ОСНОВИ ТЕОРІЇ КОНСТИТУЦІЇ. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ — ОСНОВНИЙ ЗАКОН ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА

Анотація. Характеризується основне джерело конституційного права — конституція. Розгляну­то її поняття, види, сутність, зміст, функції та юридичні властивості, форма і структура, порядок прийняття і зміни, основи правової охорони і конституційного контролю.

Після вивчення теми студент повинен:

- мати уявлення про еволюцію поняття «конституція»;

- ознайомитися з співвідношенням термінів «конституція» і «Основний Закон»;

- розуміти, в чому полягає сутність і зміст конституції;

- знати види, функції та юридичні властивості конституції;

- вміти аналізувати структуру конституції;

- розбиратися в різних способах прийняття конституції і порядку внесення в неї змін і доповнень; -усвідомити основи правової охорони конституції і конституційного контролю;

- сформувати загальне уявлення про зміст, структуру і юридичні властивості Конституції України. Ключові поняття і терміни: Конституція, Основний Закон, юридична конституція, фактична конституція, функції конституції, сутність конституції, зміст конституції, властивості конституції, форма конституції, структура конституції, правова охорона конституції, конституційний контроль

Поняття, сутність і функції конституції. Термін «конституція» (від латинського constitu- tio — встановлення, установа) в юридичній науці в різні часи мав різне значення. Потреба в конституції, як акті імператорської влади, виникла в Давньому Римі у зв’язку зі зміною форми правління: перехід від республіки до монархії. Імператор мав потребу у виданні такого джерела права, який б не поступався за своїм значенням законам, прийнятим се­натом, що позначаються терміном lex. По суті, конституціями, тобто законами, стали на­зивати окремі акти імператорської влади, які виходять від імператора.

У середні століття конституціями визнавалися статути чернечих орденів, а також акти, що визначають структуру управління міст-держав і деякі інші різновиди нормативних ак­тів.

Сучасне тлумачення терміна «конституція» запозичене з творів англійських авторів, французьких і американських просвітителів. Вони вимагали прийняти такий закон, який був би свого роду договором правителів з керованими. Під правителями спочатку мався на увазі монарх з його міністрами, як керовані трактувався народ. Конституція повинна була встановити порядок здійснення державної влади, обмеживши її правовими норма­ми, і закріпити основні права людини і громадянина. Сучасні конституції, прийняті піс­ля Другої світової війни, і особливо новітні конституції, мають набагато ширший об’єкт правового регулювання.

Уже у виданому 1607 р. в Англії юридичному словнику Д. Каувелла йдеться про «кон­ституцію абсолютної монархії», під якою розумілися устрій держави, фактична система суспільних відносин. А в 1773 р. віконт Г. Боллінгброк подає таке визначення: «Під кон­ституцією ми розуміємо... ту сукупність законів, постанов і звичаїв, яка випливає з деяких твердих принципів розуму, спрямована на якісь встановлені цілі суспільного блага, утво­рює таку систему, якій співтовариство погоджується підкоритися». Такого роду підходу до визначення нового змісту поняття «конституція» передувала поява в Англії цілої низки королівських хартій, парламентських актів, петицій, декларацій, біллей, ордонансів та інших документів, в основі яких лежали різного роду угоди та феодальні звичаї. До числа основних правових пам’яток, які і нині утворюють поряд з сучасними парламентськими актами статутну частину британської конституції, відносяться Велика хартія вольностей 1215 р., Петиція про право 1628 р., Хабеас корпус акт 1679 р., Білль про права 1689 р. і ін.

Разом з тим сучасне трактування поняття «конституція» як основного закону держави більшістю авторів зв’язується з Конституцією США 1787 р. (прийнята 17 вересня 1787 р., набрала чинності 28 липня 1788 р.), яка вважається першою у світі писаною конституці­єю, хоча до її прийняття в Північній Америці вже діяли акти конституційного характе­ру, зокрема Фундаментальні основи Коннектикуту 1639 р., конституції окремих штатів США (прийняті у всіх штатах з 1776, 1777 рр.), Статті конфедерації 1777 р.

Поняття «конституція» зазвичай вживається в двох значеннях — як фактична консти­туція і конституція юридична. При цьому юридична конституція — це завжди система правових норм, встановлених у державі, що мають вищу юридичну силу, яка регулює основи відносин між суспільством і людиною, з одного боку, і державою — з іншого, а також основи організації та діяльності самої держави. Фактична ж конституція — це самі суспільні відносини, основи того ладу, який реально існує в країні.

Фактична конституція існує в будь-якій державі в будь-який час незалежно від наяв­ності юридичної конституції. У той же час за наявності юридичної конституції фактична може будуватися на основі юридичної конституції, тобто вони можуть збігатися, в такому випадку про юридичну конституції говорять як про реальну, а може і відрізнятися, часом значно. В такому випадку про останню говорять як про фіктивну конституцію.

При цьому слід мати на увазі, що елемент фіктивності більшою чи меншою мірою при­сутній в будь-якій конституції, оскільки вона являє собою ідеальну модель того чи іншого суспільства і держави. Будь-яка конституція не тільки регулює конкретні відносини най­більшої важливості, а й містить принципові, програмні положення, формулює ідеали, до яких суспільство і держава повинні прагнути. Якщо зафіксована юридичною конститу­цією модель розвитку суспільства і держави, а також принципи їх діяльності спочатку не розраховані на реалізацію, покликані служити лише декорацією, яка прикриває справжні устремління політичної еліти, не враховують об’єктивних закономірностей розвитку або історичних, національних, інших особливостей даної країни, то така фіктивність упо­вільнює політичний і правовий розвиток країни, зростання правової культури населення, посилює правовий нігілізм.

Юридичну конституцію можна розглядати в матеріальному і формальному сенсах. В основі такого підрозділу лежать, з одного боку, змістовний (матеріальний) аспект права, що виражається в системі норм, що регулюють суспільні відносини, які є об’єктом кон­ституційно-правового регулювання, а з іншого, зовнішня форма акта (актів), що регулює такі відносини, та його юридична сила.

Конституцією в матеріальному сенсі визнається система правових норм, виражених як в писаних актах, так і в інших джерелах, які, перш за все, проголошують і гарантують права і свободи людини і громадянина, визначають основи суспільного ладу, форму прав­ління і територіального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію і взаємовідносини, державну символіку і столицю.

Конституцією у формальному сенсі є закон або група законів, які мають, як правило, найменування конституція, або конституційний закон (закони), мають вищу юридичну силу по відношенню до всіх інших законів.

Конституція — складне явище політико-правової дійсності, в рамках якого можливе виділення його юридичної та соціально-політичної сутності. Юридична сутність консти­туції проявляється в її основних юридичних властивостях і принципах, але перш за все в її місці і призначенні в правовій системі держави, а соціально-політична сутність консти­туції визначається її роллю в суспільстві і державі в цілому.

Конституція є найважливішим правовим документом держави. Вона знаходиться на чолі всієї системи джерел права і в цій якості має в державі найвищу юридичну силу. У той же час конституція являє собою юридичну базу для всього поточного законодавства. На її положеннях ґрунтуються нормативні акти різних галузей права, і перш за все — консти­туційного, таким чином, вона виступає ядром правової системи країни.

Разом з тим конституція відіграє велику роль не тільки як правовий, а й політичний до­кумент. Вона відображає співвідношення політичних сил, що виражають інтереси різних соціальних спільнот до моменту схвалення конституційного акта або внесення в нього змін, певний соціальний компроміс, досягнутий на момент її прийняття, виступає в якос­ті своєрідного суспільного договору.

Важливо, щоб проголошені в ній цінності сприймалися більшістю народу (нації). Кон­ституція повинна створювати правові можливості для політичних сил різної орієнтації в рамках закону легально висловлювати ідеї, пропагувати свої цінності. Вона повинна створювати можливості політичного, економічного і соціального вираження не тіль­ки для більшості, але і для меншості. Це важливий показник демократизму конституції (Ю. То дика).

Конституцію найчастіше розглядають як основний закон. Це поняття характеризує, перш за все, специфіку об’єкта регулювання (основи економічної, соціальної, політич­ної систем, духовного життя суспільства та правового статусу особистості), а також місце цього акта в правовій системі як юридичної бази правотворчості, правозастосовчої діяль­ності та правосвідомості.

Більшість конституцій, в тому числі і Конституція України, мають форму Основного Закону країни, тому ці поняття часто використовуються як синоніми. Однак це вірно не для всіх країн. По-перше, в країнах, де мають місце фіктивні конституції, вони за визна­ченням не виступають в якості основного закону; по-друге, в країнах, в яких закони не поділяються за юридичною силою (напр., Великобританія), таке поняття, як «основний закон», втрачає свій сенс; по-третє, в країнах, правові системи яких відносяться до му­сульманської правової сім’ї, конституції відіграють підпорядковану роль по відношенню до Корану.

Сутність конституції знаходить своє вираження в її змісті та функціях. Функції консти­туції — це основні напрями впливу конституції на суспільне життя.

Конституція впливає на всі сфери суспільного життя. У зв’язку з цим можна виділити її політичну, економічну, соціальну та ідеологічну функції.

Установча функція конституції проявляється в тому, що встановлення основ право­вого становища особи і основ юридичної організації держави відбувається шляхом закрі­плення в конституції відповідних конституційно-правових інститутів, які в подальшому отримують свій нормативний розвиток в поточному законодавстві. Так, наприклад, зміна форми правління, форми державного устрою, системи державних органів, можлива спо­чатку лише на конституційному рівні, а потім вже на рівні окремих законів.

Установча функція держави тісно пов’язана з політичною функцією, оскільки саме че­рез установу тих чи інших інститутів здійснюється державна політика, як всередині краї­ни, так і за її межами.

Економічна функція конституції полягає в тому, що вона, закріплюючи ті чи інші фор­ми власності, їх співвідношення один з одним, об’єкти і суб’єкти права власності, тим самим направляє розвиток економічних відносин, що складають економічний лад сус­пільства.

Соціальна функція конституції знаходить своє вираження в тому, що вона в правовій державі повинна сприяти підвищенню життєвого рівня і посиленню соціальних гарантій громадян, контролю суспільства за діяльністю держави, фактичним використанням гро­мадянами своїх прав і свобод.

Ідеологічна функція конституції полягає в тому, що вона закладає основи світогляду, виступає засобом ідеологічного впливу на суспільне життя.

Як система правових норм конституція, виступаючи в демократичній державі як акт прямої дії, забезпечує регулювання і охорону основоположних суспільних відносин. Пра- вонаділяюча функція виражається в її компетенційних положеннях, що визначають осно­ви правового статусу різних суб’єктів державно-правових відносин.

Зміст і властивості конституції. Сутність конституції знаходить своє вираження в її змісті. Необхідно розрізняти соціальний і правовий зміст конституції. Соціальний зміст визначається колом регульованих конституцією громадських відносин (предметом пра­вового регулювання). Правовий зміст утворюють конституційні норми, інститути і прин­ципи, що регулюють ці відносини.

Предмет і межі конституційного регулювання в різний час і в різних країнах визнача­лися по-різному. В історичній ретроспективі зазвичай говорять про три етапи (періоди, хвилі) конституційного розвитку. До першого відносять конституції, прийняті до Першої світової війни, до другого — конституції, прийняті між світовими війнами, і до третього — конституції, прийняті після Другої світової війни (В. Шаповал).

При цьому конституції першої хвилі, так звані старі конституції, регулювали в осно­вному структуру і організацію вищих органів держави, їх повноваження і взаємовідно­сини між собою; державно-територіальний устрій, а також громадські і політичні пра­ва і свободи особистості (наприклад, Конституція США 1787 р., Конституція Норвегії 1814 р.). Причому права і свободи людини і громадянина, заради встановлення яких ба­гато в чому і приймалися конституції, закріплювалися не завжди і в досить обмеженому обсязі.

Конституції другої хвилі розширили перелік об’єктів регулювання. Вони приділя­ли більшу увагу правам і свободам особистості, збільшили перелік цих прав (за рахунок включення соціально-економічних прав, напр., Конституція Мексики 1917 р., Веймар- ська конституція Німецької імперії 1919 р.), поглибили демократичний зміст раніше встановлених прав (наприклад, виборчого права), засновували нові інститути (напр., в Австрії згідно з Федеральним конституційним законом 1920 р. був створений Конститу­ційний суд).

Значне розширення об’єктів конституційного регулювання пов’язане з післявоєнни­ми конституціями, що відбили істотні зміни, що відбулися у світі (наприклад, регламен­тація основ соціально-економічної політики, політичних партій, професійних спілок, об’єднань громадян та ін.; наприклад, Конституція Італії 1947 р. Основний Закон ФРН 1949 р.). З крахом тоталітарних режимів в Європі, Азії, Африці фактично почався новий етап конституційного розвитку. З кінця 80-х років XX ст. по теперішній час прийнято більше 100 нових конституцій, що відобразили не тільки зміну ситуації у світі, але і зміну конституційних пріоритетів, орієнтацію на соціальні цінності.

Соціальний зміст конституції невіддільний від її правового змісту, оскільки знаходить своє вираження за допомогою певних правових конструкцій, а саме конституційних норм, інститутів і принципів.

Конституцію відрізняють особливі юридичні властивості, в яких виявляються її сут­ність і зміст. Вони характеризують правову природу конституції та її місце в правовій сис­темі держави. Найважливішими властивостями конституції є: її особливе найменування; установчий характер її положень; особливий предмет правового регулювання; вища юри­дична сила; виступ у правовій системі в якості бази поточного законодавства; особливий механізм впливу конституційних положень на суспільні відносини; підвищена стабіль­ність конституційних норм, обумовлена особливим порядком її прийняття, внесення змін і доповнень; особлива правова охорона.

Конституція має установчий, основоположний характер. Приписи конституції є пер­винними, для встановлення її положень не існує жодних правових обмежень. Не може бути такої правової норми, яка не могла б бути включена в текст конституції за ознакою її невідповідності якому-небудь акту даної держави.

Для конституції характерний особливий предмет конституційного регулювання, який охоплює всі сфери життя суспільства — політичну, економічну, соціальну, культурну, ре­гулюючи в цих сферах базові фундаментальні відносини.

Вища юридична сила конституції проявляється в тому, що всі інші закони та підзакон- ні акти не повинні суперечити конституції. У разі ж виявлення такого протиріччя, колізії іншого правового акта і конституції перевага повинна віддаватися конституційному по­ложенню, а норма, що суперечить конституції, повинна бути в установленому порядку скасована або приведена у відповідність з конституцією.

Конституція є базою поточного законодавства, ядром усієї правової системи. Вона — основне джерело права, що містить вихідні засади всієї системи права. Всі закони та під- законні акти приймаються на основі Конституції, її положення і принципи відіграють направляючу роль для поточного законодавства. Внесення змін і доповнень до консти­туції повинно тягнути за собою внесення відповідних змін і доповнень до поточного за­конодавства.

Особливий механізм впливу конституції на суспільні відносини полягає в тому, що конституційні норми і принципи, концентруючи в собі величезний потенціал правового впливу, нерідко визначають лише основні засади правового регулювання, встановлюють його межі. Суспільні відносини, що становлять предмет правового регулювання, не мо­жуть і не повинні піддаватися детальній регламентації. Завдання ж детального регулюван­ня покладається на інші закони та підзаконні акти.

Підвищена стабільність, характерна для переважної більшості конституцій, забезпечу­ється більш складним порядком прийняття конституції і внесення в неї поправок.

Особлива правова охорона конституції в демократичній державі полягає в тому, що за­вдання щодо захисту конституційних положень не тільки входить до компетенції прак­тично всіх органів держави, а й покладається на орган конституційної юрисдикції, спеці­ально створений для цієї мети.

Форма і структура конституції. Зміст конституції завжди проявляється в певній формі. Форма конституції — це спосіб вираження і організації правового матеріалу, тобто кон­ституційних норм, інститутів і принципів.

Починаючи з XIX ст., виділяють писані і неписані конституції. Такий підхід значною мірою збігається з зазначеним вище поділом юридичної конституції на конституцію в формальному сенсі (тобто писану) і конституцію в матеріальному сенсі (неписану).

Писана конституція може складатися з одного або декількох нормативних актів. Якщо конституція являє собою єдиний акт, який регулює всі основні питання конституційного характеру, то її визначають як кодифіковану. Якщо ж вона складається з декількох актів, то про неї говорять як про некодифіковану (наприклад, Конституція Швеції).

Кодифіковані конституції в залежності від кола об’єктів конституційного регулюван­ня, а отже, і обсягу правового матеріалу, підрозділяються на розгорнуті і нерозгорнуті. До розгорнутих відносяться конституції, які досить детально регулюють широке коло сус­пільних відносин (наприклад, Конституція Португалії 1975 р., яка складається з 299 ста­тей). Нерозгорнуті конституції невеликі за обсягом і регулюють переважно основи дер­жавного ладу (наприклад, Конституція Сан-Марино складається з 16 статей).

Некодифіковані за формою актів, що її утворюють, можна поділити на конституції (конституційні системи), що складаються з декількох актів, з яких жоден не виділяється, і конституції, до складу яких входить акт, який так і називається «конституція», і ряді інших актів, які цілком або частково мають конституційне значення і прилеглих до центрально­го, основного акта. До перших можна віднести Конституцію Швеції, що складається з Форми правління 1974р., Акта про престолонаслідування 1810 р. і Акта про свободудруку 1949 р., а до других — конституційну систему Чехії, яка складається з Конституції Чеської Республіки 1992 р. і Хартії основних прав і свобод 1991 р.

Конституції, які складаються як з писаних актів, так і неписаних джерел (звичаїв, док- тринальних тлумачень), в даний час прийнято називати змішаними або комбінованими. Класичним прикладом такої конституції є Конституція Великобританії, що складається з чотирьох видів джерел — статутів (парламентських актів), судових прецедентів, консти­туційних угод (звичаїв) і доктрин.

Крім зовнішнього боку організації правового матеріалу, що міститься в конституції, можна виділити і його внутрішню організацію, яка відображується у структурі кодифіко­ваного Основного Закону.

Структура конституції — це її внутрішня будова. Вона забезпечує внутрішню узгодже­ність її різних підрозділів, висловлює їх логічний взаємозв’язок, коли попередні поло­ження визначають наступні, а останні логічно випливають з перших, обумовлені ними.

Як правило, структура конституції включає преамбулу (вступ), основну частину, за­ключні, перехідні та додаткові положення, іноді додатки.

У преамбулі зазвичай викладаються цілі конституції, вказуються історичні умови її прийняття, проголошуються конституційні ідеали, закріплюється ідея народного суве­ренітету. Ця частина конституції найбільшою мірою виконує політичну та ідеологічну функції. Разом з тим зазвичай визнається, які положення, що містяться в преамбулі, пра­вовими нормами не є, хоча мають нормативне значення для тлумачення і застосування інших приписів конституції.

Звернення до преамбули дозволяє забезпечити найбільш ефективний захист прав і свобод людини, оскільки будь-яку норму конституції слід оцінювати з висоти загально­людських цінностей, які визнані і втілені в ній (А. Г. Мучник)

Основна частина — найбільша і найважливіша частина конституції, вона має, як пра­вило, кілька видів структурних підрозділів: розділи, глави, статті, іноді титули, параграфи і ін. До неї входять норми про загальні принципи конституційного ладу, права і свободи особистості, вищі органи державної влади (парламент, главу держави, уряд), державно- територіальну організацію влади, судову владу, порядок перегляду і зміни конституції, державну символіку і столицю держави.

Прикінцеві положення — зазвичай невелика за обсягом частина конституції, яка може бути об’єднана в одному розділі (главі, статті) з перехідними положеннями, але може бути закріплена і в окремому структурному підрозділі. Прикінцеві положення визначають по­рядок набуття чинності конституцією, місце конституції в правовій системі країни, тлу­мачення окремих норм. Іноді, якщо це не врегульовано в основній частині, тут містяться норми про порядок зміни конституції і про державні символи.

Завдання перехідних положень полягає в забезпеченні щодо плавного переходу від ко­лишньої конституційної моделі до моделі, закріпленої новою конституцією. Потреба в новій конституції, викликана глибокими змінами в житті держави і суспільства, зумов­лює необхідність постановки нових цілей і завдань, здійснення нових функцій, створен­ня нових органів, реалізація яких одночасно з прийняттям і введенням в законну силу конституції не представляється можливим. Перехідні положення визначають терміни вступу в дію окремих конституційних норм, які не можуть бути реалізовані відразу, поря­док і терміни заміни колишніх конституційних інститутів новими, вказують, з якого часу підлягає застосуванню та чи інша конституційна норма. У них встановлюються терміни для видання законів, до яких відсилає конституція, або взагалі приведення законодавства у відповідність з конституцією. Оскільки вони носять тимчасовий характер, то і оформ­ляються найчастіше в конституції інакше, ніж положення основної частини, не у вигляді статей, а і формі пунктів, параграфів, що логічно підкреслює їх відособленість від решти тексту конституції.

Додаткові положення можуть містити тлумачення окремих конституційних норм, ви­значати терміни вступу в силу деяких положень конституції, тобто по суті виконувати роль перехідних положень. Деякі конституції можуть мати додатки. Вони в основному характерні для країн, що виникли на місці колишніх англійських колоніальних володінь. Так, Конституція Мальти має три додатки, в яких, зокрема, наведено тексти присяги пре­зидента республіки, прем’єр-міністра, міністрів.

Порядок прийняття та зміни конституції. Сутність і зміст конституції багато в чому обу­мовлюються способом її прийняття. Суб’єкти прийняття Основного Закону, обставини його прийняття, встановлена процедура і інші чинники зумовлюють демократизм або ан­тидемократизм її положень.

Прийняття конституції в той чи інший спосіб — це, перш за все, легалізація конститу­ції, яка стає законним документом, що володіє вищою юридичною силою. Разом з тим в цій процедурі завжди присутні і елементи легітимації, що роблять цей документ в уяві на­селення обґрунтованим, таким, що відповідає сподіванням і надіям людей (В. Чиркин).

На відміну від звичайних законів, які приймаються в порядку здійснення законодавчої влади, конституція приймається в порядку здійснення установчої влади.

Залежно від того, хто визнається носієм установчої влади, виділяються різні способи прийняття конституції. Суб’єктами установчої влади можуть вважатися носії сувереніте­ту. У більшості випадків це народ або монарх.

У зв’язку з цим за способом прийняття конституції поділяються на народні та симво­лічні.

Народні конституції можуть прийматися народом безпосередньо шляхом референдуму або представницьким органом. Останні підрозділяються на три види: 1) спеціально скли­каним органом установчої влади — установчими (конституційними) зборами; 2) парла­ментом; 3) надпарламентською установою.

Історично першим способом стало прийняття конституції установчими зборами (цей орган може носити й інші назви, наприклад, конвент або конституанта). Саме Філа­дельфійський конвент прийняв першу у світі писану конституцію — Конституцію США 1787 р. Такий спосіб прийняття конституції має широке поширення і в даний час (Кон­ституції Італії 1947 р., Індії 1949 р., Португалії 1976 р., Намібії 1990р., Болгарії 1991 р., Венесуели 1999 р. та ін.).

Установчі збори розрізняються за способом формування і за компетенцією. Весь склад цього органу може обиратися шляхом загальних і прямих виборів або частково призначається, що характерно для країн, що розвиваються. За компетенцією установчі збори поділяються на суверенні, які не тільки розробляють проект конституції, а й при­ймають його (наприклад, Італія 1947 г.), і несуверенні, які тільки розробляють проект конституції, його ж затвердження здійснюється іншим органом, або референдумом, або певним числом суб’єктів федерації (наприклад, Кувейт 1962 р., Гана 1992 р.). Суверенні збори можуть бути з обмеженою компетенцією і необмеженою компетенцією. Діяль­ність перших обмежується тільки розробкою і прийняттям конституції, після чого вони припиняють своє існування (Іспанія 1978 р.), а другі після прийняття конституції про­довжують свою діяльність у вигляді органу законодавчої влади — парламенту (Бразилія 1988 р.).

У деяких країнах конституції приймаються парламентом в порядку, передбаченому для прийняття звичайних законів, але шляхом кваліфікованої більшості голосів депутатсько­го корпусу (В’єтнам 1992 р.). У ряді країн конституції приймаються так званою надпарла- ментською установою, частково призначеною, але яка обов’язково включає в себе пар­ламент у повному складі, а також вищих посадових осіб, вождів племен та ін. (Народна консультативна рада Індонезії).

До народних конституцій відносяться і конституції, прийняті шляхом референдуму — народного голосування (Франція 1958 р., Швейцарія 1999 р.).

Октоірованними визнаються конституції, введені одностороннім актом глави держа­ви. В даний час такого роду спосіб встановлення конституції використовувався в деяких мусульманських країнах (Саудівська Аравія 1992 р., ОАЕ 1996 р.).

За способом внесення змін і доповнень конституції поділяються на жорсткі і гнучкі. До перших відносяться такі конституції, порядок зміни яких ускладнений у порівнянні з порядком прийняття та зміни звичайних законів. Це виступає в якості найважливішого способу забезпечення стабільності конституційних положень. Найпоширенішими спо­собами, що ускладнюють процедуру внесення конституційних поправок, є:

- їх прийняття кваліфікованою більшістю голосів депутатського корпусу (2/3; 3/5; 3/4) (ФРН, Португалія);

- встановлення подвійного вотирування (голосування): простого, коли два голосу­вання проходять протягом однієї сесії або на різних сесіях, але однією легіслатурою; або складного, коли прийняття такої поправки відбувається тільки різними складами парла­менту (Греція, Литва, Норвегія);

- перевибори парламенту спеціально для прийняття конституції новим складом пар­ламенту (Люксембург, Нідерланди);

- затвердження поправок на референдумі (Японія, Таджикистан);

- ратифікація поправок законодавчими органами суб’єктів федерації (США).

Гнучкими визнаються конституції, порядок зміни яких не відрізняється від процесу прийняття або зміни звичайних законів (Великобританія, Нова Зеландія).

Правова охорона конституції. Конституційний контроль. Питання про охорону консти­туції виникає у зв’язку з її можливими порушеннями, особливе місце конституції в право­вій системі обумовлює і важливість її охорони.

Порушення конституції небезпечні тим, що вони руйнують фундамент державності, віру людей в непорушність конституційного правопорядку, в справедливість. Забезпечен­ня конституційної законності — не суто юридична проблема, але політична, безпосеред­ньо пов’язана з дотриманням і охороною конституції.

Конституційні норми, як і положення інших законів, можуть порушуватися в силу різ­них причин різними суб’єктами суспільних відносин, але якщо суб’єктами кримінальних і адміністративних правопорушень виступають, як правило, фізичні і посадові особи, а цивільних — фізичні та юридичні особи, то коло суб’єктів конституційних правопору­шень найбільш широкий — ними, поряд із зазначеними вище, можуть бути і держава в цілому, і окремі її органи, і депутати, і органи місцевого самоврядування, об’єднання гро­мадян та інші суб’єкти. Це випливає з самої природи конституції, що регулює відносини в усіх сферах суспільного життя і представляє своєрідний суспільний договір, що встанов­лює межі дії державної влади.

Потреба в охороні конституції, в забезпеченні конституційної законності виникає не тільки у зв’язку з умисними посяганнями, які можуть являти собою і порушення консти­туції і одночасно злочин або інші правопорушення. Охорони потребує сама можливість скористатися закріпленими в конституції нормами, яка може виявитися нездійсненною або дуже ускладненою в силу сформованої практики правозастосовчої діяльності, недо­сконалості поточного законодавства, зокрема, його суперечності конституційним поло­женням.

Охорона конституції в найширшому сенсі передбачає сукупність різноманітних заходів щодо забезпечення дії конституції. Це економічні, політичні, юридичні, освітні, виховні та інші заходи. Охорона конституції не відбувається сама собою. Вона вимагає серйозної організаційної роботи як по формуванню певного світогляду, загальнокультурної, полі­тичної, правової свідомості, так і по створенню реальних норм інститутів, матеріальних ресурсів, які забезпечують всебічну дію основного закону. У здійсненні охорони консти­туції беруть участь не тільки держава, її органи та посадові особи, а й всі інші суб’єкти конституційних відносин.

Головними формами правової охорони конституції виступають конституційний конт­роль і конституційний нагляд. Основна відмінність між ними полягає в заходах впливу при порушенні конституції, які можуть бути застосовані відповідними органами. Контр­оль передбачає можливість прийняття контролюючим органом обов’язкового постанов- люючого рішення про застосування будь-яких несприятливих наслідків в разі виявлення порушення конституції: про припинення дії правового акта підконтрольного органу, від­мову від посади президента або іншої посадової особи, ліквідацію політичної партії та ін. Конституційний контроль може здійснюватися як главою держави, парламентом, уря­дом, так і судовими органами. Нагляд же означає спостереження і допускає лише право наглядового органу звернути увагу піднаглядного органу на порушення закону, скасувати же відповідний акт може тільки сам піднаглядний або вищий до нього орган. Цю діяль­ність здійснюють органи прокуратури, уповноважений з прав людини і деякі інші органи, наділені наглядовими повноваженнями. У світовій практиці використовується і той, і ін­ший підхід у здійсненні правової охорони конституції, але домінуючим є конституційний контроль.

Конституційний контроль — це форма перевірки актів, дія органів публічної влади, а в ряді випадків об’єднань громадян, на предмет їх відповідності конституції.

Завдання конституційного контролю полягає у визначенні конституційності (тобто несуперечності конституції) або неконституційності актів і діянь органів публічної влади, припинення дії неконституційних актів.

Найчастіше конституційний контроль здійснюється судами, але в деяких країнах для його здійснення створюються квазісудові органи — конституційні ради, конституційні трибунали та ін. Судовий конституційний контроль буває двох видів:

1) конституційний контроль, здійснюваний судами загальної юрисдикції (американ­ська модель);

2) конституційний контроль, здійснюваний спеціалізованими судами (європейська модель).

Особливості американської моделі полягають у тому, що всі конституційно-правові питання та суперечки розглядаються судами загальної юрисдикції при здійсненні звичай­ного судочинства по конкретних справах — кримінальних, цивільних, адміністративних. Ця модель використовується не тільки в багатьох країнах американського континенту, а й уряді європейських країн (Данія, Ірландія, Норвегія, Швеція).

Своєрідність європейської моделі полягає в тому, що для вирішення конституційно- правових питань та спорів створюється спеціальний орган — конституційний суд, що спеціалізується лише на здійсненні конституційного контролю і не виконує крім цьо­го інших функцій. Конституційний суд має спеціальну конституційну юрисдикцію, що здійснюється за допомогою самостійного судочинства — конституційного судочинства.

Об’єкти конституційного контролю — це правові акти і дії, які можуть бути перевіре­ні на предмет відповідності конституції. Об’єктами конституційного контролю спочатку були тільки закони, прийняті парламентом, але з часом коло об’єктів розширилось і не є однаковим для різних країн.

Конституційний контроль можна класифікувати за різними підставами.

За часом здійснення він може бути попереднім і наступним. При попередньому конт­ролі перевірка на відповідність основному закону проводиться, як правило, після їх при­йняття парламентом, але до промульгації і набрання цим актом чинності; наступний контроль означає перевірку конституційності набравших чинності, чинних нормативних актів.

За формою конституційний контроль може бути абстрактним і конкретним. Абстрак­тний контроль означає перевірку конституційності акта або його окремого положення поза зв’язком з будь-яким конкретним ділом, по самому факту невідповідності норми, тобто він абстрагується від таких справ. Абстрактний контроль може бути попереднім і наступним. Конкретний контроль означає перевірку конституційності акта або його окремого положенняу зв’язку з конкретною справою, що розглядається судом або іншим органом, в якому цей акт або правова норма застосовується і виникло питання про його конституційність. Конкретний контроль є завжди наступним.

Залежно від змісту конституційний контроль може бути матеріальним і формальним. При матеріальному контролі проводиться перевірка актів (дій). При формальному конт­ролі перевірці піддається правомочність органу видати оскаржений акт (вчинити певну дію), дотримуватися процедури (порядку) його прийняття (вчинення дії), опублікування і введення в дію, форми акта.

За обов’язковістю проведення контроль може бути як обов’язковим, так і факультатив­ним. Обов’язковий конституційний контроль передбачає перевірку відповідності право­вих норм основного закону країни в обов’язковому порядку. Акт не може вступити в силу, якщо про його відповідність основному закону не висловився орган конституційного контролю. Факультативний же конституційний контроль полягає в перевірці відповід­ності правових актів, що здійснюється на запит будь-якого встановленого конституцією або законом суб’єкта.

За правовими наслідками конституційний контроль може бути консультативним і постановлюючим. При консультативному контролі рішення компетентного органу про неконституційність акта містить рекомендацію органу, який видав цей акт, розглянути питання про його скасування. При постановлюючому контролі рішення компетентного органу є обов’язковим до виконання. В результаті такого рішення розглянутий акт оголо­шується відповідним або таким, що суперечить конституції, і в останньому випадку стає недійсним.

Конституція — Основний Закон України. Прийняття 28 червня 1996 р. Конституції Укра­їни стало вирішальним кроком на шляху становлення незалежної Української держави, що ознаменував якісно новий період у розвитку суспільства і держави і найбільш значу­щий етап у реформуванні правової системи. Вона втілила у своєму змісті досвід консти­туційного розвитку правових демократичних держав і разом з тим спирається на досвід і традиції українського державотворення.

Україна, за Конституцією, проголошується суверенною і незалежною, демократич­ною, соціальною, правовою державою. У цьому положенні ст.1 в найбільш концентрова­ній формі виражені сутнісні характеристики Української держави. Норма, що закріплює це положення, є не стільки нормою-дефініцією, яка встановлює справжній, сьогодніш­ній характер української державності, скільки виступає в якості норми-програми, що обумовлює шляхи розвитку держави і суспільства. Ця норма визначає весь зміст Консти­туції, задає її основні параметри, вона є своєрідним фундаментом для інших норм, норм- принципів, що закріплюють в розділі І основи конституційного ладу, які, у свою чергу, знаходять свій розвиток в інших конституційних нормах.

Конституція України є кодифікованою розгорнутою конституцією і складається з пре­амбули, основної частини, прикінцевих та перехідних положень. Структурними підроз­ділами основної частини Конституції виступають розділи, поділені на статті, які, у свою чергу, можуть ділитися на частини (в тексті статті вони виділені абзацами), а останні — на пункти, які мають цифрову індексацію. Прикінцеві положення складаються тільки з ста­тей, а перехідні положення поділяються на частини. Всього Конституція України включає в себе XVрозділів, які об’єднують 166 статей і 17 пунктів, що складають останній XVрозділ.

Преамбула виконує роль політико-правового введення в Конституцію. Вона не містить правових норм, однак встановлює виключно важливі політико-правові ідеї, розгорнуті в основній частині. Перш за все в ній закріплена ідея народного суверенітету, установ­ча роль Українського народу («Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу... приймає цю Конституцію...»), потім виражені історичні, правові, духовні і моральні підстави ви­никнення України як суверенної держави (багатовікова історія українського державотво­рення, право українського народу на самовизначення, Акт проголошення незалежнос­ті України, відповідальність перед Богом, власного совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями) і, нарешті, вказані цілі прийняття Конституції (забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави). Крім того, в преамбулі Конституції підкреслюється, що вона є Основним Законом України, причому саме України, а не Української держави, тобто Конституція є Основним Законом не тіль­ки держави, а й суспільства. Це принципово важливе положення, що дозволяє усвідомити сутність і роль Конституції в житті України.

Перший розділ закріплює фундаментальні принципи конституційного ладу України:

- утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головний обов’язок держави;

- єдиного громадянства;

- народовладдя;

- здійснення державної влади на засадах поділу на законодавчу, виконавчу і судову;

- визнання і гарантування місцевого самоврядування;

- верховенства права;

- прямої дії норм Конституції України;

- політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності;

- забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги та ін.

Одним з центральних положень Конституції, які зумовлюють її демократичний зміст, є ідея проголошення людини, її життя і гідності, недоторканності і безпеки найвищою со­ціальною цінністю в Україні. Це ключова норма Конституції отримує свою деталізацію в II розділі «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».

Основні засади здійснення прямої демократії встановлюються III розділом «Вибори. Референдум».

Розділи IV- VIII, а також XII закріплюють систему державних органів України, осно­ви їх організації та діяльності («Верховна Рада України», «Президент України», «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади», «Правосуддя», «Конституційний Суд України»),

Два розділи присвячені територіальній організації України та особливому статусу її автономного утворення. Розділ IX «Територіальний устрій України» визначає принципи територіального устрою та систему адміністративно-територіального устрою України, а розділ X «Автономна Республіка Крим» встановлює конституційний статус останньої.

У розділі XI «Місцеве самоврядування» закладені основи організації та системи місце­вого самоврядування в Україні.

Розділ XIII «Внесення змін до Конституції України» встановлює порядок внесення змін до Основного Закону України.

Розділ XIV «Прикінцеві положення» — найкоротший. Він складається всього з двох статей і визначає момент вступу Конституції України в силу (28 червня 1996 р.) і проголо­шує цей день державним святом — Днем Конституції.

Призначення розділу XV «Перехідні положення» полягає в тому, що визначити поря­док і терміни введення в дію окремих конституційних норм, виконання яких з моменту вступу Конституції в силу неможливо з різних причин правового, організаційного, мате­ріального та іншого характеру.

В правовій системі України Конституція України займає особливе місце. Вона володіє такими властивостями, які виділяють її з числа звичайних законів.

Це єдиний акт, що діє в масштабі України, який має таке найменування. Конститу­ція Автономної Республіки Крим діє в межах цього автономного утворення, приймається Верховною Радою АРК і затверджується Верховною Радою України звичайним законом.

Конституція України має установчий, основоположний характер. Український народ за допомогою Конституції засновує основи суспільного і державного устрою. Положення Конституції є первинними відносно норм інших правових актів України. Це означає, що при прийнятті Конституції, а також при внесенні до Основного Закону змін і доповнень законодавець не обмежений діючими законами і підзаконними актами, які можуть не відповідати введеним новелам. Якраз навпаки, — при затвердженні таких змін ці акти по­винні бути скасовані або приведені у відповідність з конституційними нововведеннями.

Конституція України — єдиний в правовій системі акт, який регулює суспільні відно­сини в усіх сферах суспільного життя. Жоден закон, а тим більше підзаконний акт не має такого широкого предмета правового регулювання і жоден акт не визначає в цих сферах вихідні засади суспільного життя.

Всі закони та підзаконні акти в Україні приймаються на основі Конституції України. Конституційні норми і принципи виступають як своєрідний правовий фундамент систе­ми права. Поправки, внесені до Конституції, передбачають внесення змін до поточного законодавства в разі його невідповідності конституційним нормам.

Конституція України має вищу юридичну силу, яка полягає в тому, що всі нормативні акти в Україні не повинні суперечити конституційним положенням. Якщо ж таке проти­річчя буде встановлено, то норми, які не відповідають приписам Основного Закону, по­винні бути в порядку, визначеному законом, приведені у відповідність з Конституцією або скасовані.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. У Радянській державі Конституція вважалася переважно політичним і декларативним документом, в конституційних поло­женнях бачили лише деякі загальні настанови, недостатні для конкретного застосуван­ня. Пряма дія конституційних норм в Україні означає, що вони повинні застосовуватися судами, іншими правозастосовними органами і за відсутності або наявності прогалин, деталізуючих їх законів та інших нормативних актів.

Конституцію України відрізняє особливий ускладнений порядок її перегляду та внесен­ня змін і доповнень. Цей порядок детально регламентований в розділі XIII Конституції. На відміну від звичайних законів, що вимагають для її прийняття простої більшості голо­сів від конституційного складу Верховної Ради України, для внесення змін і доповнень до Конституції необхідна, за загальним правилом, кваліфікована більшість (не менше двох третин голосів від конституційного складу Верховної Ради України). При цьому Консти­туція України встановлює два різних порядки для внесення поправок до відповідних роз­ділів Основного Закону.

Крім того, Конституція, забезпечуючи максимальну правову охорону прав людини і державного суверенітету, встановлює, що зміни Основного Закону неможливі, якщо вони передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайно­го стану.

Верховна Рада України розглядає законопроект про внесення змін до Конституції України тільки за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту зазначеним вище вимогам. Таким чином, Основний Закон забезпечується особливою правовою охороною.

Питання для самоконтролю

1. Коли, де і у зв’язку з чим виникло поняття «конституція», які зміни зазнав зміст цього поняття з плином часу?

2. Які функції виконує конституція в житті держави і суспільства?

3. Які юридичні властивості конституції?

4. З яких основних елементів складається структура конституції?

5. Які існують способи прийняття конституції?

6. Яку роль виконує Преамбула Конституції України, що вона встановлює?

Література

1. Конституція в XXI столітті: порівняльно-правове дослідження: монографія / відп. ред. В. Є. Чиркин. — К.: Норма: ИНФРА-М, 2011. — 656 с.

2. Конституція України: Науково-практичний коментар. — Харків: Вид-во «Право»; К.: «Видавничий Дім«Ін Юре», 2003. — 808 с.

3. Мучника А. Г. Філософія гідності, свободи і прав людини. — К.: Парламентське вид- во, 2009. — 696 с.

4. Орзіх М. Ф. Конституція — Основний Закон держави і суспільства // Орзіх М. Ф. Ви­брані праці. — Одеса: Юридична література, 2015. — 568 с.

5. Хабрієва Т. Я., Чиркин В. Є. Теорія сучасної конституції. — М.: Норма, 2005. — 320 с.