Класифікація конституційних конфліктів

2.2.1. Наукові підходи до класифікації конституційних конфліктів

Надаючи визначення будь-якому соціальному явищу, і зокре­ма конституційному конфліктові, авторам важко знайти якесь універсальне його тлумачення, яке охоплювало б всі його стани, ознаки, нюанси, особливості тощо.

Під класифікацією звичайно розуміється системний поділ та впорядкування понять і явищ. Групування понять з точки зору їх обсягу, розклад родового поняття на видові поняття, що його складають, відбуваються на основі певної ознаки. Якщо в осно­ву поділу покладено всі можливі ознаки, то в наявності справа з класифікацією^[193]. Філософія до правильного поділу висуває такі вимоги: «1) поділ має бути вичерпним; 2) основа поділу має за­лишатися незмінною; 3) члени поділу мають виключати один одного; 4) поділ має бути за можливістю безперервним, без стрибків»^[194]. «Така класифікація потрібна як свого роду модель вивчення предмета у його цілісності, методичний інструмент розрізнення всього спектра конфліктних проявів»^[195]. Вона вис­тупає інструментом здобуття нових знань про відповідне явище, що піддається класифікації, вона приводить до розширення по­нятійно-категоріального апарату науки, приведення його у пов­ну відповідність до об’єктивних законів розвитку конфліктів.

Має рацію Є. Бабосов, який зазначає, що класифікація «перед­бачає побудову деякої ідеальної моделі, абстрактної логічної кон­струкції, яка фіксує принципи систематизації складноорганізова- них об’єктів соціальної дійсності, якими є конфлікти, тим самим дещо спрощуючи їх, але разом із тим дозволяючи вичленити їх системоутворюючі зв’язки, скласти вірне уявлення про структурні рівні об’єктів, що вивчаються»^[196].

Проблема класифікації у конфліктології як науці, що має справу з багатьма різнорідними об’єктами, як на це вказують деякі вчені, є доволі складною, по-перше, через практичну неможливість про­ведення «чистих» експериментів (як це робиться у природничих науках), по-друге, через труднощі методологічного характеру^[197]. Можливо, саме тому у вітчизняній науці досі немає цілісних кла­сифікацій конституційних конфліктів. Хоча поодинокі спроби все ж таки зустрічаються. Так, О. Тодика виділяє конституційні кон­флікти у сфері народовладдя як окремий вид конституційних конфліктів^[198], Ю. Тихомиров виокремлює конфлікти влад та їх структур^[199], В. Авксентьев виокремлює етнічні конфлікти^[200]. Все це — різновиди конституційних конфліктів.

Щодо класифікацій загальних конфліктів та юридичних конф­ліктів, то тут є безліч підходів, які можна проеціювати на консти­туційні конфлікти. А. Здравомислов виокремлює дві групи конф­ліктів на макрорівні: конфлікти між новими та старими поряд­ками; конфлікти щодо способу становлення та реального змісту нових відносин)^[201]. Д. Карєєв закликає класифікувати конфлікти з огляду на типи взаємодії суб’єктів конфлікту та на суб’єктивні цілі і завдання даного конфлікту і його внутрішню політико-пси- хологічну природу (раціональний та ірраціональний конфлікти)^[202]. Окремі автори в основу класифікації конфліктів покладають форми та ступінь зіткнення або масштаби та тривалість тощо (А.

Наведені підходи до класифікації конфліктів демонструють, що дослідниками виділяються різні ієрархічні одиниці конфліктів (типи, види, роди, класи, рівні, групи). Однак єдиний системний підхід до класифікації конфліктів є відсутнім. Більше того, в авторів сформувалося уявлення про неможливість такого підхо­ду. Наприклад, Б. Краснов стверджує, що «неможна всі конфлік­ти підганяти під єдину універсальну схему»^[206]. Він має рацію в тому плані, що у розмаїтті існуючих та можливих конфліктів поді­лити їх остаточно на певні групи є завданням нездійсненним. Але будь-яка класифікація має певний ступінь умовності. Гносео­логічна цінність типологічного дослідження явищ будується не на розподілі цілого на певні групи, а на виокремленні певних форм, що є основою ряду, на виокремленні певних зразків, які якнайкра­ще уособлюють певний рід, вид тощо. Серед інших методів дослі­дження класифікації є найбільш властивим пояснювати окремі предмети з точки зору їх суттєвих ознак і в такий спосіб сприяти їх розумінню.

Існує нагальна потреба у виявленні методологічних підстав класифікації конфліктів, що має унеможливити віднесення одно­го і того ж конфлікту і до типу, і до виду, полегшити дослідження, пошук шляхів розв’язання конфліктів, оскільки зумовить пра­вильну їх діагностику.

Можна погодитися з тим, що цілісний підхід до класифікації загальних конфліктів не може бути реалізований з огляду на їхню багатоманітність. Але конституційні конфлікти є дуже специфіч­ними й охоплюють не такий широкий діапазон різнорідних відно­син. Тому у цьому випадку намагання створити єдину універ­сальну класифікацію є досить виправданими. Для цього вони ма­ють бути описані та систематизовані у певну схему, яка зафіксує стійкі ознаки подібності та відмінності конфліктів.

2.2.2. Універсальна класифікація конституційних конфліктів

Найдетальніше проблема класифікації розроблена в біології. А. Анцупов та А. Шипілов пропонують застосовувати досвід цієї науки щодо класифікації у конфліктології, зазначаючи при цьо­му, що це виправдано тим, що соціобіологія конфлікту є однією з галузей загальної конфліктології^[207]. Л. Цой поділяє таку думку і пропонує «авторський підхід до типології і класифікації конф­ліктів», де останні розглядаються «як деякий соціальний орга­нізм»^[208]. Тому, на думку Л. Цой, до класифікації конфліктів може бути застосована аналогія загальноприйнятої у природничих на­уках відомої системи позначень, заснованої у середині XVIII ст. шведським натуралістом Карлом Ліннеєм^[209]. За цією системою кожен організм має дві назви — родову та видову. Приміром, людина має систематичну назву Homo sapiens. Це система, за якої організми об’єднуються у групи, що розміщені на різних ієрархіч­них рівнях, де передбачені різні ієрархічні одиниці: царство, тип, клас, порядок, родина, рід, вид. Кожна ієрархічна одиниця може містити декілька таксономічних одиниць більш низького рангу. Так, один тип може мати кілька класів, рід — кілька видів тощо. На кожному ієрархічному рівні може знаходитися декілька груп, але всі вони відрізняються одна від одної, оскільки члени кожної групи мають спільний набір діагностичних ознак, які характерні для всіх організмів попередніх (більш високих) рівнів. Але кож­на група має унікальні діагностичні ознаки, тобто ознаки, прита­манні лише організмам цієї групи. Систематизація хімічних еле­ментів дозволила Д. Менделєєву передбачити властивості ще не- відкритих елементів, яким мали бути притаманні певні ознаки.

Вбачається, подібний досвід може бути застосований щодо кон­ституційних конфліктів, коли із застосуванням такого системно­го підходу до існуючих класифікацій можна скласти класифіка­цію конституційних конфліктів на основі їхньої систематизації. Однак у цьому випадку важко досягти ієрархічності класифікації з огляду на складність явища конституційного конфлікту — вона може бути лише умовною.

Таблиця 1

За основу класифікації беруться лише значимі для конститу­ційного конфлікту ознаки, тому за її допомогою можна надати описову характеристику будь-якому конституційному конфлік­ту. З цієї точки зору вона є універсальною, оскільки інші можливі критерії, яких безліч, є несуттєвими.

2.2.3. Типи конституційних конфліктів

Рівень конституційної (а також — загальної та політичної) свідомості суб’єктів конституційних правовідносин, культура їх «спілкування» між собою, способи досягнення своїх цілей, задово­лення інтересів та потреб — сума цих чинників становить форму соціальної активності суб’єктів — конструктивну або деструк­тивну. Форма соціальної активності суб’єктів конституційного конфлікту ставить у пряму залежність характер його функціо­нального призначення, значимість для розвитку системи консти­туціоналізму.

Функціональний аспект конституційних конфліктів дозволяє виділити соціально позитивні та соціально негативні типи кон­ституційних конфліктів, де мають бути враховані деякі моменти, пов’язані з особливостями їх перебігу. По-перше, це ступінь і ха­рактер нормативної регуляції конфліктів, що дозволяє виділити інституційовані та неінституційовані (позаінституційні) консти­туційні конфлікти. По-друге, функціональна роль конфліктів у соціальному житті є конструктивною або деструктивною. По-третє, стратегії поведінки сторін конфлікту є раціональними або ірраці­ональними. Насамкінець, за ступенем публічності конституційні конфлікти є скритими або явними. Урахування цих моментів дає можливість виділити підтипи конституційних конфліктів за різни­ми критеріями.

Щодо першого аспекту — інституційності конституційних конфліктів, то не можна стверджувати, що така інституційність може бути повного. Нормативне регулювання не може в принципі охопити всі нюанси суспільних відносин, тому інституційованими можна назвати і ті конституційні конфлікти, які здобули хоча б визнання на конституційно-правовому рівні можливості свого ви­никнення. Класичними прикладами тут є інститути розпуску пар­ламенту, імпічменту президентові та висловлення недовіри уря­дові, а також розмежування компетенції між центром та регіона­ми, регіонами та місцевим самоврядуванням. Наприклад, Консти­туція України у ст. 137 інституціоналізувала конфлікт між Ук­раїнською державою та Автономною Республікою Крим: перша частина цієї статті визначає компетенцію органів влади респуб­ліканського рівня, а частина друга визначає порядок перебігу і розв’язання можливих конфліктів щодо нормативного регулю­вання. На підставі ч. 2 ст. 137 Конституції України «з мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Ав­тономної Республіки Крим Конституції України та законам Ук­раїни Президент України може зупинити дію цих нормативно- правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності». Таким чином, Конституцією визначено коло учасників означеного конфлікту: Президент України з боку Ук­раїнської держави, Верховна Рада Автономної Республіки Крим — з боку Автономної Республіки Крим та Конституційний Суд Ук­раїни як орган, покликаний перевести конфлікт у форму консти­туційного спору та остаточно вирішити його. Предметом цього конституційного конфлікту очевидно є видання Верховною Ра­дою Автономної Республіки Крим нормативно-правового акта, який не відповідає Конституції України, а об’єктом — владна ком­петенція, визначена Конституцією.

Неінституйовані конституційні конфлікти — конституційні конфлікти, можливість виникнення яких не передбачена консти­туційним законодавством. Конституційна практика є значно шир­шою за конституційну теорію, тому часто виникають відносини, зокрема і конфліктного характеру, які не передбачені нормами права. Яскравим прикладом таких типів конституційних конф­ліктів стало непризначення та неприведення до присяги суддів Конституційного Суду України Верховною Радою України у 2004- 2006 рр. Законом України «Про Конституційний Суд України» визначений порядок та терміни призначення та приведення до присяги суддів Конституційного Суду України (ст. ст. 6-8), але не передбачено, що таке призначення може статися невчасно. Ви­никнення такого конфлікту зумовило його інституціоналізацію: необхідно законодавчо удосконалити механізм ротації суддів Конституційного Суду України, встановити конституційну відпо­відальність за таку бездіяльність^[210].

Як правило, інституційованість конституційних конфліктів впливає на їхнє функціональне призначення. Інституційовані кон­флікти відіграють цивілізаторську роль, що стимулює всю по­літичну систему до розвитку, тобто виконують конструктивну функцію. Навпаки, неінституційовані конфлікти можуть внаслі­док своєї неунормованості набувати насильницьких форм, поши­рювати нехтування конституційними приписами, виконувати руй­нівну роль. Але слід сказати, що у кінцевому підсумку і деструк­тивні конфлікти можуть мати соціально-позитивні наслідки: роз­рядка соціальної напруги, яка перешкоджає нормальному функ­ціонуванню суспільної системи, зумовлення більш чіткого розуміння сторонами своїх інтересів, потреб і цілей, посилення внутрішньогрупової згуртованості, інституціоналізації конфлік­ту, переходу до більш прогресивних форм взаємодії тощо.

Інший аспект функціональної типологізації конституційних конфліктів — поведінкові стратегії учасників. Виходячи із цілей конкретного конфлікту, а також його внутрішньої політико-пси- хологічної природи, можна виділити раціональні та ірраціональні конституційні конфлікти. Раціональні конституційні конфлікти являють собою стратегію і спосіб досягнення деяких реальних, раціональних цілей адекватними, правовими засобами^[211]. В ірра­ціональних конфліктах поведінка одного з учасників продикто­вана переслідуванням цілей ідеологічного та/або політико-пси- хологічного походження та походить від схильності до конфлікт­ної (девіантної) поведінки. У цьому випадку конфлікт виступає як самоціль. «Складність та небезпека таких конфліктів полягає в тому, що сам суб’єкт звичайно щиро не усвідомлює справжніх мотивів та цілей своєї конфліктної поведінки. При цьому йому важливий не стільки певний результат, скільки сама можливість поводитись конфліктно»^[212]. Насправді жодних інших умов і при­чин для настання конфлікту немає або немає і самого конфлікту (він є удаваним), але ірраціональні конфліктні дії суб’єкта кон­ституційних правовідносин породжують відповідний тип консти­туційних конфліктів. На практиці, враховуючи статус і значення конституційних правовідносин для суспільства, слід вживати най- рішучіших заходів щодо запобігання їм, а також різко засуджува­ти ірраціональні прояви у поведінці суб’єктів конституційних пра­вовідносин, застосовувати щодо них встановлену відповідальність.

Складність стороннього аналізу конституційних конфліктів часто зумовлюється мірою їх публічності, адже з огляду на прита­манну конституційним конфліктам природу часто протистояння суб’єктів, яке спостерігається ззовні, не відповідає справжнім внутрішнім процесам. Політичним відносинам, як відомо, влас­тива так звана «підкилимовість». Тому часто сторони умисно чи неумисно не відкривають справжню сутність існуючої між ними суперечності. Характеризуючи подібні випадки, М. Дойч викори­стовує поняття «скритого» та «явного» конфлікту^[213]. Його думка полягає в тому, що конфлікт у реальності може ґрунтуватися на суперечностях більш глибоких (скритий конфлікт), ніж ті, які служать предметом протиборства у зовнішньому плані (явний конфлікт). Так за простими парламентськими дебатами може бути скритий конфлікт щодо зайняття якоїсь посади тощо.

Скритий конфлікт може навіть не мати явного вираження і уникати публічності. Такий конституційний конфлікт можна назвати латентним. Але латентний конфлікт може перерости у відкритий явний публічний конфлікт у будь-який момент і набу­ти нового сенсу, мати серйозні наслідки. Прикладом цього є скри­тий конфлікт всередині оточення Президента В. Ющенка у 2005 р., якому було надано публічності на прес-конференції державного секретаря О. Зінченка. Президент України В. Ющенко з цього приводу заявив 8 вересня 2005 р.: «...з кожним днем я все більше і більше ставав свідком того, як між цими інститутами ідуть спо­чатку протистояння, потім серйозні конфлікти. Потім взаємні закулісні інтриги, що почало передаватись уже на основу держав­ної політики. Я став свідком того, як, по суті, кожен день довело­ся втручатися у конфлікти, які виникають між РНБО і Урядом, між Держсекретарем і РНБО, між Урядом і Верховною Радою, одним словом, ці конфлікти вже стали порядком денним роботи влади»^[214]. Як відомо, розв’язанням цього конфлікту стала відставка уряду та декількох наближених до Президента високопосадовців.

Отже функціональна складова сутності і соціального призна­чення конституційного конфлікту дає змогу виділити два їх типи: соціально позитивний та соціально негативний. Соціально пози­тивному типові конституційного конфлікту відповідають такі підти­пи: інституційовані конституційні конфлікти за ступенем норма­тивної регуляції, конструктивні — за функціональною роллю у суспільних відносинах, раціональні — за стратегією поведінки сторін, відкриті — за ступенем публічності. І навпаки, конституційні конфлікти, яким притаманні неінституційованість, деструктивність, ірраціональність, скритість, належать до типу соціальнонегативних. Саме типи конституційних конфліктів визначають характер зв’язків і відносин між конфліктуючими сторонами.

Пріоритетною соціально позитивною функцією конфлікту ви­знається функція розрядки соціальної напруги, відновлення врівно­важених відносин між сторонами^[215]. Безумовно позитивною є ко­мунікативно-інформаційна функція: під час протистояння суб’єкти мають змогу з’ясувати специфіку інших конфліктантів, що зго­дом може сприяти їх зближенню на певній платформі.

З огляду на зазначене, можна навести специфічні функції кон­ституційних конфліктів: «(а) відбиття деформації правової дійсності; (б) сприяння виявленню «прогалин» у законодавстві та невідповідності деяких норм права реальній дійсності; (в) коре­гування впливу на стан правової реальності у двох протилежних напрямках — стимулювання змін правової дійсності та гальму­вання та деформація правового простору і чинних правовідно­син»^[216]. Тому, впливаючи на процес зміни правової дійсності як негативно, так і позитивно, конституційний конфлікт може при­вести до ліквідації чи дисфункцій державно-правових інститутів, або навпаки до їх перетворення, удосконалення чи конструктив­ного оновлення законодавства.

2.2.4. Рівні конституційних конфліктів

Рівень конституційного конфлікту визначається його масш­табністю, ступінь якої залежить від просторових, часових та сис­темних меж конфлікту. Від даних характеристик залежить не тільки інтенсивність і динаміка конституційного конфлікту, але і його можливі соціальні наслідки. Отже масштабність конститу­ційного конфлікту окреслюється його межами.

Визначальними у цьому випадку є просторові межі. Саме від існування конституційного конфлікту на загальнодержавному, регіональному чи місцевому рівнях і залежить його віднесення до певної категорії. Так, конституційний конфлікт, що розгор­тається на загальнодержавному рівні та має високе суспільно-полі­тичне значення, є конституційним конфліктом макрорівня. Та­ким конфліктам властиво бути тривалими та такими, що мають вагомі соціальні наслідки для всієї держави.

З початком новітньої історії національного державотворення конституційні конфлікти макрорівня мали здебільшого локаль­ний характер. Але, затягування перехідного процесу в Україні за оцінками деяких науковців уже перейшло критичну межу і спри­чинило зміни в структурі конституційних конфліктів. В. Литвин вважає, що в результаті цього «вони перетворилися з локальних (а під поняттям локального конфлікту тут мається на увазі не його місцевий характер, а те, що такий конфлікт завжди виникає на основі якоїсь однієї проблеми, яка може бути вирішена) на загальні»^[217]. Певним чином це нагадує ситуацію, коли вже забуті первісні, вихідні суперечки і політична конфронтація стали про­сто звичними. Тому значна кількість конфліктів, які сьогодні мають місце в державному житті України, потребують для свого вирішення вже не просто якоїсь одноразової дії (одиничного уп­равлінського рішення тощо), а цілого комплексу надзвичайно складних заходів, які вимагають значних витрат політико-право- вих та організаційних ресурсів.

Широкі кола суб’єктів, що втягуються до участі у макрорівне- вих конституційних конфліктах, загальний характер цього рівня конституційних конфліктів, їх тривалість та інтенсивність — все це також пов’язано із затягуванням перехідного етапу державо­творення, наслідками конституційних перетворень спочатку 1991­1994 рр., потім — 1996 р., тепер — 2004 р. Характер цього рівня конфлікту можна виразити через суперечність «між новими та старими порядками».

Мезорівень становлять конституційні конфлікти, що виникли на рівні регіонів (для України цей рівень визначається межами Автономної Республіки Крим, областей, міст із спеціальним ста­тусом). їхня питома вага останнім часом стала зростати. Класич­ним прикладом тут є конституційний конфлікт між центром і регіонами, між федерацією та її суб’єктами, а також між регіона­ми (суб’єктами федерації).

В Україні такі конфлікти особливо гостро поставали в Авто­номній Республіці Крим. Події щодо так званої «кримської про­блеми» тодішній Президент України назвав «законодавчою війною українського парламенту та Верховної Ради Криму»^[218]. Було ска­совано відновлену кримськими депутатами конституцію Криму від 6 травня 1992 р., що встановлювала незалежність Криму, інші акти президента та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. «...Серйозним іспитом кримська криза стала для Української держави та суспільства, для громадянської стабільності у країні, для її цілісності та єдності»^[219].

У науковій літературі, періодичних виданнях, аналітичних до­слідженнях переважна увага приділяється макрорівневим кон­ституційним конфліктам. І це обумовлено не тільки їх характе­ром і масштабом. Недостатня увага до конфліктів у регіонах України є наслідком закритості регіональної політики, певної латентності мезорівневих конституційно-конфліктних відносин. Останнім часом з’являється чимало досліджень соціальної ак­тивності суб’єктів конституційних правовідносин в регіонах, що неодмінно сприятиме підвищенню вивченості конституційних конфліктів мезорівня^[220].

Конституційні конфлікти мезорівня можуть переростати у мак- рорівневі конфлікти у разі, якщо набувають множинного харак­теру. Це обумовлюється тим, що зростають в такому випадку і коло суб’єктів, втягнутих у конфлікт, і соціально-політичні на­слідки їх конфліктних дій, і в цілому масштаб конституційного конфлікту. Так проголошення різними міськими, районними та обласними радами у листопаді 2004 р. обраним Президентом України одного з кандидатів згодом набули масового характеру і тим самим перетворилися з одиничних мезорівневих конфліктів на складний макрорівневий конституційний конфлікт. Особливо яскраво це проявилося після проведення так званих всеукраїнсь­ких з’їздів депутатів місцевих рад^[221].

Місцеві конституційні конфлікти за участю громадян та їх об’єднань, територіальних громад у формі забастовок, мітингів тощо становлять мікрорівень. Ці конфлікти є, по суті, локальними. Коло учасників у них є порівняно невеликим, їхня тривалість є незнач­ною. Так, як конституційний конфлікт може розглядатися шес­титисячний страйк гірників державного шахтоуправління «Дон­бас» щодо негайного погашення заборгованості по зарплаті, за­твердження самостійного статусу шахт, а також погашення банків­ського кредиту, який шахтоуправління брало під гарантії держа­ви^[222]. У цьому випадку група осіб виступає з певними вимогами до уряду (тобто сторонами конфлікту є група осіб та уряд) і заради задоволення своїх вимог свідомо йде на конфліктну поведінку — зупиняє видобувні і прохідницькі роботи.

Нормативне регулювання конституційних конфліктів за їх рівнями здійснюється як Конституцією, так і законами та підза- конними актами. Слабкою законодавчою базою в Україні корис­туються конституційні конфлікти макрорівня. їх інституціоналі- зація на конституційному рівні — поки що перспективне завдан­ня. Інституціоналізовані різною мірою конфліктні відносини між вищими органами державної влади, хоча останнім часом ця сфе­ра піддається переосмисленню та реформуванню у світлі останніх конституційних перетворень: прослідковуються намагання вре­гулювати порядок призначення і звільнення керівників централь­них органів виконавчої влади, нове дихання отримали норми щодо контрасигнатури актів Президента України тощо.

Конституційні конфлікти мезорівня майже не набули норма­тивної регуляції. Така ситуація обумовлена тим, що регіональний рівень не відігравав суттєвої ролі у здійсненні політики в Ук­раїні. Винятком тут є ситуація навколо Автономної Республіки Крим, стосовно якої у законодавство впроваджені деякі норми, що мають конфліктно-профілактичний характер або передбачають механізми розв’язання можливих конфліктів. Так, на підставі п. п. 2 таЗ ст. 5 Конституції Автономної Республіки Крим «2. З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та зако­нам України Президент України може зупинити дію цих норма­тивно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду Украї­ни щодо їх конституційності. 3. Акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим скасовуються Президентом України»^[223].

Конституція України (ч. 9 та 10 ст. 118) та Закон України «Про місцеві державні адміністрації (п. 8 ч. 1 ст. 9)^[224] містять норми, що інституціоналізують поширений конфлікт між обласною дер­жавною адміністрацією та обласною радою, пов’язаний із проти­стоянням між цими двома органами, що інколи призводить до висловлення недовіри голові місцевої державної адміністрації. Так, відповідно до Конституції «обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміні­страції, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові районної чи облас­ної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації».

У Харківській області в обласній раді більшість становить фрак­ція Партії регіонів, а головою обласної держадміністрації є пред­ставник блоку «Народний Союз «Наша Україна». Протистояння між ними стало причиною того, що 3 червня 2006 р. депутати Харківської обласної ради на другій сесії п’ятого скликання вис­ловили недовіру голові Харківської облдержадміністрації А. Ава­кову. Із 150 депутатів Харківської облради у таємному голосу­ванні взяли участь 109 депутатів, 108 з яких висловились за відстав­ку голови облдержадміністрації. «Рішення про відставку чинно­го губернатора було прийнято після того, як сесія заслухала звіт А. Авакова про виконання плану соціально-економічного та куль­турного розвитку Харківської області, обласного бюджету та здійснення повноважень за період з 2005 р. і перший квартал 2006 р. У той час як А. Аваков повідомив про позитивні показни­ки і тенденції в головних сферах життєдіяльності області, які ви­водять її на передові позиції в Україні, у доповіді робочої групи пролунало, що Харківщина за останні роки має значне погіршен­ня в соціально-економічному розвиткові. Більшість депутатів вва­жає, що керівництво області припустилося значних прорахунків і не забезпечило збалансованого соціально-економічного розвитку Харківської області. Депутати визнали роботу державної адміні­страції незадовільною. Голова Харківської обласної держадміні­страції заявив на сесії одразу після оголошення результатів голо­сування, що не визнає результатів голосування сесією облради за висловлення йому недовіри»^[225]. Далі конфлікт продовжився звер­ненням до суду, переговорами за участю Президента і т.д.

Поширеним конституційним конфліктом є конфлікт між го­ловою обласної державної адміністрації та міським головою у великих містах України. Такі конфлікти потребують втручання центральних органів влади для їх вирішення, але процедурно цей інститут не виписаний і, як правило, така інтервенція є незакон­ною. Саме тому були скасовані укази Президента України про впровадження так званого «прямого президентського правління» на території міст Одеса та Ялта^[226].

Конфлікти мікрорівня, зокрема страйки, можуть набувати більш широких масштабів, коли вони досягають регіонального (шах­тарські страйки 1991 р.^[227]) або загальнодержавного рівня (листо­пад — грудень 2004 р.).

Конституційні конфлікти мікрорівня є найбільш регламенто­ваними. Наприклад, Законом України «Про місцеве самовряду­вання в Україні»^[228] передбачені інститути дострокового припи­нення повноважень органів місцевого самоврядування (ст. ст. 74­80), які детально регламентують ці питання. Нормативне регулю­вання страйків як різновиду конституційних конфліктів здійснюється Законом України «Про порядок вирішення колек­тивних трудових спорів (конфліктів)»^[229] та підзаконними норма­тивними актами^[230].

2.2.5. Класи конституційних конфліктів

Критерієм для віднесення конституційного конфлікту до того чи іншого класу є його форма. Відсутність єдиної форми прояву конституційних конфліктів є очевидною, бо кожен з них є уні­кальним. Тому залежно від характеру конституційного конфлік­ту, динаміки та формалізації його розвитку вирізняють такі його форми: конституційний формаційний конфлікт, конституційний спір, конституційний делікт, конституційна криза^[231].

Форма конституційного конфлікту як його зовнішній прояв зумовлює застосування різних за змістом механізмів вирішення конституційних конфліктів. Так, наприклад, вирішенням консти­туційного конфлікту у формі конституційного делікту стане зас­тосування заходів конституційної відповідальності, розв’язання конституційного спору вимагає прийняття владного рішення ком­петентним органом, якому сторони конфлікту мають підкорити­ся, подолання конституційної кризи вимагає цілого комплексу заходів соціального, політичного, правового, економічного харак­теру тощо.

За різних форм конституційного конфлікту його сторони мо­жуть мати різне становище: за конституційного спору фіксується процесуальна рівність сторін, а їх більш або менш вигідне стано­вище зумовлюється наявним у них доказовим матеріалом; за конституційного делікту одна сторона є порушником правових приписів і мусить понести конституційну відповідальність, а інша сторона вживає заходів щодо притягнення її до відповідальності; щодо конституційної кризи, то в даному випадку становище сторін може змінюватися в залежності від політичної ситуації.

Усвідомлюючи той факт, що один і той же конституційний конфлікт може набувати різних форм (наприклад, вчинення кон­ституційного делікту Президентом України може стати предме­том конституційного спору і зумовити настання конституційної кризи), слід враховувати наявність певної різниці між формами конституційного конфлікту, особливість кожної з них.

Погоджуючись в цілому з класифікацією форм конституцій­них конфліктів, запропонованою Т. Пряхіною, відповідно до якої такими формами є конституційний формаційний конфлікт, кон­ституційний делікт, конституційний спір і конституційна криза, автор цього дослідження вважає за необхідне висловити деякі за­уваження і доповнення. Дані нею визначення конституційному формаційному конфліктові та конституційній кризі по суті май­же збігаються. Відчуваючи це, вона зазначає: «Криза органічно і функціонально пов’язана з конституційним формаційним конф­ліктом, може безпосередньо випливати з нього і бути продовжен­ням або навпаки — передувати йому і в ньому продовжувати­ся»^[232]. Подібне зауваження самого автора запропонованої класи­фікації форм конституційних конфліктів дозволяє виключити з неї конституційний формаційний конфлікт на користь більш широкого поняття — конституційної кризи. Натомість у цій кла­сифікації представлені тільки особливі форми конституційного конфлікту, але відсутній простий (елементарний) конституційний конфлікт, визначення якого надане на початку цього розділу.

Отже, серед форм конституційного конфлікту слід виокремити простий конституційний конфлікт та три особливі форми консти­туційного конфлікту — конституційний делікт, конституційний спір та конституційну кризу.

Як приклад простого конституційного конфлікту можна наве­сти події у Верховній Раді України у липні 2005 р., коли на роз­гляд парламентарів урядом було внесено 14 економічних законо­проектів, що мали прискорити вступ України до СОТ. «Проявом загострення» стало фізичне протистояння груп народних депу­татів у вигляді бійки. «...Зіткнення комерційних інтересів окре­мих депутатських угруповань і політичних амбіцій окремих лідерів», а також «невміння будувати діалог»^[233] лягли в основу соціально-політичної характеристики цього конфлікту. Його пра­вову основу становив визначений Конституцією України та Рег­ламентом Верховної Ради України процес прийняття законів, вне­сених на розгляд Верховної Ради України Кабінетом Міністрів України. Безпосередніми суб’єктами цього конфлікту стали різні парламентські фракції. На боці тих, хто виступав за прийняття цих законів, знаходились також Кабінет Міністрів і Президент України.

Серед особливих форм конституційного конфлікту особливе місце посідає конституційний делікт (правопорушення), який яв­ляє собою діяння (дію або бездіяльність) суб’єкта конституційно- правових відносин, що не відповідає належній поведінці і тягне за собою застосування заходів конституційної відповідальності. Така «невідповідність належній поведінці» охоплює будь-яке діяння, яке відхиляється від конституційної моделі і виходить за межі дозволеного або суперечить загальним принципам і смислу Кон­ституції. Зовнішня сторона будь-якого правопорушення, зокрема й конституційного, виявляється при зіставленні фактичної пове­дінки з правовою нормою, а внутрішня (змістовна) сторона поля­гає у порушенні суспільних і особистих інтересів, встановленого порядку і суб’єктивних прав^[234]. Отже, порушення норми права стає джерелом конфлікту, коли через обмеження інтересів однієї із сторін шляхом учинення правопорушення виникає протисто­яння між сторонами.

Всі параметри, за якими характеризується конституційний конфлікт, можуть бути застосовані до характеристики конститу­ційного делікту, оскільки в його основі також лежать різні со­ціальні чинники, політична ситуація тощо. Як до виду правопо­рушення до конституційного делікту застосовується конструкція складу правопорушення, яка включає в себе загальновідомі квалі­фікуючі елементи: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктив­ну сторону.

Чи ненайважливішою характеристикою конституційного де­лікту в цілому є протиправність. «Конкретним вираженням про- типравності діяння можуть служити або порушення заборони, пря­мо встановленої в законі або в іншому нормативно-правовому акті, або невиконання зобов’язань, покладених на суб’єктів права за­коном або укладеним на його основі договором»^[235]. Заборона тих чи інших діянь здійснюється державою шляхом встановлення юридичних санкцій на випадок порушення таких заборон. Су­спільна шкідливість конституційних деліктів може сягати рівня суспільної небезпеки, про що свідчить трансформація складів де­яких конституційних деліктів у склади злочинів (наприклад, ст. ст. 109, 110, 157, 158, 159 Кримінального кодексу України).

Деякими авторами висловлюється думка, що конституційні делікти не становлять «ні кримінального злочину, ні адміністра­тивного, цивільного чи дисциплінарного правопорушення. Є підста­вою для настання конституційної відповідальності»^[236]. Це не зовсім так. Дійсно, конституційний делікт завжди є підставою для настання конституційної відповідальності, але не завжди тільки конституційної — це по-перше. По-друге, конституційний делікт може становити одночасно інший вид правопорушення. Як доказ цих тверджень — ч. 1 ст. 111 Конституції України: «Пре­зидент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину». Отже, як бачимо, державна зрада (ст. 111 Кримінального кодексу України) або інший злочин мо­жуть стати підставою для настання конституційної відповідаль­ності. Вчинення Президентом України злочину тягне за собою настання конституційної відповідальності (усунення з поста в порядку імпічменту) та кримінальної відповідальності (відповід­но до санкції статті Кримінального кодексу).

Конституційним деліктом може бути як дія, так і бездіяльність суб’єкта. При цьому бездіяльність може бути визнана такою лише за умови невиконання суб’єктом конституційно-правової відпо­відальності покладених на нього обов’язків і невчинення ним дій, які повинен був учинити^[237]. Прикладом такої деліктної без­діяльності може бути повна відчуженість та невжиття належних конституційних заходів Президентом України Л. Кучмою під час проведення відомих зборів місцевих рад у місті Сєвєродонецьку 2004 р., на яких приймались рішення сепаратистського характе­ру^[238], тоді як ст. 102 Конституції України визначає Президента України гарантом територіальної цілісності держави.

До суб’єктів конституційного делікту висуваються особливі вимоги. Суб’єкт конституційного делікту має бути деліктоздат- ним, тобто здатним контролювати свою поведінку, розуміти свої дії, усвідомлювати їх протиправність і нести юридичну відпові­дальність за їх наслідки. Конституція України наділяє владних і невладних суб’єктів конституційного права різною свободою дій. Так, ч. 2 ст. 19 Конституції вказує на те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи (тоб­то владні суб’єкти) зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та закона­ми України. Отже поведінка владних суб’єктів конституційного права, яка виходить за межі процитованої норми Конституції України, повинна вважатися девіантною, такою, що спричиняє делікт. Щодо невладних суб’єктів конституційного права (грома­дяни, їх об’єднання тощо), то, за загальним правилом, вони вільні робити те, що прямо не заборонено Конституцією та законами України. Відповідно до ч. 1 ст. 19 Конституції України «право­вий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством». Цією нормою законодавець окреслив межі втру­чання в діяльність суб’єктів права та сформулював склад консти­туційного делікту.

Неможливо не погодитися з В. Лучиним, який зазначає, що «на конституційному рівні склади деліктів подаються переважно у загальному вигляді, інколи — як антитеза позитивним конститу­ційним настановам»^[239]. Частини норм, які передбачають консти­туційний делікт і відповідальність за нього, часто знаходяться у різних нормативно-правових актах, або норма взагалі не має якоїсь своєї частини. Але тільки за наявності складу конституційного делікту суб’єкт, що його скоїв, може бути притягнений до консти­туційної відповідальності. Н. Колосова вважає відсутність чітких юридичних підстав для притягнення до конституційної відпові­дальності у кожному конкретному випадку прогалиною в консти­туційному законодавстві, яку пропонує усунути прийняттям спе­ціального закону «Про конституційно-правову відповідальність»^[240]. Але така пропозиція видається не досить виваженою, бо не зможе вирішити цю проблему повного мірою, тим більше, що на переко­нання М. Орзіха і А. Крусян «основною функцією конституцій­ної відповідальності є не репресивна (каральна), а компенсаційна, тобто відновлення позитивної діяльності потенційного суб’єкта»^[241].

Положення Конституції щодо складів конституційних деліктів часто мають надзагальний характер, санкції майже не передба­чені, склади конституційних деліктів у чистому вигляді, за рідким винятком, не сформульовані. Але ці норми можуть і повинні бути розвинені у галузевому законодавстві, де, крім цього, необхідно особливо зосередити нормативне встановлення вимог, гарантій і меж соціально необхідної поведінки суб’єктів конституційного права, а також зазначення соціально неприпустимої їх поведінки.

Якщо конституційні конфлікти не завжди мають протиправ­ний характер і тягнуть певні негативні наслідки, то конституційні делікти як їх особлива форма є завжди протиправними та шкідли­вими для суспільства. Незважаючи на недоліки конституційного законодавства, а також на інші мотиви та підстави, порушення конституційних норм не можуть бути виправданими у правовій державі. Крім того, конституційні делікти активізують динаміку конфліктності у конституційній сфері та збільшують соціальну напругу в суспільстві. Тому діяльність всіх суб’єктів конститу­ційних правовідносин має бути спрямована на недопущення вчи­нення конституційних деліктів та подолання практики вирішен­ня за їх рахунок певних політичних проблем.

Конституційний спір — найбільш формалізована форма кон­ституційного конфлікту. У цьому випадку конституційні конф­лікти переносяться у площину вирішення в особливому порядку, передбаченому конституцією — за допомогою конституційних процедур. Тут «їх конституціоналізація досягає найбільш високо­го рівня, оскільки вони не просто охоплені нормативним регулю­ванням, а підпадають під сферу дії правила, що має вищу юридич­ну силу — силу конституційної норми»^[242].

Ця форма конституційного конфлікту являє собою публічно- правовий спір щодо нормативного змісту прав і обов’язків суб’єктів конституційних правовідносин. У такому конфлікті, по-перше, між сторонами виникає уповноважений конституцією арбітр у вигляді державного органу чи посадової особи, а по-друге, подальша пове­дінка суб’єктів повністю підпорядковується процесуальним нор­мам. Т. Пряхіна справедливо зазначає, що «конституційний спір існує тоді, коли виявлені і сформульовані розбіжності стосовно предмета спору, а взаємні претензії сторін мають правове обґрун­тування. Інакше кажучи, кожен з учасників конфлікту має влас­ну правову позицію, яка обґрунтовує правомірність з точки зору конституції обраного ним варіанта поведінки, що суперечить по­зиції інших учасників конфлікту і породжує конституційно-пра­вові суперечності»^[243].

Один з енциклопедичних словників з конституційного права містить лаконічне визначення конституційного спору — він ви­значає його як «розбіжності (конфлікт), що виникли між учасни­ками конституційно-правових відносин у процесі здійснення ними своїх прав та обов’язків і вирішуються у встановленому законом порядку»^[244]. За винятком семантичної неточності це визначення, як здається, є цілком справедливим. Але із цим не погоджується Е. Замотаєва, яка, визнаючи необґрунтованим те, що автор наведе­ного вище визначення «характеризує відносини між сторонами конфлікту як конституційно-правові, тим самим ставлячи знак рівності між поняттями «конституційний спір» і «конституцій­но-правовий спір», вказує на різницю між цими поняттями. На її думку, «конституційний спір — явище соціальної дійсності, різно­вид конфліктних суспільних відносин, що мають конституційний характер, тоді як конституційно-правовий спір — категорія мате­ріально-формальна, що поєднує у собі фактичне та юридичне підґрунтя»^[245]. Але слід взяти до уваги, що Е. Замотаєва необґрун- товано використовує поняття «конституційно-правовий спір» та «конституційно-правовий конфлікт» як рівнозначні. У наведено­му енциклопедичному визначенні поняття спору надано, в цілому, вірно. Неправильним у ньому є трактування терміна «конфлікт» через категорію «розбіжності». Це дуже спрощене трактування, оскільки конфлікт — це, передусім, відносини, в процесі розвитку яких можуть виникати певні «розбіжності», що призводять до виникнення конфлікту. Отже, визначення конституційного спору у цьому контексті мало звучати так: це конфлікт, що виник між суб’єктами конституційно-правових відносин в процесі здійснен­ня ними своїх прав та обов’язків і вирішується у встановленому законом порядку. У цьому визначенні підкреслюється, що кон­ституційний спір — це форма конституційного конфлікту.

Таку позицію поділяє О. Брежнєв, який стверджує, що у разі, «якщо сторони (юридичного конфлікту. —А. Є.) намагаються вре­гулювати виниклі розбіжності за допомогою юрисдикційних про­цедур, конституційно-правовий конфлікт набуває характеру кон­ституційно-правового спору, отже динаміка його розвитку отри­мує певну юридичну оформленість»^[246]. Але і він визначає поняття конституційного спору через категорію «розбіжність», ототожню­ючи тим самим її з категорією «конфлікт»^[247]. О. Брежнєв пропо­нує визначати «конституційно-правовий спір як розбіжність, що виникла між суб’єктами конституційних правовідносин у сфері реалізації норм конституційного права і підлягає розв’язанню в особливому порядку, встановленому законом, у тому числі шля­хом застосування державними органами повноважень юрисдик- ційного характеру»^[248]. Це визначення обмежує можливість виник­нення конституційного спору сферою реалізації норм конститу­ційного права, обминаючи при цьому сферу конституційної пра- вотворчості.

Використовуючи досвід попередніх досліджень явища консти­туційного спору і зважаючи на наведені зауваження, можна нада­ти таке його визначення: конституційний спір являє собою особ­ливу форму конституційного конфлікту, за якої виниклі в про­цесі взаємодії між суб’єктами конституційних правовідносин роз­біжності вирішуються у встановленому законом юрисдикційно- му порядку.

Встановлений законом юрисдикційний порядок розгляду і ви­рішення конституційних спорів означає врегульовану процесуаль­ними нормами специфічну юрисдикційну діяльність уповноваже­них державних органів. Врегулювання юрисдикційної діяльності у сфері конституційного права неодмінно зумовлює необхідність зростання питомої ваги конституційно-процесуальних норм. В. Кудрявцев навіть зазначає, що «у конституційному русі можна спостерігати тенденцію до розвитку процесуального підходу до Основного Закону держави»^[249]. «Справжню цінність і завершен­ня правовому конфліктові надає, — на думку І. Захар’ящевої, — можливість звернення до державних органів за його вирішен­ням»^[250]. В. Федоренко прямо вказує на існування процесуальної частини системи конституційного права, яка представлена «тими інститутами, що передбачають обов’язкове використання консти­туційного та адміністративного судочинства... при вирішенні кон­ституційних конфліктів»^[251]. Державними органами, до повнова­жень яких належить розгляд і вирішення конституційних спорів, відповідно до законодавства України, є передусім Конституцій­ний Суд України та адміністративні суди. Деякими арбітражни­ми повноваженнями наділені Верховна Рада України та Прези­дент України. Діяльність цих органів із розгляду і вирішення конституційних спорів спрямована передусім на забезпечення верховенства конституції в системі нормативних актів, її прямої, безпосередньої дії у функціонуванні суб’єктів суспільних відно­син і називається в науці конституційним контролем^[252].

Найгострішою формою конституційного конфлікту є конститу­ційна криза. В. Лучин визначає її через поняття системної кризи. На його думку, вона є юридично знятою формою системної кризи всіх основних сфер суспільного життя, що проявляється в деваль­вації конституції, різкій розбіжності з суспільною практикою, — функціонуванні соціально-економічних, політичних, державно- правових інститутів із значними відхиленнями від вимог консти­туції; руйнуванні єдиного конституційно-правового простору, три­валій бездіяльності або неналежній дії конституційних та інших правових норм, масовому безкараному їх порушенні, що досягає критичних величин^[253]. А. Глухова визначає поняття конституцій­ної кризи як підвиду політичної кризи, за якої фактично припи­няється дія Основного Закону держави — «попередня конститу­ція втрачає легітимність, тобто правомочність, і є потрібним її якіс­ний перегляд»^[254]. А. Медушевський визначає конституційну кри­зу як ситуацію, коли конституція втрачає легітимність або різні конституційні норми не можуть бути узгоджені протидіючими соціальними силами на основі чинного основного закону, або кон­ституція в цілому чи частина її норм вступають у радикальні суперечності з політичною реальністю^[255]. В основному ці визна­чення збігаються і не викликають заперечень. Єдине зауваження полягає лише в тому, що А. Медушевський більш широко трактує це поняття, припускаючи настання конституційної кризи не тільки тоді, коли конституція в цілому втрачає легітимність та вступає у суперечність з соціальною дійсністю, а й коли таке трапляється з окремою частиною її норм. І в цьому він має рацію.

Такий підхід дозволяє кваліфікувати як конституційну кризу події навколо призначення нових суддів Конституційного Суду України і приведення їх до присяги після закінчення терміну повноважень суддів, призначених/обраних 1996 р. Відповідно до ч. 4 ст. 7 Закону України «Про Конституційний Суд України» «у разі припинення повноважень судді Конституційного Суду Ук­раїни, який призначався Верховною Радою України, Верховна Рада України у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду»^[256]. Судді Конституційного Суду України, замість яких слід було при­значити інших осіб, припинили свої повноваження ще 2002­2004 рр., але якщо до жовтня 2005 р. неповний склад Конститу­ційного Суду України не заважав його роботі, то у зв’язку з при­пиненням повноважень ще кількох суддів робота Конституцій­ного Суду України буде заблокована через відсутність кворуму, визначеного ч. 5 ст. 50 Закону України «Про Конституційний Суд України»^[257]. Спроби обрання суддів Конституційного Суду Украї­ни здійснювалися Верховною Радою України неодноразово, але видавалися невдалими через небажання народних депутатів Ук­раїни брати участь у голосуванні. «На думку народного депутата України Юрія Кармазина, це вибір кожного народного депутата — брати участь в голосуванні чи ні. І ніхто не має права приму­шувати його проголосувати. Але, як зазначив пан Кармазин, різні політичні сили ставлять різні політичні завдання перед КСУ, і ті сили, що нині становлять більшість у парламенті, не зацікавлені у тому, щоб КСУ працював»^[258]. Більше того, суддів Конституційного Суду України, призначених Президентом України та З’їздом суддів України, парламент не допустив до складання присяги^[259].

Отже, у зв’язку з тим, що Конституційний Суд України фак­тично не функціонував через вчинення Верховною Радою Украї­ни конституційного делікту, утворилася конституційна криза, на­слідком якої є поява нових і нових конституційних конфліктів. Так, за відсутності Конституційного Суду України його повнова­ження незаконно перебирають на себе інші інституції. Наприк­лад, у Верховній Раді України було проведено так звану логіко- лінгвістичну експертизу Постанови Верховної Ради № 3295-ІУ від 10 січня 2006 р. «Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України», хоча жодним нормативним актом проведення такої експертизи не врегульоване^[260]. Ще одним при­кладом девіантної поведінки державних органів в умовах кон­ституційної кризи може служити висновок Міністерства юстиції України про конституційність рішень місцевих рад щодо надан­ня російській мові статусу регіональної^[261].

Як видно, простий конституційний конфлікт між політичними силами, зумовлений їхніми політичними інтересами і цілями, став причиною вчинення парламентом конституційного делікту (неприз- начення нових суддів Конституційного Суду України і недопущен­ня призначених суддів до присяги), а несформування Конституцій­ного Суду України призвело до виключення його з державно-пра­вового життя, що вступає у суперечність з XII розділом Консти­туції України. Суб’єкти конституційно-правових відносин позбав­лені можливості своєчасної реалізації свого права на конституційне подання/звернення, чим унеможливлюється здійснення багатьох конституційних процедур (визначення конституційності актів за­конодавства, офіційне тлумачення Конституції та законів України, усунення Президента України з поста в порядку імпічменту тощо). Отже такий стан речей є конституційною кризою, хоч і не пов’яза­ний з втратою Конституцією в цілому своєї легітимності.

Конституційна криза, за якої юридична Конституція практич­но припиняє свою чинність, втрачає легітимність і суперечить існу­ючим суспільним відносинам, має, на відміну від вищерозгляну- тої, дещо інші характеристики. Вона стає наслідком не просто протидії окремих суб’єктів один одному, а наслідком боротьби широких об’єднань різнорідних сил зі старими віджилими відно­синами. Т. Пряхіна називає відмінною рисою конституційної кризи переважання хаотичної динаміки розвитку державно-правових відносин, неконтрольованість політичного процесу»^[262]. Така кри­за є більш масштабним конституційним конфліктом.

В історії незалежної України можна умовно виділити дві такі конституційні кризи: перша, що тривала з 1990 р. (прийняття Декларації про державний суверенітет^[263], яка визначала себе «ос­новою для нової Конституції України») по 1996 р. (прийняття но­вої Конституції України^[264]), та друга, розпочата 2001 р., коли Пре­зидентом України була озвучена необхідність внесення змін і до­повнень до Конституції. У першому випадку Конституція 1978 р.^[265], яка втрачала свою легітимність, була «революційно» (тобто з по­рушеннями чинної Конституції) змінена Конституційним Дого­вором 1995 р.^[266], який змінила Конституція 1996 р. Конституційні перетворення, розпочаті 2001 р. і націлені на перехід до парламен­тсько-президентської республіки, відбуваються через реформу чин­ної Конституції та (поки що) у спосіб, нею ж передбачений.

2.2.6. Роди конституційних конфліктів

Рід у класифікації конституційних конфліктів характеризує їх ґрадацію за сферою розгортання, за об’єктом. Як відомо з поперед­нього підрозділу цього дослідження, об’єкт конституційного конф­лікту може мати як конституційну природу, так і належати до інших сфер соціального буття. Тому за родами залежно від характеристи­ки об’єкта конституційного конфлікту останні поділяються на суто конституційно-правові, об’єктом яких є певні конституційні ма­терії, та комплексні, об’єкт яких має змішані характеристики.

Як приклад можна навести конституційний конфлікт комп­лексного роду, виражений у формі конституційного делікту, вчи- некого Кабінетом Міністрів України у січні 2006 р., коли уряд зобов’язав місцеві органи влади не допустити нотаріальної реєст­рації угод купівлі-продажу земель сільгосппризначення до по­вторного розгляду Верховною Радою України ветованого Прези­дентом України закону про подовження мораторію на приватиза­цію цієї категорії земель^[267]. Виходячи з ч. 2 ст. 19 Конституції України та положення п. 1 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про нота­ріат»^[268] про те, що нотаріус може відмовити у вчиненні нотаріаль­ної дії лише у тому випадку, якщо вчинення такої дії суперечить законові, такі дії уряду мають розглядатися як незаконне переви­щення повноважень, оскільки чинне на той час законодавство доз­воляло вчиняти такі нотаріальні дії. У цьому конфлікті об’єктом є право приватизації земель сільськогосподарського призначення, що за своєю суттю не є конституційно-правовим об’єктом. Кон­ституційного сенсу цьому конфліктові надають характеристики інших елементів (предмет, сторони), а також те, що цей інцидент є частиною іншого, більш масштабного конфлікту — протистояння між урядом та Президентом щодо розподілу повноважень. Тому саме за об’єктом цей конфлікт належить до роду комплексних конституційних конфліктів.

На відміну від комплексних конфліктів, суто конституційно- правові конфлікти мають у своїй основі виключно об’єкт консти­туційного характеру. Наприклад, суто конституційним є конфлікт, що склався між урядом та Президентом щодо погодження при­значення деяких посадових осіб. Так, своїм указом^[269] Президент України зупинив дію постанови Кабміну «Про затвердження поло­ження про МВС»^[270], оскільки вважає, що воно не узгоджується з нор­мами Конституції, законів та актів президента. Положенням виз­начено, зокрема, що начальники, перші заступники і заступники начальників головних управлінь МВС у Криму, областях, містах Києві та Севастополі призначаються на посади і звільняються з посад за узгодженням з прем’єр-міністром України. Тим самим президент відсторонений від участі у вирішенні питань, пов’язаних з реалізацією главою держави конституційних повноважень по за­безпеченню національної безпеки, керівництва у цій сфері^[271]. З ча­сом Президент України підписав указ щодо погодження з ним кандидатур для призначення на посади керівників військових фор­мувань, правоохоронних органів та органів дипломатичної служ­би^[272]. До переліку посад включені заступники міністрів, а також інші посадові особи, зокрема й ті, проти погодження яких з прем’єр- міністром президент виступив напередодні^[273]. Через кілька днів прес-служба Мін’юсту повідомила, що Міністерство юстиції Украї­ни вважає неконституційним погодження з Президентом України призначень першого заступника і заступників міністра внутрішніх справ, оборони і закордонних справ. З посиланням на п. 9-2 ст. 116 Конституції України у повідомленні зазначено, що президент не бере участі у формуванні складу центральних органів виконавчої влади, оскільки в Конституції відсутні положення, які відносили б до повноважень Президента України погодження кандидатур для призначення на посади перших заступників, заступників міністрів і керівників структурних підрозділів центральних органів вико­навчої влади України. Отже, на переконання Мін’юсту, видавши указ, Президент вийшов за межі своїх конституційних повнова­жень і перебрав на себе вирішення питань, які стосуються компе­тенції Кабміну^[274]. У цьому випадку об’єктом конфлікту є розподіл повноважень — суто конституційна категорія, тому і сам конфлікт належить до роду суто конституційних.

Суто конституційні конфлікти можна класифікувати за інсти­тутами конституційного права, до яких належить відповідний об’єкт конституційного конфлікту. Можна з упевненістю ствер­джувати, що вичерпний перелік об’єктів конституційних конфліктів міститься у першому розділі Конституції України, кожна стаття якого — це об’єкт конституційно-правового регу­лювання у його найбільш абстрактній формі. Отже, будь-який суто конституційний конфлікт має за об’єкт один із нижчеперерахова- них інститутів конституційного права.

1. Основи державності (ст. 1). Конституційні конфлікти тако­го роду притаманні першим рокам незалежності України, коли питання самого існування Української держави не раз ставало об’єктом політико-правових відносин, лунали заклики про віднов­лення СРСР тощо.

2. Цілісність і недоторканність території. Унітаризм (ст. 2). Так, 1992 р. проголошувалася незалежність Криму, заклики щодо виходу Криму із складу України досі мають місце; на цьому деякі політичні сили будують свою політику.

3. Права і свободи людини і громадянина (ст. ст. З, 4). їх га­рантування є основним обов’язком держави, тому будь-яке пося­гання на них є вагомою підставою для виникнення конфлікту.

4. Народовладдя (ст. 5). Конституційні конфлікти такого роду вперше виділила О. Тодика^[275]. Ці конфлікти пов’язані з прове­денням виборів та референдумів, а також з відповідністю волі народу діям народних обранців. Яскравим прикладом тут є чис­ленні зриви місцевих виборів, коли мешканці деяких міст (Чер­каси, Мукачево) по кілька років не можуть обрати міського голо­ву через гострі конфлікти між місцевими політичними силами. Показовим у цьому сенсі є збір підписів активістами СДПУ(о) для оголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціа­тивою щодо вступу України в НАТО та ЄЕП і визнання цих підписів Центральною виборчою комісією України з передачею цієї ініціативи на розгляд Президентові України, який, у свою чергу, звернувся до Конституційного Суду України з конституцій­ним поданням щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 72, ст. 74 Кон­ституції України (щодо змісту питань, які можуть бути предме­том референдуму)^[276].

5. Поділ влади (ст. 6). Цей різновид конституційних конфліктів має найбільшу питому вагу серед них. Конституційні конфлікти у сфері розподілу влади в науці зазвичай іменуються спорами про компетенцію (компетенційними спорами). Ю. Тихомиров зазна­чає, що ця категорія конфліктів має системно-конституційний характер^[277]. Вони пов’язані з побудовою, функціями та взаємо­дією як різних влад, так і окремої гілки влади і виникають: а) у процесі здійснення конституційного принципу розподілу влад (тоб­то між гілками влади)^[278]; б) у суперечливих зв’язках централь­них органів державної влади та регіонів (Автономна Республіка Крим, області, міста із спеціальним статусом)^[279]; в) в ієрархічних зв’язках органів «по вертикалі»^[280]; г) через незаконне втручання одних суб’єктів конституційних правовідносин до компетенції інших^[281]; ґ) внаслідок функціональної бездіяльності^[282].

6. Місцеве самоврядування (ст. 7). Створена і діюча на сьо­годнішній день система місцевого самоврядування в Україні, на думку багатьох вчених і практиків, є джерелом постійних конф­ліктів на рівні місцевих громад та регіонів^[283].

7. Чинність і верховенство Конституції. Правовий порядок (ст. ст. 8, 19). Конфлікт, що має вказаний об’єкт, виникав 1995 р., коли Конституція України 1978 р. втрачала свої чинність та вер­ховенство і врешті було ухвалено Конституційний Договір, норми якого були поставлені вище за норми Конституції. У 2005-2007 рр. не вщухають «пристрасті» з приводу скасування так званої «по­літичної реформи».

8. Зовнішньополітична діяльність та чинність міжнародних договорів України (ст. ст. 9 та 18). Конфліктний потенціал у цій сфері містить, як на це звертає увагу Д. Терлецький, колізія між ст. 151 Конституції України, ст. 13 Закону України «Про Консти­туційний Суд України»^[284] та абз. З п. З ст. 4 Закону України «Про міжнародні договори України»^[285]. Справа в тому, що відповідно до Конституції і Закону України «Про Конституційний Суд Ук­раїни» Конституційний Суд України дає висновки про відповідність Конституції України міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їхню обов’язковість, а Закон України «Про міжнародні договори України» передбачає, що «пропозиції про укладання міжнародних договорів України подаються після проведення Міністерством юстиції України пра­вової експертизи щодо відповідності проекту міжнародного дого­вору Конституції та законам України»^[286]. Хоча таку експертизу зазначені органи здійснюють на різних стадіях імплементації міжнародного договору в національне законодавство, однак оче­видним є позбавлення Конституційного Суду ексклюзивного пра­ва визначення відповідності Конституції України міжнародних договорів, що укладаються.

9. Мовна політика (ст. 10) досить часто у вітчизняній держав­но-правовій практиці виступає об’єктом конституційних конфліктів^[287].

10. Національна політика (ст. ст. 11 і 12). Відносини між на­ціональними групами, що мешкають на одній території, завжди багаті на певні суперечки. Національні проблеми у світі набули глобального масштабу. В Україні найбільш яскраво проглядаються конфлікти цього роду у питанні повернення на історичну батьків­щину депортованих народів (кримських татар).

11. Власність та природні ресурси (ст. 13). Питання розподілу власності споконвічно було чи ненайбільшою конфліктною де­термінантою: слід лише згадати події навколо приватизації ВАТ «Криворіжсталь».

12. Земельні відносини (ст. 14). Розподіл земель місцевими радами не раз ставав центром уваги громадськості.

13. Ідеологія (ст. 15).

14. Екологія (ст. 16).

15. Національна безпека і оборона (ст. 17).

16. Державні символи (ст. 20).

Серед особливих форм конституційних конфліктів також мож­на провести класифікацію за родами. Отже, з урахуванням спе­цифіки різних сфер конституційного регулювання, класу консти­туційного конфлікту та існуючого законодавства можливе виді­лення таких груп серед конституційних деліктів.

До першої такої групи слід віднести конституційні делікти у сфері конституційного ладу. Особливістю цієї групи деліктів є те, що порушення окремих норм і принципів, які становлять основи конституційного ладу, одночасно торкаються інших сфер консти­туційного регулювання, скажімо, організації державної влади тощо.

Як приклад можна навести такі склади конституційних деліктів у рамках цієї групи:

1) порушення суверенітету Українського народу (ч. 2-4 ст. 5 Конституції України), тобто обмеження суверенного права народу здійснювати свою владу безпосередньо, а також через органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування, захоплення влади, присвоєння владних повноважень, узурпація влади. З об’єк­тивної сторони цей делікт може проявлятися у немотивованому відмовленні від призначення і проведення референдуму у перед­бачених Конституцією України випадках (ч. 2 ст. 72, ст. 73, та ч. 2 ст. 85, ст. 156 та п. 6 ст. 106 Конституції України), відмові у при­значенні виборів (п. 7 ст. 85, п. 7 ст. 106 Конституції України), обмеженні або перешкоджанні здійсненню прав громадян щодо формування і діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування;

2) порушення верховенства Конституції і законів України (ст. 8 Конституції України). У політичній практиці України таким прикладом служить проголошення норм Конституційного Дого­вору 1995 р. вищими за юридичною силою за норми чинної Кон­ституції 1978р.;

3) порушення цілісності і недоторканності території України (ч. 2-3 ст. 2, ст. 132, 133 Конституції України). Яскравим при­кладом є події під час проведення президентських виборів в Ук­раїні 2004 р., коли Харківська обласна рада доручила голові Хар­ківської обласної державної адміністрації «зайнятися створен­ням в Україні Південно-Східної автономної республіки... і при­пинити відрахування у Державний бюджет України», а Донецька обласна рада вирішила провести референдум про створення До­нецької республіки у складі федеративної України тощо^[288].

До другої групи правопорушень можна віднести конституційні делікти у сфері прав і свобод людини й громадянина. Розділ II Конституції України містить широкий перелік прав й свобод людини і громадянина. По суті, порушення будь-якого права чи свободи може розглядатися як конституційний делікт. Резонанс­ним було вирішення питання щодо ст. 33 Конституції України і скасування інституту «прописки» як такого, що обмежує право громадян на вільне пересування^[289].

До третьої групи слід віднести конституційні делікти у сфері інституціональної організації і функціонування державної вла­ди. Прикладом тут є славнозвісне «сумісництво» депутатського мандата з посадою в органах виконавчої влади. Великого розго­лосу набула спірна відставка уряду Ю. Єханурова 10 січня 2006 р., коли Верховна Рада України з порушенням норм Конституції України прийняла таке рішення^[290].

Четверту групу становлять конституційні делікти у сфері місце­вого самоврядування. Серед них — порушення прав місцевого самоврядування з боку вищих органів державної влади (наприк­лад, впровадження так званого «прямого президентського прав­ління» в Ялті й Одесі 1998 р.^[291]), з боку місцевих державних адмі­ністрацій (наприклад, незаконне втручання у справи, що належать до компетенції органів місцевого самоврядування), а також делік­ти, вчинені самими елементами системи місцевого самоврядуван­ня (наприклад, незаконне призначення місцевих референдумів).

П’яту групу утворюють делікти, пов’язані з внесенням змін і доповнень до Конституції України. Сьогодні на політичному по­рядку денному стоїть питання про перегляд так званої «політич­ної реформи». Ряд політичних сил заявляють про недодержання конституційного порядку внесення змін і доповнень до Консти­туції України^[292].

Щодо конституційних спорів як форми конституційних конф­ліктів, то і їх можна класифікувати за родами:

1) спори у сфері правотворчої діяльності, які включають у себе спори про відповідність законів та інших нормативних актів Ук­раїни Конституції України (про конституційність нормативних актів) — п. 1 ст. 150 Конституції України, п. 1 ст. 13 Закону Ук­раїни «Про Конституційний Суд України», спори про дотримання порядку внесення змін і доповнень до Конституції України — ст. 159 Конституції України, спори про відповідність указів Пре­зидента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших актів органів державної влади та місцевого самоврядування законам України (про законність нормативних актів) — п. 1 ст. 17 Кодек­су України про адміністративне судочинство, спори про відпо­відність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верхов­ної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість — ч. 1 ст. 151 Конституції України, п. 2 ст. 13 Закону України «Про Кон­ституційний Суд України»; ця група спорів своїм існуванням зобов’язана об’єктивно обумовленій наявності колізій у норма­тивно-правовій сфері;

2) спори, пов’язані з офіційним тлумаченням Конституції та законів України — ч. 2 ст. 150 Конституції України, п. 4 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України»; підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Кон­ституції та законів України є практична необхідність у з’ясуванні або роз’ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції та законів України (ч. 1 ст. 93 Закону України «Про Конституцій­ний Суд України»), підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції або законів України судами, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав та свобод (ч. 1 ст. 94 Закону України «Про Конституційний Суд України»); отже спори щодо тлумачення норм Конституції та законів є спо­рами, що виникають у зв’язку з неоднозначним розумінням кон­ституційних та законодавчих норм у процесі нормотворчої та правозастосовної діяльності, тобто спорами «з приводу смислово­го змісту тексту»^[293];

3) спори з правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом або процесом референдуму (виборчі спори) — п. 5 ст. 17 Кодексу ад­міністративного судочинства України^[294];

4) спори у сфері організації державної влади та місцевого самоврядування є дуже багатоманітними, особливо серед них виділяються спори про компетенцію (компетенційні спори)^[295]; такі спори можуть вирішуватися Конституційним Судом Ук­раїни шляхом тлумачення норм законодавства або визнання певних норм неконституційними та адміністративними суда­ми, виходячи з п. З ст. 17 Кодексу адміністративного судочин­ства України;

5) спори у сфері правового статусу особи — до цієї групи нале­жать спори, пов’язані з набуттям і втратою громадянства (п. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України, ст. ст. 26­28 Закону України «Про громадянство України»^[296]), реалізацією конституційних принципів правового статусу особи тощо;

6) спори щодо дотримання конституційної процедури розслі­дування і розгляду справи про усунення Президента України по­ста в порядку імпічменту — ст. 111, ч. 2 ст. 151 Конституції Ук­раїни, п. З ст. 13, ст. ст. 90-92 Закону України «Про Конституцій­ний Суд України».

Наведений перелік не претендує на вичерпність — політико- правова практика є дуже багатоманітною і може продукувати нові види конституційних спорів.

Щодо родової ґрадації конституційних криз, то має використо­вуватися також інституціональний принцип: кризи поділяються за інститутами конституційного права на конституційні кризи у сфері дотримання прав і свобод людини і громадянина; консти­туційні кризи, пов’язані із чинністю конституції; кризи у сфері владної організації тощо.

2.2.7. Предметні групи конституційних конфліктів

В основі виокремлення предметних груп конституційних конфліктів лежить предмет конфлікту як певна проблема, що виникла у стосунках між суб’єктами конституційних правовідно­син. Навести більш-менш вичерпний перелік предметних груп не є реальним з огляду на багатоманітність конституційно-правової практики, яка може продукувати нові і нові предметні групи кон­ституційних конфліктів.

Якщо роди можливих конституційних конфліктів визначаються за інститутами конституційного права, то предметні групи мож­ливих конституційних конфліктів містяться у нормах конститу­ційного права. Звісно, це твердження стосується лише інститу- ційованих (за типом) суто конституційно-правових (за родом) конфліктів, оскільки предмети можливих неінституційованих комплексних конституційних конфліктів важко передбачити.

Отже, конституційний конфлікт може виникнути на основі будь- якої норми конституційного законодавства, що регулює певні відно­сини суб’єктів конституційного права. Тут варто спробувати оха­рактеризувати один із таких конфліктів, що мав місце у вітчиз­няній конституційно-правовій практиці та виник на основі норм Конституції України між Президентом України та міністром за­кордонних справ України, з одного боку, та Кабінетом Міністрів України та коаліцією депутатських фракцій у Верховній Раді Ук­раїни — з іншого. Цей конфлікт виник на основі норм Консти­туції України щодо призначення та звільнення міністра закор­донних справ України. Як передбачено п. 10 ст. 106, п. 12 ст. 85 та ч. 4 ст. 114 Конституції України за поданням Президента Ук­раїни постановою Верховної Ради України 4 серпня 2006 р. міністром закордонних справ було призначено Б. Тарасюка^[297]. Як видно, норма про призначення міністра закордонних справ України за поданням Президента України Верховною Радою Ук­раїни продубльована у Конституції України тричі. У цьому ви­падку виділено двох міністрів (міністр оборони та міністр закор­донних справ), які призначаються за поданням Президента. Але в питанні їх звільнення, вони, виходячи з букви Конституції (п. 12 ст. 85), підпадають під загальний порядок звільнення міністрів відповідною постановою Верховної Ради України без подання Президента України.

1 грудня 2006 р. на підставі подання прем’єр-міністра України Верховна Рада України своєю постановою звільнила Б. Тарасюка з посади міністра закордонних справ^[298]. Але 3 грудня Президент України, позиція якого полягала в тому, що міністри, які призна­чаються за його поданням, мають в такому ж порядку і звільняти­ся, видав указ, яким доручив Б. Тарасюку продовжувати викону­вати обов’язки міністра закордонних справ після його звільнення Верховною Радою України^[299].

Президент України у цьому указі обґрунтовував свою позицію положенням Конституції про те, що Президент України «здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави» (п. З ст. 106). В юридичному висновку Міністерства юстиції України від 7 грудня 2006 р. таке мотивування називається сумнівним^[300]. Міністерство юстиції вважає, що Президент України перевищив свої конституційні повноваження, коли доручив Б. Тарасюку про­довжувати виконувати обов’язки міністра закордонних справ. Міністерство роз’яснює, що указ по суті є призначенням міністра, тоді як таке повноваження належить до компетенції парламенту. Міністерство спростовує позицію Президента, вказуючи, що керів­ництво зовнішньою політикою і призначення керівника централь­ного органу виконавчої влади мають різний правовий характер, керівництво зовнішньополітичною діяльністю не включає призна­чення на посаду міністра закордонних справ.

Б. Тарасюк звернувся до суду щодо законності свого звільнен­ня, і 5 грудня Шевченківський районний суд міста Києва призу­пинив дію постанови Верховної Ради про його звільнення до роз­гляду справи по суті, який був призначений на 11 грудня. Але 11 грудня розгляд по суті судового позову Б. Тарасюка зупинено до винесення рішення Апеляційним судом міста Києва за скар­гою парламенту на зупинення виконання його постанови^[301]. Пред­ставник парламенту в суді наполягав на тому, що позов Б. Тара- сюка не може розглядатися в адміністративних судах, оскільки він перебуває в конституційно-правовій площині, тобто законність чи незаконність звільнення Б. Тарасюка має визначити Конститу­ційний Суд^[302]. Таке твердження висловив і сам парламент у по­ширеній через прес-службу свого апарату заяві: «... зважаючи на правову позицію Конституційного Суду України, що висловлена у його рішенні №8-рп/2002 від 7 травня 2002 р. щодо підвідом­чості актів про призначення та звільнення посадових осіб^[303], ця постанова може бути оцінена лише Конституційним Судом Ук­раїни на предмет її конституційності»^[304].

Тим часом Б. Тарасюка не допустили до участі у засіданні Кабінету Міністрів України, не визнаючи його повноважень. У цьому випадку мав місце інцидент із застосування фізичної сили^[305].

А 15 січня 2007 р. Б. Тарасюк здійснив офіційний візит до Чехії в ролі чинного міністра закордонних справ, чим викли­кав обурення з боку прем’єр-міністра, висвітленого у заяві прес- служби Кабінету Міністрів України, в якій зазначається, що «Прем’єр-міністр України звернувся до Генеральної прокура­тури України з проханням вжити заходів прокурорського реа­гування у зв’язку із зазначеними діями Б. І. Тарасюка, які зав­дають істотної шкоди інтересам держави, негативно познача­ються на іміджі України, впливають на результати діяльності Кабінету Міністрів України у зовнішньополітичній та зовніш­ньоекономічній сферах, та прийняти відповідне рішення згідно з законодавством»^[306].

Не визнаючи повноважень Б. Тарасюка, Держказначейство при­пинило фінансування Міністерства закордонних справ, у зв’язку з чим МЗС подало позов до Господарського суду м. Києва з ви­могою зобов’язати Державне казначейство відновити фінансування міністерства. ЗО січня 2007 р. у пресі з’явилася інформація про те, що депутати від Народного Руху України, лідером якого є Б. Та­расюк, можуть вийти зі складу пропрезидентської фракції «Наша Україна» у випадку звільнення президентом міністра^[307]. Але то­го ж дня Б. Тарасюк заявив Президентові про свою відставку, яку Президент прийняв^[308]. Остаточне розв’язання цього конфлікту здійснить Конституційний Суд України, рішення якого за подан­ням 45 народних депутатів від 14 листопада 2006 р. про порядок звільнення з посад міністра закордонних справ та міністра оборо­ни визначить, позиція якої із сторін була вірною.

Таким чином, предметна група конституційного конфлікту визначається нормою (нормами) конституційного права, яка здійснює регулювання предмета даного конфлікту.

2.2.8. Види конституційних конфліктів

Вид — це первісна одиниця в системі класифікації. Найсуттє­вішою ознакою конституційного конфлікту, за якою вони розподі­ляються на види, є характер і особливості його сторін. Автор до­слідження поділяє думку А. Анцупова та А. Шипілова про те, що «від того, ким представлені конфліктуючі сторони, вирішальним чином залежать характеристики конфлікту»^[309]. Розвиваючи це твердження, М. Руткевич пропонує здійснювати класифікацію со­ціальних конфліктів, що ґрунтується на відмінностях соціальних суб’єктів, що вступають у конфлікт, як носіїв конкретних відно­син. На переконання цього автора, «від того, якою є соціальна при­рода суб’єктів конфлікту, головним чином залежать можливості і шляхи його розв’язання, а тим самим застосування виробленої суспільними науками «технології» цього розв’язання. Насамкі­нець, від цього залежить і роль соціального конфлікту у розвитку суспільства»^[310].

Суб’єкти конфлікту визначаються як «різноспрямовані соціальні сили (спільноти, групи, індивіди тощо), що намагаються реалізувати свої цілі, потреби, інтереси чи прагнення в умовах суперечності, кон­фронтації, боротьби»^[311]. Як конкуруюча взаємодія, справедливо ствер­джує А. Здравомислов, конфлікт завжди втілюється у відповідних формах поведінки суб’єктів, що найчастіше виражені в асиметрич­них системах дій сторін, що «об’єднані протистоянням»^[312].

Ще одним доказом первинності суб’єктивного начала у конф­лікті є твердження К. Решетникової про те, що «конкретні форми його перебігу, стратегія і тактика поведінки учасників, емоціо­нальна гострота та насиченість будуть залежати не від супереч­ності, що лежить в основі такого конфлікту, а від самих учасників, суб’єктів конфлікту»^[313].

Суб’єкти конституційного конфлікту, як і всі суб’єкти право­відносин, наділені певним правовим статусом, їх поведінка виз­начається нормами конституційного права. Як правило, у консти­туційному конфлікті беруть участь дві конфліктуючі сторони (кон- фліктанти). Вони і є основними опонентами, що здійснюють ак­тивні дії одна проти одної. Інші учасники конституційного конф­лікту відрізняються меншою задіяністю у конфлікті і виступають на боці однієї із сторін. Окремо виділяється учасник, що вирішує конфлікт між сторонами. «Протидіючі сторони — ключова ланка конфлікту, з «загибеллю» (відступом) однієї із сторін конфлікт припиняється»^[314]. Тому мав рацію відомий французький соціолог А. Турен, який вважав чітке визначення реальних опонентів (суб’єктів конфлікту) найголовнішим завданням, що можливо через виявлення їх соціальних інтересів та ціннісних орієнтацій, які дійсно суперечать і протистоять одна одній^[315].

З огляду на вищесказане, виходячи із суб’єктного складу кон­ституційних конфліктів та вищезапропонованої ґрадації суб’єктів конституційних правовідносин, автор цього дослідження пропо­нує такі їх три види: конституційні конфлікти між владними суб’єктами, конституційні конфлікти між владними та невладни­ми суб’єктами, конституційні конфлікти між невладними суб’єкта­ми. Сутнісні характеристики кожного з видів конституційного конфлікту криються у підвидах, що їх складають. Тут слід роз­глянути на прикладах кожен вид конституційного конфлікту.

Отже, конституційні конфлікти між владними суб’єктами — це такі конфлікти, основними опонентами в яких є суб’єкти кон­ституційних правовідносин, що наділені відповідно до законодав­ства владними повноваженнями. Найчастіше в основі суперечно­стей, що виникають між ними, лежать питання розподілу (перерозподілу) цих повноважень.

Саме перерозподіл повноважень став причиною того, що після набуття чинності змін і доповнень до Конституції України (так званої «політичної реформи 2004 р.») інтенсивність конституцій­ної конфліктності збільшилася з лінії «Президент і Уряд — Пар­ламент» на лінію «Парламент і Уряд — Президент». Як до рефор­ми 2004 р. участь уряду України у конфліктах Президента Украї­ни з Верховною Радою України на боці Президента України обу­мовлювалася призначенням уряду Президентом, так і після ре­форми 2004 р. участь уряду у конфліктах Парламенту з Президентом на боці Парламенту зумовлюється формуванням уряду Парламентом. Кабінет Міністрів України став після озна­ченої реформи більш самостійним суб’єктом конституційних пра­вовідносин, позиція якого не формується більше одноосібно Пре­зидентом України, а навпаки — часто є протилежною їй. До 2004 р. важко собі уявити будь-які суперечності між Президентом Ук­раїни та Кабінетом Міністрів України. Показово, що навіть пред­ставництво інтересів цих суб’єктів у судах здійснював один орган — Міністерство юстиції України. А тепер перед Президен­том України постало питання створення власної юридичної служ­би^[316]. Позиція Кабінету Міністрів України не завжди збігається навіть з позицією Верховної Ради України, що беззаперечно підтверджує підвищення ролі уряду як самостійного суб’єкта кон­ституційно-правових відносин. Тому уряд України може висту­пати тепер як самостійний суб’єкт конфліктних відносин, а не тільки як учасник на боці однієї із сторін.

Набули великого розмаху (як за кількісними, так і за якісни­ми показниками) конфлікти між Президентом України та Кабі­нетом Міністрів України: конфлікти такого роду ще донедавна були неможливими, тепер стали чи ненайпоширенішими. Це по­в’язано з фактичною реалізацією нової конституційної дійсності, коли конституційна норма про те, що Кабінет Міністрів України є вищим органом виконавчої влади в Україні (ст. 113 Конституції України), наповнюється реальним змістом, тобто відбувається «кла­сичний» перехід від старих до нових порядків.

Першою ластівкою стало внесення змін до Тимчасового регла­менту Кабінету Міністрів України^[317], яким обмежено право Пре­зидента України на скасування актів уряду та надання йому до­ручень^[318]. Замість нього у регламенті з’явився новий пункт, який передбачає право Президента України зупиняти дію нормативних

актів уряду з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх неконституційності. Крім того, з регламенту вик­лючено положення, згідно з яким Кабінет Міністрів України мав виконувати доручення Президента України^[319]. Пізніше протисто­яння торкнулося питання призначення заступників міністра обо­рони та міністра закордонних справ, про яке йшлося вище. Та­кож не без напруження вирішувалося питання щодо надання Президентом України прем’єр-міністру України директив стосовно закордонних візитів останнього^[320].

Конституційні конфлікти між Президентом України та Вер­ховною Радою України мають давню історію. Практично ніколи у Верховній Раді України не було пропрезидентської більшості, що ставало джерелом постійної напруженості у відносинах між цими інституціями. Президент України (незалежно від особи, що займала цей пост) завжди намагався сформувати у Верховній Раді України депутатську більшість, позиція якої збігалась би з пози­цією Президента України, а Верховна Рада України, у свою чергу, намагалася підкорити Президента України волі існуючої у ній ситуативної більшості. Саме тому нерідко поставало питання, хто з них має формувати пріоритети національної політики, хто з них «легітимніший». Найбільш гостро ця проблема стояла за часів президентства Л. Кучми та спікерства О. Мороза та О. Ткаченка.

На сьогоднішній день найсуттєвіші конфлікти між парламен­том та Президентом України виникають на ниві законотворен­ня. Інститут права вето Президента України на ухвалені Верхов­ною Радою України закони та подолання цього вето став реаль­ним механізмом вирішення конфліктів, а не способом їх затягу­вання, коли закони, вето на які подолане парламентом, все одно не підписувалися Президентом України. Так, Президентом України у встановленому Конституцією України порядку був підписаний закон про продовження мораторію на продаж земель^[321], вето на який було подолано Верховною Радою України, хоча Президент України і залишився незгодним з ним і з цього приводу звернув­ся до Конституційного Суду України^[322].

Мали місце у вітчизняній державно-правовій практиці і кон­ституційні конфлікти між Верховною Радою України та Верхов­ною Радою Автономної Республіки Крим. Особливо гостро «кримське питання» постало 1994 р. Тоді була відновлена чинність Конституції Криму 1992 р., прийнятої наступного дня після про­голошення незалежності Республіки Крим, указами Президента Криму зупинялася діяльність Верховної Ради Криму, місцевих рад. Президія Верховної Ради України прямо назвала у своїй «За­яві щодо ситуації в Криму» вказані події «конфліктом» та квалі­фікувала дії президента Криму «як намагання узурпувати владу, ліквідувати в автономній Республіці Крим демократичні засади побудови влади в Україні»^[323].

Окремим видом конституційних конфліктів слід назвати кон­флікти між органами державної влади та місцевого самовряду­вання. Серед них найпоширенішими є конфлікти: між місцевою державною адміністрацією та відповідною місцевою радою; між головою місцевої державної адміністрації та міським головою відповідного адміністративного центра області. Прикладом пер­шого є дії кількох голів Львівської обласної державної адмініст­рації, що зміняли один одного на посаді, щодо зняття з посади голови Львівської обласної ради М. Сендака. Конфлікт розвивав­ся в рамках протистояння впливових у 2002-2004 рр. у Львівській області партій — СДПУ(о) та «Наша Україна» і проявлявся саме у боротьбі між головою обласної ради та обласної державної адмі­ністрації, які були представниками цих політичних сил^[324]. Особ­ливо багатим на практичні приклади є конфлікт між головою місцевої державної адміністрації та міським головою відповід­ного адміністративного центра області (тобто між «губернатором» та «мером»). Показовим у цьому сенсі став конфлікт між одесь­ким міським головою Е. Гурвіцом та головою Одеської обласної державної адміністрації Р. Боделаном, який дійшов свого апогею напередодні та під час виборів 1998 р. Цей конфлікт супроводжу­вався кримінальними подіями^[325], а також акціями протесту серед населення^[326].

Доволі частими в України є конфлікти між елементами системи місцевого самоврядування: виконкомом місцевої ради та органа­ми самоорганізації населення, сільським, селищним, міським голо­вою та відповідною радою тощо. Класичним прикладом протисто­яння такого типу став конфлікт між львівським міським головою Л. Буняком та Львівською міською радою 2005 р. Тоді міська рада з порушенням процедури достроково припинила повноваження міського голови, суд поновив Л. Буняка на посаді, але того ж дня міська рада уже з дотриманням встановленої процедури знову прийняла рішення про дострокове припинення його повноважень^[327].

Конфліктність об’єктивно притаманна функціонуванню полі­тичних партій, оскільки основною формою взаємодії партій є саме суперництво щодо вирішення питання стосовно влади^[328]. Особ­ливої гостроти міжпартійна боротьба набуває під час виборчих кампаній.

Конфлікти між депутатськими фракціями є нормою парламент­ської роботи. Є поширеними також внутрішньофракційні та внут­рішньопартійні конфлікти. Так, наприкінці травня 2006 р. міжпартійний з’їзд Блоку Юлії Тимошенко прийняв рішення про виключення тринадцяти членів блоку. Підставою для виключен­ня зі списку стала їхня низька активність під час передвиборної кампанії. Такі дії обурили деяких виключених зі списку, і вони звернулися з позовами до суду до Блоку Юлії Тимошенко про незаконність їх виключення. Але суди визнали внутрішні спра­ви партій та блоків, спори між їхніми членами та інші питання внутрішньої організації непідвідомчими судам загальної юрис­дикції, оскільки в них ставиться питання стосовно внутрішньої роботи політичного утворення^[329]. Як приклад внутрішньопартій­ного конституційного конфлікту також можна навести звільнен­ня самої Ю. Тимошенко та О. Турчинова з посад, відповідно, пер­шого заступника та заступника голови політичної партії «Все­українське об’єднання «Громада» на знак протесту «проти во­люнтаристських методів керівництва лідера партії «Громада» Павла Лазаренка»^[330].

Конфліктність між владними суб’єктами конституційного права детермінується недосконалим механізмом стримувань та проти­ваг у системі поділу влади. Тому питання удосконалення цього механізму має стати спільною метою у діяльності всіх владних суб’єктів конституційно-правових відносин^[331].

Конституційні конфлікти між владними та невладними суб’єк­тами конституційно-правових відносин є окремим підвидом кон­ституційних конфліктів. Вони виявляються у суперечностях, що виникають між суб’єктами конституційних правовідносин різно­го порядку — тими, що мають владні повноваження, і тими, що такими повноваженнями не наділені.

Спочатку слід розглянути конфлікти між громадянами та державою в особі її органів, установ та посадовців. Питання відносин чиновників та громадян є вельми актуальним для сус­пільства перехідного періоду^[332]. Конституція України (ст. 3) по­ставила людину, її життя, здоров’я, честь, гідність, недотор­канність і безпеку на вищий щабель державного і суспільного життя. Однак споконвічне поняття бюрократії та пов’язане з ним поняття корупції нівелюють роль і статус окремого гро­мадянина у конституційно-правових відносинах. Держава по відношенню до кожного громадянина виступає у двох іпоста­сях: як інститут політичного примусу і як організація, діяльність якої спрямована на гарантії прав і свобод людини. В обох випадках є можливим виникнення конфліктів. Визнаю­чи це, отримали відповідну регламентацію питання проведення страйків, впровадження надзвичайного стану, порядок звернен­ня громадян до органів держави, питання боротьби з коруп­цією. Остання є основним джерелом як недовіри населення до органів держави та їх посадових осіб, так і однією з умов ви­никнення конфліктних ситуацій між громадянами та представ­никами держави. Для запобігання конфліктним ситуаціям та розв’язання конфліктів, пов’язаних з корупцією, вироблено цілий комплекс нормативних актів, що становить антикоруп- ційне законодавство, яке включає в себе закони України «Про боротьбу з корупцією»^[333], «Про ратифікацію Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією»^[334], «Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією»^[335], «Про ратифікацію Кон­венції Організації Об’єднаних Націй проти корупції»^[336], а та­кож деякі укази Президента України^[337].

Звичайно, у «двобої» громадянина з державою остання має не­зрівнянні переваги, а отже здебільшого громадянин залишається у програші перед державною машиною. На підтвердження цього є відчайдушні знаки протесту, наприклад спроби самоспалення перед державними будівлями людей, які втратили надію виріши­ти конфлікт із владою в інший спосіб^[338].

Політична наука, виходячи з того впливу, який засоби масо­вої інформації можуть здійснювати на масову свідомість, нази­ває їх четвертою гілкою влади. Конституційно-правова наука, однак, не визнає за ними владних повноважень, але не може обминути їх та їх відносини із владними суб’єктами конститу­ційного права своєю регламентацією, оскільки в сучасному суспільстві засоби масової інформації все більшою мірою вис­тупають не тільки необхідною передаточною ланкою у склад­ному механізмі політики, але і її творцем^[339]. Відносини засобів масової інформації та держави залежать в цілому від політич­ного режиму і відповідної інформаційної політики держави, а в окремих випадках — від належності засобу масової інфор­мації до провладної або опозиційної сили. Так, важко уявити собі конфлікт між газетою «Урядовий кур’єр» та Кабінетом Міністрів України, але певні сутички влади з опозиційним ви­данням можуть мати місце.

Окремо можна виділити конституційні конфлікти між держа­вою та об’єднаннями громадян та іншими невладними колектив­ними утвореннями (профспілками, громадськими та релігійними організаціями, національними меншинами).

Наступними підвидом конституційних конфліктів є консти­туційні конфлікти між невладними суб’єктами — між громадя­нами, між об’єднаннями громадян, між релігійними організація­ми (конфесійні конституційні конфлікти), між національними групами (міжнаціональні конституційні конфлікти).

Таким чином, розмаїття конституційно-правових відносин вно­сить у конституційну практику безліч конституційних конфліктів, кожен з яких не є і не може бути абсолютно схожим на інший. Але за певними рисами всю масу конституційних конфліктів мож­на згрупувати в окремі класифікаційні одиниці, що сприятиме на практиці проведенню більш точної діагностики конституційних конфліктів, більш глибокому аналізу конфліктів та виробленню комплексних програм та рекомендацій щодо запобігання ймовір­ним конституційним конфліктам та їх профілактики.

2.2.9. Застосування універсальної класифікації конституційних конфліктів

Універсальна класифікація конституційних конфліктів дає змогу виявити основні сутнісні характеристики конфлікту і на основі цього віднести його до певних класифікаційних одиниць — типу, рівня, класу, роду, предметної групи, виду. Описаний у попередній главі конфлікт навколо ухвалення та підписання За­кону України «Про Кабінет Міністрів України»^[340] відповідно до даної класифікації є:

а) соціальнопозитивним конституційним конфліктом за ти­пом, оскільки саме в умовах виникнення такого протистояння вперше за десять років з моменту ухвалення Конституції Украї­ни стало можливим прийняття цього Закону, яким вищий орган виконавчої влади здобув певний правовий статус, деталізував свої повноваження та порядок їх здійснення; питання про досконалість Закону залишається не закритим — в процесі його застосування (і, напевно, не без конфліктів) проявлятимуться його слабкі сторо­ни, але позитивний соціальний ефект — наявний;

б) макрорівневим конституційним конфліктом, оскільки до участі в ньому втягнуті майже всі вищі органи державної влади, його вирішення і перебіг має вагоме значення для подальшого кон­ституційного розвитку держави;

в) за класом цей конфлікт є простим конфліктом, де дві сторо­ни протистоять одна одній; з моменту звернення до Конституцій­ного Суду України цей конфлікт набув ознак спору. Багато хто з аналітиків називає цей конфлікт кризою, але це не зовсім вірно. Цей конфлікт є лише частиною політичної кризи в державі, але сам по собі він ознаками кризи не навантажений;

г) за родом цей конфлікт є суто конституційно-правовим, оскіль­ки всі його елементи — об’єкт, предмет, суб’єкти — є конституцій­ною матерією;

ґ) за предметною групою цей конфлікт належить до тих, що виникають на основі норм щодо підписання, оприлюднення та набуття чинності законами України (ст. 94 Конституції Украї­ни);

д) за видом цей конфлікт є конституційним конфліктом між владними суб’єктами — Президентом України та коаліцією де­путатських фракції у Верховній Раді України.

Отже, відповідно до запропонованої універсальної класифікації конституційних конфліктів є можливим якомога повно розгля­нути сутність будь-якого конституційного конфлікту як феноме­на соціально-правової дійсності, найбільш конкретно виокремити його з-поміж безлічі інших конституційних конфліктів і завдяки цьому вивчити його, ефективно впливати на нього, оптимально його вирішувати.