КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

Анотація. Висвітлення поняття, сутності та особливостей конституційних правовідносин, їх складу, підстав для виникнення, розвитку та припинення.

Після вивчення цієї теми студент повинен знати:

- визначення та особливості конституційних правовідносин;

- види конституційних правовідносин за різними критеріями;

- структуру конституційних правовідносин;

- підстави для динаміки конституційних правовідносин.

Ключові поняття і терміни: конституційні правовідносини, суб’єкти конституційного права та суб’єкти конституційних правовідносин, об’єкти правовідносин, зміст та характер правовідно­син, юридичні факти.

Поняття, сутність та особливості конституційних правовідносин. Теоретичний аналіз конституційно-правових відносин починається з усвідомлення того, що цьому виду правовідносин належить визначальне місце у системі соціально-правової взаємодії, що існує у державі. Таке становище обумовлюється їхньою специфікою: вони виника­ють у певних сферах суспільного життя, які складають предмет конституційного права, та є проявом соціального буття Конституції, складаючи її дієво-практичну основу та забезпечуючи зв’язок Основного Закону з найважливішими соціальними процесами (Ю. Тодика).

Особливий суб’єктний склад конституційних правовідносин також зумовлює їх спе­цифічність, бо в жодному з видів правовідносин не бере участі, наприклад, такий суб’єкт, як Український народ; особливим статусом характеризуються такі учасники конститу­ційних правовідносин, як нація, територіальна громада, політична партія, парламент, президент, уряд тощо. Як правило, ці суб’єкти є політичними інституціями чи утворен­нями і відіграють визначальну роль у політичному житті держави та громадянського сус­пільства, бо виникають й існують в особливій сфері відносин, що становлять предмет конституційного права.

При виявленні сутності конституційних правовідносин слід виходити з того, що об’єкт правового регулювання конституційного права є двоєдиним: в одних сферах життєдіяль­ності суспільства норми конституційного права регулюють лише основоположні відно­сини, які визначають зміст всіх інших правовідносин у даній сфері, а в інших сферах — охоплюють своїм регулюванням весь комплекс суспільних відносин.

До першої групи належать, передусім, конституційні правовідносини загального ха­рактеру, тобто врегульовані, як правило, безпосередньо самою Конституцією. Ним при­таманні найбільш високий ступінь узагальнення та найбільш абстрактна форма взаємодії суб’єктів. Модель загальних правовідносин як форми юридичних зв’язків між суб’єктами права найбільш відповідає характерові конституційного регулювання, і саме вони можуть беззастережно називатися власне конституційними. Це є відносини-рамки, в межах яких можливі досить різноманітні варіанти фактичної поведінки. Своєрідність загальних кон­ституційних правовідносин полягає в тому, що вони виражають сутність конституційного ладу, визначають правовий статус особистості, основні форми безпосередньої демократії, визначають систему територіальної організації держави та систему органів публічної вла­ди, встановлюють основні принципи взаємодії у трикутнику «людина — громадянське суспільство — правова держава».

Іншу групу складають конкретні конституційно-правові відносини, що мають визначе­ні сторони та охоплюють весь комплекс суспільних відносин, що існують у сферах життя суспільства, які підпадають під конституційно-правове регулювання. Якщо загальні кон­ституційні правовідносини існують постійно, то початок і закінчення конкретних кон­ституційних правовідносин пов’язані із фактичними діями їх сторін. Отже матеріальний зміст конкретних правовідносин складає фактична поведінка, здійснювана суб’єктами конституційних правовідносин під впливом суб’єктивних прав та обов’язків.

Важливим для розуміння сутності конституційно-правових відносин є вирішення проблеми щодо характеру зв’язку між нормою права та правовідносинами. Традиційно цей характер визначається з визнанням певного пріоритету за нормою права, де право­відносини виступають як її наслідок. У такий спосіб характеристики правової норми ав­томатично переносяться на правовідносини, не повністю розкривається їх сутність.

З позицій так званої «елегантної юриспруденції», коли визнається природне право, коли права і свободи громадян є вищою соціальною цінністю та спрямовують діяльність держави, коли право розуміється як певна властивість людини, значна частина правовід­носин буде розумітися як спосіб реалізації, утвердження цих якостей індивіда. Тому пра­вовідносини слід розглядати як продовження властивостей людини, а юридичні норми в даному аспекті виступають як засіб, через який повідомляється, у який спосіб та за яких умов людина може або повинна встановити правові відносини в інтересах реалізації у них своїх прав. Право не породжує правовідносини, воно їх регулює, приводить у відповід­ність до юридичної норми. Суспільні відносини виникають й поза нормою права та неза­лежно від неї. Але правовий вплив на фактичні суспільні відносини є засобом досягнен­ня необхідного правового результату. Виступаючи як результат дії норм конституційного права, конституційно-правові відносини виникають із практичної діяльності відповідних суб’єктів конституційного права.

Співвідношення конституційних (фактичних) відносин та конституційної норми ви­ступає як співвідношення між існуючою системою соціальних зав’язків та їх ідеальною моделлю, що отримала відображення у Конституції (В. Лучін).

Особливості конституційно-правових відносин також вбачаються у тому, що вони пов’язані з правовим регулюванням політико-правових процесів, зокрема, з реалізацією державними структурами владних повноважень, з розподілом влади між цими структурами і взаємодією органів влади, з встановленням правового статусу особистості, функціонуван­ням інших суб’єктів політичного процесу.

Сутність конституційних правовідносин має й інші прояви. Так, слід враховувати, що конституційні норми реалізуються здебільшого не ізольовано, а у тісному зв’язку з нор­мами інших галузей права, тому й виникає складне сплетіння конституційних та інших видів правовідносин. Так, відповідно до статті 42 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. На підставі цієї норми ви­никають конституційні правовідносини між державою та, зокрема, громадянами, у яких держава бере на себе зобов’язання забезпечити захист вільної конкуренції та інші умови безперешкодної підприємницької діяльності, а громадянин вправі обирати вид такої ді­яльності, легалізовувати її у встановленому законом порядку. Однак для реалізації цієї норми необхідний розвиток конституційних правовідносин на галузевому рівні.

Важливою особливістю конституційних правовідносин є їх місце та роль у системі пра­вовідносин. Оскільки конституційне право є фундаментальною і провідною галуззю пра­вової системи, конституційні правовідносини як базові та системоутворюючі складають фундамент складної системи соціальних зв’язків, що підлягають правовому впливові.

Конституційно-правові відносини — це нормативно визначені суспільні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб’єктів конституційного права, або ж незалежно від їх волі як результат певного стану чи статусу, й породжують конституційні права і обов’язки учасників цих відносин.

Великою мірою специфіка конституційних правовідносин проявляється через їх кла­сифікацію та структурні елементи — суб’єкти, об’єкти, зміст.

Класифікація конституційних правовідносин. Класифікація конституційних правовідно­син не вичерпується загальними та конкретними правовідносинами. їхня типологізація можлива й за іншими критеріями.

Так, залежно від виконуваних конституційними нормами регулятивних функцій ви­никають установчі, правовстановлювальні та охоронювальні відносини.

За формою конституційні правовідносини поділяються на правовідносини у власному розумінні та правові стани. У перших чітко визначені права та обов’язки суб’єктів, а у других — хоч і чітко виділяються самі суб’єкти, зміст їх прав та обов’язків конкретно не визначено і виходить з великої кількості конституційних норм. До таких видів відносин належать, зокрема, громадянські стани (громадянство, іноземство тощо), статус Авто­номної Республіки Крим у складі України, статус столиці тощо.

За змістом конституційно-правові відносини поділяють на матеріальні та процесу­альні. Матеріальні правовідносини складаються в процесі реалізації матеріальних норм конституційного права, коли реалізуються права та обов’язки, які складають зміст пра­вовідносини. Такі відносини виникають, наприклад, у процесі реалізації більшості норм другого розділу Конституції України, присвяченого правам, свободам й обов’язкам лю­дини та громадянина.

За об’єктами правового регулювання (або за інститутами конституційного права) консти­туційно-правові відносини поділяють на наступні різновиди, пов’язані з: а) основами кон­ституційного ладу; б) правовим статусом особистості; в) формами безпосередньої демо­кратії; г) державним устроєм; ґ) організацією та діяльністю органів публічної влади тощо.

Конституційні правовідносини за способом індивідуалізації об’єктів можна поділити на дві групи: відносні (двосторонньо індивідуалізовані) та абсолютні (односторонньо індиві­дуалізовані). У відносних правовідносинах «поіменно» визначені всі учасники, при цьому праву одного чи декількох суб’єктів кореспондує обов’язок одного або декількох суб’єктів, що заздалегідь відомі. Наприклад, відповідно до статті 12 Конституції України українці, що проживають за кордоном, мають право на задоволення національно-культурних і мовних потреб, а Українська держава зобов’язана дбати про задоволення таких потреб. Абсолютні правовідносини — це правовідносини, в яких точно визначена лише одна сторона — носій суб’єктивного права, а зобов’язаними у таких відносинах виступають всі інші особи, що не повинні перешкоджати реалізації суб’єктивного права уповноваженою особою. При­кладом такого виду правовідносин можуть слугувати правовідносини, що виникають на підставі частини першої статті 105 Конституції України, відповідно до якої Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень. Уповно­важений суб’єкт тут чітко визначений, а коло інших суб’єктів, що мають утримуватися від будь-яких дій, що порушують недоторканність уповноваженої особи, безмежне.

За характером дій суб’єктів виділяють конституційні правовідносини активного та пасивного типу. Конституційні правовідносини активного типу виникають на основі зобов’язальних норм та вимагають від зобов’язаних суб’єктів вчинення на користь упо­вноважених суб’єктів певних дій, без яких інтереси уповноважених суб’єктів не можуть бути задоволені. Так, відповідно до частини третьої статті 143 Конституції України ор­ганам місцевого самоврядування можуть надаватися окремі повноваження органів ви­конавчої влади. Для реалізації органами місцевого самоврядування делегованих повно­важень норма Конституції зобов’язує державу фінансувати здійснення цих повноважень за рахунок коштів Державного бюджету та передавати органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності. У конституційно-правових відносинах пасивного типу, що виникають на підставі уповноважуючих та забороняючих норм, певні дії вчиня­ються самою уповноваженою особою, а від зобов’язаної особи вимагається одне — утри­муватися від певної поведінки, тобто зобов’язана особо не повинна вчиняти будь-яких активних дій. Прикладом такого виду відносин можуть слугувати відносини, що виника­ють на підставі частини першої статті 32 Конституції України, яка закликає всіх суб’єктів права утриматися від втручання в особисте і сімейне життя людини.

За часом дії конституційні правовідносини розподіляються на тимчасові (термінові) та постійні (безтермінові). Тимчасові правовідносини діють протягом певного терміну, що встановлений відповідною правовою нормою. Вони виникають у результаті реалізації конкретних норм та припиняються виконанням закладених у нормі прав та обов’язків. До тимчасових, як правило, належать правовідносини, пов’язані з виборчим процесом, проведенням референдуму тощо. Постійні правовідносини не обмежені у часі, однак це не означає, що вони вічні — їх припинення може бути викликане іншими юридичними фактами. Наприклад, смерть громадянина припиняє відносини громадянства. Зокрема, до постійних конституційних правовідносин належать всі відносини, пов’язані із право­вими станами.

В літературі виділяються й інші класифікації: за суб’єктами, за юридичними фактами тощо.

Проблема владних відносин у конституційному праві. Найвагомішою сферою консти­туційно-правового регулювання є відносини, пов’язані із здійсненням публічного влада­рювання'. конституційне право визначає статуси всіх вищих та багатьох інших державних органів, всіх органів місцевого самоврядування та закріплює основи взаємодії між ними, яка виникає у процесі здійснення управління суспільством. Управлінські відносини, які можна визначити як процесуальні взаємини, в які вступають суб’єкти конституційного права, виникають в процесі взаємодії публічно-владних структур.

До системи соціально-управлінських відносин входять державно-управлінські відносини в якості соціально-організаційних відносин між державою в особі її органів та посадових осіб, з одного боку, та суспільством (його членами) — з іншого, а також самоврядні відноси­ни, які виникають у процесі здійснення управління територіальними громадами, між орга­нами місцевого самоврядування та територіальною громадою, а також органами місцевого самоврядування та окремими членами територіальної громади. Також існує особливий вид соціально-управлінських відносин — відносини міждержавними органами та органами міс­цевого самоврядування. Всі ці види правовідносин за характером можуть бути різних типів.

Різновиди взаємодії відповідають типам структурних зав’язків (стабільним відноси­нам, які виникають між суб’єктами владарювання у ході їх взаємодії), які виникають між цими органами. При здійсненні взаємодії можна виділити три основних типи структур­них зав’язків: координаційні, субординаційні та реординаційні структурні зв’язки.

Координація яквид взаємодії суб’єктів конституційних правовідносин характеризується тим, що встановлюється, як правило, між не підпорядкованими один одному суб’єктами та ґрунтується на взаємній зацікавленості у доцільних спільних діях рівноправних органів з метою забезпечення ефективного управління. Координаційна взаємодія має здійсню­ватися в тих сферах суспільного життя, які однаково важливі для сторін правовідносин. Така взаємодія може виражатися у затвердженні спільних актів або створенні спільних органів на паритетних засадах.

Субординаційна взаємодія характеризується тим, що здійснюється між органами, між якими існують вертикальні управлінські відносини, коли один орган підпорядкований іншому. Субординаційна взаємодія передбачає функціональну підпорядкованість, право затвердження документів, підконтрольність, підзвітність. Відносини такого типу склада­ються, наприклад, між Кабінетом Міністрів України та окремими міністерствами.

Реординаційна взаємодія суб’єктів конституційних правовідносин проявляється у ви­гляді зворотних зв’язків, коли при здійсненні власних повноважень один суб’єкт має здійснити погодження з іншим, коли одні органи входять з ініціативою до інших органів. Це забезпечується правом представників певних органів бути присутніми з правом до­радчого голосу на засіданнях інших органів, правом звертатися до суду для скасування актів тощо, що також має реординаційний характер. Наприклад, відповідно до частини 6 статті 107 Конституції України у засіданнях Ради національної безпеки і оборони Украї­ни може брати участь Голова Верховної Ради України. На підставах, передбачених части­ною 2 статті 137 Конституції України Президент України звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, зупиняючи при цьому їхню дію до вирішення питання судом.

Структура конституційних правовідносин. Конституційні правовідносини мають свою структуру, тобто внутрішню взаємоузгоджену систему діалектично пов’язаних основних складових елементів — суб’єктів, об’єкта та змісту правовідносини, а також спосіб зв’язку між цими елементами.

Суб’єктний склад — одна з особливостей конституційно-правових відносин. Деякі з суб’єктів конституційно-правових відносин (народ, нація, територіальні утворення) не виступають суб’єктами правовідносин в інших галузях права. Значущість і особливість суб’єктного складу конституційних відносин підкреслюється навіть назвами розділів Конституції: чимало з них за назву мають найменування того чи іншого учасника кон­ституційних правовідносин — «Верховна Рада України», «Президент України», «Консти­туційний Суд України».

Слід розрізняти поняття «суб’єкт конституційного права» та «суб’єкт конституцій­них правовідносин». Суб’єкт права — це потенційний учасник правовідносин. Він має суб’єктивне право та фактичну можливість вступити у правовідносини та вступить у них при настанні відповідних юридичних фактів, але на даний момент не бере безпосередньої участі у відповідній правовій взаємодії. Так, наприклад, Президент України є беззапереч­ним суб’єктом конституційного права, але не завжди він є учасником конкретних кон­ституційних правовідносин, приміром, щодо усунення його з поста в порядку конститу­ційної процедури імпічменту.

Об’єкти конституційних правовідносин як їх структуроутворюючий елемент являють собою вищі соціальні цінності, які знайшли конституційне закріплення. Це є матеріаль­ні, духовні та інші блага, що задовольняють або можуть задовольняти інтереси, потреби та цілі суб’єктів конституційного права та з приводу яких ці суб’єкти вступають у право­відносини та здійснюють свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Отже, це є явища, з якими норма конституційного права пов’язує поведінку учасників правовідносин. У та­кий спосіб об’єкти конституційних правовідносин відіграють важливу роль у забезпечен­ні зв’язку між їх учасниками, в реалізації ними своїх інтересів, потреб та цілей, надаючи таким відносинам цілеспрямований характер. До основних об’єктів конституційно-пра­вових відносин належать: основи конституційного ладу; людина, її права та свободи; на­родний суверенітет; державна влада; місцеве самоврядування; державна територія тощо.

Зміст конституційно-правових відносин складає юридичний зв’язок між суб’єктами у формі прав і обов’язків, передбачених відповідною нормою конституційного права. Ці права і обов’язки, їх наявність зумовлюють соціальну поведінку учасників та відрізня­ють правові відносини від неправових. Таким чином, конституційно-правові відносини виступають формою юридичних зав’язків між суб’єктами правового спілкування, що є одночасно результатом дії норм конституційного права як норм вищої юридичної сили та прямого механізму дії.

Суб’єкти конституційних правовідносин. Суб’єкти конституційного права аби стати суб’єктами конституційних правовідносин повинні мати відповідну правосуб’єктність, що включає сукупність таких елементів: правоздатність (зумовлена правовими нор­мами спроможність та можливість суб’єкта мати суб’єктивні права та нести юридичні обов’язки), дієздатність (зумовлена правовими нормами спроможність суб’єкта своїми усвідомленими діями набувати суб’єктивних прав та юридичних обов’язків та здійснюва­ти їх), деліктоздатність (спроможність суб’єкта нести юридичну відповідальність за свої діяння).

До числа суб’єктів конституційно-правових відносин належать:

- індивіди: громадяни, іноземці, особи без громадянства. Всі вони користуються на те­риторії держави відповідними конституційними правами, несуть певний обсяг обов’язків;

- спільності людей: народ як суверен та єдине джерело влади у державі; нація (як ти­тульна, так і національні меншини); населення окремих територіальних одиниць (насе­лення областей, районів, територіальні громади міст, селищ та сіл);

- об’єднання громадян: політичні партії, громадські об’єднання, професіональні спіл­ки, трудові колективи, релігійні організації, органи самоорганізації населення тощо;

- державно-територіальні утворення: сама держава, автономії, області, міста тощо;

- органи публічної влади: органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня; окремим статусом в цій групі користуються депутати представницьких органів держа­ви та місцевого самоврядування;

- міжнародні органи та організації (Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія), Європейський суд з прав людини тощо).

У теорії права за типами правосуб’єктності та функціями виділяють в якості суб’єктів правовідносин юридичні особи публічного та приватного права (В. Дудченко). У цьому ас­пекті актуалізується питання розгляду юридичних осіб публічного права в якості суб’єктів конституційно-правових відносин. У літературі до юридичних осіб публічного права, спи­раючись на «міждисциплінарний підхід», відносять державу та муніципальні утворення, територіальні публічні колективи, органи та установи публічної влади, некомерційні гро­мадські організації (В. Чіркін). В якості головної мети юридичної особи публічного права визначається виконання «спільних справ», прагнення до «загальної користі».

Тут слід зауважити, що загальні питання функціонування таких юридичних осіб ви­значені Цивільним кодексом України. Частиною другою ст. 81 Цивільного кодексу Укра­їни визначено, що поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного права та юри­дичних осіб публічного права відбувається залежно від порядку їх створення: юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів або на підставі модельного статуту; юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. При цьому Цивільним кодексом України встанов­люються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публіч­ного права встановлюються Конституцією України та законом. На юридичних осіб пу­блічного права, відповідно до ст. 82 Цивільного кодексу України, у цивільних відносинах поширюються положення ЦК України, якщо інше не встановлено законом.

Певні особливості юридичних осіб публічного права, у порівнянні із юридичними осо­бами приватного права, викликані особливостями участі цих осіб у цивільному обороті. І хоч деякі суб’єкти конституційного права (політичні партії, органи державної влади та місцевого самоврядування) є юридичними особами публічного права (прямо визначені законом як такі), це не впливає на їх статус як суб’єктів конституційних правовідносин, а підкреслює їхню можливість бути суб’єктами цивільних правовідносин. А належність держави та територіальної громади до категорії юридичних осіб виглядає зовсім необ­грунтованою.

Об’єкти конституційних правовідносин. Конституційні правовідносини не обмежують­ся наявністю лише суб’єктів, що мають права та обов’язки. Більш детальному вивчен­ню правових відносин сприяє визнання наявності в їх структурі об’єкта, який визначає сенс поведінки суб’єктів. Під об’єктом правовідносин розуміють те, на що спрямоване конкретне суб’єктивне право та відповідний йому юридичний обов’язок з метою задово­лення інтересів, потреб та цілей суб’єктів правовідносин. Діяльність суб’єктів конститу­ційних правовідносин завжди спрямована на визначений об’єкт цих правовідносин, що передбачений конституційно-правовою нормою. Одночасно об’єкт конституційно-пра­вових відносин надає цій діяльності цілеспрямований, усвідомлений характер та відіграє необхідну структуроутворюючу роль щодо інших елементів правовідносин.

Об’єкт правовідносин повинен містити в собі зацікавленість суб’єктів цих правовідно­сини, має забезпечувати реалізацію та захист законних прав та інтересів учасників пра­вовідносин, оскільки сам сенс вступу в юридичні відносини полягає для його суб’єктів у тому, щоб набути прав, реалізувати наявні права, щоб цим змінити баланс своїх прав і обов’язків. До числа об’єктів конституційних правовідносин можуть бути віднесені «го­ловним чином вищі соціальні цінності, які набувають рівня конституційного закріплення і знаходять відображення у конституційних принципах і загально регулятивних нормах, програмних положеннях» (Ю. Тодика). До об’єктів конституційно-правових відносин на­лежать такі явища реальної дійсності, як: поведінка людей, діяльність органів держави і місцевого самоврядування, а також політичних партій та громадських об’єднань, дер­жавна територія, публічна влада, суверенітет, права людини, майнові та немайнові блага та інші матеріальні, духовні, соціальні цінності, з приводу яких суб’єкти конституційних правовідносин вступають у ці правовідносини і на використання чи охорону яких спря­мовані суб’єктивні конституційні права та юридичні обов’язки цих суб’єктів.

Зміст та характер конституційних правовідносин. Конституційно-правові відносини ви­никають із практичної діяльності відповідних суб’єктів правових зв’язків і обумовлені їхньою соціальною поведінкою. Саме тому в єдиному змістові конституційно-правових відносин умовно виділяють юридичний зміст, який включає у себе права та обов’язки суб’єктів, та матеріальний зміст, що виражений в їхній фактичній поведінці. При цьому юридичний зміст по відношенню до матеріального виступає правовим засобом забезпе­чення та формування останнього. Отже зміст конституційних правовідносин слід розгля­дати як єдність реальних суспільних відносин та їх юридичної форми (Р. Халфіна).

Юрид ичний зміст конституційної правовідносини тісно пов’язаний з конституційно- правовою нормою, оскільки саме в ній формулюються суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів правовідносин. Суб’єктивне право — належна суб’єкту права можли­вість (свобода) на свій розсуд задовольняти передбачені об’єктивним правом інтереси, потреби та цілі. Належне суб’єкту право тому називається суб’єктивним, оскільки саме від волі суб’єкта залежить, як ним скористуватися. І тут слід звернути увагу на два аспек­ти. По-перше, сказане свідчить про те, що конституційні правовідносини носять вольо­вий характер, оскільки саме від волі суб’єкта залежить порядок та спосіб реалізації свого права. Але воля суб’єкта є тут вторинною по відношенню до волі законодавця, сформу­льованої ним у правовій нормі. Саме тому поведінка суб’єктів окреслюється рамками правової норми. З цього випливає другий аспект реалізації суб’єктивних прав суб’єктами конституційних правовідносин: для людини і громадянина як суб’єкта перелік прав є невичерпним і відсутність у законодавстві прямої заборони є, по суті, сформульова­ним суб’єктивним правом, що може бути реалізоване; а для органів публічної влади як суб’єктів конституційних правовідносин суб’єктивні права зумовлені та обмежені чітким вичерпним переліком законодавчо закріплених повноважень. Юридичний обов’язок — пе­редбачена законодавством та охоронювана державою необхідність належної поведінки суб’єкта правовідносини. Обов’язки можуть бути загальними і поширюватися на всіх без виключення учасників конституційних правовідносин, можуть поширюватися на певні групи учасників або бути індивідуалізованими.

Юридичний зміст загальних конституційних правовідносин має певну особливість — він проявляється через конституційний статус, конституційне становище їх учасників, і при цьому тут може бути відсутньою поіменна індивідуалізація, перелік суб’єктів відно­син (В. Лучін).

Матеріальний зміст конституційної правовідносини становить фактична поведінка сторін, зумовлена їхніми інтересами, потребами та цілями. Метою всього конституційно- правового регулювання є намагання урівняти матеріальний зміст правовідносин з його ідеальною формою — юридичним змістом, щоб фактичні відносини складались саме у спосіб, передбачений відповідною нормою права. Це сприятиме утвердженню реальності Конституції як Основного Закону та стабілізації конституційного ладу.

Конституційні правовідносини, як і будь-які інші правові відносини, мають характер взаємодії між своїми суб’єктами. Реально правові відносини виникають лише в ході вза­ємодії сторін — учасників правовідносин, залежать від їхньої ініціативи, соціальної (пра­вової, політичної) активності, і тому конституційні правовідносини — завжди продукт взаємодії їх сторін. Лише їх дії наповнюють правовідносини реальним змістом, поза вза­ємодією учасників правовідносини втрачають будь-який сенс.

Соціальна активність, яка виникає на основі розмаїття соціальних потреб, інтересів та цілей, зумовлених демократичним плюралізмом, може викликати стан соціального на­пруження в суспільстві і, у свою чергу, створювати умови для виникнення конфліктної ситуації, що може мати своїм наслідком виникнення конфлікту. На підставі сказаного можна виділити дві форми соціальної активності суб’єктів конституційних правовідно­син — співробітництво (кооперацію) і конфронтацію (конфлікт). В обох випадках соціаль­на активність суб’єктів конституційних правовідносин означає наявність певних політи- ко-правових зв’язків, взаємодію.

Діяльність суб’єктів конституційних правовідносин, спрямована на досягнення певних інтересів та задоволення окремих цілей і потреб, може втрачати свою результативність та ефективність, коли вона зустрічається з соціальними чинниками, які перешкоджають її розвиткові. Такими перешкодами можуть стати і дії суб’єктів права, що мають проти­лежний інтерес, інші юридичні факти, і самі норми права, а також соціальні, політичні та економічні умови, які не дозволяють повного мірою реалізувати суб’єкту свій інтер­ес, задовольнити свою потребу, досягти певної мети. Перешкоди у діяльності суб’єктів конституційних правовідносин стимулюють соціальну напруженість, збільшують питому вагу деструктивної соціальної активності суб’єктів, що в цілому зумовлює конфліктні си­туації.

Отже, за характером взаємодії конституційні правовідносини поділяють на відносини співробітництва та відносини конфлікту.

Передумови і підстави виникнення та динаміки конституційних відносин. Для вступу суб’єктів конституційного права у правовідносини не достатньо однієї тільки їх соціаль­ної активності, зумовленої інтересами, потребами та цілями цих суб’єктів. Конкретні соціальні обставини (події та діяння), які викликають у відповідності з нормами права настання певних правових наслідків — виникнення, динаміку, припинення конституцій­них правовідносин, — дістали назву юридичних фактів. Суб’єкт права стає учасником правовідносин лише у тому разі, коли саме він є залученим у певну подію, коли він сам вчинив певне діяння або діяння вчинене відносно нього іншим суб’єктом. Таким чи­ном, правосуб’єктність та юридичний факт — необхідні підстави для виникнення, зміни та припинення будь-яких правовідносин, зокрема й конституційних. Певні життєві об­ставини виникають незалежно від правових норм, але правові норми надають їм статусу юридичних з метою регулювання та впорядкування державного та суспільного життя.

Класифікація юридичних фактів традиційно здійснюється за характером зв’язку з ін­дивідуальною волею осіб на події та діяння. Події — обставини, що об’єктивно не зале­жать від волі та свідомості людей, настають незалежно від їх бажання, але їхня юридич­на значимість, що надана їм гіпотезою конституційно-правової норми, пов’язує з ними ступінь можливої та/або належної поведінки суб’єктів. Серед юридичних фактів-подій можна назвати народження (набуття громадянства України за народженням) або смерть (повноваження Прем’єр-міністра України припиняються уразі його смерті), досягнен­ня певного віку (повноваження судді Конституційного Суду України припиняються при досягненні 65-річного віку), стан здоров’я (повноваження Президента України при­пиняються достроково у разі неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я). Діяння (дії та/або бездіяльність) — факти, що перебувають у прямій залеж­ності від волі та свідомості людей, ними вчиняються. У свою чергу, діяння поділяються на правомірні та неправомірні, оскільки діяння виражають вольову поведінку учасників правовідносин та їх співвіднесеність з вимогами конституційних норм. У правомірних діяннях акумулюється позитивна соціальна активність суб’єктів конституційного права, яка підтримується та стимулюється конституційним законодавством. А неправомірні ді­яння вчиняються всупереч конституційно-правовим приписам. Слід зауважити, що без­діяльність суб’єктів конституційних правовідносин набуває значення юридичного факту лише тоді, коли відповідно до конституційних приписів суб’єкт мав вчинити певні дії, але утримався цього.

Виходячи з цільової спрямованості суб’єктів на результати своєї діяльності, правомірні дії поділяють на юридичні акти (дії, спрямовані на отримання певних юридичних наслід­ків) та юридичні вчинки (дії, спрямовані на отримання певного результату, що зумовлює конкретні правові наслідки). Прикладом першого є приведення найстаршим за віком народним депутатом України до присяги новообраних членів парламенту нового скли­кання, правовим наслідком чого є набуття ними повноважень народних депутатів Укра­їни, а також сам цей факт є початком відліку терміну повноважень самої Верховної Ради України. До вчинків може бути віднесено звернення Президента України до народу із по­сланням, внесення до парламенту Президентом України кандидатури Прем’єр-міністра України для надання згоди на призначення. Тобто вчинки викликають правові наслідки незалежно від того, усвідомлював чи не усвідомлював суб’єкт їх правове значення, бажав чи не бажав настання правових наслідків, а юридичні акти спрямовані безпосередньо на правовий результат. Вчиняючи юридичні акти, суб’єкти конституційного права цілеспря­мовано створюють, змінюють, припиняють правові відносини. А вчинок виступає в якос­ті ініціативи до розгляду певного питання або проблеми.

Нерідко для виникнення (зміни, припинення) конституційно-правових відносин не достатньо одного юридичного факту — необхідна їх сукупність, тобто фактичний склад. Так, для розгляду питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічмен­ту, відповідно до статті 111 Конституції України, необхідна наявність таких юридичних фактів: 1) спеціальна тимчасова слідча комісія надала висновки і пропозиції щодо про­веденого розслідування; 2) Верховний Суд надав висновок про те, що діяння, в яких зви­нувачується Президент України, містять ознаки злочину; 3) Конституційний Суд Украї­ни надав висновок про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте сутність владних відносин у конституційному праві.

2. Які особливості правоздатності суб’єктів конституційних правовідносин?

3. Наведіть приклади матеріальних та нематеріальних об’єктів конституційних право­відносин.

4. Розкрийте юридичний та матеріальний зміст конституційних правовідносин.

5. Надайте характеристику юридичним фактам у конституційних правовідносинах.

Література

1. Гревцов Ю. И. Правовые отношения // Общая теория государства и права. Академи­ческий курс в 2-х томах / под ред. М. Н. Марченко. — Том 2. — Теория права. — М.: Зерцало, 1998. - С. 274.

2. Данилюк Ю. В. Теоретичні засади конституційних правовідносин в Україні: автореф. дис.... канд. юрид. каук. — К., 2009. — С. 6.

3. Дудченко В. В. Правовые отношения// Общетеоретическая юриспруденция: учебный курс : учебник / под ред. Ю. Н. Оборотова. — О. : Фенікс, 2011. — С. 148.

4. Крусян А. Р. Взаимодействие местных органов исполнительной власти и органов местного самоуправления в Украине. — Одесса: Юридическая литература, 2001.

5. Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. — М.: Юристь, 2001. — С. 308.

6. Лучин В. О. Конституционные нормы и правоотношения. — М., 1997. — С. 113.

7. Матузов Н. И. Общие правоотношения и их специфика // Правоведение. — 1976. — № 3.

8. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України. Академічний курс: підруч.: У 2 т. — Т. 1 / за ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Видавництво «Юридична думка», 2006. - С. 459.

9. Тодыка Ю. Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дис­циплина: учеб, пособ. — Харьков: Фолио; Райдер, 1998. — С. 71.

10. Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении. — М., 1980. — 305 с.

11. Чиркин В. Е. Юридическое лицо публичного права / В. Е. Чиркин. — М., 2009. —

С. 102-128. ’