Конституційна правосвідомість у системі сучасного українського конституціоналізму

Змістовний аналіз системи українського конституціоналізму, її подальша розбудова та вдосконалення неможливі без урахування здійснюваного на цю систему свідомістю й поведінкою суб'єктів права впливу, визначення міри їх взаємного зв'язку та взаємної обумовленос­ті.

Ідентифікація конституційної правосвідомості як особливого виду правової свідомості передусім з необхідністю передбачає потребу ви­значення змістовно-сутнісних характеристик власно правової свідо­мості як теоретико-правової категорії. Лише з урахуванням відповід­них теоретичних напрацювань щодо правової свідомості як такої можливо обґрунтоване розкриття сутності, особливостей та значення конституційної правосвідомості як її різновиду.

У свою чергу, дослідження змісту та суттєвих властивостей по­няття «правосвідомість» припускає пояснення поняття «свідомість».

Із філософської точки зору свідомість — це відчуття кожною лю­диною свого існування і своїх дій, інакше кажучи — усвідомлення буття, суб'єктивний образ об'єктивного світу, суб'єктивна реальність, а в гносеологічному значенні — ідеальне у протиставленні матеріаль­ному і в єднанні з ним. Це найвища притаманна людям якість, яка по­лягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, регулюванні й само­контролі поведінки, яка має зовнішні форми відображення творчого характеру та пов'язана з мовою^[578].

При цьому свідомість має матеріальний складник, який визнача­ється тим, що процес мислення супроводжується біохімічними, фізіо­логічними та іншими змінами в мозку, а також ідеальний складник, який передбачає, зокрема, образне відображення і характеризується тим, що суб'єктивні образи речей не мають матеріальних властивостей цих речей.

Отже, процес мислення характеризується як створенням у свідо­мості ідеальних образів, так і перетворенням ідей на реальні речі. При цьому зовнішньою формою відображення свідомості є мова, практичні дії та їх наслідки^[580].

Поняття свідомості охоплює як індивідуальну (особисту), так і суспільну свідомість. Суспільна свідомість, будучи відбиттям суспіль­ного буття людей, реального образу їхнього життя, розвивається за за­конами, що не залежать від свідомості окремих людей, проте реалізу­ється в процесі їхньої діяльності. Суспільна свідомість становить собою не сукупність свідомості індивідів, а цілісне явище, якому влас­тива певна внутрішня структура, що включає різні рівні та форми^[581], серед яких однією з найважливіших визнається правова свідомість^[582].

Відповідно, правова свідомість може бути охарактеризована через низку притаманних їй ознак, одні з яких розкривають її властивості як різновиду суспільної свідомості, інші — визначають власні ознаки правової свідомості. До першої групи в літературі вважають належни­ми такі ознаки: 1) об єктом правосвідомості, як і всіх інших видів суспільної свідомості, служить суспільне буття; 2) правосвідомість, як і всі інші види (форми) свідомості, відбиває суспільне буття у вигляді суспільних ідей і відповідних їм психологічних проявів; 3) носіями правосвідомості є різні індивідуальні й колективні соціальні суб’єкти. До другої групи, у свою чергу, вважають належними: 1) правосвідо­мість має власний предмет відбиття - правову дійсність; 2) вона оперує ідеями, поняттями, почуттями тощо, типовими саме для неї; 3) право­свідомість є одним із найважливіших чинників праворозуміння, розви­тку права і правореалізації; 4) правосвідомість завжди пов'язана зі співвідношенням у свідомості певних життєвих умов, потреб, інтересів з існуючими або можливими правами й обов'язками, тобто має вплив на суспільні відносини^[583].

У сучасній науковій літературі активно дискутується питання і щодо інших властивостей, притаманних правовій свідомості. Так, дея­кі автори вважають, що правосвідомість наділена такою властивістю, як нормативність. На нормативність як рису юридичного мислення вказують, наприклад, О. І. Овчинніков та О. Е. Лейст^[584]. Останній стверджує, що правосвідомість є не менше нормативною, ніж право або мораль^[585]. Проте навряд чи виправдано автоматично наділяти пра­восвідомість властивостями права. Свідомість — це функція особли­вим чином організованої матеріальної системи (людського мозку), властивість людської психіки. Правосвідомість — це те, як ми розумі­ємо, ставимося до права і як таке праворозуміння і правовідчуття впливає на нашу поведінку. Така властивість людської психіки не може бути нормативною. Розуміння права, відчуття права і поведінка у сфері права не обов язково мають бути суворо підпорядковані певним нор­мам, правилам. Людський мозок тим і різниться від штучного інтелек­ту, що здатний ігнорувати правила, встановлені суспільством. Тому слід погодитися з В. С. Бредньовою, яка зауважує, що нормативність — це властивість не правосвідомості, а властивість правових норм, що фіксуються ЛЮДСЬКИМ МОЗКОМ^[586].

Інші дослідники наполягають, що важливою рисою правової сві­домості є її ретроспективність: «Правова свідомість головним чином звернена на розгляд суспільних відносин, що вже мали місце; сама по собі вона не звернена в майбутнє і не є свідомістю, що встановлює. Правова свідомість орієнтована на розгляд соціальної дійсності через призму певного об єктивного порядку, репрезентованого носієм пра­вової свідомості. Конкретних інтересів, ліній перспектив індивідів і їх груп правова свідомість не фіксує. Таким чином, правова норма, що створена, як правило, для майбутнього і закріплює належну модель поведінки, існує в сьогоденні й актуалізується в правосвідомості тіль­ки у зв'язку з якоюсь конкретною ситуацією, що мала місце в минулому»^[587].

Втім, оскільки людська свідомість здатна аналізувати не тільки те, що вже об єктивно існує, але й те, що буде існувати, вважати ретро­спективність ключовою рисою правосвідомості видається невиправда­ним. Людський мозок здатний моделювати різні ситуації, у тому числі й ті, яких поки ще не існує. І до таких змодельованих ситуацій також може формуватися певне ставлення. Наприклад, суб’єктам законодав­чої і правозастосовної діяльності необхідно прогнозувати й оцінювати наслідки прийняття правових актів, реакцію суб’єктів масової право­свідомості на прийняті рішення. Тому більш обґрунтованою видається позиція, за якою правосвідомості властиві одночасно як перспектив­ність, так і ретроспективність.

Як логічну рису правової свідомості виділяють її аналітичність. В. П. Малахов, говорячи про аналітичність юридичного мислення, за­значає: «Юридичні поняття і нормативні акти немовби «прикладають­ся» до дійсності, а дійсність немовби «упізнається» в юридично зада­них значеннях. Отримані юридичним мисленням знання у вигляді можливості вже закладені у вихідних поняттях, принципах і нормах. Знання та оцінки окремих явищ є конкретизація правових (і юридич­них) понять. У цьому й полягає аналітичність мислення»^[588]. Необхідно зазначити, що правосвідомість не обмежена лише негативними оцінка­ми правової діяльності, їй також властиві позитивні засади.

Висловлюється також позиція, що правовій свідомості властива внутрішня суперечливість. Це пояснюється тим, що людина як носій правосвідомості — це симбіоз раціонального та емоційного. «Правосвідомість самодостатня з огляду на те, що містить суперечнос­ті в самій собі. Правосуддя не вселяє думки про чіткий порядок, а, на­впаки, несе в собі ідею конфронтації і конфлікту, що вміщаються сфе­рою правосвідомості»^[589].

Поряд із цим деякі автори починають виділяти нестандартні влас­тивості правосвідомості: ціннісно-нормативну ієрархічність, дедук- тивність, компромісність^[590].

Наразі зазначимо, що теоретичне осмислення категорії правосві­домості має тривалу історію і пройшло якісний еволюційний розви­ток.

Спробу розроблення концепції правосвідомості здійснив П. І. Нов­городцев. У праці «Введение в философию права. Кризис современно­го правосознания» автор говорить про кризу правосвідомості як на­слідок кризи індивідуалізму й західноєвропейських теорій правової держави, що склалися у ХУІІІ-ХІХ століттях. І хоч П. І. Новгородцев не дає концептуального визначення правосвідомості, у його праці міс­титься розуміння цієї категорії як філософсько-правової реальності^[591].

Значний внесок у розвиток теорії правосвідомості зробив І. О. Іль- їн, у розумінні якого передумова нормального, здорового права закла­дена в самій людині, в її правосвідомості.

За І. О. Ільїним, існує три правила правосвідомості, які передбача­ють: 1) добровільне дотримання чинних законів і лояльну боротьбу за нові, кращі закони; 2) звільнення себе внутрішньо за допомогою до­бровільного самозобов’язання і пошук свободи тільки через закон і під законом; 3) навчання мистецтву виймати із закону його правильну і справедливу сутність за допомогою правової совісті, творчого про­читання закону. З кожного закону треба навчатися брати те, що в ньому є правильним і справедливим, щоб дух закону володів буквою, а не навпаки.

Хоча І. О. Ільїн не дає єдиного універсального визначення право­свідомості, але зазначає, що правосвідомість — це воля до права, воля до мети права і здатність «самозаконно» мотивувати свої вчинки усві­домленням цієї мети. Він уважав, що безспірне коріння правосвідо­мості криється в повазі людини до самої себе, відчутті власної духовної гідності (закон духовної гідності), здатності до самоконтролю і само­управління при самостійному встановленні меж допустимої поведінки (закон автономії) і взаємній повазі й довірі сторін, що є підставою для приватних і публічних правовідносин (закон взаємного визнання).

Проблема правосвідомості на початку XX століття широко висвіт­лювалася в працях М. В. Криленка, Б. Б. Пашуканіса, М. Є. Рейснера, П. І. Стучки та ін.

Характерною особливістю праць цих авторів є те, що в них право­свідомість виступає як класове явище, що зумовлено суспільним бут­тям, матеріальними умовами соціального життя.

Відповідно до П. І. Стучки, погляди якого на правосвідомість є найбільш показовими для того часу, правосвідомість — це наявна у свідомості абстрактна форма права або правових відносин. Він заува­жує, що «є потрійного роду форми правовідносин: одна конкретна — угода живих людей і дві абстрактні — у законі й в уявленні людей»^[593].

У період із середини 30-х років до середини 50-х років XX століт­тя у філософсько-правовій літературі поступово втрачається інтерес до проблем правосвідомості, хоча декілька праць усе ж таки публіку­ється. У цей період питаннями правосвідомості в цілому, а також з'ясуванням її ролі в кримінальному та кримінально-процесуальному праві займається А. Я. Вишинський. Для нього правосвідомість — це «загальна система правових, філософських і політичних поглядів», «світосприйняття в галузі питань, що регулюються правом», «уявлен­ня про належне, необхідне, обов'язкове, законне», «правові погляди, ідеї, принципи»^[594].

Окрім цього, появляються праці О. І. Денисова, М. С. Строговича та ін., у яких правосвідомість розглядається не як усвідомлення сус­пільного буття, а як певні погляди людей на право, ставлення їх до чинного права. У цьому зв'язку М. С. Строгович визначає, що «право­свідомість — це сукупність поглядів, переконань та ідей, які поширені в класовому суспільстві і відображають ставлення в суспільстві класів (як панівних, так і підлеглих) до чинного в суспільстві права» При цьому автор підкреслює, що в основі правосвідомості перебуває розу­мова діяльність, а не світ емоцій^[595].

У той самий час питання про роль права і правосвідомості у ви­хованні моральності розробляє М. П. Карєва, яка одна з перших по­ставила питання про регулювальний вплив правосвідомості на пове­дінку людей^[596].

Із середини 50-х років XX століття у філософській і юридичній літературі чітко визначаються дві позиції на природу правосвідомості. Представники першої з них, по суті, відстоюють колишні уявлення про правосвідомість. їхня концепція в основному зводиться до того, що правосвідомість — «класова категорія», яка відображає певні еконо­мічні відносини (О. С. Іоффе, В. Б. Нікітін, М. Д. Шаргородський та ін.). Наприклад, В. Б. Нікітін пише, що «економічний лад відобража­ється у свідомості людей лише після того, як він опосередкований правом»^[597].

Інша точка зору пов’язана з розумінням правосвідомості як став­лення людей до права, правових вимог, законних і незаконних явищ правової дійсності (Б. М. Лазарев, Є. В. Назаренко, В. М. Савицький, Л. С. Явич та ін.). Так, Л. С. Явич під правосвідомістю розуміє «систе­му уявлень, оцінок, переконань, настроїв, відчуттів, що розкривають ставлення особи до чинного права»^[598].

Водночас Г. А. Злобін, І. Ю. Фарбер, Є. В. Шейндлін та ін. у по­няття «правосвідомість» почали впроваджувати новий елемент — пра­вову психологію (відчуття, емоції, настрої тощо).

Наприклад, на думку Г. А. Злобіна, правосвідомість «становить собою сукупність ідей, понять і уявлень про право і законність, а також емоцій і уподобань людей, пов'язаних із правовими явищами»^[599]. Він відзначає те, що «психологічний бік правосвідомості складають по­ширені звички і відчуття, що відображають ставлення людей до різних правових явищ: відчуття справедливості, звичка до рівно прав я та свободи, відраза до сваволі, беззаконня і злочинів, намагання поверну­ти право, що порушується»^[600].

Досить поширеним в юридичній літературі того часу стало визна­чення правосвідомості, яке сформулював відомий теоретик права І. Ю. Фарбер. Учений виділив і ознаки правосвідомості:

- правосвідомість становить собою форму суспільної свідомості;

- правосвідомість становить собою правові уявлення і правові почуття загального характеру, що мають нормативне значення для поведінки людей, що регулюють таку поведінку з точки зору прав і обов'язків членів суспільства, правомірності чи не­правомірності дій;

- правосвідомість становить собою знання правових явищ;

- правосвідомість становить собою ставлення людей до право­вих явищ, є виразом класових оцінок справедливості або не­справедливості законів держави, судової діяльності, правомір­ності поведінки;

- правосвідомість охоплює нові правові вимоги до законодавчих органів при прийнятті або зміні законів і до людської поведін­ки, яка має регулюватися цими законами^[601].

Таким чином, правосвідомість, на думку І. Ю. Фарбера, «є фор­мою суспільної свідомості, що становить собою сукупність правових поглядів і почуттів, що володіють нормативним характером і охоплю­ють як знання правових явищ, так і їх оцінку з точки зору класової (або загальнонародної) справедливості, а також і нові правові вимоги, що відображають економічні та політичні потреби та інтереси суспільного розвитку»^[602]. Водночас правова свідомість відчуває на собі вплив не тільки економічних і політичних відносин, але й інших, вкрай різно­манітних продуктів історії: держави, моралі, науки, культури, тради­цій, ментальних особливостей.

Деякі автори в цей період робили «спроби заперечити специфіку правосвідомості й повністю ототожнювати її з політичною свідоміс­тю». Г. С. Остроумов уважав, що правосвідомість «безпосередньо входить до складу політичних поглядів»^[603]. Зазначалося, що правосві­домість служить тільки засобом, що забезпечує виконання завдань, сформульованих політичною свідомістю^[604].

Тут особливо зауважимо, що наведене твердження викликає прин­ципові заперечення. Навіть зважаючи на особливості конституційно- правового регулювання, регулюючий вплив якого спрямований на державно-політичні відносини владарювання^[605], таке розуміння при­зводить до того, що політика не тільки головує, виступає провідним інститутом управління та регулювання суспільного життя, узгоджує і задає основні пріоритети і цілі розвитку, але й домінує, підпорядковує собі всі сфери суспільного життя, перетворює їх на «знаряддя політи­ки», що, звісно, не відповідає дійсності.

Очевидно, право в цілому і конституційне право зокрема є одним із різноманітних засобів вираження політичних рішень, наявних полі­тичних відносин, політичної системи суспільства, у кінцевому підсум­ку — діяльності держави (її органів) як основного інституту політичної системи. Однак у правосвідомості відображається зовсім не все різно­маніття політичних відносин, і не тільки вони. Крім політичних, право регулює значний пласт суспільних відносин, жодним чином не пов язаних із політичними. Видається, такий підхід є справедливим і для конституційного права, регулюючий вплив якого не обмежується лише державно-політичними відносинами владарювання.

Якщо ж погодитися з вищевказаної позицією, то в такому разі не­обхідно включити в політичну свідомість і інші форми суспільної сві­домості та вважати їх формами політичної свідомості. А з таким твер­дженням неможливо погодитися. Ототожнення політичної і правової свідомості вельми небезпечно, оскільки може призвести до нехтуван­ня правом, втрати ним своєї соціальної цінності, суворої обов язковості дотримання правових норм. А це у свою чергу потягне за собою ви­правдання порушень законності посиланнями на «політичну необхід­ність, доцільність».

У той самий час безпідставно та необгрунтовано буде розглядати правову та політичну свідомість цілком ізольовано одну від однієї. Точніше буде уявити їх як самостійні форми суспільної свідомості, які справляють взаємний вплив, взаємне проникнення і які відповідно взаємно залежать одна від однієї. Слід також мати на увазі, що право і правосвідомість у своєму формуванні та розвитку відчувають детермі­нуючий вплив не тільки політики, але й економіки, культури, релігії тощо.

У наукових публікаціях кінця XX - початку XXI століття теж мож­на побачити широку палітру поглядів на сутність правової свідомості. Так, О. М. Купріянов уважає, що «правова свідомість — сукупність поглядів суб'єкта на чинне право»^[606]. Проте, як справедливо зазначає Г. П. Клімова, наведений вислів є занадто розпливчастим, бо визначає правову свідомість через категорію права і, отже, через різне тлумачен­ня правосвідомості. Зрештою, у разі подібного підходу поняття «пра­вова свідомість» зводиться до поняття «праворозуміння», тоді як вони не є рівнозначними^[607].

В. А. Суслов трактує правову свідомість як «різноплановий сплав ідеології та психології, що містить у собі сукупність ідей та знань про право і правову діяльність, а також емоції, орієнтації, пристрасті та настанови, які виникають у зв’язку з правовою поведінкою людей, ді­яльністю правоохоронних органів та ін., включаючи до її структури знання про право, оцінку чинного права та правовідносин, які виника­ють у різних його галузях»^[608].

Об єктом відображення автор називає правове життя, чинні право­ві відносини і настанови, тому його визначення правосвідомості є конкретнішим за визначення О. М. Купріянова, який указує тільки на ставлення до права. Аналогічного погляду дотримується і Н. Л. Гранат, яка визначає правову свідомість як «сферу свідомості, що відображає правову дійсність у вигляді юридичних знань та оцінних ставлень до права і практики його реалізації, правових настанов і ціннісних орієн­тацій, які регулюють поведінку людини в юридично значимих ситуаціях»^[609]. Використання поняття «правова дійсність», на наш по­гляд, є конкретнішим, але уявлення про правосвідомість, яке відобра­жає тільки наявну правову даність (дійсне), зменшує значимість роз­глядуваної категорії.

Р. С. Байніязов включає до сфери правової свідомості логічні су­дження, умовиводи, юридичне чуття правомірного і неправомірного, інтуїцію, емоції та ірраціональне, що віддзеркалює як практично на­явний, так і належний зміст правових норм^[610], визначаючи об єктом відображення передусім правові норми. Це вказує на зумовленість трактування категорії правової свідомості праворозумінням.

З точки зору А. Б. Венгерова, правосвідомість — це «об’єктивно існуючий набір взаємопов’язаних ідей, емоцій, що виражають став­лення суспільства, груп індивідів до права», «канал впливу права через мотивацію, емоції, свідомість на поведінку людей, на формування суспільних відносин»^[611]. «Вивчаючи правосвідомість, можна визначи­ти конкретні правові вимоги тих чи інших груп, усього суспільства, виявити прогалини в законодавстві, недоліки правозастосування, роль суду в житті суспільства тощо»^[612].

Отже, найбільш повне визначення правосвідомості на цьому етапі (початок 80-х - кінець 90-х років XX століття) було таким: правосвідо­мість — це одна з форм суспільної свідомості, що становить собою систему правових поглядів, теорій, ідей, уявлень, переконань, оцінок, настроїв, почуттів, у яких виражається ставлення індивідів, соціальних груп, усього суспільства до існуючого і бажаного права, до правових явищ, до поведінки людей у сфері права. Аналогічні дефініції можна зустріти й у інших дослідників^[613].

Проте розкриття сутності правової свідомості й досі залишається актуальним науковим завданням. Так, наприклад, досліджуючи зако­номірності функціонування правосвідомості в механізмі правового регулювання, М. Є. Черкас пропонує визначення правосвідомості як різновиду свідомості суспільної, який віддзеркалює в правових чуттєво-раціональних формах існуючу правову дійсність, правові яви­ща, що існували в минулому, і бажані правові явища, здійснює нормативно-регулюючу дію на соціальну діяльність людей^[614].

Становить інтерес і позиція М. М. Цимбалюка, який, критично оцінюючи основні найбільш поширені підходи до визначення змісту правосвідомості як теоретико-правової категорії, з певними застере­женнями пропонує їх класифікувати на три групи. У першому разі, на його думку, йдеться про безпідставне звуження змісту правосвідомос­ті, коли остання асоціюється передусім з орієнтирами побудови демо­кратичного правового суспільства; натомість, у другому разі має місце зайвий зворотний процес зайвого розширення змісту цієї категорії, який передбачає ототожнення правосвідомості з будь-якою соціальною нормативністю; і нарешті в третьому разі спостерігається тавтологічна за своєю природою тенденція до ідентифікації правосвідомості через її зведення до «свідомого ставлення до чинного права».

Відстоюючи доцільність застосування методики поєднання логіч­них критеріїв побудови визначень з онтологічними, М. М. Цимбалюк визначає найзагальніший (категоріальний) зміст правосвідомості, що поширюється на будь-які форми її прояву, як осмислене ставлення з боку окремого індивіда, соціальної групи чи суспільства в цілому до нормативного регулювання суспільного буття публічно-інституційними засобами^[615].

Втім, найбільш поширеним у сучасній філософсько-правовій літе­ратурі є визначення правосвідомості як сфери суспільної свідомості, що відображає правову дійсність у формі правових знань і оціночного ставлення до права і практики його реалізації, соціально-правових на­станов і ціннісних орієнтацій, які регулюють поведінку людей у сфері права^[616]. У межах цього підходу найбільш повне й точне визначення, що відображає сучасні умови функціонування правової свідомості, подає Н. М. Юрашевич. На її думку, «правова свідомість — система відчуттів, звичок, уявлень, оцінок, поглядів, теорій, ідей суб'єктів пра­ва (носіїв правосвідомості), які відображають правову дійсність і оці­ночне ставлення до неї (до соціально-правових настанов і ціннісних орієнтацій суспільства, до минулого, сучасного або очікуваного права) і виконують завдяки цьому роль своєрідного регулятора (саморегуля- тора) їх поведінки в юридично важливих ситуаціях»^[617].

Зміст правосвідомості визначається умовами формування мис­лення про соціальну реальність як правову, сприйняттям феномена права в суспільстві як такого. На цей процес значною мірою вплива­ють правові ідеї, які включають усвідомлення права, відчуття права, правовий ідеал і правову реальність. Суттєвий вплив на зміст право­свідомості справляє система правових понять, вироблена даним сус­пільством. До них можна віднести поняття, які характеризують струк­турні властивості права (право, обов'язок, правова норма, правова вимога, правовий статус тощо), функціональні властивості права (пра­вова оцінка, правове регулювання, правотворчість, правове виховання тощо), а також поняття, що відображають ціннісні властивості права (свобода, справедливість, рівність, суспільне благо, законність, відпо­відальність тощо)^[618].

Функціонуючи в суспільному житті як єдина динамічна система, правосвідомість має складну будову. Специфіка її структури полягає в тому, що правосвідомість належить до числа явищ, які не можуть бути розкриті в якійсь лише одній системі уявлень. Аби визначити її склад­ну структуру, необхідно виокремлення, щонайменше, кілька зрізів. Багатоплановий аналіз структурних елементів правосвідомості є умо­вою вивчення взаємозв'язків різних продуктів духовного відображен­ня правової дійсності^[619]. їх розгляд є важливим також і у зв'язку з тими змінами, які спіткали сучасну правову дійсність. Злам усталених сте­реотипів у філософсько-правовій науці, докорінне реформування за­конодавчої бази стали факторами, які змінили саме уявлення про еле­менти правосвідомості.

Щоправда, у працях деяких авторитетних дослідників права про­стежується точка зору, що в правосвідомості взагалі немає структури: «Усі ці рівні, прошарки, сфери і, тим паче, поділ правосвідомості за класовою підставою не є структурою цілісного органічного утворення. Це лише підрозділи більш-менш організованої сукупності й за своєю суттю скоріше свідчення роз'єднаності правосвідомості — того, що під терміном «правосвідомість» маються на увазі різні прояви духо­вного, інтелектуального, соціально-психологічного життя, які пов'язані зі сферою права, але не утворюють органічної цілісності»^[620].

Водночас, незважаючи на те що на теперішній час переважна біль­шість авторів визнають, що правосвідомість — це цілісне утворення, яке володіє внутрішньою побудовою^[621], кількість елементів правової свідомості, їх взаємозв'язок вони трактують по-різному.

Так, традиційно в рамках правосвідомості виділяють два великих комплекси: правову ідеологію («систематизоване наукове вираження правових поглядів, принципів, вимог суспільства, класів, різних соці­альних груп і прошарків населення») та правову психологію («сукуп­ність правових почуттів, ціннісних відносин, настроїв, побажань і пе­реживань, характерних для всього суспільства в цілому або конкретній соціальній групі»^[622]).

Інші дослідники уявляють правову свідомість у вигляді складні­шої системи, яка містить у собі раціональний, емоційний, інформацій­ний, оцінний та вольовий елементи^[623].

В. А. Суслов виокремлює не елементи, а, по-перше, сфери право­вої свідомості, що відповідають різним галузям права, наприклад кримінально-процесуальну правову свідомість, адміністративно- правову свідомість та ін.; по-друге, цінність відносин, які включають у себе ставлення до права, правову поведінку людей, діяльність правоо­хоронних органів, власну поведінку^[624].

У деяких дослідженнях компоненти правової свідомості можуть називатися інакше: наприклад, Н. Волковицька та М. Є. Черкас пропо­нують вирізняти правову онтологію як знання про право та правові явища, яка існує в раціональних формах; правову аксіологію, змістом якої є ціннісне ставлення до права і яка функціонує у відповідних емоційно-психологічних формах; правову праксеологію як уявлення про правову поведінку і готовність до неї, яка міститься в практичних формах^[625].

На погляд В. С. Бредньової та Г. П. Клімової, у структурі правової свідомості, яка інтегрує певні правові знання, ціннісні та ідеологічні принципи, емоційні й вольові правові настанови, правові традиції і норми, інституційні форми тощо, необхідні для досягнення правових цілей, доцільно виділяти: раціонально-ідеологічний, емоційно- психологічний та настаново-поведінковий елементи^[626].

Раціонально-ідеологічний елемент правової свідомості становить собою панівні в суспільстві знання й уявлення про різноманітні аспек­ти правового життя суспільства; правову систему та її певні інститути; механізми державної влади й управління; прийняття правових рішень та їх реалізації. Іншими словами, раціонально-ідеологічною правосві­домістю є стійки стереотипи правової свідомості в усіх її формах і проявах.

Емоційно-психологічний компонент правової свідомості станов­лять відчуття і переживання, які мають соціальні суб'єкти у зв'язку з їх участю в правовідносинах і які формуються на основі правових знань та уявлень про норми права, юридичні права й обов'язки, а також за­конності, правотворчої і правозастосовної діяльності та пов'язані зі сприйняттям і оцінкою правових явищ. До таких відчуттів і пережи­вань можна віднести, наприклад, упевненість у справедливості право­вих норм, нормативно-правових актів, нетерпіння до їх порушення. Емоційні почуття і психологічні переживання становлять невід'ємний бік правової свідомості й поведінки. Супроводжуючи практично будь- які прояви правової активності суб'єкта і спрямовуючи її на досягнен­ня життєво важливих цілей, емоції і почуття виступають одним із голо­вних елементів механізму регулювання правових відносин. Розвинута правова свідомість припускає формування в його носіїв стійких сте­реотипів у галузі емоцій, почуттів і переживань.

Емоційно-психологічний елемент правової свідомості включає в себе також і ірраціональні фактори у свідомості й поведінці людей, які є складними, не завжди піддаються простому причинно-наслідковому поясненню і зумовлюють мотиви людських дій. Такі фактори виявля­ються у формі правових міфів, які є ніщо інше, як віра людей у те чи те «світле», «прекрасне» правове майбутнє. Як і упередження, правові міфи є головним чином продуктом емоційної діяльності людей і спира­ються на суспільні авторитети. Але на відміну від упереджень вони характеризуються відносною тривалістю і продовжують існувати при певних змінах у правовому житті суспільства^[627].

Проте наведене вище про сутність правових міфів, зазначає Г. П. Клімова, зовсім не означає, що в їх структурі відсутній будь-який раціональний зміст і що їх треба повністю ототожнювати з фальшю. Навпаки, правові міфи досить щільно переплетені з певними знаннями та уявленнями про правову реальність^[628].

При цьому раціонально-ідеологічний та емоційно-психологічний елементи не існують ізольовано один від одного, вони активно взаємо­діють. Пізнаючи дійсність, люди зіставляють її з минулим досвідом, потребами, інтересами, цілями діяльності. Отримані знання про влас­тивості об єктів певним чином осмислюються. Утворюється інша, вже інтелектуально-емоційна якість, а саме: психічне ставлення до об'єктів пізнання і практичної діяльності (позначення суб'єктивної цінності та значущості об'єкта як позитивного чи негативного, корисного чи шкідливого, прийнятного або неприйнятного).

Ставлення виражається в оцінці, яка полягає у визнанні значущос­ті об'єкта з точки зору окремого індивіда, соціальної групи або сус­пільства в цілому. Оцінка розміщена між пізнанням і практикою. Це завжди певне порівняння, у процесі якого суб'єкт вибирає те, що мож­на порівняти з його потребами, інтересами і цінностями. Різноманітні явища правового життя, що пізнаються суб'єктом і знаходять своє ві­дображення в його особистому досвіді й правовій практиці, виклика­ють до себе певне ставлення і, будучи значущими для суб'єкта, набува­ють певного значення, кваліфікуються ним як цінності^[629].

У цьому сенсі настаново-поведінковий елемент правосвідомості передбачає наявність чотирьох основних типів правових оцінок (оці­ночних відносин): а) до права в цілому (його принципів, норм, інститу­тів); б) до правової поведінки оточуючих і до об'єктів діяльності (зло­чинності, злочинів, злочинців); в) до правоохоронних органів (прокуратури, адвокатури, суду, юстиції); г) до своєї власної поведінки (самооцінки)^[630].

Поряд із цим настаново-поведінковий елемент правосвідомості складають правові настанови й відповідні стереотипи поведінки, які сприяють переведенню уявлень і цінностей у площину практичної реалізації.

Правова настанова, будучи однією з центральних категорій для теорії правосвідомості, становить собою такий стан індивіда, спільно­ти людей, суспільства в цілому, який безпосередньо визначає напрям їхніх стремлінь, спрямованість їхніх інтересів, цілей і вольової діяль­ності та, відповідно, характер, форму та стиль їхньої діяльності^[631]. Правова настанова - особливий стан психологічного складу особис­тості, що спрямовує до певної активності з позицій наявної потреби й особистісного інтересу. Інакше кажучи, правові настанови у своїй су­купності становлять ціннісну орієнтацію суб'єктів і готовність до ді­яльності в галузі правового регулювання.

Правова настанова і правова поведінка існують в органічній єд­ності, їх стійкі стереотипи є обов язковим елементом правової свідо­мості особистості, соціальної групи або суспільства в цілому.

Іншим важливим аспектом розуміння правової свідомості як ціліс­ної динамічної системи, що має складну внутрішню будову, виступа­ють її функції як певні напрями впливу на правову реальність у цілому і на механізм правового регулювання та його окремі елементи зокрема.

Зазначимо, що правосвідомість цілком виправдано розглядається в літературі як складова механізму правового регулювання, яка має суб’єктивну природу й виступає його активним творчим началом та із суб єктивної сторони забезпечує функціонування, розвиток і вдоско­налення такого механізму. Будучи активним елементом механізму правового регулювання, правосвідомість з огляду на свій функціональ­ний прояв впливає на механізм правового регулювання в декількох напрямах. Насамперед правосвідомість є чинником, що забезпечує ефективність механізму правового регламентування, при цьому вона є суб єктивним механізмом функціонування механізму останнього, вод­ночас правова свідомість забезпечує подальший розвиток цього меха­нізму завдяки своїй творчій активній природі; і нарешті, вона оцінює елементи механізму правового регулювання з урахуванням його відпо­відності пануючим уявленням про справедливість.

Дотримуючись наведеної позиції, М. Є. Черкас пропонує виокре­мити функції правосвідомості в механізмі правової регулювання^[632]. Останні автор визначає як основні напрями впливу правосвідомості на цей механізм або його окремі елементи, в яких виявляється призна­чення правосвідомості як самостійного елемента механізму правового регулювання^[633]. При цьому М. Є. Черкас доводить, що при виділенні функцій правової свідомості базовим має бути підхід, заснований на структурі правової свідомості з точки зору особливостей способів від­биття правової дійсності. Саме в цій площині розкриваються найха­рактерніші властивості суспільної свідомості взагалі й свідомості правової зокрема: здатність отримувати інформацію про оточуючий світ, оцінка оточуючого світу, його перетворення відповідно до потреб та ідеалів^[634].

Виходячи з наведеного, обґрунтовується виокремлення таких функцій правової свідомості:

1) пізнавальної, сутність якої полягає в тому, що завдяки право­свідомості забезпечується отримання, накопичення, систематизація й оновлення знань про правові явища, розуміння їх змісту й сутності;

2) прогностичної, що виявляється у формуванні обґрунтованих уявлень про подальший розвиток правових явищ;

3) оціночної, змістом якої є сприйняття відповідних правових явищ з точки зору їх корисності (некорисності), справедливості (не­справедливості), ефективності (неефективності) і т. д. Ця функція ха­рактеризує критичне ставлення до різних правових явищ;

4) творчої, яка означає створення предметних форм, що не існують у природі. Вона виявляється в таких підфункціях, як правове моделю­вання, світоглядна, перетворення правової дійсності відповідно до правових ідеалів (цінностей). Правове моделювання полягає в розро­бленні нормативних і індивідуальних моделей (правил) правової по­ведінки та юридичних актів, через які ці правила виражаються зовні. Змістом світоглядної підфункції є створення юридичних понять (кате­горій), юридичних конструкцій, правових концепцій (теорій), право­вих ідеалів та правових цінностей. Перетворення правової дійсності відповідно до правових ідеалів (цінностей) означає, що правова свідо­мість виступає су б єктивним чинником зміни правових явищ у напрямі забезпечення їх відповідності вимогам справедливості;

5) регулятивної, зміст якої полягає в тому, що на підставі правової свідомості відбувається вибір варіанта правової поведінки. Це цен­тральна функція правової свідомості, оскільки саме вона забезпечує практичне здійснення правового регулювання.

При цьому залежно від загального призначення правосвідомості на стадіях правотворчості і правореалізації М. Є. Черкас пропонує ви­окремити правотворчу і правореалізаційну функції. Сутністю першої є те, що правова свідомість є безпосереднім джерелом зародження пра­ва, правопорядку й усілякої правової норми, основним суб'єктивним інструментом створення правової норми. Зміст другої полягає в тому, що правова свідомість завдяки своїм специфічним властивостям здат­на досить вагомо впливати на процес втілення правових норм у реаль­не життя^{[635] [636].}

Підбиваючи підсумки аналізу змістовно-сутнісних характеристик правової свідомості як теоретико-правової категорії, видається можли­вим надати такі узагальнюючі висновки.

Правосвідомість - це: 1) специфічна функція людського мозку ві­дображати явища правової дійсності й цілеспрямовано регулювати свою взаємодію з нею; 2) одна з найважливіших форм суспільної та водночас індивідуальної свідомості; 3) сукупність правових поглядів, теорій, ідей, уявлень, переконань, оцінок, настроїв, почуттів, у яких виражається ставлення індивідів, соціальних груп, усього суспільства до наявного і бажаного права, до правових явищ, до поведінки людей у сфері права; 4) цілісна динамічна система, що має складну внутріш­ню будову, яка системно в різних напрямах впливає на правову реаль­ність у цілому і на механізм правового регулювання та його окремі елементи зокрема.

Екстраполюючи наведені теоретичні напрацювання про правову свідомість як таку для цілей розкриття сутності, особливостей та зна­чення конституційної правосвідомості як її різновиду, зазначимо таке.

Визначальною особливістю конституційної правосвідомості, за­значає І. А. Кравець, є її дуалістична природа, оскільки вона формуєть­ся на стику правової і політичної свідомості, у той самий час не будучи простим механічним поєднанням у свідомості особистості правових та політичних ідей, поглядів, почуттів^[637]. Відповідно, конституційну правосвідомість І. А. Кравець розуміє як особливий вид правової сві­домості, в якому відбиваються уявлення і почуття окремої особистості, соціальної групи, суспільства в цілому про конституцію, її роль у пра­вовому регулюванні, права людини, способи справедливого і демокра­тичного правління⁶³³.

Конституційна правосвідомість також виправдано розглядається як специфічний прояв суспільної і правової свідомості; як соціальний фактор, що дозволяє виявити ставлення до конституційних норм — визнання об'єктивної необхідності конституції, її пріоритету в право­вій системі держави^[638].

Вдалим також видається визначення конституційної правосвідо­мості як «вищої форми правової свідомості, що відображає ставлення індивіда, колективу, суспільства в цілому як до положень Основного Закону та інших, чинних конституційно-правових актів, так і до прак­тики їх реалізації, а також до бажаних змін конституційно-правових інститутів, так само як і до сучасних конституційних цінностей»^[639].

Такий виразний і помітний наголос на особливому ставленні до конституції як смислового і нормативно-правового стрижня системи сучасного конституціоналізму, визнанні її пріоритетного значення є цілком виправданим. У сучасних державах конституції набувають ха­рактеру універсального явища, однак це не заважає їм виконувати інте­граційну функцію в рамках різних правових і політичних культур. Конституція повинна відображати як універсальні цінності, що фор­муються в процесі інтеграції країни у світове співтовариство, так і культурні особливості народу чи нації, що визначають їх ідентичність у світовій культурі. На думку Л. Зідентопа, «писана конституція може і повинна зробити вирішальний внесок у формування самосвідомості кожного суспільства, організованого у формі держави». На його по­гляд, «писана конституція виявляє й узаконює роль держави у створен­ні товариства індивідуумів, звертаючи увагу на те, як держава виховує у всіх своїх суб'єктах почуття основоположної або моральної рівності»^[640].

Інтегративну функцію конституція може виконувати завдяки тому, що в ній концентруються, отримуючи особливий правовий статус, юридичні норми, що живляться не тільки правовими, а й культурними, моральними, політичними витоками. Ще в радянський період держа- вознавці відзначали, що конституційні норми, мабуть, найбільшою мірою, порівняно з іншими юридичними нормами, концентрують пра­вове, політичне і моральне начало^{[641] [642]. Саме тому основною домінантою конституційного правосвідомості, на думку Н. В. Мамітової, має стати осмислення інтеграційної ролі конституції. Причому її потенціал зна­чно збільшується, якщо вона містить програмні, цільові положення, але реалізація цих положень повинна відбуватися з урахуванням істо­ричного досвіду конституційного будівництва638.}

При цьому конституційна правосвідомість виступає необхідною формою життєдіяльності людини, служить внутрішнім регулятором юридично значущої поведінки і джерелом правової активності в конституційно-правовій сфері, втіленням юридичних норм у фактич­ній діяльності громадян і посадових осіб^[643]. Як слушно підкреслює Е. Е. Барінов, «конституційна правосвідомість, будучи опосередкованою ланкою між конституційно-правовою нормою і її реалізацією на прак­тиці, виконує в рамках регулятивного впливу на поведінку (діяльність) людей важливу здійснюючу функцію»^[644]. Однак не слід розглядати конституційну правосвідомість як умову ефективної реалізації лише норм конституційного права. Специфіка конституційної правосвідо­мості як вищої форми правової свідомості дозволяє говорити про її значну роль у механізмі реалізації права в цілому.

У той самий час конституційна правосвідомість повинна розгляда­тися як один із структурних елементів механізму реалізації прав осо­бистості, який спирається на демократичні цінності та ідеали прав людини, визнання необхідності широкої політичної участі громадян в управлінні справами держави.

Особливий інтерес становить питання внутрішньої організації змісту конституційної свідомості. Так, як зазначає Н. В. Мамітова, зміст конституційної правосвідомості реалізується у двох аспектах: по-перше, як особливий галузевий вид правосвідомості, що ґрунтуєть­ся на реальній потребі реалізації вимог конституції з метою формуван­ня правової системи, в якій найвищою цінністю виступають основні права і свободи людини; по-друге, як сукупність ідеологічних і психо­логічних структурних елементів, за допомогою яких здійснюється оцінка конституційно-правових відносин, конституційного законодав­ства, що сприяє активізації правової діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування щодо здійснення прав людини^[645].

У цілому погоджуючись із наведеним твердженням, зазначимо, що в даному разі автор скоріше визначає телеологічну спрямованість кон­ституційної свідомості, аніж її зміст. Значно вдалішою в цьому аспекті видається аргументована пропозиція А. Р. Крусян, яка, аналізуючи систему сучасного українського конституціоналізму, пропонує у струк­турному плані розглядати конституційну правосвідомість як поєднання чотирьох основоположних компонентів (елементів): конституційно- правової психології; конституційно-правової ідеології; конституційно- правової духовності та конституційно-правового світогляду^[646].

Конституційно-правова психологія, на думку автора, — це психіч­не (суб'єктивне) відображення елементів конституціоналізму в про­цесі індивідуальної і колективної соціальної діяльності, їх сприйняття і ставлення до них. Конституційно-правова психологія простежується через емоційні настанови і переживання індивідуальних суб'єктів, а також через масові психологічні стереотипи юридичної поведінки і ставлення до конституційно-правових явищ.

Конституційно-правову ідеологію в контексті конституціоналізму слід натомість розглядати як систему поглядів, що відображають цін­ності, принципи, процеси формування і функціонування конституціо­налізму, його роль і значення в житті держави, суспільства, людини.

Конституційно-правова ідеологія безпосередньо пов'язана з духо­вністю як всього суспільства, так і окремих його членів. У зв'язку з цим актуалізується, зазначає А. Р. Крусян, такий компонент конститу­ційної правосвідомості, як конституційно-правова духовність. На від­міну від двох названих елементів, він характеризується значною стій­кістю, охоплює глибинний рівень конституційної правосвідомості і є системою думок, вірувань, навиків, правового духу, що створює ціліс­ну картину конституційно-правового життя.

Із конституційно-правовою духовністю тісно пов'язаний інший компонент конституційної правосвідомості — конституційно-право­вий світогляд. Конституційно-правовий світогляд є різновидом юри­дичного світогляду і відображає вихідну світоглядну позицію суб'єкта (індивідуального чи колективного) щодо конституційно-правових тео­рій і реалій^[647].

Резюмуючи все вищенаведене, конституційну правосвідомість можна охарактеризувати через низку таких притаманних їй суттєвих ознак, які визначають її особливість:

1) конституційна правосвідомість становить собою особливу, вищу форму правової свідомості, що має подвійну політико-правову природу;

2) змістовно-ціннісну сутність конституційної правосвідомості об єктивує зовні передусім конституція як смисловий і нормативно- правовий стрижень системи сучасного конституціоналізму;

3) конституційна правосвідомість містить ідеї, уявлення, погляди і почуття, оцінки та настанови носіїв правосвідомості відносно конституційно-правових відносин, які є базовими, основоположними, та становлять основу складної системи соціальних зв’язків;

4) конституційна правосвідомість є невід ємним елементом право­вого регулювання в цілому та конституційно-правового зокрема, за­безпечуючи їх ефективність;

5) конституційна правосвідомість детермінує ефективність дії системи українського конституціоналізму, визначаючи ставлення носі­їв правосвідомості до конституційно-правового регулювання суспіль­ного буття публічно-інституційними засобами.

4.4.