Конституційні правовідносини як елемент системи конституціоналізму

У системі функціонування держави та суспільства конститу­ціоналізм розглядається як політико-правове явище, покликане вста­новлювати межі свободи поведінки суб'єктів правовідносин, бо «справжня свобода завжди усвідомлює свої межі» ^[537], а «свобода кожної людини простягається лише до тієї межі, від якої починається свобода інших людей»^[538].

При цьому варто наголосити на тому, що зміст конституціоналізму як явища соціально-правової дійсності залежить від визначення пріо­ритету, співвідношення та взаємодії суб'єктів у системі «держава - суспільство - особа». Тому заслуговує на підтримку позиція Д. В. Лісицина щодо виокремлення реальної, уявної і номінальної моделей конституціоналізму. «Реальний конституціоналізм характеризується високим ступенем прояву його принципів у політико-правовому житті суспільства і держави. Номінальний конституціоналізм припускає по­вне одержавлення суспільно-політичного життя, ідеологічну монопо­лію, необмежену державну владу, яка б виключала принципи народно­го суверенітету та верховенства права. Уявний конституціоналізм виявляється в декларуванні основних принципів конституціоналізму, які, не знаходячи своєї фактичної реалізації, набувають популістського політичного звучання і служать формальним процесуальним виправ­данням існуючого ладу»^[539].

Окреслені моделі відображають дієво-практичну сутність консти­туціоналізму, пов'язану з його ключовим елементом - конституційни­ми правовідносинами, що перетворює конституційні норми та ідеали на правову реальність шляхом урегулювання суспільних відносин між різними суб'єктами.

Теоретичний аналіз конституційно-правових відносин починаєть­ся з усвідомлення того, що цьому виду правовідносин належить визна­чальне місце в системі соціально-правової взаємодії, що існує в держа­ві. Таке становище обумовлюється їх специфікою: вони виникають у певних сферах суспільного життя, які складають предмет конституцій­ного права, та є проявом соціального буття конституції, складаючи її дієво-практичну основу та забезпечуючи зв'язок основного закону з найважливішими соціальними процесами шляхом своєрідного опосе­редкування конституційної практики^[540].

Як зазначав С. Ф. Кечек'ян, «правовідносини - результат дії норми права... це той результат, заради якого встановлюються норми права, той результат, без якого норми права позбавлені змісту»^[541].

Отже, конституційно-правові відносини перш за все тісно пов'язані з іншим елементом конституціоналізму - конституційно- правовими нормами, закріпленими в Конституції України та конститу­ційному законодавстві. За позитивістського підходу характер зв'язку між нормою права та правовідносинами визначається з визнанням певного пріоритету за нормою права, встановленого державою при­пису, а правовідносини виступають як її наслідок.

Однак у сучасних умовах норми права та правовідносини — само­стійні форми існування права в суспільстві. Так, багато юридичних норм «оживають» саме в правовідносинах, але не лише норми — те саме можна говорити і про правосвідомість, про судові рішення тощо. З позицій так званої «елегантної юриспруденції», коли визнається при­родне право, права і свободи громадян є вищою соціальною цінністю та спрямовують діяльність держави, а право розуміється як певна влас­тивість людини, значна частина правовідносин буде розумітися як спосіб реалізації, утвердження цих якостей індивіда^[542]. Тому варто по­годитися з тим, що правовідносини слід розглядати як продовження властивостей людини, а юридичні норми в даному аспекті виступають як засіб, через який повідомляється, в який спосіб та за яких умов лю­дина може або повинна встановити правові відносини в інтересах реа­лізації в них своїх прав. Право, як правило, не породжує правовідно­син, воно їх регулює, приводить у відповідність до юридичної норми. Суспільні відносини виникають поза нормою права і незалежно від неї^[543]. Але правовий вплив на фактичні суспільні відносини є засобом досягнення необхідного правового результату - правопорядку.

Крім того, як влучно зауважив представник соціологічної школи права Ф. Лассаль: «Конституційні питання - передусім питання сили, а не права.

Таким чином, між нормативною основою сучасного конституціо­налізму - конституцією та конституційним законодавством і конституційно-правовими правовідносинами відбувається постійна двостороння взаємодія. Зокрема, конституційно-правові норми впо­рядковують суспільні відносини, які у свою чергу сприяють удоскона­ленню цих норм.

Серцевиною їх співвідношення та збігу виступає об єкт правового регулювання, який є двоєдиним: в одних сферах життєдіяльності сус­пільства конституційно-правові норми регулюють лише основополож­ні відносини, які визначають зміст усіх інших правовідносин у даній сфері, а в інших сферах — охоплюють своїм регулюванням весь комп­лекс суспільних відносин. У результаті цього утворюються дві групи конституційно-правових відносин, кожній з яких притаманні власні особливості (О. О. Кутафін)^[545].

До першої групи належать передусім конституційні правовідноси­ни загального характеру, тобто врегульовані, як правило, безпосеред­ньо самою конституцією. їм притаманні найбільш високий ступінь узагальнення та найбільш абстрактна форма взаємодії суб'єктів. Своєрідність загальних конституційних правовідносин полягає в тому, що вони виражають сутність конституційного ладу, визначають право­вий статус особистості, форми безпосередньої демократії, систему те­риторіальної організації держави та систему органів публічної влади, встановлюють основні принципи взаємодії в трикутнику «людина — громадянське суспільство — правова держава».

Іншу групу складають конкретні конституційно-правові відноси­ни, що мають певні сторони та охоплюють весь комплекс суспільних відносин, що існують у сферах життя суспільства, які підпадають під конституційно-правове регулювання.

З наведеного можна виділити два структурних елементи конститу­ційних правовідносин, що змодельовані, статично закріплені в Конституції та конституційному законодавстві України, а саме об'єкти та зміст правовідносин. Останній виявляється в суб'єктивних правах та юридичних обов'язках суб'єктів цих відносин.

Є. Курінний наголошує на тому, що «об'єкт права має бути найго­ловнішою юридичною категорією в ієрархії системи основних право­вих елементів, оскільки всілякій вольовій поведінці повинен передува­ти процес усвідомлення досягнення поставлених цілей та виконання завдань, що спричиняють її, за результатами якого має обиратися най­більш раціональний варіант вольової поведінки, що забезпечуватиме максимальну повноту та своєчасність реалізації потреб та інтересів, що формуються в суспільстві»^[546].

Об'єкти конституційних правовідносин як їх структуроутворюю- чий елемент становлять собою вищі соціальні цінності, які знайшли конституційне закріплення. В. О. Лучин зазначає, що конституційні відносини опосередковують найвищі соціальні цінності, якими висту­пають людина, її права і свободи, народовладдя, суверенітет держави, цілісність і недоторканність її території, здійснення державної влади на основі поділу її на законодавчу, виконавчу і судову та її інституціо- нальна організація, ідеологічна і політична багатоманітність тощо^[547].

Цінності - це предмети, явища та їх властивості, які потрібні чле­нам відповідного суспільства чи класу або окремій особі як засоби за­доволення їх потреб та інтересів, а також ідеї і прагнення як норма, мета, ідеал^[548]. Завдяки цінностям право, як певний «механізм», дістає свій зміст, бо свідомість суб'єкта права спрямована на цінності як на свій об'єкт, внаслідок чого знімається момент байдужості в поведінці правового суб'єкта і формуються дозволи, заборони і зобов'язання^[549].

В аксіології використовується й поняття «благо». Благами є ті речі, які корисні для задоволення людських потреб. У понятті блага особли­во чітко виступає об'єктивне в предметі, те, що він зручний, корисний і т. д., у понятті ж цінності розкривається і суб'єктивне, те, що дане благо ціниться людиною^[550]. Крім того, поняття блага частіше пов'язують з матеріальними цінностями, а поняття цінності - з духовними.

Статусу цінностей у праві можуть набути різні факти і явища ма­теріального та ідеального характеру - матеріальні предмети і блага, суспільні відносини, людські вчинки, вольові феномени (мотиви, праг­нення), ідеї, цілі, соціальні інститути. Вони є правовими цінностями, оскільки лежать в основі права і правопорядку, виступають як ідеальне обґрунтування норм права, закріплюються й охороняються правовими нормами, становлять мету права і його інститутів. Тому вони, як пра­вило, відображені в чинному праві^[551].

Таким чином, об єкти конституційних правовідносин - це ціннос­ті та блага, що задовольняють або можуть задовольняти інтереси, по­треби та цілі суб’єктів конституційного права та з приводу яких ці суб’єкти вступають у правовідносини та здійснюють свої су б єктивні права та юридичні обов’язки. У такий спосіб об єкти конституційних правовідносин відіграють важливу роль у забезпеченні зв’язку між їх учасниками, у реалізації ними своїх інтересів, потреб та цілей, надаю­чи таким відносинам цілеспрямований характер.

Об єкти конституційно-правових відносин можна розподілити на особисті цінності (які є природними: життя, здоров'я, честь, гідність людини тощо та якими людина наділена як член суспільства: права і свободи людини і громадянина) та суспільні цінності: конституційний лад, суверенітет народу та держави, влада народу, державна влада та місцеве самоврядування; порядок організації та діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їхніх посадо­вих осіб тощо.

Зміст конституційно-правових відносин складає юридичний зв язок між суб'єктами у формі прав і обов'язків, передбачених відпо­відною нормою конституційного права.

На думку Р. О. Халфіної, аналіз правовідносини з позицій «єднос­ті форми і змісту - правовідносин та суспільних відносин, формою яких виступають правовідносини, допоможе розкрити зміст правовід­носин як об єктивної реальності, що виражає результат правового регулювання»^[552]. Саме тому в єдиному змісті конституційно-правових відносин умовно виділяють юридичний зміст, який включає в себе права та обов'язки суб'єктів, та матеріальний зміст, що виражений в їх фактичній поведінці. При цьому юридичний зміст щодо матеріального виступає правовим засобом забезпечення та формування останнього.

Матеріальний зміст конституційних правовідносин становить фактична поведінка сторін, зумовлена їхніми інтересами, потребами та цілями. Метою конституційно-правового регулювання, що містить­ся в нормативній базі сучасного українського конституціоналізму, є спроба поєднати матеріальний зміст правовідносин з його ідеальною формою — юридичним змістом, щоб фактичні відносини складалися саме у спосіб, передбачений відповідною нормою права. Це сприяти­ме утвердженню реальності конституції як основного закону, стабілі­зації конституційного ладу та встановленню конституційного право­порядку.

Юридичний зміст конституційного правовідношення тісно пов'язаний з конституційно-правовою нормою, оскільки саме в ній формулюються суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин. При цьому, як слушно зауважує В. О. Лучин, юридич­ний зміст загальних конституційних правовідносин має певну особли­вість: він виявляється через конституційний статус, конституційне становище їх учасників, і при цьому тут може бути відсутньою поімен­на індивідуалізація, перелік суб'єктів відносин^[553].

Суб'єктивне право — передбачена конституційно-правовою нор­мою можливість (свобода) суб'єкта права на свій розсуд задовольняти передбачені об'єктивним правом інтереси, потреби та цілі. Належне суб'єктові право називається суб'єктивним, оскільки саме від волі та волевиявлення суб'єкта залежить, як ним скористуватися. Зазначене свідчить про те, що конституційні правовідносини носять вольовий характер, оскільки саме від волі суб'єкта залежить порядок та спосіб реалізації свого права. Однак воля суб'єкта є тут вторинною щодо волі законодавця, сформульованої ним у правовій нормі. Саме тому пове­дінка суб'єктів окреслюється рамками правової норми. При цьому для людини і громадянина як суб'єктів конституційно-правових відносин перелік прав є невичерпним і відсутність у законодавстві прямої забо­рони є, по суті, сформульованим суб'єктивним правом, що може бути реалізовано; поряд із цим для органів публічної влади як суб'єктів конституційних правовідносин суб'єктивні права зумовлені та обме­жені чітким вичерпним переліком законодавчо закріплених повнова­жень відповідно до вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України. Юридичний обов'язок — передбачена законодавством та охоронювана державою необхідність належної поведінки суб'єкта правовідносин. Обов'язки можуть бути спільними і поширюватися на всіх без винятку учасників конституційних правовідносин, можуть поширюватися на певні групи учасників або бути індивідуалізованими.

Нарешті, найбільший вплив на конституційно-правові відносини як елемент системи сучасного конституціоналізму, що зумовлює їх специфічність, справляють суб'єкти цих відносин. Значущість і осо­бливість суб'єктного складу конституційних відносин підкреслюється навіть назвами розділів Конституції України, що є найменуваннями того чи іншого учасника конституційних правовідносин — «Верховна Рада України», «Президент України», «Конституційний Суд України». Наприклад, такий суб'єкт, як Український народ, не бере участі в жод­ному з видів правовідносин, крім конституційних; особливим статусом характеризуються такі учасники конституційних правовідносин, як нація, територіальна громада, політична партія, парламент, президент, уряд тощо. Як правило, ці суб'єкти є політичними інституціями чи утвореннями і відіграють визначальну роль у політичному житті дер­жави та громадянського суспільства. Варто підтримати В. О. Лучина в тому, що «конституційні правовідносини — це особлива, взята в єд­ності найбільш узагальнених і соціально значущих характеристик юридична форма політичних відносин»^[554].

Політичні відносини, пов'язані із здійсненням публічного влада­рювання, є результатом політичної активності суб'єктів, зумовленої рівнем політичної культури та конституційної правосвідомості їх учас­ників. Враховуючи те, що втілення в життя принципів та норм, закла­дених у Конституції України, відбувається в межах відповідних право­відносин завдяки волевиявленню суб'єктів конституційного права, необхідно зупинитися на їх характеристиці.

А. Р. Крусян підкреслює, що «науково-практична парадигма кон­ституціоналізму має суб'єктивну основу (вираження), яку становлять суб'єкти конституційно-правових відносин: особа (людина, громадя­нин), виходячи з людського вимірювання конституціоналізму, у центрі якого - людина, її права, свободи, законні інтереси; народ, як владний суверен, джерело влади в демократичній державі; колективі суб'єкти, що відіграють важливу роль при формуванні громадянського суспіль­ства і правової держави (юридичні особи публічного права)»^[555].

Усталене визначення поняття «суб'єкт правовідносин» окреслює як ключову передумову, необхідну для участі певних осіб у конкретних правовідносинах, реалізацію належних їм прав та виконання відповід­них юридичних обов'язків. Суб'єкти конституційного права, аби стати суб'єктами конституційних правовідносин, повинні мати відповідну правосуб'єктність, що включає сукупність таких елементів: правоздат­ність, дієздатність та деліктоздатність.

Ю. В. Данилюк справедливо стверджує, що кожен суб'єкт у ре­зультаті поширення на нього дії конституційно-правових норм, тобто незалежно від участі в тих чи інших правовідносинах, уже володіє певним комплексом прав та обов'язків. При цьому зазначає, що суб'єкт конституційних правовідносин реалізує саме ті права й обов'язки, якими він був наділений конституційно-правовою нормою з моменту набрання нею юридичної сили, як потенційний учасник конституцій­них правовідносин. На основі аналізу конституційно-правових норм і практики їх застосування науковець зазначає, що суб'єктами конститу­ційних правовідносин є такі їх види: соціальні спільноти (Український народ, українська нація, національні меншини, корінні народи України, територіальні громади тощо); держава, адміністративно-територіальні одиниці; політичні партії, громадські організації; органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їхні посадові та службові особи, депутати рад різних рівнів; громадяни України, іноземці, особи без громадянства, біженці; органи самоорганізації населення; підпри­ємства, установи, організації; міжнародні органи й організації^[556].

НадумкуросійськогонауковцяО. О. Бурцева, стадія конституційно- правових відносини бачиться обов'язковою в процесі реалізації кон­ституційних прав і обов'язків. При цьому всіх володарів конституцій­ної правосуб'єктності він пропонує розмежувати на дві великі групи - індивідуальні та колективні суб'єкти.

Для подальшої класифікації першої групи - індивідуальних суб'єктів конституційно-правових відносин - як критерій він викорис­товує таку ознаку, як належність до системи державних органів і орга­нів місцевого самоврядування. На такій підставі індивідуальних суб'єктів можна класифікувати на дві групи: а) суб'єкти, що належать до системи державних органів і органів місцевого самоврядування; та б) суб'єкти, що володіють особистої правосуб'єктністю. Застосування даної ознаки обумовлено тим, що індивіди володіють різною за своїм змістом і характером правосуб'єктністю.

При класифікації суб'єктів іншого блоку - колективних (комплек­сних) - в основу покладено такий критерій, як соціальна природа ко­лективних суб'єктів, що враховує об'єктивні відмінності суспільних відносин, учасниками яких вони виступають. На цій підставі колек­тивних суб'єктів можна класифікувати на три групи: 1) соціальні спільноти (народ, нації і народності); 2) колективні утворення, що во­лодіють внутрішньою організованістю; 3) політичні асоціації.

Колективні утворення, що володіють внутрішньою організованіс­тю, у свою чергу, можуть систематизуватися в залежності від належ­ності до системи державних органів і органів місцевого самоврядуван­ня. На цій підставі можна виділити: а) державні органи та органи місцевого самоврядування; б) громадські об'єднання.

Як критерій розмежування суб'єктів, що входять до групи «полі­тичні асоціації», використана територіальна ознака. На його основі політичні асоціації можна підрозділити на: 1) держава; 2) суб'єкти у складі Російської Федерації; 3) муніципальні утворення^[557].

Варто підтримати В. Л. Федоренка, який, виходячи з основних по­ложень про причинно-наслідкову сутність правових явищ, їх багато- вимірність та діяльнісний характер, стверджує, що «конституційно- правові відносини слід оцінювати не лише як суспільні відносини, які виникають, змінюються та припиняються на підставі норм конститу­ційного права, а і як результат вольової діяльності чи поведінки суб'єктів конституційних-правових відносин та як результат впливу на цих суб'єктів об'єктивних явищ»^[558].

Отже, загальним фактором, що впливає на участь індивідуальних суб'єктів у конституційно-правових відносинах та об'єднує учасників колективних суб'єктів, є їхня воля, яка формується під впливом ще одного елементу сучасного українського конституціоналізму, а саме конституційної свідомості.

Саме завдяки волі суб'єктів конституційно-правових відносин правова норма «оживає», тому для розуміння сутності та специфіки різних учасників правовідносин необхідно розуміти як формується їхня воля.

При цьому якщо воля індивідуального суб'єкта - психічний про­цес свідомої та цілеспрямованої регуляції людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнення поставлених цілей, то воля колективно­го суб'єкта, зокрема юридичної особи, є складним процесом, з приводу якого не існує однозначної позиції в науковій літературі.

Аналізуючи різні точки зору на сутність юридичної особи (теорії держави, колективу та керівника) з позиції формування її волі, вида­ється, що логічно більш вдала теорія колективу, оскільки юридична особа не мислима без людського субстрату. Однак, утворюючи юри­дичну особу, первісний колектив тим самим набуває принципово нової якості, що дозволяє говорити про те, що в даному процесі цей колектив діалектично заперечує себе і переходить у своє інобуття - у формальну організацію, стаючи юридичною особою. Тому воля юридичної особи може не збігатися з волею його колективу, точніше, із сукупною волею членів даної юридичної особи.

Формування волі юридичної особи - складний процес. Здійснюючи конкретні дії, вступаючи в правовідносини, змінюючи та припиняючи їх, юридичні особи тим самим виявляють свою волю. Воля юридичних осіб завжди конкретна - це явно виражене бажання прийняти певний акт, вчинити певні дії, укласти або розірвати договір тощо. Після утво­рення юридична особа починає «жити власним життям», мати за мету свої інтереси, які не зводяться до сукупних інтересів колективу^[559].

Тому не цілком точними уявляються твердження прихильників теорії колективу про те, що воля юридичних осіб «є і волею людей, що складають цю організацію, колектив, у тому числі і керівників»^[560], особливо з урахуванням різних факторів, які впливають на формуван­ня волі окремих членів колективу, зокрема його керівників, та, як на­слідок, виникнення розбіжностей між ними. Однак у більшості ви­падків, з урахуванням наявності тісних зв'язків усередині колективу, можна стверджувати про збіг волі членів колективу, колективу і юри­дичної особи^[561].

Сутність колективного суб'єкта права виявляється у визнанні за організацією, яка об'єднує групу людей і володіє відповідними озна­ками, правосуб'єктності - здатності набувати права і нести обов'язки, відповідати за свою діяльність. Колектив є організованою групою, члени якої об'єднані спільними цілями, цінностями та завданнями ді­яльності, які є важливими для всіх і для кожного зокрема.

Специфікою колективних суб'єктів конституційного права є те, що більшість своїх рішень вони приймають колегіально (шляхом голо­сування на своїх засіданнях - абсолютною чи відносною більшістю від складу колективного суб'єкта). Вольовий процес окремих осіб, спря­мований на досягнення певних результатів і який привів до них, фор­мується у волю юридичної особи. Відповідно колективна воля виража­ється єдиною спільною волею більшості членів колективу шляхом прийняття відповідних рішень у межах функцій та повноважень дано­го суб'єкта. Прикладом втілення колективної волі, сформованої таким шляхом, є прийняття рішень Кабінетом Міністрів України та законів Верховною Радою України.

Слід відмітити, що інколи єдина спільна воля членів колективного суб'єкта конституційного права може привести до створення нового суб'єкта конституційних правовідносин. Насамперед зазначене стосу­ється суб'єктів, що належать до групи «соціальні спільноти». Так, згідно з ч. З ст. 5 Конституції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу, що визна­чається в її преамбулі як сукупність громадян України всіх національ­ностей. Далі у ст. 156 Конституції України регламентується порядок здійснення цього виключного права Українського народу шляхом за­твердження всеукраїнським референдумом змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України». При цьому, відповідно до ст. 70 Конституції України, право голосу на референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років. Не ма­ють права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними^[562]. Тобто в конституційно-правових відносинах щодо затвердження на всеукраїнському референдумі змін до Конституції України беруть учать не всі громадяни України незалежно від їх національності, а лише ті, які досягли 18 років та не визнані судом недієздатними. Зазначене свідчить про формування нового суб'єкта конституційно-

правових відносин, який іменується «виборчим корпусом». На тому, що «виборчий корпус не збігається із поняттям «народ», але становить політично активну його частину»^[563], також наголошує Л. М. Козодой.

Відповідно ж до ч. 6 ст. 93 Закону України «Про всеукраїнський референдум», питання, винесене на всеукраїнський референдум, вва­жається схваленим (затвердженим), якщо за це проголосувало більше половини голосів учасників референдуму, що взяли участь у голосу­ванні.

Отже, волевиявлення більшості громадян України (частини Українського народу), що взяли участь у голосуванні під час референ­думу, є вираженням волі «виборчого корпусу», який практично здій­снює право визначати і змінювати конституційний лад в Україні (ч. З ст. 5 Конституції України). Адже саме спільно сформована, єдина воля більшості учасників референдуму, що взяли участь у голосуванні, не­обхідна для ухвалення рішення на референдумі.

Слід погодитися з твердженням В. Ф. Погорілката В. Л. Федоренка, що народ (як і інші спільності - нації, корінні народи, територіальні громади тощо-наділені різними правами та є самостійними суб'єктами конституційних правовідносин) не є юридичною особою, оскільки він не має низки ознак юридичної особи^[564]. Однак бере учать у правовід­носинах завдяки наявності єдиної волі, зумовленої його правами в різних сферах суспільного життя.

Більшість суб'єктів конституційних правовідносин, що є колек­тивними утвореннями, володіють внутрішньою організованістю, тобто відповідно до чинного законодавства України є юридичними особами публічного чи приватного права.

Зважаючи на те, що людина чи група людей не може задовольнити певні свої потреби без участі такого учасника правовідносин, як юри­дична особа, важливою рисою, що визначає сутність цього суб'єкта, є мета його створення. Як справедливо зазначає О. О. Красавчиков, «організація становить певне соціальне утворення, тобто систему іс­тотних соціальних взаємозв'язків, об'єднаних для досягнення постав­лених цілей у єдине структурно і функціонально диференційоване соціальне ціле»^[565].

Саме мета створення визначає особливості прав та обов'язків, якими наділяється юридична особа в конкретних правовідносинах. При цьому якщо права та обов'язки юридичних осіб, що здійснюють публічну владу, поєднуються в їхніх повноваженнях, то в юридичних осіб, які належать до групи приватноправових, вони, навпаки, розмеж­овані. Крім того, мета створення визначає організаційно-правову фор­му юридичної особи.

Аналіз чинного законодавства України надає можливість визна­чити, що юридичними особами публічного права є держава, органи виконавчої влади, зокрема міністерства та інші центральні органи ви­конавчої влади, місцеві державні адміністрації, органи судової влади, місцевого самоврядування тощо. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. З Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Україна в осо­бі її органів, місцеві органи влади й управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоеко­номічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у госпо­дарській діяльності на території України, діють як юридичні особи^[566].

Як писав Г. Єллінек, якщо держава - суб'єкт права і якщо вона не фізична особа, то вона може бути тільки юридичною особою (корпора­цією), хоч і має низку особливостей щодо звичайних юридичних осіб^[567].

І. А. Ільїн доводив думку про те, що держава - це не просто союз, а правовий союз, який організований і діє за правовими нормами. Щодо природи держави він зробив найважливіші висновки стосовно можливості вважати державу належною до юридичної особи. Зокрема, він писав, що держава, як союз, є правовий союз - колективний суб'єкт права або юридична особа. Це означає, що держава існує не від природи, але організується людьми; що вона не є ні фізичною річчю (наприклад, територія), ані просто безліччю людей, але стано­вить собою безліч людей, пов'язаних єдиним правом, єдиною владою і єдиною територією в союз: держава є безліч у вигляді єдності. І. А. Ільїн зазначав, що держава це не установа, яка обслуговує потреби «інших», а корпорація; вона є юридичною особою, що включає в себе тих, заради яких вона існує. Більш того, він уважав, що держава як єдина корпорація, яка включає в себе своїх членів, має не приватно­правовий, а публічно-правовий характер. Це визначається, на його думку, тим, що основне повноваження держави є повноваження на владу. Держава є союз, уповноважений панувати над своїми членами, створювати для них правові норми і веління, керувати ними і судити їх; все це, звичайно, у порядку, встановленому правовими нормами. Тому відносини між державою та її членами є звичайно публічними правовідносинами^[568].

Так, В. І. Борисова, визначаючи юридичних осіб публічного права через мету їхньої діяльності, зазначає, що це публічно-правові утво­рення (органи державної влади, органи місцевого самоврядування, державні підприємства, державні установи тощо), що мають за мету державні інтереси, тобто визнані державою і забезпечені правом інтер­еси соціальної спільноти, задоволення яких служить неодмінною умовою і гарантією її існування і розвитку. У зв’язку з цим, зазначає автор, більшість юридичних осіб публічного права мають владні по­вноваження стосовно третіх осіб, здійснюючи їх шляхом видання від­повідно нормативно-правових актів, що стають обов язковими для виконання останніми^[569].

На думку І. М. Кучеренко, до ознак юридичних осіб публічного права, з-поміж особливого порядку їх створення, необхідно також вважати належною таку мету діяльності юридичної особи, як реаліза­ція публічних інтересів (завдань, функцій)^[570].

В. Є. Чиркін, порівнюючи юридичних осіб публічного права з юридичними особами приватного права, до найбільш загальних ознак поняття юридичної особи публічного права вважає належними такі:

1) юридична особа публічного права - це публічно-правове утворення;

2) юридична особа публічного права має інше (у порівнянні з юридич­ною особою приватного права) соціальне призначення; 3) юридичні особи приватного та публічного права мають різні інтереси та волю; 4) юридична особа публічного права завжди пов язана з публічною владою; 5) специфічні способи утворення юридичних осіб публічного права; 6) юридична особа публічного права має інший суб’єктний, матеріальний склад; 7) юридична особа публічного права має свою систему органів; 8) юридичні особи публічного права мають певну автономію у своїй діяльності; 9) відповідальність юридичних осіб пу­блічного права у своїй основі має не приватноправовий, а публічно- правовий характер^[571].

Н. С. Кузнецова, визначаючи юридичну особу публічного права як ту, що створюються безпосередньо законом або адміністративним ак­том як носій публічних завдань, зазначає, що організація цих суб'єктів регулюється приписами законів і вони виконують відповідні публічні функції. Разом із тим автор акцентує увагу на тому, що юридичні особи публічного права створюються розпорядчим способом державними органами та органами місцевого самоврядування тощо і порядок їх створення, організаційно-правові форми, правове становище не є предметом цивільно-правового регулювання, а отже, визначається пу­блічними законами^[572].

Проаналізувавши різні критерії розмежування юридичних осіб публічного права та приватного права (володіння владними повнова­женнями, походження, мети, інтегрованості в державну організацію, масштабу і форм державного контролю), О. О. Ястребов дійшов ви­сновку, що вони «не охоплюють всього різноманіття юридичних осіб публічного права, визнаних сучасним законодавцем», та запропонував як головний критерій розмежування юридичних осіб публічного та юридичних осіб приватного права: «критерій включеності (інтегрова­ності) особи в систему публічного управління». Виходячи з цього критерію, «під юридичною особою публічного права слід розуміти організацію, яка створена законом або на виконання закону розпоряд­чим адміністративним актом для реалізації суспільно значимих цілей, інтегрована в систему публічного управління і діє від свого імені в установленій організаційно-правовій формі в рамках правового режи­му, визначеного у своїй основі нормами публічного права».

При цьому «система юридичних осіб публічного права як загаль­нотеоретичне поняття може як основний критерій свого структуруван- ня підрозділити цих осіб на державні та недержавні. Кожен з цих двох класів юридичних осіб може у свою чергу підрозділятися на територі­альні (держава, державноподібні та муніципальні утворення) і нетери- торіальні, які включають серед державних: органи публічної влади, публічні (державні) установи, державні підприємства, а серед недер­жавних - некомерційні організації: саморегульовані організації, окремі громадські об'єднання, політичні партії, релігійні організації. Державні публічні юридичні особи можуть бути поділені на потестарні, що во­лодіють владними публічними повноваженнями (держава, державні органи та ін.), і непотестарні, що не володіють такими повноваження­ми (державні підприємства)»^[573].

Отже, юридичними особами публічного права є особи, основна діяльність яких зазвичай спрямована на здійснення спеціальних функцій (адміністративних, управлінських тощо) з публічною (сус­пільною) метою - забезпечення прав та законних інтересів фізичних осіб, здійснення публічної влади, охорони суверенітету на професій­ній основі, на основі чітко визначеної законом компетенції тощо. До юридичних осіб публічного права, статус яких регламентується нор­мами публічного, а не приватного права, належать держава, адмі­ністративно-територіальні утворення, органи публічної влади, об'єд­нання громадян.

Суб'єктами конституційно-правових відносин також є юридичні особи приватного права - підприємства, установи, організації неза­лежно від їх форми власності. Так, п. 6 ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» передбачає можли­вість виникнення конституційно-правових відносин між омбудсменом та вищезазначеними суб'єктами^[574].

Конституція України як Основний Закон держави та суспільства, що регламентує найважливіші суспільні відносини, встановлює права та обов'язки юридичних осіб приватного права. Наприклад, за ч. 2 ст. 14 Конституції України право власності на землю набувається і реалі­зується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Згідно з ч. З ст. 152 Конституції України, матері­альна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується дер­жавою у встановленому законом порядку. Стаття 55 Конституції України, яка встановлює, що кожному гарантується право на оскар­ження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а та­кож право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних між­народних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, поширюється й на юридичних осіб^[575]. Хоч Конституційний Суд України, здійснюючи тлумачення цієї норми, не поширив її дію на юридичних осіб, згодом у Рішенні від 9 липня 2002 року у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» вказав на те, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі право­відносини, які виникають у державі, в аспекті конституційного звер­нення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежено законом, іншими нормативно-правовими актами^[576].

При цьому Конституційний Суд України в Рішенні від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 зазначив, що конституційні права, передбачені ч. 1 ст. 41 та ч. 1 ст. 42 Основного Закону України, «особи можуть реа­лізовувати, зокрема, через товариства» (абз. 1 п/п. 3.1 п. З мотивуваль­ної частини), які є юридичними особами (ч. З ст. 79 ГК України, ст. 1 Закону).

Дійсно, права юридичної особи, яку створює людина, є похідними від прав людини, в основі їх правової природи лежить діалектична єд­ність об'єктивного і суб'єктивного права індивіда, серед яких особливе місце посідають право на підприємницьку діяльність та право на об'єднання громадян, передбачені Конституцією України, однак не вичерпуються ними.

Таким чином, спираючись на спосіб формування волі та волевияв­лення, суб'єктів конституційно-правових відносин можна поділити на такі групи:

1. індивідуальні суб'єкти - фізичні особи, що не володіють пу­блічною владою (громадяни України, іноземці, особи без гро­мадянства, біженці тощо), та фізичні особи, що здійснюють публічну владу (народні депутати України, Президент України тощо);

2. колективні суб'єкти, серед яких розмежовуються соціальні спільноти (народ, нація, територіальна громада тощо), та ко­лективні утворення, що володіють внутрішньою організованіс­тю (юридичні особи публічного та приватного права).

Незважаючи на те що конституційно-правові відносини мають вольовий характер, для вступу суб'єктів конституційного права у ці правовідносини не достатньо однієї тільки їх соціальної активності, зумовленої інтересами, потребами та цілями цих суб'єктів. Конкретні соціальні обставини (події та діяння), які викликають, у відповідності до норм Конституції та конституційного законодавства, настання пев­них правових наслідків — виникнення, динаміку та припинення кон­ституційних правовідносин, — дістали назву юридичних фактів. Суб'єкт права стає учасником конституційних правовідносин лише в тому разі, коли саме він є залученим у певну подію, вчинив певне ді­яння або діяння вчинив відносно нього інший суб'єкт. Певні життєві обставини виникають незалежно від правових норм, але правові норми надають їм статус юридичних з метою регулювання та впорядкування державного та суспільного життя, забезпечення конституційного пра­вопорядку.

Проаналізовані елементи складу конституційно-правових відно­син дають можливість виявити їх особливості, серед яких слід відміти­ти те, що це найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення влади народом країни та мають переважно політич­ний характер, пов'язані з реалізацією державної влади, з боротьбою різних політичних партій, соціальних груп за здійснення публічної влади. їм властиво особливе коло суб'єктів, з яких хоча б один наділе­ний державно-владними повноваженнями, та особливий спосіб реалі­зації прав і обов'язків учасників відносин (або власне через ці відноси­ни, або конкретизуючи їх нормами інших галузей права). Важливою особливістю конституційних правовідносин є їх місце та роль у систе­мі правовідносин. Конституційні правовідносини як базові та системо­утворюючі складають фундамент складної системи соціальних зв'язків у суспільстві, що підлягають правовому впливу.

Виходячи з наведеного та беручи до уваги багатовимірність кон­ституційних правовідносин, що є результатом вольової діяльності (поведінки) суб'єктів конституційного права, з одного боку, та резуль­татом впливу на цих суб'єктів об'єктивних явищ - з іншого, слід звер­нути увагу на визнане в сучасній українській конституціоналістиці визначення конституційно-правових відносин, що дали В. Ф. Погорілко та В. Л. Федоренко. Отже, конституційно-правові відносини - це нор­мативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, або ж незалежно від їх волі як результат певного стану чи статусу, і породжують конституцій­ні права й обов'язки учасників цих відносин^[577].

Конституційно-правові відносини як елемент сучасного україн­ського конституціоналізму опосередковують дію норм Конституції України та конституційного законодавства, що закріплюють ідеї кон­ституціоналізму, і конституційний правопорядок як результат застосу­вання цих норм. Вони є віддзеркаленням конституційної правосвідо­мості різних суб'єктів, потреб та інтересів громадян України.

4.3.