КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Анотація. Розглядаються особливості та функції конституційно-правової відповідальності. Характеризуються підстави та санкції конституційно-правової відповідальності. З’ясовується зміст окремих елементів складу конституційного правопорушення.

Після вивчення цієї теми студент повинен знати:

- поняття, особливості та функції конституційно-правової відповідальності;

- підстави та санкції конституційно-правової відповідальності;

- зміст та специфіку окремих елементів складу конституційного правопорушення.

Ключові слова та терміни: конституційно-правова відповідальність, конституційне правопо­рушення (делікт), санкція, вина.

Поняття, функції та особливості конституційно-правової відповідальності. Інститут кон­ституційно-правової відповідальності є важливим елементом механізму захисту Консти­туції України, який спрямований на забезпечення режиму конституційної законності, стабільності конституційного ладу, реалізації прав і обов’язків суб’єктів конституційних правовідносин, а також дотримання органами і посадовими особами, що беруть участь у здійсненні публічної влади, норм Конституції України та інших актів конституційного законодавства.

Публічна влада є видом політичної влади, тому відповідальність владних суб’єктів має одразу два прояви — політичний і конституційно-правовий. При розгляді питання про офіційне тлумачення положень ч 2, 3 ст. 124 Конституції України Конституційним Судом України в офіційний обіг було введено терміни «політична та конституційно-політична відповідальність». Як стверджує Конституційний Суд України, Конституцією України пе­редбачена політична відповідальність Кабінету Міністрів України (ст. 87, п. 10 ч. 1 ст. 106, ч. 4 ст. 115), тобто припинення повноважень членів Кабінету Міністрів України, керів­ників інших центральних органів виконавчої влади Президентом України або відставка Кабінету Міністрів України у зв’язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри означає, що відповідна оцінка діяльності членів Кабінету Міністрів України та керівників центральних органів виконавчої влади може стосуватися як законності їх дій, так і мати політичний характер.

Традиційно в науці конституційного права конституційно-правову відповідальність розглядають у позитивному (перспективному) та негативному (ретроспективному) ас­пектах. Заходи позитивної конституційно-правової відповідальності покликані забез­печити належне функціонування публічної влади як з точки зору неухильного вико­нання суб’єктами конституційних правовідносин своїх функцій відповідно до статусу та компетенції, так і з погляду доцільності, ефективності їхніх рішень та відповідності діяльності інтересам суспільства в цілому. Конституційна відповідальність в негатив­ному (ретроспективному) аспекті передбачає вчинення конституційного делікту, нега­тивну оцінку діяльності суб’єкта, а також примусовий захід, реалізацію санкції правової норми.

У науці виділяється декілька варіантів роздільного і сукупного застосування консти­туційної та інших видів відповідальності. Перший варіант: застосування іншого виду від­повідальності може виключати конституційну відповідальність. Наприклад, особи, які вчинили дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 Кримінального кодексу України), притягують­ся тільки до кримінальної відповідальності. Другий варіант: застосування конституцій­ної відповідальності виключає застосування іншого виду відповідальності. Наприклад, відставка, усунення з поста посадової особи у зв’язку з її неспроможністю виконувати посадові функції, як правило, не вимагає застосування до неї заходів дисциплінарної від­повідальності. Третій варіант: конституційна відповідальність застосовується незалежно від того, чи притягнуто особу до іншого виду відповідальності.

Конституційно-правова відповідальність є функціональним інститутом конституцій­ного права. Суть та соціальне призначення конституційно-правової відповідальності роз­кривається у її функціях, тобто основних напрямках впливу на суспільні відносини та конституційну правосвідомість. Можна виділити такі функції конституційно-правової відповідально сті:

1) охоронна — упорядковує конституційні правовідносини та формує правомірну по­ведінку їх учасників, що сприяє підтриманню режиму конституційної законності, ста­більності політичної системи, дотримання прав та свобод людини і громадянина тощо;

2) превентивна (виховна) — направлена на недопущення порушення конституційно- правових норм та розвитку протиправних відносин. Зокрема, конституційні обов’язки та заборони, погроза застосування конституційних санкцій виключають можливість вчи­нення деліктів;

3) каральна (репресивна) — реалізується у випадку скоєння конституційних деліктів та полягає у застосуванні заходів примусового державного впливу. При цьому часто вико­нання каральної функції спричиняє реалізацію каральних функцій інших видів юридич­ної відповідальності, що пов’язано з наділенням деяких суб’єктів конституційних право­відносин імунітетами;

4) компенсаційна (відновна) — пов’язана з усуненням правопорушень та вжиття захо­дів із забезпечення належного функціонування державного апарату, реалізації конститу­ційних прав та свобод людини та громадянина.

Конституційно-правова відповідальність — це різновид юридичної відповідальності, яка полягає у відповідальному стані зобов’язаного суб’єкта (позитивний аспект) і забез­печеному державою юридичному обов’язку суб’єкта конституційних правовідносин за рішенням судового чи іншого державного органу зазнати обмежень переважно органі­заційного характеру, що передбачені санкціями норм конституційного законодавства у випадку вчинення ним конституційного правопорушення (негативний аспект).

Конституційно-правову відповідальність слід розглядати як окремий вид юридичної відповідальності, якому притаманні такі особливості:

- комплексний (системоутворюючий) характер для визначення кола протиправних ді­янь та встановлення загальних засад розвитку інших видів юридичної відповідальності;

- політичний характер, зумовлений специфікою конституційних правовідносин і не­обхідністю легалізації та легітимації публічної влади;

- публічний характер визначається шкодою, що завдається народу, державі;

- конституційно-правова відповідальність включає позитивний (відповідальну пове­дінку) та ретроспективний (за вчинення конституційного делікту) аспекти;

- державний (суспільний) осуд та застосування примусових заходів впливу (частіше організаційного, ніж особистого характеру);

- особливе коло суб’єктів, серед яких, окрім фізичних осіб, можуть бути юридичні особи (держава, об’єднання громадян, органи державної влади та місцевого самовряду­вання);

- відсутність єдиної процедурно-процесуальної форми її реалізації та здійснення юрисдикційних функцій різними інстанціями;

- особливі підстави її застосування, зокрема склад конституційного делікту.

Підстави конституційно-правової відповідальності. Підстави конституційно-правової відповідальності — це ті об’єктивні обставини, за яких відповідно до конституційно-пра­вових норм вона настає.

У науці розрізняють нормативні та фактичні підстави юридичної відповідальності. Нормативною підставою є те, на підставі чого особа може нести юридичну відповідаль­ність, тобто конкретні конституційно-правові акти та норми. Крім того, підставою кон­ституційно-правової відповідальності може бути також порушення, передбачене не тільки конституційним, але й іншим галузевим законодавством. Так, підставою імпічменту Пре­зидента України є одночасне «подвійне» порушення — вчинення злочину (Кримінальний кодекс України) та порушення присяги, тобто зобов’язання дотримуватися Конституції та законів України (А. Крусян).

Фактичною підставою є те, за що особа несе юридичну відповідальність, тобто вчинен­ня протиправного діяння.

В. Виноградов, окрім юридичної і фактичної, виділяє ще й процесуальну підставу кон­ституційно-правової відповідальності, під якою розуміє рішення компетентного суб’єкта (інстанції відповідальності) про застосування певної конституційно-правової санкції за конкретний конституційний делікт. При цьому зазначає, що для настання конституцій­но-правової відповідальності необхідна наявність усіх трьох підстав. Важливою є також їх послідовність: перш за все, повинна бути конституційно-правова норма, яка встановлює модель поведінки і санкцію за відхилення від неї. Потім може виникнути фактична під­става — діяння, яке не відповідає конституційно-правовій нормі. При наявності норми і діяння, яке їй не відповідає, уповноважена інстанція в порядку, встановленому консти­туційно-правовими нормами, може визначити міру конституційно-правової відповідаль­ності за вказане діяння.

Слід звернути увагу на те, що дискусійним у конституційно-правовій науці залишаєть­ся питання доцільності вичерпного визначення та закріплення підстав конституційно- правової відповідальності. Однак ч. 2 ст. 58 Конституції України встановлює, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як право­порушення. Зазначене положення було підтверджено рішеннями Конституційного Суду України.

Таким чином, закріплення переліку обставин, які можуть бути підставою конституцій­ної відповідальності, є необхідним, оскільки без правопорушення немає юридичної від­повідальності. Відсутність чітких підстав і порядку притягнення до конституційно-пра­вової відповідальності залишають місце для власного розсуду суб’єкта, який застосовує міри відповідальності, створює підґрунтя для зловживань, нівелює принцип невідворот­ності відповідальності.

Поняття і склад конституційного делікту. Конституційний делікт володіє усіма загаль­ними ознаками правопорушення, а саме, є суспільно небезпечним, протиправним, ви­нним, караним діянням (дією або бездіяльністю), що вчинене деліктоздатним суб’єктом.

Конституційне правопорушення (делікт) — це завжди діяння, тобто дія або бездіяль­ність, осмислена поведінка особи, яка здатна контролювати свою поведінку. Думки, по­чуття, політичні і релігійні погляди особи не можуть мати будь-якого юридичного зна­чення, поки вони не втілились у конкретні вчинки.

Під суспільною небезпечністю розуміють певну небезпеку правопорушення для право­вого порядку. Адже будь-яке правопорушення може спричинити або спричиняє шкоду суспільству, державі та окремим особам, викликає негативні наслідки, оскільки дестабілі­зує правовий порядок, встановлений в країні.

Конституційний делікт посягає на цінності, які знаходяться у сфері взаємовідносин держави і особи та у сфері організації та здійснення публічної влади, що може призвести до серйозних порушень окремих моментів життєдіяльності держави та суспільства, тому ступінь його суспільної небезпечності є досить великим.

Протиправність діяння полягає в тому, що воно заборонено під загрозою настання не­гативних наслідків, передбачених санкціями правових норм. Протиправність проявля­ється в порушенні заборони закону, у невиконанні певного юридичного обов’язку або у зловживанні правом, а також є юридичною формою небезпечності або шкідливості пра­вопорушень для врегульованих правом суспільних відносин.

Протиправність конституційного делікту виражається в порушенні конституційно- правових норм. Юридичні склади конституційних деліктів закріплюються у нормах Кон­ституції України та законів України.

Ознака винності суб’єкта, який вчинив неправомірне діяння, проявляється у тому, що юридична відповідальність може наступати тільки за винні діяння (у формі умислу або необережності). При цьому особа має діяти на основі свободи волі, тобто у неї має бути можливість вибору варіанта поведінки. Якщо така можливість була відсутня і особа діяла під впливом фізичного або психічного примусу, то уданому випадку немає вини і, відпо­відно, немає й правопорушення.

Конституційно-правова відповідальність ґрунтується на принципі — без вини немає складу конституційного делікту. Вина є необхідним елементом складу конституційних деліктів і може виступати як у формі умислу, так і необережності. Особливістю конститу­ційно-правової відповідальності є специфіка встановлення вини індивідуальних і колек­тивних суб’єктів конституційних деліктів.

Караність виражається у застосуванні до правопорушників спеціальних правових санкцій. Покарання — визначена законодавством міра відповідальності правопорушника за скоєні ним діяння. Саме ознака караності дозволяє провести чітке розмежування між різними видами правопорушень, оскільки кожний з них має специфічні заходи відпові­дальності за його вчинення.

Конституційно-правова відповідальність за діяння повинна бути передбачена консти­туційним законодавством, тобто мають бути конкретні конституційно-правові санкції за вчинення таких діянь. Діяння можуть бути суспільно небезпечними, протиправними, але якщо за їх вчинення не передбачена конституційно-правова відповідальність, то вони не можуть вважатися конституційними деліктами..

На відміну від інших видів правопорушень конституційний делікт характеризується наявністю специфічних санкцій за його вчинення, які притаманні тільки конституцій­но-правовій відповідальності (усунення Президента України з поста у порядку імпічмен­ту, дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, відкликання депутата місцевої ради, втрата громадянства тощо).

Одночасно конституційний делікт має також і специфічні ознаки, які можна виявити під час аналізу елементів його складу. Юридичний склад делікту є своєрідною моделлю правопорушення, яка відображає у своєму змісті істотні ознаки правопорушення і ви­ступає нормативною підставою для притягнення до юридичної відповідальності. У разі відсутності хоча б одного з елементів складу правопорушення, діяння не можна вважати деліктом і юридична відповідальність не може настати.

У чинному законодавстві відсутнє визначення «складу конституційного делікту». Од­нак це не перешкоджає за аналогією з іншими видами правопорушень виділити як еле­менти його складу: об’єкт і об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону.

Суб’єкт правопорушень за конституційним правом. Суб’єкт конституційних правовідно­син може стати суб’єктом конституційного делікту, якщо на нього законом покладено обов’язок відповідати за свою юридично значиму поведінку та він здатний самостійно нести конституційно-правову відповідальність за вчинені протиправні діяння, тобто во­лодіє конституційною деліктоздатністю.

Для кожного виду конституційного делікту характерний свій суб’єкт, який закріпле­ний в конституційно-правовій нормі. Суб’єктами конституційних деліктів здебільшого визнаються органи державної влади та їх посадові особи, у деяких випадках — народні депутати. Це пов’язано з тим, що конституційно-правова відповідальність розглядається перш за все як «відповідальність влади за стан конституційної законності у правотворчій і правозастосовчій діяльності».

На відміну від позитивної відповідальності, яку несе кожний суб’єкт конституційного права, суб’єктом неправомірної поведінки у сфері владних відносин не можуть бути ті учасники конституційних правовідносин, які уособлюють державну владу, а саме народ та нація, тому що чинне законодавство не передбачає правопорушень за їх участю. Відсутні також механізм та інстанція, яка могла б застосовувати до них державний примус.

Відсутність деліктоздатності у народу, нації обґрунтовується тим, що, по-перше, від­повідальність завжди передбачає наявність двох сторін — учасників державно-правового відношення. Причому одна з них повинна мати можливість примусового застосування заходів впливу до винного суб’єкта. Ясно, що для застосування подібних мір до наро­ду, нації, держави таких суб’єктів бути не може. По-друге, відповідальність є результатом відхилення поведінки винного суб’єкта від волі законодавця. Але ж у загальнонародній державі закон виражає волю саме народу, нації і тому проголошення деліктоздатності за­значених суб’єктів не має сенсу (Т. Зражевська).

Деліктоздатність держави є дискусійним питанням у конституційно-правовій науці. Прихильниками концепції конституційно-правової відповідальності держави є О. В. Ба­танов, В. В. Кравченко, А. Р. Крусян, О. О. Майданник, Л. Р. Наливайко, В. Ф. Погорілко та В. Л. Федоренко, А. О. Селіванов, Ю. М. Тодика та інші. Діаметрально протилежну по­зицію займає В. М. Шаповал і М. П. Авдєєнкова, які зазначають, що держава є свого роду абстракцією. Навіть у випадку притягнення держави до цивільно-правової відповідаль­ності за порушення прав громадян і спричинення їм матеріальної та моральної шкоди відповідачем в суді виступає Міністерство фінансів. Представляють державу і виражають її волю конкретні органи та посадові особи. Саме вони і можуть нести конституційно- правову відповідальність, але не сама держав.

Висновок про наявність у держави деліктоздатності можна зробити, звернувшись до положень ст. 56 Конституції України, відповідно до якої кожен має право на відшкоду­вання за рахунок держави і органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до ст. З Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність, зокрема, за рішення судів, які прийняті з порушенням за­кону та які завдали шкоди громадянам.

До числа суб’єктів конституційно-правової відповідальності належать людина та гро­мадянин. Так, ст. 19 Закону України «Про громадянство України» зазначає, що підста­вою для втрати громадянства є набуття особою громадянства України на підставі ст. 9 (тобто шляхом прийняття до громадянства України іноземця або особи без громадянства за їх клопотанням) внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів. У даному випадку втрата громадянства є конституційно-право­вою санкцією, яка застосовується до громадянина України за вчинення конституційного делікту.

Конституційно-правова відповідальність політичних партій передбачена у вигляді їх розпуску, наприклад, за порушення ст. 37 Конституції України.

Об’єкт правопорушення за конституційним правом. Види об’єктів правопорушень. Пред­мет правопорушення. Правопорушення завжди зазіхає на певну групу суспільних відносин, що регулюються правовими нормами, а тому завжди має об’єкт. Суспільні відносини, які охороняються конституційним правом, визнають об’єктом конституційного делікту біль­шість вітчизняних та зарубіжних науковців-конституціоналістів.

Однак визначення об’єкта конституційного делікту як сукупності суспільних відносин є надто загальним. Об’єкт як елемент складу конкретного конституційного делікту зна­чно вужчий. Ним є те, на що посягає суб’єкт конституційно-правової відповідальності, вчиняючи конституційний делікт, і чому спричиняється або може бути спричинена шко­да в результаті делікту, тобто конкретні цінності того чи іншого виду.

Вважаючи об’єктом конституційного делікту суспільні відносини, що регулюються й охороняються Конституцією, на які посягають відповідні суб’єкти, В. Й. Лучін зауважує, що ці відносини опосередковують найвищі соціальні цінності, якими виступають людина, її права і свободи, народовладдя, суверенітет держави, цілісність і недоторканність її тери­торії, здійснення державної влади на основі поділу її на законодавчу, виконавчу і судову та її інституціональна організація, ідеологічна і політична багатоманітність тощо. В узагаль­нюючому вигляді в якості об’єктів конституційних правопорушень виступає конституцій­на законність і правопорядок як структуроутворюючі елементи конституційного ладу.

Цінності — це предмети, явища та їх властивості, які потрібні членам відповідного сус­пільства або окремій особі у якості засобів задоволення їх потреб та інтересів, а також ідеї і прагнення в якості норми, цілі, ідеалу. Благами є ті речі, які корисні для задоволення людських потреб. У понятті блага особливо чітко виступає об’єктивне в предметі, те, що він зручний, корисний, а в понятті ж цінності розкривається і суб’єктивне, те, що дане благо ціниться людиною. Крім того, поняття блага частіше пов’язують з матеріальними цінностями, а поняття цінності — з духовними.

Об’єктом конституційного делікту є цінності, що охороняються нормами конститу­ційного права, проти яких спрямовано суспільно небезпечне діяння і яким воно може за­подіяти або заподіює шкоду. Вони відрізняються від об’єктів інших правопорушень тим, що мають яскраво виражений політичний характер і знаходяться у сфері організації та здійснення публічної влади, взаємовідносин держави і особи. Ними є суспільно-політич­ні цінності, такі як народовладдя, організація державної влади та місцевого самовряду­вання, права і свободи людини і громадянина тощо.

Об’єкти конституційних деліктів можна розподілити на особисті цінності, які є при­родними: життя, здоров’я, честь, гідність людини тощо та якими людина наділена як член суспільства: права і свободи людини і громадянина, і суспільні цінності, які можуть бути об’єктами конституційних деліктів — це конституційний лад, суверенітет народу та дер­жави, влада народу, державна влада та місцеве самоврядування; порядок організації та діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб тощо.

Залежно від ступеня узагальненості цінностей, яким спричиняється або створюється загроза спричинення шкоди, можна виділити три види об’єктів конституційних деліктів: загальний, родовий та безпосередній.

Загальним об’єктом конституційного делікту є сукупність цінностей, які охороняють­ся нормами конституційного права. Такими об’єктами є конституційний лад, законність і правопорядок. На них прямо чи опосередковано посягають усі конституційні делікти.

Родовим об’єктом конституційного делікту є група цінностей, яким спричиняють шкоду або створюють загрозу її спричинення однорідні конституційні делікти. Найкраще ці цінності можна згрупувати за основними інститутами конституційного права.

Безпосереднім об’єктом конституційного делікту є цінності, на які посягає конкретний конституційний делікт. Наприклад, ст. 37 Конституції України містить перелік об’єктів конституційних деліктів політичних партій, за вчинення яких може бути застосована така конституційна санкція, як заборона політичної партії. У даному випадку можна виділити два безпосередніх об’єкти, яким одночасно може бути спричинена шкода або створена загроза спричинення такої шкоди: 1) порядок створення і діяльність політичних партій; 2) конституційний лад, суверенітет і територіальна цілісність держави, її безпека, дер­жавна влада; етнічна, культурна, мовна та релігійна самобутність всіх корінних народів і національних меншин України; права і свободи людини, здоров’я населення.

Предмети конституційних деліктів — це речі матеріального світу, діючи на які суб’єкт посягає на відповідні соціальні цінності, які охороняються конституційно-правовими нормами. Так, наприклад, предметом конституційного делікту, передбаченого ч. 9. ст. 69 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори Президента Украї­ни» від 18 березня 2004 р., є виборчий бюлетень, заповнювати який замість виборця не має права офіційний спостерігач.

Об’єктивна сторона конституційних правопорушень. Обов’язкові та факультативні ознаки об’єктивної сторони правопорушення. Об’єктивна сторона як елемент складу конституцій­ного делікту — це сукупність встановлених нормами конституційного права ознак, що характеризують зовнішню сторону конституційного делікту. Вона описує ознаки самого діяння і тих наслідків, що заподіюють шкоду об’єкту конституційного делікту, а також інші обставини, які, в передбачених законом випадках, мають важливе значення для пра­вильної кваліфікації діяння як конституційного делікту.

Ознаками об’єктивної сторони конституційного делікту є: діяння (дія або бездіяль­ність), наслідки і причинний зв’язок між ними.

Окрім цього для характеристики окремих, зокрема виборчих, конституційних делік­тів важливим є визначення часу, місця, способу вчинення конституційного делікту. Так, якщо офіційний спостерігач протиправно втручається в роботу виборчої комісії, вчиняє дії, що порушують хід виборчого процесу або заважають членам виборчої комісії здій­снювати свої повноваження; заповнює замість виборця (у тому числі і на його прохання) виборчий бюлетень чи присутній при заповненні виборцем виборчого бюлетеня у кабіні (кімнаті) для таємного голосування, виборча комісія може прийняти рішення про позбав­лення його права бути присутнім на засіданні виборчої комісії (ч. 9 ст. 69 Закону України «Про вибори Президента України»), У даному випадку час здійснення конституційного делікту — день голосування, а місце — виборча дільниця.

Діяння є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони конституційного делікту і може бути вчинено як шляхом активних дій, так і пасивно, шляхом утримання від вчинення не­обхідних дій (бездіяльність). Дія виражається в активному невиконанні правового припи­су у вигляді обов’язку або законної вимоги, активному порушенні конкретної заборони, правила, норми. Так, підставою для позбавлення особи статусу біженця є його зайняття діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю населення України (ч. 5 ст. 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують до­даткового або тимчасового захисту»).

Бездіяльність — пасивна форма поведінки суб’єкта конституційного делікту, яка ви­ражається у невчиненні ним тих дій, які він був зобов’язаний та міг вчинити. Її яскраво ілюструє положення ч. 2 ст. 90 Конституції України, яке передбачає, що Президент Укра­їни може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. У даному випадку неможливість виконання своїх повноважень Верховною Радою України через те, що пленарні засідання не можуть розпочатися, слід кваліфікувати як бездіяльність пар­ламенту.

При цьому конституційно-правова відповідальність за бездіяльність настає лише у ви­падку, коли суб’єкт конституційного делікту порушив свій обов’язок, регламентований нормами конституційного права, та мав реальну можливість його виконати у конкретній ситуації.

Особливістю об’єктивної сторони конституційних деліктів є те, що її обов’язковою ознакою є лише діяння, а наслідки діяння, причинний зв’язок між діянням та наслідками, спосіб, час, місце є факультативними ознаками об’єктивної сторони складу конституцій­ного делікту. Ці ознаки стають обов’язковими лише в тому випадку, коли вони зазначені у диспозиції конкретної конституційно-правової норми, яка встановлює конституційно- правову відповідальність.

Проте визнання наслідків діяння факультативною ознакою об’єктивної сторони кон­ституційного делікту зовсім не означає, що конституційні делікти зовсім не спричиняють ніякої шкоди їх об’єкту. Більшість складів конституційних деліктів є формальними. Це пов’язано з тим, що самі діяння, які визнаються конституційними деліктами, незалежно від конкретизації їх наслідків мають досить велику суспільну небезпечність, адже пря­мо чи опосередковано посягають на конституційний лад України. Тому для кваліфіка­ції діяння як конституційного делікту встановлення наслідків та причинного зв’язку не є обов’язковим.

З точки зору відповідності дій суб’єкта конституційно-правової відповідальності ви­могам конституційно-правових норм об’єктивна сторона може виражатися в різних фор­мах. Виходячи з положень чинного законодавства України, конституційні делікти можна розподілити за об’єктивною стороною на правопорушення, об’єктивна сторона яких ви­ражається в прямому порушенні конституційно-правових норм; невиконанні або нена­лежному виконанні суб’єктом конституційного делікту своїх обов’язків; а також у зло­вживанні суб’єктами конституційного делікту своїми правами.

Конституційно-правова відповідальність за невиконання або неналежне виконання суб’єктом конституційного делікту своїх обов’язків або повноважень може наставати лише в тому випадку, якщо вона передбачена нормами конституційного права. При цьо­му неналежними, деліктними є такі діяння, що виходять за межі дозволеного, встанов­леної конституційної моделі або суперечать загальним засадам (принципам) Конституції України.

Наприклад, відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» повноваження члена територіальної, дільничної виборчої комісії припиняються достро­ково виборчою комісією, яка її утворила, у зв’язку з порушенням присяги члена комісії, що виявилося як систематичне невиконання покладених на нього обов’язків, засвідченим не менш як двома рішеннями з цього приводу виборчої комісії, до складу якої він входить.

Порушення конституційно-правових норм охоплює всі інші випадки. Так, наприклад, підставою для припинення повноважень голів місцевих державних адміністрацій Пре­зидентом України є порушення ними Конституції і законів України (п. 1. ч. 1 ст. 9 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

Зловживання суб’єктами конституційного делікту своїми правами може бути визна­чено як винне діяння (дія чи бездіяльність), що прямо або опосередковано направлене супротив конституційного правопорядку та спричиняє шкоду особистим або суспільним цінностям чи не протиправним інтересам осіб, що виражається у певних формах корис­тування правами і свободами людини.

До об’єктивної сторони конституційного делікту відносять також діяльність органів законодавчої та виконавчої влади щодо прийняття правових актів, які не відповідають конституції, а скасування цих актів уповноваженим на це органом вважають заходом конституційно-правової відповідальності.

Суб’єктивна сторона правопорушень за конституційним правом. Однією з обов’язкових ознак складу конституційного делікту є його суб’єктивна сторона, яка відображає вну­трішню сутність правопорушення — вину. Це ті процеси, які відбуваються у психіці делік- тоздатної особи під час вчинення нею суспільно небезпечного діяння.

У конституційно-правовій науці можна виділити дві основні тенденції розв’язання проблеми «вини» суб’єктів: у силу першої, як виключення, визнається існування консти­туційно-правової відповідальності без вини; представники другого підходу відстоюють наявність у конституційному праві специфічної вини. Специфіка полягає в тому, що в провідній галузі права вина виступає не лише як психічна категорія, але й як категорія со­ціально-політична. У ряді випадків (це відноситься, головним чином, до відповідальності владних суб’єктів) конституційне право висуває на перше місце не вину, тобто намір або необережність, а соціально-політичні чинники.

Особливістю конституційно-правової відповідальності є специфіка встановлення вини індивідуальних і колективних суб’єктів, яку не можна ототожнювати. З огляду на це, доцільно розглядати вину індивідуальних та колективних суб’єктів конституційного делікту окремо.

Вину індивідуальних суб’єктів конституційних деліктів (громадян, іноземців, осіб без громадянства) за загальним правилом слід розуміти як психічне ставлення особи до сус­пільно небезпечного діяння, яке нею вчиняється, та його наслідків.

Вина може виражатися як у формі умислу, так і необережності. Умисел характеризуєть­ся тим, що особа, яка вчинила конституційно-правовий делікт, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала його шкідливі наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків. Необережність має місце в тому випадку, коли особа, яка вчинила конституційно-правовий делікт, передбачала можли­вість настання шкідливих наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розрахову­вала на їх відвернення (самовпевненість) або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити (недбалість).

Більшість конституційних деліктів можуть бути вчинені як умисно, так і необережно. Дуже рідко форма вини вказується у конституційно-правових нормах. Так, громадянство України втрачається, якщо особа його набула внаслідок обману, свідомого подання не­правдивих відомостей або фальшивих документів (п. 2 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про громадянство України»),

Проблема визначення вини колективних суб’єктів права є складнішою. По-перше, вина юридичної особи фактично ототожнюється з виною її працівників або її органів. По-друге, природа вини підприємства, іншої організації, яка є юридичною особою, по­лягає у формуванні волі колективного утворення, яке не зводиться до простої суми ін­дивідуальних воль. По-третє, вина організації розуміється як неприкладення організаці­єю зусиль, що допускаються та вимагаються законодавством для належного виконання зобов’язання, невиконання наданих прав (повноважень) і можливостей. Певного мірою це повертає до розуміння вини в римському праві: si omnia quae oportuit, observavit, caret culpa (немає вини, якщо дотримано все, що вимагалось). Проте так вина замінюється ін­шою умовою — протиправною поведінкою, до того ж лише у вигляді бездіяльності.

Сутність колективного суб’єкта права проявляється у визнанні за організацією, яка об’єднує групу людей і володіє відповідними ознаками, правосуб’єктності — здатнос­ті набувати права і нести обов’язки, відповідати за свою діяльність. Члени колективу об’єднані загальними цілями, цінностями та завданнями діяльності, які є важливими для всіх і для кожного зокрема.

Специфікою колективних суб’єктів конституційного права є те, що більшість своїх рі­шень вони приймають колегіально (шляхом голосування на своїх засіданнях більшістю від складу колективного суб’єкта). Проблема вини колективного суб’єкта пов’язана з його спеціальною правосуб’єктністю і не може бути зведена до суми особистої вини окремих осіб, які входять до його складу. Вольовий процес окремих осіб, спрямований на досягнен­ня негативних результатів і який призвів до них, формується у єдину волю. У більшості ви­падків з урахуванням наявності тісних зв’язків всередині колективу можна стверджувати про збіг волі членів колективу, колективу і юридичної особи (органу).

Будучи вираженою у суспільно небезпечних діяннях, колективна воля набуває само­стійного характеру і розглядається як суб’єктивне ставлення колективу до своїх суспільно небезпечних діянь та їх наслідків. Відповідно, колективна вина виражається волею біль­шості членів колективу шляхом прийняття відповідних рішень у межах функцій та повно­важень даного суб’єкта.

Вину колективних суб’єктів конституційних деліктів слід розуміти як ставлення ко­лективу, яке виражається у його домінуючій функціональній волі, до вчиненого діяння та його наслідків (Н. М. Батанова).

Мотив і мета є факультативними ознаками суб’єктивної сторони складу конституцій­ного делікту. В окремих випадках мета вчинення конституційного делікту є обов’язковою для правильної кваліфікації діяння. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 37 Конституції України забороняються утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, про­грамні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конститу­ційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної ціліснос­ті держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення.

Конституційно-правові санкції. Характерною рисою конституційно-правової відпові­дальності, що відрізняє її від інших видів юридичної відповідальності, є специфічність її санкцій. Під поняттям «санкція» розуміють: заходи, що застосовуються до правопоруш­ника й тягнуть для нього певні несприятливі наслідки; структурну частину норми права, яка вказує на можливі міри державного впливу щодо порушника даної норми; постанову повноважного органу (посадової особи), якою дозволяється застосування мір примусу (санкція прокурора, судді). При цьому санкція як структурний елемент правової норми встановлює заходи державного примусу, що застосовуються до правопорушника. Санкція та негативна реакція на протиправну поведінку співвідносяться між собою як форма та зміст.

Конституційно-правові санкції є досить різноманітними. За порядком застосування вони розподіляються на основні та додаткові. Наприклад, ст. 111 Конституції України пе­редбачає такі санкції, як усунення Президента України з поста Верховною Радою України у порядку імпічменту (основна санкція), аст. 105 чинного Основного Закону визначає до­даткову санкцію — позбавлення звання Президента України в разі усунення його з поста в порядку імпічменту.

Негативні конституційно-правові санкції — міри відповідальності та міри правового захисту — за способом законодавчого примусу, цілями та наслідками застосування поді­ляються на:

1. Правопоновлюючі санкції, реалізація яких спрямована на поновлення порушеного права, має на меті компенсацію шкоди, завданої порушенням конституційно-правових приписів (скасування незаконних актів органів публічної влади, визнання результатів ви­борів або референдуму недійсними);

2. Санкції припинення — міри правового впливу, що мають на меті припинити про­типравну поведінку, забезпечити належну реалізацію суб’єктом конституційно-правових відносин покладених на нього обов’язків (тимчасова заборона (зупинення) окремих ви­дів або всієї діяльності об’єднання громадян, введення режиму надзвичайного стану);

3. Штрафні (каральні) санкції — міри конституційно-правової відповідальності, що мають на меті покарання правопорушників (недовіра Кабінету Міністрів України, роз­пуск парламенту, процедура імпічменту Президента України) (А. Червянцова).

Основна мета застосування конституційно-правових санкцій — здійснення організу­ючого, стимулюючого, превентивного (профілактичного) впливу на суб’єктів конститу­ційних правовідносин.

Санкціям у конституційному праві притаманні певні особливості.

По-перше, вони застосовуються для забезпечення належного виконання конституцій­но-правових норм, підтримання режиму конституційної законності та стабільності кон­ституційного ладу, стимулювання ефективної роботи органів державної влади та місцево­го самоврядування.

По-друге, конституційно-правова санкція, як правило, є узагальненою та застосовується у разі порушення системи норм конституційного права. При цьому, оскільки конституцій­но-правові санкції не існують як санкції конкретних норм, то і формулюються вони часто не в якості частини певної правової норми, а як самостійні норми у вигляді диспозиції.

По-третє, викладені вище особливості конституційних санкцій відображають риси як позитивної (перспективної), так і негативної (ретроспективної) конституційно-правової відповідальності та суттєво відрізняються від заходів покарання в інших видах юридичної відповідальності, зокрема передбачають організаційні, моральні, матеріальні несприят­ливі наслідки для правопорушника.

По-четверте, конституційно-правові санкції застосовуються широким колом уповно­важених суб’єктів — органами законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого само­врядування, посадовими особами — щодо непідзвітних і непідпорядкованих їм суб’єктів, тим самим відрізняючись від дисциплінарних стягнень, які застосовуються до працівни­ків і службовців у порядку підлеглості вищестоящими органами.

По-п’яте, притягнення до конституційно-правової відповідальності та застосування конституційно-правових санкцій не тягне для правопорушника судимості, що характер­но для кримінальної відповідальності.

Сучасне конституційне законодавство використовує широкий перелік заходів консти­туційно-правової відповідальності, серед яких можна виділити такі: офіційне визнання роботи органу державної влади, посадових осіб незадовільною; вказівка на недоліки в їх роботі; дострокове припинення повноважень органів державної влади та місцевого са­моврядування, а також їх посадових осіб; усунення конституційного порушення шляхом скасування, призупинення дії актів державних органів і об’єднань громадян; позбавлен­ня спеціального статусу (наприклад, біженця); примус до виконання конституційних зобов’язань; визнання недійсним юридично значимого результату, наприклад, результату виборів, референдуму; тимчасова заборона (зупинення) окремих видів або всієї діяльнос­ті, примусовий розпуск (ліквідація), наприклад, політичних партій за рішенням Верхо­вного Суду; вираз Верховною Радою України недовіри Кабінету Міністрів України; імпіч­мент Президента України; позбавлення державних нагород та звань тощо.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте особливості конституційно-правової відповідальності.

2. Назвіть підстави конституційно-правової відповідальності.

3. Що являє собою конституційний делікт?

4. Опишіть склад конституційного правопорушення з визначенням особливостей окре­мих елементів.

5. Які види санкцій можна виділити в конституційному праві?

Література

1. Армаш Н. Особливості відповідальності «державних політичних діячів»: співвідно­шення політики та закону / Н. Армаш // Юридичний журнал. — 2005. — № 11. — С. 20-26.

2. Батанова Н. Конституційно-правова відповідальність: концептуальні проблеми теорії / Н. Батанова // Юридичний вісник. — 2010. — № 2. — С. 24-29.

3. Батанова Н. М. Конституційні делікти в Україні: проблеми теорії та практики: авто- реф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02/ Н. М. Батанова; НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К., 2007. — 21 с.

4. Бориславський Л. Поняття, підстави та суб’єкти конституційної відповідальності / Л. Бориславський // Вісник Львівського університету. Серія юридична : зб. наук, праць. — 2006. — Вип. 43. — С. 118- 125.

5. Виноградов В. А. Конституционная ответственность: вопросы теории и правового ре­гулирования / В. А. Виноградов. — М.: Юристь, 2000. — 432 с.

6. Заяць Н. Конституційно-правова відповідальність органів в Україні / Н. Заяць // Пра­во України : Юрид. журн. — 2014. — № 12. — С. 95- 103.

7. Крусян А. Р. Конституційна відповідальність у функціональному механізмі сучасного українського конституціоналізму / А. Р. Крусян // Митна справа : Науково-аналітич­ний журнал. — 2008. — № 6. — С. 73-78.

8. Майданник О. О. Конституційно-правова відповідальність / О. О. Майданник ; На­ціональний педагогічний ун-т ім. М. П. Драгоманова. — К. : Товариство «Знання» України, 2000. — 40 с.

9. Наливайко А. Проблеми визначення поняття, специфічних ознак та функцій консти­туційної відповідальності в сучасній конституційній теорії / А. Наливайко // Право України. - 1999. - № 10. - С. 45-50.

10. Червянцова А. О. Конституційно-правовова відповідальність в системі видів юридич­ної відповідальності: теоретичний аспект : автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.01. /А. О. Червянцова. — X., 2004. — 20 с.