Матеріальна рівність права голосу

Принцип рівного виборчого права стосовно права голосу не вичерпується вимогою формальної рівності (рівності кількості голосів). Не менш важливим загальновизнаним аспектом рівності активного виборчого права є вимога матеріальної рівності^[559] голосів виборців.

Загальний вираз вимоги матеріальної рівності активного виборчого права полягає в «однаковому значенні голосу кожного виборця для формування представницьких орга­нів влади» [434, с.519]; іноді в цьому контексті використовується термін «однакова сила (вага) голосу». Однак таке твердження дуже широке і допускає тлумачення, достатньо різні за змістом і наслідками.

Венеціанська комісія формулює цей принцип у вигляді дуже широкої вимоги: «Ман­дати у виборному органі мають рівномірно розподілятися між виборчими округами» (пункт 2.2 Кодексу належної практики у виборчих справах [363, с.146]). Таке формулю­вання також може допускати різні тлумачення.

Одне з досить поширених розумінь цієї вимоги виводить її на рівень встановлення норми представництва у виборному органі. Так, В. Шаповал вказує, що матеріальна рівність голосів виборців «забезпечується єдиною нормою представництва» [1194, с.322]. При такому підході дослідники часом просто ототожнюють зміст вимоги матеріальної рівності права голосу з єдиною нормою представництва. Так, Д. Худолєй вважає, що «єдина норма представництва» забезпечується тим, що «кожний член виборного органу повинен представляти приблизно однакову кількість виборців» [1158, с.17]; Т Герасимен­ко у цьому контексті говорить про «представництво депутатом рівної кількості жителів» [158, с.12]. На однакову норму представництва як аспект матеріальної рівності голосів вказують деякі польські науковці^[560] (див., наприклад, [1295, s.49; 1439, s.209]). Киргизькі правознавці навіть запроваджують поняття «право виборця на рівне з іншими виборцями представництво депутатів» [406, с.21].

Цитоване вище формулювання, запропоноване Венеціанською комісією, найбільш просто реалізується у випадку застосування одномандатних округів. Тому природно, що на виборах одноосібного органу (президента держави, сільського, селищного, міського голови), які проводяться в єдиному одномандатному окрузі, усі виборці перебувають в однакових умовах, і тому не виникає проблеми забезпечення принципу матеріальної рівності права голосу. Це, однак, не означає, що на таких виборах «принцип рівного виборчого права у матеріальному значенні втрачає свій сенс» [6, с.13]. Подібна ситуація автоматичного забезпечення матеріальної рівності права голосу виникає також на ви­борах представницького органу за системою пропорційного представництва в єдиному багатомандатному виборчому окрузі (як це мало місце на виборах народних депутатів України 2006 та 2007 рр.).

У випадку обрання представницького органу з використанням систем одноман­датних округів ні у дослідників, ні у законодавців не викликає сумніву, що ця вимога означає рівний кількісний розмір таких округів; розбіжність тут існує лише у тому, мова повинна йти про рівну кількість мешканців (громадян), чи рівну кількість виборців у таких округах; іноді дослідники навіть не помічають відмінності між цими варіантами, вказуючи поряд обидва критерії (див., наприклад, [1117, с.15]). Так, коментатор статті 71 Конституції України вказує на необхідність «утворення одномандатних виборчих округів з приблизно рівною кількістю виборців, що гарантує єдину норму представництва», тоді як коментатор статті 76 Конституції вважає, що «за умов мажоритарних виборчих систем одномандатні (уніномінальні) виборчі округи повинні бути загалом рівними за кількістю мешканців» [433, с.351, 368].

У випадку багатомандатних виборчих округів (незалежно від того, чи застосовуєть­ся принцип більшості, чи пропорційне представництво) вимога матеріальної рівності у формулюванні Венеціанської комісії означає, що розмір виборчого округу повинен бути пропорційним до його маґнітуди (кількості мандатів, які у ньому розподіляються); однак точним критерієм розміру округу також можуть бути різні кількісні величини. Як вказує П. Ґаррон, практика різних держав застосовує як критерій кількості мешканців (іноді з урахуванням мешканців, що належать до національних меншин), так і критерій кілько­сті зареєстрованих виборців, а іноді - навіть кількість виборців, які проголосували на виборах^[561] [1342, р.16].

На нашу думку, критерій кількості мешканців не відповідає первинному розумінню матеріального аспекту принципу рівного активного виборчого права. Якщо мова йде про рівність права голосу, непослідовно за критерій брати кількість мешканців, істотна частка яких не наділених правом голосу (неповнолітніх, недієздатних, у відповідних випадках - іноземців та апатридів) і водночас часто не враховує громадян держави, які, маючи право голосу, проживають за її межами. Така кількісна характеристика не повинна вважатися адекватним критерієм для визначення (нехай і наближеного) рівної сили голосу кож­ного виборця. Тому не можна погодитися з твердженням К. Чапліцького, що «кількість мешканців, які припадають на один мандат у виборах до колегіальних органів, визначає матеріальну рівність голосу виборця (рівність сили голосу)» [1381, 8.495]. Лише в умовах рівної (пропорційної до маґнітуди у разі багатомандатного округу) кількості виборців можна вести мову про матеріальну рівність голосів, яка полягає у тому, що «голоси ви­борців повинні мати однакову “вагу”» [1194, с.322]; інші дослідники формулюють цю вимогу як «встановлення рівного юридичного значення голосу кожного виборця» [1158, с.17] чи як вимогу, щоб «значення голосу кожного виборця, т.

Акцент на кількості мешканців скоріше відповідав би розумінню цього принципу як вимоги рівного представництва громадян, що дуже мало пов'язано з правом голосу, проте, як ми вже звертали увагу, стимулює неадекватні уявлення про територіальну (гру­пову) природу представництва, що сьогодні є історичним анахронізмом. Тому слід пого­дитися із зауваженням К. Складовського, що «норма представництва визначає кількість виборців, яка припадає на один мандат, а не кількість виборців, представлених одним представником» [1432, s.274].

Матеріальна рівність голосів є принципово приблизною; як зазначає В. Шишкін, «в будь-якому законодавстві передбачено певну межу відхилення в кількості виборців у одномандатних виборчих округах. В Україні таку межу встановлено у статті 18 Закону, тобто допускається відхилення від кількісної рівності числа виборців як нездійсненного абсолюту» [585]. Польський правознавець К. Чапліцький вказує: «матеріальна рівність виборів є тому певною директивою, яку законодавець повинен намагатися реалізувати, усвідомлюючи, що її реалізація в повному обсязі є неможливою» [1381, s.604]. В розумінні рівної кількості виборців в одномандатному окрузі ця вимога приблизно досягається за рахунок нормативного встановлення припустимого максимального відхилення реальної кількості виборців у виборчому окрузі від середньої^[562]. Так, вітчизняне виборче законодавство передбачає, що відхилення кількості голосів виборців в одномандатному окрузі не може перевищувати 12% орієнтовної середньої кількості виборці в одномандатних округах (пункт 1 частини другої статті 18 Закону «Про вибори народних депутатів України» [734]). У минулому ця вимога була навіть більш жорсткою; так, Закон у редакції 1997 р. передбачав, що максимальне відхилення не може перевищувати 10% (частина четверта статті 7 Закону [729]); аналогічну норму містив Закон 2001 р. (частина третя статті 16 [730]). Закон про місцеві вибори 2004 р. встановлював навіть максимальне відхилення чисельності виборців в одномандатних округах на рівні 5% (частина перша статті 17 зазначеного Закону [721]).

Російське законодавство достатньо складно вирішує питання забезпечення матері­альної рівності голосів виборців на виборах депутатів Державної Думи, оскільки змушене враховувати федеративний устрій держави. По-перше, розподіл кількості одномандатних округів між суб'єктами федерації здійснюється відповідно до кількості виборців (а не меш­канців) на підставі простої квоти за методом найбільших остач^[563] з певною модифікацією: кожен суб'єкт федерації повинен отримати щонайменше один округ незалежно від того, наскільки малою є чисельність виборців у межах такого суб'єкта (частини друга - шоста статті 12 Федерального закону «Про вибори депутатів Державної Думи...» [575]). Обме­ження відхилення кількості виборців в окрузі від середньої (як і сама середня кількість виборців в окрузі, яка тлумачиться як «середня норма представництва») встановлюються для кожного суб'єкта федерації окремо; припустимим вважається відхилення «від серед­ньої норми представництва виборців у межах одного суб'єкта Російської Федерації не більше ніж на 10 процентів, а у важкодоступних чи віддалених місцевостях - не більше ніж на 15 процентів» (пункт 1 частини сьомої статті 12 зазначеного закону).

Таким чином, матеріальна рівність права голосу у Росії забезпечується достатньо приблизно у межах держави і більш строго - у межах кожного окремого суб'єкта федера­ції; при цьому правило утворення хоча б одного округу у кожному суб'єкті федерації має наслідком істотні відхилення від матеріальної рівності права голосу у межах держави. За даними І. Видріна, на виборах до Державної Думи 1996 р. «єдина норма представництва» (тобто середня кількість виборців в одномандатному окрузі) складала 466 тис. виборців; водночас по одному виборчому округу було утворено в Евенкійському автономному окрузі (з чисельністю виборців 12.364 осіб), Томській області (709.944 виборці), Курганській області (764.856 виборців), Республіці Комі (768.404 виборці) [145, с.137-138]. Зазначе­на ситуація стала предметом розгляду Конституційного суду РФ, який визнав наявність суперечності між принципом рівних виборів, з одного боку, та принципами федералізму і рівності суб'єктів федерації, з іншого.

Об'єктивно оцінюючи таку ситуацію, слід визнати, що прийняте в Росії розв'язання далеке від забезпечення матеріальної рівності права голосу на загальнонаціональних ви­борах. Як зазначає П. Ґаррон, «якщо розподіл мандатів між округами надто відхиляється від стандартної норми, не дотримується рівна вага голосу і внаслідок цього рівність права голосу, тоді це стає питанням “виборчої геометрії” чи нерівності представництва. На виборах першої Палати, яка представляє народ, такі нерівності представництва є неприй­нятними» [1342, р.16, 18]. Зазначимо, однак, що Кодекс належної практики припускає відхилення від «норми представництва» як виняток понад 15 відсотків за особливих обставин, таких як захист інтересів компактно розселеної меншини, адміністративна одиниця з низькою густиною населення, коли «малолюдна адміністративна одиниця має однаковий статус з іншими і отже, право мати принаймні одного представника в нижній палаті» [363, с.146, 158]. Проте ця ситуація становить інтерес також як ще один приклад пошуку узгодження двох принципів права (рівності права голосу та рівності суб'єктів федерації), одночасна реалізація яких у повному обсязі неможлива.

Принцип рівності статусу (і, як наслідок, представництва) суб'єктів федерації, який застосовується у деяких державах з федеративним устроєм, часом називають принципом уніформізму, або територіальної стандартизації [1208, с.159]. Цей «принцип», однак, ви­знається припустимою підставою для порушення принципу матеріальної рівності виборців на виборах деяких верхніх палат парламентів. Як зауважує П. Ґаррон, верхні палати, на відміну від нижніх, «часто представляють не народ, а суб'єктів федерації чи територіальні одиниці держави. У такому випадку рівність, якої слід досягати, існує між федеративними складовими чи територіальними одиницями, а не між виборцями»; на думку дослідника, цей підхід є ілюстрацією того розуміння загальноправового принципу рівності, згідно з якими «до різних ситуацій повинні застосовуватися різні підходи» [1342, р.17].

Прикладом такого представництва, рівного щодо суб'єктів федерації, часто вважа­ється Сенат Конгресу США. Однак стосовно того, чи забезпечується при цьому рівність права голосу, думки дослідників розходяться. Так, С. Серьогіна говорить про «обрання Сенату шляхом загальних, рівних і прямих виборів» [1013, с.412]. Проте вважаємо, що при дотриманні принципу рівного представництва штатів у Сенаті (по два сенатори, які обираються виборцями відповідного штату на прямих виборах; частина третя статті І Конституції США з урахуванням Поправки XVII 1913 р. [1448]) система виборів сенато­рів не передбачає ані формальної, ані матеріальної рівності у межах усієї федеративної держави. Як відомо, строк повноважень сенаторів становить шість років, однак кожні два роки відбувається оновлення складу Сенату на одну третину [1041, с.116]. Тому усі вибори до Сенату мають характер проміжних, а не загальних: такі вибори проводяться не у всіх штатах, а в тих, де такі вибори проводяться, виборці обирають одного сенатора. Отже, у межах усієї держави не дотриманий принцип формальної рівності права голосу на таких виборах (виборці деяких штатів не мають жодного голосу, тоді як інші мають один голос), а «вага голосу» істотно відрізняється внаслідок істотної відмінності населення (і кількості виборців) у різних штатах. Водночас слід звернути увагу, що в межах окремого штату на виборах сенатора від цього штату дотримується як формальна, так і матері­альна рівність права голосу. Як зауважує В. Шаповал, «практика формування верхньої палати парламенту прямими виборами і за принципом рівного представництва від таких суб'єктів [федерації] і [адміністративно-територіальних] одиниць фактично призводить до відходу від ідеї рівного представництва (рівного виборчого права) у масштабах всієї країни. За умов федеративної держави це вважається “даниною” прийнятій формі дер­жавного устрою і визнанню рівності суб'єктів федерації» [1194, с.373].

Досвід застосування принципу рівності права голосу в умовах реалізації принципу представництва відповідних адміністративно-територіальних одиниць має також Україна. Відповідно до частини четвертої статті 140 Конституції, обласні та районні ради є «ор­ганами, що представляють спільні інтереси територіальних громад» [432]; тому у плані самоврядного представництва район та область в Україні виступають певними аналогами «федерації громад». Такими виборами, що реалізовували специфічний конституційний статус районних та обласних рад, були вибори депутатів цих рад 1998 та 2002 років^[564], які проводилися на підставі Закону про місцеві вибори 1998 р. Що ж стосується матеріальної рівності права голосу, то в умовах однакової кількості мандатів, які розподілялися у всіх багатомандатних округах на кожних таких виборах, та різної кількості виборців у таких округах, у ролі яких виступали адміністративно-територіальні одиниці нижчого рівня (громади - на виборах депутатів районної ради, райони та міста обласного значення - на виборах до обласної ради) однакова вага голосу забезпечувалася в окремому виборчому окрузі (адміністративно-територіальній одиниці - «суб'єкті федерації громад»), а не в межах виборів депутатів районної чи обласної ради в цілому. У цьому відношенні зазна­чені вибори, забезпечуючи територіальне представництво, виступали аналогами обран­ня верхніх палат у федеративних державах. Лише якщо розглядати обрання депутатів районної ради в окремій громаді (депутатів обласної ради в окремому районі чи місті обласного значення) як окремі вибори, то можна було б стверджувати, що матеріальна рівність права голосу була дотримана. Проте такий розгляд, як і дуже далека аналогія з виборами верхніх палат парламентів, не відповідає правовій природі відповідних органів.

Пізніші редакції Закону про місцеві вибори [721; 723] взагалі не забезпечували фор­мування складу обласних та районних рад, відповідного їх конституційному статусу, що неодноразово вказувалося дослідниками і фахівцями у сфері місцевого самоврядування [262, с.157; 452, с.14; 631]. Так, в умовах застосування «змішаної» виборчої системи під час місцевих виборів 2010 р. в межах пропорційної складової (як і під час місцевих виборів 2006 р., які проводилися за пропорційною системою) в єдиному окрузі взагалі були відсутні будь-які засоби забезпечення представництва складових (громад у складі районної ради, районів та міст обласного значення у складі обласної ради). Що ж сто­сується мажоритарної складової, то стаття 17 Закону про місцеві вибори 2010 р. вста­новлювала вимоги, які мали на меті забезпечити таке представництво: частина перша зазначеної статті вимагала, щоб кількість виборців в одномандатних округах на виборах кожної місцевої ради була приблизно рівною, а абзаци другий та третій частини п'ятої цієї ж статті встановлювали вимогу, щоб утворення одномандатних округів на виборах обласної чи районної ради проводилося, виходячи «з представництва (кількості депутатів) кожного відповідного району, міста обласного значення у відповідній обласній раді» чи «з представництва (кількості депутатів) кожної територіальної громади у відповідній районній раді» [723]. Проте, як зазначалося самими організаторами виборів, реалізація зазначених вимог Закону 2010 р. «засвідчила неможливість у більшості випадків одно­часного виконання встановлених вимог щодо забезпечення приблизно рівної кількості виборців у кожному окрузі та представництва кожної адміністративно-територіальної одиниці в межах району, області» [494, с.78]. Внаслідок цього розміри «одномандатних мажоритарних» виборчих округів з виборів депутатів обласних та районних рад «ха­рактеризувалося на практиці суттєвою диспропорцією у кількості виборців в окремих виборчих округах та створювало нерівні умови для проведення виборчої кампанії кан­дидатам у депутати, котрі балотувалися в різних виборчих округах. Прикладами такої диспропорції можуть бути, зокрема, одномандатні мажоритарні виборчі округи № 1 та № 44 з виборів депутатів Харківської обласної ради, які налічували відповідно понад 550 та близько 3 тис. виборців» [494, с.78]. Цими фактами засвідчується неможливість забезпечення мажоритарною складовою виборчої системи дотримання одночасно двох вимог - принципу матеріальної рівності права голосу та специфічного конституційного статусу виборного органу, - а отже, непридатність цієї виборчої системи для таких виборів у зв'язку з порушенням правового критерію придатності виборчої системи [322, с.121].

Закон «Про місцеві вибори» 2015 р., формально забезпечує можливість такого пред­ставництва (див. частини п'яту - сьому статті 17 зазначеного Закону [808]), хоча й з тими ж істотними недоліками щодо розміру відповідних «номінаційних» виборчих округів, однак на практиці таке представництво не забезпечувалося через специфіку виборчої системи.

Як зазначає Ю. Мазур, «умови для дотримання цієї норми забезпечувалися лише в разі утворення одномандатних мажоритарних виборчих округів у межах однієї адміні­стративно-територіальної одиниці (для виборів депутатів обласної ради - у межах одного району, міста обласного значення, а для виборів депутатів районної ради - у межах села (кількох сіл, жителі яких об'єдналися у територіальну громаду), селища, міста районного значення)» [494, с.78]. Таким чином, як і у випадку місцевих виборів 1998 та 2002 рр., принцип матеріальної рівності права голосу за мажоритарною складовою забезпечувався лише в рамках уявлення про «незалежні вибори» (окремо у межах кожної громади чи адміністративно-територіальної одиниці) до відповідної районної чи міської ради. Проте таке уявлення про багато окремих виборів до одної районної чи обласної ради достатньо сумнівне. Тому при дискусії щодо зміни Закону про місцеві вибори 1998 р. вносилися неодноразові пропозиції щодо врахування чисельності населення чи кількості виборців в багатомандатних округах при виборах районних та обласних рад (див., наприклад, [452, с.14]). Відповідні ідеї були реалізовані у проектах Виборчого кодексу 2010 та 2015 рр. [875; 878] та в законопроекті 2015 р. щодо місцевих виборів (реєстр № 2831-2) [894], розроблених за участі автора.

Як уже зазначалося вище, реалізація принципу рівного виборчого права лише в окремому виборчому окрузі передбачалася останнім союзним Законом про вибори на­родних депутатів СРСР 1988 р. (див. частину першу статті 3 [727]). Певною мірою це стосувалося і матеріальної рівності голосів виборців, яка в межах усієї держави була дотримана стосовно виборів лише однієї групи народних депутатів, котрі обиралися у т. зв. територіальних округах. Вибори депутатів у національно-територіальних округах (див. статтю 17 Закону [727]) внаслідок істотно відмінної чисельності населення (і ви­борців) як у союзних республіках, так і в автономних національних утвореннях, можна було вважати такими, що забезпечували однакову силу голосу лише в межах окремої відповідної союзної (автономної) одиниці. Стосовно обрання «депутатів від громадських організацій» про рівність права голосу мова взагалі не могла йти. Враховуючи, що усі об­рані депутати складали єдиний орган - З'їзд народних депутатів, - можемо стверджувати про повне недотримання принципу рівного права голосу не лише у формальному, але й матеріальному аспекті. Хоча вибори 1989 р. проводилися не Україною, а іншою держа­вою - СРСР, - для розуміння еволюції виборчого права України та, зокрема, забезпечення дотримання основних принципів виборчого права цей приклад має істотне значення.

У польському виборчому праві прийнято розуміння, що «матеріальний аспект засади рівності зводиться до директиви, щоб сила голосу кожного виборця була однакова» [1439, 8.209]. Виборчий кодекс Польщі передбачає на виборах до Сейму утворення багатоман­датних (з маґнітудою не менше 7; див. § 2 статті 201 кодексу [1380]) виборчих округів за методом квот на підставі «єдиної норми представництва» [1381, 8.495; 1439, 8.152], яка обчислюється шляхом «ділення кількості мешканців держави на загальну кількість послів^[565]» (§ 1 статті 202 кодексу); остання кількість, відповідно до статті 96 Конституції Польщі, складає 460 осіб [1384]. Так обчислена єдина норма представництва вважається у поль­ському виборчому праві основним знаряддям імплементації засади матеріальної рівності голосів у виборах до Сейму та до представницьких органів місцевого самоврядування [1439, 8.85]. Зауважимо, однак, певну непослідовність цього знаряддя забезпечення рівної сили голосу: базування розрахунку єдиної норми представництва на кількості мешканців держави, як уже згадувалося вище, не бере до уваги, що поняття сили голосу пов'язується з виборцями, а не мешканцями, помітна частина яких не наділена правом голосу.

Конституція Польщі не встановлює вимоги дотримання принципу рівного вибор­чого права на виборах до Сенату; така позиція неодноразово висловлювалася польським Конституційним Трибуналом (див. [1381, 8.604-605]). Виборча ординація 2001 р., яка передбачала на виборах до Сенату застосування мажоритарної системи у багатомандат­них округах (від 2 до 4 мандатів), визначала кількість таких виборчих округів у кожному воєводстві (субнаціональній адміністративно-територіальній одиниці), встановлюючи водночас вимогу поділу воєводства на округи на підставі «єдиної воєводської норми пред­ставництва» (див. статтю 192 зазначеного Закону [1405]). Таким чином забезпечувалося утворення виборчих округів з кількістю мешканців (а не виборців), пропорційною у межах воєводства до маґнітуди виборчого округу. Хоча деякі польські правознавці вказували, що тим самим сила голосу виборців на виборах до Сенату не однакова [1295, 8.51], інші дослідники зазначали, що такий підхід дозволяв, незважаючи на відсутність конститу­ційної вимоги, «у принципі здійснювати поділ мандатів між конкретними виборчими округами у згоді з засадою матеріальної рівності виборів» [1432, 8.286].

Запровадження Виборчим кодексом 2011 р. виборів до Сенату РП в одномандатних виборчих округах за умов дотримання вимоги обрання сенаторів у межах відповідних воєводств призвело до істотного зниження рівня дотримання матеріальної рівності вибор­ців. Хоча § 1 статті 261 Виборчого кодексу вимагає проведення поділу на одномандатні округи на підставі «єдиної норми представництва», обчисленої в межах держави (шляхом поділу кількості мешканців держави на 100), додаткові умови, встановлені цією статтею, мають наслідком дуже приблизне дотримання цієї норми представництва. Так, за даними К. Складовського, із 100 округів у 41 випадку відхилення від норми представництва складає понад 15% (нагадаємо, що це верхня межа відхилення, яку допускає вимога матеріальної рівності голосів за міжнародним стандартом, встановленим Венеціанською комісією), а в чотирьох випадках - понад 50% [1432, 8.289]. Аналогічні підсумки демонструє дослідження «сили голосу» (як частки від ділення норми представництва на кількість виборців округу), проведене Б. Міхаляком [1439, 8.154-155]; цей показник змінюється для різних округів від 0,59 до 1,74, що демонструє істотну нерівність голосів виборців у матеріальному сенсі. Як зазначає М. Ґранат, «у виборах до Сенату, які проводяться на підставі виборчого кодексу, матеріальна рівність не цілком дотримана (в одномандатних округах кількість виборців змінювалася від близько 200 тис. до 400 тис.)» [1354, 8.158]. Нагадаємо, проте, про як відсутність відповідної конституційної вимоги щодо виборів до Сенату, так і застосовність міжнародних виборчих стандартів, як правило, лише до виборів нижньої палати парламенту.

Цікаво, що прийняте у польському виборчому законодавстві нормативне розуміння матеріальної рівності голосів виборців, засноване на єдиній нормі представництва від­носно кількості мешканців, приблизно рівної (чи пропорційної до маґнітуди) у виборчих округах, співіснує із зовсім іншим доктринальним тлумаченням сили голосу виборця, якого дотримується багато польських правознавців. Це тлумачення полягає у розумінні вимоги матеріальної рівності права голосу як вимоги рівного впливу голосу кожного виборця на результат виборів, тобто реальної сили поданого голосу. Так, пояснюючи вимогу матеріальної рівності голосів, Є. Бучковський стверджує: «така сила [голосу. - Ю.К.] повинна бути рівною і виражатися у впливі, який цей голос чинить на кінцевий результат виборів» [1254, 8.95]. Таке розуміння рівності сили голосу як голосу, реально поданого виборцем, призводить до численних висновків, з якими не можемо погодитися.

Так, на думку Є. Бучковського, на виборах Президента РП, які проводяться за принципом більшості, дотримується лише формальна рівність виборців; через те, що «пропадають голоси виборців, подані за кандидатів, які програли», сила голосу виборців не є однаковою [1253, 8.142]. П. Узємбло (обґрунтовано за такого підходу) поширює цю тезу на усі вибори за мажоритарною системою, стверджуючи, що «неможливе дотриман­ня матеріальної рівності у мажоритарних виборах» [1415, 8.55]. Інші польські науковці вважають, що засаду рівності порушує встановлення виборчого бар'єру в межах пропо­рційної системи, що призводить до «втрати» голосів [1295, 8.52; 1354, 8.159]. Дуже чітко таку позицію висловлює С. Яворський: «Виборчий кодекс передбачає... чинник, який коригує рівну “вагу голосу”, запроваджуючи т зв. виборчий бар'єр. Голоси, подані за такі списки [які не подолали бар'єр. - Ю.К.], не беруть участі у поділі мандатів, а тому фактично “пропадають”. Їх сила після проведення виборів виявляється нижчою, ніж тих голосів, які мають наслідком отримання мандатів» [1381, 8.473].

Подібні погляди можна знайти і у вітчизняних науковців. Так, на думку О. Бакумова, матеріальна рівність «полягає в однаковому значенні голосу кожного виборця для фор­мування представницьких органів влади», вважаючи «проблемним питання, чи порушує загороджувальний бар'єр принцип рівного виборчого права»^[566] [40, с.53]. Ю. Шведа ствер­джував, що «будь-який “загороджувальний бар'єр” є серйозним порушенням принципу рівності як стосовно виборців, так і стосовно кандидатів і тих хто має право висування кандидатів на виборах, тобто партій» [1208, с.152]; М. Бучин вважає, що «на “вагу” голосів впливатиме на практиці не кількість зареєстрованих виборців, а кількість виборців, що взяли участь у голосуванні» [103, с.50].

Зустрічаються подібні погляди і серед зарубіжних дослідників інших країн. Так, ні­мецький політолог Д. Нолен вважає, що внаслідок принципу рівності «постулюється рівна цінність зарахованих голосів» [1402, s.38], не звертаючи уваги на те, що певна кількість поданих виборцями голосів для визначення переможців взагалі не зараховується (зокрема, недійсні голоси). На думку російських правознавців А. Зінов'єва та І. Поляшової, голоси виборців «рівні і мають однакову вагу з точки зору впливу на результати виборів» [266, с.80]. Суддя Конституційного суду РФ А. Кононов наголошує: «голос, виражений у будь-якій легальній формі, повинен мати певну вагу та юридичну силу, впливати нарівні з іншими на результати виборів, інакше право обирати втрачає свій зміст» [618, с.61]. Зауважимо, що така позиція може розглядатися як безпосередній наслідок буквального розуміння активного виборчого права як права обирати, а не голосувати (див. підрозділ 2.1.2).

Аргумент «втрачених голосів» у контексті зазначеного розуміння принципу рівності активного виборчого права мав історичне значення на ранніх етапах запровадження про­порційних виборчих систем для обґрунтування їх переваг. Оскільки метою запровадження пропорційних систем було надання представництва політичним меншостям, очевидно, що при застосуванні цих систем кількість «втрачених» голосів була значно меншою, аніж при мажоритарних системах. Так, на початку ХХ ст. російський науковець В. Івановський зазначав: «Щоб досягти рівності виборчого права, необхідно запровадити систему про­порційного представництва» [278, с.88]. Як не дивно, подібну позицію можна зустріти і сьогодні (див. [1296, р.16]).

Із зазначеною аргументацією на користь такого розуміння матеріальної рівності голосів виборців погодитися не можна. Її прихильники не беруть до уваги, що жодна виборча система не може забезпечити однакову реальну вагу голосу кожного виборця. У кожних виборах є «переможці», які отримують мандати, і «переможені», які мандатів не отримують; однак на користь і тих, і інших подано якусь кількість голосів виборців. Як зазначає В. Шаповал, «застосування будь-якої з виборчих систем спричиняє так звану втрату голосів. Це означає, що певна частина виборців голосувала за тих кандидатів чи списки кандидатів, які не були обрані або не здобули жодного мандата, і тому виглядає як не представлена за результатами виборів. Однак таке явище є звичайним і відображає сутність понять більшості і меншості в їх співвіднесеності» [1194, с.323]. Поразка на виборах для кандидата чи партії (у разі їх чесного проведення) не може розглядатися як порушення принципу рівності. Витоки уявлень про рівність фактичної сили поданого го­лосу виборця (навіть якщо вони не усвідомлюються) у більшості випадків можна шукати у радянській практиці безальтернативних виборів, коли висунутий кандидат обов'язково перемагав (тих, хто програв вибори, просто не існувало), та ще й з результатом близько 100% (голоси виборців не «втрачалися»).

Необхідно усвідомлювати, що голоси виборців, подані на справжніх виборах на користь «переможених», як і голоси виборців, визнані недійсними, реального впливу на результати виборів не чинять (є «втраченими»), і тому, по суті, не мають реальної «ваги». На думку П. Ґаррона, «той факт, що виборці мають по одному голосу кожен, не означає автоматично, що вони чинять однаковий вплив на визначення результатів виборів» [1342, р.16]. Подібну позицію займає Європейський суд з прав людини, який ствердив: «усі виборчі системи прагнуть досягти цілей, часом навряд чи сумісних: з одного боку, відобразити точно і чесно думку народу, а з іншого, спрямувати течії поглядів таким чином, щоб сприяти виявленню достатньо ясної та узгодженої політичної волі. Звідси випливає, що не усі голоси обов’язково повинні мати рівну вагу стосовно результату [курсив наш. - Ю.К.], і не всі кандидати мають рівні шанси перемогти; жодна виборча система не може уникнути втрачених голосів» [1281].

Звичайно, різні виборчі системи характеризуються різним показником «втрачених» голосів, і для мажоритарних систем цей показник вищий, аніж для пропорційних. У підсумку «ціна» отримання мандата (виражена у голосах, поданих виборцями) для кож­ної політичної партії в умовах мажоритарної системи істотно відрізняється; практика британських виборів засвідчує існування постійного ефекту «втрачених голосів», який виявляється в істотній диспропорції співвідношення голосів, поданих за кандидатів від партій, та кількості мандатів, цими партіями отриманих, і, як наслідок, «недопредстав- леності» партій, які займають місця після другого^[567]. Пропорційні системи у цьому сенсі значно більш «справедливі». Однак ця «справедливість» позірна, і до принципу рівного права голосу в його матеріальному аспекті ці висновки відношення не можуть мати, оскільки інакше від нього довелося б відмовитися або визнати, що не лише встановлення виборчого бар'єру, але й застосування мажоритарних виборчих систем взагалі несумісне з принципом рівного виборчого права, який є одним із зобов'язальних міжнародно визна­них виборчих стандартів. Цікавим у цьому відношенні є рішення Європейської комісії з прав людини 1982 р. «Ліберальна партія про Сполученого Королівства», у якому «Комісія дійшла висновку, що жодна стаття не була порушена, оскільки Стаття 3 не встановлює жодних зобов'язань держав стосовно застосування виборчих систем, і що Стаття 3 не містить жодних вимог “рівності” щодо “таємно поданих голосів”» (цит. за [1423, р.6]).

Тим не менше, принцип рівного виборчого права встановлює вимогу щодо рівності впливу («ваги») голосу кожного виборця, однак впливу не реального (поданого голосу), а «потенційного» (можливого голосу), який має оцінюватися не після голосування, а перед виборами. Створення умов для можливого рівного впливу голосу виборця на підсумок виборів має велике значення; цей аспект принципу рівного виборчого права є загально­визнаним у формі вимоги щодо максимально можливої рівності (чи пропорційності до магнітуди) кількості виборців у виборчих округах. Отже, підкреслимо, що матеріальний аспект рівності права голосу означає вимогу рівності потенційної (а не реальної) сили голосів виборців. З цим погоджується О. Марцеляк, який говорить про «потенційно од­наковий вплив виборців на результати виборів» [512, с.249].

Намагання тлумачити принцип матеріальної рівності права голосу як вимоги щодо рівного реального впливу кожного поданого голосу на результати виборів має й інші цікаві прояви. Одним із них була дискусія щодо необхідності передбачення у виборчому бюлетені опції, яка надавала можливість виборцям голосувати проти усіх висунутих кандидатів (партійних списків кандидатів). В Україні вона не набула великого масштабу, однак у Росії справа дійшла до розгляду цієї проблеми Конституційним судом.

Слушно зазначається, що сама ця опція має пострадянське походження, пов'язане з переходом від «заперечного» («негативного») голосування шляхом викреслення у вибор­чому бюлетені прізвищ небажаних кандидатів до «стверджувального» («позитивного») голосування - вказівки про підтримку виборцем тієї чи іншої опції [322, с.25; 406, с.202]. Як зауважує Н. Богашева, «можливість голосування “проти всіх” слід вважати відобра­женням психології “негативного голосування” (голосування шляхом викреслення канди­датур, не підтриманих виборцем), при якому виборець міг, закреслюючи, заперечити всі запропоновані кандидатури» [557, с.480]. За спостереженням М. Бондаря та А. Джагаряна, опція у бюлетені «проти всіх» існує (чи існувала) лише у деяких пострадянських країнах^[568] [94, с.129]; в Україні вона виникла внаслідок переходу до «позитивного» голосування,

здійсненого вперше Законом «Про вибори народних депутатів України» 1997 р. [729]. Таким чином, опція голосування «проти всіх» має атавістичний характер. Деякі вітчиз­няні дослідники стверджують, що «врахування результатів такого голосування [проти всіх. - Ю.К.] більш повно відображає політичні настрої виборців та їх волевиявлення» [405, с.486]; у зв'язку з виключенням цієї позиції з виборчого бюлетеня^[569] П. Любченко зазначає: «У разі непідтримання жодного кандидата (кандидатів) виборець не матиме змоги реалізувати своє волевиявлення відповідним чином» [255, с.456]. Проте слушним є зауваження, що «наявність такого пропонованого голосування при “позитивному го­лосуванні”... не цілком послідовна: не відмітивши жодного виборчого списку партії чи блоку., виборець уже засвідчує, що він жодного варіанта не підтримує» [557, с.480].

На думку М. Афанасьєвої, «голосування “проти всіх” являє собою самостійну юри­дичну форму вираження певної електоральної позиції» [28, с.80]. Звернемо увагу, проте, що така форма вираження позиції виборця заслуговувала б на кваліфікацію юридичної, якщо б вона мала правові наслідки для результатів виборів. Проте, як зауважує Н. Бо- гашева, «наявність у виборчому бюлетені додаткового фіктивного “виборчого списку” (варіанта голосування) “проти всіх” не впливає на встановлення підсумків виборів» [557, с.480]. Оскільки жодні правові наслідки такого варіанту голосування вітчизняним виборчим законодавством не передбачені, негативна електоральна позиція виборця може кваліфікуватися лише як політична; отже, голос, поданий «проти всіх», слід розглядати як типовий «втрачений голос» поряд із поданим не за переможця (чи за список кандидатів, який не подолав виборчий бар'єр) чи недійсним.

Проте у Росії голосування «проти всіх» могло мати правові наслідки. Як зауважують М. Бондар та А. Джагарян, російський Федеральний закон «Про основні гарантії.» у його першій редакції 1994 р. передбачав наявність у виборчому бюлетені такої позиції [94, с.129]; за свідченням В. Пиліна, вибори у відповідному окрузі визнавалися такими, що не відбулися, якщо «кількість голосів виборців, поданих за кандидата, який набрав найбільшу кількість голосів по відношенню до іншого кандидата (інших кандидатів», менша, аніж кількість голосів виборців, поданих проти всіх кандидатів»^[570] [906, с.142]. Тому у російському виборчому праві, як вказували у той час російські правознавці, «сут­ність голосування contra omnes як складової частини інституту виборів полягає в тому, що голоси виборців, які висловили свою електоральну волю шляхом відмови усім кан­дидатам (спискам кандидатів) представляти народ у виборних органах публічної влади, враховуються і породжують певні публічноправові наслідки» [94, с.134].

Розглядаючи цю проблему, Конституційний суд РФ у своєму рішенні від 6 жовтня 2004 р. вказав, що «конституційні цінності, пов'язані з реалізацією виборчих прав, мо­жуть вступати між собою у певну суперечність. Зокрема, інтереси окремих виборців, у тому числі тих, хто голосує проти всіх, не завжди збігаються з публічним інтересом формування органів публічної влади» (цит. за [508, с.211]). Більш жорстко охарактеризу­вали цю ситуацію М. Бондар і А. Джагарян: «У науковій літературі зустрічається думка про те, що принцип рівного виборчого права у застосуванні до голосування проти всіх вимагає визнання за голосами, поданими проти всіх кандидатів (списків кандидатів), рівної з голосами, поданими на підтримку конкретних кандидатів (списків кандидатів), підсумкової ваги. Однак у цьому випадку слід було б погодитися, що графа “проти всіх” у виборчому бюлетені. наче уособлює самостійного учасника виборчого процесу, так званого “Кандидата Проти Всіх”, який на рівних умовах з іншими кандидатами та

виборчими об’єднаннями бере участь у виборчій кампанії і претендує на “заміщення” деякої кількості депутатських мандатів... Такий підхід, по суті, спрямований на крайню формалізацію принципу рівності у виборчих відносинах шляхом механічного усереднен­ня, нівелювання спрямованості електоральної волі» [94, с.134-136], оскільки «інтереси окремих виборців, якими визначається їх волевиявлення у процесі виборів, у тому числі шляхом голосування “проти всіх кандидатів”, не завжди збігаються з публічним інтересом формування органів державної влади»^[571] [616, с.173-174]. Значною мірою під впливом зазначеного рішення Конституційного суду РФ Федеральний закон «Про основні гаран­тії.» з 2005 р. не передбачає зазначення у виборчих бюлетенях позиції «проти всіх» (див. статтю 63 зазначеного Закону [582]).

Цікаво, що подібна проблема була вирішена Європейською комісією з прав людини понад 50 років тому. Заявник до Комісії стверджував, що виборчий бюлетень, який пе­редбачає зазначення виключно прізвищ кандидатів, не надає йому змоги проголосувати проти обох кандидатів, включених до виборчого бюлетеня. У своєму рішенні «Х проти Австрії» від 22 березня 1972 р. Комісія дійшла висновку, що право голосу не можна розуміти так, що воно встановлює загальну гарантію для кожного виборця обов’язково мати можливість знайти у виборчому бюлетені кандидата чи партію, за яких він хотів би проголосувати (див. [1243, р.5]), а тому зазначила, що, «всупереч твердженням заявни­ка, виборець не зобов’язаний приглушувати голос своєї совісті й обирати одного з двох кандидатів, зазначених в офіційному бюлетені. Насправді виборець має право, прибувши на виборчу дільницю, або подати незаповнений бюлетень, або зробити свій бюлетень недійсним» (див. [28, с.82; 94, с.132]). Як зазначає Венеціанська комісія, «необхідність явного зазначення голосу “проти” є сумнівною, оскільки це не характерне для більшості країн Ради Європи» [136, с.193].

Інший випадок тлумачення рівності сили голосів виборці саме як реального впливу на результат виборів належить грецьким дослідникам К. Хрисогоносу і Ц. Стратілатісу. Вони вбачають порушення принципу рівного права голосу у випадку пропорційної ви­борчої системи, «яка дозволяє враховувати той же голос двічі чи навіть тричі на різних стадіях розподілу мандатів», зокрема, на прикладі грецької виборчої системи «посиленої пропорційності»^[572] [1296, р.21]. Такі способи встановлення результатів виборів через за­провадження кількарівневого розподілу мандатів (так звані системи з компенсаційним рівнем) характерні не лише для Греції і зустрічаються у низці держав Європи. Зокрема, у Швеції дворівнева пропорційна система з фіксованим міжрівневим розподілом мандатів передбачає дворазове врахування голосів виборців - у виборчих округах першого рівня (разом 310 мандатів), а також у загальнодержавному окрузі (49 мандатів); однак якщо партія, яка взяла участь у розподілі мандатів в окрузі першого рівня, не подолала загально­державний 4-відсотковий виборчий бар’єр, до розподілу мандатів у загальнодержавному окрузі її список кандидатів не допускається [322, с.74], а отже, голоси виборців, поданих на її підтримку, другий раз не враховуються і, таким чином, мають меншу реальну вагу, аніж голоси виборців, поданих на підтримку партій, що подолали загальнодержавний бар’єр. Подібні риси з інших причин має змішана виборча система, що застосовується в Естонії [322, с.86-88]. Кожен естонський виборець подає один голос, який зараховується як за конкретного кандидата, так і на підтримку партії, яку кандидат представляє, і та­ким чином його голос враховується двічі; проте можливість балотуватися незалежним кандидатам виключає можливість зарахування поданих на їх підтримку голосів виборців будь-якому партійному списку, і такий голос може бути врахований лише один раз.

Зазначені виборчі системи дійсно створюють можливості для різного реального впливу поданих виборцями голосів на результати виборів; однак такі можливості лише розширюють кількість варіантів різного впливу, жодним чином не виключаючи існування голосів, поданих на підтримку тих кандидатів чи партій, які виборчою системою взагалі не допускаються до розподілу мандатів, чи недійсних голосів, не створюючи принципово нової ситуації. Це лише ще раз підкреслює утопічність вимоги про рівну реальну силу голосів виборців.

Неважко бачити, що розумінню матеріальної складової принципу рівності голосів виборців як рівного реального впливу кожного голосу на результати виборів (рівної реальної сили голосу) суперечать також нормативно прийняті вимоги про встановлення єдиної норми представництва, чи рівної кількості виборців в одномандатних округах які визначаються a priori, до проведення виборів. Такі кількісні показники матеріальної рівності голосів включають усіх виборців, які можуть взяти участь у голосуванні (а в деяких підходах - усіх мешканців безвідносно до наявності у них права голосу), а тому не можуть мати відношення до реальної сили голосу виборця, який взяв участь у голосуванні. Отже, в аспекті матеріальної рівності права голосу мова може йти лише про можливу (потенційну) силу голосів виборців. Тому слід погодитися з В. Шаповалом, який вказує: на виборах до представницьких органів влади голос (голоси) будь-якого виборця потенційно повинен вчиняти такий же вплив на їх результати, як і голоси інших виборців» [1194, с.320]. Таку ж позицію неодноразово висловлював і Європейський суд з прав людини. У класичному рішенні у справі «Матьє-Моен і Клерфе проти Бельгії» Суд зазначив, що з принципу рівності всіх громадян при здійснені ними права голосу «не випливає, що всі голоси повинні мати однакову вагу з точки зору остаточного результату... За будь-якої виборчої системи неможливо уникнути явища “втрачених голосів”» (пункт 54 рішення [1276, с.535]. Пізніше у рішенні у справі «Юмак і Садак проти Туречиини» Суд ствердив: «Стаття 3 Першого протоколу не означає, що усі голоси необхідно повинні мати рівну вагу стосовно результату виборів» (пункт 112 рішення [1290]).

Отже, єдиним послідовним розумінням принципу рівного права голосу у його матеріальному аспекті є його тлумачення як вимоги рівної потенційної сили голосів виборців, забезпечення якої має здійснюватися до голосування, а не під час голосування чи за його підсумками.

Класичним зразком порушення принципу матеріальної рівності активного виборчого права є т зв. куріальні вибори (вибори, засновані на принципі куріального представництва). Куріальними називають вибори, у яких усі виборці поділяються на окремі групи (курії). Виборчою курією прийнято називати певну категорію виборців, виділену за становою, майновою, національною або іншою ознакою. Курія мала власну квоту представництва у виборному органі (наперед встановлену кількість мандатів), яка зовсім не пов’язувалася з чисельністю виборців у відповідній курії; особи, що належать до тієї чи іншої курії, могли мати спеціальний обсяг виборчих прав. Таким чином, куріальне представництво є різновидом групового представництва, альтернативним до територіального (див. під­розділ 1.6.1), а отже, не може вважатися варіантом народного представництва.

Системи, які базувалися на куріальному представництві різних соціальних груп, існували до Першої світової війни в Австро-Угорщині, Німеччині (Прусії), Російській імперії. Класичне куріальне представництво існувало, зокрема, в Галичині (у складі Ав­стрійської імперії) між 1867 та 1907 роками [1260, р.123]. Конституційна реформа Австрії запровадила декілька курій з різною чисельністю виборців - великих землевласників (поміщиків), міщан (жителів міст), членів торгово-промислових палат (підприємців) та сільських господарів, - які обирали своїх представників окремо; очевидно, право голосу мали тільки чоловіки (статевий ценз). У перших трьох куріях вибори були прямими, а в четвертій (сільській) - ступеневими. Цей поділ приводив до дуже нерівного представни­цтва, до суттєвої відмінності у потенційній «вазі» голосу членів різних курій. Наприклад, у результаті виборів 1879 р. в імперському парламенті було по одному представнику від кожних 63 великих землевласників, кожних 27 членів торгово-промислових палат, кожних 1.600 міських жителів і кожних 7.900 селян [1260, р.124]. У 1896 р. черговою реформою була запроваджена додаткова, п'ята курія «загального виборчого права» з непрямими (ступеневими) виборами, в якій могли брати участь усі виборці - чоловіки віком від 24 років (віковий ценз), - які належали до інших курій, маючи таким чином по 2 голоси. Це не пом'якшило нерівності: на виборах 1901 р. одне місце в парламенті відповідало 69.000 голосів у п'ятій (загальній) курії, 12.000 голосів - у четвертій, 4.000 - у третій, 26 - у другій і 64 - у першій [1260, р.125]. Цікаво, що автор цитованої книги оцінює виборчу систему, що застосовувалася в Австро-Угорщині, як дискримінаційну щодо національних меншин і особливо щодо «рутенців», тобто українців Галичини [1260, р.126].

Така ж виборча система застосовувалася для виборів Крайового Сейму у Галичині (див. [541]). Як і на загальнодержавних виборах, після 1861 р. виборці були поділені на чотири курії. Як зазначають М. Хмай та В. Скшидло, ця система надавала особливі при­вілеї курії великих землевласників, яка об'єднувала аристократію і заможну шляхту. Ця курія включала близько 3 тис. осіб, які обирали 44 депутатів; один депутат припадав таким чином на близько 70 виборців цієї курії. Враховуючи, що всього обиралося 149 депутатів, то 0,4 % загалу виборців обирали близько 30 % депутатів. У свою чергу, курія містечок і сільських громад об'єднувала власників міської нерухомості і сільських господарів; обирали вони 74 депутатів у непрямих виборах. На одного депутата припадало у цій курії близько 9 тис. первинних виборців [1295, s.48].

Аналогічна система застосовувалася в Російській імперії уже у виборах земського самоврядування, які проводилися після земської реформи 1864 р. Дослідники зазнача­ють, що «в основу був покладений принцип виборів за станами. Виборці ділилися на три курії: місцеві землевласники, сільські громади і міщани - власники нерухомості, а також торгових і промислових підприємств» [623, с.272]. Після проголошення відомого Маніфесту 17 жовтня 1905 р. вперше у самодержавній Росії проводилися вибори до Дер­жавної Думи за складною багатоступеневою системою, в основі якої теж лежало куріальне представництво [623, с.277, 282-284]; як зазначали сучасники, «в Росії. виборці розбиті на такі групи: 1) з'їзд землевласників; 2) перший з'їзд міських виборців; 2) другий з'їзд міських виборців; 4) з'їзд уповноважених від волостей.; 5) з'їзди уповноважених від станиць [козацтво, яке вважалося окремим станом. - Ю.К.]; 6) з'їзди уповноважених від робітників» [220, с.114].

Куріальна система часом набуває форми корпоративного представництва. Так, у Росії половина складу Державної ради після реформи цього органу у 1906 р. (коли він набув статусу верхньої палати поряд з Державною Думою) і аж до її ліквідації у 1917 р. «обиралася таким чином: від губернських земських зборів - 34 члени; від з'їздів землев­ласників у неземських губерніях - 22 члени; від дворянських товариств - 18 членів; від православної церкви - шість членів, від Академії наук та університетів - шість членів, від організацій торгового купецтва - шість членів і від організацій підприємців-промис- ловців - шість членів» [6, с.14].

Куріальна система виборів була характерною для монархій із залишками феодаль­но-станового поділу суспільства; у своєму чистому вигляді вона фактично зникла після І світової війни. Як зазначає В. Маклаков, «куріальна система порушує не лише принцип рівного виборчого права, але й взагалі рівноправність громадян» [411, с.429]. Тим не менше, певні аналоги цієї системи, часто у вигляді класового або корпоративного представництва, застосовувалися протягом усього ХХ ст.; окремі елементи куріального представництва зу­стрічаються і сьогодні.

Так, істотна нерівність права голосу за класовою ознакою була закріплена у перший період (до прийняття Конституції СРСР 1936 р.) функціонування виборів в умовах радян­ського режиму [1117, с.16]. Існування трьох видів первинних рад - робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, - які формували за принципом багатоступеневих виборів вищі представницькі органи, мало наслідком істотні відмінності у нормі представництва для представників різних класів; так, наприклад, за даними В. Бєлоновського, за Конституцією РРФСР 1918 р. на Всеросійський з'їзд Рад один депутат від робітників обирався від 25 тис. осіб, від селян - від 125 тис. осіб [58, с.548]. Сьогодні подібний класовий підхід до обсягу виборчого права (насамперед щодо ваги голосу) реалізований у Китаї [156, с.257], де, за зауваженням М. Баймуратова, військовослужбовці складають окрему курію [256, с.51].

Корпоративний підхід (як різновид куріального) широко практикувався фашистськи­ми режимами в Європі у міжвоєнний період [6, с.14]. У Югославії в період дії Конституції СФРЮ 1974 р. система корпоративного представництва застосовувалася при формуванні палат, які представляли трудові колективи та індивідуальних трудящих [256, с.51; 411, с.428­429]. Як рідкісний приклад корпоративного формування представницького органу у наш час наводиться формування Державної ради Словенії: за Конституцією 1991 р. цей орган складається із 40 членів: чотири представники роботодавців, чотири представники найманих працівників, чотири представники селян, ремісників та осіб вільних професій, шість пред­ставників працівників невиробничої сфери, 22 представники місцевих інтересів [6, с.14].

Всі системи куріального (класового, корпоративного) представництва через відверто різну силу голосів представників різних курій порушують принцип рівного права голосу у його матеріальному аспекті. Саме тому дослідники підкреслюють заборону куріального представництва як безпосередній наслідок цього принципу [158, с.5]; зокрема, Н. Мяловиць- ка вказує як умову дотримання матеріального аспекту рівного активного виборчого права вимогу: «у країні існує єдиний виборчий корпус, тобто всі виборці не поділені на соціальні або інші групи з неоднаковим, часто наперед фіксованим, представництвом» [551, с.63].

Сьогодні як аналог куріального представництва може розглядатися система надання гарантованих квот представництва певним невеликим соціальним групам, зокрема національним меншинам. Деякі європейські держави передбачають окреме представництво національних меншин, яке обирається громадянами держави відповідного етнічного походження. Так, П. Ґаррон наводить приклад Словенії, де, відповідно до статті 80 Конституції держави, італійська та угорська етнічні спільноти уповноважені обирати по одному депутату Національних Зборів [1342, р.18]. Подібно хорватське виборче законодавство передбачає право обрання в окремих виборчих одиницях п'яти представників національних меншин: 1 представника угорської меншини; 1 представника італійської меншини; 1 представника чеської і словацької меншин; 1 представника австрійської, болгарської, німецької, польської, ромської, румунської, русинської, російської, турецької, української, волоської і єврейської меншин, 1 представника албанської, боснійської, чорногорської, македонської і словенської меншин (статті 16 та 17 Закону про вибори депутатів Хорватського Сабору [1466]); при цьому виборці, що належать до міноритарної групи, можуть за своїм вибором зареєструватися як виборець цієї групи і брати участь у цих окремих виборах [1258, р.28].

Надання окремого права на представництво (і обрання) своїх представників до парла­менту є різновидом групового представництва^[573] й означає, по суті, утворення національних виборчих курій з гарантованим представництвом. Як і в умовах будь-якого куріального представництва, неминучим наслідком є порушення рівності права голосу у матеріальному (а часом і в формальному^[574]) розумінні; це визнають європейські дослідники [1258, р.ЗЗ]. Проте у європейській виборчій доктрині така нерівність сприймається як позитивна дис­кримінація національних меншин. Стаття 4 Рамкової конвенції про захист національних меншин проголошує, що заходи, які вживаються державами - сторонами Конвенції для забезпечення, у тому числі у політичному житті, «повної та справжньої рівності [тобто фактичної чи принаймні пропорційної. - Ю.К.] між особами, які належать до національної меншини, та особами, які належать до більшості населення», не можуть розглядатися як дискримінаційні [921].

Зауважимо, що свого часу (до прийняття Конституції України 1996 р.) в Україні була здійснена спроба встановити квотне (тобто, по суті, елемент куріального) представництво для депортованих осіб на виборах місцевих рад в Автономній Республіці Крим [815]. Ідея встановлення квот для національних меншин як на парламентських, так і на місцевих ви­борах в Україні продовжує обговорюватися деякими науковцями (див., наприклад, [140]).

Дещо несподіваний варіант куріального представництва був реалізований під час єди­них виборів народних депутатів СРСР 1989 р. на основі Закону СРСР «Про вибори народних депутатів СРСР» 1988 р. [727]. Зазначений закон передбачав обрання певної кількості депу­татів не шляхом голосування громадян на виборчих дільницях, а «на з'їздах, конференціях або пленумах загальносоюзних органів» визначених законом «громадських організацій», до яких належали КПРС, ВЛКСМ, профспілки (ВЦРПС), а також Академія наук СРСР і деякі інші цілком одержавлені структури - кооперація, жіночі організації, організації ветеранів та ін. Кількість депутатів від кожної з таких організацій була різною і теж визначалася a priori, до виборів. Таким чином, члени окремих визначених законом організацій (чи, точніше, їх керівних органів) фактично утворювали виборчі курії, які отримували власне представни­цтво. Отже, замість природного права номінації кандидатів керівні органи цих (досить нео­днорідних за своєю правовою природою) організацій «призначали» депутатів. Такий спосіб обрання депутатів також кваліфікується як куріальна система (див. [6, с. 14; 82, с. 11-12]).

Підсумовуючи розгляд матеріального аспекту принципу рівності права голосу як од­ного з проявів принципу рівного виборчого права, звернемо увагу на його складніший зміст порівняно з формальним аспектом цього принципу. Тому завдання забезпечення дотримання цього принципу покладається не лише на нормативне регулювання (як матеріального, так і процедурного характеру), але й значною мірою на правозастосовну діяльність, у першу чергу через утворення виборчих округів.

3.3.