Основи конституційно-конфліктної діагностики

Сучасне дослідження конституційних конфліктів в Україні характеризується відсутністю адекватних стану конституційної конфліктності теоретико-методологічних і методичних засад їх комплексного дослідження.

По-перше, при вивченні конституційних конфліктів необхідно виявляти тенденції їхньої еволюції, тобто поступовий, тривалий, безперервний розвиток конфлікту. Знання закономірностей ево­люції конституційних конфліктів допомагає глибше зрозуміти зміст актуальних конституційних конфліктів і давати більш точ­ний прогноз щодо можливих варіантів їх розвитку. Слід мати на увазі, що кожна конфліктна взаємодія суб’єктів конституційно- правових відносин знаходиться у безперервному русі, має свою динаміку. Оцінюючи (діагностуючи) конституційний конфлікт, важливо пам’ятати про те, що він був іншим раніше і неодмінно буде змінюватися надалі.

По-друге, вивчаючи конституційні конфлікти, не можна обме­жуватися розглядом окремих їх елементів — слід намагатися дослідити якомога більше зв’язків даного конфлікту з іншими явищами і між його власними елементами. Звісно, повного мірою виявити та дослідити зв’язки між елементами конфлікту та зв’язки конфлікту із соціальним середовищем, в якому він розвивається, не є можливим з огляду на їх велику кількість.

По-третє, у процесі аналізу конституційних конфліктів слід постійно звертатися до практики, оцінювати попередні результа­ти, що отримуються, з точки зору їх відповідності реальному ста­ну речей, удосконалювати методику аналізу і доопрацьовувати висунуті гіпотези у відповідності з тією новою інформацією, що одержується у ході вивчення. Важливо не зводити вивчення конфліктів до аналізу паперів або думок, що відбивають ці яви­ща. Найбільш цінна і достовірна інформація може бути отримана лише при безпосередньому вивченні реальних конфліктів у ре­альному житті^[454].

Вивчення конституційних конфліктів не є самоціллю, це є засіб здобуття знань про них з метою подальшого вдосконалення кон­ституційно-правових відносин, конституційно-правового регулю­вання. Аналіз конституційних конфліктів проводиться не тільки для того, щоб уяснити механізм їх виникнення і розвитку, але й з метою здійснення цілеспрямованого впливу на них, в інтересах підвищення ефективності функціонування суб’єктів конституц­ійно-правових відносин.

Кожний конституційний конфлікт за своєю природою є уні­кальним. Не можна обмежуватися у характеристиці конкретного конституційного конфлікту лише застосуванням до нього знань, що вже є наявними для конфліктів такого роду.

Одним з найважливіших методологічних принципів вивчен­ня конституційних конфліктів є принцип об’єктивності. Він ви­магає мінімізації впливу особистих та групових інтересів, полі­тичних переконань, інших суб’єктивних чинників на процес і результати дослідження конституційних конфліктів. Враховую­чи, що конституційний конфлікт є політико-правовим явищем, існує ймовірність того, що політичний чинник може переважати в оцінках конституційних конфліктів. Цього слід уникати в рамках вивчення конфліктності наукою конституційного пра­ва: політичний чинник не може не враховуватися, але для юри­дичної науки визначальним є підхід саме з позицій права. Та­кий підхід знівелює вплив політичних переконань дослідника на результати його роботи і забезпечить об’єктивність самого дослідження.

Повнота і об’єктивність результатів дослідження конституцій­них конфліктів також залежить від застосування принципу осо- бистісного підходу. Конфліктологія запозичила його у психології та сформулювала як необхідність виявлення та врахування конк­ретних особистісних особливостей конкретних людей, які висту­пають центральною ланкою всіх конфліктів. У рамках цієї робо­ти вже наголошувалося, що за кожним суб’єктом конституцій­но-правових відносин стоять люди, наділені конкретними індиві­дуально-психологічними особливостями, і цим визначальним чинником нехтувати не можна. К. Бабенко справедливо наголо­шує, що «спроби виключити зі сфери цих взаємодій людину мо­жуть призвести не просто до спотворення загальної картини функ­ціонування політико-правової сфери, а взагалі до хибного розу­міння сутності політичного та правового життя країни»^[455]. Пер­шопричиною конфліктів є зміни матеріального світу. Але, потра­пивши в однакові обставини, різні люди поводяться по-різному. Одні здійснюють конфліктні дії, інші всіма засобами уникають конфліктів. Саме тому конституційно-конфліктна діагностика не може не спиратися на індивідуально-психологічні якості людей, які уособлюють суб’єктів конституційних правовідносин.

Дотримання наведених принципових положень забезпечить комплексний підхід до всебічного вивчення конституційного кон­фліктного процесу, тому ключовим методом дослідження повин­на стати діагностика як різновид системного аналізу. При цьому, за О. Парубцем, «під діагностикою соціальних проблем ми розуміє­мо прикладне онтологічне дослідження стану соціального об’єкта (суспільства, територіальної спільності, соціальної групи, трудово­го колективу тощо) з метою виявлення відхилень і порушень його нормального функціонування і розвитку. Вона містить у собі аналіз конкретної соціальної ситуації, вивчення обумовленого нею по­водження визначених груп людей, виявлення на цій основі со­ціальних проблем та їх типологізацію»^[456]. Виходячи із цього ви­значення і погоджуючись в цілому з ним, можна дати визначення конституційно-конфліктній діагностиці. Вона являє собою при­кладне онтологічне дослідження стану конституційно-правових відносин з метою виявлення у них проявів конфліктності, а та­кож дослідження існуючих конституційних конфліктів з метою виявлення їх характеру. Основними завданнями, що їх вирішує конституційно-конфліктна діагностика, є своєчасне розпізнаван­ня симптомів, чинників, детермінант конституційного конфлікту, вироблення заходів впливу, які необхідно вжити. Практична зна­чимість конституційно-конфліктної діагностики зростає у зв’яз­ку з підвищенням рівня ризику та відчутності наслідків від вжит­тя «невірних» засобів впливу. На жаль, часто при доборі засобів впливу, виробленні управлінських рішень у рамках діагностики конкретного конституційного конфлікту суб’єкти діагностики або/та суб’єкти вжиття заходів впливу спираються на сформо­вані стереотипи у визначенні конституційного конфлікту як яви­ща суто негативного, або опиняються у полоні політичних мані­пуляцій, що дають можливість деяким політичним силам вести успішну боротьбу за владу.

Ефективність вирішення конституційних конфліктів багато в чому буде залежати від того, наскільки точно була проведена діаг­ностика, наскільки об’єктивно буде оцінено стан конституційно- правових відносин, що служать основою дослідження і виміру, а також від того, наскільки адекватно сприймуть вироблені реко­мендації учасники конфлікту.

Серед методів конституційно-конфліктної діагностики слід виокремити вивчення конституційних правовідносин, моніторинг конституційних конфліктів, конституційно-конфліктну аналіти­ку, конституційно-конфліктологічну експертизу конституційного законодавства та практики його застосування.

Вивчення конституційних правовідносин — найпростіший спосіб отримання знань про їхній характер. Основними методами вивчення будь-яких соціальних об’єктів виступають спостереження і аналізування. Початковим етапом вивчення є ідентифікація, тобто виділення предметної сфери і конкретних тем, що стосу­ються даної проблеми. Наступний етап вивчення — концептуа- лізація, під час якої виявляються основні поняття, відносини і характер інформаційних потоків, що необхідні для описання про­цесів у даній предметній сфері. Далі виконується формалізація, пов’язана з відбиттям ключових понять у певному формальному вигляді. Нарешті, етап реалізації, коли формалізоване знання ком­бінується і реорганізується для досягнення сумісності з інформа­ційними потоками проблеми, що досліджується^[457].

Основне завдання моніторингу конституційних конфліктів мож­на позначити як інформаційне забезпечення здійснення подаль­шого впливу на них як процесу практичної реалізації науково обґрунтованих заходів щодо запобігання і вирішення конститу­ційних конфліктів. Моніторинг — емпіричне дослідження реаль­них напружень і конфліктів та отримання на цій основі достовір­ної інформації про специфічні особливості їх структури, динамі­ки і реального впливу на відповідні соціальні процеси, яка надалі може бути використана для розроблення та реалізації ефектив­них соціальних технологій врегулювання виниклих проблем і колізій та адекватної політики, що спирається на них^[458].

Під час моніторингу конституційно-правових відносин у певній сфері або на певному рівні увага дослідника має бути зорієнтована на ретельному аналізі базових потреб різних суб’єктів, ступені їх задоволеності існуючими соціальними інститутами та правовими нормами. Тому дослідження ступеня задоволеності базових по­треб суб’єктів конституційних правовідносин є першим кроком на шляху виявлення, описання та аналізу конфліктів у відповід­ному соціально-правовому просторі. Наступним необхідним кро­ком на шляху дослідження конституційних конфліктів є вияв­лення та аналіз зв’язку між характеристиками об’єкта незадово­леності і діяльністю інших суб’єктів конституційно-правових відносин.

До числа загальних орієнтирів конфліктологічного моніторин­гу, як зазначає Є. Степанов, входить все те, що дає можливість ви­разно показати, які конфліктологічні чинники й умови необхідно у першу чергу взяти до уваги для правильного осмислення і відоб­раження процесу складання і подальшого розвитку тих або інших конфліктів і на цій основі доказово сформулювати, які цілеспря­мовані дії і заходи з боку безпосередніх учасників здатні ці кон­флікти нейтралізувати або врегулювати^[459].

Крім державних органів моніторингом конституційно-право­вих відносин займаються наукові установи та громадські органі­зації. Цікавим є досвід створеної за ініціативою Інституту етно­логії і антропології Російської академії наук неурядової Служби етнологічного моніторингу в реалізації нею проекту «Врегулю­вання міжнаціональних конфліктів у пострадянському просторі». Метою створення такої служби стало дослідження нових явищ у взаєминах етнічних спільнот, аналіз причин виникнення і роз­витку міжетнічної напруженості і виникаючих на цьому ґрунті відкритих конфліктів різного типу, складання прогнозу і вироб­лення рекомендацій для владних структур, що приймають рішен­ня у сфері етнополітики. Службою етноконфліктного моніторин­гу були проведені кількарівневі семінари для етнополітичних лідерів середньої ланки із різних районів колишнього СРСР, де відбувалися на час проведення семінару етноконфлікти. З п’ят­надцяти кращих учасників семінару спеціалісти служби створи­ли на базі електронного телекомунікаційного зв’язку інформа­ційну мережу місцевих експертів у сфері міжетнічних відносин. Отже, ці виховані службою експерти ставали центральними фігу­рами місцевих осередків соціологів, політологів, активістів етно- політичних рухів, які здатні зробити внесок в об’єктивне висвіт­лення етнополітичної ситуації в регіоні. У такий спосіб був нала­годжений механізм збору даних про конфлікти міжнаціонально­го характеру в різних регіонах. Повідомлення місцевих експертів містили відомості про важливі акти органів влади та управління у сфері міжнаціональних відносин; декларації та дії політичних партій і національних організацій; випадки відкритих виступів масового характеру на етнічній основі; випадки міжетнічного насилля; оцінку соціальної ситуації в аспекті можливого впливу на міжетнічні відносини; основні заходи щодо культурної і мов­ної політики тощо. На основі отриманих повідомлень службою випускалися періодичні бюлетені з відкритою інформацією для ознайомлення й аналізу, направлялися відповідні матеріали до вищих державних органів^[460].

Наступним методом конституційно-конфліктної діагностики є конституційно-конфліктна аналітика. Вона також спрямована на успішне здійснення впливу на конституційний конфліктний процес і являє собою сукупність методів, прийомів і засобів розпі­знавання передумов і причин виникнення конфліктної ситуації, особливостей її найбільш ймовірного розгортання, характеру і змісту назріваючого конфлікту, інтересів, потреб і цілей конфлік­туючих сторін, можливостей впливу на них, аби пом’якшити або послабити їх протидію, ввести його у неконфронтаційні рамки^[461]. Аналітика звертає також увагу на недоліки функціонування со­ціальних інститутів, недоліки державної політики щодо управління суспільством у ракурсі того, як це може позначитися на стані конституційної конфліктності. Конфліктною аналітикою займа­ються і структурні підрозділи державних органів, і політичні партії, і громадські організації, аналітичні центри (Київський центр полі­тичних досліджень та конфліктології, Український центр еконо­мічних і політичних досліджень імені О. Разумкова, Інститут стра­тегічних досліджень тощо) і окремі політологи, аналітичні промо­ви яких щодня лунають у телевізійних новинах тощо.

Вихідне у конфліктологічній аналітиці — вміння з’ясувати, у чому полягає істинна причина конфліктної взаємодії, тобто через що протидія виникає, кому вигідно виникнення і розгортання конфлікту, якими є інтереси, цілі, потреби сторін, якими засобами вони намагатимуться їх задовольнити. Отже, головним в аналі­тиці є виявлення джерел конституційного конфлікту та здійснен­ня прогнозів щодо його розвитку і завершення.

Конституційно-конфліктологічна експертиза конституційного законодавства та практики його застосування як наступний ме­тод конституційно-конфліктної діагностики являє собою спеціальне дослідження якості конституційного законодавства та практики його застосування, тобто нормативної бази та конституційних відносин, що складаються на її основі, з точки зору конституцій­ної конфліктності. Отже, вона розбивається на два окремих підвиди, кожен з яких має свою характеристику.

Конституційно-конфліктологічна експертиза конституційного законодавства є частиною правової експертизи нормативно-пра­вових актів, що здійснюється фахівцями-експертами, спеціальни­ми установами, відповідними державними органами, для отриман­ня об’єктивної оцінки нормативно-правового акта з точки зору конфліктогенності та відповідності чинному законодавству, ком­петенції правотворчого органу, формі юридичного документа, існу­ючим соціальним відносинам у суспільстві. Як правило, при здійсненні експертизи фахівець, що її здійснює, має відповісти на певні питання, серед яких можуть бути такі: чи містить акт нор­ми, які суперечать одна одній або нормам інших актів; чи є норми, що можуть мати неоднозначне тлумачення і потребують уточнень; чи забезпечені матеріальні норми відповідними процесуальними механізмами; чи дотриманий баланс повноважень, система стри­мувань і противаг; чи запроваджена конституційна або інша юри­дична відповідальність за порушення норм цього акта, наскільки вона є адекватною; чи передбачені узгоджувальні процедури при виникненні суперечностей при застосуванні норм відповідного акта тощо. Така експертиза може бути попередньою, коли пред­метом дослідження є законопроект або акт, який прийнятий, але не набув чинності, або наступною, коли розглядається чинний пра­вовий акт.

Однією з гарантій підготовки якісного проекту є його правова експертиза, мета якої — надання висновку про відповідність про­екту нормативно-правового акта нормативним вимогам, потребам розвитку суспільних відносин та його місця в системі законодав­чих актів держави. Завдяки проведенню правової експертизи є змога дістати об’єктивний, незалежний і неупереджений висно­вок, який сприяє вдосконаленню процесу нормопроектування^[462]. На підставі таких висновків суб’єкт правотворчості має змогу удос­коналити проект акта до його прийняття та набуття ним чин­ності. Конституційно-конфліктологічна експертиза законопроектів конституційно-правової сфери регулювання, з огляду на сказане та на велику суспільну значущість конституційного законодав­ства, має стати обов’язковим етапом законотворчості, що повинно бути закріплено у Законі про нормативно-правові акти України, який ще треба прийняти (і який, до речі, сам має бути предметом конфліктологічної експертизи).

Конституційно-конфліктологічна експертиза актів, що набули чинності, має на меті удосконалення правового регулювання через приведення цих актів у відповідність до Конституції України та інших актів законодавства, подолання конституційних колізій, прогалин, дублювання норм, неоднозначного їх тлумачення. Дея­кою мірою конституційно-конфліктологічну експертизу здійсню­ють суб’єкти, які мають право зупиняти та скасовувати акти кон­ституційного законодавства (про це йшлося у попередньому підрозділі цієї роботи). Адже, наприклад, визнання норм законів та інших актів неконституційними є результатом проведення Конституційним Судом України експертизи актів законодавства, що стали предметом конституційного спору.

Аналізуючи практику застосування конституційного законо­давства, тобто стан правозастосування та правореалізації, експер­ти оцінюють вплив норм конституційного права на суспільні відно­сини, ступінь урегульованості суспільних відносин у консти­туційній сфері, стан та недоліки правової регламентації таких відносин. Конституційно-конфліктологічна експертиза виступає незамінним інструментом оцінки дієвості нормативно-правових актів, їх ефективності в різних структурах суспільства і держав­ної діяльності у певних часових, просторових та функціональних межах^[463]. За її допомогою окреслюються конституційні конфлік­ти, що мали місце у певний проміжок часу у певному просторі та відіграли певну соціальну роль, демонструється залежність цих конфліктів від конституційно-правового регулювання. Результа­ти такої експертизи дають змогу інститутам публічної влади та громадянського суспільства на «живих» прикладах усвідомити регулюючий вплив норм конституційного права на суспільні відно­сини, оцінити роль права у суспільному житті. Центр конфлікто- логічних досліджень Російської академії наук 1994 р. започатку­вав періодичне публікування результатів конфліктологічної екс­пертизи російської соціальної дійсності по роках^[464]. Ця експер­тиза містить огляд основних політичних подій року, їх правову та конфліктологічну оцінку, стан і розвиток зв’язків держави та гро­мадянського суспільства тощо. Подібні напрацювання вчених важ­ко переоцінити: вони дозволяють не тільки зробити відповідні висновки щодо поточних проблем державно-політичного життя, за їх допомогою можна дослідити стан конституційної конфлікт­ності у ретроспективі, визначити її динаміку.

Ефективність самої експертизи залежить від її об’єктивності, фаховості та авторитетності. Для цього експертизу повинні про­водити суб’єкти, які мають належну кваліфікацію у галузі кон­ституційного права, не залежать від політичних сил, не є авторами законів, що є предметом дослідження. Результатом роботи цих експертів стане підготовка комплексного всебічного компетент­ного висновку, який може виконати як роль превентивного захо­ду щодо майбутніх конституційних конфліктів, так і роль інстру­менту вирішення існуючих.

Розглянувши зміст і значення конституційно-конфліктної діаг­ностики, можна констатувати, що їй належить стверджуватися і розвиватися у сфері конституційних відносин. Процес її подаль­шого запровадження у суспільне життя неодмінно супроводжува­тиметься іншим паралельним процесом — інституціоналізацією конституційно-конфліктних відносин. Справа в тому, що «у міру наростання конфлікту докладаються зусилля, які сприяють ви­никненню різних комітетів, партій, організацій, що прагнуть до вираження і відстоювання інтересів сторін, які беруть участь у конфлікті»^[465]. Саме за допомогою такого роду інституцій хаотичні конфліктні відносини політико-правового характеру набувають рис конституційного конфлікту. Процес інституціоналізації дає змогу впорядкувати розгортання конфлікту, і в такий спосіб по­легшити його регуляцію. Такого роду інституції створюються не тільки під час конституційного конфлікту — повинно всіляко стимулюватися існування діючих на постійній основі конфлікто- логічних служб, які виконували б консультативні та експертні функції. Основною метою їхньої діяльності має бути відслідкову­вання на основі діагностичного та прогностичного аналізу виник­нення конфліктних симптомів, процесів та з огляду на їх харак­тер — висунення науково обґрунтованих пропозицій щодо їх вре­гулювання та раціоналізації.

Становленню та розвиткові процесу інституціоналізації конф­ліктних відносин у конституційній сфері сприяють зацікавленість політичної системи у сталому розвитку суспільства, її готовність до гнучких альтернативних засобів вирішення конституційних конфліктів в інтересах стабільності конституційного ладу, адап­тації правових норм до динамічних змін соціальних умов.

Корисним є досвід США у справі інституціоналізації конфліктів. Тут за ініціативою президента Л. Джонсона було ство­рено Службу суспільних відносин при міністерстві юстиції, яка отримала у 60-ті рр. минулого століття право на конфіденційну посередницьку та примирювальну діяльність у сфері расової дис­кримінації за вимогою сторін або за власного ініціативою. Найбільш впливовою організацією, що займається врегулюван­ням політичних спорів і конфліктів у США, є створений 1982 р. Національний інститут вирішення спорів^[466]. Інституції з по­дібними функціями існують у різних країнах як урядові органи та громадські організації, конфліктна діагностика може бути їх єдиним видом діяльності, а може бути одним з напрямків функ­ціонування.

Наразі в Україні існують різноманітні державні, громадські та приватні інституції, що здійснюють аналогічні функції. Саме їм і належить робити акцент у своїй діяльності на конституційно- конфліктній діагностиці — немає потреби створювати якийсь ок­ремий орган чи службу.

Так, Центр правової реформи і законопроектних робіт при Міністерстві юстиції України відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, вивчає та узагальнює пропозиції органів держа­ви і місцевого самоврядування, громадян з питань розвитку за­конодавства і перспектив нормотворення; розробляє концепції з основних напрямів розвитку правової реформи, проведення зако­нопроектних робіт, підготовки проектів актів законодавства з най­важливіших питань розвитку суспільства і держави; аналізує ефек­тивність механізму застосування чинного законодавства, готує пропозиції щодо його вдосконалення; готує за дорученням Вер­ховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України висновки стосовно до­цільності прийняття нових законодавчих та інших нормативних актів з їх правовим обґрунтуванням; розробляє і подає до Міністер­ства юстиції України пропозиції щодо усунення неузгодженості, суперечності між актами законодавства та заповнення у ньому правових прогалин; забезпечує взаємодію центральних органів виконавчої влади, наукових установ та вищих навчальних зак­ладів з питань розроблення проектів актів законодавства; прово­дить експертизу нормативних актів міністерств, інших централь­них органів виконавчої влади, що зачіпають права, свободи та за­конні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер^[467].

Інститут законодавства Верховної Ради України є самостійною науково-дослідною і прикладною державною установою в струк­турі апарату Верховної Ради України^[468]. Основними завданнями Інституту законодавства Верховної Ради України є участь у фун­даментальних дослідженнях та здійснення прикладних досліджень у сфері державного будівництва, а також законопроектних робіт, координація участі наукових установ та інших організацій у за­конотворчій діяльності Верховної Ради України. Крім того, на нього покладено завдання розроблення проектів концепції роз­витку законодавства України та програм законопроектної діяль­ності Верховної Ради України. Одним із важливих напрямів діяль­ності Інституту є також аналіз практики застосування законів та ефективності їх дії, розроблення пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства. Не менш актуальними проблемами, роз­в’язання яких теж покладено на нього, є здійснення порівняльних досліджень законодавств інших країн, а також пошук шляхів збли­ження національного законодавства із зарубіжним та з міжна­родним правом. Інститут має брати на себе і розроблення найбільш важливих законопроектів та здійснення їх науково-правової екс­пертизи, а також надання науково-методичної допомоги у здій­сненні законодавчої та законопроектної діяльності комітетам Вер­ховної Ради України^[469].

Деякими повноваженнями щодо конституційно-конфліктної діагностики наділені комітети Верховної Ради України — органи Верховної Ради України, які утворюються з числа народних депу­татів України для здійснення за окремими напрямами законо- проектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, відне­сених до повноважень Верховної Ради України, виконання конт­рольних функцій. Відповідно до закону законопроектна функція комітетів полягає в розробленні проектів законів, інших актів Вер­ховної Ради України; попередньому розгляді та підготовці вис­новків і пропозицій щодо законопроектів, внесених суб’єктами законодавчої ініціативи на розгляд Верховної Ради України; до­опрацюванні окремих законопроектів за наслідками розгляду їх у першому та наступних читаннях; узагальненні зауважень і про­позицій, що надійшли до законопроектів; внесенні пропозицій щодо перспективного планування законопроектної роботи. Контрольна функція комітетів, крім іншого, полягає в аналізі практики засто­сування законодавчих актів у діяльності державних органів, їх посадових осіб з питань, віднесених до предметів відання комі­тетів, підготовці та поданні відповідних висновків та рекомендацій на розгляд Верховної Ради України; організації та підготовці парламентських слухань; взаємодії з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини тощо^[470].

Кожного року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини подає Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самовря­дування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльні­стю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недо­ліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і грома­дянина. Щорічна доповідь повинна містити посилання на випад­ки порушень прав і свобод людини і громадянина, щодо яких Уповноважений уживав необхідних заходів, на результати пере­вірок, що здійснювалися протягом року, висновки та рекомен­дації, спрямовані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина^[471]. Підготовка такої доповіді — копітка аналітична, моніторингова, експертна робота у найважливішій та найконфліктнішій сфері конституційного права — сфері захисту прав людини. За щорічною та спеціальною (спеціальними) допо­відями Уповноваженого Верховна Рада України приймає постано­ву. Щорічні та спеціальні доповіді разом із прийнятою постано­вою Верховної Ради України публікуються в офіційних виданнях Верховної Ради України.

Київський центр політичних досліджень і конфліктології — незалежна неурядова неприбуткова експертно-аналітична органі­зація, заснована 1993 р. Напрямок діяльності центру — дослі­дження процесів трансформації українського суспільства і дер­жавних інститутів у період переходу від тоталітаризму до демо­кратії. До основних видів діяльності центру належать моніторинг, аналіз і прогноз соціально-політичної й економічної ситуації в Україні; проведення науково-практичних семінарів і конференцій у напрямках досліджень центру; організація і проведення соціо­логічних досліджень (загальноукраїнські та регіональні репрезен­тативні опитування суспільної думки, вибіркові опитування ок­ремих груп населення, експертні опитування); підготовка і видан­ня інформаційно-аналітичних матеріалів. Центр виконує власні дослідницькі проекти за підтримки українських, а також міжна­родних і зарубіжних організацій і фондів^[472].

Таким чином, в Україні існує достатня інституційна база для здійснення конституційно-конфліктної діагностики на належно­му рівні — немає потреби у створенні якогось централізованого діагностичного центру, бо розгалужена система інституцій видаєть­ся більш оптимальною для ефективного здійснення конституцій­но-конфліктної діагностики. Спільним перспективним завдан­ням всіх цих інституцій має стати розроблення, по-перше, описо­вих моделей конституційних конфліктів різних видів та розкрит­тя закономірності виникнення та динаміки кожного з них, а по­друге, вироблення пояснювальних моделей, які на основі систем­но-генетичного аналізу конституційних конфліктів зможуть вия­вити рушійні сили їх розвитку та їхні детермінанти. Для цього необхідно ретельно вивчити якомога більшу кількість конститу­ційних конфліктів, що мали місце у конституційно-правовій прак­тиці — як вітчизняній, так і зарубіжній — та зробити висновки щодо найефективнішого впливу на них для застосування відпо­відної моделі при виникненні аналогічних конфліктів у подаль­шому. Це дозволить реалізувати основну функцію конституцій­но-конфліктної діагностики, що полягає в оптимізації конститу­ційно-правових відносин.