§ 1. Розвиток конституційно-правової думки в Україні у першій половині ХІХ ст.
1783 р. Російська імперія завершила процес ліквідації української автономії. Припинив своє існування полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій. Натомість, в результаті проведення адміністративно-територіальної реформи, запроваджено загально- імперський поділ на губернії та повіти.
Лівобережні козацькі полки реорганізовані у 10 регулярних кавалерійських полків. Козацька старшина і українська шляхта були включені до дворянського стану Російської імперії.Проте, незважаючи на ліквідацію національної державності, представники вітчизняної політичної та наукової еліти не припиняли діяльності, що мала за мету її відродження. На початку ХІХ ст. цьому сприяла низка факторів. У 1801 р. російський престол перейшов до рук освіченого і ліберально налаштованого імператора Олександра І. За його наказом у Російській імперії було проведено державно- правову реформу, що передбачала зміни у вищих органах влади та систематизацію законодавства. Реформа не зачіпала основ самодержавства і феодального ладу та все ж носила прогресивний характер.
Реформа проводилася згідно з “Планом державних перетворень” 1809 р. Михайла Сперанського (1772-1839 рр.). План передбачав поділ населення на три класи: дворян, купців і кріпосних, а тому громадянськими і політичними правами могли користуватися представники лише перших двох класів. План не містив положень про демократичні права і свободи. Автор пропонував запровадити поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову без механізму стримувань і противаг. Органами законодавчої влади повинні стати Державна Дума і Державна Рада [30, с. 501-503]. Планом передбачалося прийняття конституції та запровадження в Російській імперії конституційної монархії. Однак Олександр І не наважився на такий крок. У 1813 р. царський уряд розглянув Конституцію Фінляндії. Водночас результатом проведення ліберальних реформ в Російській імперії стало дарування імператором Конституції Царства Польського у 1815 р., що діяла до 1830 р.
Іншим фактором, що вплинув на розвиток конституційних ідей цієї доби стала участь українських військових у поході на наполеонівську Францію у 1812 р. Перебуваючи на території Західної Європи, представники українського дворянства прониклися європейськими ліберально-демократичними ідеями. Вони змогли переконатися у перевагах європейських цивілізаційних принципів над самодержавно- кріпосницьким режимом Російської імперії.
На початку ХІХ ст. на території Малоросійського і Київського генерал-губернаторств зберігали чинність українські джерела права. У межах загальноімперських кодифікаційних робіт було проведено кодифікацію українського права. Результатом цього стали “Зібрання малоросійських прав” 1807 р. і “Звід місцевих законів та областей, приєднаних від Польщі” 1837 р. Продовжувала діяти система судоустрою Гетьманщини, мовою судочинства залишалася українська мова. Це підтримувало віру у вітчизняних ліберальних політиків про невідворотність відродження української державності.
Під впливом зазначених обставин, ліберально налаштоване українське дворянство почало формувати таємні товариства, що прагнули обґрунтувати і втілити у життя конституційні ідеї відновлення національної державності, парламентаризму, демократії та рівноправності. Так, у 1816 р. у Петербурзі засновано таємне товариство “Союз спасіння”, яке очолив полковник генерального штабу Микита Муравйов. Членами товариства були офіцери Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли - онуки гетьмана Данила Апостола, князь Сергій Трубецький, Павло Пестель та інші. Союз мав за мету обмежити царський абсолютизм конституцією та ліквідувати кріпацтво. Після розпаду “Союзу спасіння” 1818 р. у Москві засновано “Союз Благоденствия”. Він мав свою філію в Тульчині, на Поділлі, де був розташований В’ятський піхотний полк, яким командував Павло Пестель.
У березні 1821 р. члени Тульчинської філії проголосили створення Південного товариства. Керівним органом стала Директорія на чолі з Павлом Пестелем. Восени 1822 р.
у Петербурзі члени Північного товариства обрали свій керівний орган - Думу, яку очолив Микита Муравйов. Активними діячами Північного товариства були Михайло Лунін, Іван Пущин, Микола Бестужев, Петро Каховський, Кіндрат Рилєєв, Олександр Якубович; Південного товариства - Сергій Волконський, брати Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін, Олександр і Йосип Поджіо та інші. Обидва товариства мали спільну мету: шляхом військового перевороту повалити самодержавний лад і ліквідувати кріпосне право. Але щодо майбутнього устрою держави погляди революціонерів розділилися. Це проявилося в їхніх програмних документах.У 1822 р. Північне товариство розглянуло “Проект Конституції”, розроблений Микитою Муравйовим. Проект складався із 13 глав. Він містив програму реформування Російської імперії. Автор проекту пропонував ліквідувати становий поділ і встановити рівноправність громадян, запровадити двопалатний парламент - Народне Віче. В основу організації державної влади було покладено поділ на законодавчу і виконавчу владу. Проект Конституції передбачав встановлення конституційної монархії й федеративного устрою майбутньої держави. Серед 15 автономних суб’єктів планувалося утворити Українську й Чорноморську держави з центрами у Харкові й Києві. Однак ці положення не задовільнили членів товариства, і проект конституції не був затверджений [30, с. 510].
Учасники Київського з’їзду Південного товариства 1824 р. схвалили, розроблену Павлом Пестелем конституційну програму під назвою “Руська правда”. Вона передбачала ліквідацію кріпацтва, надання селянам громадянських прав, недоторканність приватної власності, поділ землі на приватну й громадську, право громадян на отримання наділу із громадського фонду для сільського господарства, обмеження поміщицького землеволодіння до 5 тисяч десятин. “Руська правда” обґрунтовувала необхідність запровадження конституційних прав і свобод: недоторканність особи, рівноправність, свободу совісті, слова, зборів. Росія мала стати республікою з поділом влади на законодавчу (Народне віче), виконавчу (Державна дума) і наглядову (Верховний собор).
Щодо вирішення національного питання в Росії програма містила консервативні положення. Вона визнавала право на самовизначення лише для польського народу і відмовляла у цьому українському та іншим народам Російської імперії. Проголошувалася особлива роль росіян у порівнянні з іншими народами [30, с. 524525].Інший підхід щодо вирішення національної проблеми мала таємна організація “Товариство об’єднаних слов’ян”, утворена в 1823 р. у Новограді-Волинському офіцерами Андрієм і Петром Борисовими та польським шляхтичем Юліаном Люблінським. Програмні документи товариства “Правила об’єднаних слов’ян” і “Клятва об’єднаних слов’ян” ставили за мету боротьбу проти самодержавства, кріпацтва і деспотизму. Передбачалося визволення слов’янських народів і створення федеративного союзу держав у складі Росії, Польщі, Молдавії, Валахії, Сербії, Далмації, Моравії та інших країн. Суб’єкти федерації могли мати власну конституцію, законодавство, органи влади і самостійно вирішувати питання внутрішнього життя. Але Україна у планах товариства не фігурувала як суб’єкт майбутньої федерації народів.
1823 р. з ініціативи П. Пестеля, М. Бестужева-Рюміна та М. Му- равйова-Апостола відбулося зближення Південного товариства з Патріотичним товариством польських революціонерів, головним завданням якого було відновлення державної незалежності Польщі. До її складу мала увійти і більшість українських земель. В угоді 1824 р. про спільні дії поляки зобов’язувалися підняти повстання у Варшаві й заарештувати намісника царя у Польщі Костянтина Павловича.
Отже, у першій половині ХІХ ст. намітилися дві основні течії реалізації конституційно-правових ідей: ліберальна, котра мала за мету відновлення української національної державності та проведення демократичних перетворень шляхом реформ і радикальна, представники якої вважали, що відродити державність України можливо лише революційним шляхом.