Висновки

До теперішнього часу дослідження конституційно-правових відносин відбувалося здебільшого у ракурсі кооперації (співробіт­ництва) суб’єктів цих відносин. Інша сторона взаємодії суб’єктів конституційно-правових відносин — конфронтація — довгий час залишалася поза увагою вчених.

Наукове завдання цієї роботи полягає у наданні на основі тео­ретичного узагальнення і за допомогою методу системного аналі­зу цілісного уявлення про конституційний конфлікт як про фе­номен та процес в Україні, яке органічно поєднувало би його тео­ретичні та прикладні характеристики. На цій основі передбача­лося запропонувати включити до змісту предмета науки консти­туційного права вивчення конституційної конфліктності.

За результатами здійсненого дослідження було отримано низ­ку висновків, які — навіть у разі своєї дискусійності — стимулю­ватимуть подальше теоретичне осмислення особливостей та зако­номірностей конфліктних відносин суб’єктів конституційного права, наукове розроблення проблематики оптимізації таких відно­син. Разом із тим робота містить обґрунтування певних висновків і рекомендацій, скерованих на вирішення практичних завдань, зок­рема вироблення ефективних цивілізованих механізмів впливу на конституційний конфліктний процес.

Реалізовані мета і завдання цього дослідження дають мож­ливість зробити висновки і запропонувати рекомендації щодо ви­користання його результатів.

1. Конституційна конфліктність є не тільки природною влас­тивістю конституційно-правових відносин, а й атрибутивною оз­накою демократичного устрою держави і суспільства. Будучи на­слідком соціальної (правової, політичної) активності суб’єктів конституційних правовідносин та причиною соціальної напруже­ності у суспільстві, конституційна конфліктність являє собою відносно масове, історично мінливе соціальне явище конституцій­но-правової реальності, яке складається із всієї системи консти­туційних конфліктів, що існують у відповідній державі у певний проміжок часу. Це складна система, в якій основне значення ма­ють характеристики зв’язків між суб’єктами конфліктних право­відносин.

2. Вивчення в рамках науки конституційного права явища конституційної конфліктності вимагає виділення в її системі кон­ституційної конфліктології як підсистеми. Конституційна конф- ліктологія відіграє інструментарну роль стосовно конституційно- правової науки, яка, у свою чергу, справляє на цю свою підсистему методологічний вплив. Підхід до вивчення конституційно-право­вих відносин з конфліктологічних позицій зумовлює необхідність врахування «людського чинника» у формуванні суб’єктивних зв’язків у межах системи конституційного права. Окремі індиві­ди, що персоніфікують суб’єктів конституційних правовідносин, своєю поведінкою, яка продиктована їх інтересами, потребами, ціля­ми, створюють характер конституційно-правових відносин — ко­операція (співробітництво) або конфронтація (конфлікт). Тому конституційне право відтепер має звернутися до деяких теоретич­них та методологічних надбань конфліктології, антропології, пси­хології, політології, соціології, тим самим збагативши свою кате­горіальну, теоретичну та методологічну базу. Долучення консти­туційної конфліктології до системи науки конституційного пра­ва дозволить оптимізувати правове регулювання у сфері консти­туційно-правових відносин, забезпечить в умовах конституційно­го розвитку невідставання науки від прикладних політичних рішень, а також належний науковий супровід здійснюваних кон­ституційних реформ.

3. Конституційний конфлікт як одиничний прояв конститу­ційної конфліктності та предмет конституційної конфліктології являє собою протистояння (конфронтацію) у політико-правовій взаємодії суб’єктів конституційних відносин, яке відображується в інституційно норматизованих взаємоспрямованих діях цих суб’єктів щодо визнання, задоволення, захисту своїх інтересів, по­треб, цілей. Структура конституційних конфліктів включає пред­мет (фактичні відносини конфронтації), об’єкт (певні цінності, на які спрямовані дії сторін конфлікту), суб’єктів та інших учас­ників (сторони та треті особи), соціальну характеристику (соціальні детермінанти та наслідки конфлікту, соціальні явища, що мали місце одночасно з ним), правову характеристику (співвідношення з інститутами, структурами і механізмами держави і громадянсь­кого суспільства).

4. Необхідність системного дослідження конституційних конфліктів, а також їх профілактики та вирішення стали підґрун­тям для розроблення класифікації конституційних конфліктів у спосіб подання їх у вигляді єдиної універсальної схеми. Ви­ділення певних однорідних діагностичних ознак дозволяє відне­сти окремий конституційний конфлікт до відповідної одиниці систематизації — типу, рівня, класу, роду, предметної групи та виду.

Виділивши певні ідеальні типи, ця схема дозволяє не тільки дистанціюватися від конкретного конфлікту, але й розширити проблемне поле для здійснення діагностики конституційних конфліктів, тобто має велике прикладне значення.

5. У рамках проведеної класифікації конституційних конф­ліктів здійснено аналіз його можливих форм, серед яких виділено простий конституційний конфлікт та три особливі форми консти­туційного конфлікту — конституційний делікт, конституційний спір та конституційну кризу. Особливі форми конституційного конфлікту досить широко досліджені в науковій літературі, а в рамках цього дослідження вперше визначено їх співвідношення між собою та зроблено зіставлення з конституційним конфлік­том. Зокрема, зазначено, що конституційний конфлікт може набу­вати різних форм, «перетікати» в процесі свого розвитку з однієї форми в іншу.

6. Конституційний конфлікт не є сталим застиглим явищем, це динамічний процес, що має свій початок та закінчення. Причи­ни (обставини, що безпосередньо зумовлюють конфлікт) та умови (обставини, які необхідні для виникнення конфлікту) становлять поняття детермінант конституційного конфлікту, які у поєднанні з усвідомленням суб’єктами протилежності своїх інтересів ство­рюють конфліктну ситуацію. Для її переростання у конституцій­ний конфлікт потрібен інцидент як активна соціальна дія суб’єк­та, спрямована на втілення в життя своїх інтересів. Сутністю кон­ституційного конфлікту є чергування взаємних реакцій, спрямо­ваних на утвердження інтересів кожної сторони і обмеження інте­ресів супротивника. Припинення конфліктної взаємодії може відбутися в одній із форм: розв’язання (завершення конфлікту силами самих конфліктантів), врегулювання (завершення проти­стояння шляхом переговорів за участю посередників або шля­хом судового вирішення спору чи вирішення спору іншим по­вноважним арбітром), подолання (завершення конфлікту у спосіб ліквідації однієї із сторін конфлікту або придушення її інтересів), поступове загасання конституційного конфлікту.

7. Здійснення регулюючого впливу на конституційний конф­ліктний процес має на меті переведення його у річище раціональ­ної діяльності та взаємодії суб’єктів конституційно-правових відно­син; здійснення впливу на конфліктну поведінку суб’єктів з ме­тою досягнення бажаних результатів; обмеження протиборства рамками конституційного законодавства. Засоби впливу на кон­ституційний конфліктний процес можна умовно поділити на три групи — соціологічні, політологічні та юридичні, які на практиці вживаються системно та нероздільно. Серед соціологічних засобів, що здійснюють вплив на конституційний конфліктний процес, виділяються прогнозування конституційних конфліктів (обґрун­товане припущення щодо можливого виникнення, подальшого розвитку та результатів конституційних конфліктів) та запобі­гання конституційним конфліктам (діяльність, спрямована на не­допущення виникнення або зведення до мінімуму можливості ви­никнення конфліктів, їх руйнівного впливу).

8. Конституційний конфлікт має бути правильно оцінений для здійснення адекватного впливу на нього. Ефективним засобом одержання знань про конституційні конфлікти за допомогою си­стеми логічно послідовних методологічних, теоретичних, методич­них, організаційно-технічних процедур з метою подальшого вдос­коналення конституційно-правових відносин та конституційно- правового регулювання є конституційно-конфліктна діагностика. Вона передбачає: а) вивчення конституційних конфліктів (здо­буття знань про них шляхом спостереження й аналізу); б) моні­торинг конституційних конфліктів (емпіричне дослідження ре­альних напружень і конфліктів та отримання на цій основі досто­вірної інформації про специфічні особливості їх структури, дина­міки і реального впливу на відповідні соціальні процеси); в) консти­туційно-конфліктну аналітику (сукупність методів розпізнавання детермінант конфліктної ситуації, особливостей її найбільш ймо­вірного розгортання, характеру і змісту назріваючого конфлікту, інтересів, потреб і цілей конфліктуючих сторін, можливостей впли­ву на них); д) конституційно-конфліктологічну експертизу кон­ституційного законодавства та практики його застосування (спе­ціальне дослідження якості конституційного законодавства та практики його застосування, тобто конституційних відносин, що складаються на основі цього законодавства, з точки зору консти­туційної конфліктності). Конституційно-конфліктна діагностика забезпечує інституціоналізацію конституційних конфліктів, тобто їх належне унормування та упорядкування, і здійснюється в Ук­раїні різноманітними державними і недержавними установами.