Громадянське суспільство як передумова формування сучасного українського конституціоналізму

Громадянське суспільство є одним із найважливіших чинни­ків, що обумовили формування конституціоналізму та сприяють його становленню в сучасному світі.

Якщо держава виникла всього лише шість тисячоліть тому і в глобальному плані становить собою порівняно молоде утворення, то суспільство, за деякими теоріями, налічує понад сорок тисяч років.

Витоки ідеї громадянського суспільства простежуються ще в ан­тичності. Так, Платон першим обґрунтував відмінність між поняттями «суспільний» і «приватний». Арістотель бачив коріння розумного сус­пільства в ідеї поліса і вважав, що поняття «суспільство» і «держава» є тотожними. Він розмірковував, що «кожна держава є свого роду спіл­кування», що «держава є сукупністю громадян»^[108].

Ця ідея отримала своє продовження в працях Г. Греція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є та ін. У Дж. Локка в праці «Два трактати про правління» одна з глав має назву «Про політичне або громадянське суспільство», з чого можна зробити висновок про ототожнення авто­ром цих понять: «політичне суспільство» (держава) і «громадянське суспільство». Він протиставляв їм природний стан людини. Локк пи­сав: «Ті, хто об'єднані в єдине ціле і мають спільний установлений закон і судову установу, до якої можна звертатися і яка наділена владою вирішувати суперечки між ними і карати злочинців, перебувають у громадянському суспільстві; але ті, хто не має такого судилища, я маю на увазі — на землі, все ще перебувають у природному стані, за якого кожний, коли немає нікого іншого, сам є суддею і катом»^[109].

Проте сам термін «громадянське суспільство» став стійко вжива­тися лише з XVIII ст.

Під громадянським суспільством почали розуміти особливу сферу відносин, головним чином майнових, ринкових, сімейних, моральних, які повинні перебувати в певній незалежності від держави. У цьому сенсі громадянське суспільство тлумачилося і як цивільне, приватне, тобто таке, в якому крім офіційних інститутів існує непідконтрольний їм уклад життя — сфера реалізації інтересів окремих індивідів та їх об'єднань. Йшлося про невтручання влади в «цивільні справи» осо­бистості, приватне життя людей. Малося на увазі відособлене соціаль­не середовище вільного підприємництва, ініціативи, підприємливості, де держава повинна була відігравати роль «нічного сторожа», «арбіт­ра», «наглядача»^[110]. Необхідність обмеження державної влади саме і сприяло виникненню та розвитку конституціоналізму.

Алексіс де Токвіль, вивчаючи американську демократію в першій половині XIX ст., дійшов висновку, що «американці різних віків, станів та інтересів постійно об'єднуються в різні союзи. Це не тільки об'єднання комерційного чи виробничого характеру, в яких вони всі без винятків беруть участь, але й тисячі інших різновидів: релігійно- моральні товариства, об'єднання серйозні та дрібні, загальнодоступні та замкнені, численні та такі, що нараховують лише кілька осіб. Американці об'єднуються в комітети для того, щоб організовувати свята, засновувати школи, будувати готелі, їдальні, церковні будівлі, розповсюджувати книги, посилати місіонерів на інший край світу... Таким чином, найбільш демократичною країною у світі є та з країн, де в наші часи люди досягли найвищої досконалості в мистецтві разом досягати мети, що відповідає їх спільним бажанням, та частіше за ін­ших використовувати цей новий метод колективних дій»^[111].

Значний внесок у формування уявлень про громадянське суспіль­ство зробив Г.

Уявлення про громадянське суспільство як про систему зв'язків індивідів через економічні, правові й інші відносини знайшли відо­браження і в працях К. Маркса та Ф. Енгельса.

Таким чином, питання про громадянське суспільство було істо­рично порушено як питання про найбільш розумний і доцільний устрій людського буття. У всіх пропонованих концепціях чітко домінував го­ловний лейтмотив: власність і відмова держави від претензій на роль єдиного організатора і координатора громадського життя, від прагнен­ня тримати у своїх руках усі соціальні нитки і зв'язки. Аналогічні принципи стали основою сучасного конституціоналізму.

Громадянське суспільство — це відносно незалежна від держави сфера життєдіяльності людей, сфера суспільних відносин (насампе­ред відносин власності), в які вступають вільні, рівноправні індивіди, а також різні форми їх об'єднань, що мають за мету свої приватні цілі та інтереси.

У соціальній системі громадянське суспільство є керованою, а держава як організація влади — керуючої підсистемою (системою).

При авторитаризмі державна влада не сприймає сигналів зворот­ного зв'язку, які виходять від суспільства як від керованої системи. В умовах тоталітарного правління відбувається політизація всіх сфер суспільного життя, одержавлення суспільних відносин, згортання де­мократії та поглинання сфери громадянського суспільства владою.

Створення громадянського суспільства передбачає вивільнення приватного життя, сім’ї, бізнесу з-під влади держави. При цьому люди­на знаходить свободу віросповідання; повсякденне життя виходить з-під політичної опіки; індивідуальний інтерес, особливо в питаннях приватної власності і комерційної діяльності, отримує підтримку за­кону. Наявність зрілого громадянського суспільства означає дотриман­ня невід ємних, природних прав людини. Усе це знаходить свій прояв тільки за наявності в державі конституціоналізму в його сучасному розумінні.

Центральним стає питання про ставлення «суверенної держави» до «суверенного народу», який становить собою легітимну основу державної влади. Система стримувань і противаг, що закріплена в кон­ституційному праві, забезпечує знаходження балансу між гілками вла­ди, між суспільством і державою, свободою і відповідальністю, силою і правом. Держава не просто виганяється з приватного життя, економі­ки, духовного життя, а навпаки, ставиться суспільством під свій контр­оль, який здійснюється, зокрема, з питання здатності влади забезпечити безпеку цих сфер і їх свободу, припинити навіть за допомогою легітим­ного насильства будь-які зазіхання, тиснути на них з боку також не­державних структур, наприклад кримінальних монополій, та ін.

Держава повинна відмовитися від тотального контролю і відпові­дальності за вирішення всіх проблем, переключити свою увагу в ті сфери, де вона дійсно необхідна і де зобов язана чітко виконувати свої споконвічні функції: охорона правопорядку, оборона, законотворчість, судочинство, захист прав особистості, зовнішня політика та ін.

У сучасних доктринах зустрічається термін «хороше суспільство» (good society) і виділяється низка ознак, без яких суспільство не може називатися «хорошим». Поняття «хороше суспільство» базується на ідеї громадянського суспільства і розширює його межі. До невід'ємних рис такого суспільства належать: права і свободи людини, здатність людини бути відповідальною у свободі, прагнути не тільки до негатив­ної свободи (тобто до свободи «від», наприклад від примусу, залеж­ності), а й до позитивної свободи (тобто до свободи «для», наприклад для самореалізації, самоздійснення своїх планів, постановки соціаль­них цілей та ін.); досяжність мінімуму соціальних і природних благ, наявність соціального порядку. При цьому порушується питання про те, що не тільки держава береться під контроль суспільства, а й багат­ство країни, корпорації^[114].

Одне з найбільш розгорнутих визначень терміна «громадянське суспільство» надав М. П. Орзіх. У його працях громадянське суспіль­ство визначається як «асоціація людей, в якій кожна людина вільна, володіє невідчужуваними природними правами, рівноправна з іншими членами асоціації, самостійна у виборі цивільного правового стану, має можливість асоціюватися з іншими людьми в позадержавні, гро­мадські об'єднання за соціальною, етнічною, релігійною та ін. належ­ністю; політичними, економічними, професійними та ін. інтересами. Суспільні (позадержавні) відносини, які формуються на цих підставах, розвиваються і функціонують на засадах самоврядування, самовияв­лення інтересів і волі окремих індивідів та їх асоціацій, які діють у правовільному (вільному від державно-правового впливу) просторі суспільства»^[115].

Приєднуємося до думки дослідників, що пов'язують виникнення громадянського суспільства з «необхідністю корпоративного захисту прав та задоволення різноманітних інтересів»^[117]. Вважаємо, що основ­ними функціями громадянського суспільства є формування найком- фортніших умов для особистості шляхом захисту її прав від порушень, у першу чергу — від порушень з боку суб'єктів, наділених публічно- правовою владою, а також формування соціально активної особистості.

Отже, громадянське суспільство — це складне соціальне утворен­ня, що має певну структуру та інститути. Структурними елементами громадянського суспільства є: 1) людина, вільна і рівна в невідчужува- них, природжених правах з іншими людьми; 2) недержавні (громад­ські) об єднання людей (господарські товариства, кооперативи, полі­тичні партії, громадські організації, релігійні організації тощо); 3) недержавні (громадські) відносини, в які вступають люди і різні форми їх об єднань, причому ці відносини носять партнерський, гори­зонтальний, а не вертикальний характер.

Інститутами громадянського суспільства, що забезпечують умови для самореалізації окремих індивідів і колективів, є: власність, вільне підприємництво, екологічна безпека, сім'я, охорона здоров'я, церква, освіта, культура, мистецтво, засоби масової інформації та інші непо- літичні сфери життєдіяльності суспільства.

Втручання держави в життя громадянського суспільства має бути мінімальним, розумним, з точки зору самого громадянського суспіль­ства, і виявлятися тільки в рамках необхідності. Таке співвідношення держави і громадянського суспільства можливо тільки в правовій дер­жаві. Правова держава — юридична форма існування громадянського суспільства. Громадянське суспільство — неполітичний зміст правової держави. Саме тому громадянське суспільство є передумовою форму­вання системи конституціоналізму, сутність якого визначається через право та демократію, що діалектично пов'язано із сутністю правової держави.

Незважаючи на те що громадянське суспільство є системою, яка самоорганізується та саморегулюється, воно не може існувати поза межами держави, правової держави. Від характеру взаємовідносин держави та суспільства багато в чому залежить ступінь розвитку еле­ментів громадянського суспільства. Також громадянське суспільство в

кожній державі має свої особливості, які обумовлено особливостями конституціоналізму. Не є винятком і Україна, де спостерігається вза­ємний вплив громадянського суспільства та сучасного стану конститу­ціоналізму.

Перший розділ Конституції СРСР 1977 року (так само як і Конституції УРСР 1978 р.) регламентував основи суспільного ладу та політики Радянської держави, включав до себе глави, що закріплювали політичну і економічну систему суспільства, його соціальний розвиток і культуру. Радянська доктрина конституціоналізму виходила з уявлень про гіпертрофовану роль держави і необхідність її тотального втручан­ня в усі сфери життя суспільства.

Як відмічає М. В. Баглай, державне регулювання економічної ді­яльності в правовій державі, на відміну від тоталітарної, не встановлює економічного ладу суспільства, а тільки охороняє його основоположні основи, що базуються на правах і свободах. Ці основи не народжують­ся завдяки існуванню якої-небудь однієї політичної ідеології, вони ма­ють гуманістичний і демократичний характер. На тих самих основах будується ставлення правової держави до політичної діяльності людей. Держава не може засновувати політичну систему, бо вона у своїй осно­ві утворюється вільною ініціативою громадян. У той самий час свобо­ду і в цьому разі необхідно регулювати й охороняти, а втручання дер­жави в політичні відносини обмежено цими цілями^[118].

Завдання конституційної правової держави полягає в тому, щоб встановити межі державного втручання у сферу громадського саморе­гулювання, для того щоб це втручання не змогло завдати шкоду інсти­тутам і механізмам саморегулювання, що діють у рамках громадян­ського суспільства. Це обмеження відображається в неприпустимості задоволення соціально-економічних прав громадян за рахунок обме­ження політичної, економічної, духовної свободи; державного регулю­вання економіки за рахунок обмеження ринкового; підміни судової процедури арбітражною, яка спрощує розгляд справи, і т. ін.^[119] На це спрямовані основні принципи сучасного конституціоналізму.

Послідовно втілюючи загальносвітову тенденцію розширення предмета конституційного регулювання, Основний Закон України в загальних рисах регламентує відносини в економічній, політичній і соціальних сферах суспільного життя. Завдяки цьому Конституція України є не тільки Основним Законом держави, але й Основним Законом суспільства, що певною мірою можна вивести з формулюван­ня, закріпленого в преамбулі Конституції.

Термін «громадянське суспільство» не використовується в Основ­ному Законі, хоча при законопроектних роботах відповідні пропозиції висловлювалися. Так, Постанова Верховної Ради УРСР «Про Кон­цепцію нової Конституції України» від 19 червня 1991 року передбача­ла, що «основним об'єктом конституційного регулювання є відносини між громадянином, державою і суспільством. Регулювання Консти­туцією цих, а також інших відносин спрямовано на забезпечення умов життя, гідних людини, формування громадянського суспільства». За концепцією, громадянському суспільству мав бути присвячений Розділ 3 «Громадянське суспільство і держава». Важливо, що цей роз­діл було розміщено одразу після Розділу 1 «Загальні положення» і Розділу 2, який закріплював права і свободи людини та громадянина. Розміщення розділу, що закріплює основи побудови громадянського суспільства в державі, перед розділами, присвяченими окремим орга­нам державної влади, указує на пріоритети авторів концепції, а в разі створення і прийняття Конституції за концепцією — указувало б і на пріоритети самої держави.

На думку авторів концепції, цей розділ повинен був містити 14 розділів, серед яких слід особливо відмітити главу «Загальні поло­ження», яка б, імовірно, містила визначення громадянського суспіль­ства й основні принципи його взаємодії з державою. Автори концепції наголошували, що «Конституція Республіки має закріпити основи формування, розвитку і захисту громадянського суспільства, визначи­ти засади його взаємозв'язків з державою. Вона, зокрема, повинна проголосити пріоритет громадянського суспільства над державою, яка забезпечує умови нормального його функціонування»^[120]. Крім того, планувалося передбачити окрему главу, присвятивши її громадським об'єднанням.

Стосовно включення Розділу 3 «Громадянське суспільство і дер­жава» до Концепції Конституції Л. П. Юзьков зазначав: «Цей розділ, скажемо прямо, неоднозначно сприймається, але укладачі все-таки підтримують ідею закріплення основних вимог до громадянського суспільства. Ставиться завдання таким чином, щоб громадянське сус­пільство підпорядкувати людині. А державу — суспільству і людині. А не навпаки, як це десятиліттями було в нас: і суспільство і людина — для держави. У цьому розділі закріплено важливий принцип: держава не втручається у справи суспільства і людини, а лише за дорученням народу здійснює правове регулювання суспільних відносин, забезпе­чує належний порядок у суспільстві»^[121].

Пропозиція щодо включення до Конституції розділу « Громадянське суспільство» не знайшла підтримки 1996 року. Нова Конституція України, незважаючи на те що вона розглядається і як договір між державою і суспільством, концентрується переважно на державі. Що ж до суспільства, то йому приділяється значно менше уваги, а громадян­ському суспільству — відповідно, ще менше. В Основному Законі на­віть не використовується термін «громадянське суспільство».

Така «відсутність» громадянського суспільства при здійсненні за­конодавцем конституційного регулювання найважливіших правовід­носин значно гальмує розвиток в Україні як громадянського суспіль­ства в цілому, так і його окремих інститутів, багато з яких або взагалі не згадуються в Основному Законі, або згадуються, але досить повер­хово (наприклад, органи самоорганізації населення).

Таким чином, є підстави вважати, що в процесі конституційної реформи буде доречним та ефективним внесення відповідних змін та доповнень до чинної Конституції. Це, у свою чергу, приверне увагу як законодавця, так і вчених, а також усіх членів громадянського суспіль­ства до пожвавлення розвитку цього необхідного на сучасному етапі інституту. Усі нові редакції Конституції України, які було розроблено останніми роками в рамках проекту «Зелена книга конституційної ре­форми» (2007 р.), у рамках проекту Президента України «Народна Конституція» (2009 р.), дедалі більше зосереджують увагу на регла­ментації основ створення й діяльності органів публічної влади, і в першу чергу державних органів.

В актах Конституційного Суду України згадки про громадянське суспільство є поодинокими. У 84 з 1038 його актів йдеться про «сус­пільство», у 6 — про «демократичне суспільство», і тільки у 3 актах — про «громадянське суспільство». Із цих трьох актів в одному грома­дянське суспільство згадується при цитуванні конституційного подання народних депутатів України (справа про завдання третейсько­го суду^[122]). В інших двох цей термін появляється при констатуванні Конституційним Судом факту наявності в Конституції України прин­ципів громадянського суспільства (справа про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України, зареєстрованої 22 липня 1991 р.)^[123], зокрема в ч. 1 ст. 15 принципу багатоманітності суспільного життя, «який є відправним у визначенні засад... встановлення інститу­тів громадянського суспільства, складовою якого є різноманітні об'єднання громадян, що представляють певні ідеологічні та інші по­гляди, інтереси різних соціальних груп та індивідів» (справа про моло­діжні організації)^[124].

1999 року термін «громадянське суспільство», однак без пояснень його змісту, використано в окремій думці судді О. М. Мироненка сто­совно Рішення Конституційного Суду України у справі про застосу­вання української мови^[125], а 2003 року — в окремій думці судді В. Є. Скоморохи стосовно висновку Конституційного Суду України у справі про внесення змін до ст.ст. 76, 78, 81 та інших Конституції України. Надаючи правову оцінку проекту змін до ст. 103 Конституції, В. Є. Скомороха вказує на роль громадянського суспільства, зазначаю­чи, що воно, разом із незалежним правосуддям, надає гарантії від мо­нополізації влади^[126].

В Україні на законодавчому рівні поки що не закріплено, що саме вважається громадянським суспільством, хоча цей термін використо­вується в підзаконних актах (наприклад, органи самоорганізації насе­лення визнані інститутом громадянського суспільства Постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р.).

Чинна Конституція України містить багато норм, прямо чи опосе­редковано пов’язаних із взаємовідносинами держави і громадянського суспільства, з визначенням статусу тих чи інших його інститутів, з ха­рактеристикою його окремих рис і ознак. Ці норми містяться переваж­но в першому і другому розділах Конституції.

Найбільше значення серед інститутів громадянського суспільства мають інститути власності і підприємництва, які створюють економіч­ний фундамент громадянського суспільства і визначають увесь харак­тер економічних відносин.

Існують дві основні моделі економічних систем: ринкова і планова.

Ринкова модель заснована на принципах свободи підприємництва, різноманіття форм власності на засоби виробництва, ринкового ціно­утворення, договірних відносин між господарюючими суб'єктами, обмеженого втручання держави в господарську діяльність. Розподіл ресурсів, виробництво, обмін і споживання при цій моделі обумовлені попитом та пропонуванням.

Планова економіка будується на безпосередньому втручанні та впливі держави на економіку, директивному державному плануванні всіх стадій виробничого циклу в масштабі всієї держави. Вона спира­ється на державну форму власності, яка є основною чи навіть єдиною.

Конституція УРСР 1978 року визначала, що основу економічної системи складає соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної влас­ності, допускалася також власність профспілкових та інших громад­ських організацій. Встановлювалася особиста власність на предмети побуту, особистого споживання, житловий будинок і трудові збережен­ня. У той самий час фактично заборонялися приватна власність і під­приємницька діяльність. Глава 16 Конституції УРСР закріплювала основи державного плану економічного і соціального розвитку УРСР. Таким чином, економіка складала єдиний народногосподарський комплекс, який охоплював усі ланки суспільного виробництва, розпо­ділу, обміну і споживання на території держави. Керівництво економі­кою здійснювалося на підставі державних планів економічного і соці­ального розвитку.

Конституція України закріплює принцип економічної різноманіт­ності (ч. 1 ст. 15), який передбачає наявність різних форм власності, господарства і підприємництва. Перелік конкретних форм власності випливає із змісту ст. 41 Основного Закону. Вона встановлює право приватної, державної і комунальної власності. При цьому закріплю­ється, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власнос­ті й господарювання, та проголошується рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ч. 4 ст. 13). Тим самим держава створює од­накові умови для розвитку всіх форм власності, забезпечує їх рівний правовий захист.

Особливу увагу Основний Закон приділяє праву власності Українського народу, об'єктами власності якого є земля, її надра, ат­мосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шель­фу (ч. 1 ст. 13). При цьому від імені Українського народу права власни­ка здійснюють органи державної влади й органи місцевого самовряду­вання в межах, визначених Конституцією (ч. 1 ст. 13).

Однак стосовно землі, яка розглядається як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави (ч. 1 ст. 14), Конституція робить виняток, вказуючи на те, що право власності на землю гарантується і може набуватися і реалізовуватися громадянами, юридичними особами і державною відповідно до закону (ч. 2 ст. 14). Таким законом є Земельний кодекс України, який закріпив право при­ватної, комунальної і державної власності на землю (ч. З ст. 78).

Як відмічав В. Ф. Погорілко, державна і комунальна власність, зокрема основні об'єкти права державної і комунальної власності, за­кріплюються в Конституції переважно опосередковано (ст.ст. 41, 92, 116 та ін.). Це надає підстави зробити висновок про втрату державною власністю свого колишнього пріоритетного характеру та про непри­пустимість ототожнення загальнонародної власності (власності Українського народу) з державною власністю^[127].

У той самий час достатньо детально регламентується право при­ватної власності, яке виступає фундаментальною основою громадян­ського суспільства.

Закріплене в Радянській державі право особистої власності мало споживчий характер, бо було спрямовано виключно на задоволення особистих потреб людини в одязі, взутті, предметах обстановки тощо. На відміну від нього, право приватної власності є більш широким за обсягом та, поряд із споживчим, має і виробничий характер, оскільки передбачає власність на засоби виробництва.

Це право є правом людини, тобто правом будь-якої фізичної осо­би, оскільки Конституція використовує конструкцію «кожний» для визначення суб'єкта такого права. Більш того, оскільки в Конституції не має згадки про колективну (корпоративну) форму власності, то її слід розглядати як один із видів приватної власності поряд з індивіду­альною власністю. Отже, суб'єктами права приватної власності мо­жуть бути і юридичні особи^[128]. Разом із тим Основний Закон закріплює, що право приватної власності набувається в порядку, передбаченому законом (ч. 2 ст. 41). Інакше кажучи, законодавство може встановлюва­ти певні винятки по суб'єктах, об'єктах і за змістом цього права.

Конституція України встановлює зміст цього права, що включає правомочність володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ч. 1 ст. 41).

Однак, як відмічає В. К. Бабаев, останніми роками традиційна концепція права власності значно збагатилася численними соціальни­ми, економічними, природоохоронними й іншими правомочностями і зобов'язаннями. Звідси випливають зміни в юридичному змісті влас­ності, які знаходять широке відображення в сучасному законодавстві. Достатньо широко поширена концепція про реалізацію права власнос­ті через такі додаткові права (правомочності) власника:

1) право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благом;

2) право користування, тобто право використання корисних влас­тивостей блага для себе;

3) права управління, тобто вирішувати, хто і як буде забезпечува­ти використання блага;

4) права суверена, тобто права на відчуження, споживання, зміну чи знищення блага;

5) право на безпеку, тобто право на захист від експропріації блага та від шкоди з боку оточуючого середовища;

6) право на передачу блага у спадок;

7) право на безстроковість володіння благом;

8) заборона на використання блага способом, що завдає шкоду зовнішньому середовищу;

9) право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можли­вість стягнення блага для сплати боргу;

10) право на остаточний характер, тобто право на здійснення про­цедур і інститутів, що забезпечують поновлення порушених повноважень^[129].

З правом приватної власності тісно пов'язаний ще один інститут громадянського суспільства — вільне підприємництво. Без визнання права приватної власності заняття підприємницькою діяльністю для фізичних осіб є практично неможливим.

Основний Закон України закріплює, що кожен має право на під­приємницьку діяльність (ч. 1 ст. 42). Суб'єктами підприємницької ді­яльності, відповідно до законодавства України, можуть бути як фізичні (незалежно від їх громадянського стану), так і юридичні особи (неза­лежно від форми власності), у т. ч. іноземні, а також зарубіжні держави та міжнародні організації.

Активна підприємницька діяльність, що здійснюється на законних підставах у широких масштабах, сприяє динамічному розвитку еконо­міки держави і має велике соціальне значення, оскільки сприяє наси­ченню ринку товарами та послугами, залученню населення до праці й зменшенню рівня безробіття, збільшенню доходів державного бюдже­ту за рахунок оподаткування та, як наслідок, можливості збільшення розмірів виплат із бюджету у формі заробітних плат, пенсій, допомоги.

Визнання ж права на підприємництво породжує для держави певні обов'язки, що виступають як гарантії цього права, більш того — як сприяння і допомога приватному бізнесу. Державні органи не можуть відмовляти підприємству в реєстрації, посилаючись на недоцільність. Вони мають боротися з вимаганням (рекетом), рейдерством, захищати майно приватного підприємця так само, як і державну власність. Будь- який збиток, завданий підприємству з вини посадових осіб державних органів, підлягає відшкодуванню.

У той самий час держава встановлює певні обмеження. Зокрема, Конституція України визначає, що підприємницька діяльність депута­тів, посадових і службових осіб органів державної влади і місцевого самоврядування обмежується законом (ч. 2 ст. 42).

Крім того, держава забезпечує захист конкуренції в підприєм­ницькій діяльності. Не допускається зловживання монопольним ста­новищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції і недобросо­вісна конкуренція (ч. З ст. 42).

Перехід до ринкової економічної моделі обумовив і ступінь участі держави в управлінні економікою. На зміну державним планам еконо­мічного і соціального розвитку, в яких детально регламентувалися всі боки економічного життя (часто поза межами елементарної логіки та без урахування законів економіки), прийшли загальнодержавні про­грами економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України, в яких визначаються основні соціально-економічні параметри і пропорції, а також шляхи і засоби їх реалізації. їх розроб­ка, за Конституцією, покладена на Кабінет Міністрів України (п. 4 ст. 116), затвердження — на Верховну Раду України (п. 6 ч. 1 ст. 85), а здійснення — на органи виконавчої влади (п. 4 ст. 116, п. З ст. 119). На місцевому рівні аналогічні плани затверджують представницькі орга­ни місцевого самоврядування (ч. 1-2 ст. 143).

Важливе значення для забезпечення економічних основ громадян­ського суспільства має й інша низка конституційних положень:

- норми, що забороняють правомочності користування власністю в разі можливого завдання шкоди: заборона на використання власності на шкоду людині й суспільству (ч. З ст. 13); неприпус­тимість використання власності в разі завдання шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршен­ня екологічної ситуації і природних якостей землі (ч. 7 ст. 42);

- положення, яке закріплює нерушимість права приватної влас­ності (ч. 4 ст. 42);

- норми, що припускають можливість примусового (оплатного чи безоплатного) вилучення приватної власності: примусове відчуження об'єктів приватної власності може бути застосова­но тільки як виняток, по мотивах суспільної необхідності, на підставах та в порядку, передбаченому законом, та за умов по­переднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з подальшим повним відшкодуван­ням їх вартості допускається тільки в умовах військового та надзвичайного стану (ч. 5 ст. 42). Що ж до конфіскації майна, то вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі й порядку, встановленому законом (ч. 6 ст. 42).

Поряд з економічними основами громадянського суспільства, які є базовими щодо всіх інших і обумовлюють їх розвиток, у Конституції України закріплено й інші положення, які сприяють формуванню в Україні громадянського суспільства.

Насамперед необхідно виокремити широкий спектр прав і свобод, який відповідає міжнародним стандартам прав людини. Його закріпле­но у другому розділі Основного Закону України. Без цих прав і свобод неможливо уявити вільну людину — перший та найбільш важливий елемент громадянського суспільства.

Серед цих норм слід особливо відмітити ст.ст. 51-52, що визнача­ють основи охорони сім'ї, дитинства, материнства та батьківства з боку держави (ч. З ст. 51).

Сім’я є одним із найважливіших інститутів громадянського сус­пільства, тим середовищем, у якому зберігаються та передаються дітям моральні цінності, культурні традиції, що дозволяють засвоїти досвід минулих поколінь та зробити свій внесок у розвиток суспільства. Охорона сім’ї державою полягає у створенні соціально-економічних передумов існування здорового міцного сімейного союзу, який здатний повною мірою задовольняти потреби його членів. Держава охороняє сім’ю шляхом охорони прав її членів.

Конституція України закріплює право на охорону здоров 'я, медич­ну допомогу і медичне страхування (ч. 1 ст. 49). Здоров'я — одне з вищих невідчужуваних благ людини, без якого тією чи іншою мірою втрачають значення багато інших благ, цінностей. Охорона здоров я — це невід'ємна умова життя суспільства. Держава сприяє ефективному і доступному для всіх громадян медичному обслуговуванню. Громадяни мають право на отримання безплатної медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров'я, при цьому існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена (ч. З ст. 49).

Однією з найважливіших соціальних проблем, що постали остан­німи роками перед людством, стала охорона навколишнього природно­го середовища. Вона є особливо актуальною для України, яка пережила страшну Чорнобильську катастрофу — катастрофу планетарного мас­штабу, подолання наслідків якої та збереження генофонду Українського народу Конституція називає обов'язком держави (ст. 16).

Конституційним правом кожної людини в Україні є право на без­печне для життя і здоров'я навколишнє середовище та на компенсацію завданої порушенням цього права шкоди (ч. 1 ст. 50).

У громадянському суспільстві важливе місце відводиться духовно­культурному життю. Його складовою частиною є релігія. Вона тради- цінно протягом століть об'єднувала людей, справляла значний прямий чи опосередкований вплив на життя держави і виховання молодого покоління, будучи стрижнем духовної культури суспільства. Разом із тим релігійні догмати нерідко гальмували науково-технічний прогрес суспільства. Вибір світоглядних і духовних координат є правом членів громадянського суспільства.

Конституція України закріпила право на свободу світогляду і ві­росповідання, тобто свободу сповідувати будь-яку релігію або не спо­відувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колектив­но релігійні культи і ритуальні обряди, проводити релігійну діяльність (ч. 1 ст. 35).

Складовими частинами духовно-культурного життя суспільства є також освіта, наука, культура. Ці галузі діяльності людини, поряд із підприємництвом, є найбільш затребуваними у громадянському сус­пільстві. Вони пов'язані з його економічним і соціальним прогресом та утворюють передумови розвитку кожної людини, її культури та добробуту.

Право на освіту і свобода літературної, художньої, наукової та технічної творчості закріплені у ст.ст. 53 та 54 Основного Закону України.

Важливою складовою свободи особистості та відкритості суспіль­ства є політична та ідеологічна різноманітність, що закріплені в ч. 1 ст. 14 як принцип конституційного ладу України. Вони є передумовою свободи особистості в політичній сфері та багатопартійності.

Визнання ідеологічного різноманіття означає право кожної людини, політичної партії і громадської організації вільно розробляти, сповіду­вати і пропагандувати ідеї, теорії, концепції про економічний, соціаль­ний, політичний устрій суспільства, пропонувати практичні реко­мендації владі та суспільству, публічно захищати свої погляди тощо.

Звісно, державі набагато легше здійснювати свої функції в умовах примусового ідейно-політичного різноманіття. Вона не збігається тоді з організованою опозицією, не має потреби в проведенні складних і дорогих виборчих кампаній, не має незручностей з некерованою пре­сою тощо^[130].

Особливу небезпеку становить установлення державою якої- небудь однієї ідеології як обов'язкової. Саме це і забороняє ч. 2 ст. 14 Конституції України.

Гарантією свободи слова і вільного вираження своїх поглядів і переконань є заборона цензури, закріплена в ч. З ст. 14 Конституції України. Однак здійснення цих прав може бути обмежено законом у випадках, передбачених у ч. З ст. 14 Конституції.

Найбільш «суверенною» для держави сферою суспільного життя виступає політика, оскільки громадянське суспільство, будучи проти­вагою держави, прагне обмежити його діяльність політичною сферою, залишаючи всі інші галузі вільному вибору індивідів.

Але і в цій, політичній, сфері громадянське суспільство зберігає за собою певні інститути і механізми, що забезпечують контроль за ді­яльністю держави, обмеження її влади на користь громадянського суспільства (як це передбачено ідеєю конституціоналізму).

Ключовим з цієї точки зору положенням Основного Закону є ст. 5, яка визначила, що носієм суверенітету та єдиним джерелом державної влади в Україні є народ.

Проголошення Конституцією права народу здійснювати владу безпосередньо (шляхом виборів, референдумів та інших форм прямої демократії) є визнанням народу повноправним і пріоритетним суб'єктом політичної системи поряд із державою, політичними партія­ми та іншими суб'єктами^[131].

Цілком природно, що головну роль у здійсненні політичної влади відіграє держава, оскільки народ безпосередньо бере участь у здій­сненні влади лише періодично, як правило, при проведенні виборів і референдумів.

Разом із тим у демократичному суспільстві політична влада не зводиться до однієї тільки державної влади. Поряд з державою існують і інші її носії, які хоч і не наділені владними повноваженнями публіч­ного характеру, але беруть участь у здійсненні політичної влади, ви­користовуючи різні форми і методи. Серед них слід виокремити полі­тичні партії.

Стаття 6 Конституції СРСР 1977 року закріплювала політичне панування Комуністичної партії Радянського Союзу та служила норма­тивною основою для примата партійної влади над владою державною, їх фактичного зрощування.

Основний Закон України закріпив право громадян на об'єднання в політичні партії, громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, установлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей (ч. 1 ст. 36).

Недержавні об'єднання є одним із ключових елементів громадян­ського суспільства, бо сприяють розвитку у своїх членів духу співпра­ці, солідарності та відданості суспільству. Індивіди, що добровільно долучаються до групи з широким розбігом цілей серед її членів, набу­вають не тільки навичок кооперації та почуття громадської відпові­дальності за колективні дії, але й навчаються самодисципліні, терпи­мості та поважному ставленню до думки інших.

Наразі в зарубіжній та вітчизняній літературі дедалі частіше зу­стрічається думка про необхідність виокремлення суспільних відно­син, пов'язаних з підприємництвом, із сфери громадянського суспіль­ства. Ця пропозиція оформилася в полісекторну модель суспільства.

Полісекторна модель суспільства схематично представляє струк­туру сучасного суспільства у вигляді декількох (трьох-п'яти) секторів і стисло характеризує основні напрями взаємодії між ними. Вона дає відповідь на питання про структуру сучасного демократичного сус­пільства, а дослідження в тій чи іншій країні розміру і впливу кожного із секторів, пропонованих полісекторною моделлю, дає досить пра­вильне уявлення про рівень демократизму в державі й виявляє існуючі в суспільстві проблеми.

Полісекторну модель суспільства запропонували американські дослідники в 1970-х роках у вигляді моделі, яка передбачала поділ суспільства на три сектори. Трисекторна модель досі є базовою, і прак­тично всі дослідники, що пропонують свої варіанти полісекторної мо­делі суспільства, використовують всі або більшість із секторів, що ви­діляються в трисекторній моделі.

Перший сектор традиційно називають «публічним». Деякі вчені пропонують вважати першим сектором державу, однак слід зауважити, що, по-перше, недостатньо зрозуміло, що саме вони мають на увазі під державою — весь державний апарат, окремі державні органи і т. д. По-друге, у такому разі за межами поділу на сектори залишаються ор­гани місцевого самоврядування, які в демократичних країнах, так само як і державні органи, є органами публічної влади. Отже, видається більш коректним до першого сектору вважати належними органи пу­блічної влади, яка на сучасному етапі представлена органами держав­ної влади та органами місцевого самоврядування (муніципального управління).

Другий сектор традиційно називають «бізнес-сектором», «при­ватним сектором», «приватним прибутковим сектором», «ринком». Якщо окреслити межі бізнес-сектора більш точно, то в нього входять суб'єкти підприємницької діяльності: фізичні особи та юридичні осо­би, які засновані не на державній формі власності.

Деякі дослідники вважають, що порядок згадки секторів повинен бути іншим. Хтось просто перераховує сектори не в традиційному по­рядку, ніяк не аргументуючи це, хтось спеціально звертає увагу на цей факт і пропонує на першому місці розмістити приватний сектор, а на другому — публічний. Наприклад, американський дослідник К. Ганн аргументує свою позицію так: «Перший сектор — це корпорації, ме­тою яких є отримання прибутку, і малий бізнес. Перший сектор є сер­цем економіки... Другий сектор складається з органів державного управління на державному, місцевому та федеральному рівнях. Уряд (в ідеалі) перебуває під демократичним контролем і ієну є для громадян» ^в:.

Однак навряд чи можна погодитися з такою пропозицією. Якщо розміщувати сектори в певній послідовності, то, видається, першим сектором обов'язково буде публічний сектор. По-перше, саме на його рівні вирішується питання, чи будуть взагалі існувати інші сектори, і якщо так, то які саме і в якому обсязі вони будуть подані. По-друге, на рівні публічного сектора здійснюється правове регулювання всіх сек­торів. Визнаючи пріоритет публічного сектора, можна навести анало­гію з теорією поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судо­ву. Теоретично всі три гілки повинні бути рівними, але навряд чи це можливо, хоча б з огляду на те, що більшість норм, за якими форму­ються і функціонують органи виконавчої та судової влади, встановлю­ють органи законодавчої влади.

Що стосується третього сектора суспільства, то він традиційно асоціюється з громадянським суспільством.

Трисекторна модель суспільства в чомусь схожа з теорією поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. І модель і теорія мають на увазі наявність трьох незалежних один від одного елементів. І модель і теорія припускають не просто їх наявність, а певну роль кожного із секторів (галузей), ретельно опрацьовані правила взаємодії, можливість взаємного впливу і контролю функціонування один одного.

Таким чином, громадянське суспільство — це відносно незалежна від держави сфера життєдіяльності людей, які індивідуально або через

¹³² Gunn C. E. Third-sector development: making up for the market / C. E. Gunn. — Ithaca. N.Y. : Cornell University Press. 2004. — P. 2. утворювані в різних формах об'єднання реалізують та захищають свої права та інтереси, взаємодіючи з іншими особами та об'єднаннями. Отже, у громадянському суспільстві можна виокремити статичні та динамічні структурні елементи. До статичних структурних елементів громадянського суспільства належать:

- людина (адже суспільство — це завжди поєднання людей), причому людина має бути вільною, рівною в правах з іншими, а також активним членом суспільства;

- об'єднання людей — вони мають бути вільними, незалежними від держави, а основною метою їх функціонування має бути сприяння реалізації різноманітних інтересів членів суспільства та їх захисту.

До динамічних елементів громадянського суспільства належать відносини «людина — людина», «людина — об'єднання людей», «об'єднання людей — об'єднання людей».

Таким чином, громадянське суспільство виступає як передумова формування конституціоналізму, сприяючи самообмеженню публічної влади на користь суспільства. Роль громадянського суспільства є над­звичайно важливою тому, що воно дозволяє залучати до цього процесу широкі верстви населення, підвищуючи рівень їхньої довіри до пу­блічної влади.

1.4.