§ 3. Конституційно-правові відносини

Поняття конституційно-правових відносин; склад та особливості конституційно-правових відносин; підстави ви­никнення, зміни та припинення конституційно-правових відносин; суб’єкти конституційно-правових відносин; відпо­відальність суб’єктів конституційно-правових відносин; ви­ди конституційно-правових відносин

Конституційно-правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, тобто відно­сини, суб’єкти яких наділяються взаємними правами і обов’яз­ками згідно з приписами конституційно-правових норм.

Конституційно-правові відносини характеризуються ри­сами як спільними для всіх видів правовідносин рисами, так і специфічними, притаманними лише цьому виду правовід­носин.

Так, конституційно-правові відносини мають єдину для всіх правовідносин структуру — об’єкт, суб’єкт та зміст (суб’єк­тивні права та юридичні обов’язки), а їхня специфіка пов’яза­на (рис. 3):

по-перше, з особливостями їхнього змісту — вони виника­ють у зв’язку з організацією і здійсненням публічної влади (державної влади і місцевого самоврядування) та реалізацією прав і свобод людини і громадянина;

по-друге, з особливостями об’єктів цих відносин, а також специфікою кола суб’єктів та характером юридичних зв’язків між ними.

Об’єкт конституційно-правових відносин — це явище, мате­ріальна чи нематеріальна (духовна) реальність, із приводу якої виникає відповідне суспільне відношення, що регулюється конституційно-правовою нормою. Об’єкти конституційно-пра­вових відносин виступають їх обов’язковим структуроутворю- вальним елементом, вони забезпечують зв’язок між їхніми суб’єктами, якими можуть бути різноманітні явища — дії, матеріальні та нематеріальні блага.

Об’єктом конкретних конституційно-правових відносин найчастіше виступають певні дії, що набувають відповідного правового оформлення. Наприклад, згідно зі ст. 88 Консти­туції України «Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступ­ника Голови Верховної Ради України та відкликає їх із цих по­сад» і відповідні дії Верховної Ради України оформлюються постановами.

Суб’єкти конституційно-правових відносин — це особи, спіль­ноти (колективи) людей, органи, організації тощо, які згідно з при­писами конституційно-правових норм є носіями суб’єктивних 26

Рис. 3. Особливості та види конституційно-правових відносин юридичних прав і обов’язків. Суб’єктами конституційного права зазначені особи, колективи, організації тощо можуть стати лише за умови їхньої конституційної правосуб’єктності, яка вмі­щує конституційну правоздатність і дієздатність.

Правоздатність — це обумовлена конституційно-правовою нормою спроможність суб’єкта конституційно-правових відно­син мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки. При цьому, правоздатність фізичної особи в конституційно-правовій сфері наступає з моменту її народження і припиняється після її смерті.

Дієздатність — це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб’єкта конституційно-правових відносин своїми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та юри­дичні обов’язки. У повному обсязі дієздатність фізичної особи в конституційно-правовій сфері виникає при досягненні нею 18 років.

Коло суб’єктів конституційно-правових відносин досить специфічне і характеризує особливість цих відносин щодо ін­ших видів правовідносин. Так, суб’єктами конституційно-пра­вових відносин можуть бути:

1) фізичні особи — громадяни, іноземці, біпатриди (особи, які мають два громадянства), апатриди (особи без громадянства);

2) спільноти (колективи) людей — народ України, терито­ріальні громади, жителі адміністративно-територіальних оди­ниць (областей, Автономної Республіки Крим, районів);

3) Українська держава в цілому;

4) Автономна Республіка Крим — невід’ємна складова час­тина України, що має автономний статус;

5) органи державної влади України та їхні посадові особи;

6) органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи;

7) кандидати в депутати, кандидати у Президенти Украї­ни, кандидати на посади сільських, селищних, міських голів;

8) народні депутати України;

9) депутати місцевих рад, сільські, селищні, міські голови;

10) органи самоорганізації населення;

11) уповноважені представники, довірені особи, офіційні спостерігачі від партій (блоків) — суб’єктів виборчого процесу та від кандидатів;

12) органи та посадові особи Верховної Ради України;

13) виборчі комісії;

14) об’єднання громадян — політичні партії, громадські ор­ганізації, профспілки, релігійні об’єднання;

15) загальні збори громадян за місцем проживання тощо.

Деякі з зазначених суб’єктів можуть виступати як носії прав та обов’язків, передбачених приписами виключно конс­титуційно-правових норм, тобто вони не можуть бути учасни­ками правовідносин, що виникають внаслідок реалізації інших видів норм національного права України (наприклад, жителі адміністративно-територіальних одиниць — Автоном­ної Республіки Крим, областей, районів, народ України, збори громадян за місцем проживання тощо).

Аналізуючи суб’єктний склад конституційно-правових відно­син варто підкреслити, що їхньою важливою особливістю є нерів­ноправність суб’єктів. Ця обставина обумовлена тим, що в консти­туційно-правових відносинах (особливо в конкретних) діє принцип влади і підпорядкування, тобто одні суб’єкти виступають управоможеною стороною, інші — зобов’язаною. Водночас, один і той самий суб’єкт конституційного права в різних консти­туційно-правових відносинах може виступати як управоможеною, так і зобов’язаною (підпорядкованою) стороною. Наприклад, у ви­падках, коли людина виступає суб’єктом конституційних прав і свобод, вона може вимагати від держави відповідних га­рантій реалізації цих прав і свобод. І, навпаки, держава вима­гає від людини виконання її конституційних обов’язків.

Зміст конституційно-правових відносин характеризується складною структурою. Умовно в конституційно-правових відно­синах виділяють юридичний (суб’єктивні права та юридичні обов’язки) та матеріальний (фактична поведінка суб’єктів) зміст^[2].

При цьому в конкретних конституційно-правових відноси­нах суб’єктивне право учасників конституційно-правових відносин — це їхня, гарантована конституційно-правовою нор­мою, можливість вільно діяти в певних, визначених нормою межах, а юридичний обов’язок — встановлена конституційно- правовою нормою вимога діяти певним чином, чітко визначе­ним у нормі чином або утриматися від здійснення певних дій.

Юридичний зміст загальних конституційно-правових від­носин виявляється через конституційно-правовий статус їхніх суб’єктів. При цьому конституційно-правові норми не містять конкретного переліку суб’єктів і не індивідуалізують їх взаєм­ні права та обов’язки. Для таких відносин характерним є особ­ливий механізм реалізації суб’єктами цих відносин своїх прав та обов’язків. Так, у значній частині цих відносин права та обов’язки суб’єктів реалізуються не безпосередньо, а через інші правовідносини, що виникають внаслідок реалізації різних видів правових норм і мають конкретний характер.

Виникнення конкретних конституційно-правових відносин пов’язане з юридичними фактами, які приводять у дію конс­титуційно-правову норму.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з яки­ми конституційно-правові норми пов’язують виникнення, зміну або припинення конституційно-правових відносин. Юридичні факти формулюються у гіпотезах конституційно- правових норм і залежно від їхнього зв’язку з індивідуальною волею суб’єкта поділяються на дві групи: події та дії.

Події — це юридичні факти, що не залежать від волі суб’єктів (наприклад, досягнення громадянином України вісімнадця­тирічного віку згідно зі ст. 70 Конституції України є підставою виникнення правовідносин із реалізації активного виборчого права).

Дії — це юридичні факти, що залежать від волі та свідомості суб’єктів конституційно-правових відносин. З точки зору за­конності дії поділяються на правомірні і неправомірні. Пра­вомірні дії зумовлюють виникнення у суб’єктів прав і обов’яз­ків, передбачених конституційно-правовими нормами. При цьому правомірні дії також поділяються на дві групи: юри­дичні акти і юридичні вчинки. Юридичні акти — це право­мірні дії, що здійснюються суб’єктами з метою їхнього вступу в певні конституційно-правові відносини, а юридичні вчинки — це правомірні дії, що безпосередньо неспрямовані на виник­нення, припинення або зміну конституційно-правових відно­син, але тягнуть за собою такі наслідки. Неправомірні дії — це юридичні факти, що суперечать вимогам конституційно-пра­вових норм. Вони можуть стати підставою для притягнення відповідних посадових осіб та органів публічної влади до відповідальності.

При цьому треба звернути увагу на те, що порушення конс­титуційно-правових норм може тягти за собою як конституцій­но-правову (конституційну) відповідальність суб’єктів консти­туційно-правових відносин, так і відповідальність, передбачену іншими галузями права (кримінальним, адміністративним, ци­вільним).

Конституційно-правова відповідальність — це особливий вид юридичної відповідальності, що настає за наявності відно­шення до конституційно-правового правопорушення (делікту) та яка знаходить свій вияв у передбачених санкціями консти­туційно-правових норм особливих несприятливих наслідках для суб’єкта конституційного правопорушення.

засобів конституційно-правової відповідальності фактично спрямоване на обмеження участі суб’єкта конституційного права в організації та здійсненні публічної влади, що випливає з визначення галузі конституційного права.

Суб’єктами конституційно-правової відповідальності можуть виступати органи державної влади та їх посадові особи (наприклад, Президент України скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим — п. 16, ч. 1, ст. 106 Конституції України), органи та посадові особи місцевого самоврядування (наприклад, їхнє рішення з мотивів їх невідповідності Консти­туції чи законам України зупиняються у встановленому зако­ном порядку з одночасним зверненням до суду — ст. 144 Конс­титуції України); політичні партії (анулювання реєстраційного свідоцтва у разі невиконання політичною партією вимог Закону України «Про політичні партії» — ст. 24 Закону України «Про політичні партії»); громадяни України (наприклад, втрата гро­мадянства України якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держа­ви, свідомо подав неправдиві відомості або фальшиві докумен­ти при набутті громадянства України, добровільно вступив на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавст­ва цієї держави не є загальним військовим обов’язком чи аль­тернативною (невійськовою) службою — ст. 19 Закону України «Про громадянство України» чи скасування рішення про оформлення набуття громадянства України — ст. 21 Закону України «Про громадянство України»); іноземні громадяни та апатриди (наприклад, позбавлення іноземця чи апатриду ста­тусу біженця — ст. 15 Закону України «Про біженців»).

До конституційно-правової можна також віднести відпові­дальність держави перед громадянами за масові порушення за­конності, які були допущені в минулому. Так, наприклад, відпо­відно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від 17.04.91 р. реабілітовані особи, які з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені або під­дані репресіям позасудовими органами, у тому числі «двійка­ми», «трійками», особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25 грудня 1958 року, а також громадяни, вислані з постійного місця проживання та позбавлені майна за рішенням органів державної влади й управління з політичних, соціаль­них, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так звані «бандпособники» та їхні сім’ї. Реабілітовані були поновлені в усіх громадянських правах, цим громадянам було виплачено компенсацію. Прийняття цього Закону фактично означало визнання факту, що суб’єктом конституційного правопорушен­ня може виступати держава в цілому.

Інша форма відповідальності держави перед громадянами пов’язана з реалізацією права громадян оскаржити в суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України). Крім того, існує і конституційно- міжнародна відповідальність держави за забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні, що пов’язано з реалі­зацією права людини і громадянина звертатися в міждержавні органи (насамперед, до Європейського суду з прав людини) для захисту своїх прав і свобод.

Конкретні форми конституційно-правової відповідальнос­ті передбачаються санкціями конституційно-правових норм і вони можуть бути класифіковані за різними критеріями — за суб’єктами відповідальності (індивідуальні санкції, санкції що застосовуються до колективного суб’єкта); за суб’єктом, який застосовує конституційно-правові санкції (Президент Ук­раїни, Верховна Рада України, територіальна громада тощо); за метою і наслідками санкцій (правовідновні, попереджу­вальні, санкції, спрямовані на припинення конституційного правопорушення, санкції-стягнення).

Велике значення має класифікація форм конституційно- правової відповідальності за характером негативних наслід­ків санкцій конституційно-правових норм. Аналіз Консти­туції України та інших джерел конституційного права України, що містять норми, які передбачають конституційно- правову відповідальність, дозволяє зробити висновок, що за цією підставою конкретні форми конституційно-правової відповідальності можна систематизувати наступним чином:

1. Дострокове припинення повноважень органів публічної влади та їх посадових осіб, зокрема:

- усунення Президента України з поста Верховною Радою Ук­раїни в порядку імпічменту — ст. 111 Конституції України;

- дострокове припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України — п. 8 ст. 106 Конституції України;

- прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України — ст. 87 Конституції України;

- звільнення Президентом України з посади Генерального Прокурора України — п. 11, ст. 106 Конституції України;

- дострокове припинення повноважень народного депутата України — ст. 79, 81 Конституції України;

- відставка Кабінету Міністрів України або його окремих членів — ст. 115 Конституції України;

- дострокове припинення повноважень органів та посадо­вих осіб місцевого самоврядування територіальною грома­дою — ст. 75 Закону України «Про місцеве самоврядуван­ня в Україні» тощо.

2. Скасування, зупинення актів органів публічної влади та їхніх посадових осіб, накладання на них вето, зокрема:

- скасування рішень голів місцевих державних адміністра­цій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України — ст. 118 Конститу­ції України;

- визнання Конституційним Судом України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Пре­зидента України, актів Кабінету Міністрів України, пра­вових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (повністю або їх окремих положень) неконституційни­ми — ст. 152 Конституції України;

- накладання Президентом України вето на закони, прийняті Верховною Радою України — ст. 94 Конституції України;

- скасування рішень голів місцевих державних адміністра­цій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України — ст. 118 Консти­туції України;

- зупинення рішень органів місцевого самоврядування — ст. 144 Конституції України тощо.

3. Встановлення обмежень щодо реалізації окремих конс­титуційних прав і свобод відповідними суб’єктами консти­туційного права, зокрема:

- заборона утворення і діяльності об’єднань громадян — ст. 37 Конституції України;

- відмова у реєстрації кандидатів у депутати — ст. 47 Зако­ну України «Про вибори народних депутатів України»;

- скасування рішення про реєстрацію кандидата у депута­ти — ст. 49 Закону України «Про вибори народних депу­татів України»;

- втрата громадянства України, скасування рішення про оформлення набуття громадянства України (ст. 19, 21 За­кону України «Про громадянство України»;

- позбавлення статусу біженця — ст. 15 Закону України «Про біженців» тощо.

Нормативною підставою конституційно-правової відпові­дальності може бути визнано порушення норм Конституції Ук­раїни та інших джерел галузі конституційного права. У той же час конституційно-правові норми досить часто не містять чіт­ких юридичних підстав притягнення суб’єкта до конституцій­но-правової відповідальності. Наприклад, згідно з п. 92 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України за поданням Прем’єр-міністра України звільняє з посад керівників цент­ральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України. Але реалізовуючи зазначене повноваження Кабінет Міністрів України та Прем’єр-міністр України власне не пов’язані ніякими правовими умовами (у будь-якому разі сьогодні вони не визначені нормами консти­туційного права).

Фактична підстава конституційно-правової відповідаль­ності — це конкретний конституційно-правовий делікт, склад якого передбачає об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єк­тивну сторону.

Об’єктом конституційно-правового делікту може виступа­ти конституційний лад, законність, правопорядок, коло суб’єктів конституційно-правової відповідальності (розгляда­лося вище).

Певні труднощі можуть виникнути при аналізі суб’єктив­ної сторони конституційно-правового делікту. Як відомо, од­ним із найважливіших елементів суб’єктивної сторони як пси­хічного відношення суб’єкта до діяння є провина, без провини конституційно-правова відповідальність втрачає будь-який сенс і стає безпредметною. У той же час, стосовно деяких суб’єктів конституційно-правової відповідальності інколи до­сить важко встановити конкретну форму провини — намір чи необережність, наприклад, у випадку дострокового припинен­ня повноважень сільського, селищного, міського голови, якщо він не забезпечує здійснення наданих йому повноважень — ст. 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Об’єктивна сторона конституційно-правового делікту вклю­чає саме діяння, його негативні наслідки та причинний зв’язок між ними. Варто підкреслити, що конституційно-правова 34

відповідальність може наступати лише у випадках прямого порушення конституційно-правової заборони чи невиконан­ня функцій, задач, обов’язків, покладених конституційно- правовою нормою на суб’єктів конституційного права.

Норми конституційного права можуть передбачати також інші види юридичної відповідальності суб’єктів конституцій­но-правових відносин. Так, значна частина конституційно- правових норм містить бланкетні (відсилочні) санкції, в яких не встановлюються конкретні форми відповідальності, та які для вирішення питання про притягнення до юридичної відпо­відальності відсилають до кримінального, адміністративного чи іншого галузевого законодавства. Наприклад, «За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність» (ст. 60 Конституції України), «Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, куль­турній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (ст. 66 Конституції України) тощо.

Класифікація конституційно-правових відносин (див. рис. 3) здійснюється за різними ознаками:

1. За змістом вони поділяються на такі групи:

- відносини, що виникають при закріпленні засад конститу­ційного ладу України. Це, наприклад, відносини, що ха­рактеризують народовладдя, форму держави, розподіл влад, верховенство права, принципи взаємовідносин лю­дини і держави тощо;

- відносини, що виникають при закріпленні та охороні конституційно-правового статусу людини і громадянина (громадянство, конституційні права і свободи, їхні гаран­тії тощо);

- відносини, що виникають у процесі народного волевияв­лення (вибори, референдум);

- відносини, що виникають у процесі організації і функціо­нування системи органів державної влади;

- відносини, що виникають у процесі встановлення тери­торіального устрою України та відносини між Україною в цілому і її складовими частинами;

- відносини, що виникають у процесі організації і функціо­нування місцевого самоврядування.

2. За характером взаємовідносин суб’єктів їх поділяють на загальні, конкретні конституційно-правові відносини та консти­туційно-правові стани.

Загальний або конкретний характер конституційно-право­вих відносин зумовлений характером відповідних норм конс­титуційного права. Так, реалізація конституційно-правових норм загальнорегулятивного характеру (норм-принципів, норм-декларацій, норм-дефініцій тощо) призводить до виник­нення конституційно-правових відносин загального характеру, якими не визначаються конкретні суб’єкти відносин, їхні взаємні права та обов’язки (ці питання деталізуються в чинному законодавстві та в конкретних правовідносинах). Це, зокрема, стосується декларованих Конституцією України принципів на­родного суверенітету (ст. 5), розподілу влад (ст. 6). Зазначені відносини регулюються нормами конституційного права в го­ловних рисах.

Інколи виділяють особливий різновид загальних конститу­ційно-правових відносин — конституційні стани, тобто такі відносини, якими визначаються конкретні суб’єкти. А права та обов’язки цих суб’єктів чітко не встановлені, наприклад, стан громадянства або статус Автономної Республіки Крим у складі України.

Для конкретних конституційно-правових відносин харак­терною є наявність чітко визначених сторін та взаємин між ними. На відміну від загальних конституційно-правових відносин вони регулюються нормами конституційного права в повному обсязі.