і ви­конавчою гілками влади. За умов неструктурованого українського суспільства, слабкості політичних партій і недосконалості адмініст­ративно-територіального устрою держави наявність верхньої пала­ти, як вважали прихильники цієї ідеї, оптимізувала б законодавчий процес, зробила б його ефективнішим.

Заперечення ідеї двопалатного парламенту аргументувалося тим, що така структура вищого законодавчого органу сповільнюва­тиме процес законотворення, зробить його заплутаним, а головне - послабить законодавчу гілку влади перед виконавчою. Не вважало­ся переконливим і те, що верхня палата представлятиме інтереси регіонів. Закони, наголошували опоненти двопалатності, приймаю­ться не для регіонів, а для цілої країни.

Відмітною рисою конституційного процесу в Україні був агре­сивно-конфліктний характер політичної риторики’ опонентів як у сесійній залі, так і в засобах масової інформації, що зумовлювалось прагненням відстояти саме свої вузькокорпораційні, групові ін­тереси, надати ім конституційного, загальнонаціонального звучан­ня. Ліві фракції внесли на розгляд свій альтернативний проект, назва­ний Конституцією Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Дуже гострі конфліктні ситуації виникли при обговоренні пи­тань про державну символіку і державну мову. Думки висловлюва­лись прямо протилежні: визнавати державною тільки українську мову чи українську й російську. У результаті було досягнуто комп­ромісу: державною мовою є українська, але гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.^[165]

Однак не всі позиції протидіючих сторін вдалося узгодити під час читань у Верховній Раді, і конституційний процес знову зайшов у глухий кут. У такій ситуації Рада національної безпеки при Прези­денті України та Рада регіонів рекомендувала Л.Кучмі оголосити Всеукраїнський референдум з питань затвердження Конституції. Відповідно до рекомендацій Президент видав указ, який знову при­звів до загострення конфлікту між виконавчою і законодавчою гіл­ками влади. Знову розпочалися пошуки компромісу. Робота п’яти узгоджувальних комісій з найбільш спірних питань (статусу Респуб­ліки Крим, державної мови, державної символіки, приватної влас­ності, розподілу владних повноважень) дала свої наслідки.¹

Українським політикам вдалося уникнути референдуму з при­воду прийняття Конституції. Попередні соціологічні опитування свідчили, що він міг би відбутися, і Конституцію було б схвалено всенародно, проте для парламенту це мало б негативне значення, засвідчило б його неефективність і невміння консолідуватись. Про­цес прийняття Конституції України засвідчив, що в парламенті ви­никне конструктивна ситуативна більшість, яка була здатна ухва­лювати суспільно необхідні політичні рішення. Держава уникла по­літичної кризи і відкритої конфронтації, що засвідчувало здатність українських політиків виробляти компроміси і формувати загально­прийняту позицію в інтересах власної держави, а також те, що раці­ональні чинники в політичній свідомості і в політичному просторі України набували належної ваги.² Конституція комплексно відо­бражала і узгоджувала суспільно-політичні настрої численних полі­тичних груп і партій. Прийняття Конституції України конституцій­ною більшістю (2/3) голосів 28 червня 1996р. стало центральною подією політичної історії незалежної Української держави. Ця подія стала яскравим свідченням непродуктивності конфронтаційної по­літики, можливості досягнення суттєвих політичних результатів тільки шляхом переговорів, компромісів та узгоджень. Прийняття Конституції свідчило про поразку радикальних колідністичних сил і перемогу політичних сил державницького і демократичного спря­мування. Разом з тим прийняття Конституції, за оцінкою Прези­дента України Л.Кучми, «має сліди поспіху та компромісу».³

Істотним виявом протистоянь між виконавчою та законодав­чою гілками влади та засобом парламентського контролю за дія­льністю уряду України стали дні уряду України у Верховній Раді. За період з жовтня 1995р. по лютий 1998р. було проведено 20 днів уря­ду, на яких розглянуто 37 питань, у тому числі пов’язаних з роботою

«ч---------------------

¹ Бойко О.Д. Історія України. Вказана праця. С.500.

² Кремень Василь, Ткаченко Василь. Вказана праця. С.276.

. ³ Кучма Леонид. Отрывки из будущей книги // Факты и комментарии.

1999.1 октября.

народного господарства, соціальним захистом населення, ядерною безпекою, обороноздатністю держави, бюджетом та ін.¹ Під час днів уряду виявлялись дискусійні і конфліктні питання, узгоджува­лись і викристалізовувались позиції депутатських фракцій і груп, окремих депутатів..

Одним з гостро конфліктних питань, яке рельєфно виявило політичні настрої і позиції різних парламентських груп, стало пи­тання про вступ до Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД. Депутати - члени фракцій та груп «Державність», «Народний Рух України», «Реформи» та частина групи «Центр» вважали, що таке приєднання не відповідає національним інтересам України. Як основний аргумент «проти» вони називали можливість створення нових наддержавних структур в рамках СНД, а також можливість стати потенційним учасником бойових дій у конфліктних зонах? Представники цієї точки зору виступали за прямий діалог, широку співпрацю з Росією та країнами СНД на засадах рівноправних пар­тнерських відносин, вважаючи їх неможливими в системі МЛА. Ліві сили пов’язували вихід з кризи та розвиток України саме з тісною інтеграцією з країнами СНД, у тому числі й політичною, зокрема, намагаючись прийняти рішення щодо вступу Верховної Ради до Міжпарламентської Асамблеї СНД. Проте компромісу не було знайдено і питання не вирішено.

Важливою особливістю політичного становища у 1994 - 1998рр. було те, що державній владі доводилося діяти не просто за умов наявності опозиції в загальноприйнятому розумінні, а опози­ції антисистемного характеру, представники якої виступали з пози­цій непримиренних політичних противників - як проти держави Україна, так і створюваних базових суспільних цінностей.

На п’ятому році незалежності протягом тривалого часу назрі­вав страйк шахтарів і гірників. Склалася напружена ситуація в Кри­му. У політичну боротьбу втягувалися релігійні організації. За да­ними Міністерства у справах національностей та культів близько 600 населених пунктів України перебували у стані відкритого про­тистояння, і ці конфлікти давно вже вийшли за межі майнових. По­дії 18 липня 1995р., пов’язані з похованням патріарха Володимира на Софійській площі у Києві, очевидне тому підтвердження. Як за­значав Президент Л.Кучма, політичні дивіденди подій на Софійсь- ^{[166] [167] кій площі «отримали лише екстремісти, але ми не маємо права віддати їм політичну ініціативу».1 Промовистою ілюстрацією ошу­кування народу трестовими кампаніями і провокування його до екстремістських дій могли послужити пікетування вулиць Запоріж­жя, де пограбовані вкладники тримали плакати з написами: «Наві­що нам така влада?».[168] [169]}

У самій виконавчій владі продовжували зберігатися нестабіль­ність та протиріччя. Конфліктні ситуації, які виникали між Верхов­ною Радою та Кабінетом Міністрів, між Президентом та Верхов­ною Радою, між Президентом та Кабінетом Міністрів, призводили до того, що змінювалась найслабша ланка у цьому трикутнику, а саме уряд. За три роки змінилося 4 прем’єр-міністри, що свідчить і про недоліки в кадровій політиці, і про складність керування дер­жавою в умовах кризи, і про гостроту політичних конфліктів. В пе­ріод з червня 1994 по березень 1995рр. український уряд очолював В.Масол. Президент Л.Кучма називає першого свого прем’єра (призначеного, до речі, не ним, а ще Л.Кравчуком, але залишеного як досвідченого фахівця і компромісну політичну фігуру) «одним з найталановитіших представників старої адміністративної гвардії, який блискуче знає економічний потенціал України», але й таким, який «віддає перевагу застарілим адміністративно-командним ме­тодам управління».

Першим «власним» прем’єр-міністром, тобто таким, чию кан­дидатуру він обрав сам, Л.Кучма вважає Є.Марчука (березень 1995 - травень 1996рр.). «Марчук, - пише Л.Кучма, - являв собою небаче­ний до того часу тип українського політика - імпозантний, ерудо- ваний, знає іноземні мови..., він справляв враження людини знаю­чої і енергійної, такої, яка добре орієнтується в інформаційних по­токах». Основним його недоліком Л.Кучма вважає небажання бра­ти на себе поточну господарську роботу. В своїй діяльності Є.Марчук «намагався не лише дистанціюватися від прийняття не­популярних рішень, але й взагалі не вступати ні у які конфлікти з кимби то не було, не дотримуючись при цьому явно чийогось боку».

«Найбільшою своєю помилкою» вважає Л.Кучма призначення прем’єр-міністром П.Лазаренка (травень 1996 - липень 1997рр.). У Лазаренка були певні якості господарника, в тому числі хватка, хи­трість, працездатність. Його талант - «кримінально-номенклатур­ний». Суть цього таланту - «зробити з будь-якої посади прибуткове місце». Лазаренко фактично сформував монополію на газ, був бли­зький до цього на ринку хліба та спирту, активно захоплював неру­хомість, контроль над банками. Час від часу він намагався падати перед Л.Кучмою на коліна і при цьому кричав: «Батьку! Все для України зроблю! Життя не пожалкую!». Лазаренко проводив свої операції дуже обережно. Основою махінацій були бартерні операції - фактично неконтрольовані і неможливі для прослідкування.¹ У ли­пні 1997р. ГЕЛазаренка було звільнено з посади прем’єра і прем’єр- міністром України призначено В.Пустовойтенка.

Після прийняття Конституції України Верховна Рада чимало зробила для удосконалення діяльності органів державної влади. Зокрема, деталізовано статус Кабінету Міністрів, державних адмі­ністрацій, Кримської Автономії. Саме в цей період вирішені питан­ня, пов’язані з правовим регулюванням діяльності ще кількох найви­щих державних органів, зокрема, Конституційного Суду, Вищої Ради юстиції, Рахункової палати та Уповноваженого з прав людини.

Одним з гострих питань, які вирішувала Верховна Рада друго­го скликання під час своєї роботи, було прийняття закону «Про ви­бори народних депутатів України». Офіційна робота над новим ви­борчим законодавством бере початок з Постанови Верховної Ради від 1 червня 1995р., якою Постійній комісії з питань правової полі­тики і судово-правової реформи було доручено підготувати проект такого закону. Розробці цього закону сприяло усвідомлення більші­стю депутатів потреби політичного структурування парламенту і по­літичної відповідальності парламентських партій за його рішення.^{[170] [171]}

Комісія подала на розгляд Верховної Ради проект нового ви­борчого закону в липні 1995р. Однак розгляд цього питання було відкладено. Головною перешкодою стало невирішене питання що­до нової Конституції України, в якій містилися б основні питання функціонування парламентаризму в Україні. Тому Верховній Раді довелося приймати новий виборчий закон вже в умовах розпочатої виборчої кампанії. В листопаді 1996р. була утворена Тимчасова спеціальна узгоджувальна комісія з числа представників депутатсь­ких груп і фракцій для доопрацювання та узгодження багатьох за­конопроектів. Підготовлений Комісією проект Закону про вибори народних депутатів України був прийнятий у першому читанні Вер­ховною Радою 12 березня 1997р. Після цього до проекту поверта­лися ще 13 разів,^[172] що свідчить про гостроту обговорення питання і велику зацікавленість різних політичних сил у віддзеркалюванні своїх інтересів у цьому Законі.

14 жовтня 1997р. новий закон «Про вибори народних депутатів України» був прийнятий Верховною Радою, а 25 жовтня, в день офіційного опублікування, набув чинності, Закон запропонував нову мажоритарно-пропорційну (тобто змішану) систему виборів.²

У 1994 - 1998рр. політичні конфлікти між окремими гілками влади та політичними силами продовжували існувати. Апогеїв во­ни досягали в період виборів у Верховну Раду та Президента Украї­ни, а також під час конституційного процесу. На всі ці процеси істо­тно впливала соціально-економічна криза в Україні, соціальна ди­ференціація суспільства, що поглиблювалась. Разом з тим у ці роки були зроблені суттєві кроки на шляху пом’якшення політичної кон­фронтації, пошуку компромісів, про що свідчать підписання Конс­титуційного договору 1995 року і прийняття Конституції України 1996 року. Разом з тим компромісність деяких положень Конститу­ції, що зробило можливим її прийняття в цілому, стала підґрунтям для подальшого розгортання політичних конфліктів у наступні роки.