Конституційний контекст

Відповідно до ст. 1 Конституції Україна є демократичною державою. Ключовими ознаками її демократизму є проголошення принципів: народовладдя (ст. 5), поділу влади (ст. 6), гарантування місцевого самоврядування (ст.

В основу вітчизняного демократичного ладу покладено принцип народовладдя - «носієм суверенітету

і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (ч. 2 ст. 5). Таким чином, виходячи з юридичних (правових) позицій Конституційного Суду України (далі КСУ), «в Україні вся влада належить народові, яка є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України»¹. Це засадниче положення конкретизується приписами Конституції України про те, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії (ст. 69)^{[3] [4] на засадах загального, рівного і прямого виборчого права, вільного волевиявлення шляхом таємного голосування (ст. 71). Окрім того, вибори в Україні визнаються вільними, що забезпечується через реалізацію таких закріплених в Конституції України суб'єктивних прав і свобод людини та громадянина: право на свободу вираження поглядів та свобода доступу до інформації (ст. 34), право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст.}

Одним із перших міжнародних актів, яким було проголошено, що «воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування», є Загальна декларація прав людини 1948 року. Зазначене положення ч. 3 ст. 21 Загальної декларації є визначним досягненням цивілізованого світу, одним із основних критеріїв демократичності держави, який втілено у формі ключової засади конституційного ладу (ст. 5 Конституції України) - принципу народовладдя.

В 1966 році ці приписи Декларації були уточнені у ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, де передбачалося «право кожного громадянина «голосувати і бути обраним на дійсних періодичних виборах, що проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують вільне волевиявлення виборців».

З прийняттям Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Першого протоколу до неї почали формуватися регіональні стандарти у сфері виборів. В аспекті виборів Президента України варто зауважити, що зобов'язання договірних сторін проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечують вільне вираження думки народу, не гарантувалось початковою редакцією Конвенції, а було закріплено у ст. 3 Першого протоколу до Конвенції. Однак стосується воно виключно виборів законодавчого органу. Хоча у справі «Матьє Моан і Клерфейт (Mathieu-Mohin and Clerfayt) проти Бельгії»^[5] ЄСПЛ зазначив, що під терміном «законодавча влада» не обов'язково мається на увазі парламент (його варто тлумачити виходячи з конституційного устрою конкретної держави). В той же час ЄСПЛ розвиває універсальні принципи виборчого права крізь призму інтерпретації ст. 10 та ст. 14 Конвенції, які гарантують право на свободу вираження поглядів та забороняють дискримінацію за будь-якою ознакою, що дозволяє застосовувати її у певних категоріях справ (щодо окремих принципів виборчого права, виборчих цензів, умов реєстрації кандидатів і виборців та ін.).

Водночас, більш деталізовано критерії демократичних виборів сформульовані у документі Копенгагенської наради з людського виміру ОБСЄ від 29 червня 1990 року, де зазначено: «вільні вибори є одним із елементів справедливості, що істотно необхідні для повного вираження людської гідності, та рівних і невід'ємних прав усіх людей, а волевиявлення людей на вільних, чесних, періодичних нефальсифікованих виборах визнається основою легітимності влади». Окрім вищезгаданих стандартів, в ч. 7 Документу, яка повністю присвячена виборам, зазначаються й такі як свобода політичної конкуренції під час передвиборчої агітації, чесний підрахунок голосів виборців та обов'язкова публікація офіційних результатів, недискримінація, свобода доступу до ЗМІ, гарантії захисту результатів виборів.

Відповідно до Пояснювальної доповіді Кодексу належної практики у виборчих справах¹, ухваленої Венеціанською комісією 18-19 жовтня 2002 року, вільне голосування охоплює два різні аспекти: вільне формування виборцем своєї думки і вільне вираження цієї думки, тобто вільну процедуру голосування і точну оцінку отриманих результатів. Цим документом також встановлено, що вільному формуванню думок виборців можуть перешкоджати дії фізичних осіб, що намагаються, наприклад, підкупити виборців: такій практиці держава зобов'язана запобігати або належним чином за неї карати; держава зобов'язана припинити будь-які порушення в ході виборів^{[6] [7].}

Переважна більшість розроблених міжнародних стандартів, що зафіксовані як на універсальному, так і на регіональних рівнях, були рецепійовані у вітчизняне конституційне законодавство (Конституція України, Закон України «Про вибори Президента України», Закон України «Про вибори народних депутатів України», Закон України «Про місцеві вибори»).

Однак, як наголошується у рішенні ЄСПЛ у справі «Герст (Hirst) проти Сполученого Королівства (№ 2)»^[8] від 6 жовтня 2005 року, у сучасному демократичному світі існує безліч способів організації та дії виборчих систем і безліч відмінностей, зокрема, в історичному розвитку, культурі та політиці європейських держав, саме тому кожна держава має право формувати власне бачення демократії (пункт 61).

Якщо говорити про президентські вибори, то спеціальні вимоги до них встановлені у розділі 5 Конституції України та Законі України «Про вибори Президента України». Окрім виборчих принципів та цензів, порядку набуття та припинення повноважень, дати проведення виборів, на конституційному рівні визначено, що мандат Президента України виникає внаслідок його обрання не пізніше ніж через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів з моменту складення ним присяги на вірність Україні.

Важливість стабільності виборчих процедур в Конституції України (п. 20 ч. 1 ст. 92 та ч. 2 ст. 103) забезпечується шляхом закріплення безапеляційної вимоги законодавчого оформлення усіх питань стосовно організації та порядку проведення виборів. Разом з тим, наявний досвід внесення змін до виборчого законодавства напередодні дня голосування свідчить про його мінливий та хаотичний характер, що значно посилює конфліктогенний потенціал вітчизняних виборів, які одночасно є підґрунтям для виникнення та розв'язання електоральних конфліктів юридичного та неюридичного характеру. У цьому контексті слід виокремлювати виборчий спір, який виникає внаслідок неналежного дотримання виборчих процедур.¹

Щодо останнього слід зазначити, що існують різні інтерпретації виборчих спорів. Наразі законодавство та судова практика намагаються розмежовувати виборчі спори та спори пов'язані з виборами. Зокрема, у постанові Пленуму ВАСУ від 1 листопада 2013 року № 15 роз'яснюється, що «відповідно до пункту 6 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється лише на спори стосовно правовідносин, які виникли в межах виборчого процесу і стосувалися підготовки та проведення виборів і які розглядаються за особливостями, встановленими спеціальними статтями КАС України щодо розгляду окремих категорій адміністративних справ (наразі це ст.

Натомість, у Конституції України замість термінів «виборчий спір» та «спір, пов'язаний з виборами», вживається поняття «спору щодо виборів» (ч. 5 ст. 131-2)^{[9] [10], що додає невизначеності у розумінні зазначених категорій.}

В ході вирішення виборчих спорів необхідну та провідну роль відіграє судова гілка влади. За останні роки конституційні принципи були відображені в положеннях ряду процесуальних кодексів. Зокрема, суди повинні застосувати принцип верховенства права. Також якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, він не застосовує такий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії без зупинки провадження у справі.

Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. У Рішенні Конституційного Суду України від 26 лютого 1998 року № 1-рп/98 (справа про вибори народних депутатів України)^[11] зазначено, що ч. 2 ст. 55 Конституції України надає громадянам право безпосередньо звертатися до суду зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб та не може бути будь-яких винятків щодо здійснення громадянами України конституційного права безпосередньо звертатися до суду зі скаргами на рішення, дії чи бездіяльність дільничних, окружних та Центральної виборчих комісій, їх посадових і службових осіб (п. 9 мотивувальної частини). Як зазначено у рішенні КСУ від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018^[12] право на судовий захист, як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя; відсутність такої можливості обмежує це право, яке за змістом ч.

Окрім того, згідно із Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»^[13] ст. 55 Основного Закону було доповнено новим положенням, а саме: «Кожному гарантується право звернутись із конституційною скаргою до КСУ з підстав, установлених цією Конституцією, та у порядку, визначеному законом». У такий спосіб КСУ забезпечує захист виборчих прав громадян України, визнаючи окремі законодавчі положення неконституційними. Станом на 29 грудня 2018 року, з моменту започаткування цієї форми звернення до КСУ, надійшло лише 2 конституційні скарги, що стосуються місцевих виборів¹, з приводу яких поки що рішення не було прийнято.

Конституційний контекст розгляду виборчих спорів зумовлюється конституційною доктриною, яку формує КСУ у своїх юридичних (правових) позиціях щодо реалізації виборчих прав громадян. Багато уваги в рішеннях КСУ було приділено універсальним принципам виборчого права, загальним засадам виборчої системи та додатковим принципам виборчого процесу, встановленим у кожному з базових виборчих законів України.

Щодо виборів Президента України можемо виділити:

1. Справу про строк, на який обирається Президент України від 15 травня 2014 року № 5-рп/2014^{[14] [15], в ході якої орган конституційного контролю підтвердив, що закріплений ч. 1 ст. 103 Основного Закону України п'ятирічний строк - єдиний конституційно встановлений строк, на який обирається Президент України. Цей строк однаковою мірою поширюється як на Президента України, обраного на чергових виборах, так і на Президента України, обраного на позачергових виборах.}

2. Справу про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виборів Президента України від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009^[16], що стосувалася строку розгляду та вирішення справ судом, внесення змін до даних Державного реєстру виборців, обмеження активного виборчого права та ін.

3. Справу щодо строків перебування на посту Президента України від 25 грудня 2003 року № 22-рп/2003^[17], яка має вкрай дискусійний характер. В ній відзначалося, що в аспекті конституційних подань положення частини третьої статті 103 Конституції України, за яким одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд, треба розуміти так, що це положення поширюється лише на осіб, яких обирають на пост Президента України після набуття чинності Конституцією України 1996 року. Особа, яку вперше було обрано Президентом України за чинною Конституцією України в 1999 році, має право балотуватися на чергових виборах Президента України у 2004 році.

Разом з тим, значна кількість рішень Конституційного Суду України фундаментального характеру, стосувалися парламентських виборів.

Узагальнюючи, варто зазначити, що демократичні вибори є найбільш значущим механізмом формування суспільного договору між громадянами України та їх урядом. На цьому шляху залишається актуальним, щоб, з урахуванням досвіду розгляду виборчих спорів під час попередніх виборчих кампаній, суди завжди керувалися принципом верховенства Конституції. Адже проведення вільних, чесних і прозорих виборів є необхідною передумовою існування довіри суспільства до державних інституцій, демократичної форми правління, що забезпечує відповідальність уряду потребам громадян, та гарантується справедливими виборчими правилами та ефективним судовим захистом.

1.2.