§ 9. Поняття конституційного ладу та його засад. Структура засад конституційного ладу України

Поняття конституційного ладу; поняття та структура засад конституційного ладу; гуманістичні засади конститу­ційного ладу України; конституційна характеристика Ук­раїнської держави; економічні, політичні, соціальні та духов­но-культурні засади конституційного ладу України

У науці конституційного права конституційний лад виз­начається:

- по-перше, як фактична конституція^[15] або цілісна система ос­новних політико-правових, економічних та соціальних відносин, які встановлюються та захищаються конституцією та іншими конституційно-правовими (державно-правовими) нормами;

- по-друге, як певний спосіб (форма) організації держави, який закріплено в його конституції^{1 [16];}

- по-третє, як такий стан (порядок) даних відносин, що ха­рактеризує відповідну державу як конституційну, забезпечує підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню в сус­пільній практиці і правосвідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв’язків між людиною, громадянським сус­пільством i державою або як встановлені конституційним пра­вом взаємовідносини між людиною, народом, суспільством і державою, що покликані забезпечити визнання та захист невід’ємних прав і свобод людини і громадянина, народовлад­дя, громадянського суспільства і демократичної держави^[17].

Останній підхід до розкриття значення поняття «конститу­ційний лад» э більш влучним, оскільки наявність в державі ак­ту, що називається конституцією і який визначає певний устрій, ще не свідчить про її конституційний характер і, відповідно, про наявність конституційного ладу. Поняття конституційно­го ладу не можна зводити лише до наявності чи відсутності юридичної конституції, він характеризує реальну обмеженість держави конституцією, гарантованість прав і свобод людини і громадянина.

Таким чином, характеристика конституційного ладу перед­бачає встановлення його співвідношення з державним ладом.

Державний лад — це система основних політико-правових, економічних, соціальних відносин, які закріплюються державно- правовими (конституційно-правовими) нормами. Державний лад може бути конституційним, якщо він визначає устрій консти­туційної держави, тобто держави, що впливає на суспільний лад виключно правовими засобами (встановлюючи або санкціонуючи правові норми, забезпечуючи їх реалізацію на основі конституції та інших легітимних джерел права), виконує певні обов’язки пе­ред людиною і суспільством, і неконституційним — державний лад тоталітарної чи авторитарної держави.

Отже, поняття «державний лад» є більш широким, ніж по­няття «конституційний лад». Конституційний лад передбачає наявність у державі юридичної конституції, але не зводиться лише до факту її існування. Конституційний лад набуває реаль­ного змісту лише за умови демократичного характеру консти­туції та реального дотримання конституційних положень, що забезпечує обмеженість держави, державної влади правом. Са­ме така обмеженість і створює оптимальні умови для функціо­нування громадянського суспільства, що є невід’ємним атри­бутом конституційної держави.

Громадянське суспільство — це поняття, яким позначають систему автономних стосовно державної влади суспільних від­носин у сфері соціально-економічного, духовного та культурно­го життя. Громадянське суспільство забезпечує необхідний і раціональний спосіб соціального існування людей, заснова­ний на розумі, свободі, праві і демократії. Сфера громадянсько­го суспільства охоплює:

1) соціально-економічні відносини й інститути (форми влас­ності, підприємництво, праця);

2) організацію і діяльність об’єднань громадян (громадсь­ких організацій, політичних партій, а також профспілок, твор­чих спілок, релігійних організацій тощо);

3) сферу виховання, освіти, науки і культури;

4) сім’ю — первинну основу співжиття людей;

5) систему засобів масової інформації;

6) етичні норми поведінки людей;

7) інші сфери приватних інтересів і потреб людей.

Взаємозв’язок конституційної держави і громадянського суспільства виявляється в тому, що держава здійснює свій ре­гулюючий вплив у сфері громадянського суспільства лише в певних межах, які встановлюються для захисту інститутів і механізмів громадянського суспільства. Таким чином, грома­дянське суспільство функціонує і як система, що частково (в певних межах) управляється державою, і як саморегулю­вальна система. У свою чергу, конституційна держава також знаходиться в певній залежності від саморегульованого грома­дянського суспільства та його потреб.

Засади конституційного ладу — це система вихідних прин­ципів організації державної влади в конституційній державі, відносин конституційної держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.

До основних засад конституційного ладу України (загальних засад) Конституція України, зокрема, відносить такі принципи:

- народовладдя (народний суверенітет);

- державного суверенітету і незалежності України;

- демократичного, соціального та правового характеру держави;

- республіканської форми правління;

- унітарного державного устрою України;

- визнання людини, як найвищої соціальної цінності, утвер­дження і забезпечення її прав і свобод;

- соціального захисту людини;

- статусу української мови як державної;

- поділу влади;

- гарантованості місцевого самоврядування;

- політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності;

- юридичного верховенства Конституції України і прямої дії її норм;

- рівності усіх суб’єктів права власності перед законом тощо.

Терміном «засади конституційного ладу України» познача­ють також загальний конституційно-правовий інститут, що закріплює основні принципи організації Української держави, які характеризують її як конституційну державу, а також виз­начає засади і найважливіші принципи взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.

Норми цього інституту містяться в розділі I Конституції Ук­раїни «Загальні засади».

- особливим предметом регулювання — регулюють суспіль­ні відносини, що визначають найважливіші питання організації державного і суспільного життя;

- загальним характером — закріплюють засади і принци­пи організації держави в найбільш загальній формі, а їх кон­кретизація здійснюється в інших розділах Конституції України та в актах чинного законодавства;

- найвищою юридичною силою — всі інші норми Консти­туції України, всі нормативно-правові акти держави базують­ся на конституційних нормах, що закріплюють засади консти­туційного ладу і, внаслідок цього, не можуть їм суперечити;

- підвищеною стабільністю — відповідно до ч. 3 ст. 5 Конс­титуції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, а законопроекти про внесення змін до розділу I Конституції України затверджу­ються всеукраїнським референдумом (ч. I ст. 156).

Структура інституту «Засади конституційного ладу Ук­раїни» включає три наступних елементи:

- норми, що визначають гуманістичні засади конституцій­ного ладу України;

- норми, в яких дається характеристика Української держави;

- норми, що закріплюють економічні, політичні, соціальні та духовно-культурні засади конституційного ладу України.

Гуманістичні засади конституційного ладу України — це основоположні принципи, які визначають та закріплюють провідну роль громадянина в державному будівництві та міс­цевому самоврядуванні. До них належать:

1. Принцип гуманізму. Конституція України 1996 року на відміну від конституцій «радянського» типу кардинально змінює підхід до вирішення проблеми про співвідношення лю­дини і держави. Проголошуючи визнання людини, її життя і здоров’я, честі й гідності, недоторканності і безпеки найви­щою соціальною цінністю, Конституція України (ст. 3) фор­мулює відповідь на цю проблему: не людина створена для дер­жави, а навпаки — держава для людини, держава відповідає за свою діяльність перед людиною, а утвердження і забезпечен­ня прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

2. Принцип суверенітету народу України (народного су­веренітету або народовладдя). Суверенітет означає верховен­ство та незалежність влади, тобто право суб’єкта влади за влас­ним розсудом вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої влади. У науці конституцій­ного права розрізняють кілька видів (форм) суверенітету: дер­жавний, національний та народний.

Державний суверенітет означає властивість держави са­мостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати свої функції всередині держави і у відносинах з іншими державами.

Національний суверенітет характеризує повновладдя нації, її політичну свободу, наявність у неї реальної можли­вості самостійно визначати спосіб свого національного життя, включаючи здатність самовизначатися і утворювати незалеж­ну державу.

Народний суверенітет означає повновладдя народу, тобто володіння народом, який є єдиним джерелом влади, політич­них та соціально-економічних засобів для його реальної участі у здійсненні публічної, політичної влади (державної влади та місцевого самоврядування), в управлінні державними та суспільними справами. Принцип народовладдя отримав закріплення в ст. 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».

У співвідношенні «суверенітет народу — державний сувере­нітет» пріоритет належить суверенітету народу, він здійснює ус­тановчу владу і визначає конституційний лад держави та конк­ретну форму державної влади, його воля обов’язкова для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

У той же час, і це підтверджує аналіз відповідних положень Конституції України, можуть бути передбачені і окремі обме­ження народного суверенітету. Такі обмеження можуть носити формальний або змістовний характер. Формальне обмеження народного суверенітету виявляється у тому, що Конституція України чітко визначає форми народного волевиявлення — вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії (ст.

За змістом народний суверенітет обмежується невід’ємни­ми правами і свободами людини і громадянина: «Консти­туція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадяни­на» (ст. 157 Конституції України). Ця заборона носить абсо­лютний характер і не залежить від способу зміни Консти­туції України — Верховною Радою України чи шляхом всеукраїнського референдуму.

Здійснення народовладдя відбувається у двох формах: без­посередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (безпосередня і представницька демократія).

Безпосередня (пряма) демократія — це пряме здійснення влади народом у загальнодержавному або місцевих масштабах (народне волевиявлення). Найважливішими формами безпосе­редньої демократії є вибори та референдум.

Представницька демократія — це здійснення влади через вільно обрані народом представницькі органи та через органи, що створюються обраними народом органами.

Другий елемент у структурі засад конституційного ладу Украї­ни становлять норми, в яких міститься характеристика якісних рис Української держави: державний суверенітет, демократич­ний, соціальний та правовий характер держави, республіканська форма правління та унітарна форма державного устрою:

1. Україна — суверенна і незалежна держава. Обов’язковою передумовою конституційного ладу в будь-якій державі є її су­веренність. Держава здатна виражати волю своїх громадян, у повному обсязі гарантувати їх права і свободи лише тоді, ко­ли вона є суверенною. Суверенітет як обов’язковий атрибут державної влади виступає якісною рисою держави і становить важливу засаду конституційного ладу України.

Ознаками суверенітету Української держави є:

- верховенство державної влади на всій території України;

- єдність і неподільність державної влади;

- незалежність і самостійність державної влади.

Верховенство державної влади означає: по-перше, її не об­меженість нічим і ніким, за винятком народного суверенітету (установчої влади народу України), Конституції України, гро­мадянського суспільства, природного права і законів; по-друге, відсутність на території України будь-якої іншої конкуруючої влади, яка б могла видавати легітимні закони; по-третє, підпо­рядкованість державній владі всіх громадян, їх об’єднань, ор­ганів державної влади і органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб.

Єдність державної влади полягає в наявності єдиної систе­ми органів державної влади (законодавчої, виконавчої та судо­вої), які мають єдині цілі та завдання діяльності, що забезпе­чує певну ступінь керованості суспільством.

Незалежність і самостійність державної влади означає, по-перше, її правоспроможність приймати нормативні акти та забезпечувати їх виконання за допомогою засобів державного примусу самостійно, без впливу інших сил; по-друге, відсутність залежності (політичної, фінансової, організаційної тощо) органів державної влади від будь-кого всередині держа­ви та за її межами.

Таким чином, державний суверенітет характеризує повно­ту законодавчої, виконавчої та судової влади держави на її території, що виключає наявність будь-якої конкуруючої влади, а також непідпорядкованість держави владі інозем­ної держави у сфері міжнародного спілкування.

Конституційно-правовими ознаками України як суверенної держави є:

1) установчий характер державної влади України — прийняття Конституції України, внесення до неї змін і допов­нень; встановлення засад конституційного ладу; визначення форми правління та форми державного устрою Української держави; встановлення системи органів державної влади та визначення їх структури, порядку формування та компетенції; визначення взаємовідносин держави з людиною і громадяни­ном, інститутами громадянського суспільства;

2) територіальна цілісність. Кожна суверенна держава має свою державну територію. Згідно з міжнародним правом державною територією є частина земної кулі, яка належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіаль­не верховенство.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Конституції України суверенітет Ук­раїни поширюється на всю її територію. Складовими держав­ної території України є її суша, води, надра та відповідний по­вітряний простір. Деякі суверенні права Україна здійснює також і в межах територій зі змішаним правовим режимом (континентальний шельф та економічна зона).

Державна територія України в межах наявного кордону є цілісною і недоторканною (ч. 3 ст. 2 Конституції України). Цілісність державної території України полягає в забороні її насильницького поділу. Недоторканність державної терито­рії України означає те, що всі інші держави зобов’язані утри­муватися від будь-яких зазіхань на територію України від­повідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, закріплених у Статуті ООН та в інших міжнародних договорах.

Згідно з ч. 1 ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу;

3) єдиний конституційний простір. Конституція України є юридичною базою для формотворчої діяльності всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, вона виз­начає зміст та напрямки розвитку галузевого законодавства.

До складу України входить автономне утворення — Авто­номна Республіка Крим (АРК), яка має Конституцію Автоном­ної Республіки Крим (ч. 1 ст. 135 Конституції України). Право приймати Конституцію АРК належить Верховній Раді АРК, але вона набуває чинності лише після затвердження Верхов­ною Радою України не менш як половиною від її консти­туційного складу. Такий порядок прийняття та затвердження Конституції АРК забезпечує їй відповідне місце в системі зако­нодавства України, складовою частиною якого вона є;

4) громадянство. Одним із виявів суверенітету держави є встановлення громадянства. Згідно зі ст. 4 Конституції Украї­ни в Україні існує єдине громадянство. Принцип єдиного гро­мадянства має на меті уникнення випадків кумуляції громадян­ства окремих осіб (подвійного громадянства або біпатризму) і забезпечення тим самим єдиного правового статусу для всіх громадян України;

5) єдина грошово-кредитна система. Наявність власної гро­шової одиниці є важливим виявом державного суверенітету. Ст. 99 Конституції України визначає, що грошовою одиницею України є гривня;

6) національні Збройні сили. Державний суверенітет перед­бачає реальну здатність держави забезпечити свою внутрішню і зовнішню безпеку. Оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності Конституція Украї­ни (ч. 2 ст. 17) покладає на Збройні сили України;

7) міжнародна правосуб’єктність. Україна як суверенна держава є повноправним суб’єктом міжнародного права, може вступати у відносини з іншими суверенними державами, всту­пати до міжнародних організацій, укладати міжнародні дого­вори тощо. Зовнішньополітична діяльність України спрямова­на на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з чле­нами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (ст. 18 Консти­туції України);

8) офіційний статус державної мови. Державною мовою вважається визнана конституцією або чинним законодавством основна мова держави^[18]. Згідно з ч. 1 ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Це покладає на державу обов’язок забезпечувати всебічний розвиток і функ­ціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. У той же час держава гарантує віль­ний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України;

9) державні символи. Важливими ознаками суверенної дер­жави є державні символи: Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн і столиця.

Державний Прапор — це офіційний відмінний знак (ембле­ма) держави, символ її суверенітету. Згідно з Конституцією Ук­раїни (ч. 2 ст. 20) Державний Прапор України являє собою стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Державний Герб (польською. herb, від нім. Erbe — спадщи­на) — це відмінний знак, що є офіційною емблемою держави, яка зображується на прапорах, грошових знаках, печатках та деяких офіційних документах. Згідно з Конституцією України (ч. 3 ст. 20) Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. При цьому головним елементом великого Державно­го Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Велико­го (малий Державний Герб України) — ч. 4 ст. 20 Конституції України.

Державний Гімн (грец. Hymnos — урочиста пісня) музи­кально-поетичний твір, який разом з державним гербом і дер­жавним прапором є офіційним символом держави. Конституція України (ч. 5 ст. 20) визначає, що Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами, за­твердженими законом, що приймається не менш як двома тре­тинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Текст Державного Гімну України був затверджений Зако­ном України «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 р. Згідно зі ст. 1 зазначеного Закону Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із сло­вами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:

«Ще не вмерла України і слава, і воля, Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля. Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці. Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду».

Відповідно до ч. 7 ст. 20 Конституції України столицею Ук­раїни є місто Київ.

2. Україна — демократична держава. Демократичною вва­жається держава, устрій і діяльність якої відповідають волі на­роду, загальновизнаним правам і свободам людини і громадя­нина. Ознаками України як демократичної держави є:

1) реальний характер представницької демократії, який забезпечується обранням Верховної Ради України, Президента України, представницьких органів місцевого самоврядування на основі демократичних принципів виборчого права;

2) організація державної влади в Україні на засадах її по­ділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України). Теорія розподілу влад була розроблена Д. Локком та Ш. Монтеск’є, а її зміст зводиться до того, що з метою забезпе­чення свободи громадян, по-перше, різні функції (види або форми) державної влади — законодавча, виконавча і судова — здійснюються різними, відносно автономними стосовно один до одного, органами державної влади, по-друге, ці органи ма­ють бути взаємно врівноваженими, що досягається за допомо­гою системи «стримувань та противаг» — різні види органів державної влади наділяються відповідними взаємними конт­рольними повноваженнями стосовно один до одного. Уперше в Україні принцип поділу влади був зафіксований в Консти­туції УНР 29 квітня 1918 року. В новітній історії України цей принцип вперше проголошений в Декларації «Про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 року;

3) конституційне закріплення та практична реалізація принципу ідеологічного і політичного плюралізму (ст. 15 Конституції України). Цей принцип, по-перше, виключає мож­ливість існування в суспільстві будь-якої обов’язкової ідеології (державної чи іншої), по-друге, передбачає завдання держави сприяти організації та діяльності всіх політичних партій, інших організацій, діяльність яких знаходиться в межах Конституції і чинного законодавства України. Правовий статус політичних партій, громадських організацій в Україні визначається Законом України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 року;

4) визнання та гарантованість місцевого самоврядуван­ня (ст. 7 Конституції України).

3. Україна — соціальна держава. У науці конституційного права сформульовано три підходи до розкриття змісту поняття «соціальна держава». Перший пов’язаний із розумінням соціаль­ного в найбільш загальному вигляді, тобто як тотожного суспіль­ному. Термін «соціальна держава» в цьому розумінні означає, що держава несе відповідальність за суспільство. Другий пов’язаний із трактуванням соціального як показника на соціальний статус людини, її зв’язок із суспільством. Згідно з третім, який підтри­мується більшістю вчених, соціальна держава — це держава, яка надає підтримку незахищеним верствам населення, на­магається впливати на розподіл матеріальних благ відповід­но до принципу соціальної справедливості з тим, щоб забезпе­чити кожній людині гідне існування^[19].

Головним завданням соціальної держави є сприяння суспіль­ному прогресу, що базується на закріплених законодавством принципах соціальної рівності, загальної солідарності та взаєм­ної відповідальності. Соціальна держава бере на себе обов’язок забезпечити кожному членові суспільства гідний сучасної люди­ни мінімум соціальних благ. Обов’язками соціальної держави згідно з Конституцією та чинним законодавством України є:

- забезпечення соціальної спрямованості економіки;

- охорона праці і встановлення гарантованого мінімуму оп­лати праці;

- охорона здоров’я людей;

- забезпечення підтримки сім’ї, дитинства, материнства і батьківства;

- розвиток системи соціальних служб, які забезпечують соціальний захист громадян;

- встановлення пенсій, інших видів соціальних виплат та допомоги.

4. Україна — правова держава. Сучасна юридична наука під правовою (у формальному значенні) розуміє демократичну державу, в якій забезпечується верховенство закону, послідов­но проводиться принцип поділу влади та визнаються і гаранту­ються права і свободи кожної людини. В Конституції України закріплено такі ознаки України як правової держави:

1) верховенство права (ч. 1 ст. 8). Принцип верховенства права передбачає:

- пов’язаність законодавчої влади природним правом (дер­жава може видавати лише такі закони, які відповідають приписам природного (надпозитивного) права);

- верховенство закону, що означає, по-перше, визнання за Конституцією України найвищої юридичної сили (ч. 2 ст. 8); по-друге, віднесення до предмету законодавчого регулюван­ня найважливіших, ключових суспільних відносин у всіх сферах діяльності суспільства (ст. 92); по-третє, пануван­ня закону, безумовне підпорядкування закону всіх членів суспільства, інститутів публічної влади та держави в цілому;

2) здійснення державної влади на засадах її поділу на за­конодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6). Три гілки влади діють відносно самостійно і незалежно одна від одної таким чи­ном, щоб не допустити можливості домінування однієї з них та узурпації внаслідок цього всієї повноти влади в одних руках;

3) вищий пріоритет прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 19). Правова держава визнає і гарантує права і свободи 96

людини і громадянина, які закріплені Конституцією, загально­визнаними нормами міжнародного права, законами та іншими нормативними актами. Один із принципів правової держави «все, що не заборонено, те дозволено» сформульовано в Конс­титуції України таким чином: «ніхто не може бути примуше­ний робити те, що не передбачено законодавством»;

4) незалежність суду (ч. 1 ст. 126). У правовій державі суд відіграє роль головного елементу механізму гарантій прав і свобод людини. В силу цього має бути забезпечена реальна не­залежність суду від будь-яких владних чи громадських струк­тур. Тільки незалежний суд може ефективно захистити люди­ну від свавілля органів виконавчої влади та їх посадових осіб;

5) законність управління (ч. 2 ст. 19). Згідно з Консти­туцією України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України;

6) правовий захист людини від порушення їі прав держав­ною владою та місцевим самоврядуванням (ст. 55, 56). Згідно з Конституцією України захист прав і свобод людини і грома­дянина може здійснюватися: судом, Уповноваженим Верхов­ної Ради України з прав людини; іншими органами державної влади та органами місцевого самоврядування, міжнародними судовими установами або органами міжнародних організацій, членом яких є Україна; кожною окремо взятою людиною за до­помогою заходів, не заборонених законом.

5. Україна — республіка. В юридичній науці під формою правління розуміють певний спосіб організації верховної вла­ди в державі, який характеризується структурою, порядком формування, компетенцією вищих органів державної влади, встановленим порядком взаємовідносин між ними, ступе­нем участі населення в їх формуванні. Форма правління є найважливішим елементом форми держави.

Головною, визначальною ознакою форми правління є конс­титуційно-правовий статус глави держави. Залежно від стату­су глави держави сучасні держави за формою правління поділяються на дві групи — монархії та республіки.

Монархія (гр. топагсМа — єдиновладдя, єдинодержав­ність) — форма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково зосереджена в руках монарха — одно­осібного глави держави, який здійснює владу за власним пра­вом, а не на підставі делегування. Як правило, влада монарха є довічною і передається в спадщину.

Республіка (лат. res./publica від res — справа, publicus — суспільний, усенародний) — форма правління, за якої всі вищі органи державної влади обираються громадянами на певний строк, або формуються представницькими установами. Пере­важна більшість держав світу сьогодні мають республіканську форму правління (більше як 140 — понад 200).

Конституція України (ч. 1 ст. 5) також закріплює республі­канську форму правління.

Загальними ознаками республіканської форми правління є:

- виборність глави держави та інших верховних органів дер­жавної влади на певний строк;

- здійснення державної влади верховними органами держа­ви не за власним правом, а за дорученням народу;

- юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;

- обов’язковість рішень верховної державної влади для всіх інших органів державної влади;

- орієнтованість держави на пріоритетний захист інтересів її громадян, взаємна відповідальність людини і держави.

Конституційній теорії та сучасній практиці державного будівництва відомі три основні види республік; парламентар­на, президентська та змішана (президентсько-парламентарна або парламентарно-президентська). Вони розрізняються по­рядком обрання президента, статусом та порядком формуван­ня уряду, характером його відповідальності тощо.

Парламентарна республіка характеризується тим, що парла­мент є повновладним органом, який формує уряд, що несе перед ним політичну відповідальність, і обирає главу держави (президен­та або колегіальний орган, що здійснює функції глави держави), який фактично виконує лише представницькі функції (модель «гнучкого розподілу влади»). Головною ознакою парламентської республіки є політична відповідальність уряду перед парламентом.

Президентська (дуалістична) республіка характеризуєть­ся тим, що глава держави — президент — обирається позапарла­ментським шляхом і одночасно є главою виконавчої влади. У президентській республіці найбільш послідовно втілює в життя принцип поділу влад (модель «жорсткого поділу влад»: прези­дент не може достроково припиняти повноваження парламенту, а останній не має права усувати з посади міністрів шляхом вотуму недовіри), а відносини між законодавчою та виконав­чою гілками влади будуються відповідно до принципу стриму­вань і противаг.

У класичній президентській республіці уряд, як колегіальний орган із власним конституційно-правовим статусом, як правило, відсутній (наприклад, в США). Виконавчу владу одноосібно здійс­нює президент, якому підпорядковані, кожний окремо, міністри. Головною ознакою президентської форми правління є відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом.

Змішана республіка характеризується поєднанням рис як парламентарної, так і президентської республіки. При цьому можуть превалювати ознаки як парламентарної, так і президентсь­кої республіки, відповідно, можна говорити про парламен­тарно-президентську чи президентсько-парламентарну форму правління.

Ст. 5 Конституції України закріплює республіканську фор­му правління, не конкретизуючи її. Аналіз розділів Консти­туції України, в яких встановлюється статус вищих органів державної влади, дає можливість зробити висновок, що в Ук­раїні після проведення першого етапу конституційної реформи (грудень 2004 р.) склалася змішана — президентсько-парла­ментарна форма правління, яка характеризується наявністю ознак як парламентарної, так і президентської республіки з пре­валюванням перших.

Зокрема, для форми правління в Україні характерними є такі принципові риси парламентарної республіки, як:

- формування уряду парламентом (парламентською більшіс­тю) за номінальної участі Глави держави (ст. 114 Конституції України);

- політична відповідальність уряду перед парламентом. Верховна Рада України має право прийняти резолюцію не­довіри Кабінету Міністрів України, що має наслідком відстав­ку уряду, а Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України (ст. 87, 113, 115 Конституції України);

- підконтрольність і підзвітність уряду парламенту (ст. 113 Конституції України);

- самостійність уряду у визначенні структури центральних органів виконавчої влади (ст. 116 Конституції України).

У той же час формі правління в Україні притаманні також і деякі риси президентської республіки, зокрема:

- позапарламентський спосіб обрання Глави держави (все­народним голосуванням — ст. 103 Конституції України);

- відповідальність уряду перед Президентом України (ст. 113 Конституції України);

- певна участь Глави держави у формуванні уряду (вносить до Верховної Ради України кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України за пропозицією коаліції де­путатських фракцій у Верховній Раді України, а також подає кандидатури для призначення на посади Міністра оборони Ук­раїни та Міністра закордонних справ — ст. 114 Конституції України).

6. Україна — унітарна держава. Державний устрій — це політико-територіальна організація держави, яка харак­теризується статусом їі територіальних одиниць, фор­мою їх правових відносин між собою та з державою в ціло­му. Сучасній практиці державного будівництва відомі три форми державного устрою: унітарна, федеративна та обласна (регіональна) держава.

Унітарною (від лат. ипїїаз — єдність) вважається держава, всі або переважна більшість вищих територіальних одиниць якої не мають державоподібного статусу. Тобто територія унітарної держави складається з адміністративних або політи- ко-адміністративних одиниць, які, за окремим виключенням, не наділяються власним правовим статусом, а статус органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які здійснюють управління в межах цих одиниць, визначається актами чинного законодавства центральної влади.

Унітарні держави класифікуються:

1) залежно від наявності чи відсутності в їх складі державо- подібних територіальних утворень (автономних одиниць) на прості та складні. Територія простої унітарної держави поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці, у той час, як складна унітарна держава у своєму складі має автономні територіальні одиниці;

2) залежно від ступеня централізації управління на цент­ралізовані, децентралізовані та відносно децентралізовані. У централізованій унітарній державі управління на всіх субнаціональних (нижчих ніж загальнодержавний) тери­торіальних рівнях здійснюється адміністрацією, що призна­чається вищим органом виконавчої влади. У децентралізо­ваній унітарній державі місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції є відсутніми, а на всіх субнаціональних територіальних рівнях управління здійснюють органи місце­вого самоврядування. Відносно-децентралізовані унітарні держави характеризуються поєднанням прямого державного управління на місцях з місцевим самоврядуванням: на вищому (область) та середньому (район) територіальних рівнях управ­ління одночасно функціонують органи виконавчої влади за­гальної компетенції та органи місцевого самоврядування.

Федеративною (від лат. Роейегаііо — об’єднання) є держава, усі вищі територіальні одиниці якої мають державоподібний статус. Федерація — це союзна держава, складне об’єднання кількох державоподібних політико-територіальних утворень — суб’єктів федерації. В сучасному світі існує 24 федерації, з них 7 у Європі, 4 в Азії, 6 в Америці, 4 в Африці, 3 в Океанії. Від фе­дерації слід відрізняти конфедерацію, яка є формою міждер­жавного об’єднання, суб’єкти якого зберігають державний су­веренітет.

Ч. 2 ст. 2 Конституції України визначає Україну як унітар­ну державу, не конкретизуючи при цьому конкретної форми унітаризму. Аналіз положень Конституції, присвячених питан­ням організації виконавчої влади на місцях, статусу Автоном­ної Республіки Крим та місцевого самоврядування дозволяє характеризувати Україну як складну, відносно децентралізо­вану унітарну державу.

Конституційні характеристики Української держави не об­межується закріпленням її рис як суверенної і незалежної, де­мократичної, соціальної, правової держави з республікансь­кою формою правління та унітарним державним устроєм. У розділі І Конституції України також закріплюються:

- головний обов’язок держави: утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 3);

- обов’язок держави щодо забезпечення екологічної безпе­ки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастро­фи планетарного масштабу, збереження генофонду Українсь­кого народу (ст. 16);

- завдання держави щодо: забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ст. 10); сприяння вивченню мов міжнародного спілкування (ст. 10); сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, тради­цій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національ­них меншин України (ст. 11); турботи про задоволення націо­нально-культурних і мовних потреб українців, які прожива­ють за межами держави (ст. 12); забезпечення захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальної

спрямованості економіки (ст. 13); гарантування свободи полі­тичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами Ук­раїни (ст. 15); соціального захисту громадян України, які пере­бувають на службі у Збройних силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ст. 17);

- найважливіші функції держави: захист суверенітету і те­риторіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки (ст. 17);

- основи зовнішньої політики держави: зовнішньо­політична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирно­го і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (ст. 18).

Економічні, політичні, соціальні та духовно-культурні заса­ди конституційного ладу в значній мірі становлять сферу гро­мадянського суспільства, яке базується на засадах свободи і са­морегуляції. Правова держава, внаслідок цього, не може установлювати економічний лад суспільства та політичну сис­тему — вони формуються переважно вільною ініціативою громадян. У той же час це не виключає можливості і навіть обов’язковості державного регулювання економічної, політичної і духовно-культурної діяльності. Метою такого регулювання є закріплення найбільш суттєвих рис і ознак громадянського суспільства, охорона базових, визначальних відносин, які складаються в цих сферах діяльності суспільства. Зазначене обумовлює те, що норми Конституції України (розділ І) визна­чають засади економічних, соціальних та духовно-культурних відносин, закріплюють політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність.

Конституційні засади економічних відносин. Економічні відносини становлять економічний базис громадянського суспільства і визначають передумови повновладдя народу Ук­раїни та свободи людини. Вони включають: відносини влас­ності, виробництва, обміну, розподілу та споживання ма­теріальних і духовних благ.

Відносини власності є найважливішим елементом еконо­мічної системи. Термін «власність» вживається в законодав­чих актах та юридичній літературі у двох значеннях: в юри­дичному — для позначення права особи на певну річ, яке включає правочинність володіти, користуватися і розпоряджа­тися цією річчю; в економічному — для позначення сукупності 102

економічних відносин, пов’язаних із певним майновим комп­лексом і відповідним суб’єктом економічної діяльності.

Аналіз статей 13, 14 Конституції України свідчить про те, що в них термін «власність» використовується у його іншому — економічному — значенні. У громадянському суспільстві існу­ють дві основні форми власності (всі інші походять від них) — публічна та приватна. Ці форми відрізняються суб’єктами та режимом користування. Так, по-перше, суб’єктами приватної власності можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, а публічна власність має колективний характер; по-друге, публічна власність, на відміну від приватної, є неподільною.

Здійснюючи регулювання відносин власності Конституція України:

1. Встановлює однаковий загальний правовий режим для всіх форм господарювання — усі суб’єкти права власності проголошуються рівними перед законом (ч. 3 ст. 13).

2. Закріплює принцип гарантованості прав усіх суб’єктів власності і господарювання (ч. 3 ст. 13).

3. Встановлює перелік природних об’єктів власності Ук­раїнського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах тери­торії України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони (ч. 1 ст. 13).

4. Визначає коло суб’єктів права розпоряджатися влас­ністю Українського народу — органи державної влади та ор­гани місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 13).

5. Визначає коло суб’єктів права користування природни­ми об’єктами права власності народу — громадяни України (ч. 2 ст. 13).

6. Передбачає можливість набуття і реалізації права влас­ності на землю громадянами, юридичними особами і держа­вою ( ч. 2 ст. 14).

7. Встановлює обмеження щодо використання власності — вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ч. 3 ст. 13), використання власності не може завдавати шкоди пра­вам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршу­вати екологічну ситуацію і природні якості землі ( ч. 8 ст. 41).

Важливими принципами ринкової економіки є: свобода еконо­мічної діяльності та свобода конкуренції. Конституція України надає кожному право на підприємницьку діяльність, не заборо­нену законом (ч. 1 ст. 42) та зобов’язує державу забезпечити за­хист конкуренції у підприємницькій діяльності (ч. 3 ст. 42).

В умовах формування ринкової економіки кардинально змі­нюється роль держави в економічних відносинах. Сьогодні, ко­ли відмирає всеосяжне централізоване планування, примусове встановлення господарських зв’язків, роль держави зводиться до виконання таких функцій:

- здійснення законодавчого регулювання основ економіч­ної, господарської діяльності;

- контроль за дотриманням встановлених законом правил економічної, господарської діяльності, захист відносин, що ви­никають у зв’язку з цими правилами, та прав їх учасників;

- забезпечення соціальної спрямованості економіки.

Політична та ідеологічна багатоманітність. Грома­дянське суспільство може існувати лише за умови реального політичного та ідеологічного плюралізму, що випливає з права кожної людини на свободу переконань і на вільне їх виявлення.

Закріплений ст. 14 Конституції України принцип політич­ної багатоманітності означає багатопартійність, тобто мож­ливість створення будь-якої політичної партії чи громадської організації, які здійснюють свою діяльність відповідно до ви­мог закону. В демократичному суспільстві роль політичних партій надзвичайно велика.

У ст. 36 (ч. 2) Конституції України формулюється мета діяльності партій в Україні: це сприяння формуванню і вира­женню політичної волі громадян. Основними завданнями, які звичайно ставлять перед собою партії, є участь у формуванні органів державної влади і органів місцевого самоврядування та участь у здійсненні влади через своїх представників, обраних до парламенту та інших представницьких органів. Вони, зок­рема, розробляють і подають на розсуд виборцям програми, де пропонуються шляхи вирішення проблем суспільного розвит­ку, висувають кандидатів на виборах, ведуть передвиборну агітацію, формують партійні фракції в представницьких орга­нах тощо.

Конституція України закріплює не лише можливість діяль­ності різних партій та інших об’єднань громадян, а й їх рів­ність перед законом (ч. 5 ст. 36). Рівність об’єднань громадян перед законом виявляється в рівності їх прав у політичній та господарській діяльності, які закріплені в ст. 20 Закону Украї­ни «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 року. Закон, зокрема, надає об’єднанням громадян такі права:

- виступати учасниками цивільно-правових відносин, набу­вати майнових і немайнових прав;

- брати участь у політичній діяльності, проводити масові за­ходи;

- створювати установи та організації;

- поширювати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

- засновувати засоби масової інформації тощо.

Гарантії діяльності політичних партій деталізуються в За­коні України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 року:

«Політичні партії є рівними перед законом.

Органам державної влади, органам місцевого самоврядуван­ня, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а та­кож сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності.

Втручання з боку органів державної влади та органів місце­вого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внут­рішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком випадків, передбачених цим Законом».

У ст. 37 Конституції України визначено перелік підстав за на­явності яких забороняється утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій. Подібна заборона стосується лише тих політичних партій і громадських організацій, про­грамні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шля­хом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держа­ви, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. При цьому політична партія мо­же бути заборонена за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України лише в судовому порядку

Закріплений Конституцією України принцип ідеологічної багатоманітності передбачає:

1. Право кожної окремої людини, соціальних груп, полі­тичних партій і громадських організацій безперешкодно роз­робляти теорії, ідеї щодо економічного, політичного, правово­го та іншого устрою України; пропагувати свої погляди через засоби масової інформації; здійснювати діяльність із втілення своїх ідеологічних концепцій у практичну сферу; за допомо­гою правових засобів захищати право на ідеологічну багато­манітність.

2. Заборону надавати будь-якій ідеології загальнообов’язко­вий характер, визнання рівноправності всіх ідеологій.

3. Заборону цензури (ч. 3 ст. 15 Конституції України).

Конституційні засади соціальних відносин. Регулювальний вплив конституційної держави на соціальну сферу діяльності суспільства передбачає законодавче регулювання найваж­ливіших трудових та міжнаціональних відносин, а також пи­тань сім’ї та шлюбу, охорони довкілля, життя і здоров’я люди­ни, захисту прав споживачів. Засади соціальних відносин отримали досить широке відображення в статтях Конституції України. Так, Конституція:

1) у повній відповідності із загальновизнаними нормами міжна­родного права зафіксувала соціально-економічні права і свободи людини — право власності (ст. 41); право на свободу підприємниць­кої діяльності; на захист прав споживачів (ст. 42); право на працю (ст. 43); право на страйк (ст. 44); право на відпочинок (ст. 45); пра­во на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на охорону здоров’я (ст. 49); право на безпечне для життя довкілля (ст. 50);

2) визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши:

- принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольо­ру шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо (ч. 2 ст. 24);

- основні напрямки державної політики в сфері міжнаціо­нальних відносин. Так, згідно ст. 11 держава сприяє кон­солідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корін­них народів і національних меншин України;

3) встановила обов’язки держави щодо забезпечення еко­логічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на тери­торії України, подолання наслідків Чорнобильської катастро­фи (ст. 16).

Конституційні засади духовно-культурних відносин. Правова держава, не втручаючись у внутрішній світ людини, забезпечує дотримання конституційних принципів, які дають можливість кожній людині користуватися духовно-культур­ними благами.

Так, закріплюючи статус української мови як державної, Конституція України (ст. 10) одночасно гарантує вільний роз­виток, використання і захист російської, інших мов національ­них меншин України.

Важливим елементом духовно-культурної сфери, основою розвитку всієї системи духовно-культурних відносин є освіта. Освіта — це передумова розвитку всього суспільства: рівень освіченості населення значною мірою визначає економічні, політичні і соціальні відносини в суспільстві. Ст. 53 Конститу­ції України гарантує кожній людині право на освіту. Доступ­ність освіти забезпечується її фінансуванням з Державного та місцевих бюджетів.

У сучасному демократичному суспільстві функціонує такий важливий інститут духовно-культурної сфери як релігія. Згідно з Конституцією України (ст. 35) кожна людина має пра­во на свободу світогляду і віросповідання. Конституційна дер­жава будує свої відносини з церквою на основі проголошення відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи — від церкви. Не втручаючись у справи церкви, дер­жава, одночасно, гарантує рівність усіх релігійних конфесій — жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова (ч. 3 ст. 35 Конституції України). Згідно зі ст. 5 Закону Украї­ни «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 держава захищає права і законні інтереси релігійних ор­ганізацій.

Важливе значення для розвитку духовно-культурних відно­син відіграють наука, культура та мистецтво. Держава сприяє розвиткові культури, гарантує громадянам свободу літератур­ної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54 Консти­туції України).

Захист конституційного ладу України. Українська держа­ва захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність.

Гарантіями конституційного ладу України є положення Конституції України щодо:

а) неможливості зміни Конституції, якщо ці зміни передбача­ють скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадя­нина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157);

б) неможливості зміни Конституції в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157);

в) ускладненого порядку внесення змін до першого розділу Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу Ук­раїни;

г) конституційного визначення статусу Президента України як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 102) та встановлення відпові­дальності Президента України у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111);

д) заборони утворювати політичні партії та громадські орга­нізації, програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конс­титуційного ладу насильницьким шляхом (ч. 1 ст. 37);

е) присяги народних депутатів України щодо додержання Конституції України та законів України (ч. 2 ст. 79);

ж) конституційного обов’язку Кабінету Міністрів України забезпечувати державний суверенітет України, виконання Конституції і законів України (п. 1 ст. 116);

и) діяльності спеціального органу захисту конституційного ладу — Конституційного Суду України, який вирішує питання про конституційність чинного законодавства, актів Президен­та України.