КОНСТИТУЦІЙНІ КОНФЛІКТИ

Анотація. Розкриття сутності конфліктності у конституційно-правовій сфері, визначення кон­ституційного конфлікту, його структури, його класифікація, детермінація та динаміка.

Після вивчення цієї теми студент повинен знати:

- загальні відомості про конфліктність у конституційних правовідносинах;

- визначення, структуру конституційного конфлікту та його співвіднесення із суміжними понят­тями;

- причини і умови виникнення конституційних конфліктів;

- стадії розвитку та форми припинення конституційного конфлікту.

Ключові поняття і терміни: конституційна конфліктність, конституційний конфлікт, соціальна напруженість, політичний конфлікт, юридизація конфлікту, детермінація конституційних кон­фліктів, динаміка та ескалація конституційних конфліктів, припинення та наслідки конституцій­них конфліктів.

Конфліктність в конституційно-правових відносинах. Будучи носіями певних потреб, інтересів та цілей, суб’єктам конституційних правовідносин притаманна соціальна (по­літична та правова) активність, що опосередковує їхню діяльність. Соціальна активність є динамічнішою, коли широкими і реальними правами та свободами наділені невладні суб’єкти конституційних правовідносин (весь народ як суб’єкт конституційного права, окремі громадяни та їхні об’єднання). На соціальну активність суб’єктів відчутно вплива­ють їх політична і правова свідомість, політична і правова культура. Саме вони зумовлю­ють характер поведінки суб’єктів конституційних правовідносин.

Якщо суб’єкти мають протилежні або несумісні інтереси, якщо задоволення потреб одного суб’єкта перешкоджає задоволенню потреб інших, якщо суб’єкти ставлять пе­ред собою взаємовиключні цілі, то спрямованість їхніх дій буде ґрунтуватися на проти­дії опонентам. Соціальний зв’язок між опонентами, зрозуміло, має негативний характер. Цей стан взаємовідносин називається конфронтацією. Конфронтація двох або більше суб’єктів з приводу певного об’єкта являє собою конфлікт.

Залучення до аналізу явища конституційної конфліктності поняття соціальної ак­тивності потребує врахування так званого «людського чинника» у соціально-правовому житті. Відомо, що за кожним суб’єктом конституційних правовідносин — владним або невладним — стоять люди як первісні правові реалії, які персоніфікують такий суб’єкт. Тільки такий антропологічний підхід до конституційно-правової науки дозволяє вивчати в її межах явище конфліктності, оскільки конфліктність не існує поза поведінкою людей, що наділені власними цінностями, інтересами, цілями, нарешті — волею.

Конституційна конфліктність — це відносно масове, історично мінливе соціальне яви­ще конституційно-правової реальності, яке складається із всієї системи конституційних конфліктів, що існують у відповідній державі у певний проміжок часу. Це не просто безліч конфліктів, що ніяк не пов’язані один з одним, це складна система, в якій основне зна­чення мають характеристики зв’язків між суб’єктами конфліктних правовідносин.

Конституційний конфлікт: поняття, ознаки і структура. Результатом уваги науковців до явища конфліктності у конституційно-правовій сфері стало розмаїття авторських пози­цій та наукових підходів щодо найменування та визначення основних понять, якими опе­рує ця галузь конституційної науки. Насамперед це стосується центрального поняття — самого конфлікту.

Конституційний конфлікт є необхідною формою розвитку конституційно-правової реальності, що поєднує в різних пропорціях деструктивні і конструктивні компоненти, які збагачують людей новим соціальним досвідом як негативного, так і позитивного ха­рактеру. Він розглядається як вид юридичного конфлікту та являє собою протистояння у політико-правовій взаємодії суб’єктів конституційних відносин, яке відображується в інституційно норматизованих взаємоспрямованих діях цих суб’єктів щодо визнання, за­доволення, захисту своїх інтересів, потреб, цілей, що являють собою цінність з точки зору їхньої соціальної значущості. Тобто у загальному вигляді конституційний конфлікт являє собою конфронтаційний тип взаємодії суб’єктів конституційно-правових відносин.

Конституційний конфлікт, зважаючи на свою значущість, частіше за все породжуєть­ся політичними причинами та ніби виростає з політичного конфлікту (Ю. Тихомиров), тому за своїми елементами та формами прояву конституційний конфлікт може збігатися (і часто саме так відбувається) з політичним конфліктом. Але політичний конфлікт при збігові всіх зазначених параметрів все одно зберігає свій неформалізований, неупоряд- кований характер, що ускладнює його розв’язання цивілізованими правовими засобами. Для подолання таких складностей політичний конфлікт потребує надання йому юридич­них властивостей. Таке «перетворення (звісно, тільки там, де це можливо і необхідно) політичного конфлікту на правовий конфлікт — це своєрідне юридичне логарифмування (юридизація) конфлікту, приведення його до вигляду, що припускає правовий спосіб його тлумачення, кваліфікації, розв’язання і подолання» (В. Кудрявцев).

Така юридизація конфлікту (у цьому випадку — політичного конфлікту) можлива і реа­лізується за таких умов: 1) правовий підхід до відповідних конфліктів; 2) розгляд, кваліфі­кація і оцінка учасників конфлікту як вільних, незалежних і рівних суб’єктів права із сво­їми інтересами; 3) розуміння, вираження, трактовка і вирішення фактичного конфлікту у вигляді спору про право між встановленими суб’єктами права; 4) наявність належного правопорядку (з необхідними юридичними інститутами, нормами, процедурами тощо) як основи, механізму і Гаранта правового конфлікту і додержання прийнятого рішення всіма.

Отже, можна зробити висновок, що юридизований політичний конфлікт являє собою конституційний конфлікт. Тому конституційні конфлікти є політичний тип соціальних конфліктів, які через конституційні процедури можуть бути трансформовані на юридич­но значимі, такі, що породжують правові наслідки (Т. Пряхіна).

Однією з ознак конституційно-правового характеру конфлікту виступає його пред­мет — фактичні відносини протистояння, тобто проблема, яка складає основне проти­річчя і є причиною зіткнення сторін, або, навпаки, спричинена таким зіткненням, а та­кож дії, які здійснюються або повинні (можуть) здійснюватися по відношенню до об’єкта конституційного конфлікту. Кожна із сторін намагається вирішити цю проблему на свою користь за рахунок інтересів іншої сторони, конституювати власні потреби, забезпечи­ти визнання їх особливої значущості і цінності, закріплення на вищому рівні правово­го регулювання, що передбачає заходи гарантування, забезпечення та правового захисту. Предметом конституційного конфлікту може стати проблема поділу влади, збереження існуючого конституційного ладу або його оновлення, захист прав і свобод особистос­ті, визначення пріоритетів державної політики тощо. Конституційно-правова природа предмета юридичного конфлікту завжди вказує на те, що це конфлікт конституційний і остаточно зумовлює його сутність. І в цьому випадку не має значення, які у цьому кон­флікті учасники, який його об’єкт, причини тощо. Так, наприклад, протистояння будь- яких суб’єктів (парламентські фракції, лобістські групи, суб’єкти законодавчої ініціати­ви, громадяни, що страйкують) з приводу прийняття будь-якого закону є конституційним конфліктом, оскільки відносини щодо законотворчості є суто конституційно-правовою матерією. Тому для визначення у цьому випадку конфлікту як конституційного неважли­вою є навіть сфера регулювання цього закону.

Об’єкт конституційного конфлікту не завжди має конституційно-правовий, або вза­галі правовий, характер. Це може бути влада, державний суверенітет, національно-куль­турна автономія тощо, а може бути й земля, інвестиції, експортно-імпортні операції, при­ватизація тощо.

У будь-якій конфліктній взаємодії протистояння розгортається навколо двох речей — з приводу життєво важливих ресурсів (матеріальних, духовних, соціальних тощо) та конт­ролю над ними. Отже, об’єктом конституційного конфлікту виступають певні цінності, на які спрямовані дії сторін конфлікту, та/або прагнення контролю над ними. А предмет — фактичні відносини, що виникли з приводу цього об’єкта та породили певну проблему. Підґрунтя конституційних конфліктів часто знаходиться за межами конституційного права та права взагалі і обумовлене передусім станом економіки, соціально-політичних відносин. Але переважна більшість конституційних конфліктів пов’язана із станом кон­ституційного законодавства (наявність колізій, прогалин, дефектів) та практикою його застосування.

Обов’язковою умовою визнання конфлікту конституційно-правовим є наявність у його предметі спірного юридичного факту конституційно-правового характеру і можли­вість припинення протистояння сторін за допомогою конституційно-правових процедур.

Сторони конституційного конфлікту завжди мають правові характеристики і одночас­но виступають суб’єктами конституційних правовідносин, їхні мотиви та інтереси теж ма­ють правову форму, а об’єкт конфлікту перебуває під правовим захистом.

Ще одним важливим елементом характеристики конституційного конфлікту є його со­ціальна характеристика, що являє собою аналіз соціальних (політичних, економічних) чинників, що його детермінували, соціальних наслідків його протікання та розв’язання, а також соціальних явищ, що мали місце одночасно (паралельно) з ним. Наявність со­ціальної характеристики обумовлена тим, що в «чистому» вигляді конституційних (як і будь-яких інших) конфліктів немає.

Враховуючи, що конституційний конфлікт — явище соціально-правове, поряд із його соціальною характеристикою існує й правова характеристика, яка має прояв у тому, що конституційний конфлікт, по-перше, співвідноситься з інститутами, структурами і ме­ханізмами держави і громадянського суспільства; по-друге, у предметі конституційного конфлікту простежуються реальні конституційно-правові відносини або окремі консти­туційно-правові аспекти; по-третє, учасники конституційного конфлікту розглядаються не просто як індивіди, соціальні групи, а сприймаються з огляду на їх правовий статус як суб’єкти права; по-четверте, поведінка учасників конфлікту набуває правової оцінки; по-п’яте, конституційний конфлікт є унормованим явищем, або явищем, яке підлягає унормуванню з огляду на інституційність форм взаємодії опонентів та їх зацікавленості у правових результатах протистояння.

Форми конституційних конфліктів. Відсутність єдиної форми прояву конституційних конфліктів є очевидною, бо кожен з них є унікальним. Форма конституційного конфлік­ту як його зовнішній прояв зумовлює застосування різних за змістом механізмів вирішен­ня конституційних конфліктів. Так, наприклад, вирішенням конституційного конфлікту у формі конституційного делікту стане застосування заходів конституційної відповідаль­ності, розв’язання конституційного спору вимагає прийняття владного рішення ком­петентним органом, якому сторони конфлікту мають підкоритися, подолання консти­туційної кризи вимагає цілого комплексу заходів соціального, політичного, правового, економічного характеру тощо.

За різних форм конституційного конфлікту його сторони можуть мати різне стано­вище: за конституційного спору фіксується процесуальна рівність сторін, а їх більш або менш вигідне становище зумовлюється наявним у них доказовим матеріалом; за консти­туційного делікту одна сторона є порушником правових приписів і мусить понести кон­ституційну відповідальність, а інша сторона вживає заходів щодо притягнення її до від­повідальності; щодо конституційної кризи, то в даному випадку становище сторін може змінюватися в залежності від політичної ситуації.

Один і той же конституційний конфлікт може набувати різних форм (наприклад, вчи­нення конституційного делікту Президентом України може стати предметом конститу­ційного спору і зумовити настання конституційної кризи), тому слід враховувати наяв­ність певної різниці між формами конституційного конфлікту, особливість кожної з них.

Серед форм конституційного конфлікту виокремлюють простий конституційний кон­флікт та три особливі форми конституційного конфлікту — конституційний делікт, кон­ституційний спір та конституційну кризу.

Як приклад простого конституційного конфлікту можна навести події у Верховній Раді Україні у липні 2005 р., коли на розгляд парламентарів урядом було внесено 14 економіч­них законопроектів, що мали прискорити вступ України до СОТ. Проявом загострення стало фізичне протистояння груп народних депутатів у вигляді бійки. Зіткнення комер­ційних інтересів окремих депутатських угруповань і політичних амбіцій окремих лідерів, а також невміння будувати діалог лягли в основу соціально-політичної характеристики цього конфлікту. Його правову основу склав визначений Конституцією України та Ре­гламентом Верховної Ради України процес прийняття законів, внесених на розгляд Вер­ховної Ради України Кабінетом Міністрів України. Безпосередніми суб’єктами цього конфлікту стали різні парламентські фракції. На боці тих, хто виступав за прийняття цих законів, знаходились також Кабінет Міністрів і Президент України.

Серед особливих форм конституційного конфлікту особливе місце посідає консти­туційний делікт (правопорушення), який являє собою діяння (дію або бездіяльність) суб’єкта конституційно-правових відносин, що не відповідає належній поведінці і тягне за собою застосування заходів конституційної відповідальності. Така «невідповідність на­лежній поведінці» охоплює будь-яке діяння, яке відхиляється від конституційної моделі і виходить за межі дозволеного або суперечить загальним принципам і смислу Конститу­ції. Зовнішня сторона будь-якого правопорушення, зокрема й конституційного, виявля­ється при зіставленні фактичної поведінки з правовою нормою, а внутрішня (змістовна) сторона полягає у порушенні суспільних і особистих інтересів, встановленого порядку і суб’єктивних прав (В. Лучін). Отже, порушення норми права стає джерелом конфлікту, коли через утиснення інтересів однієї із сторін шляхом вчинення правопорушення ви­никає протистояння між сторонами.

Конституційним деліктом може бути як дія, так і бездіяльність суб’єкта. При цьому бездіяльність може бути визнана такою лише за умови невиконання суб’єктом консти­туційно-правової відповідальності покладених на нього обов’язків і невчинення ним дій, які повинен був учинити.

Положення Конституції щодо складів конституційних деліктів часто мають надзагаль- ний характер, санкції майже не передбачені, склади конституційних деліктів у чистому вигляді, за рідким винятком, не сформульовані. Але ці норми можуть і повинні бути роз­винені у галузевому законодавстві, де, крім цього, необхідно особливо зосередити норма­тивне встановлення вимог, гарантій і меж соціально необхідної поведінки суб’єктів кон­ституційного права, а також зазначення соціально неприпустимої їх поведінки.

Якщо конституційні конфлікти не завжди мають протиправний характер і тягнуть пев­ні негативні наслідки, то конституційні делікти як їх особлива форма є завжди проти­правними та шкідливими для суспільства.

Конституційний спір — найбільш формалізована форма конституційного конфлікту. У цьому випадку конституційні конфлікти переносяться у площину вирішення в особли­вому порядку, передбаченому конституцією, — за допомогою конституційних процедур. Конституційний спір являє собою особливу форму конституційного конфлікту, за якої виниклі в процесі взаємодії між суб’єктами конституційних правовідносин розбіжності вирішуються у встановленому законом юрисдикційному порядку. Ця форма конститу­ційного конфлікту являє собою публічно-правовий спір щодо нормативного змісту прав і обов’язків суб’єктів конституційних правовідносин. У такому конфлікті, по-перше, між сторонами виникає уповноважений конституцією арбітр у вигляді державного органу чи посадової особи, а по-друге, подальша поведінка суб’єктів повністю підпорядковується процесуальним нормам. Конституційний спір існує тоді, коли виявлені і сформульовані розбіжності стосовно предмета спору, а взаємні претензії сторін мають правове обґрун­тування. Інакше кажучи, кожен з учасників конфлікту має власну правову позицію, яка обґрунтовує правомірність з точки зору конституції обраного ним варіанта поведінки, що суперечить позиції інших учасників конфлікту і породжує конституційно-правові супе­речності (Т. Пряхіна).

Найгострішою формою конституційного конфлікту є конституційна криза. В. Лучін визначає її через поняття системної кризи. На його думку, вона є юридично знятою фор­мою системної кризи всіх основних сфер суспільного життя, що проявляється в девальва­ції конституції, різкій розбіжності з суспільною практикою, — функціонуванні соціаль­но-економічних, політичних, державно-правових інститутів із значними відхиленнями від вимог конституції; руйнуванні єдиного конституційно-правового простору, трива­лій бездіяльності або неналежній дії конституційних та інших правових норм, масовому безкарному їх порушенні, що досягає критичних величин. А. Глухова визначає поняття конституційної кризи як підвиду політичної кризи, за якої фактично припиняється дія Основного Закону держави — «попередня конституція втрачає легітимність, тобто право­мочність, і є потрібним її якісний перегляд». А. Медушевський визначає конституційну кризу як ситуацію, коли конституція втрачає легітимність або різні конституційні норми не можуть бути узгоджені протидіючими соціальними силами на основі чинного основ­ного закону, або конституція в цілому чи частина її норм вступають у радикальні проти­річчя з політичною реальністю.

Такий підхід дозволяє кваліфікувати як конституційну кризу події навколо призначен­ня нових суддів Конституційного Суду України і приведення їх до присяги після закін­чення терміну повноважень суддів, призначених/обраних 1996 р. Відповідно до ч. 4 ст. 7 Закону України «Про Конституційний Суд України» «у разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався Верховною Радою України, Вер­ховна Рада України у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду». Судді Кон­ституційного Суду України, замість яких слід було призначити інших осіб, припинили свої повноваження ще 2002- 2004 рр., і у зв’язку з припиненням повноважень більшості суддів робота Конституційного Суду України була заблокована через відсутність кворуму, визначеного ч. 5 ст. 50 Закону України «Про Конституційний Суд України». Спроби об­рання суддів Конституційного Суду України здійснювалися Верховною Радою України неодноразово, але видавалися невдалими через небажання народних депутатів України брати участь у голосуванні. Суддів Конституційного Суду України, призначених Прези­дентом України та З’їздом суддів України, парламент не допустив до складання присяги. Отже, у зв’язку з тим, що Конституційний Суд України фактично не функціонував через вчинення Верховною Радою України конституційного делікту, утворилася конституційна криза, наслідком якої є поява нових і нових конституційних конфліктів.

Як видно, простий конституційний конфлікт між політичними силами, зумовлений їхніми політичними інтересами і цілями, став причиною вчинення парламентом консти­туційного делікту (непризначення нових суддів Конституційного Суду України і недопу­щення призначених суддів до присяги), а несформування Конституційного Суду України призвело до виключення його з державно-правового життя, що вступає у протиріччя з XII розділом Конституції України. Суб’єкти конституційно-правових відносин позбав­лені можливості своєчасної реалізації свого права на конституційне подання/звернення, чим унеможливлюється здійснення багатьох конституційних процедур (визначення кон- ституційності актів законодавства, офіційне тлумачення Конституції та законів України, усунення Президента України з поста в порядку імпічменту тощо). Отже такий стан речей є конституційною кризою, хоч і не пов’язаний з втратою Конституцією в цілому своєї легітимно сті.

Динаміка конституційних конфліктів та здійснення впливу на конституційний конфлікт­ний процес. З точки зору статики конституційний конфлікт є феноменом політико-пра- вової дійсності з притаманними йому особливостями, суб’єкт-об’єктним складом тощо. Але з позицій динаміки він являє собою процес, що має певні стадії розвитку. Саме ви­значення конституційного конфлікту через протистояння суб’єктів конституційних правовідносин вказує на те, що це не одномоментний акт, а певний процес. Цей під­хід зумовлює розгляд конституційного конфлікту «у русі», виявляючи причини та умо­ви його виникнення, досліджуючи етапи його розвитку, винаходячи оптимальні форми його припинення.

Зроблений Україною демократичний вибір об’єктивно став умовою збільшення пи­томої ваги конфліктності у конституційно-правових відносинах. Ця конфліктність має об’єктивний характер, оскільки демократизація являє собою широкий простір для ви­явлення масових та індивідуальних інтересів, відкриваючи суспільній системі шлях до узгодження різних спрямувань і уможливлюючи на цій основі ненасильницьку, органічну форму її руху (Є. Степанов).

Кожному конституційному конфліктові притаманні конкретні причини та умови. Але сучасна конституційна конфліктність в українському суспільстві, як така, характеризу­ється такими загальними детермінантами: 1) слабка політична структурованість укра­їнського соціуму і недостатньо високий рівень його конституційної культури; 2) відсут­ність консолідуючої суспільство ідеології та ефективної національної програми розвитку країни; 3) неякісне правове регулювання конституційних відносин; протиріччя у зако­нодавстві; відставання процесуальних конституційно-правових норм від матеріальних;

4) хронічне втручання одних органів влади до компетенції інших органів, перевищення повноважень; суперечливе тлумачення різними гілками влади конституційних норм;

5) відсутність у владних структур на загальнодержавному і місцевому рівнях належного досвіду вирішення в режимі консенсусу складних питань державотворення; 6) відсутність організаційно-правових механізмів розв’язання конфліктів між різними суб’єктами кон­ституційно-правових відносин.

Перераховані причини та умови мають загальний характер та зумовлюють у своїй сис­темі майже кожен конституційний конфлікт, що виникає у сучасний період.

Сама наявність цих детермінант не є достатньою для виникнення конституційного конфлікту. Для конфліктної взаємодії необхідне ще усвідомлення однією із сторін проти­лежності своїх інтересів інтересам іншої сторони. Наявність зазначених передумов кон­ституційного конфлікту та усвідомлення однією із сторін протилежності своїх інтересів інтересам іншої сторони створюють конфліктну ситуацію, яка є передконфліктною ста­дією розвитку відносин суб’єктів. На цьому етапі вже сформовані причини та умови, вже визначені первісні суб’єкти конституційного конфлікту, але головна роль конфліктної ситуації полягає у визначенні предмета майбутнього конституційного конфлікту. Кон­фліктна ситуація, створена невдоволеністю однієї із сторін, викликає зростання соціаль­ної напруженості, масштаби якої також залежать від значущості предмета майбутнього конфлікту.

Для переростання конфліктної ситуації в конфлікт необхідна активна соціальна дія суб’єкта, спрямована на втілення в життя своїх інтересів, що призводить до прямого зі­ткнення і називається у конфліктологічній науці інцидентом. Інцидент дає старт кон­фліктній взаємодії. Після нього починається ескалація конституційного конфлікту. На цій стадії стає очевидною конфліктна поведінка суб’єктів, яка складає основний зміст цієї стадії та являє собою усвідомлені дії учасників конфлікту, спрямовані на досягнення власних цілей і на протидію здійсненню цілей конкурента.

Чергування взаємних реакцій, спрямованих на утвердження інтересів кожної сторони і обмеження інтересів супротивника, складає сутність конституційного конфлікту як со­ціального процесу.

Таким чином, будь-який конституційний конфлікт, що виник під впливом певних со­ціальних (політичних, правових) детермінант, являє собою процес, що має свої початок та завершення. Живу матерію конституційного конфлікту складає його розвиток — од­ночасне розгортання дій та контрдій, відстоювання суб’єктами конституційних право­відносин власних інтересів та перешкоджання реалізації інтересів опонента, реалізація власних намірів та подолання супротиву опонента.

Здійснення впливу на конституційні конфлікти вимагає врахування їх суперечливої природи: з одного боку, конструктивна риса робить їх стимулом суспільного розвитку, а з іншого — руйнівний аспект конфліктів дезінтегрує систему конституційних право­відносин.

Засоби впливу на конституційний конфліктний процес передбачають:

а) переведення його у річище раціональної діяльності та взаємодії суб’єктів конститу­ційно-правових відносин;

б) продуманий вплив на конфліктну поведінку суб’єктів з метою досягнення бажаних результатів;

в) обмеження протистояння рамками конституційного законодавства.

Кінцевою метою застосування засобів впливу на конституційний конфліктний процес є попередження або припинення конституційних конфліктів.

Припинення конституційних конфліктів. Наслідки конституційних конфліктів. Конфлік­тний процес може тривати невизначено довгий час, але настання останньої стадії консти­туційного конфлікту — його припинення — все одно є неминучим. Його обумовлюють ослаблення однієї або обох сторін (вичерпання ресурсів), що не дозволяє здійснювати подальше протистояння; усвідомлення безперспективності продовження конфлікту його учасниками; переважання однієї із сторін та її здатність подавити опонента або нав’язати йому свою волю; поява третьої сторони та її здатність припинити протиборство.

Закінчення конфліктної взаємодії може здійснюватися у різний спосіб, відповідно до чого розрізняються форми припинення конституційних конфліктів.

Розв’язання конституційного конфлікту передбачає його завершення силами самих конфліктантів, які спільно досягають певної згоди щодо предмета конфлікту та зближен­ня власних позицій. Умовами для цього є, по-перше, усвідомлення сторонами об’єктивно існуючих між ними протиріч, розбіжність інтересів і неспівпадіння цілей, тобто уявлення про реальне джерело та безпосередні причини конфлікту; по-друге, зацікавленість кож­ного з учасників конфлікту в тому, щоб на взаємоприйнятній основі подолати протисто­яння, що виникло; по-третє, пошук і застосування доступних сторонам методів, правил та способів розв’язання конфлікту, що виник між ними.

Врегулювання конституційного конфлікту означає завершення протистояння шляхом переговорів за участю посередників або шляхом судового вирішення спору чи вирішен­ня спору іншим повноважним арбітром. Передумовою виходу сторонами на таку форму завершення конституційного конфлікту є усвідомлення необхідності його припинити у зв’язку з тим, що наслідки подальшого протистояння можуть стати неадекватними та невигідними для обох сторін. У цьому випадку сторони зобов’язуються (або вимушені) прийняти рішення посередників та/або суду і виконати його. Звернення сторін конститу­ційного конфлікту до відповідного суду вбачається найоптимальнішим вирішенням кон­флікту з огляду на те, що це, по-перше, дозволить перевести конфлікт в інституційовані рамки конституційного спору, а по-друге, остаточне рішення суду створить умови для припинення конфліктної взаємодії.

Подолання (усунення) конституційного конфлікту являє собою завершення його у спо­сіб ліквідації однієї із сторін конфлікту або придушення її інтересів. У випадку такого за­вершення конфлікту одна із сторін виходить переможеною внаслідок нерівності сил чи з інших причин.

За всіх наведених форм припинення конституційного конфлікту через політико-пра- вовий характер цього явища його припинення полягає у певних політичних процедурах (переговори, консультації тощо) та ухваленні відповідних правових актів (договір, рішен­ня суду, указ про відставку тощо). Але слід виділити ще дві форми припинення конститу­ційного конфлікту, які мають певні особливості.

Конституційний конфлікт може припинити своє існування шляхом поступового зага­сання. При цій формі завершення конфлікт вичерпує себе і втрачає актуальність і значу­щість для сторін. Причиною тому може стати неможливість ними прийти до компромісу або подолати конфлікт з огляду на рівність сил та ресурсів. Крім того, можуть змінитися ситуація та відносини між конфліктантами за час тривання конфлікту тощо.

Близьким за змістом до цієї форми припинення конституційного конфлікту є перерос­тання його на інший конфлікт. Таке може статися при розширенні предмета конфлікту або при інших змінах відносин між опонентами.

Завершення конституційного конфлікту ставить питання про оцінку його результа­тів. Для суспільства є важливим об’єктивно оцінити результат кожного конституційного конфлікту з огляду на велику соціальну значущість цього виду соціальних явищ з метою винесення певного історичного досвіду та оптимізації подальших процесів державотво­рення. Поняття наслідків конституційного конфлікту пов’язане із проблемою «ціни кон­флікту», тобто співвідношенням матеріальних, духовних, людських та інших витрат на ведення конфліктних дій з якістю отриманої перемоги, її відповідності очікуванням сто­рін конфлікту.

Подальша соціальна поведінка суб’єктів конституційних правовідносин залежить від їх ставлення до наслідків конституційних конфліктів, які завершилися. Зародження но­вих конфліктів здебільшого залежить від сприйняття результатів попереднього конфлік­ту та змін структури сторін, що брали в ньому участь. Конституційний конфлікт, який вирішений або врегульований на взаємовигідних для сторін підставах, коли сторони за­доволені результатами своєї конфліктної взаємодії, майже не має шансів поновитися. Але при невідповідності засобів досягнення інтересів, потреб, цілей самим інтересам, потребам, цілям суб’єктів, при незадовільних умовах угоди між сторонами завершен­ня конституційного конфлікту стає підґрунтям для нової конфліктної взаємодії. У разі компромісного завершення конфлікту результат може нівелювати детермінанти кон­флікту лише за рахунок справедливого розподілу предмета протистояння. Але якщо одна із сторін нав’язала свої умови іншій, що призвело до погіршення статусу або позицій суперника, то досягнутий результат навряд чи буде тривалим і переросте у нове проти­стояння.

Наслідки конституційного конфлікту, звісно, здійснюють певний вплив не тільки на самих суб’єктів конституційних правовідносин, що беруть участь у протистоянні, а й на самі конституційні правовідносини як такі, на соціальне середовище в цілому. Вони пред­ставляють прецеденти, моделі майбутніх конфліктів, визначають домінуючі очікування та відповідні позиції різних соціальних груп.

Наслідки конституційних конфліктів є здебільшого руйнуючими. Вони можуть бути позитивними, якщо при цьому руйнується регресивна форма суспільних відносин. Отже, метою вирішення конституційних конфліктів, а також основним завданням у здійсненні впливу на них має бути спрямованість на соціально-позитивний ефект певної констуцій- но-конфліктної взаємодії або, принаймні, послаблення її негативних наслідків.

Питання для самоконтролю

1. Надайте визначення конституційного конфлікту.

2. Назвіть детермінанти конституційної конфліктності в Україні.

3. Розкрийте відмінності форм конституційних конфліктів.

4. Охарактеризуйте способи закінчення конституційних конфліктів.

Література

1. Барабаш Ю. Г. Державно-правові конфлікти в теорії та практиці конституційного права: монографія / Ю. Г. Барабаш. — X.: Право, 2008. — 220 с.

2. Бекешкіна І. Е. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні / І. Е Бекеш - кіна. — К., 1994.

3. Доктринальное сопровождение юридической практики: история и современный опыт кафедры конституционного права: сб. науч.-практ. статей / сост., предисл. и общ. ред. М. Ф. Орзих. — Одесса: Юрид. лит — ра, 2007. — С. 29-44.

4. Озеров А. А. Конституційний конфлікт як феномен та процес в Україні: монографія / А. А. Озеров. — Одеса, 2008.

5. Озеров А. А. Класифікація конституційних конфліктів // Правове життя сучасної України: тези доповідей 10-ї ювілейної звітної наукової конференції професорсько- викладацького і аспірантського складу. — Одеса, 2007. — С. 116- 118.

6. Езеров А. А. Конфликтность и конфликт в конституционном праве / А. А. Езеров // Российское право: образование, практика, наука. — 2007. — № 7 (36). — С. 48-53.

7. Озеров А. Конституційна конфліктність в умовах демократії / А. Озеров // Право України. - 2008. - № 8. - С. 15- 19.

8. Озеров А. А. Конфліктність та конфлікт у конституційному праві // Проблеми су­часної конституціоналістики: навч. посіб. / М. П. Орзіх, М. В. Афанасьева, В. Р. Бар- ський [та ін.] ; за ред. М. П. Орзіха. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — С. 124- 159.

9. Озеров А. А. Конфлікти у конституційно-правовій сфері: проблема найменування та визначення / А. А. Озеров // Право України. — 2011. — № 5. — С. 187- 195.