§ 10. Основи правового статусу людини і громадянина в Україні

Поняття та види правових статусів особи; основні поло­ження сучасних концепцій прав людини. Ліберальна (євро­пейська) концепція прав людини та відтворення її основних положень у Конституції України; конституційні принципи правового статусу людини і громадянина в Україні.

Становище особи в суспільстві визначається правовими та іншими видами соціальних норм і позначається терміном «суспільний статус».

Правовий статус особи — це її юридично закріплене стано­вище в державі і суспільстві, він становить важливу складову частину суспільного статусу особи, стосується її як людини і громадянина і характеризує зв’язки особи з державою та дер- жавно-організованим суспільством. Такі зв’язки виникають у різних сферах діяльності суспільства і регулюються прак­тично всіма галузями національного права України, що доз­воляє виділяти у структурі правового статусу особистості різні галузеві статуси: конституційно-правовий, адміністра­тивно-правовий, цивільно-правовий, кримінально-процесуаль­ний тощо.

Найбільш суттєві зв’язки між людиною і громадянином, суспільством та державою дістали закріплення в Конституції України та інших законах — джерелах конституційного права і разом вони становлять конституційно-правовий статус людини і громадянина.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина зай­має особливе місце в системі галузевих правових статусів. Йо­го специфіка полягає в тому, що, по-перше, він єдиний і одна­ковий для всіх людей і громадян, по-друге, він відіграє роль базового, вихідного для всіх інших галузевих статусів.

Норми, які в своїй сукупності визначають конституційно- правовий статус людини і громадянина, становлять загальний конституційно-правовий інститут «Основи правового стату­су людини і громадянина». За своєю структурою цей інститут складається з кількох головних конституційно-правових ін­ститутів, до яких зокрема відносять:

1) конституційні принципи правового статусу людини і гро­мадянина;

2) громадянство;

3) загальну правосуб’єктність;

4) основні права, свободи й обов’язки;

5) гарантії правового статусу.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина ба­зується на певній концепції прав людини, тобто принципи пра­вого статусу людини і громадянина, перелік основних прав, сво­бод і обов’язків визначаються конституцією держави відповідно до тих чи інших теоретичних положень в галузі прав людини.

Права людини в загальному вигляді — це універсальна ка­тегорія, що характеризує захищену законом міру можливої поведінки людей, яка спрямована на задоволення потреб та інтересів людини шляхом користування елементарними, найбільш важливими благами і умовами безпечного, вільного існування особистості в суспільстві. Права людини характери­зують обсяг благ та умов, що забезпечують її вільний розвиток та визначаються суспільним положенням людини (положен­ням у системі матеріального виробництва).

В історії політико-правової думки, юридичній практиці, звичаєвому праві різних народів склалися чотири основних підходи до розв’язання проблеми прав людини, закріплення правового статусу особи:

1. Ліберальна (європейська) концепція прав людини ба­зується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини і обґрунтовує необхідність конституційного визначення таких умов, які би сприяли вільному розвиткові особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про природний стан людини та вищої соціальної цінності після самого життя. Вперше цю концепцію було відтворено в Декларації незалеж­ності США 1776 року та в Декларації прав людини і громадяни­на 1789 року (Франція). А основні положення сучасної лібераль­ної концепції прав людини такі:

1) всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їх природні права, а забезпечення та охорона цих прав — головне призначення держави;

2) свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині, тобто свобода людини не може бу­ти абсолютною, вона обмежується свободою інших людей. Ос­нова свободи людини — рівність можливостей для всіх;

3) межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом;

4) частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією держави з метою допомогти людині усвідомити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним;

5) обмеження прав людини можливе лише у виключних ви­падках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.

При цьому варто звернути увагу, що в літературі термін «свобо­да» вживається у двох значеннях: загальному та суб’єктивному. Свобода в загальному значенні означає такий стан існування народу і окремої людини, який характеризується можливістю людини діяти на власний розсуд, наявністю умов для вільного розвитку особистості. Саме в цьому значенні термін «свобода» використовується в Конституції України та у конституціях інших держав, де він виконує роль основоположного філософського принципу. Його зміст було вперше нормативно розкрито в ст. 4 Французької декларації прав людини і громадянина від 26 серп­ня 1789 року: «Свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому: таким чином, здійснення природних прав кожної людини має лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж правами. Ці межі можуть бути встановлені лише законом»^[20].

Зазначене положення Декларації, в свою чергу, було сфор­мульоване відповідно до визначення «свободи», яке було за­пропоноване Ш. Монтеск’є: «Свобода є правом чинити все, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, оскільки те ж могли б робити й інші громадяни».

Термін «свобода» в суб’єктивному значенні тотожний термі­ну «суб’єктивне право» і його використання пояснюється істо­ричними чинниками.

2. Колективістські концепції прав людини (марксистська, фашистська, расистські тощо) засновані на визнанні пріорите­ту певного соціального колективу (суспільства, класу, раси, нації тощо) стосовно особи, а також на обґрунтуванні обмеже­ності прав людини колективними (суспільними) інтересами. Подібні концепції є глибоко антидемократичними за сутністю, оскільки процес виявлення колективного (суспільного) інтере­су завжди має суб’єктивний характер, він здійснюється окре­мими особами або групами осіб на основі власних життєвих цінностей і, внаслідок цього, декларований суспільний інтерес ніколи адекватно не відображає реальних інтересів суспільства.

Так, втілення положень колективістської концепції в «соціа­лістичних конституціях» на практиці призводило до фактичного заперечення принципу свободи людини, градації основних прав людини (головними з яких вважалися соціально-економічні), дис­кримінації окремих категорій громадян (за класовою ознакою, май­новим станом тощо), а також до закріплення надмірно широкого кола основних обов’язків громадян перед суспільством і державою.

3. Мусульманська концепція або концепція рівності за шаріатом пов’язана з традиційним мусульманським правом. Її зміст полягає в такому: по-перше, обґрунтовується позбавлення жінок деяких політичних та громадянських прав; по-друге, за мусульманським правом вселенський суверенітет належить Ал­лаху, людина не вільна розпоряджатися собою і всі її дії наперед визначені Аллахом, а це, в свою чергу, дозволяє на підставі релігійних канонів виправдати обмеження прав людини.

4. Традиційні концепції складаються в звичаєвому праві окремих племен, а їх суть зводиться до того, що людина може реалізувати свої більш-менш важливі права лише колективно і в колективі (у рамках племені чи роду). Досить часто тради­ційні підходи пов’язані з трайбалізмом — наданням суттєвих привілеїв вихідцям з того племені чи роду, до якого належать керівники держави, правляча еліта.

Сучасний етап розвитку конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні починається з прийняттям Дек­ларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, в преамбулі якої наголошується необхідність всебічного забез­печення прав і свобод людини. Після прийняття Декларації в Україні починається процес переорієнтації правової систе­ми, її поворот від колективістського підходу щодо вирішення проблеми прав людини до сучасної ліберальної концепції, виз­нання і гарантування прав і свобод людини і громадянина як найвищої соціальної цінності. Своє логічне завершення цей процес отримав в Конституції України 28 червня 1996 року, яка встановила конституційний статус людини і громадянина на основі положень сучасної ліберальної концепції прав люди­ни і відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів в галузі прав людини.

- по-перше, у відмові від класового підходу при закріпленні правового статусу особи;

- по-друге, у визнанні суб’єктом прав і свобод людини і гро­мадянина. Поняття «права людини» і «права громадянина» є близькі але не тотожні. Вони відтворюють різні аспекти ста­тусу особи, а їх відмінність пов’язана з дуалізмом сучасного суспільства, яке, з одного боку, є громадянським, а з другого — політично організованим. Людина як член громадянського суспільства є суб’єктом прав, що випливають із природного права, їх обсяг однаковий для всіх людей. Ці права мають виз­начальний характер, вони притаманні всім людям від наро­дження (людина отримує їх одночасно з життям), вони не обу­мовлені належністю до громадянства України чи якоїсь іншої держави і не залежать від того, визнає їх держава чи ні. Права громадянина, тобто людини як члена політично організовано­го суспільства, випливають з позитивного права, вони закріп­люються за особою через її належність до громадянства Украї­ни, хоча як і права людини вони також мають незаперечний характер. Таким чином, лише громадяни України володіють у повному обсязі правами, що стосуються загальновизнаних прав людини та правами, які Конституція України пов’язує з належністю до громадянства України;

- по-третє, у визнанні суб’єктом прав і свобод індивідуаль­но кожної конкретної людини і громадянина, у відмові від пріоритету інтересів колективного суб’єкта у вигляді «народу», «трудящих», «робітничого класу» тощо. Це не означає повного заперечення колективного суб’єкта, але його визнання не мо­же призводити до ігнорування індивідуальних прав і свобод кожної людини, її індивідуальної свободи;

- по-четверте, у відмові від пріоритету інтересів держави над інтересами особи.

Водночас слід врахувати, що на сучасну ліберальну кон­цепцію прав люди певною мірою впливають колективістські ідеї. Проте на відміну від класичної колективістської консти­туційної моделі (зокрема, марксистської), в якій панує прин­цип абсолютного підпорядкування особи колективу, державі, суспільству, що, в свою чергу, базується на ідеї щодо можли­вості безмежного обмеження її прав заради «вищих» колектив­них, суспільних цілей та інтересів, ліберальна модель поряд із врахуванням інтересів суспільства чітко фіксує межу (окремі права взагалі не можуть бути обмежені) та конкретні цілі подібних обмежень — громадський порядок, здоров’я населен­ня, права і свободи, честь і гідність інших людей тощо.

Основні положення ліберальної концепції прав людини зазна­чені насамперед в тих нормах Конституції України, в яких за­кріплюються принципи правового статусу людини і громадянина.

Принципи правового статусу людини і громадянина — це вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови ре­алізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.

Конституція України згідно з загальнолюдськими ціннос­тями та міжнародно-правовими стандартами в галузі прав лю­дини, які визначені Загальною декларацією прав людини (1948 р.), Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Міжнародним пактом про грома­дянські і політичні права (1966 р.), Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), іншими міжнародно-правовими документами, закріплює наступні принципи правового статусу людини і громадянина (див. рис. 9):

1) принцип свободи людини (ст. 21, 23) відтворює стрижневу ідею сучасної ліберальної концепції прав людини про свободу як природний стан людини: «подібно до того, як людина наро­джується на світ з головою, руками, ногами, розумом і серцем, так вона народжується і вільною»^[21]. Конституційний принцип сво­боди людини обумовлює її право на вільний розвиток своєї особис­тості, а межею індивідуальної свободи є права і свободи інших людей;

2) принцип рівності людей у своїй гідності та правах (ст. 21) означає, що, по-перше, права і свободи визнаються за будь- якою людиною (якщо володіння ними не обумовлюється на­лежністю до громадянства України, тобто в ст. 21 Конституції України йде мова про рівність у правах, що випливають із при­родного права), по-друге, забороняється дискримінація в ко­ристуванні правами за будь-яких підстав, пов’язаних із при­родними особливостями особи та її соціальним статусом.

При цьому під гідністю людини розуміють визнання за лю­диною цінності як істоти, яка наділена розумом, волею та по­чуттями, незалежно від того, що вона про себе думає і як її оцінюють інші^[22]. Згідно з Преамбулою Міжнародного пакту про громадянські і політичні права гідність особи є властивістю, притаманною «всім членам людської сім’ї», визнання гідності людей, їх рівних і невід’ємних прав є «основою свободи, спра­ведливості і загального миру»⁸;

3) принцип рівності конституційних прав і свобод грома­дян України і їх рівності перед законом (ст. 24) означає, що за­бороняються будь-які форми обмеження прав громадян за расо­вою, політичною, релігійною, статевою, етнічною, соціальною, мовною чи іншими ознаками. Цей принцип імплантовано до Конституції України із Загальної декларації прав людини, ст. 2 якої стверджує: «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища»^[23];

4) принцип невідчужуваності та непорушності прав і сво­бод людини (ст. 21) стосується основних прав і свобод людини, які мають природний, природжений характер, тобто лише тих, що зафіксовані в Конституції України. Людина має основні права від народження, а не від держави, яка згідно з етатистсь- кими теоріями може «дарувати» чи «відбирати» ці права. Не- відчуженість та непорушність основних прав і свобод людини означає:

а) людина не може бути позбавлена цих прав і свобод: жодне із зафіксованих у Конституції України прав людини не може бути скасоване державою;

б) відмова людини від своїх основних прав і свобод є юри­дично недійсною;

в) у разі будь-яких порушень прав і свобод людини вони по­винні бути поновлені відповідними органами державної влади або законними діями особи, права якої були порушені;

г) основні (конституційні) права і свободи людини і громадя­нина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, ч. 2 ст. 64 якої забороняє навіть в умо­вах воєнного або надзвичайного стану обмежувати принцип рівності конституційних прав і свобод громадян, а також такі права і свободи: право на громадянство та право змінити грома­дянство; право на життя; право на повагу до його гідності; пра­во на свободу та особисту недоторканність; право направляти індивідуальні чи колективні петиції; право на житло; право на шлюб; рівність всіх дітей у своїх правах; право на судовий за­хист; право на відшкодування матеріальної та моральної шко­ди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повно­важень; право знати свої права і обов’язки; заборона зворотної сили закону; право на правову допомогу; право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази; заборона повторного притягнення до юридичної відповідальності; право на презумп­цію невинності: гарантія проти самообвинувачення (ст. 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конс­титуції України);

5) принцип гарантованості прав, свобод і обов’язків люди­ни і громадянина (ч. 2 ст. 22) означає, що вони мають бути за­безпеченими відповідними засобами, які б сприяли повній і ефек­тивній реалізації прав, свобод і обов’язків кожною людиною і громадянином;

6) принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 22) означає, що в майбутньому Конституція України доповнюватиметься по­ложеннями, в яких фіксуватимуться нові права і свободи лю­дини і громадянина. Це пов’язано з тим, що в міру розвитку суспільства усвідомлюються все нові й нові права і свободи, іманентно притаманні людині від народження або потрібні для повнокровної участі громадянина в суспільному та державно­му житті. На певному етапі виникає необхідність їх фіксації в сновному Законі з метою їх гарантування, забезпечення надійного захисту з боку держави;

6) принцип єдності прав людини і її обов’язків перед суспіль­ством знаходить відображення:

- по-перше, у наявності у кожного одночасно і прав, і обов’язків;

- по-друге, у тому, що багато конституційних прав мають в собі якості обов’язку (правового або морального).

Рис. 10. Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина