§ 2. Національно-культурна та національно- територіальна автономії: поняття, зміст, відмінності

Одним з основних, для реалізації національних інтересів держави, є пи­тання органічного поєднання різних типів ідентичності - загальнонаціональної та локальних. Для реалізації національних інтересів будь-якої держави тенденція взаємного доповнення ідентичності (етнічної, культурної, регіональної тощо) та єдиної національної ідентичності є більш прийнятною, аніж тенденція до їхнього протиставлення, а збереження певних ідентичностей меншин не лише не за­вдасть шкоди національним інтересам конкретної держави, але й зможе забез­печити належну соціалізацію та інтеграцію даної меншини до єдиного суспільст­ва конкретної держави.

У юридичній літературі розрізняють два основні види національної авто­номії: національно-культурну та національно-територіальну.

Національно-культурна автономія - це такий вид автономії, за якого націям, національним меншинам, народностям, етносам надається можли­вість вільно розвивати свою культуру і національну самобутність, водночас політичні права особами цієї національності чи народності реалізуються так само, як і іншими громадянами в державі.

Інститут національно-культурної автономії використовується у сучасних державах для кращої реалізації культурних, мовних та освітніх прав національ­них меншин, що дозволяє національним меншинам зберігати свою ідентичність і розвиватися без створення власних адміністративно-територіальних одиниць. Вона має важливе значення для національних меншин, які не проживають ком­пактною громадою.

Крім того, національно-культурна автономія створює можливості для тісно­го взаємозв'язку індивідуальних прав людини і колективних прав етносу, який унаслідок певних причин не має умов для створення територіальних форм наці­ональної автономії. Це певна форма об'єднання колективних прав етносу з індивідуальними правами осіб, які входять до його складу.

Ознаками права на національно-культурну автономію є:

1) гарантованість державою такого права та встановлення юридичної від­повідальності за його порушення;

2) безпосередність або опосередкованість реалізації такого права особа­ми, які належать до національних меншин.

3) урегульованість питань національно-культурної автономії нормами пра­ва. Вони визначаються чинним законодавством держави та установчими доку­ментами національно-культурної автономії (статутом, положенням чи іншими установчими документами);

4) спрямованість прав національних меншин на збереження власного роз­витку та культурної самобутності. Тобто це переважно особисті, культурні та деякі політичні, зокрема інформаційні права;

5) екстериторіальний характер національно-культурної автономії - вона придатна для задоволення національно-культурних потреб осіб, які належать до національної меншини, і проживають як розрізнено, так і компактно.

Отже, національно-культура автономія є формою національного самовиз­начення більшості (а за певних умов, можливо, й меншості) представників певної національно-етнічної спільноти в межах окремої держави, яка базується на екстериторіальних засадах, не пов'язана зі створенням національних адмініст­ративно-територіальних утворень і передбачає проведення комплексу взаємо­пов'язаних та взаємоузгоджених заходів, спрямованих на збереження й розвиток національної самобутності, мови, культури, звичаїв, традицій та інших націона­льно-культурних цінностей певних спільнот.

У світі існує кілька типів національно-культурної автономії, які є відмінними в різних країнах, а тому їх доцільно класифікувати на окремі види.

Національно-культурні автономії поділяють за такими критеріями:

1. За охопленням представників національних меншин:

а) загальна (передбачає створення спеціальних реєстрів представників певної національної меншини, кожен із яких має право брати участь у діяльності органів національно-культурної автономії);

6) обмежена (передбачає участь у діяльності органів національно-куль­турної автономії лише обмеженого кола представників певної національної меншини (наприклад, лише зареєстрованих членів органів національно-куль­турної автономії або певних громадських організацій); або ж не охоплює всіх представників, які проживають на території всієї держави, а лише в місцях їх компактного проживання; або встановлює мінімальні кількісні межі для утво­рення органів національно-культурної автономії;

2. За територіальним охопленням:

а) локальна;

б) регіональна;

в) загальнодержавна;

3.

а) персональна автономія - коли особа здійснює заходи, спрямовані на збереження національної самобутності, мови, культури тощо, індивідуально та не бере участі в роботі національних громадських організацій;

б) асоціативна автономія - коли особа здійснює заходи, спрямовані на збереження національної самобутності, мови, культури тощо, колективно, тобто переважно через відповідні асоціації - національні громадські організації, націо­нально-культурні товариства, спілки тощо;

в) корпоративна автономія - коли на базі національних громадських орга­нізацій, товариств, спілок утворюються координаційно-консультативні органи, які уповноважені представляти інтереси певної національної меншини чи переваж­ної більшості її представників у відносинах із державними органами, органами місцевого самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями, іншими національними меншинами;

4. За наявністю цільового державного фінансування органів національно- культурної автономії:

а) фінансуються державою;

б) не фінансуються державою.

Національно-територіальна автономія - надання частині держави, яка є середовищем компактного проживання окремої національної меншини, що становить більшість населення цієї території, певної самостійності у вирішенні питань її життєдіяльності. Національно-територіальна автономія поширюється не лише на адміністративну, а й на культурно-мовну сферу і пе­редбачає офіційне використання поряд із загальнодержавною мовою також мови національної меншини. До таких автономій належать Аландські острови у Фінляндії, Гренландія та Фарерські острови у Данії, Країна Басків, Каталонія і Галісія в Іспанії.

Крім того, національно-територіальна автономія - це надання певній нації, етнографічній спільності (етносу) самоврядних повноважень. Національно-тери­торіальна автономія утворюється у випадку компактного проживання національ­них меншин на певній території.

Національно-територіальна автономія повинна гарантувати національним меншинам можливість навчання рідною мовою та використання її в державних установах, а також право пропорційного представництва в місцевих органах влади і самоврядування в місцях компактного проживання.

Національно-територіальні автономії поділяються на:

1) політичні (політична автономія передбачає можливість видання власних законів (конституції), наявність власних законодавчих і виконавчих органів, що володіють більш широкими повноваженнями, ніж органи адміністративно-тери­торіальних одиниць);

2) адміністративні (адміністративна автономія не має елементів державно­сті, однак ураховуються національні особливості (викладання, видання газет, судочинство національною мовою, врахування місцевих звичаїв у правовій сфе­рі тощо).

Спільним для національно-територіальної та національно-культурної ав­тономій є забезпечення національних потреб національної меншини у різних аспектах: літературі, мистецтві, ЗМІ, створення національних культурних і нав­чальних закладів та будь-яка інша діяльність, що не суперечить чинному зако­нодавству тощо.

Відмінним між ними є те, що:

1) основним критерієм розмежування національно-культурної автономії та національно-територіальної автономії є наявність національних адміністративно- територіальних утворень (національних адміністративно-територіальних оди­ниць, національних автономних округів, національних автономних областей, національних автономних республік тощо);

2) у національно-територіальній автономії створюються окремі адмініст­ративні органи, а у національно-культурній автономії адміністративний устрій загальнодержавний;

3) національно-територіальна автономія забезпечує політичні права наці­ональних меншин, а національно-культурна автономія забезпечує лише культу­рні та релігійні права національних меншин.