Місце права на мирні зібрання в системі прав людини

Цивілізоване суспільство довгі століття крокувало до таких власних цінностей, як гуманізм, толерантність, демократичність, повага до думки опонента тощо. У аналітичному звіті Центру політичних і правових реформ 77 за 2017 рік зазначено, що свободою мирних зібрань визнається явище, що має характер пов’язаного з низкою інших правових інститутів [196, с.

Право на свободу мирних зібрань починає свій розвиток ще до його офіційного визнання державами в світі. Верховний Суд США вказував, що право на свободу мирних зібрань є невід’ємним атрибутом громадянства за вільного уряду (Case De Jonge v. Oregon 299 U.S. 353 (1937) (24 січня 2017 р.) Це право пов’язане зі свободою демонстрації своїх поглядів, адже мирне зібрання - це, передусім, інструмент звернення уваги органів державної влади [196, с. 32].

Особлива увага в Конституції України приділена питанню закріплення прав і свобод людини та громадянина, що закономірно, оскільки нині такі є загальновизнаною найвищою суспільною цінністю. З огляду на принцип верховенства права, зафіксований у статті 8 Конституції України, не держава створює право, а навпаки, право є основою організації і життєдіяльності держави в особі її органів і посадових осіб, інших організацій. Отже, не держава надає права і свободи людині, а народ створює право, щоб насамперед, обмежити ним державну владу. Адже в правовій державі владі притаманні певні межі, які вона не може переступити [88, с. 36].

Вітчизняний конституціоналіст, А. М. Колодій акцентує увагу на те, що Основний Закон України розрізняє права та свободи, відтак, на думку вченого, свобода є первинним поняттям і саме тому розрізняють природні права, які пов’язані з соціально-політичним статусом людини і громадянина [88, с. 36]. Крім того, Конституція України розрізняє права людини і права громадянина. Якщо перші пов’язані з людською істотою, її існуванням та розвитком, то права громадянина визначають сферу відносин людини і суспільства.

Існують різні класифікації прав людини і громадянина. В залежності від наукових теорій та думок, обраного критерію, склалася певна послідовність генезису класифікації прав людини - від найбільш простих видів до складних систем взаємопов’язаних прав людини [126, с. 298-301]. Найперша класифікація прав людини, в основі концепції якої лежить генераційний підхід, була розроблена ще науковцем Карелом Васаком у Франції [142, с. 156]. Його поділ прав передбачав три покоління, де перше покоління складають громадянські та політичні права, до другого віднесено культурні та соціально-економічні права, третє включало колективні права або солідарні.

Конституція України у другому розділі закріплює такі групи прав: політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні, особисті. Зважаючи на таку градацію, право на свободу мирного зібрання належить до політичних прав, що передбачає можливість людини і громадянина брати участь у громадському житті, вносити пропозиції щодо поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб і об’єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, а також безпосередньо брати участь в різних об’єднаннях громадян.

На думку Колодія А. М., конституційна гарантія права на свободу мирних зібрань передбачає обмеження. Насамперед, йдеться винятково про мирний характер зібрання, яке має відбуватися без зброї, а також зазначає, що це право поширюється тільки на громадян України [88, с. 36]. У такий спосіб, право на свободу мирного зібрання є класичним політичним правом громадянина, тобто тим, що визначає сферу відносин людини і суспільства, пов’язане з обов’язками влади утримуватися від певних дій і передбачає певні обмеження.

Більшість науковців відносить право на мирні зібрання до політичних прав. Вчені вважають, що політичні права є неодмінною умовою функціонування всіх інших видів прав та є невід’ємним атрибутом цивілізованого суспільства; вони спрямовані не на захист незалежності людини, а на прояв як активного учасника політичного процесу в державі [87, с.

Так, В. І. Козлов визначає політичні права і свободи як такі, що належать особі як члену політичного співтовариства, та фактично визначають участь людини у політичному житті держави [86, с. 45-50]. На думку вченого, політичні права є тим засобом, за допомогою якого громадянське суспільство обмежує державну владу, дослідник поділяє політичні права і свободи на індивідуальні та колективні та відносить до останніх ті, «які реалізувати одноособово неможливо», зокрема право на мирні зібрання [86, с. 45-50].

Українські вчені А. Є. Шевченко, М. М. Денісова, О. С. Денісова також зазначають, що право на мирні зібрання є, передусім, саме політичним правом невеликої кількості осіб на проведення заходів та дій, які не заборонені Конституцією, в місцях, дозволених владою та, зазвичай, спрямованих на оприлюднення власної позиції щодо окремого питання або окремих питань, які становлять велику значущість. На думку науковців, лише такі зібрання мають мету участі у політичному житті держави та суспільства [220, с. 34-35].

Інші науковці ніяк не підтримували попередні висловлювання, та вважали, що в підґрунті мирних зібрань лежить саме бажання осіб висловити будь-яку позицію або думку, і не лише політичну, а й соціально важливу. Звертаючись до Р. С. Мельника, прослідковано, що «головною метою мирних зібрань є вираження поглядів або їх формування.... Конституція України, фіксуючи право приватних осіб збиратися мирно, не обмежує такі збори лише політичною метою, створюючи у такий спосіб, для приватних осіб можливість брати участь не лише у політичному житті, але й захищати спільно інші свої права, свободи, чи інтереси. У такий спосіб, обмін думками та поглядами з неполітичних питань є також можливим у межах реалізації права на мирні зібрання» [120, с. 50]. Подібної позиції притримується і Л.В. Ярмол, яка стверджувала, що суб’єкти при здійсненні права на мирні зібрання, можуть, крім поглядів, виражати і думки чи віру (щодо релігійних зібрань), які є складовими свідомості, передусім.

Окремі науковці підкреслюють дуалістичний характер права на мирні зібрання, стверджуючи, що воно знаходиться на межі між політичними й іншими правами.

В. Ф. Матвєєв, розглядаючи природу цього права ще в ХІХ ст., вказував, що воно має ті якості політичних прав (за термінологією автора, «публічних прав в тісному сенсі»), та при цьому повинно здійснюватися лише в неполітичних інтересах - «громадяни можуть збиратися для обговорення своїх приватних справ, які не мають ніякого відношення до політики і не представляють ніякого інтересу для державної влади...» [119, с. 6]. У тому разі, коли суб'єкти реалізують право в політичних цілях, то може йтися вже про його політичний характер, що має на увазі можливість брати участь в управлінні справами держави за допомогою публічних зібрань, які скликаються для обговорення політичних питань, формування у населення певного ставлення до цих питань [119, с. 8].

М. А. Яковенко визначала приналежність права на публічні заходи, зважаючи на мету, яку вони можуть переслідувати. Так, вчена зробила висновок, що право на зібрання, мітинги і демонстрації, ходи і пікетування відноситься до політичних прав і свобод, за допомогою яких забезпечується можливість участі осіб в управлінні справами суспільства і держави, за допомогою позначення і обговорення проблематики, а також спонукання органів влади прийняти те, чи інше рішення [233, с. 31].

З огляду на це, можна констатувати, що право на публічні заходи, проголошене в статті 39 Конституції України, має складний, дуалістичний характер. Воно дає змогу суб'єкту права використовувати його як в політичних, так і в неполітичних інтересах. Така диференціація проводиться за метою реалізації права, відповідно до якої виділяють право на публічні заходи, що проводяться в політичних цілях в межах реалізації права на участь в управлінні справами держави (право на політичні публічні заходи або право на маніфестацію), і право на публічні заходи, які не припускають будь-яких політичних цілей (або право на неполітичні публічні заходи) [69, с.

У науковій літературі зазначено, що за своєю природою, право на свободу мирних зібрань є спорідненим із такими правами, як право на свободу вираження поглядів, асоціацій, чи право на петицію та з іншими правами, реалізація яких спрямована на т. зв. «розмову» особи з державою [182, с. 97-107]. Так, М. М. Денісова стверджувала, що при розмежуванні права на свободу вираження поглядів і права на свободу зібрань, немає ніякої практичної цінності, оскільки різниця вказаних прав між носієм та механізмом реалізації є очевидною. Схожу думку висловлює й Л. А. Нудненко, яка зазначала, що право на свободу зібрань, мітингів, демонстрацій й пікетування випливає зі свободи думки й слова (природні, невідчужувані свободи) та наслідує їх природний, невідчужуваний характер [34, с. 18]. Однак, на думку М.Л. Середи, існує велика необхідність у здійсненні розмежування свободи зібрань та свободи вираження поглядів. При здійсненні правового аналізу цього явища, наприклад пікет, основними властивостями є мирний характер, публічність, спрямованість на вираження позиції з різних питань тощо, пікет характеризується ознаками мирного зібрання. Якщо розглядати одиночний пікет, то такий вже не підпадає під захист Конституції України, а саме ст. 39, і з’являється питання про надання правового захисту цьому явищу [182, с. 97-107].

На практиці при реалізації права на одиночний пікет, зазвичай він, розглядається як форма мирних зібрань, але через відсутність більш детальних положень щодо нормативного регулювання цього явища виникає необхідність у правовому дослідженні [147].

Право на свободу мирних зібрань тісно пов’язане і з правом на свободу совісті і релігійних переконань. Цікаво, що свобода совісті і релігійних переконань закріплена у Законі України «Про свободу совісті і релігійні організації» від 1991 року, що нині є чинним в порядку правонаступництва. Документ має об’єктивні численні зміни і доповнення, обумовлені набуттям незалежності, прийняттям Конституції України, набуттям Україною Томосу, та іншими суспільними змінами. При цьому, закон чітко прописує основні положення, зокрема, що є релігійною організацією, а що - релігійною громадою, правовий статус релігійних управлінь і центрів, монастирів, релігійних братств та місій, духовних навчальних закладів, аж до статутів релігійних організацій, що з моменту їх реєстрації, є юридичними особами [55, с. 260].

Виникає логічне запитання - якщо у Законі України «Про свободу совісті і релігійні організації» так розлого унормована конституційна свобода совісті та релігії, чітко прописані всі особливості заснування й діяльності релігійних організацій, чому інше конституційне право - політичне право на мирні зібрання досі не виділене у єдиному повноцінному нормативно-правовому акті, але й має впливових опонентів щодо своєї законодавчої унормованості?

Значна кількість запитань зумовлена розмежуванням права на мирні зібрання та права на організації (асоціації, об’єднання). Ці політичні колективні права, очевидно, мають споріднену природу; у великої кількості правових актів у сфері прав людини ці права викладаються у межах однієї статті. Поєднує ці права те, що обидва належать до колективних прав, які реалізуються спільними діями.

Основна відмінність між ними полягає у тому, що зібрання по суті є тимчасовим об’єднанням, а асоціація - постійним, розрахованим на певну тривалість; між членами зібрань не існує того особливого зв’язку, який виникає між членами асоціації.

Найбільшою відмінністю між цими права є зорієнтованість намірів/ідей/думок усіх учасників. У разі зібрання, що має на меті орієнтованість лише на теперішні події, то асоціації створюються для подальшої співпраці в майбутньому. Тобто, основна мета, яка змушує людей зібратися разом для проведення зібрання, зазвичай, не постійна, ніж та мета, що спонукає людей до об’єднання в асоціації. Звісно, асоціація переважно забезпечує набагато тісніший рівень взаємодії між співучасниками, ніж мирні зібрання [182, с. 97-107].

Тісний історичний зв’язок право на мирні зібрання має з правом на колективне звернення (петиції). Цей зв'язок має не так формальний, як сутнісний характер: звернення громадян, як і публічні заходи, являють собою один із проявів «діалогу» між громадянами і державою, форму безпосередньої демократії і найважливіше джерело інформації. Крім того, в ході публічних заходів, можуть вироблятися різні резолюції, вимоги до органів державної влади та місцевого самоврядування, в яких виражається воля громадян, присутніх на публічний захід. У зазначених випадках право на проведення публічних заходів фактично виступає передумовою вироблення і оформлення колективних звернень громадян, у зв'язку з чим, зазначені резолюції і вимоги повинні розглядатися уповноваженими органами в порядку, встановленому для розгляду звернень громадян [233, с. 31].

Втім, на думку М.Л. Середи, враховуючи існування значної кількості спільного та наявність зв’язку, права все ж таки мають і відмінності. Якщо йдеться про спільне, то реалізованість прав групою людей саме їх і об’єднує. Тобто, у такому разі, наявна колективна воля [182, с. 97-107]. Натомість, виділяють і короткостроковість цілей, також права мають подвійну природу, а саме спрямованість на досягнення політичних та власних цілей. Однак, виділяють і відмінності, а саме право на мирні зібрання реалізується з метою подання петиції, можливо, але це не більшість випадків. Крім того, для подання петиції не є обов’язковою фізична присутність підписантів, які можуть зробити це завдяки сучасним засобам комунікації, тоді як для проведення зібрання фізична присутність учасників є обов’язковою.

Іншим правом, близьким за змістом до мирних зібрань, є право на спротив незаконним діям влади, яке може мати колективну форму. Вже у Декларації незалежності США 1776 р. проголошувалося право народу на зміщення уряду. Відповідні норми щодо спротиву неконституційній владі містить і Конституція Німеччини 1949 р. Навіть відсутність закріплення такого права у національній конституції не може свідчити про неможливість його реалізації, про що свідчать, зокрема, події 2000 р. у Сербії, 2001 р. на Філіппінах, низка «кольорових революцій» на пострадянському просторі, зокрема, події Помаранчевої революції 2004 р. та Революції гідності 2013-2014 рр. в Україні. Для реалізації такого колективного права, процедурні форми не існують і їх законодавче закріплення навряд чи можливе, наголошуючи, втім, на «мирному характері народної дії». Відповідне право реалізується, зокрема, через проведення мирних зібрань, але вони не є єдиною формою його реалізації (можливі страйки, судові позови, створення організацій спротиву тощо). Але при цьому, відповідні зібрання відрізняються від «звичайних» масовістю та несанкціонованістю; навряд чи може йтися про необхідність дотримання при цьому тих обмежень, що, зазвичай, висуваються перед мирними зібраннями. Крім того, такі зібрання за наслідками для суспільства та влади, необхідно вважати не просто висловлюванням політичного погляду, а й проявом народного суверенітету [34, с. 16].

В останні роки конституційне право на проведення мирних зібрань тісно пов'язане з правом на комунікацію, зокрема з використанням мережі Інтернет. Право на комунікацію дає змогу, за допомогою інтернет-технологій, оперативно вирішувати багато питань, пов'язаних з організацією конкретних публічних заходів: оповіщення про час і місце проведення публічного заходу, проведення попередньої агітації, формування основних вимог, резолюцій публічного заходу, а також висвітлення ходу його проведення. Взаємозв'язок цих прав не врегульований законодавством, що є прогалиною в нормативному регулюванні цього кола суспільних відносин. У зв'язку з цим, необхідно на рівні закону передбачити приймання повідомлення для місцевого самоврядування та органів державної влади про проведення конкретних публічних заходів, взаємодію з їх організаторами, а також іншими зацікавленими громадянами, зокрема з використанням мережі Інтернет, що додасть гласності процесу узгодження місця і (або) часу проведення публічних заходів і підвищить оперативність прийняття сторонами рішень, вирішення можливих розбіжностей, при цьому з обов’язковим зазначенням реквізитів: даних організаторів, цілей, характеру, часу, місця та маршруту проведення, складу і кількості учасників [233, с. 31].

Якщо проаналізувати практику Європейського суду з прав людини, то можна знайти чітку відповідь на запитання взаємодії права на мирні зібрання з іншими правами людини. Суд неодноразово зазначав, що захист свободи вираження поглядів є однією з цілей свободи зібрань та об’єднань [32, с. 658]. Суд напрацював відчутну практику з цього питання, у процесі якої постали окремі висновки- визначення, що з 1995 р. є обов’язковими для нашої держави [59].

Зокрема, Суд відмічає, що свобода мирних зібрань, гарантована Європейською конвенцією (далі - Конвенції) про захист прав людини і основоположних свобод, а саме 11 стаття є невід’ємним правом, виступає як lex specialis, відіграє автономну роль і має конкретну сферу застосування; права, гарантовані статтею 11 Конвенції, пов’язані з політичними та соціальними цінностями демократичного суспільства, а також значною мірою розвивають і доповнюють право на свободу совісті, думки і релігії, гарантовані статтею 9 Конвенції, а також, свободу вираження поглядів, зазначену у десятій статті документу; права, зазначені у статтях 9, 10, 11 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, пов'язані з груповими заходами, зокрема, маніфестаціями; однією з цілей свободи мирних зібрань, гарантованих статтею 11 Конвенції, є захист особистих думок, гарантований статтею 10 документу [59].

Відтак, з огляду на практику ЄСПЛ, конституційне право на свободу мирних зібрань є невід’ємним правом, що виступає як lex specialis, відіграє автономну роль і має конкретну сферу застосування, пов’язане з іншими правами і є індикатором цивілізованого демократичного суспільства. Зважаючи, що згідно з Конституцією України, головним джерелом влади є народ, право мирного зібрання має бути дієвим інструментом заручитися волею народу, дізнатися про народні настрої задля подальшої розбудови політико-правової сфери держави.

Важливо, що поняття «мирні зібрання» судом тлумачиться автономно, тобто не обов’язково відповідатиме національному законодавству. Однак, в контексті законодавства України, це тлумачення, будучи міжнародно-правовою нормою, має статус внутрішнього права, про обов’язковість якого свідчать вищезазначені Закон про ратифікацію Конвенції від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, а також Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV [45].

Коли йдеться про зібрання, необхідно розуміти, що стаття 11 Конвенції захищає саме ті з них, які є мирними, ненасильницькими, тому важливо усвідомлювати, чи мають організатори мирні наміри - привернути увагу суспільства і держави до певної проблеми, чи спровокувати заворушення, які потенційно спрямовані на дестабілізацію ситуації в місті, регіоні, державі. З огляду на це, на законодавчому рівні має бути офіційне визначення того, що є мирний мітинг і встановлені критерії розмежування, що кваліфікують мирний мітинг й відокремлюють такий від інших масових акцій, що не підпадають під дію Конвенції [91].

Зважаючи на рішення Європейського суду з прав людини, констатовано, що немирними є ті зібрання, під час організації яких метою є насильницьке досягнення цілей. Так, це обґрунтовано в рішенні «Stankov and the united Macedonian organisation Ilinden v. Bulgaria» від 2 жовтня 2001 р. Суд «нагадав, що ст. 11 Конвенції тільки захищає право на мирні зібрання. Це поняття - згідно з прецедентним правом Комісії, не охоплює демонстрації, в яких організатори і учасники мали насильницькі наміри [243].

Отже, основна дефініція «права на мирні зібрання» є такою: це одне з політичних колективних прав певної групи осіб з метою провести будь -які, не заборонені Конституцією та законами України дії та заходи, задля висловлення та оприлюднення їх колективної позиції щодо конкретного питання або питань, які становлять значущість. Це право, незважаючи на спорідненість з іншими правами, пов’язаними із соціальною комунікацією, є самостійним правом.