Конституційна конфліктологія як наука про конституційний конфлікт

Конфліктологія як така являє собою інтегроване знання де­кількох наук і тому має право розглядати конституційну конфлі- ктологію як підсистему своєї галузі — юридичної конфліктології.

Інструментарний характер конфліктології дозволяє поглибити знання у сфері конституційного права, оскільки при дослідженні конституційно-правових інститутів неодмінно доведеться зіткну­тися з конфліктами між ними. Крім того, інструментарні кон- фліктологічні знання можуть сприяти поліпшенню правового ре­гулювання у сфері конституційно-правових відносин.

За підрахунками І. Ващенка, «у науковому становленні конф­ліктології використовуються знання про конфлікт, що накопи­чені одинадцятьма науками»^[102]. Це підтверджує думку В. Речиць- кого про те, що «будь-який серйозний політичний феномен ко­рисно вивчати силами відразу декількох наук»^[103]. Цим пояснюєть­ся існуюче розмаїття літературних джерел, які становлять основу розвитку науки конституційної конфліктології.

Цікавою є робота А. Дмитрієва, в якій систематично виклада­ються основні проблеми конфліктології — типологія, причини, динаміка конфліктів та основні способи їх розв’язання. В ній ав­тор широко використовує розробки західних спеціалістів, а також сучасні дослідження російських вчених^[107].

У підручнику за редакцією Л. Герасіної та М. Панова (саме їх доробок є найбільшим у розвитку вітчизняної правової конфлік- тології) розглядається розвиток проблем конфлікту в парадиг­мах соціальної та правової наук, а також інші теоретичні та прак­тичні проблеми конфліктології^[109].

Беручи до уваги такі твердження вчених, які спеціалізуються на питаннях загальної конфліктології, при розробленні галузевих конфліктологічних знань слід спиратися на ті висновки, яких доходить загальна конфліктологія. Це допоможе виділити спільні і відмінні риси конфліктів різних сфер буття, зокрема у конститу­ційних правовідносинах, визначити їхні особливості, властивості і характер зв’язків між ними та іншими суспільними явищами та процесами.

Останнє десятиліття проблеми конфліктології знаходяться під пильною увагою періодичних видань. До того статті про конфлік­ти в періодичній пресі з’являлися як реакція на нові суспільно- політичні реалії. Тоді звичайні тепер, але незвичні для радянсь­кого буття, страйки майже ототожнювалися з конфліктом, який називали «проявом суспільної активності»^[110]. Але вже через де­кілька років ставлення до конфліктів суттєво змінилося: автори усвідомили, що суспільний конфлікт — не просто поодинокі чи масові страйки, «конфлікти охоплюють всі відносини людини з об’єктивною дійсністю»^[111]. І саме ці «прояви суспільної актив­ності» викликали «необхідність теоретичного дослідження проб­лем, пов’язаних з конфліктами, вироблення практичних заходів для управління конфліктами, а також прогнозування їх виник­нення і можливих наслідків»^[112].

У статті Ю. Запрудського «Всередині конфлікту» зроблена вдала спроба охарактеризувати специфіку відносин, які існують у конфлікті, підкреслюючи при цьому, що кожний конфлікт є не­повторним^[113].

Характеристику сучасних концепцій конфлікту надано у статті В. Котигоренка^[114]. Ця ж тематика розглядається В. Брацлавсь- кою у статті «Соціальні конфлікти в суспільстві»^[115]. Ними дослі­джуються основні концепції конфлікту, висунуті вченими за різних часів, що справили відомий вплив на становлення сучасної конф- ліктологічної доктрини. У статті І. Гуркова^[116] розглядається стан досліджень конфлікту в сучасному суспільстві, окрема увага при­діляється пошукові найбільш перспективних напрямків роботи в цій галузі.

Конфліктологія, безумовно, належить до групи соціально-гума­нітарних наук і межує з юриспруденцією. їх поєднують, насампе­ред, генетично-конфліктна природа юридичних фактів, що станов­лять буттєві проблеми правової науки, та шляхи виявлення та розв’язання суперечностей, які вже одержали статус юридичного конфлікту. Соціальні конфлікти, як правило, характеризуються наявністю певних правових аспектів; багато конфліктних ситу­ацій виникає і має перебіг у сфері правовідносин, які об’єктивно породжуються юридичними ситуаціями, а потім мають бути ви­рішені саме юридичними засобами.

Саме така мотивація стала приводом для виникнення і ста­новлення нової комплексної наукової дисципліни теоретико-при­кладного характеру — юридичної конфліктології, яку автори відно­сять до спеціальних конфліктологічних теорій та визначають сутність її предмета як проблеми конфліктної взаємодії між суб’єктами правовідносин чи проблемами конфлікту у правовій галузі. Такий підхід дозволяє поєднати проблему конфліктів з правовими інститутами, розглянути конфлікт не в абстрактному соціальному просторі, а у реальному зв’язку з існуючими право­відносинами, юридичними механізмами і чинним законодавством. Звідси випливає і практична користь досліджень в юридичній конфліктології — виявити: чи здатні норми права впливати на ґенезу, розвиток і припинення конфлікту? Якщо це так, то як ви­користовувати юридичний інструментарій щодо пом’якшення, закінчення, розв’язання конфлікту, управління ним чи запобіган­ня взагалі конфліктним ситуаціям?^[117].

Найґрунтовнішою працею з юридичної конфліктології на цей час виступає монографія за редакцією В. Кудрявцева^[118], в якій йдеть­ся про загальну характеристику конфліктів, їхні різновиди, про сфери і механізми юридичних конфліктів, шляхи запобігання їм і розв’язання цих протиборств з використанням юридичних засобів. У монографії наголошується, що саме юридичні механізми розв’я­зання конфліктів є найбільш ефективними, оскільки вони сприя­ють подоланню суперечностей законним шляхом, стабілізують си­туацію, породжують цілком визначені правові, соціальні та еко­номічні наслідки і гарантують прийняте рішення авторитетом і силою держави або міжнародного співтовариства. Тут детально розглянуто сучасні уявлення про юридичний консенсус як загаль­нодемократичний принцип правової держави, проаналізовано мож­ливості досягнення злагоди у політичній, соціальній та правовій сферах. Мета книги полягає в тому, щоб показати зв’язок, що існує між конфліктологією і юриспруденцією, звернути увагу конфлік- тологів на такі ефективні засоби, як право і його інститути, а увагу юристів — на справжню основу юридичних суперечностей і роз­біжностей, тобто на соціальний конфлікт. У розглядуваній моно­графії найбільшу цінність для даного дослідження являють собою розділи про законотворчий процес, юридизацію конфліктів, роз­поділ влади і узгоджувальні процедури, парламентські процедури як механізми розв’язання конфліктів, конституційне правосуддя та гармонізацію правових актів. Необхідність звернутися до вис­новків, яких дійшли автори монографії, ще неодноразово виника­тиме при розгляді відповідних питань у ракурсі конституційної конфліктології в рамках цього дослідження.

Монолітною та фундаментальною видається також моногра­фія за редакцією Є. Степанова^[119], в якій представлено процес фор­мування дослідницького підходу, понятійного апарату та змісту сучасної конфліктології як наукової дисципліни, продемонстро­вано особливості становлення різних напрямків конфліктологіч- ного знання, особливо юридичного, а в ньому — конституційного.

Необхідно також назвати праці, які мають певну специфіку — присвячені, наприклад, конфліктам в окремих сферах юридичної діяльності. Так, монографія І. Ващенка^[120] та навчальний посібник І. Мариновської та В. Цветкова^[121] розглядають проблему конф­лікту з урахуванням професійної діяльності співробітників пра­воохоронних органів. У цих роботах приділяється увага конфлік­там у правоохоронній діяльності, аналізується сучасний стан конф­ліктної компетентності працівників органів внутрішніх справ, специфіка підготовки особового складу органів внутрішніх справ до дій в умовах конфлікту тощо.

Юридичні конфлікти тісно пов’язані з юридичними колізіями, і часто, щоб зрозуміти сутність юридичного конфлікту, необхідно звернутися до юридичної колізії, що породила його. Визначення юридичних колізій, а також розгляд питань предмета і системи колізійного права наявні у праці Ю. Тихомирова^[122]. Корисними для цього дослідження у роботі Ю. Тихомирова є розділи, присвя­чені процедурам подолання розбіжностей і вирішення супереч­ностей, конфліктам влад та їхніх структур, спорам про компетен­цію державних органів.

У періодичних виданнях тема юридичного конфлікту зустрі­чається рідко, але можна навести декілька прикладів таких пуб­лікацій. У статті А. Козловського «Юридична конфліктологія: діалектичні константи правового пізнання»^[123] автор, розглядаючи особливості розв’язання соціальних конфліктів за допомогою пра­вового інструментарію, зазначає, що ті з соціальних конфліктів, які характеризуються особливою гостротою і не можуть бути роз­в’язані інакше, як із застосуванням положень законодавства та механізму судової системи, набувають форми власне юридичного конфлікту.

Г. Клімова справедливо називає юридичний конфлікт найбільш цивілізованою формою соціального конфлікту і визначає його як «суперечливість не між правовими нормами, актами та інститута­ми, а між людьми у зв’язку із застосуванням, порушенням чи тлумаченням правових норм»^[124]. Г. Клімова уточнює, що конфлікт набуває правового аспекту, якщо об’єкт конфлікту зачіпає статус особи, її інтереси або соціальні цінності, які можуть бути врегульо­вані правом. Багато елементів різних конфліктів прямо стосу­ються правових інститутів та норм, тому, на її переконання, юри­дичним конфліктом слід називати такий конфлікт, в якому спір безпосередньо пов’язаний з правовими відносинами сторін, їх юридично значущими діями або станами, а відтак, суб’єкти, моти­вація їх поведінки, об’єкт конфлікту мають правові ознаки^[125].

Наведений огляд джерел щодо юридичного конфлікту дає підста­ви погодитися з В. Крівцовою, що, «незважаючи на певний рівень наукового теоретизування в галузі правової конфліктології, слід зазначити, що побудова цілісної філософсько-правової концепції юридичного конфлікту як феномена правової дійсності залишаєть­ся у перспективі гносеологічного аналізу»^[126].

Правова (юридична) конфліктологія має свої особливості і, на думку В. Нерсесянца, «правова конфліктологія як специфічний підхід і самостійний дослідницький напрямок припускає такі мо­менти (або, інакше кажучи, можлива за таких умов):

1) правовий підхід до відповідних конфліктів — з позицій роз­різнення права і закону і врахування вимог права (і правового закону) як загальної необхідної форми і рівної міри свободи у суспільних відносинах, включаючи відносини між учасниками даного конфлікту;

2) розгляд, кваліфікація й оцінка учасників конфлікту як не­залежних суб’єктів права із своїми правовими потребами й інте­ресами;

3) розуміння, вираження, трактування і розв’язання конфлікту, що вивчається, як спір про право між встановленими суб’єктами права;

4) наявність належного внутрішнього і міжнародного правопо­рядку з необхідними юридичними інститутами, процедурами як ґаранта правового вирішення конфлікту і дотримання такого рішення всіма.

Специфіка і разом з тим основне завдання правової конфлік- тології полягають у перетворенні конфлікту у формалізований, упорядкований і можливий до вирішення спір про право, у своє­рідному юридичному логарифмуванні (юридизації) конфлікту, у приведенні його до вигляду, який допускає правовий спосіб вирі­шення і подолання»^[127].

Юридична конфліктологія узагальнює і вивчає ті особливості, які характеризують конфлікт, головним чином, з позицій права. Теоретичне значення такого підходу, на думку А. Дмитрієва, по­лягає у можливості пов’язування конфліктів з державними інсти­туціями (а право — один із них) і, відповідно, розгляду конфліктів не в абстрактному соціальному просторі, а в реальному зв’язку з чинними правовими інструментами і структурами^[128]. Конститу­ційна конфліктологія ще більше звужує цей «простір», окреслюю­чи межі вивчення конфліктів сферами дії конституційного пра­ва. Практична користь такого підходу полягає у встановленні, чи зможуть норми конституційного права впливати на детермінацію, розвиток і розв’язання конституційного конфлікту і якщо змо­жуть, то як підвищити ефективність цього впливу.

В юридичній сфері конституційні конфлікти становлять вагому частину і є найпоширенішими. Ю. Тодика пов’язує це «з комплек­сом політичних факторів, які суттєво впливають на динаміку полі­тичних процесів, характер, спрямованість і напруженість держав­но-правових конфліктів»^[129]. Тому конституційна конфліктологія ніби виростає на межі юридичної конфліктології та політології.

Конституційна конфліктологія вивчає явище конституційної конфліктності, сутність конституційного конфлікту як політико- правового явища та процесу, його початки, причини та рушійні сили, а також динаміку і суб’єктний склад, засоби вирішення та впливу на них, технології запобігання конституційним конфліктам і має інструментарний характер. Ця наукова концепція має забезпечити суттєве зростання значення науки національного конституційного права в цілому шляхом збільшення питомої ваги його участі в аналізі конституційно-правових відносин взагалі та конституційних конфліктів зокрема, прогнозуванні їх виникнення, пошуку ме­ханізмів їх вирішення тощо. Конституційна конфліктологія роз­криває взаємозв’язки норм конституційного права і соціальних інститутів, з одного боку, та вплив соціальних інститутів на консти­туційно-правове регулювання суспільства — з іншого.

На жаль, тематика конституційного конфлікту досі є невивче- ною, ця тема майже не висвітлена в науковій літературі і потребує свого розроблення. Наведені нижче приклади опрацювання цієї проблеми — лише перші спроби дослідження у цій сфері, окрес­лення предмета таких досліджень. Твердження і висновки з на­ведених праць будуть детальніше розглянуті нижче, тому у цьому підрозділі буде лише вказано на праці окремих вчених.

Першим серед вітчизняних вчених, що поставив на порядок денний розгляд науковою спільнотою теми конституційного кон­флікту, був Ю. Тодика, який стверджував, що «законодавство і полі- тико-правова практика мають бути спрямованими на недопущен­ня і усунення можливих державно-правових конфліктів. Важли­вим є розроблення таких юридичних процедур, які допомагали б виявляти конфлікти у державно-правовій сфері і давали б мож­ливість перенести конфлікт в юридичну сферу з цивілізованою процедурою їх розгляду і вирішення»^[130]. Ю. Тодика наголошував, що процес державотворення може ефективно розвиватися тільки за умови його базування на консенсуальній, а не на конфрон­таційній основі. Автор висловив своє бачення сутності чинників, що породжують державно-правові конфлікти, запропонував пе­релік форм, в яких вони мають прояв^[131].

Російський науковець О. Бєлкін, розглядаючи поняття тексту­ально-правового конфлікту в конституції, вказує на ознаки, які дозволяють виділити їх із сукупності юридичних конфліктів^[132]. На його думку, «текстуально-правові конфлікти охоплюють такі ситуації: некомпетентність правових актів, колізії норм, прогали­ни, суб’єктно-статусний дисбаланс, невизначеність змісту норм»^[133]. У такий спосіб він ототожнює поняття «конфлікт» і «колізія», що є невиправданим.

У монографії А. Медушевського «Порівняльне конституційне право і політичні інститути»^[134] розкривається співвідношення політичних і правових параметрів, що визначають розвиток кон­ституційного процесу, розглядаються російський і світовий досвід у цій сфері, напрямки конфліктної динаміки. Розглядаючи кон­ституцію як «чинник соціальних змін у світі», автор зазначає, що конфліктність конституційного процесу пов’язана з тим, що він має постійно шукати баланс між суспільством і державою^[135]. Така конфліктність набуває різкого характеру конституційних криз. У цьому контексті автор дає визначення конституційним рефор­мам і конституційним революціям. У монографії також розгля­нуто питання дії конституції в умовах політичної кризи, типоло­гія регіональних конфліктів, роль конституційного судочинства у розв’язанні конституційних конфліктів.

О. Брежнєв у роботі, присвяченій конституційно-правовим ко­лізіям і спорам^[136], пише, що «колізії між суб’єктами конституцій­них правовідносин породжують юридичний конфлікт, що супро­воджується протиборством сторін, а також їхніми спробами вре­гулювати виниклі розбіжності за допомогою узгоджувальних про­цедур. Конституційно-правовий конфлікт набуває характеру кон­ституційно-правового спору, тобто динаміка його розвитку має певну юридичну спрямованість»^[137]. Автор пропонує класифікацію конституційно-правових спорів за інститутами конституційного права.

Серйозно до розглядуваної проблематики у своїх наукових до­слідженнях конституційної доктрини сучасної Росії підійшла Т. Пряхіна, яка у відповідному розділі своєї дисертації та у статті «Конституційні конфлікти» викладає власний погляд на най­суттєвіші характеристики конституційного конфлікту — понят­тя, ознаки, об’єкт, причини, форми прояву тощо^[138].

У літературі зустрічаються роботи, присвячені суміжним з кон­ституційними конфліктами темам. Це передусім стосується пи­тань конституційних деліктів та більш розробленої в літературі теми — конституційної відповідальності.

Зазначаючи, що «сьогодні чи ненайактуальнішим для націо­нальної юридичної науки є теоретичне обґрунтування і коментар щодо процесів, пов’язаних зі становленням нової за якісними оз­наками правової системи», В. Шаповал закликає науковців до роз­роблення «перспективних доктринальних концепцій»^[139]. Однією з таких концепцій є конституційна конфліктологія, яка у своєму становленні повинна визначитися з колом завдань, які вона по­кликана вирішувати як наука, що має зумовити напрямки її роз­витку. Основними з таких завдань мають стати обмеження нега­тивних проявів конституційних конфліктів та створення системи процесуальних гарантій для їх розв’язання правовими засобами, а також посилення ролі права у здійсненні соціальної інженерії, яка полягає у гармонізації інтересів в умовах конституційного конфлікту. Ще одним із здобутків цієї науки має стати розроб­лення алгоритмів конфліктологічної експертизи конституційних актів, що служитиме своєрідним запобіжником розгортанню кон­ституційних конфліктів в українському суспільстві, а також проду­кування елементарних технологій вирішення конституційних конфліктів, методик їхньої профілактики.

Конституційна конфліктність як один з об’єктивних проявів державно-правової дійсності виступає об’єктом конституційної конфліктології як наукової дисципліни. Конституційна конф­ліктність — це відносно масове, історично мінливе соціальне яви­ще конституційно-правової реальності, яке складається із всієї системи конституційних конфліктів, що існують у відповідній державі у певний проміжок часу. Це не просто безліч конфліктів, що ніяк не пов’язані один з одним, це складна система, в якій основне значення мають характеристики зв’язків між суб’єктами конфліктних правовідносин.

Теоретичною основою та методологічним принципом вивчен­ня явища конституційної конфліктності є загальнофілософське розуміння конфліктності як продукту суспільства, що має віднос­ну самостійність, власні закономірності розвитку та здатність зво­ротного впливу на соціальне середовище, яке його породило. Кон­ституційна конфліктність як система, що самокерується та по­стійно відтворюється, пов’язана з іншими суспільними система­ми. Це дозволяє зробити висновок, що у найбільш загальному ви­гляді предметом конфліктологічного дослідження детермінації конституційної конфліктності є об’єктивні соціальні процеси в економічній, політичній, соціальній та духовній сферах життєді­яльності суспільства, які призводять до суперечності між індиві­дуальними інтересами, потребами і цілями суб’єктів конституцій­но-правових відносин та соціальною структурою як сукупністю досить сталих соціальних позицій. В умовах зростання гостроти розв’язання цих суперечностей, які визначаються конкретною взає­модією об’єктивного (соціальні процеси та суперечності, дисфункції соціальних інститутів) та суб’єктивного (зміни суспільної свідо­мості) чинників, і виникає конституційна конфліктність.

Конституційні конфлікти як одиничні елементи конститу­ційної конфліктності, що мають певні закономірності виникнен­ня, динаміки і закінчення, є предметом конституційної конфлік- тології як науки. їх вивченням має займатися конституційне право, оскільки цій науці належить домінуюче місце у структурі політичних досліджень, а політична наука дає науці конститу­ційного права осмислення сутнісного змісту і форм життя у полі­тичному суспільстві^[140]. Крім того, конституційне право — це юридична наука, що вивчає політичні явища, і саме право — фе­номен політичний. Більше того, сама політика як така є предме­том конституційного права як галузі права і як науки^[141]. «Сутність конституційного права неможливо цілком осягнути без звернення до політичних категорій»^[142]. Слід зауважити, що світова конституційна думка вже не перше десятиліття ставить акценти на політологічні і соціологічні аспекти конституційно­го права^[143].

Виходячи з того, що «конституційне право є базовою галуззю нормативно-ціннісної орієнтації»^[144], вивчення явища конфлікт­ності в його межах позитивно впливатиме на розвиток інших га­лузей науки, бо у конституційному праві «наявність власної ви­ключної сфери регулювання поєднується з широкою сферою су­міжного регулювання спільно з іншими галузями»^[145]. Ще С. Алек- сєєв писав, що «резерви майбутнього розвитку політико-правової думки закладені у використанні досягнень психології, кібернети­ки, аксіології, теорії управління, інформатики тощо»^[146].

Зміцнення конституційних основ правового і соціального по­рядку завжди залишатиметься актуальним завданням науки кон­ституційного права. А дослідження конституційної конфліктності, її детермінації, розвитку, функцій дозволить виявляти способи та механізми подолання і запобігання конституційним конфліктам, що, безумовно, ефективно сприятиме укріпленню конституційно­го правопорядку і забезпеченню конституційної безпеки держави.

Вивчення конституційної конфліктності помітно розширює діа­пазон явищ, що становлять предмет конституційного права як на­уки, і в той же час відіграють значну роль у забезпеченні цілісності конституційно-правової доктрини. «У систематизації науки кон­ституційного права істотна роль відводиться її поняттям, у яких відображається якісна визначеність предмета пізнання і констру­юється цілісна теоретична модель конституційно-правової дійсності... У функціональному плані поняття відіграють роль ло­гічних утворень, що інтегрують конституційно-правове знання і сприяють його поєднанню у більш складні компоненти науки — теоретичні побудови і підсистеми. Понятійний апарат науки кон­ституційного права служить початковим рівнем систематизації конституційно-правового знання та її логічною основою»^[147].

Отже, зміни у конституційній практиці суттєво сприяють роз­виткові категорій конституційного права. Деякі з них набувають нового змісту, інші відходять, треті — потрапляють у вжиток. Так, будучи первісно політологічними, соціологічними, психологічни­ми і загальноправовими, категорії «конфлікт», «консенсус», «па­ритет», «делікт», «суперечність», «компроміс», «соціальна ак­тивність», «соціальний інтерес», «суспільна психологія», «суспіль­на злагода», «правова культура» тощо в процесі становлення кон­ституційної конфліктології мають і будуть пристосовуватися до конституційно-правової матерії і логічно опосередковувати яви­ща реальної дійсності, що вивчаються конституційним правом, тим самим категоріально збагачуючи науку конституційного права. Таке збагачення термінології відбиває загальносвітові тен­денції, позитивно впливає на розвиток вітчизняного законодав­ства, наукову мову, правозастосовчу практику. Поступово визріває наукове підґрунтя загального конституційного права, покликано­го узагальнити світовий досвід, висвітлити основні моделі устрою держави та суспільства.

Виділення у конституційному праві підсистеми конституцій­ної конфліктології означає новий рівень систематизації науки, що дозволить цілеспрямовано розвивати конституційно-конфлікто- логічне знання. За твердженням Н. Богданової, «конституційно- правове знання, здобуте в результаті розгортання підсистем нау­ки конституційного права, збагачує цю науку, не порушуючи її цілісності»^[148].

Конституційне право відіграє активну роль у визначенні стра­тегії соціальних і політичних перетворень у процесі конституцій­ної модернізації (переходу від авторитаризму до демократії), і тому слід окрему увагу приділяти соціальним функціям конституцій­ного права у врегулюванні соціальних суперечностей, у тому числі і передусім — конституційних конфліктів. Притаманна консти­туційному праву функція соціальної інтеграції та соціального контролю має конструктивне значення для забезпечення єдності суспільства. Це й визначає місце конституційного права у вирі­шенні соціальних конфліктів. «Правове регулювання полягає у виявленні суперечностей (декларований конфлікт), формулюванні різноманітних інтересів у правових поняттях (і в цьому сенсі може сприяти розвиткові конфлікту), кодифікації конфліктів (спряму­ванні їх у правове русло) та створенні механізмів їх розв’язання (на рівні посередництва і за допомогою судової влади). Право, та­ким чином, може як провокувати конфлікт, так і сприяти його розв’язанню»^[149].

Різноплановість явища конфлікту вимагає системного підходу до його вивчення у будь-якій галузі науки, а тим більше — на стикові наук. Крім того, зважаючи на те, що здатність успішно виходити з конфліктних ситуацій, перетворювати політичний конфліктний потенціал на джерело суспільно-політичного розвит­ку засвідчує демократичність політичної системи й ефективність державного механізму, конституційно-конфліктологічна пробле­матика останнім часом викликає неабиякий науковий інтерес учених. Але наукові дослідження у сфері конституційної конф- ліктології в Україні на сьогодні обмежуються лише постановкою питання про необхідність таких досліджень. Аналіз літературних джерел на конфліктологічну тематику дає підстави дійти виснов­ку про недостатність ґрунтовних праць із загальної конфлікто- логії, їхню незначну кількість у сфері юридичної конфліктології та їхню повну відсутність на ниві конституційно-конфліктологіч- них досліджень.

Отже, вироблені політичною та соціологічною наукою цілісні концепції конфлікту, їхній вплив на розвиток юриспруденції ста­ли базою для інституціоналізації явища конституційного конф­лікту, тобто процесу перетворення його з явища соціальної дійсності на повноцінний політико-правовий інститут. Це об’єктив­но зумовлює необхідність аналізу закономірностей виникнення, розвитку і припинення конституційних конфліктів, а також ви­роблення методик здійснення впливу на них для забезпечення подальшого конституційного розвитку держав світу. Такий тео­ретичний аналіз спроможна здійснити, використовуючи свій ме­тодологічний і категоріальний потенціал, наука конституційного права.

Беручи до уваги розширення діапазону наукових досліджень у сфері вітчизняного конституційного права, яке відбувається в умовах новітньої української державності, їхній проблемний ха­рактер та орієнтацію на вирішення практичних проблем держа­вотворення, можна з упевненістю говорити про конституційну конфліктологію як про вельми перспективну доктринальну кон­цепцію, яка у своєму розвиткові неодмінно використовуватиме досягнення сучасної світової конституційної думки, досвід україн­ського державного будівництва, а також теоретичні та методо­логічні здобутки інших наук — політології, соціології, психології, загальної та юридичної конфліктології, теорії держави та права тощо.

Конституційна конфліктологія дає можливість розкрити зв’яз­ки норм конституційного права і соціальних інститутів, з одного боку, та вплив соціальних інститутів на конституційно-правове регулювання суспільства — з іншого. Інструментарний характер конфліктології розширює діапазон дослідження конституційно- правових інститутів, що дозволяє оптимізувати конституційно- правове регулювання. Розвиток зазначеного напрямку науки кон­ституційного права є необхідним з точки зору забезпечення в умовах конституційного динамізму невідставання науки від при­кладних політичних рішень, забезпечення гідного наукового суп­роводження здійснюваних конституційних перетворень.