§ 19. Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

Місце та роль Верховної Ради України в механізмі державної влади; структура та конституційний склад Верховної Ради України; строк повноважень Верховної Ради України; достро­кове припинення повноважень Верховної Ради України; статус народного депутата України; компетенція та акти Верховної Ради України; організація та порядок роботи Верховної Ради України; комітети та інші органи Верховної Ради України; де­путатські фракції у Верховній Раді України; коаліція депу­татських фракцій; Погоджувальна рада депутатських фракцій; законодавчий процес у Верховні Раді України

Місце Верховної Ради України в системі органів державної влади.

законодавчої гілки влади. Це обумовлюється тим, що інші гілки влади (виконавча і судова) хоч і мають власну, чітко окреслену Конституцією України сферу діяльності, але в кінце­вому підсумку діють на основі виконання закону.

Законодавча влада в демократичній державі переважно здійснюється загальнодержавним представницьким органом, оскільки народне законотворення — прийняття законів шля­хом референдуму — надзвичайно рідкісне явище в законо­давчій практиці, а в Україні законодавчі референдуми взагалі ще не проводилися. Це положення має принципове вихідне значення в аналізі місця та ролі Верховної Ради України в сис­темі органів державної влади. Так, згідно зі ст. 75 Конституції України Верховна Рада України — парламент — є єдиним ор­ганом законодавчої влади в Україні. У цій конституційній нормі міститься два принципових положення:

- по-перше, представницький законодавчий орган України конституйований як парламент. Застосування терміну «парла­мент» до Верховної Ради України свідчить про сприйняття ряду основних положень доктрини парламентаризму, що є систе­мою правління, яка характеризується чітким розмежуванням законодавчої і виконавчої функцій при формальному верхо­венстві представницького законодавчого органу — парламен­ту — щодо інших органів державної влади^[42];

- по-друге, статус Верховної Ради України визначається як єдиний орган законодавчої влади в Україні.

Парламент (від англ. рагііатепї, від фр. рагіег — говорити) — родова назва вищого колегіального загальнонаціонального представницького і законодавчого органу в демократичних державах, який відображає суверенну волю народу і працює на постійній основі. Попередниками парламентів були державні установи представницького характеру Стародавніх Греції та Ри­му (наприклад, рада п’ятисот в Афінах). У ХІІ-ХІУ ст. у країнах Європи виникають станово-представницькі установи, які пев- ною мірою обмежували владу монарха (наприклад, іспанські кортеси, генеральні штати у Франції, рада королівства в Анг­лії). Проте історія сучасного парламенту як загальнонаціо­нального представницького і законодавчого органу починаєть­ся лише після буржуазних революцій ХУІІ-ХУШ ст.

Сучасному парламенту, у тому числі і Верховній Раді Украї­ни, притаманні такі ознаки:

- по-перше, це загальнодержавний орган, що наділений вер­ховною законодавчою владою, його діяльність поширюється на всю територію держави (суб’єкта федерації чи державно-тери­торіальної автономії). Парламент — єдиний орган у державі, який правоспроможний видавати акти вищої юридичної сили — закони;

- по-друге, парламент діє в системі колективного прийняття рішень — це обов’язково колегіальний орган, що складається з парламентаріїв (Верховна Рада України — з народних депу­татів України), чисельність яких має бути достатньою для за­безпечення його представницького характеру;

- по-третє, як представницька установа парламент діє згідно з належними йому правами, а не через будь-які розпоряджен­ня, надані йому кимось іншим;

- по-четверте, формується парламент (у повному складі або частково, наприклад, лише нижня палата) на виборних заса­дах — шляхом вільних виборів, які проводяться на основі дот­римання загальновизнаних демократичних принципів вибор­чого права, що забезпечує його легітимний характер;

- по-п’яте, парламент — це орган загальної компетенції, до його відома віднесене широке коло питань, які потребують за­конодавчого регулювання, він бере участь у реалізації прак­тично всіх функцій держави.

Конституційно-правовий статус парламенту значною мірою обумовлюється тим, яка модель організації влади і відповід­но — форма правління, реалізована в тій чи іншій країні. Від­повідно до цього можна виділити такі типи парламентів:

1. Парламенти в країнах, де в основу організації державної влади покладено модель «гнучкого розподілу влад» (за кла­сифікацією Н. Полсбі — парламенти типу арени). Парламент такого типу відіграє вирішальну роль у формуванні уряду, який є перед ним політично відповідальним, а в разі неспромож­ності сформувати уряд його повноваження можуть бути достро­ково припинені. При цьому діяльність парламентів типу арени значною мірою зводиться до обговорення ідей та напрямків політики, що формується урядом. Подібні парламенти функ­ціонують у країнах з парламентськими формами правління (наприклад, Велика Британія, Італія, Молдова).

2. Парламенти у країнах, де організація державної влади будується відповідно до моделі «жорсткого розподілу влад» (за класифікацією Н. Полсбі — перетворювальні (трансформувальні) законодавчі органи або парламенти типу конгресу)^[43]. Такі пар­ламенти існують у країнах із президентською (дуалістичною) формою правління, яка характеризується відсутністю інсти­тутів парламентської відповідальності виконавчої влади та розпуску парламенту. При цьому головним завданням подібних парламентів є законодавча діяльність, визначення основних нап­рямків політики держави, тобто безпосереднє перетворення ідей у закони — звідси й їхня назва: перетворювальні або транс­формувальні парламенти. Виконавча влада за таких умов може ініціювати певний політичний курс, але щоразу «він має апро­буватися на міцність і розсудливість» у парламенті^[44].

3. Парламенти у країнах, де існує мішана форма правління, тобто в основу організації державної влади покладено елемен­ти як моделі «гнучкого», так і моделі «жорсткого» розподілу влад — парламенти мішаного типу.

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України обумовлений визначеною Конституцією України мішаною (парламентарно-президентською) формою правління і харак­теризується такими суттєвими рисами:

1) відповідальністю, підзвітністю і підконтрольністю уряду (Кабінету Міністрів України) парламентові;

2) широкими установчими повноваженнями парламенту стосовно формування уряду;

3) наявністю у глави держави (Президента України) досить широких повноважень, пов’язаних із діяльністю парламенту (законодавча ініціатива, право розпуску Верховної Ради Украї­ни, право вето тощо).

Це дозволяє віднести Верховну Раду України до парламентів мішаного типу.

Функції Верховної Ради України пов’язані з особливостями її конституційно-правового статусу як парламенту мішаного типу. Відповідно, можна виділити такі її основні функції: за­конодавчу, установчу та контрольну.

Законодавча функція Верховної Ради України — це най­важливіший напрямок її діяльності. У системі розподілу влади парламент має прерогативу в галузі правотворення. Верховна Рада України в рамках своєї компетенції приймає закони з пи­тань, що потребують законодавчого регулювання, не втручаючись при цьому до сфери компетенції інших органів, які здійснюють нормотворчу підзаконну діяльність (Президент України, Кабі­нет Міністрів України, міністерства тощо). Здійснюючи зако­нодавчу функцію, Верховна Рада України за допомогою закону (за умови відповідності його Конституції України) надає своє­му рішенню вищої юридичної сили, пов’язуючи ним виконав­чу і судову гілки влади.

Установча функція Верховної Ради України пов’язана з її участю у формуванні інших органів державної влади й органів місцевого самоврядування та з визначенням правових основ їхньої діяльності. Зокрема, Верховна Рада України призначає вибори Президента України та місцеві вибори, призначає за по­данням Президента України Прем’єр-міністра України і визна­чає персональний склад уряду тощо.

Контрольна функція Верховної Ради України полягає в здійс­ненні парламентського контролю, зокрема, за діяльністю Пре­зидента України та Кабінету Міністрів України.

Чисельний склад парламенту визначається з урахуванням різновекторних чинників.

Так, з одного боку, чисельність парламенту (його нижньої па­лати) має бути достатньою для забезпечення його представниць­кого характеру, а для того, щоб парламент виступав реальним представником народу, до його складу мають входити відносно численні об’єднання парламентарів (депутатські фракції), які б відображали інтереси значних прошарків суспільства. Крім того, чисельність парламенту має забезпечити можливість формування його робочих органів (комітетів та комісій), які здійснюють законопроектну та контрольну діяльність.

Водночас на кількісний склад парламенту можуть впливати і такі чинники, як його структура, чисельність населення країни, форма державного устрою тощо. Для прикладу, чисельність парламентів європейських країн коливається від 60 (Люксем­бург) до більше 600 (Палата громад (House of Commons) парла­менту Великої Британії та Бундестаг ФРН).

Згідно з ч. 1 ст. 76 Конституції України конституційний склад Верховної Ради України — 450 народних депутатів України.

За структурою парламенти поділяють на однопалатні (мо- нокамерні) та двопалатні (бікамерні). Більшість парламен­тів великих та середніх країн мають бікамерну структуру, вод­ночас, вибір тієї чи іншої структури парламенту обумовлений формою державного устрою (федерації, як правило, мають бікамерні парламенти — одна з палат представляє інтереси суб’єктів федерації), історичними традиціями, вимогами зако­нодавчого процесу тощо.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 76 Конституції України Верховна Рада України має монокамерну структуру, тобто ста­новить собою одну палату.

Строк повноважень Верховної Ради України — 5 років (ч. 5 ст. 76 Конституції України). Повноваження Верховної Ради України починаються у день відкриття її першого після обран­ня засідання і закінчуються у день відкриття першого засідан­ня Верховної Ради України нового скликання.

Конституція України передбачає право Президента України достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сфор­мовано коаліцію депутатських фракцій;

2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міні­стрів України не сформовано персональний склад Кабінету Мі­ністрів України;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

При цьому Президент України не може припинити повнова­ження Верховної Ради України, що обрана на позачергових ви­борах протягом одного року з дня її обрання, а також в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України або Президента України.

Статус народного депутата України. Народним депутатом України є обраний відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у Верховній Раді України, який уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, що дають можливість брати участь у законотворчій діяльності та здійсненні інших функцій Верховної Ради України.

Правовий статус народного депутата України встановлюєть­ся положеннями Конституції України (ст. 78-81), Законом України «Про статус народного депутата України» в редакції Закону від 22 березня 2001 р., Регламентом Верховної Ради України від 16 березня 2006 р. та іншими актами. У них закріп­люються принципи статусу народного депутата України, строк його повноважень, права і обов’язки та гарантії депутатської діяльності.

Принципами статусу народного депутата України є:

- вільний депутатський мандат;

- здійснення повноважень народним депутатом на постій­ній основі;

- несумісність депутатського мандату з іншими видами діяльності;

- рівноправність депутатів;

- депутатська недоторканність та депутатський індемнітет.

Принцип вільного депутатського мандату випливає з за­гального принципу парламентаризму, який отримав визнання в Конституції України (ст. 75). Крім того, Конституція Украї­ни не передбачає таких складових ознаки імперативного ман­дату, як накази виборців та відкликання виборцями.

Конституції «радянського» періоду закріплювали імпера­тивний характер депутатського мандату, що обґрунтовувався на основі положень доктрини народного суверенітету, сфор­мульованої Жан Жаком Руссо в XVIII ст. Доктрина Ж. Ж. Рус­со ґрунтується на ідеї неподільності і непредставництва народ­ного суверенітету: представляти можна не сам суверенітет, а лише владу. За Ж. Ж. Руссо депутати не можуть бути предс­тавниками народу, вони є лише його уповноваженими^[45]. Звідси випливали такі обов’язкові елементи імперативного депутатсь­кого мандату, як пов’язаність депутата волею своїх виборців (накази виборців) та відкликання депутата виборцями. У прак­тичному плані імперативний мандат не має ніякого сенсу, оскільки звернення депутата до своїх виборців із кожного пи­тання, яке обговорюється парламентом, внаслідок лише суто технічних проблем, не говорячи про інші аспекти, може повністю дезорганізувати його роботу.

Конституції демократичних держав, як правило, закріплю­ють принцип вільного депутатського мандату, сформульова­ний англійським ученим та законодавцем Едмундом Бруком у 1774 р.: «Парламент не є зібранням послів, котрі мають різ­ні і ворожі інтереси, які кожен член парламенту повинен захи­щати, діючи як агент та адвокат та борючись з іншими агента­ми та адвокатами; парламент є спеціальною асамблеєю однієї нації з одним інтересом, інтересом цілого, — в якому керівними принципами повинні бути не місцеві цілі, а користь для всіх, яка є результатом захисту інтересів всіх як одного цілого»^[46].

Сутність цього принципу полягає в тому, що парламентарій є представником всього народу (нації), ніхто не може відклика­ти його або давати обов’язкові накази. Беручи участь у здійс­ненні функцій парламенту, він пов’язаний нормами Консти­туції, відповідальністю перед Богом та своєю совістю, яка повинна підказувати йому, яке рішення приймати щодо тих чи інших проблем, які обговорюються в парламенті. До основних положень вільного депутатського мандату, зокрема, належать:

1) мандат є загальним (тобто хоча депутати і можуть обира­тися по виборчих округах, вони представляють усю націю);

2) мандат — не імперативний, а факультативний (його здійс­нення вільне від примусу, депутат не зобов’язаний робити щось конкретне, у тому числі брати участь у парламентських засідан­нях, не зобов’язаний враховувати думку своїх виборців);

3) мандат не підлягає відкликанню;

4) мандат при своєму здійсненні не потребує схвалення дій мандатарія (презумпція відповідності волі депутатів волі наро­ду не підлягає запереченню)^[47].

У зв’язку з політичною структурованістю Верховної Ради України та переходу на пропорційну виборчу систему при вибо­рах народних депутатів України постає проблема відповідності принципу вільного мандату вимогам фракційної дисципліни. З одного боку, вільний мандат передбачає відсутність будь-яко­го тиску на депутата, що може призвести до його обмеженості в прийнятті рішень та парламентських діях, з іншого — депу­тат, в інтересах досягнення спільної політичної мети, повинен діяти згідно з рішенням, прийнятого більшістю партійної фракції, до складу якої він входить. Фракційна дисципліна є наслідком політичної плюралістичної структури сучасного суспільства, де «здійснення індивідуальних та партикулярних інтересів можливе лише шляхом фокусування їх у спільній акції»^[48]. Таким чином вільний характер депутатського мандату не можна розглядати ідеалізовано: ніхто і ніколи не може бути абсолютно незалежним. Депутат, який порушує вимоги фрак­ційної дисципліни, може притягатися до відповідальності, наприклад, бути виключеним із фракції, яка не носить консти­туційно-правового характеру, тобто виключення (вихід за власною ініціативою) народного депутата України з фракції чи партії не призводить до втрати ним депутатського мандату, незалежно від того, був він обраний від одномандатного вибор­чого округу чи за партійним списком.

У зв’язку з унесенням 8 грудня 2004 р. до ст. 81 Конституції України доповнень, що передбачають дострокове припинення повноважень у разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного де­путата України зі складу такої фракції інколи висловлюється думка, про нівелювання принципу вільного депутатського мандату і відновлення в Україні принципу імперативного ман­дату. Таке твердження не відповідає дійсності з огляду на те, що імперативний характер депутатського мандату обумовле­ний особливим зв’язком депутата з виборцями, а не з полі­тичними партіями та їхніми фракціями в парламенті. Що сто­сується внесених 8 грудня 2004 р. до Конституції України змін і доповнень, то вони не змінили конституційну регламентацію відносин і зв’язків народних депутатів з виборцями та не приз­вели до реставрації таких елементів імперативного мандату, як накази виборців та відкликання депутата виборцями.

Принципи здійснення повноважень народним депутатом України на постійній основі та несумісності депутатсько­го мандату закріплені в ст. 78 Конституції України та у ст. 3 Закону України «Про статус народного депутата України». Так, народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі, а принцип несумісності депутатського манда­ту означає, що народний депутат України не має права:

1) бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади;

2) мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;

3) обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;

4) займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяль­ності, а також медичної практики у вільний від виконання обов’язків народного депутата час;

5) залучатись як експерт органами досудового слідства, про­куратури, суду, а також займатися адвокатською діяльністю;

6) входити до складу керівництва, правління чи ради під­приємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку.

У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяль­ності, народний депутат України у двадцятиденний строк із дня виникнення таких обставин припиняє таку діяльність або по­дає особисту заяву про складення повноважень народного де­путата України.

Принцип депутатської рівноправності знаходить свій ви­яв у праві народних депутатів України обирати і бути обрани­ми до органів Верховної Ради та на парламентські посади, у праві законодавчої ініціативи, брати участь у дебатах тощо.

Принцип депутатської недоторканності означає, що:

1) народний депутат України не може бути без згоди Верхов­ної Ради України притягнутим до кримінальної відповідаль­ності, затриманий чи заарештованим;

2) обшук, затримання народного депутата чи огляд особис­тих речей і багажу, транспорту, житлового чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої корес­понденції і застосування інших заходів, що відповідно до зако­ну обмежують права і свободи народного депутата України, до­пускаються лише у разі, коли Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відпові­дальності, якщо іншими способами одержати інформацію не­можливо (ч. 3 ст. 80 Конституції України, ст. 27 Закону Ук­раїни «Про статус народного депутата України»);

3) арешт (взяття під варту) як кримінально-процесуальний за­побіжний захід і арешт як адміністративне стягнення за вчинене правопорушення можуть бути застосовані до народного депутата України лише за згодою Верховної Ради України [Рішення Конс­титуційного Суду України від 26 червня 2003 р. № 12-рп/2003 (справа про гарантії депутатської недоторканності)].

Порядок одержання згоди Верховної Ради України на при­тягнення народного депутата України до відповідальності ви­значається Регламентом Верховної Ради України та Законом України «Про статус народного депутата України». Так, по­дання про надання згоди на притягнення до відповідальності депутата вноситься до Верховної Ради України Генеральним прокурором України, про що негайно доводиться до відома депутата. Це подання вноситься до пред’явлення депутату

обвинувачення або давання санкції на арешт депутата і розгля­дається Верховною Радою України не пізніше, як у місячний термін. Комітет, до компетенції якого входять питання депу­татської етики, з додержанням звичайної процедури визначає законність і обґрунтованість подання. На засідання комітету запрошується депутат, щодо якого внесено подання. Відсут­ність запрошеного депутата на засіданні комітету без поваж­них причин не є перешкодою для прийняття рішення. Рішен­ня про згоду на притягнення до відповідальності депутата приймається на засіданні Верховної Ради України поіменним голосуванням у вигляді постанови не менш як 2/3 голосів де­путатів від їх фактичної кількості. Рішення Верховної Ради України з цього питання не переглядається.

Депутатський індемнітет (від англ. indemnity, від лат. indemnitas — нешкідливість) розглядається у двох аспектах: по-перше, як невідповідальність народного депутата Украї­ни — він не несе юридичної відповідальності за результати го­лосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (ч. 2 ст. 80 Конституції України), по-друге, як винагорода народного де­путата України за його парламентську діяльність (згідно зі ст. 33 Закону України «Про статус народного депутата України» оп­лата праці народного депутата України проводиться в розмі­рах, встановлених Верховною Радою України).

Строк повноважень народного депутата України. Повно­важення народного депутата України починаються після скла­дення ним присяги на вірність Україні перед Верховною Радою України — від моменту скріплення присяги особистим підписом під її текстом. При цьому народний депутат України не може брати участі в засіданнях Верховної Ради України та її органів з ухвальним голосом, а також здійснювати інші депутатські повноваження до того часу, поки він не скріпить присягу осо­бистим підписом під її текстом. Відмова скласти й підписати присягу має наслідком позбавлення депутатського мандата.

Припиняються повноваження народного депутата України одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради Ук­раїни, за загальним правилом від моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання, обраної на чергових парламентських виборах.

Повноваження народного депутата України можуть бути припинені й достроково: за рішенням Верховної Ради України, Президента України, за рішенням суду, на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення або автоматично (рис. 20).

Повноваження народного депутата України закріплю­ються Конституцією України та Законом України «Про статус

Рис. 20. Строк повноважень народного депутата України

народного депутата України» відповідно до основних організа­ційних форм його роботи — робота у Верховній Раді України та її органах; робота у виборчому окрузі та за його межами (рис. 21).

Так, працюючи у Верховній Раді України та її органах, на­родний депутат зобов’язаний дотримуватися правил депутатсь­кої етики. Регламент Верховної Ради України забороняє на­родним депутатам України вживати образливі висловлювання та непристойні і лайливі слова, закликати до незаконних і на­сильницьких дій, виступати на засіданні без дозволу голови, за­важати промовцям і слухачам діями, які перешкоджають ви­кладенню або сприйманню виступу (вигуками, оплесками, вставанням тощо). У разі порушення цих правил до народного депутата України можуть бути застосовані такі стягнення: по­передження, припинення виступу, позбавлення права виступу на засіданні, відсторонення від присутності на засіданні.

Закон України «Про статус народного депутата України» (ст. 8) передбачає, що у своїй діяльності народний депутат Ук­раїни повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати власну гідність, поважати честь і гідність ін­ших народних депутатів України, службових та посадових осіб і громадян; утримуватись від дій, заяв та вчинків, що компро­метують його самого, виборців, Верховну Раду України, дер­жаву. Неприпустимим є використання народним депутатом свого депутатського мандата всупереч загальновизнаним нор­мам моралі, правам і свободам людини і громадянина, закон­ним інтересам суспільства і держави.

Окремо в Законі України «Про статус народного депутата України» фіксуються права народного депутата України у сто­сунках із засобами масової інформації, на забезпечення інфор­мацією та на її використання, зокрема:

• право виступу з питань його депутатської діяльності не рід­ше одного разу на місяць у друкованих засобах масової інфор­мації, у прямому ефірі на радіо або у режимі прямого ефіру (до 10 хвилин на місяць) та в прямому ефірі або у режимі прямого ефі­ру на телебаченні (до 20 хвилин на місяць), на радіо (до 10 хвилин на місяць) та телебаченні (до 20 хвилин на місяць), безкоштовно, засновником (співзасновником) яких виступають органи дер­жавної влади, організації або установи, що фінансуються повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету;

права на забезпечення інформацією (в тому числі ознайо­митися конфіденційною та таємною інформацією з питань де­путатської діяльності) та на її використання.

Рис. 21. Повноваження народного депутата України

Гарантіями діяльності народного депутата України є:

1) непорушність повноважень народного депутата України;

2) депутатська недоторканність;

3) забезпечення народному депутату України умов для ви­конання депутатських повноважень;

4) звільнення народного депутата України від призову на військову службу або збори;

5) державне страхування народного депутата України;

6) забезпечення народному депутату України умов для під­вищення професійного рівня;

7) фінансове, медичне та соціально-побутове забезпечення народного депутата України;

8) відшкодування витрат, пов’язаних з депутатською діяльністю;

9) забезпечення народного депутата України житловим приміщенням тощо.

Важливою умовою ефективної реалізації повноважень на­родних депутатів України є також передбачена Законом Украї­ни «Про статус народного депутата України», Кримінальним кодексом України, Кодексом України про адміністративні пра­вопорушення відповідальність за невиконання законних вимог народного депутата України, за посягання на честь, гідність на­родного депутата України та вплив на нього, членів його сім’ї та родичів, помічників-консультантів народного депутата Ук­раїни, а також за порушення гарантій щодо забезпечення діяльності народного депутата України.

Компетенцію Верховної Ради України складають закріпле­ні Конституцією України предмети відання та повноваження, потрібні для реалізації функцій Верховної Ради України.

Конституційні повноваження Верховної Ради України можна систематизувати відповідно до її функцій за таки­ми групами:

1. Законодавчу компетенцію складають такі повноважен­ня Верховної Ради України:

а) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції України;

б) призначення всеукраїнського референдуму з питання про зміну території України; прийняття законів; прийняття Регла­менту Верховної Ради України; затвердження Державного бюджету України та внесення до нього змін^[49];

в) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; зат­вердження загальнодержавних програм економічного, науко­во-технічного, соціального, національно-культурного розвит­ку, охорони довкілля;

г) надання у встановлений законом термін згоди на обов’яз­ковість міжнародних договорів України та денонсація міжна­родних договорів України.

2. Установчу компетенцію Верховної Ради України скла­дають її повноваження з формування органів державної влади і державних установ, призначення, затвердження або обрання посадових осіб тощо. До них, зокрема, можна віднести:

а) повноваження щодо призначання виборів органів публічної влади (призначення виборів Президента України, позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування);

б) повноваження щодо надання згоди на призначення Пре­зидентом України Генерального прокурора України;

в) повноваження щодо призначення на посаду та звільнення з посади відповідних посадових осіб на власний розсуд (за по­данням Президента України — Прем’єр-міністра України, Мі­ністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови Служби безпеки України, Голови Національного банку України, членів Центральної виборчої комісії; за поданням Прем’єр-міністра України — інших членів Кабінету Міністрів України; Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України; Голови та інших членів Рахункової палати, половини складу Ради Національ­ного банку України, половини складу Національної ради Ук­раїни з питань телебачення і радіомовлення, Уповноваженого з прав людини, третини складу Конституційного Суду Украї­ни; звільнення зазначених осіб з посад);

г) повноваження з обрання посадових осіб (обрання суддів безстроково).

3. Контрольну компетенцію складають повноваження Вер­ховної Ради України, що забезпечують реалізацію контрольної функції парламенту. Згідно з п. 33 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України здійснює парламентський контроль у ме­жах, визначених Конституцією та законами України, об’єктом якого є Президент України, виконавча влада, Верховна Рада Ав­тономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, додержання прав і свобод людини і громадянина тощо. Від­повідно, можна виділити контрольні повноваження стосовно:

а) Президента України — заслуховування щорічних та поза­чергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; усунення Президента України з поста в по­рядку особливої процедури (імпічменту), встановленої ст. 111 Конституції України; прийняття рішення про направлення за­питу до Президента України на вимогу народного депутата Ук­раїни, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриманого не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;

б) Кабінету Міністрів України — розгляд і прийняття рі­шення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Мініст­рів України; вирішення питання про відставку Прем’єр-мініст­ра України, членів Кабінету Міністрів України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції та законів України;

в) Генерального прокурора України — висловлення недові­ри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;

г) Верховної Ради Автономної Республіки Крим — достро­кове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України.

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює згідно зі ст. 101 Конституції України Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

У фінансовій сфері Верховна Рада України здійснює такі контрольні повноваження: контролює виконання Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його вико­нання; затверджує рішення про надання Україною позик і еко­номічної допомоги іноземним державам та міжнародним органі­заціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, непередба­чених Державним бюджетом України; здійснює контроль за їх використанням. Відповідно до ст. 98 Конституції України конт­роль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата.

До контрольних повноважень Верховної Ради можна також віднести право народного депутата України звернутися на сесії Верховної Ради України з запитом до органів Верховної Ради, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташова­них на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Керівники органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування, підприємств, установ і органі­зацій зобов’язані повідомити народного депутата України про результати розгляду його запиту.

4. Повноваження в галузі зовнішньої політики, оборони та безпеки передбачають права Верховної Ради України: оголошувати 264

за поданням Президента України стан війни й укладати мир; схвалювати рішення Президента України про використання Збройних сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затверджувати загальну струк­туру, чисельність, визначати функції Збройних сил України, Служби безпеки України, інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань, а також Міністерства внут­рішніх справ України; схвалювати рішення про надання війсь­кової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затверджу­вати протягом двох днів із моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях; про загальну або част­кову мобілізацію; про оголошення окремих місцевостей зона­ми надзвичайної екологічної ситуації.

5. Повноваження з самоорганізації роботи Верховної Ра­ди України включають: обрання Голови Верховної Ради Украї­ни, першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликання їх; затвердження переліку комітетів Верховної Ради України та обрання голів цих комітетів; ство­рення тимчасових спеціальних та тимчасових слідчих комісій; призначення на посаду та звільнення з посади керівника апа­рату Верховної Ради України; затвердження кошторису Вер­ховної Ради України та структури її апарату.

Верховна Рада України здійснює також інші повноважен­ня, які згідно з Конституцією України віднесено до її відання, зокрема: встановлення державних символів України; утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів; затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об’єктів права приватної власності; заснування державних нагород, встановлення військових звань, дипломатичних рангів та інших спеціальних звань тощо.

Акти Верховної Ради України. Конституція України (ст. 91) пе­редбачає, що Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти. У свою чергу, до інших актів Регламент Верховної Ради України (ст. 46) відносить резолюції, декларації, звернення, заяви.

Закон — це нормативно-правовий акт, що приймається Вер­ховною Радою України або безпосередньо народом України (на всеукраїнському референдумі) з дотриманням вимог законо­давчої процедури, який має вищу (стосовно всіх інших норма­тивно-правових актів) юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини переважно загального характеру. Консти­туція України (ст. 92) чітко окреслила предмет законодавчої діяльності Верховної Ради України. Так, виключно законами України визначаються:

1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина;

2) громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іно­земців та осіб без громадянства;

3) права корінних народів і національних меншин;

4) порядок застосування мов;

5) засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєн­ня космічного простору, організації та експлуатації енергосис­тем, транспорту і зв’язку;

6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного за­безпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; вихован­ня, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки;

7) правовий режим власності;

8) правові засади і гарантії підприємництва; правила кон­куренції та норми антимонопольного регулювання;

9) засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяль­ності, митної справи;

10) засади регулювання демографічних та міграційних про­цесів;

11) засади утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації;

12) організація і діяльність органів виконавчої влади, осно­ви державної служби, організації державної статистики та ін­форматики;

13) територіальний устрій України;

14) судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів ді­знання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання пока­рань; основи організації та діяльності адвокатури;

15) засади місцевого самоврядування;

16) статус столиці України; спеціальний статус інших міст;

17) основи національної безпеки, організації Збройних сил України і забезпечення громадського порядку;

18) правовий режим державного кордону;

19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;

20) організація і порядок проведення виборів і референдумів;

21) організація і порядок діяльності Верховної Ради Украї­ни, статус народних депутатів України;

22) засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними право­порушеннями, та відповідальність за них.

Виключно законами України встановлюються:

1) Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвес­тиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і по­гашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; поря­док випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;

2) порядок направлення підрозділів Збройних сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування під­розділів збройних сил інших держав на території України;

3) одиниці ваги, міри і часу; порядок встановлення держав­них стандартів;

4) порядок використання і захисту державних символів;

5) державні нагороди;

6) військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання;

7) державні свята;

8) порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний ре­жим, відмінний від загального.

Законом України оголошується амністія.

Постанова — це, як правило, ненормативний акт, за допо­могою якого Верховна Рада України оформлює свої дії щодо са­моорганізації (обрання керівних посадових осіб Верховної Ра­ди, утворення комітетів та інших органів Верховної Ради), обрання, призначення, затвердження відповідних посадових осіб тощо.

Заяви та звернення — це акти ненормативного характеру, які містять заклики до парламентів, інших вищих органів за­рубіжних країн виконати певні дії (або утриматися від вико­нання певних дій) з метою підтримання миру, подальшого розвитку дво- та багатосторонніх відносин, усунення джерел ускладнення міжнародного становища в цілому чи двосто­ронніх відносин. Наприклад, у прийнятій 14 жовтня 2003 року Заяві Верховної Ради України «З приводу подій у Керченській протоці» дається оцінка ситуації, що склалася у зв’язку з бу­дівництвом російською стороною гідротехнічної споруди в нап­рямку українського острова Тузла, розпочатого без попередньо­го повідомлення та узгодження з відповідними державними органами України.

У цій Заяві Верховної Ради України були також сформульо­вані пропозиції до Федеральних Зборів Російської Федерації втрутитися в ситуацію з метою негайного припинення будь- яких односторонніх дій, які суперечать принципам добросусідст- ва і духу стратегічного партнерства між Україною та Росією і можуть бути спрямовані на порушення державного суверені­тету України, її територіальної недоторканності.

Заклик об’єднати зусилля в реалізації Плану Дій та Йоган- несбурзької Декларації зі сталого розвитку, узгоджуючи її взаємопов’язані завдання — економічний та соціальний розви­ток і захист довкілля — на локальному, національному, регіо­нальному і глобальному рівнях із наданням пріоритету бороть­бі з бідністю міститься, наприклад, у Зверненні Верховної Ради України до парламентів, урядів та громадськості держав Європи, схваленому Постановою Верховної Ради України від 22 травня 2003 року.

З практики Верховної Ради України відомі також і звернен­ня, що мають не міжнародний, а внутрішній характер, наприк­лад, Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років.

Декларація — це акт, який у загальній, принциповій формі передає основні властивості конституційно-правового регулю­вання, виражає наміри та зобов’язання учасників правових від­носин. Декларації, прийняті Верховною Радою (зокрема, Декла­рація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 ро­ку, Декларація про загальні засади державної молодіжної політики від 14 грудня 1992 року), носять нормативний харак­тер, але безпосереднє їх застосування, через загальний характер норм декларацій, ускладнено. Декларативні положення реалізу­ються, як правило, з допомогою більш конкретних приписів.

Питання організації Верховної Ради України регламенту­ються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України, прийнятим 18 березня 2006 року. Елементами ор­ганізації Верховної Ради України є:

- керівні посадові особи Верховної Ради України;

- комітети та інші органи Верховної Ради України;

- депутатські фракції у Верховній Раді України, коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість на­родних депутатів України від конституційного складу Верхов­ної Ради України;

- апарат Верховної Ради України.

Керівні посадові особи Верховної Ради. Очолює Верховну Раду України Голова Верховної Ради України, який обираєть­ся Верховною Радою України зі свого складу та відкликається нею. Порядок обрання Голови Верховної Ради України детально регламентується Регламентом Верховної Ради України (ст. 70).

Голова Верховної Ради України може бути в будь-який час відкликаний із посади Верховною Радою на його прохання, крім випадку виконання ним обов’язків Президента України відповідно до статті 112 Конституції України, а також може бути відкликаний у зв’язку з незадовільною його роботою на цій посаді. Дострокове припинення депутатських повноважень Головою Верховної Ради України має наслідком припинення його повноважень як Голови Верховної Ради України.

Голова Верховної Ради України відповідно до ст. 88 Конс­титуції України та Регламенту Верховної Ради України:

1) веде засідання Верховної Ради України;

2) організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів;

3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України, невідкладно направляє підписані закони Президенту України;

4) організовує роботу апарату Верховної Ради України;

5) забезпечує оприлюднення актів Верховної Ради, які не потребують наступного підписання Президентом України;

6) представляє Верховну Раду у зносинах з іншими органа­ми державної влади України та органами влади інших держав і міжнародними організаціями;

7) вживає заходів для гарантування безпеки і охорони Вер­ховної Ради відповідно до закону;

8) вживає заходів щодо охорони та захисту народних депу­татів;

9) веде засідання Погоджувальної ради;

10) забезпечує дотримання календарного плану роботи сесії та порядку денного пленарних засідань;

11) вживає заходів щодо забезпечення присутності народ­них депутатів на пленарних засіданнях;

12) організовує розробку планів законопроектної роботи Вер­ховної Ради;

13) організовує підготовку питань до розгляду на пленарних засіданнях;

14) здійснює контроль за своєчасним направленням і роз­глядом депутатських запитів;

15) видає розпорядження з питань організації роботи Вер­ховної Ради України, у тому числі про порядок підготовки до­кументів та діловодство у Верховній Раді України, а також про відрядження народних депутатів, посадових осіб Верховної Ради України і підписує відповідні документи;

16) розподіляє посадові обов’язки між Першим заступником і заступником Голови Верховної Ради України, контролює їх виконання ними, координує діяльність комітетів, тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій;

17) визначає головний комітет з підготовки проектів актів, внесених на розгляд Верховної Ради;

18) має право скликати і проводити засідання комітетів, тим­часових спеціальних комісій для розгляду визначених ним або Верховною Радою питань, якщо відповідний комітет або тим­часова спеціальна комісія несвоєчасно чи неналежно викону­ють свої функції, й повідомляє про це на найближчому пленар­ному засіданні тощо.

Розпорядження Голови Верховної Ради України можуть бути змінені, скасовані рішенням Верховної Ради України, прийня­тим більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України.

Перший заступник Голови Верховної Ради України і зас­тупник Голови Верховної Ради України обираються на строк повноважень Верховної Ради України з числа народних депу­татів України в порядку, передбаченому Регламентом Верхов­ної Ради України для Голови Верховної Ради України. Перший заступник і заступник Голови Верховної Ради України можуть бути обрані одночасно за єдиним списком чи одночасно з Голо­вою Верховної Ради України.

Перший заступник і заступник Голови Верховної Ради Ук­раїни:

1) виконують окремі повноваження Голови Верховної Ради України за розподілом обов’язків, які визначає Голова Верхов­ної Ради України;

2) визначають за дорученням Голови Верховної Ради Украї­ни головний комітет з опрацювання внесених до Верховної Ра­ди проектів актів відповідно до предметів відання комітетів;

3) вживають заходів для організації скоординованої спіль­ної роботи комітетів, тимчасових спеціальних комісій і тимча­сових слідчих комісій.

Перший заступник Голови Верховної Ради України виконує обов’язки Голови Верховної Ради України в разі його відсут­ності або неможливості виконання ним своїх обов’язків.

Крім того, Перший заступник Голови Верховної Ради Украї­ни за розподілом обов’язків веде організаційну та іншу роботу з питань взаємодії Верховної Ради з органами виконавчої вла­ди, органами місцевого самоврядування, з питань підготовки і розгляду законопроекту про Державний бюджет України на відповідний рік та звіту про його виконання, організовує роз­робку проекту кошторису Верховної Ради, а також з питань здійснення Верховною Радою та її органами законопроектної діяльності, законодавчої процедури та контрольних функцій.

Заступник Голови Верховної Ради України виконує обов’язки Голови Верховної Ради України в разі його відсутності або не­можливості виконання ним своїх обов’язків, за відсутності або неможливості їх виконання Першим заступником Голови Вер­ховної Ради України. Заступник Голови Верховної Ради України за розподілом обов’язків також веде організаційну та іншу робо­ту з питань взаємодії Верховної Ради з органами судової влади та інформаційного забезпечення діяльності Верховної Ради.

Органи Верховної Ради України. Органами Верховної Ради України є:

1. Комітети Верховної Ради — постійно чинні органи, які Верховна Рада створює у складі голів, перших заступників, заступників голів, секретарів та членів комітетів. Голови комітетів, перші заступники, заступники голів комітетів, сек­ретарі, персональний склад членів комітетів обираються Вер­ховною Радою більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу. При цьому має бути дотримане пра­вило, згідно з яким народний депутат може бути членом лише одного комітету.

Квоти розподілу посад голів комітетів, перших заступників, заступників голів, секретарів та членів комітетів визначають­ся на основі пропорційного представництва депутатських фракцій (пропорційно від кількісного складу депутатських фракцій до фактичної чисельності народних депутатів).

Головне призначення парламентських комітетів — це здійс­нення законопроектної роботи, підготовка і попередній роз­гляд питань, віднесених до повноважень Верховної Ради Украї­ни, виконання контрольних функцій відповідно до Верховної Ради України (ст. 89 Конституції України).

Функції парламентських комітетів визначено в Законі Ук­раїни «Про комітети Верховної Ради України» від 4 квітня 1995 р. (ст. 5), це:

1) законопроектна робота, яка включає організацію розроб­ки за дорученням Верховної Ради України чи з власної ініціа­тиви проектів законів та інших актів, що розглядаються Вер­ховною Радою України, попередній розгляд та підготовку висновків і пропозицій щодо законопроектів, внесених інши­ми суб’єктами законодавчої ініціативи, доопрацювання та ре­дагування за дорученням Верховної Ради України чи з власної ініціативи окремих законопроектів після розгляду їх у першо­му та наступних читаннях, визначення завдань щодо розробки законопроектів чи їх структурних частин, узагальнення заува­жень і пропозицій, що надійшли внаслідок їх всенародного об­говорення;

2) збір, вивчення, дослідження інформації з питань, що на­лежать до компетенції комітетів, організація слухань з цих пи­тань, у тому числі на засіданнях Верховної Ради України;

3) здійснення контролю за дотриманням та реалізацією Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради країни, за відповідністю підзаконних актів Конституції, законам України, а також вивчення ефективності їх застосування;

4) вивчення доцільності та ефективності дій Уряду України, інших органів державної виконавчої влади, їх посадових осіб у питаннях, віднесених до компетенції комітетів, підготовка та подання відповідних висновків на розгляд Верховної Ради України;

5) участь у складанні, прийнятті, контролі за виконанням державного бюджету в частині, що віднесена до компетенції комітетів, з метою забезпечення доцільності, економності та ефективності використання державних коштів;

6) попередній розгляд та підготовка висновків і пропозицій щодо ратифікації чи денонсації міжнародних договорів і угод, проектів перспективних програм економічного і соціально- культурного розвитку України, звітів про їх виконання та ін­ших питань, що розглядаються Верховною Радою України;

7) попереднє обговорення кандидатур посадових осіб, які відповідно до Конституції та законів України обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою Украї­ни, заслуховування та підготовка для розгляду Верховною Ра­дою України відповідних висновків щодо цих кандидатур;

8) обговорення кандидатур посадових осіб, призначення яких відповідно до законодавства погоджується з комітетами, підготовка відповідних висновків щодо цих осіб.

2. Тимчасові спеціальні комісії утворюються Верховною Радою України на правах головного комітету для підготовки і попереднього розгляду, доопрацювання проектів законів та інших актів Верховної Ради. Пропозиції щодо кількісного та персонального складу тимчасової спеціальної комісії подають­ся депутатськими фракціями. У складі тимчасової спеціальної комісії може бути представлено не менш як по одному народно­му депутату від кожної депутатської фракції. Якщо депу­татська фракція не запропонувала представників для роботи в тимчасовій спеціальній комісії, то комісія створюється без участі представників цієї депутатської фракції.

Тимчасова спеціальна комісія утворюється на визначений Верховною Радою термін. У визначений термін, але не пізніш як через шість місяців з дня її утворення, тимчасова спеціаль­на комісія подає до Верховної Ради письмовий звіт про здійсне­ну роботу, а також підготовлені народними депутатами — чле­нами цієї комісії відповідні проекти актів Верховної Ради та інші матеріали, які надаються народним депутатам. Після обговорення результатів роботи тимчасової спеціальної комісії у відповідних комітетах та на пленарному засіданні Верховна Рада приймає рішення щодо завершення роботи такої комісії або доручає їй про­довжити роботу і визначає для цього термін її діяльності.

3. Тимчасові слідчі комісії утворюються Верховною Радою України у порядку, передбаченому Регламентом Верховної Ра­ди України для утворення спеціальних тимчасових комісій, для проведення розслідування з питань, що становлять сус­пільний інтерес, за умови, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від конституційного складу Верховної Ради.

У той же час Регламент Верховної Ради України передбачає додаткові вимоги щодо формування персонального складу тимчасової слідчої комісії. Так, до її складу не може входити народний депутат, який:

1) є родичем або свояком посадової, службової особи, яка працює в державному органі, органі місцевого самоврядування, на підприємстві, в установі, організації, чи особи, яка входить до керівного органу об’єднання громадян, щодо яких, згідно з завданням, повинно проводитися розслідування тимчасовою слідчою комісією, або посадової, службової особи, щодо якої повинно проводитися зазначене розслідування;

2) має самостійні або через членів сім’ї майнові цивільно- правові інтереси в державному органі, органі місцевого само­врядування, на підприємстві, в установі, організації, об’єднанні громадян, щодо яких згідно із завданням повинно проводити­ся розслідування тимчасовою слідчою комісією;

3) був або є учасником судового процесу, в якому учасником були або є державний орган, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація, їхні посадові, службові особи, а також об’єднання громадян, окремі громадяни, щодо яких згідно з завданням, повинно проводитися розслідування тимчасовою слідчою комісією;

4) до набуття повноважень народного депутата брав участь у ревізії, аудиторській чи іншій перевірці, результати якої ста­ли підставою для створення тимчасової слідчої комісії.

Народний депутат, кандидатура якого запропонована депу­татською фракцією до складу тимчасової слідчої комісії, зо­бов’язаний повідомити Верховну Раду про неможливість брати участь у роботі тимчасової слідчої комісії за наявності зазначе­них вище підстав.

Результати розслідування тимчасова слідча комісія вик­ладає в письмовому звіті, який згідно з Регламентом Вер­ховної Ради України повинен містити висновки і пропозиції про:

1) факти й обставини, які стали підставами для проведення розслідування;

2) відомості чи обставини, встановлені тимчасовою слідчою комісією, і докази, якими це підтверджується;

3) відомості чи обставини, що не підтвердилися;

4) факти й обставини, які не були перевірені, і причини цього.

У пропозиціях, підготовлених тимчасовою слідчою комісі­єю зазначається, яким чином мають бути використані її вис­новки в разі прийняття Верховною Радою України рішення щодо них. Пропозиції тимчасової слідчої комісії викладаються у проекті постанови чи іншого акта Верховної Ради України і вносяться на розгляд Верховної Ради України народними де­путатами — членами тимчасової слідчої комісії.

За результатами розгляду висновків і пропозицій тимчасо­вої слідчої комісії Верховна Рада України може прийняти такі рішення:

1) взяти до відома висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії;

2) припинити повноваження тимчасової слідчої комісії;

3) продовжити роботу тимчасової слідчої комісії на визначе­ний Верховною Радою України строк, але не більше одного року з дня її утворення.

При розгляді висновків і пропозицій тимчасової слідчої комісії Верховна Рада в разі потреби також вирішує питання щодо:

1) направлення матеріалів тимчасової слідчої комісії до Ге­неральної прокуратури України для їх вивчення та відповідно­го реагування;

2) направлення висновків тимчасової слідчої комісії Прези­дентові України, Прем’єр-міністрові України;

3) направлення висновків тимчасової слідчої комісії для реа­гування відповідному державному органу, органу місцевого са­моврядування чи посадовій особі згідно із законом;

4) публікації висновків тимчасової слідчої комісії в газеті «Голос України».

Висновки і пропозиції тимчасових спеціальних слідчих комі­сій згідно з Конституцією України (ч. 4 ст. 89) не є вирішальни­ми для слідства і суду.

За станом на 1 листопада 2006 р. у Верховні Раді України було створено 26 комітетів, 1 постійна комісія (див. табл. 5).

Депутатські фракції у Верховній Раді України. Важливим елементом організації Верховної Ради України є депутатські фракції, що формуються на партійній основі народними депу­татами, обраними за списком політичних партій (виборчих блоків політичних партій), які за результатами виборів отри­мали депутатські мандати. Формування депутатських фракцій відбувається на першій сесії Верховної Ради нового скликання до розгляду питань про обрання Голови Верховної Ради Украї­ни, створення органів Верховної Ради України. Якщо цього не відбулося, головуючий пленарного засідання оголошує перер­ву для їх формування. Перед наступним пленарним засіданням апарат Верховної Ради надає народним депутатам інформаційні матеріали, які були подані до апарату Верховної Ради за день до початку зазначеного пленарного засідання, про сформовані депутатські фракції.

При формуванні депутатських фракцій мають бути дотри­мані такі вимоги, передбачені Регламентом Верховної Ради України:

1) політична партія (виборчий блок політичних партій) має право формувати у Верховній Раді лише одну депутатську фракцію;

2) принципи функціонування депутатської фракції повинні бути демократичними і не суперечити вимогам Конституції України, Закону України «Про статус народного депутата Ук­раїни» та цього Регламенту Верховної Ради України;

3) мінімальна кількість народних депутатів для формуван­ня депутатської фракції має становити не менше ніж 15 народ­них депутатів. У разі, коли чисельність фракції стає меншою ніж 15 народних депутатів, то через 15 днів після дня настання такого факту вона оголошується Головою Верховної Ради Ук­раїни розпущеною;

4) народний депутат може входити до складу лише депу­татської фракції політичної партії (виборчого блоку політич­них партій), за виборчим списком якої його обрано. У разі не- входження народного депутата, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата зі складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі зако­ну за рішенням вищого керівного органу відповідної політич­ної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийнят­тя такого рішення. Народний депутат, якого виключено зі складу депутатської фракції, є позафракційним;

5) повна та скорочена назва депутатської фракції має збіга­тися з назвою відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій).

Кожна депутатська фракція реєструється в апараті Верхов­ної Ради України. Умовою реєстрації є надходження до апа­рату Верховної Ради підписаного особисто кожним народним депутатом, який увійшов до складу депутатської фракції, письмового повідомлення про сформування депутатської фракції. У письмовому повідомленні зазначаються назва де­путатської фракції, її персональний склад та партійна належ­ність членів депутатської фракції, а також прізвища голови депутатської фракції та заступників голови депутатської фракції з розрахунку не більше одного на 15 членів депутат­ської фракції.

Таблиця 5

Органи Верховної Ради України (за станом на 01.11.06 р.)

Закінчення табл. 5

За станом на 1 листопада 2006 р. у Верховній Раді України було утворено 5 фракцій (табл. 6).

Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді Ук­раїни — це добровільне об’єднання депутатських фракцій, яке формується у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій. До складу коаліції входить більшість народних депутатів від конституційного скла­ду Верховної Ради України. Коаліція формується депутатськими фракціями протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання новообраної Верховної Ради України або протягом од­ного місяця з дня припинення діяльності попередньої коаліції.

Коаліція формується після проведення депутатськими фракціями консультацій. За результатами проведених кон­сультацій за особистими підписами голів відповідних депу­татських фракцій, або за рішенням депутатської фракції од­ним із заступників голови депутатської фракції, укладається

Таблиця 6

Депутатські фракції у Верховній Раді України (за станом на 01.11.06 р.)

Угода про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України (коаліційна угода). У коаліційній угоді фіксуються узгоджені політичні позиції, що стали основою формування цієї коаліції, зокрема стосовно засад внутрішньої і зовнішньої політики, визначається політична спрямованість і принципи діяльності коаліції, а також порядок вирішення внутрішньо- організаційних питань діяльності коаліції та порядок припи­нення її діяльності. До коаліційної угоди додаються списки членів депутатських фракцій, що сформували коаліцію, з осо­бистими підписами народних депутатів. Списки членів депу­татських фракцій є невід’ємною складовою коаліційної угоди.

Коаліція вважається сформованою з моменту офіційного оголошення про це головуючим на пленарному засіданні на підставі поданих до апарату Верховної Ради України докумен­тів, передбачених ч. 3 та 4 цієї статті.

Погоджувальна рада депутатських фракцій — це кон- сультативно-дорадчий орган для попередньої підготовки і роз­гляду організаційних питань роботи Верховної Ради України. До складу Погоджувальної ради входять Голова Верховної Ра­ди України, Перший заступник і заступник Голови Верховної Ради України, голови депутатських фракцій з правом ухваль­ного голосу та голови комітетів з правом дорадчого голосу. У разі відсутності голови депутатської фракції чи голови комітету, за їхнім дорученням у засіданні Погоджувальної ра­ди бере участь відповідно заступник голови депутатської фракції, перший заступник (заступник) голови комітету з пра­вом відповідно ухвального чи дорадчого голосу.

На засіданнях Погоджувальної ради мають право бути при­сутніми народні депутати України, вони можуть брати участь в обговоренні питань, що розглядаються, вносити пропозиції щодо проектів порядку денного сесії, розкладу пленарних засідань та тижневого порядку денного пленарних засідань.

Погоджувальна рада:

1) узгоджує проект плану законопроектної роботи та реко­мендує його Верховній Раді України для затвердження;

2) розглядає та ухвалює пропозиції щодо проектів кален­дарного плану роботи сесії, порядку денного сесії, розкладу пленарних засідань та тижневого порядку денного пленарних засідань;

3) погоджує кандидатів на посади голови комітету, першого заступника, заступника голови та секретаря комітету;

4) вносить Голові Верховної Ради України пропозицію щодо скликання позачергового пленарного засідання Верховної Ра­ди України та дати його проведення на вимогу трьох депутатсь­ких фракцій чи п’яти комітетів;

5) розглядає питання про вжиття заходів щодо забезпечен­ня присутності народних депутатів на пленарних засіданнях;

6) вносить пропозиції щодо проведення парламентських слухань;

7) розглядає інші пропозиції з організації роботи Верховної Ради України.

Погоджувальна рада проводить свою роботу у формі засідань, як правило, в понеділок тижня пленарних засідань. Засідання Погоджувальної ради є правочинним за умови при­сутності на ньому не менше половини її складу з правом ух­вального голосу.

Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України.

Згідно з ч. 1 статті 82 Конституції України Верховна Рада України працює сесійно.

Сесія Верховної Ради України (від лат. зеззіо — засідання) — це термін, протягом якого Верховна Рада України проводить пленарні засідання та приймає рішення з питань, віднесених до її відання Конституцією України. Сесії Верховної Ради склада­ються з засідань Верховної Ради України, засідань комітетів, тимчасових слідчих комісій і тимчасових спеціальних комісій, що проводяться у період між пленарними засіданнями, роботи народних депутатів у депутатських фракціях та з виборцями. Комітет, тимчасова спеціальна комісія чи тимчасова слідча ко­місія можуть проводити свої засідання одночасно з пленарни­ми засіданнями Верховної Ради України лише за процедурним рішенням Верховної Ради України.

Сесії Верховної Ради поділяються на чергові та позачергові.

Чергові сесії Верховної Ради України, крім першої сесії ново­обраної Верховної Ради України, починаються першого вівтор­ка лютого і першого вівторка вересня кожного року, а завершу­ються відповідно не пізніш як за 45 та 10 днів до початку наступної сесії. Верховна Рада України може прийняти поста­нову про зміну строків завершення сесії.

Інформація про дату і час початку чергової сесії Верховної Ради України, а також про місце і час реєстрації народних депу­татів апаратом Верховної Ради України не пізніш як за три дні до початку роботи чергової сесії Верховної Ради України дово­диться до відома кожного народного депутата та публікується в газеті «Голос України».

Позачергові сесії Верховної Ради України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу Президента України або на вимогу не менше як тре­тини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Позачергова сесія Верховної Ради скли­кається не пізніше як у семиденний строк після дня надходжен­ня вимоги про її скликання, а розпорядження Голови Верхов­ної Ради України про її скликання публікується у газеті «Голос України» не пізніш як за три дні до її відкриття із зазначенням питань, які пропонується розглянути на позачерговій сесії Вер­ховної Ради України. Документи, які пропонується розглянути на позачерговій сесії Верховної Ради України, надаються народ­ним депутатам також не пізніш як за три дні до її відкриття.

У разі оголошення указу Президента України про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях Верховна Рада України збирається на позачергову сесію не пізніш як у дводенний строк без скликання і працює до скасування воєнного чи надзвичайного стану. Голова Верховної Ради України, а в разі його відсутності — Перший заступник чи заступник Голови Верховної Ради України, який виконує обов’язки Голови Верховної Ради України, визначає місце і час проведення засідання Верховної Ради України, про що термі­ново повідомляється народним депутатам.

Окремо Конституція України та Регламент Верховної Ради України регулюють процедуру першої сесії новообраної Вер­ховної Ради України, яка передбачає таку послідовність дій:

1. Не пізніш як через сім днів після офіційного оприлюднення Центральною виборчою комісією результатів виборів апарат Вер­ховної Ради України надсилає народним депутатам України:

1) Конституцію України;

2) текст офіційного оприлюднення Центральною виборчою комісією результатів виборів народних депутатів України;

3) Регламент Верховної Ради України;

4) Закон України «Про статус народного депутата України»;

5) Закон України «Про комітети Верховної Ради України»;

6) закон про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасо­ву слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ра­ди України;

7) Положення про помічника-консультанта народного де­путата України;

8) Положення про апарат Верховної Ради України;

9) список посадових осіб апарату Верховної Ради України та їхні службові телефони;

10) довідковий матеріал про обраних народних депутатів, який повинен містити такі дані: прізвище, ім’я та по-батькові народного депутата, рік народження, освіта, професія, останнє місце роботи, посада, партійність і належність до політичної партії (виборчого блоку політичних партій), поштова адреса та номери телефонів, вказані народним депутатом;

11) постанову Верховної Ради України про перелік коміте­тів Верховної Ради України попереднього скликання.

2. Для підготовки пропозицій щодо організації та проведен­ня пленарних засідань першої сесії Верховної Ради України нового скликання, підготовки проектів відповідних актів Го­лова Верховної Ради України попереднього скликання, а в разі його відсутності — Перший заступник чи заступник Голови Верховної Ради України організовує формування Підготовчої депутатської групи з числа новообраних народних депутатів. До складу Підготовчої депутатської групи народних депутатів делегують політичні партії (виборчі блоки політичних партій), які за результатами виборів взяли участь у розподілі депу­татських мандатів за квотою один представник від 15 народних депутатів, обраних за виборчими списками політичних партій (виборчих блоків політичних партій).

Підготовча депутатська група обирає зі свого складу голову, заступника голови і секретаря групи та здійснює роботу на за­садах, установлених для тимчасових спеціальних комісій. Підготовча депутатська група припиняє свою діяльність після створення комітетів.

3. Перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ра­ди України на урочистому засіданні Верховної Ради України новообрані народні депутати складають перед Верховною Ра­дою України присягу.

4. Верховна Рада України нового скликання збирається на першу сесію у залі засідань Верховної Ради України не пізніше ніж на тридцятий день після офіційного оголошення про об­рання не менш як двох третин народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Перше засі­дання першої сесії новообраної Верховної Ради України від­криває найстарший за віком народний депутат України, а до обрання Верховною Радою України Тимчасової президії першої сесії засідання Верховної Ради України веде голова Підготовчої депутатської групи. Розгляд питань на першій сесії Верховної Ради України здійснюється у такій послідовності:

1) формування Тимчасової президії першої сесії, до складу якої входять голова Підготовчої депутатської групи та по одно­му представнику від кожної із чотирьох політичних партій (ви­борчих блоків політичних партій), які за результатами виборів народних депутатів до Верховної Ради України отримали найбільшу кількість депутатських мандатів. Члени Тимчасо­вої президії першої сесії Верховної Ради України почергово ви­конують обов’язки головуючого на пленарному засіданні до обрання Голови Верховної Ради України. Рішення Верховної Ради України, прийняті в цей період, підписують усі члени Тимчасової президії першої сесії Верховної Ради України. Після обрання Голови Верховної Ради України він веде пленарне засі­дання Верховної Ради України, а Тимчасова президія першої сесії Верховної Ради України припиняє свою діяльність;

2) оголошення Прем’єр-міністром України чи особою, яка виконує обов’язки Прем’єр-міністра України, про складення повноважень Кабінету Міністрів України перед новообраною Верховною Радою України;

3) обрання Лічильної комісії;

4) вирішення питання про висвітлення роботи першої сесії Верховної Ради України;

5) заслуховування позачергового послання Президента Ук­раїни про внутрішнє і зовнішнє становище України;

6) доповідь Голови Верховної Ради України попереднього скликання про стан законодавчої роботи;

7) заслуховування доповіді Підготовчої депутатської гру­пи, запитання доповідачу і відповіді на них;

8) про перелік комітетів та предмети їх відання;

9) про формування та реєстрацію депутатських фракцій;

10) про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України;

11) обрання Голови Верховної Ради України;

12) обрання Першого заступника та заступника Голови Вер­ховної Ради України;

13) обрання голів комітетів, перших заступників, заступ­ників голів, секретарів та членів комітетів;

14) про Погоджувальну раду депутатських фракцій у Вер­ховній Раді України.

Календарний план роботи сесії Верховної Ради України перед­бачає, що за звичайних обставин перший і третій тижні кожного календарного місяця впродовж сесії відводяться для пленарних засідань Верховної Ради України, другий — для роботи в коміте­тах, тимчасових спеціальних комісіях і тимчасових слідчих комісіях, депутатських фракціях, четвертий — для роботи народ­них депутатів України з виборцями. У разі потреби, після можли­вого скороченого обговорення, більшістю голосів народних депу­татів України від конституційного складу Верховної Ради України приймається рішення про одноразову (ad hoc) зміну місячного, тижневого або денного порядку роботи Верховної Ради України.

У вівторок та четвер тижня, відведеного для пленарних засі­дань, якщо не прийнято (ad hoc) іншого рішення Верховної Ра­ди, протягом дня проводяться два засідання: ранкове — з 10 до 14 години з перервою з 12 години до 12 години 30 хвилин і вечірнє — з 16 до 18 години. У середу та п’ятницю проводять­ся лише ранкові засідання. Друга половина середи відводиться для роботи народних депутатів України у комітетах, тимчасо­вих спеціальних комісіях та тимчасових слідчих комісіях, де­путатських фракціях. Понеділок та друга половина п’ятниці відводяться для самостійної роботи народних депутатів України, пов’язаної зі здійсненням депутатських повноважень.

Верховна Рада України може прийняти рішення щодо одно­разової зміни тривалості пленарного засідання.

Порядок денний сесії Верховної Ради України затверджує­ться Верховною Радою України на кожну чергову сесію і вклю­чає два розділи:

перший — питання, повністю підготовлені для розгляду Верховною Радою України і у встановленому порядку надані народним депутатам України;

другий — питання, підготовку і доопрацювання яких Вер­ховна Рада України доручає здійснити комітетам, тимчасовим спеціальним комісіям, а також законопроекти, визначені Пре­зидентом України як невідкладні.

Пропозиції щодо проекту порядку денного сесії Верховної Ради України узагальнюються апаратом Верховної Ради Украї­ни за поданнями комітетів, тимчасових слідчих комісій та тимчасових спеціальних комісій про включення питань до то­го чи іншого розділу. Після їх обговорення та схвалення Пого­джувальною радою проект постанови про порядок денний сесії Верховної Ради України вноситься Головою Верховної Ради України на затвердження Верховною Радою України.

Позачергово і без голосування до порядку денного сесії Вер­ховної Ради України включаються:

1) закони, повернуті з пропозиціями Президента України на повторний розгляд;

2) проект закону про Державний бюджет України на наступ­ний рік;

3) законопроекти, які готуються (підготовлені) за доручен­ням Верховної Ради до другого чи третього читання;

4) питання про складення присяги, питання про призначен­ня, обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад, а також питання щодо здійс­нення парламентського контролю, розгляд яких є виключним правом Верховної Ради у випадках, передбачених Конститу­цією України та законами України;

5) щорічні та позачергові послання Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

6) проект Основних напрямів бюджетної політики на нас­тупний бюджетний період та звіт про стан виконання Держав­ного бюджету України поточного року;

7) проекти законів про надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсацію міжнародних договорів України;

8) питання організації роботи Верховної Ради та її органів;

9) інші питання, передбачені в Регламенті. Верховної Ради України.

На кожний місяць сесії апаратом Верховної Ради України готується проект розкладу пленарних засідань сесії Верховної Ради України за поданнями комітетів, тимчасових спеціаль­них комісій та тимчасових слідчих комісій з урахуванням про­позицій депутатських фракцій відповідно до затвердженого порядку денного сесії Верховної Ради України і подається на розгляд Погоджувальної ради. Проект розкладу пленарних за­сідань сесії Верховної Ради України має містити інформацію про день і час проведення та порядок денний пленарних засі­дань, назви, реєстраційні номери законопроектів (у тому числі й альтернативних) із зазначенням суб’єктів права законодав­чої ініціативи, дату їх надання народним депутатам України.

На підставі затвердженого розкладу пленарних засідань сесії Верховної Ради України та з урахуванням передбаченої в ньому черговості та фактичного стану готовності кожного пи­тання до розгляду Верховною Радою України апарат Верховної Ради України на кожний день пленарного тижня готує поря­док денний пленарних засідань Верховної Ради України.

Процедура обговорення питань порядку денного на пле­нарному засіданні включає:

1) доповідь народного депутата України — ініціатора вне­сення пропозиції або іншого суб’єкта права законодавчої іні­ціативи чи його представника, запитання доповідачу і відпові­ді на них;

2) співдоповідь визначеного головним комітетом чи тимча­совою спеціальною комісією співдоповідача, запитання співдо­повідачу і відповіді на них;

3) виступи народних депутатів України — членів головного комітету чи тимчасової спеціальної комісії з оголошенням та обґрунтуванням окремої думки, якщо вона не була надана на­родним депутатам України разом з висновком відповідного комітету чи тимчасової спеціальної комісії;

4) виступи по одному представнику від кожного комітету, тим­часової спеціальної комісії, до яких, крім головного комітету, направлявся проект закону чи іншого акта Верховної Ради України, у разі якщо висновки цих комітетів чи тимчасових спеціальних комісій не були надані народним депутатам України;

5) виступи представників депутатських фракцій, народних депутатів України;

6) оголошення головуючим на пленарному засіданні про припинення обговорення та повідомлення про кількість про­мовців, які виступили і які записалися на виступ;

7) заключне слово доповідача і співдоповідача (співдопові­дачів);

8) уточнення та оголошення головуючим на пленарному за­сіданні пропозицій, які надійшли щодо обговорюваного питан­ня і будуть ставитися на голосування.

За рішенням Верховної Ради України розгляд питань може здійснюватися і за скороченою процедурою обговорення, яка включає:

1) виступ народного депутата України — ініціатора внесен­ня пропозиції або іншого суб’єкта права законодавчої ініціати­ви чи його представника з обґрунтуванням пропозиції;

2) виступ голови комітету або представника від головного комітету у разі розгляду питання, яке готувалося цим комітетом;

3) виступи представників двох депутатських фракцій на підтримку кожної пропозиції і представників двох депутатсь­ких фракцій не на підтримку пропозиції;

4) уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли і будуть ставитися на голо­сування;

5) виступи з мотивів голосування по одному представнику від депутатських фракцій, представники яких не брали участі в обговоренні.

На пленарному засіданні Верховної Ради України слово про­мовцям для доповіді, співдоповіді, виступів, заключного сло­ва, заяв, резолюції, пояснень, зауважень, запитань, повідом­лень та довідок, внесення пропозицій, поправок, оголошення депутатських запитів тощо надає головуючий на пленарному засіданні.

При цьому, з метою боротьби з парламентським флібустьєрст- вом регламент Верховної Ради України передбачає обмеження часу для виступів. Так, для доповіді надається не менше 10 хви­лин, співдоповіді — 5 хвилин і заключного слова — 3 хвилин. Для виступу в обговоренні, для заяв, резолюцій, повідомлень, оголошення депутатських запитів, обґрунтування відповіді на депутатський запит посадовою особою, до якої був звернений депутатський запит, надається три хвилини; для повторних виступів в обговоренні, для виступів за процедурою скорочено­го обговорення, для виступів щодо постатейного голосування проектів законів, інших актів Верховної Ради України, виступів щодо кандидатур на посади, внесення пропозицій — 2 хвилини; для виступів з процедури та з мотивів голосування, пояснень, обґрунтування пропозицій чи поправок, зауважень, запитань та відповідей на них, повідомлень, реплік, довідок, оголошен­ня окремої думки — 1 хвилина. Тривалість часу для доповіді й співдоповіді під час розгляду проектів кодексів та законопро­ектів, які містять більш як 100 статей, пунктів, а також законоп­роектів про внесення змін до Конституції України збільшуєть­ся у два рази, якщо Верховна Рада України не прийме іншого рішення.

Запис на виступ з трибуни з будь-якого питання порядку денного пленарного засідання Верховної Ради України від кожної депутатської фракції здійснюється за допомогою елект­ронної системи в день розгляду відповідного питання порядку денного після оголошення головуючим на пленарному засідан­ні про перехід до розгляду цього питання. Черговість виступів формується за допомогою електронної системи із застосуван­ням генератора випадкових чисел з урахуванням належності народних депутатів до депутатських фракцій.

Обговорення питання порядку денного завершується прий­няттям відповідного рішення. Згідно з ч. 2 ст. 84 Конституції України рішення Верховної Ради України приймаються виключ­но на її пленарних засіданнях шляхом голосування. Конституція України та Регламент Верховної Ради України передбачають можливість проведення відкритого або таємного голосуванням.

Відкрите голосування здійснюється:

1) за допомогою електронної системи з фіксацією результа­тів голосування — поіменне, в тому числі з можливим роздру- куванням результатів голосування кожного народного депута­та України. На вимогу народних депутатів України результати голосування можуть висвітлюватися на інформаційному табло електронної системи в залі засідань по депутатських фракціях;

2) шляхом підняття руки (у разі відсутності технічної мож­ливості голосування за допомогою електронної системи);

3) шляхом подачі іменних бюлетенів у порядку, встановле­ному Верховною Радою України.

Після закінчення кожного голосування за допомогою елект­ронної системи його результати висвітлюються на інфор­маційному табло електронної системи в залі засідань та оголо­шуються головуючим на пленарному засіданні.

Таємне голосування здійснюється народним депутатом Ук­раїни особисто шляхом подачі бюлетенів.

Верховна Рада України може прийняти процедурне рішен­ня щодо визначення виду і способу голосування з питання, що розглядається, якщо вид і спосіб голосування не встановлені законом і регламентом Верховної Ради України.

Законодавчий процес (законодавча процедура) — це чітко врегульована Конституцією України та Регламентом Верхов­ної Ради України діяльність, яка полягає в творенні законів. Ця діяльність здійснюється в кілька послідовних етапів або стадій (див. рис. 22). Зазвичай виділяють такі основні стадії за­конодавчого процесу:

1) законодавча ініціатива;

2) попередній розгляд законопроекту в комітетах Верховної Ради України;

3) обговорення законопроекту на пленарних засіданнях Верховної Ради України з його наступним прийняттям або від­хиленням (повністю чи частково);

4) підписання (санкціонування) та оприлюднення закону.

Крім основних, може виникнути потреба в додатковій ста­дії — обговорення вмотивованих пропозицій Президента Ук­раїни в разі повернення ним прийнятого закону до Верховної Ради України (повторний розгляд).

Законодавча ініціатива. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України мають особи і органи, визначені ст. 93 Конституції України. До них належать:

- Президент України;

- народні депутати України;

- Кабінет Міністрів України.

Конституція України суттєво обмежує коло суб’єктів права законодавчої ініціативи при внесенні змін і доповнень до Консти­туції України. Так, законопроект про внесення змін до Консти­туції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш, як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Згідно з Регламентом Верховної Ради України право законо­давчої ініціативи здійснюється шляхом внесення до Верховної Ради України:

1) законопроектів (проектів законів, постанов Верховної Ради України, які містять положення нормативного характеру);

2) проектів актів Верховної Ради України (проектів поста­нов, резолюцій, декларацій, звернень, заяв, що випливають з ус­тановчих, організаційних, контрольних та інших функцій Вер­ховної Ради України);

3) пропозицій до законопроектів (передбачають внесення змін до тексту законопроекту (статей, їхніх частин, пунктів, речень), зміни порядку розміщення, об’єднання розділів, глав, статей, їхніх частин і пунктів, а також виділення тих чи інших положень в окремі розділи, глави, статті);

4) поправок до законопроектів (передбачають — внесення виправлень, уточнень, усунення помилок, суперечностей у текс­ті законопроекту).

Законопроект подається до Верховної Ради України за під­писом особи, яка має право законодавчої ініціативи або пред­ставляє орган, наділений таким правом.

Законопроект вноситься на реєстрацію разом із проектом постанови, яку пропонується Верховній Раді України прийняти за результатами його розгляду, списком авторів законопроекту,

Рис. 22. Законодавчий процес та його стадії

пропозицією щодо кандидатури доповідача на пленарному засіданні та пояснювальною запискою, яка має містити:

1) обґрунтування потреби прийняття законопроекту, цілей, завдань і основних його положень та місця в системі законода­вства;

2) обґрунтування очікуваних соціально-економічних, пра­вових та інших наслідків застосування закону після його прий­няття;

3) інші відомості, потрібні для розгляду законопроекту.

У разі внесення законопроекту, реалізація якого впливає на видаткову та/або доходну частину державного чи місцевих бюджетів, до нього додаються фінансово-економічне обґрунту­вання (розрахунок розміру витрат) та пропозиція щодо покрит­тя цих витрат.

До законопроекту про внесення змін до законів додається порівняльна таблиця, яка містить редакцію відповідних поло­жень (статей, частин, пунктів, абзаців тощо) чинного закону та нову його редакцію з урахуванням запропонованих змін.

Законопроект, внесений до Верховної Ради України, реєстру­ється в апараті Верховної Ради України.

Попередній розгляд законопроекту в комітетах Верхов­ної Ради України. Кожен законопроект після його реєстрації не пізніше, як у п’ятиденний строк направляється Головою Верховної Ради України або відповідно до розподілу обов’язків Першим заступником, заступником Голови Верховної Ради України в комітет, до предмета відання якого належать питан­ня бюджету, для проведення експертизи щодо його впливу на доходну та/або видаткову частину бюджетів та виконання за­кону про Державний бюджет України в поточному бюджетно­му періоді, та в комітет, який визначається головним з підго­товки і попереднього розгляду законопроекту.

Головний комітет не пізніше, як у тридцятиденний строк попередньо розглядає законопроект і ухвалює висновок щодо доцільності включення його до порядку денного сесії Верхов­ної Ради України. До висновку головного комітету додається висновок комітету, до предмета відання якого належать питан­ня бюджету, який має бути поданий до головного комітету не пізніш як у чотирнадцятиденний строк із дня отримання зако­нопроекту для надання висновку.

З урахуванням результатів попереднього обговорення зако­нопроекту в комітетах Голова Верховної Ради України за про­позицією головного комітету чи тимчасової спеціальної комісії або Погоджувальної ради може повернути внесений законоп­роект суб’єкту права законодавчої ініціативи без його розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради за наявності таких підстав:

1) висновок комітету, до предмета відання якого належать питання конституційного права, про те, що законопроект супе­речить положенням Конституції України, крім випадків, коли він стосується внесення змін до Конституції України;

2) невідповідність оформлення законопроекту вимогам за­кону, цього Регламенту та прийнятих відповідно до них норма­тивно-правових актів;

3) відсутність фінансово-економічного обґрунтування зако­нопроекту, якщо головний комітет чи відповідна тимчасова спеціальна комісія не вважають за можливе розглядати його без такого обґрунтування;

4) наявність прийнятого в першому читанні законопроекту, щодо якого внесений проект є альтернативним;

5) відхилення на поточній сесії Верховної Ради України за­конопроекту, положення якого дослівно або по суті повторю­ють поданий законопроект.

Щодо кожного законопроекту, включеного до порядку денного сесії Верховної Ради України, апарат Верховної Ради України та головний комітет ведуть справу законопроекту. Справа законо­проекту містить документи, внесені в порядку законодавчої ініціативи, документи, підготовлені в процесі розробки, розгляду, доопрацювання, прийняття відповідного законопроекту Верхов­ною Радою України, а також документи, які підготовлені орга­нами Верховної Ради України, державними органами, установа­ми і організаціями за зверненням Верховної Ради України.

До справи законопроекту включаються:

1) законопроект, у тому числі альтернативний (альтерна­тивні)¹¹, у разі його (їх) внесення в установленому порядку, пояс­нювальні записки до нього (них) та інші супровідні документи;

2) проекти альтернативних рішень, що надходили, і рішен­ня Верховної Ради України щодо розробки, доопрацювання, прийняття відповідного законопроекту;

3) усі проміжні редакції, у тому числі й альтернативні, від­повідного законопроекту, які вносилися на попередній роз­гляд, редакції на перше, друге, третє чи повторні перше і друге ^[50] читання, а також пояснювальні записки до них та інші супро­відні документи;

4) пропозиції і поправки до законопроекту, внесені в уста­новленому порядку;

5) висновки щодо законопроекту та дані експертиз, інфор­маційних чи наукових досліджень, виконаних щодо законо­проекту за дорученням Верховної Ради України;

6) висновки комітетів щодо законопроекту;

7) протоколи або витяги з протоколів засідань головного ко­мітету щодо законопроекту та стенограми відповідних засідань у разі їх ведення;

8) протоколи і стенографічні бюлетені пленарних засідань Верховної Ради України, які містять інформацію про розгляд відповідного законопроекту;

9) дані про результати поіменного голосування щодо зако­нопроекту;

10) пропозиції Президента України щодо законопроекту;

11) документи про результати і наслідки референдуму щодо цього законопроекту;

12) листи, якими супроводжувалися документи до законо­проекту (закону);

13) текст закону в остаточній редакції;

14) законопроекти та інші документи, пов’язані з розробкою і розглядом Верховною Радою України актів про зміну чи ска­сування цього закону.

Законопроект після попереднього розгляду у відповідних комітетах з їх висновками передаються на розгляд Верховної Ради України для прийняття рішення щодо включення їх до порядку денного сесії.

Обговорення законопроекту на пленарних засіданнях Вер­ховної Ради України здійснюється, як правило, за процедурою трьох читань, що включає:

1) перше читання — обговорення основних принципів, по­ложень, критеріїв, структури законопроекту та прийняття йо­го за основу;

2) друге читання — постатейне обговорення і прийняття за­конопроекту у другому читанні;

3) третє читання — прийняття законопроекту, який по­требує доопрацювання та узгодження, в цілому.

За рішенням Верховної Ради України допускається остаточ­не прийняття законопроекту (крім проектів кодексів і законо­проектів, які містять понад 100 статей, пунктів) відразу після першого чи другого читання, якщо законопроект визнано та­ким, що не потребує доопрацювання, та якщо не надійшло заува­жень щодо його змісту від народних депутатів, інших суб’єктів права законодавчої ініціативи, юридичного чи експертного підрозділів апарату Верховної Ради.

При першому читанні обговорюються основні положення законопроекту. При цьому Верховна Рада України заслуховує доповідь його ініціатора, співдоповіді ініціаторів внесення кожного альтернативного законопроекту (якщо такі є) в поряд­ку їх надходження, співдоповідь головного комітету; заслухо­вує відповіді на запитання, обговорює основні положення зако­нопроекту і його структуру (частини, розділи, глави, статті, повноту і послідовність їх викладення); заслуховує пропозиції та зауваження щодо них, розглядає пропозиції про опубліку­вання законопроекту для народного обговорення.

За наслідками обговорення законопроекту в першому чи­танні Верховна Рада України може прийняти рішення про:

1) прийняття законопроекту за основу з дорученням голов­ному комітетові підготувати його до другого читання;

2) відхилення законопроекту;

3) повернення законопроекту суб’єкту права законодавчої ініціативи на доопрацювання або направлення його до головно­го комітету для підготовки на повторне перше читання, визна­чивши при цьому основні положення, принципи, критерії, яким повинен відповідати доопрацьований законопроект чи його структурні частини;

4) опублікування законопроекту у визначеному Верховною Ра­дою друкованому засобі масової інформації для всенародного об­говорення, доопрацювання його головним комітетом з урахуван­ням наслідків обговорення і подання на повторне перше читання.

Друге читання полягає в постатейному обговоренні зако­нопроекту та внесених депутатами пропозицій, поправок. До другого читання законопроект подається у вигляді порівняль­ної таблиці, яка містить:

1) текст законопроекту, прийнятого за основу;

2) усі внесені та не відкликані пропозиції (можливо, зі стис­лим обґрунтуванням), поправки, що мають суцільну нуме­рацію і розміщуються на рівні з відповідними статтями зако­нопроекту, із зазначенням ініціаторів їх внесення — суб’єктів права законодавчої ініціативи;

3) висновок головного комітету щодо внесених пропозицій, поправок;

4) остаточну редакцію статей законопроекту, що пропонує­ться головним комітетом для прийняття у другому читанні.

Під час розгляду законопроекту в другому читанні Верховна Рада України проводить його постатейне обговорення та голо­сування. У разі потреби можуть обговорюватися і ставитися на голосування окремі частини, пункти, підпункти, речення або статті.

Розгляду законопроекту в другому читанні передбачає його постатейне обговорення та голосування. За потреби можуть об­говорюватися і ставитися на голосування окремі частини, пункти, підпункти, речення або статті.

За результатами розгляду законопроекту у другому читанні Верховна Рада приймає рішення про:

1) прийняття законопроекту у другому читанні та доручен­ня головному комітету підготувати його до третього читання;

2) прийняття законопроекту у другому читанні та в цілому;

3) прийняття законопроекту у другому читанні за винятком окремих розділів, глав, статей, частин статей та направлення їх головному комітету на доопрацювання з наступним подан­ням законопроекту на повторне друге читання;

4) повернення законопроекту головному комітету на доопра­цювання з наступним поданням на повторне друге читання.

Третє читання проводиться з метою внесення редакцій­них правок, узгодження структурних частин схваленого у дру­гому читанні законопроекту між собою, узгодження розгляну­того законопроекту з іншими законами. Під час третього читання також розглядаються і приймаються рішення щодо тих статей і поправок, розгляд яких за рішенням Верховної Ра­ди України виносився на третє читання.

Для розгляду законопроекту в третьому читанні головним комітетом подається порівняльна таблиця, яка містить остаточ­ну редакцію законопроекту. Одночасно з законопроектом, підго­товленим до третього читання, головним комітетом подаються:

1) перелік законів, до яких у зв’язку з прийняттям цього за­кону потрібно внести зміни (за їх наявності);

2) одержаний головним комітетом, у разі потреби, від Кабі­нету Міністрів України план організаційних, кадрових, ма­теріально-технічних, фінансових, інформаційних заходів для введення в дію закону після прийняття законопроекту;

3) проекти актів Кабінету Міністрів України, інших цент­ральних органів виконавчої влади, прийняття яких передбаче­но в законопроекті, що розглядається, або є обов’язковим для

введення відповідного закону в дію, якщо Верховною Радою Украї­ни приймалося рішення про потребу розробки таких проектів актів.

Розгляд законопроекту у третьому читанні включає:

1) голосування щодо статей законопроекту, текст яких за­знав змін після їх прийняття у другому читанні;

2) голосування щодо проекту постанови, внесеного народни­ми депутатами — членами головного комітету, про схвалення підготовленого Кабінетом Міністрів України плану організа­ційних, кадрових, матеріально-технічних, фінансових, інфор­маційних заходів щодо введення в дію закону після прийняття законопроекту;

3) голосування законопроекту в цілому.

За результатами розгляду законопроекту у третьому читан­ні Верховна Рада України може прийняти рішення про:

1) прийняття закону в цілому і направлення його на підпис Президенту України;

2) перенесення голосування щодо законопроекту в цілому у зв’язку з прийняттям рішення про перенесення розгляду зако­нопроекту або до подання Кабінетом Міністрів України проектів актів, прийняття яких передбачено в законопроекті, що роз­глядається;

3) схвалення тексту законопроекту в цілому і винесення йо­го на всеукраїнський референдум;

4) відхилення законопроекту.

Підписання та оприлюднення закону. Текст закону, прий­нятий Верховною Радою України, не пізніше як у десятиденний строк оформляється головним комітетом, візується головою комітету та керівником секретаріату цього комітету чи особами, які виконують їхні обов’язки, керівником юридичного підроз­ділу та керівником підрозділу, на який в установленому порядку покладено функцію з оформлення на підпис Голові Верховної Ради України прийнятих Верховною Радою України актів, і по­дається на підпис Голові Верховної Ради України. Голова Вер­ховної Ради України підписує поданий на підпис закон, за загальним правилом, не раніше двох і не пізніше п’яти днів з дня його подання.

Підписаний закон Голова Верховної Ради України невід­кладно направляє Президентові України.

Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оп­рилюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими 296

і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. При цьому згідно з Рішенням Конс­титуційного Суду України № 11 рп/99 (справа щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України) перебіг п’ятнадцятиденного строку треба обчислюва­ти в календарних днях, а починається він з наступного дня після отримання закону Президентом України.

Повторний розгляд закону, повернутого Президентом Ук­раїни до Верховної Ради України, є невідкладним. Закон, по­вернений Президентом України до Верховної Ради України для повторного розгляду, після його підготовки у головному комітеті розглядається позачергово на пленарному засіданні Верховної Ради України, не пізніш як через 30 днів після його повернення з пропозиціями Президента України, якщо Вер­ховною Радою України не прийнято іншого рішення.

У разі, якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вва­жається схваленим Президентом України і має бути підписа­ний та офіційно оприлюднений.

Вето Президента може бути подолане кваліфікованою більшістю Верховної Ради України. Так, якщо під час повтор­ного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо Пре­зидент України не підписав такий закон, він невідкладно офі­ційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опуб­ліковується за його підписом.

Офіційне оприлюднення законів та інших нормативно-право­вих актів, які приймає Верховна Рада України, здійснюється в порядку, визначеному Указом Президента України від 10 черв­ня 1997 року «Про порядок офіційного оприлюднення норма­тивно-правових актів та набрання ними чинності». Згідно з цим Указом закони України, інші акти Верховної Ради України не пізніше як у п’ятнадцятиденний строк після їх прийняття у вста­новленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. При цьому офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офі­ційне оприлюднення законів та інших актів Верховної Ради України, є:

- «Офіційний вісник України»;

- газета «Урядовий кур’єр»;

- газета «Голос України»;

- «Відомості Верховної Ради.

Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюєть­ся після включення їх до Єдиного державного реєстру норма­тивних актів та з зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду.

Закони та інші акти Верховної Ради України можуть бути опубліковані в інших друкованих виданнях лише після їх офіційного оприлюднення, при цьому вони будуть мати інфор­маційний характер і не можуть бути використані для офіційно­го застосування.

Громадяни, державні органи, підприємства, установи, орга­нізації під час здійснення своїх прав і обов’язків повинні засто­совувати закони України, інші акти Верховної Ради України, опубліковані в офіційних друкованих виданнях або одержані у встановленому порядку від органу, який їх видав.

В окремих випадках акти Верховної Ради України можуть бути офіційно оприлюднені через телебачення і радіо. Оприлюд­нення законів та інших актів Верховної Ради України в друкова­них органах, не передбачених в цьому Указом, є неофіційним і носить інформаційний характер.

Ч. 5 ст. 94 Конституції України передбачає, що закон на­бирає чинності через десять днів з дня його офіційного опри­люднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Акти Верховної Ради України, які не мають загального зна­чення чи нормативного характеру, можуть не публікуватися. Ці акти та акти з обмежувальними грифами офіційно опри­люднюються шляхом надсилання відповідним державним ор­ганам та органам місцевого самоврядування і доведення ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на яких поширюється їх чинність.

Неопубліковані акти Верховної Ради України набирають чинності з моменту одержання їх державними органами або органами місцевого самоврядування, якщо Верховною Радою України не встановлено інший строк набрання ними чинності.

Акти Верховної Ради України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад набирають чинності з моменту їх прийняття.