Конституційний конфлікт — політико-правова реалія

Виникнення терміна «конституційний конфлікт» пов’язано з державно-правовим становленням Німеччини. Саме в історії цієї країни відбулися події, які увійшли в історію та в енциклопедії під назвою «конституційний конфлікт»^[150].

Однак у наведеному випадку категорія «конституційного кон­флікту» має лише історичне тлумачення і не відповідає сучасному смисловому навантаженню цього явища. Цей термін вперше у сучасному його розумінні з’являється також у Німеччині. Кон­ституція Німецької імперії від 16 квітня 1871 р. (так звана «Кай­зерівська конституція») вперше передбачала у п. 76 розд. XIII не тільки можливість виникнення конституційних конфліктів, але й порядок їх вирішення^[152]. Стаття 19 Конституції Німецької імперії від 11 серпня 1919 р. (так звана «Веймарська» конституція), роз­виваючи цю норму, встановлювала, що «конституційні конфлікти, що виникають в областях, де немає компетентного суду для їх вирішення, а також спори не приватноправового характеру між різними областями або між імперією та однією з областей вирі­шуються за клопотанням однієї із сторін спору верховним дер­жавним судом Німецької імперії, оскільки у цьому випадку є некомпетентним інший імперський суд. Президент імперії вико­нує рішення верховного державного суду»^[153].

Звернення до історії держави та права, як вітчизняної, так і всесвітньої, приводить до переконливого висновку про те, що конф­лікти у сфері державно-правових відносин існували стільки, скільки існує сама держава. Але вітчизняна державна практика до 90-х рр.

Отже, ця проблематика є новою для української науки, і від­сутність ґрунтовних досліджень щодо конституційного конфлікту зумовлює відсутність загальноприйнятого визначення конститу­ційного конфлікту. Деякі автори ототожнюють поняття консти­туційного конфлікту з поняттям «конституційно-правовий спір» та визначають його як «спори, що виникли між учасниками кон­ституційно-правових відносин у процесі здійснення ними своїх прав та обов’язків та вирішуються у встановленому законом по­рядку»^[154]. Із цим твердженням важко погодитись: конституцій­но-правові спори — лише одна з форм конституційних конфліктів. Т. Пряхіна визначає конституційний конфлікт як «форму взає­модії суб’єктів конституційних відносин, що має політико-право- ву природу та обумовлена необхідністю вирішення спорів щодо визнання, реалізації, захисту інтересів суб’єктів, що являють со­бою цінність з точки зору їхньої соціальної значущості»^[155]. Це визначення вбачається найбільш оптимальним, однак має бути уточ­неним при детальному розгляді основних елементів та ознак кон­ституційних конфліктів.

Однією з ознак конституційно-правового характеру конфлік­ту виступає його предмет — фактичні відносини протистояння, тобто проблема, яка становить основні суперечності і є причиною зіткнення сторін, або, навпаки, спричинена таким зіткненням, а також дії, які здійснюються або повинні (можуть) здійснювати­ся по відношенню до об’єкта конституційного конфлікту. Кож­на із сторін намагається вирішити цю проблему на свою користь за рахунок інтересів іншої сторони, «конституювати власні по­треби, забезпечити визнання їх особливої значущості і цінності, закріплення на вищому рівні правового регулювання, що перед­бачає заходи гарантування, забезпечення та правового захисту»^[156].

Об’єкт конституційного конфлікту не завжди має конститу­ційно-правовий або взагалі правовий характер. Це може бути влада, державний суверенітет, національно-культурна автоно­мія тощо, а може бути й земля, інвестиції, експортно-імпортні операції, приватизація тощо. Тобто серед об’єктів конституцій­них конфліктів можуть бути цінності матеріального, соціаль­ного, духовного характеру, а сутність конституційного конфлі­кту в такому разі зумовлюється іншими чинниками — суб’єкт­ним складом, наприклад. Так, під визначення конституційного конфлікту цілком підпадає протистояння між парламентськи­ми фракціями з приводу прийняття закону про перегляд мит­них тарифів, який запропонований урядом. Сторонами цього конституційного конфлікту є уряд, що запропонував проект за­кону, і парламентські фракції, що його підтримують, з одного боку, та парламентські фракції, які, виходячи із своїх інтересів, виступають проти прийняття такого закону. Предметом конф­лікту тут є фактичні конституційні відносини щодо розгляду певного законопроекту, а об’єктом — митно-тарифна політика. І хоча об’єкт цього конфлікту не є конституційно-правовою цінністю, суб’єктний склад і предмет конфлікту надають йому конституційно-правової сутності.

У будь-якій конфліктній взаємодії протистояння розгортаєть­ся навколо двох речей — з приводу життєво важливих ресурсів (матеріальних, духовних, соціальних тощо) та контролю над ними^[157]. Погоджуючись із цим твердженням, Т. Пряхіна визначає владу єдиним об’єктом конституційного конфлікту, оскільки саме вона «може розглядатися і як життєво необхідний ресурс, і як найбільш ефективний засіб контролю»^[158]. Така позиція може при­звести до ототожнення конституційно-правового конфлікту з по­літичним, що є невиправданим, бо конституційний конфлікт має більш широкий діапазон об’єктів не тільки владного характеру. Але слід визнати, що природі конституційного конфлікту влас­тиві відносини щодо здійснення, перерозподілу та участі в органі­зації публічної влади. На цьому особливо зосереджують увагу вчені. Зокрема, О. Ющик зазначає, що практика реалізації ст. 6 Конституції України про поділ державної влади «свідчить, що незалежна Україна потерпає не так від узурпації влади одним суб’єктом, як від безвладдя, точніше від дезорганізації влади че­рез постійні конфлікти між «гілками» влади, потерпає від браку єдності влади...»^[159].

Отже, об’єктом конституційного конфлікту виступають певні цінності, на які спрямовані дії сторін конфлікту, та/або прагнен­ня контролю над ними. А предмет — фактичні відносини, що виникли з приводу цього об’єкта та породили певну проблему. Підґрунтя конституційних конфліктів часто знаходиться за ме­жами конституційного права та права взагалі і обумовлене пере­дусім станом економіки, соціально-політичних відносин. Але переважна більшість конституційних конфліктів пов’язана із ста­ном конституційного законодавства (наявність колізій, прогалин, дефектів) та практикою його застосування.

Специфіка конституційних конфліктів проявляється у таких ознаках:

1) особливий склад учасників конституційних конфліктів (на­род, територіальна громада, органи державної влади, політичні партії);

2) особливі об’єкти та предмети, з приводу яких виникає кон­ституційний конфлікт (суверенітет, територія, владна компетен­ція);

3) досить серйозні політичні та інші наслідки розв’язання або нерозв’язання конституційних конфліктів, оскільки вони, як пра­вило, пов’язані з інтересами великих груп населення;

4) особливе коло питань, що розв’язуються в межах конститу­ційно-правових відносин (визначення напрямків і пріоритетів перебудови суспільства і держави, розподіл бюджетних асигну­вань)^[160].

Обов’язковою умовою визнання конфлікту конституційно-пра­вовим є наявність у його предметі спірного юридичного факту кон­ституційно-правового характеру і можливість припинення проти­стояння сторін за допомогою конституційно-правових процедур.

Серед ознак конституційного конфлікту слід також вказати на таку їх специфічну рису, як мотивація поведінки сторін, яка завж­ди має правове обґрунтування. Це означає, що кожна із сторін кон­флікту виправдовує обраний варіант поведінки необхідністю досяг­нення або захисту конституційних цінностей, посилаючись при цьому на положення нормативно-правових актів, правові звичаї, договори, презумпції, природне право, загальні принципи права, юридичну доктрину тощо^[161]. Так, приміром, у конфлікті щодо ухва­лення Закону України «Про Кабінет Міністрів України» фракція БЮТ виправдала своє голосування за подолання вето щодо закону необхідністю зупинити «протистояння і хаос, невизначеність між двома секретаріатами Президента та прем’єр-міністра»^[162].

Сторони конституційного конфлікту завжди мають правові характеристики і одночасно виступають суб’єктами конституцій­них правовідносин, їхні мотиви та інтереси теж мають правову форму, а об’єкт конфлікту перебуває під правовим захистом. Кон­ституційному конфлікту властива наявність специфічних зако­номірностей, що характеризують його розвиток, і він завжди має певні юридичні наслідки. Сказане дозволяє зробити висновок, що саме право, і головним чином, норма права, впливаючи на елемент (елементи) конфлікту, надає йому статус юридичного і, крім цього, виступає першочерговою підставою для класифікації юридичних конфліктів, що дозволяє називати юридичні конфлікти у сфері конституційного права конституційними конфліктами.

Ще одним важливим елементом характеристики конститу­ційного конфлікту є його соціальна характеристика, що являє со­бою аналіз соціальних (політичних, економічних) чинників, що його детермінували, соціальних наслідків його протікання та роз­в’язання, а також соціальних явищ, що мали місце одночасно (па­ралельно) з ним.

Враховуючи, що конституційний конфлікт — явище соціально- правове, поряд із його соціальною характеристикою існує й правова характеристика, яка має прояв у тому, що конституційний конфлікт, по-перше, співвідноситься з інститутами, структурами і механізма­ми держави і громадянського суспільства; по-друге, у предметі кон­ституційного конфлікту простежуються реальні конституційно- правові відносини або окремі конституційно-правові аспекти; по- третє, учасники конституційного конфлікту розглядаються не про­сто як індивіди, соціальні групи, а сприймаються з огляду на їх правовий статус як суб’єкти права; по-четверте, поведінка учасників конфлікту набуває правової оцінки; по-п’яте, конституційний конфлікт є унормованим явищем, або явищем, яке підлягає унорму­ванню з огляду на інституційність форм взаємодії опонентів та їх зацікавленості у правових результатах протистояння.

По суті, конституційний конфлікт не є сталим, застиглим яви­щем: дії суб’єктів конфлікту спрямовані один на одного; дії однієї сторони конфлікту кореспондують з діями іншої сторони, але не для досягнення спільного погодженого результату, а якраз навпа­ки — для досягнення взаємовиключних цілей. У даному випадку звичне розуміння терміна «взаємодія» як погодженої діяльності суб’єктів доповнюється трактовкою взаємодії у від’ємному зна­ченні. Це зумовлено сутністю конфлікту, який є низкою послідов­них дій, що здійснюються сторонами, та у цьому розумінні являє собою їх взаємодію.

Отже, виходячи з наведеного та враховуючи позиції вчених щодо загального, юридичного і конституційного конфлікту, слуш­ним буде запропонувати таке визначення явища, що розглядаєть­ся: конституційний конфлікт як вид юридичного конфлікту яв­ляє собою протистояння у політико-правовій взаємодії суб’єктів конституційних відносин, яке відображується в інституційно нор- матизованих взаємоспрямованих діях цих суб’єктів щодо визнання, задоволення, захисту своїх інтересів, потреб, цілей, що являють собою цінність з точки зору їхньої соціальної значущості. Він є необхідною формою розвитку конституційно-правової реальності, що поєднує в різних пропорціях деструктивні і конструктивні компоненти, які збагачують людей новим соціальним досвідом як негативного, так і позитивного характеру^[163].

Конституційний конфлікт слід відрізняти від конституційної колізії, бо конституційний конфлікт — не суперечність між нор­мами права, актами та інститутами, це відносини між людьми, що є суб’єктами права і носіями певних поглядів, позицій у конститу­ційно-правовій сфері, які є діаметрально протилежними і вимага­ють конфліктної взаємодії для досягнення урівноваженості. Кон­ституційно-правова колізія як суперечність, безумовно, може ле­жати в основі конфлікту, але не може підмінити всієї його сут­ності, структури та механізмів розвитку.

О. Бєлкін називає конституційно-правові колізії «текстуально- правовими конфліктами в конституції» і визначає, що вони охоп­люють своїм змістом некомпетентність правових актів, колізії норм, прогалини, суб’єктно-статусний дисбаланс, невизначеність змісту норм^[164].

Головною відмінністю конституційних конфліктів є те, що вони не обов’язково пов’язані зі спором про право. Вони можуть та­кож виступати у вигляді суперечностей з приводу формування права, з приводу застосування, порушення та скасування консти­туційно-правових норм.

«Колізії характеризують процес реалізації правових норм, як державно-владного засобу впливу на суспільство. Колізії виника­ють між: нормами права, нормами нормативно-правових та інтер- претаційних актів...правовими системами»^[165]. А конституційний конфлікт, не втрачаючи своєї соціальної сутності, виникає між суб’єктами права, між людьми.

Якщо конституційна колізія — це суто нормативна суперечність, то за конституційним конфліктом завжди стоять певні індивіду­уми, що уособлюють державний орган, політичну партію, іншу інсти­туцію, та відносини між ними. Конституційний конфлікт — це ще й зіткнення думок, поглядів, ідеологій. Тут мають значення обставини оточуючого середовища та внутрішньопсихологічні чинники.

Отже, конституційну колізію не можна ототожнювати з кон­ституційним конфліктом, бо це не конфлікт суб’єктів, а конфлікт правових приписів, який виник, розвивався і знайшов своє припи­нення у суто нормативній сфері. При збігові всіх інших елементів, відсутність суб’єктного складу не дає конституційній колізії пра­ва розглядатися як вид або форма конституційних конфліктів, а тільки як їх причина, джерело, передумова. На останнє прямо вка­зує О. Брежнєв: «Причиною виникнення юридичного конфлікту у сфері конституційного права є конституційно-правова колізія, яку можна визначити як суперечність між існуючим конститу­ційним правопорядком та намірами і діями щодо його зміни»^[166].

Отже, коли у сфері суспільних відносин діяльність суб’єктів конституційного права набуває конфліктного характеру і у конфліктній ситуації, що виникла, норми права вказують на взаємні права і обов’язки учасників відносин і умови їх реалізації, надаю­чи їм статусу правовідносин, можна говорити про конституцій­ний конфлікт. Тому конституційний конфлікт є правовідносина­ми, в яких беруть участь суб’єкти, діяльність яких спрямована на можливість набуття чи втрати суб’єктивних прав та обов’язків стосовно певного об’єкта^[167]. У цих правовідносинах конституцій­не право здійснює безпосередній вплив на конфліктну ситуацію в цілому і включає в себе вплив на сам конфліктний інцидент, по­ведінку взаємодіючих суб’єктів та на засоби, що застосовуються ними у процесі взаємодії^[168]. При цьому обов’язковою ознакою такої діяльності, і відповідно, правовідносин, є те, що його суб’єкти вис­тупають як носії протилежних інтересів.

Говорячи про вплив конституційно-правових норм на кон­фліктні процеси, слід зосередити увагу на основному джерелі кон­ституційного права — конституції. Усталеною є уява про те, що завдання конституцій полягає у знятті напруженості у суспільному житті, ліквідації кризових явищ, виключенні конфліктів із дер­жавно-правової практики, стабілізація правовідносин. Але сама державно-правова практика засвідчує, що конституція виконує ще одне завдання, яким є створення «легальних каналів виявлення конфліктних зон; інституціоналізація конфліктів через встанов­лення правомірного характеру поведінки залучених до них суб’єктів; оформлення ефективного механізму вирішення конф­ліктів»^[169].

Більше того, конституції самі можуть бути конфліктогенним чинником. Під конфліктогенністю розуміється природна здатність конституцій детермінувати соціальні конфлікти. Першою і най­головнішою із цих детермінант є закладене у демократичні кон­ституції поєднання принципів народного суверенітету і правової держави: абсолютна влада народу не завжди проявляється у пра­вових формах, а саме право як досить консервативний інститут не завжди відповідає колективним уявленням народу або «народній волі» на кожному конкретному етапі історичного розвитку. Із цим пов’язана, як зазначає А. Медушевський, конфліктність кон­ституційного процесу, який вимушений постійно шукати баланс між суспільством і державою, рівністю та свободою, соціальними гарантіями та правами індивіда^[170]. Другим сутнісним конфлік­тогенним чинником конституцій є те, що конституція — це не лише правовий, а й політичний документ, в якому відповідні суб’єк­ти через конституційні приписи намагаються втілити свої ідеї, погляди на владу, власність, права людини, на державний устрій, розподіл владних повноважень тощо. А такі ідеї і погляди мають бути узгодженими між собою та відповідати вимогам часу, бути чутливими до мінливостей суспільного життя. Звідси випливає третій конфліктогенний чинник — відносна сталість конституцій, намагання закріпити конституційними приписами певний поря­док раз і назавжди. Взагалі, конституція, яка визнає розділення влад, вже від самого початку провокує державне побутування на конфлікт, стимулює адміністративну і політичну конкуренцію, про­вокує державні інститути не стільки на консенсус, скільки на відносне протистояння.

Крім того, конституція може спричиняти конфлікти у разі недосконалості свого тексту (змісту), що найчастіше проявляєть­ся у наявності колізій або прогалин у конституційному регулю­ванні; до конфліктів призводять різні інтерпретації норм кон­ституції суб’єктами конституційного права^[171]. Наприклад, ще в 1997 р. О. Ющик у своїй монографії «Правова реформа» відзна­чив «головну суперечність Конституції»: з одного боку в ній за­кріплений досить високий рівень конституційних прав і свобод особистості, з іншого — визначена в ній організація влади не здатна забезпечити і гарантувати більшості з цих прав і свобод»^[172].

За твердженням Ю. Тихомирова, «конституційний конфлікт, зважаючи на свою значущість, частіше за все породжується полі­тичними причинами та ніби виростає з політичного конфлікту»^[173], тому за своїми елементами та формами прояву конституційний конфлікт може збігатися (і часто саме так відбувається) з полі­тичним конфліктом. Але політичний конфлікт при збігові всіх зазначених параметрів все одно зберігає свій неформалізований, неупорядкований характер, що ускладнює його розв’язання циві­лізованими правовими засобами. Для подолання таких складнос­тей політичний конфлікт потребує надання йому юридичних вла­стивостей. Таке «перетворення (звісно, тільки там, де це можливо і необхідно) політичного конфлікту на правовий конфлікт — це своєрідне юридичне логарифмування (юридизація) конфлікту, приведення його до вигляду, що припускає правовий спосіб його тлумачення, кваліфікації, розв’язання і подолання»^[174].

Така юридизація конфлікту (у цьому випадку — політичного конфлікту), за твердженням В. Кудрявцева, можлива і реалізується за таких умов:

1) правовий підхід до відповідних конфліктів;

2) розгляд, кваліфікація і оцінка учасників конфлікту як вільних, незалежних і рівних суб’єктів права із своїми інтересами;

3) розуміння, вираження, трактування і вирішення фактично­го конфлікту у вигляді спору про право між встановленими суб’єк­тами права;

4) наявність належного правопорядку (з необхідними юридич­ними інститутами, нормами, процедурами тощо) як основи, меха­нізму і ґаранта правового конфлікту і додержання прийнятого рішення всіма^[175].

Отже, можна зробити висновок, що юридизований політичний конфлікт являє собою конституційний конфлікт. Тому справед­ливим є твердження Т. Пряхіної про те, що «конституційні конф­лікти є політичний тип соціальних конфліктів, які через консти­туційні процедури можуть бути трансформовані на юридично зна­чимі, такі, що породжують правові наслідки»^[176]. В. Крівцова, роз­виваючи це твердження, вказує на те, що «сутність і природа дер­жавно-правових конфліктів безпосередньо походять від сфери політичних відносин, наприклад, через установлення нових прин­ципів державотворення, укріплення політико-економічної неза­лежності, відтворення нових політичних інститутів... ТОЩО»^[177].

З огляду на те, що явищу конституційного конфлікту до остан­нього часу приділялося недостатньо уваги, в літературі досі не склався єдиний підхід до назви цього явища. Авторами поряд із поняттям «конституційний конфлікт» використовується понят­тя «державно-правовий конфлікт». Так, Є. Степанов під держав­но-правовим конфліктом розуміє типологічну групу політичних конфліктів, що виникають у самій системі державної влади^[178]. В. Крівцова, відносячи державно-правові конфлікти до розряду юридичних, все ж вказує на те, що вони «походять від сфери полі­тичних відносин»^[179]. Ці твердження не викликають заперечень, оскільки, як зазначає Т. Пряхіна, «межі між політикою і правом у конституційних конфліктах рухомі і залежать від конкретних історичних умов, в яких вони розгортаються»^[180], тому, дійсно, дер­жавно-правові конфлікти є різновидом як політичних, так і юри­дичних конфліктів. Уявляється, державно-правові конфлікти як різновид юридичних конфліктів є тотожними конституційним конфліктам — це дві назви одного явища. Цю думку, виходячи зі змісту їх праць, поділяють Ю. Тодика^[181], О. Тодика^[182] та ін. Ок­ремі автори ще використовують назву «конфлікти у державно- адміністративній сфері»^[183]. Тому, виходячи з того, що назву ви­дам юридичних конфліктів дають відповідні галузі права, слід більш правильним вживати назву «конституційний конфлікт», що відповідає назві відповідної галузі українського права.

Практика національного державотворення особливо багата на конституційні конфлікти. Одним із гострих конституційних конфліктів, що набув великого значення у побудові взаємин між суб’єктами конституційного права, є конфлікт між Президентом України, з одного боку, та парламентсько-урядовою коаліцією — з іншого, щодо прийняття та набуття чинності Закону України «Про Кабінет Міністрів України»^[184].

З початком роботи Верховної Ради України п’ятого скликан­ня остаточно набули чинності зміни і доповнення до Конституції України, прийняті 8 грудня 2004 р.^[185] У ракурсі розглядуваної проблематики це мало наслідком те, що країна постала перед но­вою політичною (оновлений персональний склад парламенту) та правовою (змінена Конституція передбачала новий порядок взає­мин між вищими органами державної влади) дійсністю. З’явився новий суб’єкт конституційно-правових відносин — коаліція де­путатських фракцій у Верховній Раді України, суттєво змінилися конституційно-правові статуси Верховної Ради України, Прези­дента України і особливо Кабінету Міністрів України. Названі чинники стали підґрунтям для виникнення політичної необхід­ності у прийнятті Закону України «Про Кабінет Міністрів Украї­ни», який деталізував би встановлений змінами до Конституції України новий правовий порядок стосовно відносин у владному трикутнику «Президент — Уряд — Парламент». Правові ж підста­ви для прийняття цього Закону існували з дня прийняття самої Конституції України, оскільки нею ж передбачено уч. 2 ст. 120, що «організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України... визначаються Конституцією і законами Ук­раїни».

Констатування необхідності прийняття цього Закону, намаган­ня його прийняти мали місце протягом десяти років, але безус­пішно. Неодноразово прийнятий Верховною Радою України відпо­відний законопроект ветувався Президентом України^[186]. Його прийняття постійно відкладалося. Але політична ситуація, коли на посадах Президента України і прем’єр-міністра України зна­ходяться люди, що представляють протилежні та конкуруючі між собою політичні сили, зумовила невідкладність прийняття такого Закону та стимулювала його прийняття. Доказом цього є те, що «президентський» і «кабмінівський» законопроекти були зареє­стровані у Верховній Раді України майже одночасно та мали одну спільну рису — намагання розтлумачити норми Конституції на свою користь та перебрати на себе якомога більше повноважень^[187].

Як відомо, прийнятий був урядовий варіант, оскільки саме уряд спирався на більшість депутатського корпусу. При цьому не була врахована жодна пропозиція президентської сторони. Президент України повернув для повторного розгляду Закон із своїми вмо­тивованими та сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України. Після цього сторони намагалися дійти компромісу, але урядова сторона знайшла додатковий ресурс і змогла подолати вето Президента на цей Закон, і його було направлено до Прези­дента на підписання. Але Президент України знову повернув За­кон до Верховної Ради України, мотивуючи це тим, що «під час розгляду пропозицій президента після накладання вето парла­ментом внесено зміни, не передбачені президентом»^[188]. Урядова сторона розглядала цей факт як «технічну помилку» і наполяга­ла на тому, що оскільки Закон, вето на який подолано, не підписа­ний та не оприлюднений у встановлений термін Президентом Ук­раїни, то він, відповідно до ч. 4 ст. 94 Конституції України, «не­відкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом». Так і було, врешті, зроблено, після чого Президент України звернувся з конституцій­ним поданням до Конституційного Суду України, вважаючи, що «закон не відповідає нормам конституції як за процедурою його ухвалення, так і за змістом»^[189].

Описані події Ю. Шемшученко та О. Ющик справедливо нази­вають юридичним конфліктом^[190], він є лише епізодом у протисто­янні між названими суб’єктами, пов’язаному з перерозподілом владних повноважень. В цілому ж, цей конфлікт є класичним конституційним конфліктом — його суб’єкти, об’єкт і предмет мають суто конституційно-правову характеристику. Суб’єктами конфлікту є визнані суб’єкти конституційного права — Прези­дент України та Верховна Рада України, інші учасники — уряд, депутатські фракції, коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України тощо — також є суб’єктами конституційного права. Об’єктом цього конституційного конфлікту є розподіл владних повноважень, де Закон України «Про Кабінет Міністрів України» став інструментом протистояння сторін. Відповідно предметом цього конфлікту є законотворча діяльність (відносини щодо прий­няття закону), а саме процедура офіційного оприлюднення вето- ваних законів та суперечності щодо змісту законопроекту.

З огляду на вдалість застосування цього конституційного кон­флікту як прикладу, у подальших розділах та підрозділах цієї роботи його буде розглянуто детальніше по окремих аспектах, саме на ньому будуть опробовуватися отримані теоретичні результати дослідження.

2.2.