§ 6. Основи вчення про конституцію

Поняття та призначення конституції; поняття конс­титуціоналізму, основні положення теорії конституції; історія світового конституційного розвитку; зміст та структура конституції; функції конституції; дія консти­туції; основні способи прийняття конституції; види конс­титуцій

Термін конституція (як вважається, від лат.

Сучасна наука конституційного права використовує термін «конституція» у кількох значеннях, насамперед, розрізняє конституцію юридичну і конституцію фактичну (соціальну, живу тощо).

Юридична конституція — це система правових норм, які закріплюють засади конституційного (державного) ладу, вста­новлюють найвищі правові гарантії прав і свобод людини і гро­мадянина, визначають систему, принципи організації і функ­ціонування органів публічної влади (органів державної влади й органів місцевого самоврядування), визначають територіаль­ний устрій держави. Аналізуючи визначення юридичної конс­титуції, варто звернути увагу на такі обставини:

- по-перше, практично в усіх державах світу існують норма­тивні акти, що іменуються конституціями. Але аж ніяк не в усіх із них уже склався конституційний лад, засади якого має встановлювати конституція.

- по-друге, в юридичній науці паралельно з терміном «конс­титуція» вживається термін «основний закон», при цьому, в багатьох працях ці терміни вживаються як тотожні^[5]. Звичай­но, для цього є певні історичні передумови, оскільки ще у пра­цях Г. Гроція та інших представників школи природного пра­ва XVH-XVm ст. термін «основний закон» використовувався для характеристики закону, який би мав особливу юридичну силу та виступав би підґрунтям виникнення держави^[6]. Проте з позиції сьогодення такий підхід певною мірою виглядає до­сить спрощеним, оскільки, з одного боку, конституція може і не мати вищої юридичної сили стосовно інших законів, на­приклад, конституція Великої Британії чи Ізраїлю, з іншого, — не всі закони, проголошені основними, можна вважати дійсно конституціями — багато з них, як зазначалося вище, не встановлюють засад конституційного ладу. Тому, якщо вихо­дити з тотожності цих термінів, можна прийти до заперечення наявності конституційного ладу у Великій Британії, де немає основного закону, що саме собою є алогічним — загальновідо­мо, що саме Велика Британія є батьківщиною конституції і однією з перших у світі конституційних держав. Крім того в окремих країнах поняття конституції взагалі не пов’язуєть­ся з юридичним верховенством. Так, в Ірані діє акт, що іме­нується конституцією, однак вища юридична сила признаєть­ся не за цим актом, а за Кораном.

Більш привабливим є підхід щодо доцільності розмежуван­ня понять «конституція» та «основний закон»^[7], що дозволяє краще зрозуміти призначення конституції, відокремити конс­титуції від «квазіконституцій» — актів, що лише створюють конституційну видимість.

Формальна (формально-юридична або формалізована) конституція являє собою закон (або кілька законів), який приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу по відношенню до всіх інших актів національного законо­давства (є основним законом держави). Наприклад, Консти­туцію Швеції складають чотири акти — «Акт про престолона- слідування» (1810 р.), «Форма правління» (1974 р.), «Акт про свободу друку» (1874 р.) та «Основний закон про свободу вис­ловлювань», Конституцію Фінляндії — чотири органічних за­кони — «Форма правління Фінляндії» (1919 р.), «Акт про Едускунте» (1928 р.), «Акт про право парламенту контролюва­ти законність діяльності Державної Ради і канцлера юстиції» (1922 р.) та «Акт про державний суд» (1922 р.).

Матеріальна (неформалізована) конституція являє собою знач­ну кількість прийнятих у різні часи нормативних актів, судових рішень та конституційних звичаїв, які визначають засади держав­ного ладу, основи організації органів державної влади, закріплю­ють та гарантують права і свободи людини, регулюють її взаємовідносини з державною владою^[8]. Матеріальна конституція не носить формалізованого характеру, тобто акти, які її склада­ють, не наділені вищою юридичною силою щодо до інших законів.

Якщо юридична конституція — це завжди система право­вих норм, то терміни фактична, соціальна, жива конститу­ція застосовуються для характеристики реального стану сус­пільних відносин, які складають предмет конституційного регулювання, вони позначають чинні в країні основи держав­ного ладу, фактичну ситуацію з правами та свободами людини тощо. Поява терміну «фактична конституція» пов’язана з тим, що юридична конституція, з погляду причин її появи, демонст­рує певну ідеальну модель устрою держави, відносин держави і людини, що передбачає встановлення деяких механізмів об­меження державної влади, захисту людини від свавілля дер­жави. Зрозуміло, що дійсно чинні механізми таких обмежень не співпадають абсолютно з ідеальною моделлю, більше того, юридична і фактична конституції можуть суттєво відрізняти­ся, як це було характерно, наприклад, для так званих «ра­дянських конституцій».

Найпоширенішим є використання терміну «конституція» в його формально-юридичному значенні, тобто як основного закону держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конститу­ційного ладу, гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок організації та компетенцію органів дер­жавної влади, територіальний устрій держави, державні символи.

У переважній більшості країн, у тому числі в Україні, юри­дична формальна конституція представлена одним і єдиним актом. Такі конституції іменують кодифікованими або кон­солідованими конституціями. Кодифікована конституція є зручнішою при користуванні її текстом, будь-якій особі простіше ознайомитися з конституційними нормами, якщо вони містяться в єдиному документі. Некодифіковані консти­туції складаються з кількох актів, що може викликати певні труднощі оскільки потрібно чітко орієнтуватися, які закони є основними, а які — неосновними.

Нарешті, виділяють також юридичні конституції зміша­ного типу (комбіновані конституції), які складаються з за­конів (статутів), судових прецедентів, конституційних (кон­венційних) угод. Інколи (Велика Британія) такі конституції містять також правові доктрини (висновки праць відомих вче­них, що використовуються як докази в судовому процесі).

Конституції, в їхньому формально-юридичному значенні з’являються в ХУІІ-ХУІІІ ст. під час демократичних буржуаз­них революцій, їх поява обумовлена намаганнями запровадити належну організацію державної влади, тобто таку, яка б уне­можливила або значно ускладнила б можливість узурпації вла­ди окремими особами чи групами осіб та її використання у вузькокорпоративних інтересах, що, в свою чергу, мало б за­безпечити захист людини від свавілля держави, обмеження сфери державної влади і гарантованість природних прав та сво­бод людини. Саме в цей час виникає і таке поняття як консти­туціоналізм (рис.

Рис. 6. Поняття конституціоналізму

Важливий внесок у розвиток конституційної доктрини (вчення про конституцію) зробили представники школи при­родного права. Видатні мислителі ХУІІ-ХУІІІ ст. (Д. Локк та Т. Гоббс в Англії, Ш. Монтеск’є, Сієс, — у Франції, І. Кант — у Німеччині, Т. Пейн — в Америці та інші) сформулювали тео­ретичні положення, які були використані під час розробки пер­ших писаних конституцій та зберігають своє значення і сьо­годні. Основні з них полягають у такому:

1. Конституція — це акт, за допомогою якого встановлюєть­ся організація державної влади, яка забезпечує рівність людей у їхніх правах, захист людини, гарантованість її природних прав і свобод (тобто належна організація влади).

2. Належна організація державної влади має базуватися на засадах їі поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, що ускладнює можливість узурпації всієї повноти вла­ди і, тим самим, дозволяє захистити людину від деспотії.

3. Установлювати, конституювати належним чином органі­зовану державу може лише народ, якому, і тільки якому, на­лежить верховне право вирішувати власну долю (звідси ви­пливає право народу на насильницьке повалення тиранічної, неналежним чином організованої влади, яка зазіхає на при­родні права і свободи людини).

4. Конституція як акт установчої влади народу, за допомо­гою якого народ установлює належним чином організовану державу, характеризується найвищою юридичною силою сто­совно актів державної влади, оскільки остання походить від установчої влади народу (це, у свою чергу, також означає, що жоден орган державної влади не може на свій розсуд змінюва­ти конституційні положення, які визначають установлений народом характер організації державної влади).

5. За своєю соціально-політичною сутністю конституція ста­новить певний компроміс інтересів різних частин суспільства (класів, соціальних прошарків, територіальних або національ­них спільнот тощо), запис співвідношення політичних сил на момент прийняття конституції.

6. Як суспільний договір конституція повинна мати письмо­ву форму, що забезпечує чітке виконання умов договору, од­нозначне тлумачення його положень.

У досить лаконічній формі призначення конституції та її предмет були сформульовані у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р.: «Будь-яке суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено розподілу влад, не має Конституції»^[9].

Історія світового конституційного розвитку охоплює чоти­ри основних етапи.

Перший етап (XVII-XVIII ст. — перша світова війна) — це період утвердження буржуазного суспільства у країнах Європи й Америки і початок становлення конституційного ладу. Цей етап характеризується двома важливими моментами:

- по-перше, відбувається процес формування англійської конституції, першою цеглиною якої вважається ще підписана Іоанном Безземельним Велика хартія вольностей (Magna Charta) — 1215 р. Важливими складовими англійської консти­туції стали Habeas Corpus Art (Акт для кращого забезпечення свободи підданих та для попередження ув’язнення за морями) — 1679 р., Білль про права — 1689 р., Акт про престолонасліду- вання — 1701 р. тощо. Англійська конституція мала значний вплив на зміст конституцій перших домініонів Великої Бри­танії: Канади 1867 р., Австралії 1900 р., Південно-Африкансь­кого Союзу 1909 р.;

- по-друге, у цей час з’являються і перші формально-юри­дичні конституції: США — 1787 р., Франції — 1791, 1792 рр., Польщі — 1791 р. Вони стали моделлю для конституцій інших держав: американська — для конституцій країн Латинської Америки (першу з них було прийнято у Венесуелі вже 1811 р.), а французька — для конституцій європейських країн.

На першому етапі конституційний процес зосереджувався практично лише в країнах Європи та Америки. В Азії перші конституції з’явилися в Японії (1889 р.), Китаї (1912 р.) та Ірані (1906 р.).

Конституції цього етапу позначені тим, що вони закріплю­вали організацію державної влади згідно з принципом поділу влади у двох його варіантах: «жорсткий» поділ влади (амери­канська модель) і «гнучкий» поділ влади (континентальна мо­дель). Крім того, вони визначали принципи відносин особи з державою згідно з концепцією природних прав людини, що передбачало закріплення в конституції лише громадянських та політичних прав.

Другий етап конституційного розвитку (період між пер­шою та другою світовими війнами) характеризується різкою активізацією конституційної правотворчості як у країнах зі сталими конституційними традиціями, що було пов’язане з де­мократизацією державно-політичних режимів (наприклад, у Німеччині), так і в країнах, які або не мали раніше своїх конституцій (наприклад, в Ефіопії), або ж утворилися внаслі­док розпаду Російської та Австро-Угорської імперій (наприк­лад, у Латвії, Чехословаччині, Естонії).

Для другого етапу притаманне певне розширення предмету конституційного регулювання за рахунок питань політичного і соціально-економічного розвитку. Зокрема, до Веймарської конституції Німеччини 1919 р. було включено такі розділи, як «суспільне життя», «господарське життя», «освіта та шко­ла». У Конституції Югославії 1921 р. передбачалося право дер­жави втручатися в економічні відносини громадян, Консти­туція Ірландії 1937 р. встановлювала принципи зовнішньої політики держави. Розширення предмету регулювання було характерним також і для конституцій Мексики (1917 р.), Іспанії (1931 р.), Чехословаччини (1920 р.) тощо.

На основі повного відходу від загальновизнаних моделей (аме­риканської та континентальної) конституцій розроблялися так звані «соціалістичні конституції», зокрема конституції РСФСР (1918 р.), УРСР (1919, 1929, 1937 роки), СРСР (1924 р., 1936 р.), Монголії (1940 р.), Угорщини (1919 р.) тощо. Закріплені цими «конституціями» принципи організації державної влади, право­вого становища особи, її взаємовідносин із державою суттєво відрізнялися від принципів, розроблених практикою світового конституційного розвитку. Так, фактично було знівельовано принцип народного суверенітету, відкинуто принцип поділу вла­ди, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму. На­томість на конституційному рівні закріплювалися належність влади трудящим, керівна роль компартії, панування соціалістич­ної власності, підпорядкованість особи міфічним інтересам суспільства та держави, право на виявлення яких брали на себе керівники компартії тощо. Одночасно соціалістичні конституції, хоча і формально, але дещо розширювали обсяг конституційних прав людини за рахунок окремих соціально-економічних прав.

Третій етап конституційного розвитку (1945 р. — кінець 80-х років XX ст.) пов’язаний із тим, що конституційний процес набу­ває загальносвітового характеру, до нього залучаються практично всі держави світу. Цей етап характеризується використанням різних конституційних моделей: ліберальних (американської та континентальної), які склалися на першому та другому етапах; соціалістичної; а також «нової», втіленої в конституціях країн, що звільнилися від колоніальної залежності.

У свою чергу ці моделі набули в окремих країнах суттєвих особливостей. Зокрема, для «другої хвилі» ліберальних конс­титуцій — конституцій держав, де були ліквідовані тоталітар­ні режими (ФРН, Іспанія, Португалія, Італія, Греція, Японія), а також конституції Франції — було характерним значне роз­ширення предмету конституційного регулювання. Ці консти­туції, по-перше, значно збільшили сферу державної діяльності, посиливши одночасно її відповідальність перед суспільством і людиною, по-друге, підвищили ступінь правового захисту прав і свобод людини.

Четвертий (сучасний) етап конституційного розвитку по­чинається з кінця 80-х років XX ст. і пов’язаний із ліквідацією тоталітарних і авторитарних режимів у соціалістичних країнах та країнах, що розвиваються. Так, за період 1989-1995 рр. було прийнято близько 100 нових конституцій. За цей час фактично припинила своє існування соціалістична модель конституції. Нові конституції, прийняті в пострадянських країнах, близькі до ліберальних моделей. Суттєво трансформувалися у напрям­ку до цієї моделі і конституції країн, що розвиваються.

Зміст конкретної конституції визначають різні чинники — час прийняття, юридичні і релігійні традиції, загальний рівень правової культури суспільства, географічні та демо­графічні фактори тощо. У той же час аналіз теперешніх консти­туцій дозволяє виділити норми та інститути, що є обов’язковими елементами будь-якої конституції та відсутність хоча б одного з них свідчить про незавершеність конституції. До них можна віднести:

1. Найважливіші принципи належної (конституційної) ор­ганізації державної влади — народний суверенітет, поділ влад, верховенство права, державний суверенітет, гуманізм.

2. Основи правового статусу людини і громадянина — прин­ципи правового статусу людини і громадянина (свободи, рівності у правах та гідності, гарантованості прав і свобод лю­дини тощо), основні права, свободи й обов’язки людини і гро­мадянина та їх гарантії.

3. Організація, структура та компетенція вищих органів державної влади — інститути парламентаризму, глави держа­ви, уряду, вищої судової влади.

4. Основи правового регулювання в державі — ієрархія пра­вових актів, сфери законодавчого регулювання, співвідношен­ня юридичної сили міжнародних договорів та актів національ­ного законодавства.

5. Основи правового положення адміністративно-терито­ріальних одиниць (статус суб’єктів федерації, автономних ут­ворень у складі держави).

Звичайно конституції за своїм змістом не вичерпуються заз­наченими обов’язковими блоками, вони також можуть встанов­лювати основи зовнішньої політики держави, основи економіч­ної, екологічної та соціальної політики, основи взаємовідносин держави з окремими інститутами громадянського суспільства (наприклад, церквою) тощо.

Під структурою конституції розуміють розподіл одно­рідних конституційних норм за розділами, главами та певну послідовність їхнього розташування. Так, Конституція Украї­ни 1996 року за своєю структурою складається з преамбули та п’ятнадцяти розділів:

1. Загальні засади.

2. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина.

3. Вибори, референдум.

4. Верховна Рада України.

5. Президент України.

6. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.

7. Прокуратура.

8. Правосуддя.

9. Територіальний устрій України.

10. Автономна Республіка Крим.

11. Місцеве самоврядування.

12. Конституційний Суд України.

13. Внесення змін до Конституції України.

14. Прикінцеві положення.

15. Перехідні положення.

Функції конституції — це основні напрямки її впливу на суспільні відносини, які обумовлені соціальним призначенням конституції. Основними з них є:

- юридична функція, пов’язана з тим, що конституція є ос­новним джерелом права, вона має найвищу юридичну силу (формально-юридична конституція), є основою чинного зако­нодавства і визначає всю систему правового регулювання в сус­пільстві;

- політична функція полягає в тому, що конституція вста­новлює основи організації публічної влади, визначає основні принципи політичної діяльності, функціонування інститутів політичної системи суспільства;

- ідеологічна функція полягає у виховній ролі конституції, яка встановлює взаємовідносини держави з людиною, інститута­ми громадянського суспільства на основі їхньої взаємної відпові­дальності. У конституції держави чітко формулюються ті духовні цінності, на які вона орієнтована — свобода людини, непоруш­ність прав і свобод людини і громадянина, демократія тощо.

У деяких працях до найважливіших функцій конституції та­кож відносять: закріплення контінуїтету, тобто безперервності, спадкоємності державної влади; протидія лівому і правому ра­дикалізму; протидія територіальному розпаду держави^[10].

Дія конституції. Під дією конституції розуміють її впоряд- ковувальний вплив на суспільні відносини. Аналіз дії консти­туції передбачає визначення часових та просторових меж, кола осіб, на яких поширюються положення конституції, а також її механізмів. Тобто мова йде про дію конституції в часі, у прос­торі та за колом осіб.

Дія конституції в часі визначається початком і припинен­ням її дії. Конституція починає діяти з моменту набуття нею чинності і цей момент, як правило, зазначається в самому тексті конституції або в окремому законі. Наприклад, Консти­туція України 1996 року згідно зі ст. 160 Конституції набула чинності з дня її прийняття. При цьому набирають чинності всі положення конституції одночасно або ж в перехідних поло­женнях конституції передбачається пізніший строк набирання чинності окремих положень. Так, у перехідних положеннях Конституції України визначено особливий порядок введення в дію положень Конституції України, що визначають грошову одиницю України (після введення національної грошової оди­ниці — гривні), порядок арешту, тримання під вартою і затри­мання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину (протягом п’яти років після набуття чинності Конституцією України) тощо.

Момент припинення дії конституції залежить від того, є во­на тимчасовою чи постійною. Тимчасові конституції прийма­ються на встановлений у цій конституції строк або діють до настання визначених конституцією подій (наприклад, до прийняття постійної конституції). Постійні конституції не містять будь-яких вказівок про строк своєї дії, тобто прийма­ються на необмежений термін.

Дія конституції в просторі характеризується тим, що її положення поширюються на всю територію держави, а при зміні території держави одночасно змінюється і сфера просто­рової дії конституції.

Дія конституції за колом осіб характеризується тим, що її положення поширюються на всіх суб’єктів права, які перебува­ють на території країни. Що стосується громадян, а також своїх юридичних осіб, установ та організацій, то дія конституції по­ширюється на них також і у випадках перебування за кордоном.

Механізм дії конституції включає виникнення прав, сво­бод, обов’язків та правовідносин. Механізм дії окремих поло­жень конституції — тих, що містять загальнорегулятивні нор­ми, які встановлюють лише загальні рамки відповідних правовідносин — характеризується суттєвими особливостями. Вони пов’язані з тим, що конституційні норми виступають ли­ше передумовою відповідних правовідносин, а конкретні права і обов’язки виникають згідно з приписами норм чинного зако­нодавства, які конкретизують та деталізують положення конс­титуційних норм. Конституція України містить положення щодо прямої дії її норм (ст. 8). Це передбачає, що норми Конс­титуції України безпосередньо породжують права і обов’язки, а їх конкретизація в чинному законодавстві сприяє підвищен­ню ефективності реалізації конституційних положень.

Порядок прийняття конституції залежить від того, хто здійснює установчу владу в державі. Після прийняття консти­туція легалізується, тобто стає законним документом, який має найвищу юридичну силу. У літературі виділяють три ос­новні способи прийняття конституції: виборцями шляхом ре­ферендуму, представницьким органом та главою держави або главою виконавчої влади¹¹.

Референдум забезпечує найвищу ступінь легітимності конституції і може застосовуватися як завершальна стадія конституційного процесу, коли на всенародне затвердження виноситься конституція, попередньо схвалена представниць­ким органом (конституції багатьох штатів США, Бенін, Конго, Іспанія, Румунія, Польща та інші). У деяких країнах консти­туції приймалися шляхом референдуму і без участі у її розробці будь-якого представницького органу (конституції Франції, 1958 р.; Казахстану, 1995 р.; Росії, 1993 р.). ^[11]

До представницьких органів, які можуть наділятися уста­новчою владою (за дорученням народу) належать установчі збори (конституційні асамблеї, конституційні конвенти тощо), парламент, надпарламентські установи:

1. Установчі збори — це представницький орган, що оби­рається спеціально з метою розробки і прийняття конституції. Уперше установчі збори (Філадельфійський конвент) було скли­кано в США у 1787 р., вони складалися з 74 делегатів і працю­вали чотири місяці. Установчими зборами приймалися, наприк­лад, конституції Тунісу (1956 р.), Намібії (1990 р.), Болгарії (1991 р.). Установчі збори в різних країнах мали різний спосіб формування та наділялися різним об’ємом компетенції. Так, за способом формування виділяють дві групи установчих зборів:

а) сформовані шляхом загальних і прямих виборів;

б) збори, частина делегатів яких обирається шляхом пря­мих або непрямих виборів, а інша частина призначається.

За обсягом компетенції установчі збори поділяються на:

а) суверенні, які наділяються правом розробляти та прийма­ти конституцію (США, 1787 р.; Індія, 1950 р.; Італія, 1947 р.; Португалія, 1976 р.);

б) несуверенні, які розробляють і приймають проект конс­титуції, а для затвердження вона виноситься на референдум або передається іншому органу (наприклад, конституції Кувейту, 1962 р.; Гани, 1979 р.; Туреччини, 1982 р.). По суті такі органи виконують роль консультативних установчих зборів.

У залежності від призначення установчі збори поділяються на:

а) установчі збори з обмеженими повноваженнями — представницькі органи, для яких розробка (розробка і прий­няття) конституції є однією функцією, після здійснення якої вони розпускаються (наприклад, США, 1787 р.);

б) установчі збори з необмеженою компетенцією — пред­ставницькі органи, які одночасно з установчою владою здійсню­ють повноваження парламенту (Франція, 1946 р.; Італія, 1947 р.; Бразилія, 1988 р.).

2. У багатьох країнах світу, в тому числі в Україні, консти­туції приймаються парламентами. При цьому застосовується два способи:

а) шляхом реорганізації парламенту в установчі збори, що передбачає спеціальну процедуру отримання парламентом мандату виборців на те, щоб діяти як установчі збори (Шрі- Ланка, 1972 р.; Танзанія, 1977 р.; Замбія, 1992 р.);

б) без формальної реорганізації в установчі збори, коли конституція приймається з застосуванням звичайної парла­ментської процедури, яка передбачається конституцією, котра скасовується (наприклад, конституції Мозамбіку, 1990 р.; Гру­зії, 1995 р.; України, 1996 р. та інші).

Парламентський спосіб прийняття конституції застосо­вується також і як попереднє ухвалення конституції перед тим, як вона виноситься на референдум (наприклад, в Іспанії, 1978 р.; Польщі, 1997 р.). Такий спосіб прийняття конституції дозволяє поєднати кваліфіковане обговорення проекту в пар­ламенті з реалізацією права народу висловити свою волю відносно тексту конституції.

3. Надпарламентські установи — це непостійночинні ви­борні органи, які формують постійночинний парламент (приміром, Всекитайські збори народних представників — КНР, З’їзд народних депутатів — Росія, за Конституцією РСФСР 1978 р., Великий народний хурал — Монголія).

4. Глава держави є суб’єктом права прийняття конституції в деяких монархічних державах. Прийнятими монархом (да­ровані владою монарха), тобто октроїруваними є, наприклад, конституції Кувейту, Бахрейну, Катару, Оману, Саудівської Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратів.

В історії конституційного розвитку відомі і деякі специфіч­ні способи прийняття конституції, які, проте, не можна віднес­ти до легітимних, приміром — прийняття конституції вищим керівним органом правлячої політичної партії — в Анголі, 1975 р.; Мозамбіку, 1975 р.; Конго, 1969 р.; Іраку, 1970 р.

Розробка та прийняття деяких конституцій пов’язується з окремими видатними політичними діячами і вони назива­ються «харизматичними». «Харизматичними», наприклад, можна вважати сталінську Конституцію СРСР (1936 р.), дегол- лівську Конституцію Франції (1958 р.).

Види конституцій. За більш як 300-річну історію сучасного конституційного розвитку було створено велику кількість конституцій, що обумовлює потребу в їх класифікації та систе­матизації з метою виявлення та вивчення особливостей їхньої форми, змісту, порядку прийняття тощо.

Класифікація конституцій традиційно здійснюється за до­помогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; встановлені конституцією форма правління, форма державного устрою; державно-політичний режим тощо.

За формою (структурою) конституції поділяються на пи­сані та неписані. Писана конституція являє єдиний норма­тивний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений. У свою чергу неписана конституція складається з чітко не- визначеного числа джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел скла­дає значну частку в структурі конституції.

Конституційна доктрина вимагає писаної форми конститу­ції. «Конституції немає, — говорив Т. Пейн, — якщо її не мож­на покласти в кишеню».

Сьогодні не мають писаної конституції лише Велика Британія та деякі її колишні колонії (Австралія, Нова Зеландія). Так, на­приклад, конституцію Великої Британії складають норми статут­ного права, які містяться в таких актах, як Велика хартія вольностей (1215 р.), Петиція про права (1628 р.), Білль про права (1689 р.), Акт про престолонаслідування (1701 р.), закони про пар­ламент (1911 і 1949 рр.), Консолідований закон про народне представництво (1983 р.), Закон про расові відносини (1986 р.) та в інших, а також норми загального права і конституційні звичаї.

Доцільно розмежовувати поняття писаної та формально- юридичної конституції. Так, конституція може мати письмову форму але не наділяється найвищою юридичною силою і через це не має формально-юридичного характеру. Наприклад, в Із­раїлі були прийняті парламентські акти, де зібрані положення конституційного рівня, але їх не можна розглядати як фор­мально-юридичну конституцію, оскільки ці акти не мають ви­щої юридичної сили щодо інших законів.

За терміном дії конституції поділяються на постійні і тим­часові. Більшість конституцій не передбачають певного терміну дії, тому є постійними, але це не означає неможли­вості їх зміни або скасування. Тимчасові конституції прий­маються на обмежений строк або до вчинення певних дій, на­приклад, до прийняття нової конституції.

За способом прийняття розрізняють октроїрувані (даро­вані «згори») та народні конституції (прийняті представниць­ким органом або шляхом референдуму).

Октроювання (від франц. осігоуег — дарувати) — це одно­сторонній акт, унаслідок якого суверен установлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади^[12]. До октроїруваних належать конституції, що даровані монархом (Непал, 1990 р.) або президентом (Єгипет у 50-ті — 60-ті роки) народові, та конституції, даровані метрополією своїй колонії, яка проголошувалася незалежною державою (Конституція Нігерії 1960 р.).

За порядком зміни, внесенням поправок і доповнень конс­титуції поділяють на: жорсткі, які змінюються і доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої процедури (у порівнянні зі звичайною законодавчою процедурою); гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони.

Останнім часом така класифікація втрачає сенс, оскільки всі формально-юридичні конституції є жорсткими, а гнучкою може бути конституція в її матеріальному розумінні. При цьо­му набуває поширення класифікація конституцій залежно від ступеня ускладнення процедури їх зміни:

- дуже жорсткі (Конституція США), які передбачають об­меження установчої влади колом конституційних положень, що можуть змінюватися («обмеження за предметом перегля­ду»), або обставинами, за яких забороняється вносити будь-які зміни до конституції;

- менш жорсткі (Конституції Пакистану, 1973 р.; Іспанії, 1978 р.; Казахстану, 1995 р.), які передбачають суттєво усклад­нену процедуру зміни лише так званих «укріплених» статей.

За таким критерієм Конституцію України можна віднести до конституцій типу дуже жорстких, що випливає зі змісту ст. 157 Конституції України: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обме­ження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення тери­торіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану».

За формою правління, яка закріплюється в конституції, виділяють монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.) та республіканські (наприклад, конституції Франції, 1958 р.; України, 1996 р.). У залежності від державно-політичного ре­жиму розрізняють демократичні, авторитарні і тоталі­тарні конституції. Варто зазначити, що згідно з вимогами конституційної доктрини конституція може бути лише демок­ратичною, тобто такою, що встановлює належну модель ор­ганізації влади, реально гарантує права та свободи людини і громадянина. Авторитарні (такі, що обмежують певні права людини, насамперед громадянські і політичні) або тоталітарні (затверджують одну ідеологію як загальнообов’язкову і дер­жавну та однопартійну систему) конституції взагалі не можна називати конституціями через їх антиконституційний зміст. Це, як вже зазначалося, скоріше, «квазіконституції» або ста­тутні документи держави.

За формою державного устрою, що встановлюється консти­туціями, вони поділяються на федеративні (Конституція ФРН 1949 р.) та унітарні (Конституція України 1996 р.; Греції 1975 р.). Федеративними є конституції союзних держав, вони закріплюють, як правило, принципи федералізму, систему федеральних органів, розмежування компетенції між федерацією та її суб’єктами. У свою чергу, суб’єкти багатьох федерацій (наприклад, США) мо­жуть мати свої конституції, які регулюють питання організації державної і муніципальної влади суб’єкта федерації, закріплюють відповідні права та свободи людини і громадянина тощо.