ГРОМАДЯНСЬКІ СТАНИ ОСОБИСТОСТІ В УКРАЇНІ

Анотація. Вивчаються основи правового статусу громадянина, іноземця, особи без громадян­ства, біженця, особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, закордонного українця.

- поняття та зміст принципів громадянства;

- підстави та порядок набуття та припинення громадянства України;

- основи правового статусу іноземців та осіб без громадянства;

-особливості правового статусу біженця, особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, закордонного українця.

Ключові поняття: громадянство, полігромадянство, апатризм, іноземець, біженець, особа, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, принципи громадянства, натуралізація, прин­цип «права ґрунту», принцип «права крові», репатріація, експатріація, втрата громадянства, по­збавлення громадянства.

Поняття і види громадянських (правових) станів особистості. Громадянський стан осо­бистості є формою вираження взаємин з конкретною державою, що визначає обсяг її прав, свобод та обов’язків. Взаємини особи з конкретною державою відображаються у відносинах громадянства, іноземства та безгромадянства.

В Україні правовий статус громадянина визначається Конституцією України та Зако­ном України «Про громадянство України», статус іноземців та осіб без громадянства ви­значається Конституцією України та законами України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про імміграцію», «Про біженців та осіб, які потребують до­даткового або тимчасового захисту», «Про закордонних українців».

Поняття «громадянин» з’явилось в середньовічних містах, які утворились в результаті поділу праці і характеризувались формуванням суспільно-політичного ладу зі своїм се­редньовічним міським громадянством.

Для феодальних держав характерним було існування інституту підданства, який сим­волізував повну залежність людини від монарха.

В кінці XVIII — на початку XIX ст. в результаті буржуазних революцій громадянство стало предметом правового регулювання, що призвело до формування інституту грома­дянства в сучасному його розумінні.

В сучасному світі поряд з терміном «громадянство» використовується і термін «піддан­ство». Проте в сучасних державах з монархічною формою правління, на відміну від фео­дальних держав, піддані користуються всією повнотою політичних, економічних, куль­турних прав та їм гарантований захист як в державі, так і за її межами. За змістом сучасне розуміння поняття «підданство» тотожне поняттю «громадянство».

Громадянство (патризм) — це стійкий правовий зв’язок особи з конкретною державою, який знаходить вияв у їх взаємних правах і обов’язках. Перебування у громадянстві дер­жави визначає можливість особи реалізовувати максимальний об’єм прав та свобод.

Безгромадянство (апатризм) — це таке становище, при якому у особи відсутні правові зв’язки з будь-якою державою світу. Апатризм — негативне явище, оскільки особа, яка є апатридом не може претендувати на захист своїх прав будь-якою державою, вона є ви­ключеною з політичного життя, така особа обмежується в доступі до професій, опануван­ня якими законодавець пов’язує з наявністю громадянства цієї держави, тощо. Безгро- мадянство може виникнути під впливом наступних чинників: конфлікт між законами в питаннях набуття та припинення громадянства (наприклад, один із подружжя внаслідок вступу до шлюбу з іноземцем втрачає своє громадянство, але громадянство другого з по­дружжя не набуває); адміністративна практика; Іизваї^иіпів (громадянство, засноване ви­ключно на походженні, часто на походженні лише батька, що в ряді регіонів призводить до спадкового стану безгромадянства); позбавлення і втрата громадянства; відмова від громадянства (без набуття іншого громадянства).

Полігромадянство (поліпатризм) є похідним від громадянства як громадянського стану особистості та означає, що особа перебуває в громадянстві двох чи більше держав. Пе­ребування особи в громадянстві двох держав отримало назву «біпатризм» або «подвійне громадянство». До виникнення полігромадянства призводять відмінності у національних законодавствах стосовно підстав та порядку набуття та припинення громадянства. Полі­громадянство — це аномалія, яка спричиняє появу ряду проблем, зокрема, це стосується реалізації прав, свобод та виконання обов’язків особи, забезпечення дипломатичного за­хисту особи тощо. У більшості країн світу полігромадянство сприймається як негативне явище, оскільки може призводити до міжнародних конфліктів, коли іноземна держава під гаслом захисту своїх громадян може втручатись у суверенні справи іншої держави, полігромадянство загрожує спроможності держави управляти своїми громадянами та за­хищати їх інтереси за кордоном.

Поняття і принципи громадянства України. Громадянство України — це стійкий, необ­межений у просторі та часі правовий зв’язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, вна­слідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов’язків в обсязі, передбаченому Конституцією та законами України.

Ознаками громадянства як зв’язку особи з державою є:

1) правовий характер;

2) необмеженість у просторі й часі;

3) максимальний характер взаємних прав та обов’язків.

Цей зв’язок виявляється в розповсюдженні на відповідну особу суверенної влади дер­жави незалежно від місця її проживання — на території держави чи за її межами. Необме­женість відносин громадянства у часі означає, що ці відносини існують з моменту набуття громадянства до моменту припинення громадянства (смерть громадянина, вихід з грома­дянства, втрата громадянства).

Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства, складає головний конституційно-правовий інститут — інститут громадянства.

Принципи громадянства — це ті вихідні положення, які визначають істотні риси від­носин громадянства. Конституція України (статті 4, 25) та Закон України «Про громадян­ство України» (ст. 2) закріплюють такі принципи громадянства України:

1) єдиного громадянства, який передбачає, що громадянство держави Україна виклю­чає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць Украї­ни, а також у відносинах з Україною особа, яка набула українського громадянства, визна­ється лише громадянином України;

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства (апатризму);

3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України (невід’єм­ності громадянства України). Цей принцип Конституція України закріплює відповідно до положень ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини: «Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство»;

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості екстрадиції чи депортації громадян України — громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі (ч. 2 ст. 25 Конституції України);

6) захисту державою громадян України за кордоном — громадянам України, які прожи­вають або перебувають за межами України, гарантуються піклування та захист (ч. З ст. 25 Конституції України);

7) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття гро­мадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадян­ства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення грома­дянства України другим із подружжя;

8) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

9) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Належність до громадянства. У світовій практиці належність до громадянства встанов­люється відносно таких подій, як здобуття незалежності держави, прийняття закону про громадянство та отримання громадянства відповідно до законів та міжнародно-правових договорів. В Україні Законом «Про громадянство України» визначено чотири категорії осіб, які належать до громадянства України (ст.З), а саме: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України; 2) особи, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання піс­ля 13 листопада 1991р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до грома­дянства України; 4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів Украї­ни та міжнародних договорів України.

Підстави набуття громадянства України. Підставами набуття громадянства України є:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, в дитячий будинок сімейного типу чи при­йомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Більша частина громадян отримують громадянство за народженням. Ця процедура отримала назву філіація. Філіація реалізується на основі двох принципів — принципу «права крові» та принципу «права ґрунту». Принцип «права крові» означає, що дитина отримує громадянство батьків або одного з них. Принцип «права ґрунту» означає набуття громадянства за місцем народження дитини. В Україні використовуються обидва прин­ципи як доповнення один до одного задля неможливості виникнення стану безгромадян- ства у новонародженої дитини.

Наступним за поширеністю способом отримання громадянства є прийом до громадян­ства або натуралізація. До особи, яка претендує на українське громадянство, висуваєть­ся ряд вимог, а саме: 1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадян­ства) або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців); 3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років;

4) отримання дозволу на імміграцію; 5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі); 6) наявність законних джерел існування. Виключення щодо дотримання окремих із зазначених умов встановлюються для осіб, які отримали статус біженця або притулок в Україні, осіб, які перебувають у шлюбі з громадянином України, осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, осіб, які в установленому за­конодавством України порядку проходять військову службу у Збройних Силах України та нагороджені державною нагородою, осіб, прийняття яких до громадянства України ста­новить державний інтерес для України.

Окрім цього, законом визначаються категорії осіб, які не можуть претендувати на українське громадянство. До таких осіб відносять: 1) особу, яка вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; 2) особу, яка засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості) з урахуванням рівня загрози для національної безпеки держави; 3) особу, яка вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або осо­бливо тяжким злочином.

Процедура натуралізації є найбільш складною та тривалою. Датою набуття громадян­ства України у випадку прийому до громадянства, на відміну від інших підстав, є дата видання відповідного Указу Президента України. Датою набуття громадянства України внаслідок поновлення у громадянстві України (репатріація), набуття громадянства Укра­їни дитиною у зв’язку з перебуванням у громадянстві України її батьків чи одного з них, набуття громадянства України внаслідок визнання батьківства чи материнства або вста­новлення факту батьківства чи материнства після досягнення особою повноліття є дата реєстрації набуття особою громадянства України. В інших випадках набуття громадян­ства України датою набуття громадянства України є дата набрання чинності відповідного рішення (рішення відповідного органу або суду).

Припинення громадянства України (експатріація) можливе внаслідок:

- виходу з громадянства;

- втрати громадянства;

- за підставами, передбаченими міжнародно-правовими договорами.

Датою припинення громадянства у перших двох випадках є видання відповідного Ука­зу Президента України.

Вихід з громадянства це спосіб припинення громадянства за ініціативою особи. Право виходу з громадянства України мають громадяни України, які постійно проживають за кордоном та бажають змінити громадянство, громадяни, які набули громадянство іно­земної держави або набудуть його в разі виходу з громадянства України. Законодавство України передбачає випадки, які обмежують вихід з громадянства на певний термін. Не може вийти з громадянства України особа, якій повідомлено про підозру у вчиненні кри­мінального правопорушення або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав законної сили і підлягає виконанню. Тобто в Україні, як і в більшості європей­ських держав, діє дозвільний порядок припинення громадянства.

Втрата громадянства — це переривання зв’язку громадянства за ініціативою держави. Слід відрізняти втрату громадянства від позбавлення громадянства. Обидві процедури може ініціювати держава, проте втрата громадянства можлива лише за наявності зако­нодавчо визначених підстав, а позбавлення громадянства, як правило, застосовується в тоталітарних державах як спосіб розправи з політичними опонентами. В Україні позбав­лення громадянства заборонено. Втрата громадянства — це право держави на розірвання відносин громадянства з конкретною особою за чітко визначених законодавством підстав і, відповідно, ця процедура може бути зупинена на будь-якому етапі реалізації, якщо осо­ба внаслідок завершення процедури втрати громадянства стане особою без громадянства. Слід зазначити, що дане положення законодавства не застосовується до осіб, які були прийняті до громадянства України внаслідок обману, свідомого подання неправдивих ві­домостей або фальшивих документів.

Припинення громадянства на підставі міжнародного договору має місце тоді, коли це пов’язано зі зміною території. Припинення громадянства у даному випадку залежно від ситуації може відбуватися як у добровільному (оптація), так і в примусовому (трансферт) порядку.

Законодавством України передбачена можливість скасування рішення про оформ­лення набуття громадянства України, яке може бути застосовано лише за умови набуття громадянства за територіальним походженням та поновленням у громадянстві у випадку набуття громадянства України шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за на­явності якого особа не може набути громадянство України. В Законі України «Про грома­дянство України» не визначено строк, протягом якого таке рішення може бути прийня­те. На практиці дане положення законодавства застосовується в разі, якщо особа набула громадянство за вказаними підставами та протягом двох років не виконала зобов’язання щодо припинення іноземного громадянства та повернення паспортного документа дер­жаві свого попереднього громадянства.

Поняття іноземця. Основи правового статусу іноземців. Права, свободи та обов’язки іно­земців. Правові режими іноземних громадян. Конституція України чітко розмежувала по­няття «іноземець» та «особа без громадянства», відносячи до перших лише іноземних гро­мадян (ст. 26). Відповідно до конституційних положень у законах України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 1) та «Про громадянство України» (ст. 1) дається нормативне визначення іноземців та осіб без громадянства: іноземець — особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства-особа, яку жодна держава відповідно до свого законо­давства не вважає своїм громадянином.

Іноземці можуть у встановленому порядку прибувати в Україну:

- на постійне проживання;

- для тимчасового проживання на території України;

- для тимчасового перебування на її території.

Прибуття в Україну чи залишення в Україні в установленому законом порядку інозем­ців та осіб без громадянства на постійне проживання визначається українським законо­давством як імміграція. Видача дозволу на імміграцію здійснюється в межах квоти іммі­грації. Квота імміграції — гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надавати дозвіл на імміграцію в Україну протягом календарного року — встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів. Згідно з Порядком формування квоти імміграції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р., квота імміграції формується за катего­ріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографічної ситуації) відповідно до пропозицій центральних та місцевих органів виконавчої влади.

Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлашту­вання, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов’язані в порядку, що визначається Кабі­нетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх замінюють, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.

Правовий статус іноземців в Україні визначають Конституція України, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011р., Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 р., Закон України «Про закордонних українців» від 4 березня 2004 р., інші нормативні акти і міжнародні договори України.

Правовий режим іноземців — це сукупність прав та обов’язків іноземців на території держави перебування. Розрізняють наступні види режиму іноземців:

1) національний режим означає зрівнювання іноземців у тих чи інших правах з власни­ми громадянами;

2) режим найбільшого сприяння — надання іноземцям у певній сфері таких прав і вста­новлення таких обов’язків, які передбачені для громадян будь-якої третьої держави, що знаходяться на території даної держави у найбільш вигідному правовому стані;

3) режим взаємності, який передбачає встановлення такого правового статусу, який мають громадяни України на території іноземної держави. Як правило, застосування ре­жиму взаємності є реакцією держави на встановлення обмежень для її громадян на тери­торії іноземної держави;

4) спеціальний режим означає надання іноземцям у тій чи іншій сфері певних прав і встановлення певних обов’язків, які відрізняються від тих, що передбачені у даній сфері для власних громадян відповідної держави. Спеціальний режим встановлюється для осіб дипломатичних і консульських представництв, наділених відповідним імунітетом.

Основний принцип, на основі якого встановлюється правовий статус іноземців в Україні, закріплено у ст. 26 Конституції України: іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і сво­бодами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, вста­новленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Цим Конституція України закріплює національний правовий режим іноземців в Укра­їни. Цей режим характеризується такими рисами:

1) він має загальний (неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на всі катего­рії іноземців, хоча правовий статус окремих із них може мати певні особливості;

2) іноземці користуються тими ж правами і виконують ті ж обов’язки, що й громадяни України. Так, Конституцією та законами України іноземцям та особам без громадянства гарантуються особисті (громадянські) права, що належать до загальновизнаного перелі­ку природних прав: право на життя та його захист; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність житла; право на шлюб і сімейні відносини; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх переконань; право на свободу і віросповідання.

Іноземці та особи без громадянства користуються в Україні численними економіч­ними, соціальними та культурними правами і свободами. Як суб’єкти права приватної власності вони можуть володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, ре­зультатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У їхній власності можуть перебува­ти житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, засоби виробництва, кошти тощо. Вони також є суб’єктами свободи підприємницької діяльності, права на працю, права на страйк, права на відпочинок, права на соціальний захист, права на жит­ло, права на достатній життєвий рівень, права на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, права на сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку.

Іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду та до інших дер­жавних органів для захисту їхніх особистих, майнових та інших прав;

3) дія національного режиму щодо іноземців має певні межі: вони повністю не прирів­нюються у правах та обов’язках до громадян України.

Так, іноземці не користуються в Україні більшістю політичних прав (не можуть об’єднуватися в політичні партії; не беруть участі в управлінні державними справами; не мають виборчих прав; не можуть брати участі в референдумах; не мають права рівного доступу до державної служби; не можуть створювати профспілки тощо), мають дещо мен­ший порівняно громадянами України обсяг економічних, соціальних і культурних прав (не мають права на захист від незаконного звільнення, права на соціальний захист, права безоплатно здобути вищу освіту тощо); на них не поширюється обов’язок відбувати вій­ськову службу, обов’язок щорічно подавати декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік, обов’язок здобути в Україні повну загальну середню освіту.

Наприклад, Земельним кодексом України обмежується право власності іноземців та осіб без громадянства на землю. За ст. 81 Земельного кодексу вони можуть набувати права власності на земельні ділянки лише несільськогосподарського призначення в разі: при­дбання за договором купівлі-продажу дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм за правом власності; прийняття спадщини;

4) національний правовий режим має безумовний характер він поширюється на іно­земців та осіб без громадянства незалежно від того, мають чи ні громадяни України подіб­ні права у відповідних країнах.

Правовий статус різних категорій іноземців в Україні має певні особливості. Це, зо­крема, стосується:

- іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання;

- іноземців, які іммігрували в Україну для тимчасового працевлаштування;

- іноземців, яким надано притулок на території України;

- біженців;

- осіб, що потребують тимчасового чи додаткового захисту;

- закордонних українців;

- осіб, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами;

- іноземців, які перебувають на території України на підставах, передбачених міжна­родними договорами України (наприклад, військовослужбовці інших держав);

- нелегальних мігрантів тощо.

Так, зокрема, статус іноземців, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами (дипломатичних агентів), означає: недоторканність особи, не­доторканність житла, імунітет від юрисдикції, фіскальний імунітет, митні привілеї тощо.

Притулок — особливий правовий інститут, який має складний, комплексний характер, пов’язаний зі співвідношенням міжнародного і національного права в його юридичній ре­гламентації. Притулок означає піклування, яке держава надає на всій території або в іншому місці, що підвідомче яким-небудь органам цієї держави, особі, яка шукає такого піклуван­ня. Надання притулку — це суверенне право держави допускати на територію, давати дозвіл на перебування іноземця або особи без громадянства, що переслідується за політичними, етнічними, релігійними чи іншими мотивами (з обмеженнями, які випливають з міжнарод­ного права), при гарантії відмови від видачі та вислання до тієї країни, де їм може загрожу­вати небезпека, забезпечувати користування тими самими правами й свободами, а також виконання тих самих обов’язків, які мають громадяни держави, за винятками, встановле­ними конституцією, законами, міжнародними договорами, судовою практикою тощо.

Право притулку реалізується шляхом надання права в’їзду на територію певної держа­ви і законного там перебування. Особа, яка отримала притулок, за своїм статусом прирів­нюється до іноземця, але відмінність від іноземця полягає в тому, що час її перебування не обмежений і, головне, той, хто отримав притулок, не може бути висланий із країни і не може бути виданий іноземній державі. Не видавати — головний обов’язок держави, яка прийняла щодо такої особи рішення про надання притулку. Порядок надання притулку в Україні законодавством не врегульовано. В Конституції України в п.26 статті 106 зазна­чено, що Президент України приймає рішення про надання притулку в Україні, проте законодавством не визначаються ні умови, ні порядок надання притулку.

Особливості правового статусу осіб без громадянства. Особа без громадянства (апа­трид) — це особа, яку жодна з держав світу не визнає своїм громадянином.

Статус особи без громадянства в Україні прирівнюється до статусу іноземця, проте є відмінності, а саме: особа без громадянства, яка постійно проживає на території України і вчинила злочин поза межами України, не може бути видана іншій державі для притяг­нення до кримінальної відповідальності чи для виконання вироку суду. Тобто українська держава бере під свій захист таку особу без громадянства як власного громадянина. Також у випадках, коли особа без громадянства, яка постійно проживає на території України, потребує дипломатичного захисту за кордоном, Українська держава його забезпечує як власному громадянину.

Поняття й особливості правового статусу біженця. Умови і порядок набуття та втрати ста­тусу біженця. Права та обов’язки біженця. Біженець — особа, яка не є громадянином Укра­їни і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соці­альної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і пе­ребуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особи, яких визнано біженцями, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, крім випадків, установле­них Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Умовами набуття статусу біженця є:

- наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соці­альної групи або політичних переконань;

- перебування за межами держави своєї громадянської належності;

- неможливість або небажання скористатись захистом своєї держави;

- звернення до органів влади Української держави з клопотанням про отримання ста­тусу біженця.

Українське законодавство передбачає обставини, які унеможливлюють надання особі статусу біженця, а саме, не може претендувати на отримання статусу біженця особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людя­ності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Укра­їну з метою бути визнаною біженцем, якщо таке діяння відповідно до Кримінального ко­дексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об’єднаних Націй;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка по­требує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка по­требує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Перші три умови спрямовані на захист інтересів та безпеки держави, останні дві об­ставини спрямовані на усунення конкуренції держав в наданні захисту особам, які його шукають.

Правовий статус біженця та іноземця відрізняється об’ємом прав та обов’язків. Зокре­ма, біженці, на відміну від інших іноземців, мають право на одержання грошової допо­моги, пенсії та інших видів соціального забезпечення; користування житлом, наданим у місці проживання; біженець не може бути видворений (добровільно чи примусово), ви­даний (екстрадований) за межі України.

Щодо обов’язків, то особа, яку визнано біженцем, на відміну від інших іноземців та осіб без громадянства зобов’язана: повідомляти протягом десяти робочих днів централь­ний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, про зміну прізвища, складу сім’ї, сімей­ного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі; знятися з обліку і стати на облік центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері бі­женців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за новим місцем про­живання у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної оди­ниці України, на яку поширюється повноваження іншого центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту; проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені цен­тральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем проживання.

Статус біженця не є абсолютним та може бути втраченим у разі, якщо особа:

1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (піддан­ства);

2) набула громадянства України або добровільно набула громадянства, яке мала рані­ше, або набула громадянства іншої держави і користується її захистом;

3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебува­ла внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

4) будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого попереднього по­стійного проживання, оскільки обставин, за яких її було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує;

5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;

6) не може відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належ­ності, оскільки обставин, на підставі яких особу було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує.

Позбавлення статусу біженця можливе в тому випадку, якщо особа займається діяль­ністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю на­селення України.

Особливості правового статусу осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Особа, яка потребує додаткового захисту — особа, яка не є біженцем відповідно до Кон­венції про статус біженців 1951 р. і Протоколу щодо статусу біженців 1967 р. та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через по­боювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернути­ся до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відмінність між біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту, полягає у переліку обставин, що змушують особу шу­кати захисту за межами своєї держави.

Особи, які потребують тимчасового захисту, — іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної оку­пації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних ката­строф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

Для отримання статусу особи, яка потребує тимчасового захисту, необхідно прийнят­тя постанови Кабінету Міністрів України про надання тимчасового захисту особам, які масово прибувають на територію України з території держави, що має спільний кордон з Україною через зовнішню агресію, іноземну окупацію, громадянську війну, зіткнення на етнічній основі, природні чи техногенні катастрофи або інші події, що порушують гро­мадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

Відмінність між статусом особи, яка потребує додаткового захисту, та статусом особи, яка потребує тимчасового захисту, та біженцем полягає в підставах його набуття та обста­винах, які змусили особу шукати захист в іноземній державі. Щодо об’єму прав, свобод та обов’язків особи, яка потребує тимчасового захисту, в порівнянні зі статусами інших категорій іноземців та осіб без громадянства слід зазначити, що вони мають додаткові права, а саме: право на безоплатне проживання у придатних для тимчасового перебуван­ня місцях; право на забезпечення достатнім харчуванням, ліками, одягом з урахуванням спеціальних потреб дітей, у тому числі новонароджених, осіб із захворюваннями, осіб похилого віку; право на отримання роботи в Україні на строк, на який надано тимчасо­вий захист; право на отримання грошової допомоги, якщо в них немає інших доходів в Україні; право на безоплатну невідкладну медичну допомогу в державних закладах охо­рони здоров’я; право на отримання інформації про свої права та обов’язки рідною або зрозумілою їм мовою.

Надання особам тимчасового захисту може бути припинено або особа, яка потребує тимчасового захисту, може бути в індивідуальному порядку позбавлена цього стату­су. Рішення про припинення тимчасового захисту приймається Кабінетом Міністрів України.

Особливості правового статусу зарубіжних українців. Закордонний українець — це осо­ба, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має україн­ське етнічне походження або є походженням з України.

Умовами надання особі статусу закордонного українця є: українська самоідентифіка- ція; українське етнічне походження або походження з України; письмове звернення щодо бажання мати статус закордонного українця; досягнення особою 16-річного віку; відсут­ність громадянства України.

Українське етнічне походження або походження з України заявник підтверджує від­повідними документами або свідченнями громадян України, закордонних українців чи громадських організацій закордонних українців.

Дія статусу закордонного українця припиняється:

1) у разі подання особою відповідної заяви з дня її реєстрації у Національній комісії;

2) у разі набуття закордонним українцем громадянства України;

3) якщо цього статусу було набуто внаслідок подання завідомо неправдивих даних або підроблених документів;

4) якщо протягом шести місяців з дня зміни імені, прізвища, громадянства або місця проживання особа не повідомила про це Міністерство закордонних справ України або дипломатичну установу України за кордоном;

5) якщо особа вчинила дії, які суперечать інтересам національної безпеки України; по­дала завідомо неправдиві данні або підроблені документи для отримання статусу.

Закордонний українець, який перебуває в Україні на законних підставах, користується такими самими правами і свободами, а також несе такі самі обов’язки, як громадянин України, за винятками, встановленими Конституцією, законами України чи міжнарод­ними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Пере­ваги отримання статусу закордонного українця в тому, що такі особи можуть отримувати дозвіл на імміграцію в Україну поза визначених квот імміграції, можуть отримувати без­оплатно освіту у вищих навчальних закладах України в межах квот прийому до таких за­кладів, мають право на безкоштовне оформлення багаторазової візи для відвідання Укра­їни без надання відповідного запрошення терміном дії на 5 років, якщо між Україною та іноземною державою їх громадянства встановлений візовий режим, закордонні українці можуть бути нагороджені державними нагородами України.

Питання для самоконтролю

1. Визначити характерні риси громадянських станів особистості.

2. Визначити та охарактеризувати основні шляхи виникнення апатризму.

3. Назвати відмінності статусу особи, яка потребує додаткового захисту, та особи, яка потребує тимчасового захисту.

4. Які переваги надає статус закордонного українця?

Література

1. Клюєв А. Право на гражданство в Украине/ А. Клюєв // Бизнес-Информ. — 1998. — № 23-24. - С. 17-18.

2. Комогоров Ю. Громадянство в Україні: Правові та соціологічні питання/ Ю. Комого- ров // Право України — 2000. — № 8. — С. 115- 117.

3. Конституційне право України : підручник / Л. К. Байрачна, Ю. Г. Барабаш, Ф. В. Ве- ніславський [та ін.] ; за ред. В. П. Колісника та Ю. Г. Барабаша. — X. : Право, 2008. — 416 с.

4. Конституція України : прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 України 1996 р. // Відомості Верховної Ради — 1996. — № ЗО. — Ст. 141.

5. Копиленко О. Проблема подвійного громадянства у законодавстві України/ О. Копи- ленко// Юридичний вісник України. — 1999. — 28 січня — 3 лютого. — С. 28-31.

6. Майданник О. О. Конституційне право України : навч. посіб. / О. О. Майданник. — К. : Алерта, 2011. — 380 с.

7. Майданник О. Про інститут громадянства України/ О. Майданник // Право Украї­ни. - 1999. - № 2. - С. 70-75.

8. Максименко С. В. Институт права убежища в Украине/ С. В. Максименко //Юриди­ческий весник. — 1999. — № 1. — С. 65-66.

9. Погорілко В. Ф. Конституційне право України : підручник / В. Ф. Погорілко, В. Л. Фе­доренко. — К. : Ліра-К, 2012. — 576 с.

10. Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту : Закон України від 8 липня 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2012. — № 16. — Ст. 146.

11. Про громадянство України : Закон України від 18 січня 2001 р. // Відомості Верхо­вної Ради України. — 2001. — № 13. — Ст. 65.

12. Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 20 жовтня 2014 р. — Режим доступу: zakon3rada.gov.ua

13. Про правовий статус закордонних українців : Закон України від 4 березня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 25. — Ст. 343.

14. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства : Закон України від 22 вересня 2011 р.//Відомості Верховної Ради України. — 2012. — № 19-20. — Ст. 179.