§ І. Титульна нація і національні меншини в сучасних державах

Національні відносини завжди пов'язані з вирішенням певних етнічних проблем, які стосуються умов виживання і розвитку етносів (проблеми території, політичної влади, мови, культури, традицій, збереження самобутності тощо).

Національні відносини ніколи не існують поза іншими суспільними явища­ми (політичними, духовними, соціальними, економічними тощо). Суб'єкти таких відносин часто демонструють особливості своєї етнічної свідомості та самосві­домості. Тому міжнаціональні відносини, навіть маючи стійку об'єктивну основу, розгортаються у сфері почуттів, ілюзій, національних міфів та упереджень.

Національні відносини завжди мають ідеологічний характер, перебувають на перетині культур. Суб'єктами їх є, як правило, окремі етнічні утворення, хоч інколи й окремі суспільні групи та верстви населення. Зважаючи на те, що су­часні етнічні проблеми існують у межах державних утворень, найчастіше ведуть мову про взаємовідносини титульних націй і національних меншин.

До титульних націй належать ті, що компактно проживають на певних територіях і дають назву існуючому державному утворенню (українці в Украї­ні, естонці в Естонії тощо). Згідно з думкою деяких дослідників, титульною є нація, яка дала назву державі, а не народ, який прийняв на себе назву держави в процесі будівництва нації в ній.

Вперше поняття «титульна нація» було застосоване французьким поетом і політичним діячем націоналістичного спрямування М.

Титульна нація (як і нація загалом) не являє собою стале явище, а є дина­мічним утворенням, сформованим у процесі історичного розвитку внаслідок взаємодії об'єктивних та суб'єктивних чинників. Наприклад, титульна нація може сформуватися на базі певного етносу, який, у свою чергу, утворився з декількох етнічних утворень внаслідок процесів об'єднання.

Разом з тим будь-яка сучасна демократична держава створює умови для реа­лізації прав соціальних груп, які є меншими за чисельністю або мають менший полі­тичний, економічний, соціальний або культурний потенціал (національні меншини).

До національних меншин відносять етнонаціональні групи, що не належать до титульних націй (кримські татари в Україні, німці в Поволжі тощо). Існують і багатонаціональні держави, в яких питома вага нетитульних націй не менша порівняно з основним населенням (Швейцарія). Відносити такі етноси до націо­нальних меншин некоректно ні в політичному, ні в культурному сенсі: спільність етнічної долі, культур, навіть національних стереотипів робить усі національні утворення в поліетнічних країнах формально рівноправними.

В основі утворення національних меншин лежать три базові принципи:

а) походження (шляхи формування); б) структурно-соціальне становище у суспі­льстві; в) політичні орієнтації.

1. Національні меншини, що сформувалися внаслідок виникнення націй держав (національних держав), для яких важливою умовою було збігання дер­жавної самоорганізації та етнічної належності їхнього населення. Спільноти, що уособлювали відмінну етнічність у рамках утворення національних держав, і були національними меншинами.

2. Регіональні меншини (групи населення), які з різних причин усупереч уніфікації та асиміляції зберегли етнічну ідентичність.

3. Мігрантський тип меншин, який має два різновиди - поселенський та за­робітчанський. Перший утворюють іммігранти, які прибувають з метою працев­лаштування.

4. Колоніальний тип національних меншин. Це нащадки стародавнього на­селення завойованих і заселених колоністами територій, які у процесі пограбу­вання, винищення і витіснення позбавлялися успадкованої ними економічної основи життя, і соціальну структуру та культуру яких було майже знищено.

5. Нові національні меншини, утворення яких пов'язане зі становленням нових національних держав унаслідок чисто колоніального поділу територій і встановлення кордонів без урахування етнічної специфіки.

Датський етносоціолог Г. Амерсфорт відзначив, що меншина має три вла­стивості:

1) меншина - це безперервна спільнота усередині населення держави;

2) меншина має об'єктивне несприятливе становище у чотирьох наступних «суспільних» сферах: а) законодавчій системі; б) системі освіти; в) ринку праці; г) ринку житла;

3) чисельний стан меншини позбавляє її можливості брати активну участь у політичному процесі.

Відповідно до ст. 1 Рекомендації 1201 (1993 р.) Парламентської Асамблеї Ради Європи поняття «національна меншина» стосується до групи осіб у країні, які:

1) проживають на території цієї країни і є її громадянами;

2) підтримують довгострокові, міцні, тривалі зв'язки з країною;

3) демонструють характерні етнічні, мистецькі, релігійні або лінгвістичні характеристики;

4) достатньо представлені, хоча кількість цих осіб менша решти населення країни або району країни;

5) мотивуються зацікавленістю зберегти те, що становить їх спільну інди­відуальність, включаючи їх культуру, традиції, релігію або мову.

Сучасна концепція меншин ґрунтується на визнанні їхнього існування та їхньої інакшості, розмаїття, а також на потрібності, суспільної корисності існу­вання такого розмаїття як спільного надбання людської цивілізації та необхідно­сті вирішення проблемних питань, пов'язаних з існуванням і розвитком меншин.

Найбільш поширеним є визначення національної меншини як групи насе­лення, що відрізняється від основної (титульної) групи населення своїм етнічним походженням чи то своєю національністю, чи то своєю мовою, чи то своєю релі­гією, за своєю кількістю поступається основній групі населення, не займає домі­нантної позиції в країні; демонструє бажання зберігати свою самобутність і свою культуру, традиції, релігію чи мову; не складається з недавніх емігрантів або біженців; має глибоке коріння в країні проживання (як правило, громадяни цієї країни).

При цьому слід зауважити, що поняття «громадянство» і «національність» не є тотожними. Якщо громадянство передбачає правовий зв'язок між фізичною особою та державою, який знаходить свій вияв у взаємних правах та обов'язках, то національність вказує на належність особи до певної етнічної групи, що склала­ся історично або є результатом особистого свідомого вибору особи. В основі роз­межування національностей лежать мова, культура, традиції, релігія, історія тощо. Отже, національність визначається особою самостійно і не залежить від націона­льності батьків. Наприклад, 1,5 % населення Великої Британії - джедаї, а 1 % населення США - гуманоїди. Так вони самі заявили під час перепису населення. А в Росії, як свідчить статистика, проживає 42 980 осіб, що належать до таких націо­нальностей, як марсіани, хоббіти, джедаї, чучмеки, ельфи, половці, печеніги.

До основних ознак, які характеризують належність індивідів до національ­ної меншини, належать такі: громадяни країни, котрі тривалий час проживають та її території; стійкі етнічні, культурні, мовні ознаки відмінні від більшості насе­лення; консолідована чисельна меншість щодо загальної кількості населення; перебування у конкретній суверенній державі за наявності власної історичної батьківщини (частини етносів, ядро яких знаходиться за межами країни прожи­вання); недомінуюче становище у суспільно-політичному житті країни; наявність власної функції у структурі поліетнічного суспільства.

Національні меншини різняться за кількісними та якісними показниками, взаємодією з іншими національними групами у межах конкретної соціальної спільності, наприклад у суспільстві певної країни, своєю внутрішньою структу­рою, рівнем внутрішньої солідарності у межах своєї групи та за багатьма іншими показниками тощо.

Становище національних меншин у кожній державі залежить не від того, моно- чи полінаціональні вони, а від змісту етнополітики, що розробляється відповідно до природи пануючого в ній політичного режиму.

Етнополітика - система законодавчих, організаційних та ідеологічних заходів, що здійснюються державою, інститутами громадянського суспільст­ва з метою національної консолідації на основі створення рівних можливостей для участі всіх громадян у державотворчих процесах суспільства незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних переконань, статі, етні­чного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.

Особливості етнополітики зумовлюються рядом чинників: специфікою ет­нічного складу населення держави; особливостями розселення представників етнічних груп; історичними передумовами формування держави; рівнем політи- зації етнічностей; демократичним характером політичного режиму; особливос­тями політичної культури; цілями та завданнями різноманітних суб'єктів етнопо­літики тощо.

Головним суб'єктом етнополітики є держава. Об'єкт етнонаціональної по­літики становить уся сукупність етнополітичних явищ:

- політичне життя етнічних груп, до яких належать громадяни держави (виборчі компанії, референдуми, місцеве самоврядування тощо);

- розселення етносів на території, на яку поширюється суверенітет держави;

- соціально-економічні та політико-культурні відносини етносів між собою та з державою;

- відносини етнічних груп, що проживають на території даної держави, з їхніми етнородичами в інших державах.

Етнополітика регулюється не лише нормативними актами окремих країн, а й нормами міжнародного права.

1) науковий аналіз і творче осмислення вітчизняного та світового досвіду в цій галузі;

2) рівноправність усіх національностей, взаємоповага цінностей усіх наро­дів, заперечення дискримінації;

3) непорушність державних кордонів, оскільки територіальні претензії є джерелом міжнаціональних і міжнародних конфліктів;

4) органічна єдність усіх сфер суспільного життя;

5) цілісність національної політики, врахування взаємозв'язку усіх її компо­нентів та факторів;

6) здійснення спеціальних програм щодо розвитку соціальних меншин;

7) формування етики міжнаціональних відносин на основі взаємної довіри.

У формуванні етнополітики важливу роль відіграє національна самосвідо­мість. Її характеризує сукупність поглядів, оцінок, ставлення і відносин, що вира­жають зміст, рівень і особливості уявлень членів національної спільноти щодо власної історії, сучасного стану і перспектив розвитку, а також відносно місця серед аналогічних спільнот та характеру взаємовідносин між ними. У процесі формування територіальної, соціально-економічної та духовної спільноти на фоні дії етнопсихологічних факторів посилюється процес самоідентифікації та консолідації людей у спільноти типу етносу, нації.

Необхідно відзначити, що рівень демократичності у сфері міжнаціональних відносин оцінюється не лише крізь призму ухваленого у цій сфері законодавства та зобов'язань, узятих на себе державою щодо збереження культур тих чи інших етнічних груп, але й крізь призму їх реального здійснення. Іншою складовою аналізу сфери міжнаціональних відносин можуть бути загальні процеси в царині міжнаціональних відносин, що розгортаються в суспільстві.

Україна з самого початку незалежного існування взяла курс на демократи­чне розв'язання міжнаціональних проблем усередині країни, що дозволило їй уникати загострення міжнаціональних суперечностей та перетворення їх у збройні конфлікти. Слід підкреслити, що навіть існуючий наразі конфлікт на Сході України не має міжнаціонального характеру, а пов'язаний із загостренням політичних протиріч між державами. І це визнано Радою Європи та іншими між­народними організаціями. Наявність у самому суспільстві культури міжнаціона­льної толерантності, слідування принципам терпимості, постійне їх відтворення в суспільній поведінці свідчать про рівень розвитку самого суспільства.

За етнічним складом свого населення Україна належить, безумовно, до числа поліетнічних країн. Це зафіксовано в національному законодавстві. Зок­рема, відповідно до Основного Закону держави, всі громадяни України незалеж­но від своєї національної належності, віросповідання, походження, місця прожи­вання, політичних переконань, культурної і мовної самоідентифікації становлять український народ. При цьому найчисельнішою етнонаціональною спільнотою є українці; спільнотами меншого рівня є етнічні меншини. Відтак у контексті побу­дови громадянського суспільства йдеться про впровадження у соціальну практи­ку основних засад становлення української політичної нації на принципах утвер­дження політичного і соціокультурного плюралізму, гармонійного співіснування етнічних/національних груп, забезпечення права меншості відстоювати свої позиції одночасно з відродженням та безперешкодним розвитком етнічної біль­шості тощо.