§ 2. Елементи правового статусу особи

У науці конституційного права сформувалося декілька підходів щодо ви­значення структури правового статусу особи, тобто його складових елементів:

1) правовий статус особи складається із соціально допустимих і необхід­них можливостей особи не просто як індивіда, а як громадянина;

2) структура правового статусу включає лише правосуб'єктність людини, принципи конституційно-правового статусу людини, права і свободи людини і гарантії їх реалізації, обов'язки людини та гарантії їх виконання, а також грома­дянство.

Конституційно-правовий статус особи варто розглядати у двох аспектах - вузькому і широкому. У вузькому сенсі слова до нього включаються лише ті характеристики, які безпосередньо визначають становище особи у конституцій­них правовідносинах: 1) конституційні права і свободи; 2) конституційні обов'яз­ки. До конституційного статусу в широкому сенсі (його ще називають конститу­ційно-правовим становищем), окрім названих двох, включаються ще чотири елементи, які безпосередньо не визначають становище особи у конституційних правовідносинах, але впливають на нього: 1) конституційна правосуб'єктність (правоздатність і дієздатність); 2) загальні принципи правового статусу особи;

3) характер правового зв'язку з державою (громадянин, іноземець, апатрид);

4) гарантії реалізації конституційних прав і свобод. Окремі конституціоналісти до наведеного переліку додають конституційну деліктоздатність, виокремлюючи її з конституційної правосуб'єктності.

Необхідно зазначити, що у науковій і навчальній літературі існує багато точок зору щодо структури правового статусу особи. На нашу думку, до поняття правового статусу варто віднести наступні елементи, які становлять його зміст і структуру:

1) конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина;

2) принципи правового статусу особи;

3) гарантії реалізації конституційних прав і свобод;

4) конституційна правосуб'єктність (правоздатність і дієздатність);

5) юридична відповідальність;

6) громадянство.

Базовим елементом правового статусу особи є конституційні права і обо­в'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи й відповідальності.

Основні (конституційні) права і свободи - це міри можливої поведінки особи у суспільних відносинах, визнані суспільством і гарантовані державою.

Соціальне призначення основних прав і свобод громадян виявляється у тому, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, сприяють всебічному розвиткові особи, надають громадянам широкі можливості для акти­вної участі в управлінні суспільством і державою, функціонуванні державного й політико-правового механізму, а також сприяють підвищенню рівня загальної та правової культури особи, удосконаленню демократичного способу життя.

Основні (конституційні) обов’язки - це міри належної поведінки особи у суспільних відносинах, визнані суспільством і гарантовані засобами державного примусу. Вони відображають стан соціальної відповідальності особи перед суспільством, міру суспільно необхідної, найбільш раціональної та доцільної поведінки, спрямованої на задоволення інтересів суспільства і особи. Водночас конституційні обов'язки являють собою морально-етичні вимоги суспільства до людини спрямувати свою поведінку в русло суспільно необхідних вимог, узго­джувати її з інтересами інших людей.

Для реалізації конституційних прав, свобод і обов'язків людини і громадя­нина має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права у сфері правотворчості та правореалізації.

Принципи конституційно-правового статусу особи - це відображені у національному законодавстві основоположні, вихідні ідеї, з яких виходить зако­нодавець при регламентації правового статусу особи. Як правило, вони знахо­дять своє закріплення в конституції і повністю відповідають загальновизнаним світовим стандартам. Конституційними нормами демократичних держав перед­бачені такі принципи: невичерпності та неможливості скасування прав і свобод людини, невідчужуваності, рівноправності громадян, вільного та всебічного розвитку особистості, визнання людини найвищою соціальною цінністю тощо.

В Україні принципи правового статусу людини і громадянина прийнято по­діляти на загальні та спеціальні: перші стосуються всіх осіб незалежно від соціа­льних ознак, другі - лише окремих соціальних категорій. Переважна більшість загальних принципів правового статусу особи прямо закріплена у розділах I і II Конституції України.

Серед загальних принципів конституційного-правового статусу особи в Ук­раїні можна відзначити принципи: найвищої соціальної цінності людини; рівно­правності; поваги до людської гідності; вільного розвитку особи; визнання міжна­родно-правових стандартів у галузі прав людини; непорушності, невід'ємності й невідчужуваності основних прав людини; невичерпності основних прав і свобод; гарантованості основних прав і свобод; єдності прав, свобод та обов'язків; не­припустимості зловживання правами і свободами. У свою чергу, до спеціальних належать принципи: національного режиму іноземців в Україні; надання інозем­цям притулку від політичних переслідувань; національно-культурної автономії національних меншин; рівного доступу громадян України до публічної служби; невидачі громадян України іноземним державам тощо.

Так, принцип найвищої соціальної цінності людини передбачає безумов­ний пріоритет прав і свобод людини в діяльності органів публічної влади. Жодна інша мета не може слугувати підставою для обмеження чи скасування основних прав і свобод особи. Органи публічної влади створюються й діють для забезпе­чення прав людини, всі інші їх функції є похідними. Визначивши їх як найвищу соціальну цінність, Конституція України приєдналася до європейського і світово­го бачення цього питання, закріпила його загальнолюдське вирішення як обо­в'язкове для держави і для всіх інших учасників суспільних відносин.

Принцип вільного розвитку особи чітко закріплений у ст. 23 Конституції. Даний принцип покликаний забезпечити нормальну життєдіяльність суспільства і кожної людини. Він надає особі свободу вибору і самовизначення і разом з тим визначає межі такої свободи.

Принцип непорушності, невід'ємності й невідчужуваності основних прав і свобод людини знайшов чітке втілення в ст. 21 Конституції України, згідно з якою «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Характеризуючи основні права людини як невідчужувані, Конституція України підкреслює неможливість і неприпустимість позбавлення людини цих прав і свобод, а також неможливість їх скасування чи звуження змісту та обсягу при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, а також їх невичерпний характер (ч. 1 ст. 22 Конституції).

Принцип єдності прав та обов'язків людини і громадянина (ст. 23 Консти­туції України) полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути і обов'язків без прав. Даний принцип спрямований на поєднання публічних і приватноправових засад у праві, узгодження інтересів різних соціа­льних груп, громадян і держави в цілому. Сутність його полягає в тому, що праву користування одним суб'єктом будь-яким соціальним благом кореспондує обов'язок іншого суб'єкта виконати необхідні для суспільства дії. Носіями прав і обов'язків є громадяни і їх об'єднання, посадові особи, державні органи і держа­ва в цілому.

Заборона незаконного обмеження конституційних прав і свобод громадян України як один із принципів конституційного статусу особи випливає з гуманіс­тичної сутності і призначення Конституції України, демократичних засад консти­туційного ладу, проте вона не є абсолютною. Обмеження прав і свобод людини і громадянина можливе, але лише за наявності підстав, визначених Конституцією України. Так, ст. 64 Основного Закону встановлює, що конституційні права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть діяти окремі обме­ження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Водночас і в цих умовах не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст. 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Окремі обмеження в реалізації прав і свобод містяться в статтях Конститу­ції України, що закріплюють основні права і свободи людини і громадянина. Так, у ч. 3 ст. 13 Конституції зафіксовано: «Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству»; у ст. 41 Основного Закону підкреслюється непо­рушність приватної власності. Разом з тим встановлюється можливість примусо­вого відчуження об'єктів права приватної власності. Але це може бути застосо­вано лише як виняток із мотивів суспільної необхідності та за умови попередньо­го і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів із наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Частина 3 ст. 13 Конституції України деталізу­ється у ч. 7 ст. 41 Основного Закону у такий спосіб: «Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспі­льства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі».

Конституція України проголошує принцип національного режиму щодо здійснення прав, свобод і обов'язків іноземцями. У ст. 26 вказано, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, корис­туються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією України, зако­нами чи міжнародними договорами України. Зазначений принцип щодо здійс­нення прав, свобод і обов'язків іноземцями закріплено і в Законі України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 3). Іноземці можуть реалізувати ці права та обов'язки так само, як і громадяни України.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією Ук­раїни, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини.

Принцип невидачі громадян України іноземній державі - випливає з ч. 2 ст. 25 Конституції України: «Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі».

Під гарантіями реалізації конституційних прав і свобод людини і грома­дянина прийнято розуміти систему умов і засобів, юридичних механізмів забез­печення належної реалізації визначених Конституцією та законами прав і свобод людини та громадянина, про які ми будемо говорити окремо.

Конституційна правосуб’єктність за своїм юридичним змістом означає закріплену законодавством здатність суб'єкта мати юридичні права, обов'язки й здійснювати їх самостійно або через законних представників, або через органи, а також відповідати за їх неправомірну реалізацію. Вона включає в себе правоз­датність і дієздатність.

Правоздатність - це здатність фізичної особи бути носієм громадянських прав і обов'язків, які допускаються правом даної держави. Основним принци­пом, з якого виходить право розвинених країн, є принцип рівної громадянської правоздатності незалежно від статі, майнового стану, кольору шкіри, раси тощо. Правоздатність набувається з народження і зникає зі смертю людини. За життя вона може бути обмежена судом (наприклад, займатись якоюсь професійною діяльністю).

Дієздатність - це здатність громадянина своїми діями набувати та здійс­нювати громадянські права, створювати для себе громадянські обов'язки й ви­конувати їх.

В Україні дієздатність громадянина в повному обсязі настає при досягненні ним віку 18 років. Громадянин не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і порядку, встановленому законом. Неповнолітні віком від 14 до 18 ро­ків, а також малолітні віком від 6 до 14 років наділені частковою дієздатністю.

Юридична відповідальність є невід'ємною складовою правового статусу особи, яка полягає у встановленому законодавством обов'язку правопорушника зазнати певних негативних наслідків, позбавлення (обмеження) певних благ, належних йому цінностей, особливо в контексті аналізу спеціального статусу посадової особи. Наприклад, Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ч. 1 ст. 111 Конституції України). Юридична відпові­дальність має вторинний характер, порівняно з іншими складовими елементами правового статусу, оскільки реалізується у разі невиконання чи неналежного виконання відповідною особою своїх повноважень, вчинення правопорушення тощо.

Важливим структурним елементом правового статусу особи є громадянс­тво - стійкий політико-правовий зв'язок між державою і особою, відповідно до якого на неї розповсюджується суверенна державна влада як у межах держави, так і поза ними.

Громадянство створює взаємні права та обов'язки для людини і держави. Саме з ним пов'язані найсуттєвіші наслідки для обох сторін - обсяг прав, обо­в'язків і відповідальності для держави і людини.

Особи, які не є громадянами держави, зазвичай, наділяються меншим об­сягом конституційних прав, свобод та обов'язків.

Розглянувши елементи правового статусу особи, необхідно зазначити, що його головним елементом є основні права й обов'язки людини, а всі інші елеме­нти цього статусу мають «допоміжний» характер. Елементи правового статусу особи об'єднує те, що вони регулюють зв'язки та відносини між державою в цілому та її громадянами. Однак кожний елемент виконує власну роль у юридич­ному оформленні статусу громадян у суспільстві та державі. Варто також пам'ятати, що вказані структурні елементи мають обов'язково діяти в сукупності. Якщо хоча б один з елементів не «спрацьовує», то це впливає і на конституцій­ний статус людини.