КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

Анотація. Вивчається правовий статус людини і громадянина як інститут конституційного права і такі його елементи, як принципи правового статусу людини і громадянина, конституційні права, свободи та обов’язки особистості, їх класифікація, гарантії реалізації та захисту прав та свобод, основні міжнародно-правові акти в галузі прав людини і конституційне законодавство України.

- зміст і співвідношення понять «правовий статус особи», «конституційний статус особистості», «правове становище особи»;

- відмінність між поняттями «права людини» і «права громадянина», їх співвідношення з понят­тям «права особистості»;

- роль конституційно-правового інституту людини і громадянина в конституційному праві України;

- принципи правового статусу людини і громадянина;

- юридичну природу конституційних прав і свобод людини і громадянина;

- класифікацію прав, свобод і обов’язків особистості;

- зміст поняття «гарантії реалізації і захисту прав та свобод особистості», їх роль в правовому статусі особи;

- основні види міжнародно-правових актів про права людини, їх роль в конституційному зако­нодавстві України.

Ключові поняття та терміни: конституційно-правовий статус людини і громадянина, права людини, права громадянина, права особистості, принципи правового статусу особистості, сво­бода, рівноправність, гарантії прав і свобод особистості.

Правовий статус людини і громадянина як інститут конституційного права. Конституцій­но-правовий інститут статусу людини і громадянина займає центральне місце в системі конституційного права України, що випливає з ч. 4 Преамбули Конституції, в якій під­креслюється, що її прийняття обумовлено турботою про права і свободи людини та гідні умови її життя, і ст. З, яка встановлює найважливіший принцип конституційного ладу України, згідно з яким «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і без­пека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Центральне місце правового статусу людини і громадянина в конституційному праві України випливає не тільки зі змісту наведених вище конституційних положень, але певним чином і формалізовано місцем відповідного розділу в Конституції України (II, що міститься в структурі діючого Основного Закону) і його обсягом (цей розділ найбільший за кількістю статей і включає в себе 48 статей із загального числа 166 статей і 17 пунктів Перехідних по­ложень, тобто охоплює понад чверть такого роду структурних підрозділів).

Конституція України виходить із принципу поділу всіх прав особистості на дві групи прав: права людини і права громадянина. Початок такого розмежування було покладено французькою Декларацією прав людини і громадянина 1789 р., в якій знайшли своє нор­мативне закріплення ідеї природно-правової теорії, згідно з якою право підрозділяється на природне право, що склалося внаслідок закріплення поведінкових стереотипів людей, встановлених згодом у формі правових звичаїв, в переддержавну епоху існування суспіль­ства, і право позитивне (волеустановлююче), як правила поведінки, закріплені державою з необхідності врегулювання принципово нових відносин, що виникли у зв’язку з усклад­ненням соціальної структури і досі невідомих людській спільноті. Згодом такий підхід був перенесений і на суб’єктивне право, у зв’язку чим виникла необхідність розрізнення прав людини, що мають природний початок, і прав громадянина — суб’єктивних прав особис­тості, офіційно визнаних законами держави.

Права людини — це природні, невідчужувані, природжені права особистості. Голов­ною ознакою прав людини є вказівка на їх природний характер. Цим підкреслюється, що вони мають природне походження, склалися в додержавну епоху розвитку людства як правові звичаї і являють собою природне право, тобто не мають державно-правової природи.

Права громадянина, навпаки, похідні від волі держави, і кожен громадянин, тобто осо­ба, що перебуває в стійкому політико-правовому зв’язку з державою, що виражається в їх взаємних правах та обов’язках, набуває їх у зв’язку з тим, що вона, в порядку визначеному законом, визнається громадянином — членом цього політичного союзу — цієї держави.

У тексті Конституції України легко розрізняти права людини і права громадянина, оскільки в тих випадках, коли мова йде про права людини, використовуються такі слова, як «кожен», «кожна людина», «усі люди», «ніхто з людей», «працюючі» і т. п. Коли ж ма­ються на увазі права громадянина, то обов’язково є вказівка на громадянський стан осо­би, і тому використовуються слова«громадяни», «громадяни України» тощо.

Таким чином, всі люди, що знаходяться на території України, мають закріплені в її Конституції права людини, однак носіями прав громадянина можуть бути лише грома­дяни України.

Виходячи з невідчужуваного, наддержавного характеру прав людини, часом виникає питання про те, що їх перелік недоцільно вносити в текст конституції, мовляв, вони і так, незалежно від волі держави, існують самі по собі. Однак конституція в даний час в умовах демократії розглядається не тільки як Основний Закон держави, а й Основний Закон сус­пільства, який втілює в собі основні вимоги звичаїв, традицій, моралі та інших соціальних норм. Крім того, вказівки на правові можливості людини необхідні в конституційному тексті не тільки для інформування людей про наявність таких прав, але і для надання та­ким правам сили загальнообов’язкових для держави приписів, показує на коло можливих вимог особистості до держави як до суб’єкта, зобов’язаного гарантувати їх реалізацію у життя.

Слід мати на увазі, що поняття «правовий статус особи» містить у собі права, свободи і обов’язки особистості, закріплені в законах держави, а поняття «конституційний статус особистості» — лише права, свободи і обов’язки особистості, закріплені в конституції, тому конституційний статус особистості розглядається як основа, ядро правового статусу особистості. Крім того, слід звернути увагу на те, що конкретна особистість, крім прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, може бути носієм і інших прав, обов’язків, заборон, зумовлених його місцем роботи, родом занять, професією, громадською діяль­ністю і т.п., які можуть бути закріплені на рівні підзаконних актів. Такого роду правила охоплюються поняттям «правовий модус особистості», який однаковий лише для окре­мих категорій людей, об’єднаних певними правилами поведінки під час виконання ними виробничих, навчальних, громадських та інших завдань за місцем їх роботи, навчання або іншої діяльності або перебування в певних установах.

Правовий статус особистості є головним фактором, що визначає місце особистості в системі різноманітних зв’язків, які залучають людину до процесу соціального спілкуван­ня. Разом з тим існує цілий ряд обставин, які відіграють велику роль у формуванні цьо­го статусу, їх можна назвати предстатусними елементами, оскільки саме вони зумовлю­ють правовий статус конкретної особи. Це, перш за все, громадянські стани особистості (громадянство, іноземство, безгромадянство), правосуб’єктність особистості і принципи правового статусу особистості. Поряд з цим виділяються і післястатусні елементи: гаран­тії прав і свобод особистості, які на відміну від самого статусу відображають не просто каталог закріплених прав, свобод і обов’язків, а встановлюють фактори, що забезпечують їх реалізацію та захист.

Тому поняття «правовий статус особи» використовується і в широкому сенсі: не тільки як система прав, свобод і обов’язків особистості, але і як сукупність самого статусу з його передстатусними та післястатусними елементами.

Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина. Принципи конститу­ційно-правового статусу людини і громадянина — це основоположні ідеї, керівні начала, покладені в основу всієї системи прав, свобод і обов’язків особистості, вони виступають в якості своєрідного фундаменту цієї системи, задають її основні параметри.

При цьому принципи правового статусу людини і громадянина не можуть бути зведені до якогось одного права і не можуть бути сформульовані як якесь суб’єктивне право (як «міра можливої поведінки суб’єкта») або як якийсь юридичний обов’язок («як міра на­лежної поведінки суб’єкта»), вони дійсно відображають у своєму змісті найбільш загальні підходи, що визначають основи правового становища особистості.

Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні закрі­плені у II розділі Української Конституції. До їх числа слід віднести принципи:

- свободи (ст. 21);

- рівноправності (ст. 21);

- невід’ємності і непорушності прав і свобод людини (ст. 21);

- невичерпності прав і свобод особистості тільки положеннями Конституції (ч.І, ст. 22);

- гарантованості прав і свобод особистості (ч.І, ст. 22);

- неможливості скасування конституційних прав і свобод особистості (ч.2, ст. 22);

- недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод особистості при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів (ч.З, ст. 22);

- вільного розвитку особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи ін­ших людей (ст. 23);

- наявності у людини обов’язків перед суспільством (ст. 23);

- рівності конституційних прав і свобод громадян (ч.І, ст. 24);

- рівності громадян перед законом (ч.І, ст. 24);

- заборони привілеїв і обмежень по різних соціальних характеристиках особистості (ч.2, ст. 24);

- рівності прав чоловіків і жінок (ч.З, ст.

- заборони позбавлення громадянства України (ч.І, ст. 25);

- заборони позбавлення права громадянина на зміну громадянства (ч.І, ст. 25);

- заборони вигнання громадянина України за межі України (ч.2, ст. 25);

- заборони выдачи громадянина України іншій державі (ч.2, ст. 25,);

- гарантування опіки і захисту України своїм громадянам, які перебувають за її меж­ами (ч.З, ст. 25);

- рівності прав, свобод і обов’язків іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, з громадянами України, за винятками, встановленими Конституцією, законами і міжнародними договорами України (ч. 1, ст. 26);

- можливості надання притулку іноземцям та особам без громадянства (ч.2, ст. 26).

Основоположними принципами правового статусу особистості виступають принцип свободи і принцип рівноправності.

Принцип свободи характеризує природний стан народу і окремої людини, який поля­гає в можливості діяти на свій розсуд і знаходить своє концентроване вираження у фор­мулі: «Людині дозволено все, що прямо не заборонено законом».

Принцип рівноправності як інша основоположна засада правового статусу особис­тості полягає в тому, що за кожною особою закріплюється однаковий набір прав, сво­бод і обов’язків, встановлюється однакова міра юридичної відповідальності за одна­кові правопорушення. Поняття «рівноправність» в буквальному прочитанні означає тільки рівність прав, але насправді розглядається в конституційному праві як юридич­на рівність прав, свобод, обов’язків, законних інтересів і відповідальності. Виходячи з його значимості, що визначає сутність правового статусу особистості, принцип рів­ноправності в Конституції України закріплено як в загальній формулі (ст. 21), так і в ряді інших положень, що підкреслюють важливість окремих його складових: принцип рівності конституційних прав і свобод громадян (ч.І, ст. 24); принцип рівності грома­дян перед законом (ч.І, ст. 24); принцип заборони привілеїв і обмежень по різних со­ціальних характеристиках особистості (ч.2, ст. 24); принцип рівності прав чоловіків і жінок (ч.З, ст. 24); принцип рівності прав, свобод і обов’язків іноземців та осіб без гро­мадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, з громадянами України, за винятками, встановленими Конституцією, законами і міжнародними договорами України (ч.І, ст. 26).

Крім цього принцип рівноправності в Конституції України встановлено також і для сфери сімейних відносин: рівність прав і обов’язків подружжя у шлюбі (ст. 51); рівність дітей в шлюбі незалежно від їх походження, а також того, народжені вони у шлюбі чи поза шлюбом (ч.2, ст. 52).

Принцип невід’ємності і непорушності прав людини полягає в тому, що держава ні за яких обставин не може позбавити людину цих прав, а також відмовитися від їх поваги і захисту (ст. 21).

Принцип невичерпності прав і свобод особистості тільки положеннями Конституції (ч.І, ст.22) означає, що перелік прав і свобод особистості, закріплений в її тексті, не ви­черпує каталог прав особистості, вони відповідно до ч.І, ст. 92 Конституції визначаються виключно законами, тобто вони, крім Основного Закону, можуть міститися (і закріплю­ються) в звичайних законах.

Принцип гарантованості прав і свобод особистості (ч.І, ст.22) декларує, що держава не тільки проголошує певний звід прав і свобод, а й створює умови для їх реалізації і захисту.

Принцип неможливості скасування конституційних прав і свобод особистості (ч.2, ст.22) зводиться до того, що держава не має право скасувати закріплені в Конституції України права і свободи особистості.

Принцип неприпустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод особис­тості при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів (ч.З, ст.22) гово­рить про те, що прийнятими в державі новими законами вже існуючі в Конституції та інших законах права особистості не можуть бути звужені в змісті та обсязі.

Принцип вільного розвитку особистості, якщо при цьому не порушуються права і сво­боди інших людей (ст.23), передбачає можливість кожної людини брати участь в еконо­мічному, політичному, соціальному та культурному житті, вести здоровий спосіб життя, здобувати знання, займатися творчою діяльністю, подорожувати, користуватися благами сучасної цивілізації.

Принцип наявності у людини обов’язків перед суспільством (ст.23) випливає з нероз­ривного зв’язку суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, оскільки реалізації певного суб’єктивного права одного суб’єкта в конкретних правовідносинах завжди кореспондує відповідний йому юридичний обов’язок іншого суб’єкта;

Ряд принципів спрямований на реалізацію ідеї захисту вибору особою свого громадян­ського стану і неможливості держави вирішувати за неї ці питання: принцип заборони на позбавлення громадянства України (ч.І, ст.25); принцип заборони на позбавлення права громадянина на зміну громадянства (ч.І, ст.25), а також принцип заборони на вигнання громадянина України за межі України (ч.2, ст.25);

Із захистом прав і свобод особистості пов’язані також: принцип заборони на видачу громадянина України іншій державі (ч.2, ст.25); принцип гарантування опіки та захисту України своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч.З, ст.25); принцип можливості надання притулку іноземцям та особам без громадянства (ч.2, ст.26).

Поняття і юридична природа конституційних прав і свобод людини і громадянина. Значна, в рамках Конституції, кількість статей, розміщених у II розділі, за відсутності легально визначеного розподілу його на відповідні підрозділи вимагає доктринальної структуриза- цїї у групи статей, що утворюють певні конституційно-правові інститути:

1) інститут принципів конституційно-правового статусу людини і громадянина (ст. ст. 21-26);

2) інститут особистих (громадянських) прав і свобод людини (ст. ст. 27- 35, 40);

3) інститут політичних прав і свобод громадян (ст. ст. 36- 39);

4) інститут економічних прав людини (ст. ст. 41-42);

5) інститут соціальних прав особистості (ст. ст. 43-49);

6) інститут екологічних прав людини (ст. 50);

7) інститут рівності сімейних прав подружжя і рівності прав дітей (ст. ст. 51- 52);

8) інститут культурних прав і свобод людини (ст. ст. 53- 54);

9) інститут юридичних гарантій прав і свобод особистості (ст. ст. 55- 64);

10) інститут юридичних обов’язків особистості (ст. ст. 65-68, ч. 2, ст. 53) і юридичних обов’язків батьків і дітей (ч. 2, ст. 51).

Головне місце в другому розділі Конституції України відведено суб’єктивним правам і свободам людини і громадянина, що прямо випливає з назви цього розділу: «Права, сво­боди та обов’язки людини і громадянина». При цьому правам відведено більше половини (27 з 48) статей зазначеного розділу.

Окремому аналізу підлягає питання співвідношення термінів «права людини й гро­мадянина» і «свободи людини й громадянина», яке є досить актуальним для сучасної науки конституційного права, оскільки не існує узгодженої точки зору із цього при­воду.

Відмінність між термінами «право» і «свобода» складається в тому, що «право» перед­бачає певні позитивні дії з боку держави. Наприклад, право на освіту передбачає, що дер­жава створить певні умови для того, щоб людина мала можливості реалізувати це право — створить навчальні заклади, підготує вчителів, встановить державні стандарти освіти й т. п. Відносно «свободи», то тут ситуація протилежна, оскільки «свобода» передбачає невтручання у внутрішній світ людини (свобода думки та слова, свобода віросповідання).

Наприклад, держава не може втручатися у ваш внутрішній світ або впливати на хід влас­них думок (Ю. Тодика).

Аналізуючи терміни «права людини» і «права громадянина», потрібно відзначити, що права людини мають природний характер, оскільки людина одержує свої права від наро­дження, а держава, у свою чергу, може їх закріпити або не закріпити в Основному Законі. А права громадянина — це права, які мають позитивний характер і закріплюються за осо­бою, що має громадянство відповідної держави.

Етимологічно «інтерес» — це: а) увага до кого-, чого-небудь, інтерес кимось, чимось; цікавість, захоплення; б) вага; значення; в) те, що найбільше цікавить кого-небудь, що представляє зміст чиїхось думок і турбот; г) прагнення, потреби; д) те, що йде на ко­ристь кому-небудь, чому-небудь, відповідає чиїм-то прагненням, потребам; користь, вигода.

У загальносоціологічному значенні категорія «інтерес» розуміється як об’єктивно іс­нуюча й суб’єктивно усвідомлена соціальна потреба, як мотив, стимул, збудник, спо­нукання до дії; у психології — як відношення особистості до предмета, як до чого для нього цінного. У юридичних актах термін «інтерес», з огляду на його як етимологічне, так і загальносоціологічне, психологічне значення, уживається в широкому або вузько­му значенні як самостійний об’єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється або блокується нормативними засобами.

Конституційний Суд України у справі про охоронюваний законом інтерес виніс Рішен­ня № 18-рп/2004 від 1 грудня 2004 р., яким надав офіційне тлумачення поняттю «охоро­нюваний законом інтерес», що вживається в частині першій ст. 4 Цивільного процесуаль­ного кодексу України й інших законах України. У логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права» інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним і/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення інди­відуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, сус­пільним інтересам, справедливості, сумлінності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадянина. Співвідношення інди­відуальних та колективних прав. Права особистості вельми складне і різноманітне явище, яке можна класифікувати за різними підставами:

в залежності від характеру прав, їх природного або національного походження (при­родних або національних коренів) на: права людини і права громадянина;

в залежності від змісту (сфер суспільного життя, в яких вони здійснюються) на: особис­ті (громадянські); політичні; економічні; соціальні; екологічні; сімейні; культурні;

в залежності від форми закріплення на: конституційні (тобто такі, які закріплені ви­ключно в Конституції України); ті, які закріплені в законах України; закріплені в міжна­родно-правових актах, ратифікованих Україною;

в залежності від їх соціальної значущості на: основні, ті, які відображають головні соці­альні інтереси особистості, необхідні для її існування та розвитку (основними визнають­ся всі права, що містяться в тексті Конституції), та інші, неосновні, ті, які не є життєво необхідними (прикладом останніх можуть служити право громадян висувати кандидатів в народні депутати);

в залежності від громадянського стану особи на: права громадян України; права іно­земних громадян і осіб без громадянства (згідно із законодавством України вони фактич­но зрівняні в правах);

в залежності від характеру суб’єктів на: індивідуальні, ті, які можуть здійснюватися людьми окремо і незалежно один від одного (наприклад, право на об’єднання в політичні партії), і колективні права, ті, реалізація яких може здійснюється лише групою осіб спіль­но один з одним і неможлива відповідно до законодавства самостійно (наприклад, право на страйк);

в залежності від ролі держави в їх здійсненні на: негативні (держава повинна утримува­тися від конкретних дій по відношенню до індивіда), наприклад, право на свободу світо­гляду і віросповідання та позитивні (держава надає особі певні блага і сприяє реалізації нею своїх прав), наприклад, право на житло;

залежно від груп прав, нормативно встановлених на певних історичних етапах розви­тку людства, на: права першого покоління (особисті і політичні права), права другого по­коління (економічні і соціальні права), права третього покоління (права народів).

Конституція України закріплює такі особисті (громадянські) права людини: право на життя (ч.І, ст. 27); право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ч.2, ст. 27); право на повагу до гідності (ч.І, ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність (ч.І, ст. 29); право затриманого в будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ч.4, ст. 29); право на недоторканність житла (ч.І, ст. ЗО); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспон­денції (ч.І, ст. 31); право на невтручання в особисте і сімейне життя (ч.І, ст. 32); право знайомитися з відомостями про себе в органах державної влади, органах місцевого само­врядування, установах і організаціях (ч. З, ст.32); свобода пересування, право на вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України (ч.І, ст. 33); свобода думки, слова, право на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34); право віль­но збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або іншими способами (ч.І, ст. 34); право на свободу світогляду і віросповідання (ч.І, ст. 35); право направляти індивідуальні чи колективні звернення або особисто звертатися до ор­ганів державної влади, органи місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Політичні права громадян, закріплені Конституцією України: право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ч.І, ст. 36); право на участь у про­фесійних спілках (ч.З, ст. 36); право на участь в управлінні державними справами, у все­українському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування (ч.І, ст. 38); право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ч.І, ст. 39).

Економічні права людини, закріплені Конституцією України: право володіння, корис­тування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ч.І, ст. 41); право користування об’єктами права державної та комунальної власності (ч.З, ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ч.І, ст. 42).

Соціальні права особистості, закріплені Конституцією України: право на працю (ч.І, ст.43); право на належні, безпечні і здорові умови праці (ч.4, ст.43); право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (ч.4, ст.43); право на своєчасне одержання вина­городи за працю (ч.7, ст.43); право на страйк (ч.І, ст.44); право працюючих на відпочинок (ч.І, ст.45); право на соціальний захист (ч.І, ст.46); право на житло (ч.І, ст.47); право на достатній рівень життя для себе і своєї сім’ї (ст.48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ч.І, ст.49).

Екологічні права людини, встановлені Конституцією України: право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ч.І, ст.50); право на відшкодування шкоди, заподіяної пору­шенням права на безпечне довкілля (ч.І, ст.50); право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту та право на поширення такої інформації (ч.2, ст.50).

Культурні права особистості, закріплені Конституцією України: право на освіту (ч.І, ст. 53); свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ч.І, ст.54), право на захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст.1, ст.54) ; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ч.І, ст.54).

Однією з актуальних і складних конституційно-правових проблем є питання про спів­відношення індивідуальних і колективних прав. Різні підходи до його вирішення базу­ються на різних, часом протилежних, посиланнях і тому пропонують різні його рішення. Одні говорять про домінування індивідуальних прав над колективними (сучасна природ­но-правова теорія), інші — про пріоритет колективних прав в їх співвідношенні з індиві­дуальними (соціалістичне і комуністичне вчення).

Саме по собі поняття «колективні права» об’єднує два різновиди: права великих соці­альних спільнот — народів, націй і права інших асоціацій, наприклад, трудових колективів.

Індивідуальні та колективні права тісно пов’язані один з одним, проте вони мають різ­ну природу, яка визначається різними цілями інтересами їх різних носіїв, і тому не мож­на говорити про колективні права як про суму індивідуальних прав декількох суб’єктів і навпаки. Так, право нації на самовизначення не зводитися до суми прав кожної особи, котра зараховує себе до цієї нації, на самовизначення, такого індивідуального права не існує. У той же час право на участь в мітингах та інших маніфестаціях є індивідуальним і не являє собою колективного права. Кожен учасник такої маніфестації приймає рішен­ня про свою участь в ній індивідуально, в силу тих чи інших факторів.

Очевидно, що не можна пригнічувати індивідуальні права, посилаючись на інтереси колективу, суспільства і держави, але, з іншого боку, егоїстичні інтереси особи не повинні протиставлятися колективним інтересам. Вирішення цієї проблеми вбачається в необхід­ності пошуку такої моделі нормативної системи індивідуальних і колективних прав, яка б спочатку передбачала конфлікт їх інтересів.

Конституційні обов’язки людини і громадянина. Конституційно-правовий інститут обов’язків людини і громадянина базується на закріпленому в ст.23 Конституції України принципі наявності у людини обов’язків перед суспільством, які є невід’ємним елемен­том конституційно-правового статусу людини і громадянина. Права особистості невід­дільні від обов’язків. Відомий вислів «немає прав без обов’язків і немає обов’язків без прав» відображає їх діалектичний взаємозв’язок в конкретних правовідносинах, в яких суб’єктивному праву одного суб’єкта відповідає юридичний обов’язок іншого суб’єкта. Відсутність такої кореспонденції фактично означає відсутність самого права.

На відміну від конституційних прав і свобод, які представляють закріплену в Консти­туції міру можливої поведінки особи, конституційні обов’язки встановлюють міру належ­ної поведінки, передбачену Основним Законом.

Конституційним обов’язкам присвячені чотири заключні статті II розділу Конституції України (ст. ст. 65- 68). Вони охоплюють всі сфери суспільного життя і за такою ознакою, з урахуванням громадянського стану особи, за аналогією з конституційними правами і свободами можуть бути поділені на кілька груп:

- особисті обов’язки людини — обов’язок дотримання Конституції і законів України (ч.І, ст. 68); обов’язок не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч.І, ст. 68);

- політичні обов’язки громадян України: захищати Вітчизну, незалежність і територі­альну цілісність України (ч.І, ст. 65); обов’язок поважати державні символи України (ч.І, ст. 65); обов’язок проходити військову службу відповідно до закону (ч.2, ст. 65);

- економічні обов’язки людини: платити податки і збори в порядку і розмірах, перед­бачених законом (ч.І, ст. 67); обов’язок відшкодовувати завдані збитки природі та куль­турній спадщині (ст. 66);

- економічні обов’язки громадян України: подавати до податкових інспекцій деклара­ції про свій майновий стан та доходи за минулий рік (ч.2, ст. 67);

- соціальні обов’язки людини, що стосуються аліментних відносин батьків і дітей: обов’язок батьків утримувати своїх дітей до їх повноліття (ч.2, ст. 51); обов’язок повно­літніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ч.2, ст. 51);

- екологічні обов’язки людини: не завдавати шкоди природі (ст. 66);

- культурні обов’язки людини: отримати повну загальну середню освіту (ч.2, ст. 52); не завдавати шкоди культурній спадщині (ст. 66).

Зазначені вище конституційні обов’язки знаходять свій розвиток в поточному законо­давстві. Нарівні підзаконних актів, відповідно до Конституції України (ч.І, п.1, ст. 92), ні права і свободи людини і громадянина, ні їх обов’язки закріплюватися не можуть.

Гарантії реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні. Права людини і громадянина, безумовно, є головним елементом правового статусу особи, однак вони говорять лише про потенційну можливість особи набувати певні передбачені ними блага, саме ж користування цим правом охоплюється поняттям «реалізація права» і свідчить про його виведення зі статичного стану, стану спокою, в стан дії, стан здійснення.

Закріпити те чи інше право в нормативному джерелі значно простіше, ніж створити передумови для його реалізації. Широкий перелік прав і свобод особистості, закріплений в конституції, ще не свідчить про наявність можливостей у простих людей скористати­ся цими правами, надає їм характер порожніх нічим не забезпечених обіцянок, виглядає лише як декорація правової державності. У зв’язку з цим ще в Декларації прав людини і громадянина (Франція, 1789р.) було встановлено: «Будь-яке суспільство, в якому не за­безпечено користування правами і не проведено поділ влади, не має конституції».

У тому випадку, коли скористатися закріпленим в конституції правом все ж не вдалося, повинні існувати юридичні механізми, що забезпечують можливість відновлення пору­шеного права, компенсації заподіяної шкоди, притягнення до відповідальності винних.

У зв’язку з цим в сучасних конституціях поряд з переліком закріплених прав фіксують­ся і гарантії їх реалізації та захисту.

Гарантії прав і свобод — це умови і засоби, що забезпечують можливість їх реалізації та захисту.

Гарантії прав і свобод можуть бути класифіковані за різними підставами: за територією дії (міжнародно-правові та внутрішньодержавні), за формою закріплення (конституцій­ні, законодавчі та підзаконні) і ін.

Однією з найважливіших класифікацій гарантій прав і свобод є їх підрозділ на загальні і спеціальні. До загальних гарантій відносять економічні, політичні, соціальні та культур­ні гарантії. Спеціальними гарантіями визнаються юридичні гарантії.

Загальні гарантії являють собою основні умови існування демократичного суспільства, без яких неможлива реалізація і захист прав і свобод особистості. Це, зокрема, функціо­нування економіки на основі різних і рівноправних форм власності, наявність реальних можливостей участі людей в політичному житті, створення механізмів контролю за діяль­ністю держави з боку громадянського суспільства, наявність високого рівня загальної та правової культури у громадян.

Юридичні гарантії можна поділити на матеріальні (тобто пов’язані з наявністю право­вих норм, що визначають конкретні права, обов’язки і заборони, заходи профілактики правопорушень і заходи юридичної відповідальності), інституційні (закріплюють систему судових і правоохоронних органів, інших органів державної влади та місцевого самовря­дування, покликаних захищати і забезпечувати права і свободи) і процесуальні, що ви­значають порядок реалізації прав і свобод та діяльності органів держави і посадових осіб.

Конституція України разом з правами і свободами людини і громадянина закріплює широкий перелік гарантій прав і свобод.

У тексті Основного Закону вони найчастіше позначаються словами: «гарантується», «забезпечується», «держава сприяє», «дбає», «забороняється», але такого роду уточнюючі слова при характеристиці тієї чи іншої гарантії можуть бути і опущені.

Гарантії прав і свобод особистості містяться в ряді розділів Конституції України, але найбільше вони закріплені в І розділі у формі норм-принципів і в II розділі. При цьому в другому розділі в більшості статей, що встановлюють те чи інше право, в одній частині конкретної статті декларується саме конституційне право (свобода), а в іншій частині, більш об’ємною за змістом, викладаються гарантії цього права або межі його здійснення у вигляді заборон і винятків з нього, а також процесуальні форми їх здійснення.

Окрема група статей другого розділу (ст. ст.55-64) присвячена виключно юридичним гарантіям захисту прав і свобод особистості.

При закріпленні ряду особистих (громадянських) конституційних прав і свобод зако­нодавець безпосередньо використовує термін «гарантується» замість терміна «право», на­приклад, вч. 1, ст. ЗО: «кожному гарантується недоторканність житла».

У той же час, при закріпленні юридичних гарантій часто використовується термін «право», наприклад, уст. 55, ч.З записано: «Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Це можна пояснити тим, що головна роль у формуванні загальних гарантій прав і свобод покладається на дер­жаву. Людина при реалізації більшості своїх суб’єктивних прав рідко замислюється про загальні гарантії їх здійснення. Необхідність же в юридичних гарантіях виникає тоді, коли порушено якесь суб’єктивне право, тому перші активні дії щодо захисту цього права ви­ходять від суб’єкта, право якого порушено, і, в даному випадку, сама можливість такого звернення за допомогою до органів держави за захистом порушеного права, у свою чергу, оформляється за допомогою поняття «право».

Конституційні гарантії, зокрема, складають:

1) право на судовий захист (ст. 55 Конституції України) — кожний має право на оскар­ження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Якщо були використані всі національні за­соби захисту прав і свобод, але це не дало очікуваних результатів, то кожний має право звертатися за захистом своїх прав до відповідних міжнародних судових установ або між­народних організацій, членом або учасником яких є Україна;

2) право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної: незаконними рішеннями, діями або без­діяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України);

3) право знати свої права і обов’язки (ст. 57 Конституції України) закони та інші норма­тивно-правові акти, які визначають права й обов’язки громадян, повинні бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Закони й інші нормативно-пра­вові акти, які визначають права й обов’язки громадян, не доведені до відомості населення у встановленому законом порядку, є недійсними;

4) право на професійну правничу допомогу (ст. 59 Конституції України) — у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожний є вільним у виборі захисника своїх прав. Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвока­тура;

5) право не виконувати явно злочинні розпорядження або накази (ст. 60 Конституції Укра­їни) — ця правова норма дозволяє підлеглим особам використовувати власну точку зору при виконанні наказу і, якщо він є незаконним, відмовитися від його виконання. При цьому їх не можна покарати за відмову виконати явно злочинний наказ або розпоряджен­ня. За віддачу і виконання явно злочинного розпорядження або наказу наступає юридич­на відповідальність;

6) неможливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності одного виду за те саме правопорушення (ст. 61 Конституції України) — ця гарантія означає, що та сама лю­дина не може бути двічі притягнута до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення;

7) презумпція невинуватості (ст. 62 Конституції України) — особа вважається невинува­тою у вчиненні злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, поки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у здійсненні злочину;

8) право не свідчити проти себе, членів своєї родини або близьких родичів (ст. 63 Конституції України) означає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або по­яснення щодо себе, членів родини або близьких родичів, коло яких визначається законом.

Міжнародно-правові стандарти і конституційне законодавство України про правове ста­новище особи. Чинна Конституція України в ст.9, ч.І встановлює правило, відповідно до якого чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Україна, як повноправний суб’єкт світового співтовариства держав, держава — учас­ник багатьох авторитетних міжнародних урядових організацій, проголосила про мирне і взаємовигідне співробітництво з іншими державами на основі загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права (ст.18 Конституції України).

В області прав особистості такі принципи і норми, які називають міжнародними стан­дартами прав людини, стали закріплюватися Організацією Об’єднаних Націй, Радою Єв­ропи та іншими міжнародними організаціями починаючи з 1948 р. в різних за формою і юридичною силою документах, багато з яких ратифіковані Верховною Радою України. Такого роду акти за юридичною силою вище законів України, але поступаються Консти­туції України.

Найбільш значущим комплексом актів, що фіксує міжнародні стандарти прав людини, є, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН, Міжнародний білль про права людини (іно­ді вживається назва — Міжнародна хартія прав людини), який включає в себе:

Загальну декларацію прав людини, 1948 р.;

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, 1966 р.;

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, 1966 р.;

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, 1966 р.;

Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політич­ні права, 1989 р.;

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і куль­турні права, 2008 р.

Ці міжнародні угоди відрізняються за формою, юридичною силою, цілями, змістом. Декларація містить каталог основних прав людини і є актом рекомендаційного характе­ру. Інші з перерахованих вище документів є обов’язковими для виконання державами, їх ратифікували. Міжнародні пакти включають в себе розгорнуту характеристику прав, на­ведених у декларації, встановлюють органи, наділені правом контролю за дотриманням вимог пактів, їх компетенцію і процесуальну форму їх діяльності. Факультативні прото­коли регламентують окремі питання процесу діяльності конвенціональних органів, пе­редбачених пактами.

Крім універсальних міжнародних стандартів прав людини, що поширюють свою дію на весь світ, існують регіональні міжнародні стандарти, що діють, як правило, в межах певних континентів і прийняті з урахуванням вимог всесвітніх стандартів.

Основною системою захисту прав людини в Європі виступає прийнята Радою Європи Конвенція про захист прав людини і основних свобод, 1950 р. (в даний час доповнена 16 протоколами до неї). Для контролю за дотриманням положень цієї конвенції і розгля­ду скарг по суті створений Європейський суд з прав людини. Іншими найважливішими актами Ради Європи, пов’язаними з правами людини, є Європейська соціальна хартія, 1996 р., Європейська культурна конвенція 1954 р.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть які елементи входять до складу поняття «правовий статус людини і громадя­нина».

2. Який головний зміст принципу свободи та принципу рівноправності?

3. Як співвідносяться поняття «права людини» і «права громадянина» за обсягом?

4. Чим відрізняються один від одного поняття «конституційне суб’єктивне право» і «конституційна суб’єктивна свобода».

5. З яких підставах можна проводити класифікацію прав, свобод і обов’язків особистості?

6. Назвіть особисті права людини за Конституцією України.

7. Назвіть юридичні гарантії прав та свобод людини.

8. Які міжнародні угоди утворюють Міжнародний білль про права людини?

Література

1. Орзіх М. Ф. Конституційне положення людини в державі і суспільстві України / ОрзіхМ. Ф. Вибрані праці. — Одеса: Юридична література, 2015. — Є. 286-287.

2. Лукашева Е. А. Права человека: учебник для вузов. — М.: Изд-во НОРМА, 2000. — 573 с.

3. Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: навчальний посіб­ник. — К.: Атіка, 2004. — 464 с.

4. Тодика Ю. М. Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні / Ю. М. Тодика, О. Ю. Тодика. — К.: Концерн «Видавничий Дім«ІнЮре», 2004. — 368 с.

5. Конституція України. Науково-практичний коментар / В. Б. Авер’янов, О. В. Бата­нов, Ю. В. Баулін та ін.: ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. — Харків: Видавництво «Право»; К.:Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 808с.