§ 3. Конституційні права, свободи та обов'язки як базові елементи правового статусу особи

Ключовими поняттями правового статусу особи є її права та обов'язки.

Права людини можна розглядати як основу конституціоналізму. Вище на­голошувалося, що головний сенс створення конституцій полягав у забезпеченні свободи і безпеки людини, насамперед від сваволі державної влади.

Ідея про те, що люди від народження вільні і рівноправні, що їм у силу наро­дження належить низка невідчужуваних (природних) прав, лягла в основу перших конституційних актів, які приймалися в ході англійських, американських, французь­кої революцій ХУІІ-ХУІІІ ст. Далі жодна держава, яка претендувала на те, щоб її вважали демократичною, не могла не записати у своїй конституції відповідний перелік прав людини. Тим самим права людини, залишаючись морально-політич­ним імперативом, набували юридичної форми і ставали найважливішим інститу­том конституційного права. Згодом вони стали й інститутом міжнародного права.

Права та свободи індивіда - це умови його нормальної життєдіяльності, певний каталог благ і можливостей, якими він може вільно користуватися. В них виражена та міра свободи, яка дозволяє поєднувати її зі свободою інших людей. У цих формально закріплених межах здійснюється самовизначення індивіда, встановлюються умови реального користування соціальними благами в різних сферах особистого, політичного, економічного, соціального та культурного життя.

Розглядаючи права і свободи як елемент правового статусу, ми включаємо в нього не лише основні (конституційні) права, але і весь комплекс прав, що випли­вають із правових актів (внутрішньодержавних і міжнародних). Особливо необхід­но підкреслити вплив міжнародних норм про права людини на розширення право­вого статусу особистості в сучасному світі.

Так, конституційні права і свободи громадян України закріплені у розділі ІІ Конституції, який має назву «Права, свободи та обов'язки людини і громадяни­на». Вони узгоджуються з відповідними положеннями ратифікованих Україною міжнародних правових актів - Загальної декларації прав людини (1948 р.), Між­народного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Міжнаро­дного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) та інших договорів з прав людини Ради Європи.

Конституційним правам і свободам притаманні наступні ознаки:

1) фундаментальність - вони є передумовою існування всіх інших прав і свобод;

2) універсальність - вони визнаються за всіма громадянами даної держави незалежно від будь-яких соціальних ознак;

3) непохідний характер - вони виникають не з правовідносин, а внаслідок їх визнання суспільством, юридичного закріплення й гарантування державою;

4) непорушність - вони не можуть бути скасовані чи ліквідовані;

5) невід'ємність - жоден суб'єкт не може відібрати в особи її основні права чи привласнити їх;

6) невідчужуваність - вони не можуть бути передані іншим суб'єктам навіть самим володарем (носієм) за власною волею;

7) постійність - вони визнаються за людиною (в сенсі правоздатності) з моменту народження і до смерті;

8) системність - усі вони пов'язані між собою і діють у комплексі;

9) конституційна форма закріплення - вони здебільшого отримують об'єк­тивацію в тексті Основного Закону;

10) невичерпність переліку - їх конституційний перелік є відкритим і має тенденцію до розширення.

Розглядаючи права і свободи особи, необхідно розрізняти поняття «права людини» і «права громадянина»: перші визнаються за всіма людьми незалежно від громадянства, другі - лише за особами, що перебувають у постійному пра­вовому зв'язку з даною державою.

У багатьох конституціях розходження між правами людини і правами гро­мадянина має місце в самих формулюваннях відповідних статей. Для позначен­ня суб'єкта прав людини звичайно уживаються формули «кожний», «усі», «кожна людина», «ніхто», «жодна людина» або безособові формули типу «визнається право», «гарантується свобода» тощо. (мається на увазі, що це стосується кож­ної людини). Стосовно ж прав громадянина в статтях конституцій прямо вказу­ються: «громадяни мають право», «громадянин може» тощо.

Іноді замість вживання слів «громадяни», «громадянин» указується на на­лежність до нації, наприклад «усі німці», «кожен іспанець». Варто мати на увазі, що в західних країнах термін «нація» означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський субстрат держави. Звідси відомий термін «Об'єднані Нації», під якими розуміються держави.

У Конституції України статті, присвячені правам людини, розпочинаються з фрази: «Кожна людина має право...» (ч. 1 ст. 27, ч. 1 ст. 29), «Кожному гаранту­ється...» (ч. 1 ст. 30, ч. 1 ст. Зі), «Усі мають право.» (ст. 40), «Кожен має пра­во.» (ч. 1 ст. 35, ч. 1 ст. 41) або «Ніхто не може бути позбавлений права.» (ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28). Ті ж статті, які закріплюють права громадянина, розпочи­наються фразою: «Громадяни України мають право.» (ч. 1 ст. 36), «Громадяни мають право.» (ч. 3 ст. 36, ч. 1 ст. 38), «Кожний громадянин має право.» (ч. 2 ст. 54) або «Громадянам гарантується.» (ч. 1 ст. 54).

За історичними умовами формування та конституційного закріплення кон­ституційні права і свободи поділяються на три покоління. Перше покоління включає права і свободи, які були проголошені буржуазними революціями (XVII­XVIII ст.) та стосуються особистої сфери та участі в політичному житті (право на свободу та особисту недоторканність, право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання, виборче право, право на об'єднання тощо).

Науково-технічна революція, що відбулась у другій половині XX ст., особ­ливо досягнення в галузі кібернетики, генетики, інформаційних технологій, дають підстави говорити про формування четвертого, новітнього покоління основних прав і свобод, серед яких право на тілесну цілісність, право на особисту непо­вторність (заборона клонування), право на власне зображення, право на доступ до Інтернету тощо. Діалектичний підхід до проблеми конституційних прав і сво­бод дає підстави стверджувати, що їх перелік буде дедалі розширюватися, до­повнюючись новими можливостями поведінки, зумовленими невпинним розвит­ком суспільства і держави.

Конституційні права, свободи і обов'язки, закріплені в Основному Законі України, являють собою цілісну систему, яка наочно виявляється через класифі­кацію на основі різних критеріїв. Зокрема, вони поділяються:

1) за суб'єктами: на права і свободи людини та права і свободи громадя­нина;

2) за способом реалізації: на індивідуальні й колективні;

3) за ґенезою - на природні (надаються людині з народження) та похідні (характеризують соціально-політичний статус особи);

4) за характером утворення - на основні (конституційні) і доповнюючі (кон­кретизуючі);

5) за черговістю їх включення до конституцій - на права першого, другого та третього поколінь;

6) за можливістю обмеження - такі, що підлягають обмеженню (відносні), і такі, що не підлягають обмеженню (абсолютні);

7) за змістом - на особисті, політичні, економічні, соціальні і культурні.

Найбільш поширеним у юридичній літературі критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина є їхній зміст.

Громадянські (особисті) права і свободи становлять основу правового статусу і являють собою ті фундаментальні міри можливої поведінки особи, які спрямовані на збереження її існування як людської істоти й неповторної особис­тості. До числа таких прав належать право на життя, право на повагу честі й гідності, право на свободу та особисту недоторканність, право на свободу пере­сування і вільний вибір місця проживання, право на таємницю комунікацій, право на недоторканність приватного життя, право на недоторканність житла, право на свободу світогляду й віросповідання, право на інформацію тощо. Особливо вразливими серед них є права на недоторканність особи, житла, приватного життя, таємність листування, телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень. Вони належать до предмета відання органів внутрішніх справ і тому заслуговують на пильну увагу. В Конституції України громадянські (особисті) права закріплені у ст. 27-35.

У науці конституційного права громадянські (особисті) права і свободи ма­ють свої особливості:

- по суті вони є невід'ємними, природними правами людини, тобто кожно­го, і не пов'язані безпосередньо з належністю до громадянства країни;

- вони включають право на охорону гідності особи, що покладає відповідні обов'язки на державу та інших громадян і передбачає певну етику й законність поведінки державних службовців, їх уважне, чуйне ставлення до людей, що відповідає правовим приписам, а також вимоги до членів суспільства не порушу­вати права і свободи інших;

- особливо значущими і найвразливішими є права на недоторканність особи, житла, приватного життя, таємність листування, телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень. Вони належать до предмета відання органів внутрішніх справ і тому заслуговують на пильну увагу.

Політичні права і свободи, як фундаментальні міри можливої поведінки у політичній сфері, характеризують особу як повноцінного учасника політичного життя; усі вони пов'язані з можливістю участі в управлінні державними та суспі­льними справами.

До числа політичних належать право на участь у виборах і референдумах, право на зайняття посад в органах публічної влади, право на об'єднання у полі­тичні партії та громадські організації, право направляти звернення до органів публічної влади та їх посадових осіб (свобода петицій), право збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації тощо. У Конститу­ції України політичні права закріплені у ст. 36-40.

Як і особисті, політичні права мають свої особливості. По-перше, вони, зде­більшого, визнаються за громадянами, тобто володіння ними пов'язується з нале­жністю до громадянства конкретної держави, досягненням визначеного віку і наяв­ністю правосуб'єктності. В Україні політичними правами наділяються громадяни України, які досягли 18 років і є дієздатними. Виключення може становити право на об'єднання в неполітичні організації і право на індивідуальні та колективні

Розділ 6. Основи конституційно-правового статусу особи у сучасних державах звернення. Так, іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, мають право бути засновниками і членами громадських організацій.

В країнах Європейського Союзу особам, які не є громадянами даної дер­жави, але відповідають певним вимогам (наприклад, проживання в громаді про­тягом 5 років, сплата місцевих податків тощо), також може бути надано право на участь у місцевих виборах і референдумах.

По-друге, політичні права можуть бути обмежені відповідно до закону в ін­тересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

По-третє, політичні права мають високий рівень гарантованості як на націо­нальному, так і на міжнародному рівні. Моніторинг гарантованості зазначених прав у сучасних державах здійснює низка універсальних і регіональних міжнарод­них організацій (ООН, Рада Європи, ОБСЄ тощо).

Економічні права і свободи - це фундаментальні міри можливої поведінки людини і громадянина, що характеризують їх участь у виробництві матеріальних і духовних благ. Вони мають надзвичайне значення в житті людини. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, за­безпеченої у своїх життєвих потребах особистості. До числа економічних нале­жать: право приватної власності (право бути власником), право на працю, право на свободу вибору соціально корисного виду діяльності (у тому числі свобода підп­риємницької діяльності). У Конституції України економічні права закріплені у ст. 41­44. Перелік економічних прав і свобод є досить незначним порівняно з іншими правами, проте ці конституційні можливості поведінки особи отримали комплекс­ний розвиток у чинному цивільному та господарському законодавстві України.

Соціальні права і свободи - це фундаментальні міри можливої поведінки, спрямовані на задоволення матеріальних і духовних потреб особи, визначають її місце у соціальній системі суспільства та передбачають можливість розраховувати на певну підтримку і захист з боку держави. Їх реальність робить державу соціаль­ною, яка забезпечує належний рівень життя людини, її вільний розвиток. До числа соціальних належать право на відпочинок, право на житло, право на соціальний захист, право на охорону здоров'я, право на достатній життєвий рівень тощо. У Конституції України соціальні права і свободи закріплені у ст. 45-49, 51, 53.

Вважається, що реалізація соціальних прав і свобод особи сприяє форму­ванню соціальної держави, стабілізує суспільне життя. Водночас сьогодні соціа­льні права і свободи в нашій державі залишаються найменш гарантованою групою конституційних прав і свобод. Важливу роль у механізмі захисту соціаль­них прав і свобод відіграє Конституційний Суд України, який зайняв досить лібе­ральну позицію у питанні обов'язковості соціальних зобов'язань.

Найбільша кількість рішень, прийнятих Конституційним Судом України, стосується захисту прав громадян на соціальний захист і достатній життєвий рівень. Захищаючи соціальні права, Конституційний Суд України передусім

керується конституційним положенням про соціальний характер нашої держави. Разом із тим у рішеннях від 26 грудня 2011 р. № 20-рп/2011 та від 25 січня 2012 р. № 3-рп/2012 Конституційний Суд зауважив, що передбачені законами соціально- економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інте­ресів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхід­ністю запобігання або усунення реальних загроз економічній безпеці України.

Культурні права і свободи - це фундаментальні можливості особи у сфері культури та її духовного розвитку. До числа культурних належать: право на свободу творчості, свобода викладацької діяльності (академічна свобода), право на користування досягненнями культури (на доступ до культурних цінностей), авторське право тощо. У Конституції України культурні права закріплені у ст. 54.

У XXI ст. культурні права набули виняткового значення для всіх країн світу й стали невід'ємною складовою конституційно-правового статусу людини. Саме ця група прав впливає на рівень духовного розвитку особи та забезпечує необ­хідні умови для створення і використання духовних надбань людства.

Глобальні проблеми у сфері природокористування та охорони довкілля, що постали у другій половині XX ст., обумовили до виокремлення екологічних прав і свобод. Вони пов'язані з охороною, використанням і відтворенням приро­дних ресурсів, забезпеченням екологічної безпеки, запобіганням і ліквідацією негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереженням природних ресурсів, генетичного фонду живої приро­ди, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природ­них об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною. До їх числа належать право на безпечне довкілля, право вільного доступу до інформації з екологічних питань тощо. У Конституції України екологічні права і свободи закріплені у ст. 50.

До особливостей екологічних прав відносять:

1) їх належність до конституційних прав людини, тобто законодавець ви­значив екологічні права як одні з пріоритетних прав людини;

2) комплексний (системний) характер екологічних прав. Як і в будь-якій си­стемі, де всі елементи взаємопов'язані, екологічні права також перебувають у тісному взаємозв'язку і залежать одне від одного. Так, через реалізацію права на отримання екологічної інформації реалізовується право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

3) в основі формування системи екологічних прав лежать природні, зага­льнолюдські права, зокрема право на життя, право кожної людини на повноцінне і здорове існування в суспільстві;

4) еволюційний характер формування (система екологічних прав знахо­диться у постійному розвитку);

5) правова визначеність. На національному рівні юридичні засади реаліза­ції екологічних прав громадян, гарантії їх захисту закріплені у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. та

Розділ 6. Основи конституційно-правового статусу особи у сучасних державах інших правових актах. Право кожної людини на сприятливе навколишнє середо­вище також є одним із принципів міжнародного екологічного права.

Однією з важливих передумов реалізації прав і свобод виступають консти­туційні обов'язки.

Більшість демократичних конституцій обмежуються встановленням міні­муму конституційних обов'язків, хоча і він із часом піддався певному розширен­ню. Авторитарні ж конституції, насамперед соціалістичні, містять досить широ­кий перелік обов'язків громадян. Тут виявилася тенденція до конституціоналіза- ції деяких обов'язків, характерних для інших галузей права.

Наприклад, обов'язок дотримання дисципліни праці, який прийшов з ра­дянського прикладу у конституції багатьох соціалістичних країн (наприклад, ст. 53 Конституції КНР 1982 р.), не є за природою загальногромадянським обо­в'язком: це елемент трудового договору, і поширюється такий обов'язок лише на осіб, що працюють за наймом або, у крайньому випадку, у виробничих коопера­тивах, де відповідна норма передбачена статутом. Оскільки «соціалістичний» законодавець виходив із прагнення перетворити всіх і кожного в найманих пра­цівників, то і включив дану норму в основний закон. Примітні й деякі обов'язки громадян, установлені Конституцією КНДР 1972 р.: «Громадяни зобов'язані послідовно дотримуватися законів держави, правил соціалістичного співіснування і соціалістичних норм поведінки» (ст. 67); «Громадяни зобов'язані високо нести дух колективізму» (ч. 1 ст. 68); «Громадяни зобов'язані шанувати колектив і організацію, створювати революційну атмосферу беззавітної боротьби на захист інтересів суспільства і народу, інтересів Батьківщини і революції» (ч. 2 ст. 68).

Варто зазначити, що і конституційні обов'язки відрізняються певним дуалі­змом: є обов'язки людини й обов'язки громадянина. Так, відповідно до ч. 1 ст. 53 Конституції Італії «усі зобов'язані брати участь у публічних витратах відповідно до своєї податкової платоспроможності» (обов'язок кожного), а відповідно до ч. 1 ст. 54 «усі громадяни зобов'язані вірністю Республіці і повинні дотримуватися її Конституції і законів» (обов'язок громадян).

Конституційним обов'язкам притаманна низка ознак, спільних із конституцій­ними правами та свободами, зокрема фундаментальність, універсальність, непо­хідний характер, непорушність, невід'ємність, невідчужуваність, системність, пос­тійність, конституційна форма закріплення. Проте, на відміну від конституційних прав і свобод, конституційні обов'язки являють собою міру не можливої, а належ­ної поведінки, відхилення від якої кваліфікується як конституційний делікт. Реа­лізація конституційного обов'язку не залежить від бажання людини і гарантуєть­ся примусовою силою держави, в тому числі шляхом застосування заходів юри­дичної відповідальності. Крім того, перелік конституційних обов'язків, закріпле­ний в основному законі, є вичерпним і розширенню не підлягає.

Конституційні обов'язки людини і громадянина класифікують за такими критеріями:

1) за характером зв’язку особи і держави - обов'язки людини і обов'язки громадянина;

2) за сферами життєдіяльності особи - особисті, політичні, соціально- економічні, культурні, екологічні;

3) за функціональною спрямованістю: а) спрямовані на охорону і захист конституційного ладу та його основ; б) спрямовані на забезпечення законності і правопорядку в державі; в) спрямовані на розвиток економічної системи, на забезпечення екологічної безпеки держави.

Перелік основних обов'язків, закріплений у Конституції України, є доволі коротким, що є свідченням її демократизму. Цей перелік (ст. 65-68) обмежується лише тими вимогами, виконання яких абсолютно необхідне для підтримання нормального функціонування суспільства і держави.

До конституційних обов'язків громадян України належать:

1. Обов'язок додержуватися Конституції та законів України (ст. 68) - має загальне значення і не має винятків, оскільки стосується всіх осіб, котрі знахо­дяться на території України. Він не обмежується виконанням лише Конституції України, а означає, що кожний повинен додержуватися законів, підзаконних актів, актів органів місцевого самоврядування. Дотримання Конституції і законів поширюється не лише на конституційно-правові відносини, а й на інші види правовідносин.

2. Обов'язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65).

Захист Вітчизни є конституційним обов'язком кожного громадянина, оскіль­ки оборона країни належить до найважливіших функцій держави і це справа всього народу. Відповідно до Закону України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р. (в редакції закону від 5 листопада 2000 р.) оборона України визначається як система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково- технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Це, безумовно, є справою честі і обов'язком кожного гро­мадянина і забезпечує незалежність, територіальну цілісність, захист інтересів держави і мирного життя народу України. Оборона України базується на готов­ності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації Украї­ни, органів місцевого самоврядування, єдиної системи цивільного захисту, наці­ональної економіки до переведення, за необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройної агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.

У Конституції України 1996 р. уперше шанування державних символів за­кріплюється як конституційний обов'язок громадян України. Державні символи - прояв суверенітету нашої держави, і тому підлягають особливій охороні з її боку. Відповідно до ст. 20 Основного Закону державними символами України є Дер­жавний Прапор України, Державний Герб України, Державний Гімн України.

3. Обов'язок поважати честь і гідність інших людей, не посягати на їхні права і свободи (ст. 68). Даний обов'язок є важливою умовою свободи людини, її необ­хідним обмеженням і фундаментальним принципом забезпечення правопорядку. Повага до прав інших осіб потребує високої правосвідомості громадян. Реаліза­ція своїх прав за рахунок інших є одночасно порушенням як норм права, так і моралі. Додержання цього конституційного обов'язку дозволяє мінімізувати конфлікти між людьми.

4. Обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановле­них законом (ст. 67). Сплата податків - конституційний обов'язок кожного грома­дянина, від виконання якого залежить як стан місцевих бюджетів, так і соціаль­но-економічний розвиток держави та добробут громадян. За допомогою податків держава забезпечує обороноздатність та безпеку громадян, розвиває економіку, освіту, науку, охорону здоров'я в інтересах усього суспільства.

Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків, збо­рів та інших обов'язкових платежів, напрями їх зарахування і використання, перелік платників податків та об'єктів оподаткування, а також відповідальність за порушення податкового законодавства визначаються Податковим кодексом України від 2 грудня 2010 р.

5. Обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшко­довувати завдані ним збитки (ст. 66). Дана норма передбачає необхідність до­тримання норм екологічної безпеки та раціонального природокористування, спрямована на збереження історичних пам'яток та інших культурних цінностей. У випадку заподіяння шкоди культурній спадщині фізичні та юридичні особи зобо­в'язані відшкодувати її.

Отже, в основі Конституції України лежить ліберальна концепція прав лю­дини, яка передбачає максимум прав і свобод та мінімум обов'язків. При цьому необхідно мати на увазі, що здійснення прав і свобод невіддільне від виконання людиною і громадянином своїх обов'язків перед суспільством і державою, оскі­льки, будучи управомоченою стороною в одних конституційних правовідносинах, кожна особа водночас є зобов'язаною - в інших.