КОНСТИТУЦІЙНІ ОСНОВИ СУДОВОЇ ВЛАДИ. КОНТРОЛЬНО-НАГЛЯДОВІ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ В УКРАЇНІ

Анотація. Визначаються конституційні засади організації судової влади та здійснення право­суддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стан­дартів та забезпечує право кожного на справедливий суд.

Після вивчення теми студенти повинні знати:

- поняття, склад і принципи функціонування судової влади в Україні;

- особливості судової системи України;

- систему судів:

- конституційно-правовий статус Вищої ради правосуддя;

- конституційно-правовий статус суддів;

- функції та основні повноваження контрольно-наглядових та правоохоронних органів України; -конституційно-правовий статус прокуратури України, функції та повноваження прокуратури

України.

Ключові поняття та терміни: судова влада в системі поділу влад; конституційні засади судової влади; судова система України; конституційно-правовий статус суддів; конституційно-правовий статус прокуратури України; контрольно-наглядові та правоохоронні органи в Україні.

Судова влада: поняття, склад і принципи функціонування. Судова влада — це автономна і незалежна гілка державної влади, що складається зі створених у встановленому порядку судів, які здійснюють правосуддя у цивільних, господарських, кримінальних, адміністра­тивних справах і справах про адміністративні правопорушення на основі принципів вер­ховенства права і справедливості для захисту прав і законних інтересів людини і громадя­нина, прав та інтересів юридичних осіб та інтересів держави.

Судова влада можлива і ефективна лише в контексті теорії розподілу влади, що виклю­чає надлишкову концентрацію влади і гарантує громадянам свободу.

Саме правосуддя складає зміст єдиної функції суду, тим більше що воно властиве лише судам. Відповідно до частини 1 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здій­снюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також присвоєння цих функ­цій іншими органами або посадовими особами не допускається.

Органи судової влади здійснюють свої повноваження у межах, встановлених розділом VIII «Правосуддя» Конституції України та відповідних законів.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору.

Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, ви­значених Римським статутом Міжнародного кримінального суду.

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і за­конами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди України утворюють єдину систему. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається. Судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Особи, які привласнили функції суду, несуть від­повідальність, установлену законом.

Народ бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних.

Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховен­ства права.

Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, щодо розгляду конкретних справ судом не розглядають­ся, якщо інше не передбачено законом.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, непо­вага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відпо­відальність, установлену законом.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи пови­нні утримуватися від заяв та дій, що можуть підірвати незалежність судової влади.

Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалеж­ним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.

Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України.

Доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції Укра­їни та в порядку, встановленому законами України. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Суд створює такі умови, за яких кожному учаснику судового процесу гарантується рів­ність у реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов’язків, визначених процесуальним законом.

Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового про­цесу перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

Кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, визначених законом, держава забезпечує надання професійної правничої допомоги безоплатно. Кожен є віль­ним у виборі захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу.

Судові рішення, судові засідання та інформація щодо справ, які розглядаються судом, є відкритими, крім випадків, установлених законом. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи.

З метою підвищення національних стандартів судоустрою і судочинства та забезпечен­ня права на справедливий суд Верховна Рада України прийняла 12 лютого 2015 р. Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд».

З огляду на поняття «справедливість» у контексті здійснення правосуддя можна ска­зати, що воно містить такі елементи, як: справедливість судової процедури, без привілеїв одній стороні на перевагу іншій та справедливість системи в цілому, включаючи широ­ке розуміння принципу верховенства права як базису здійснення правосуддя державою, якість процесуального законодавства та його справедливого застосування на практиці су­дами.

Судова система України. Система судів. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою право­суддя.

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України. Відповідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди. З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.

Згідно із Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р. судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежни­ми та безсторонніми судами, утвореними законом. Судову владу реалізовують судді. Сис­тему судоустрою складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) Верховний Суд. Для розгляду окремих категорій справ в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди.

Єдність системи судоустрою забезпечується: єдиними засадами організації та діяль­ності судів; єдиним статусом суддів; обов’язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом; єдністю судової практики; обов’язковістю виконання на території України судових рішень; єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності су­дів; фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України; вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміні­стративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

У випадках, визначених законом, а також за рішенням зборів суддів відповідного суду може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ.

Місцезнаходження, територіальна юрисдикція і статус суду визначаються з урахуван­ням принципів територіальності, спеціалізації та інстанційності.

Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна визначеної законом системи судо­устрою, необхідність забезпечення доступності правосуддя, оптимізації видатків держав­ного бюджету або зміна адміністративно-територіального устрою.

Утворення суду може відбуватися шляхом створення нового суду або реорганізації (злиття, поділу) судів.

Місцевими загальними судами є окружні суди, які утворюються в одному або декіль­кох районах чи районах у містах, або у місті, або у районі (районах) і місті (містах).

Місцевими господарськими судами є окружні господарські суди.

Місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди, а також інші суди, визначені процесуальним законом.

Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, з числа яких призначається голова суду та, у визначених законом випадках, заступник або заступники голови суду.

З числа суддів місцевого загального суду обираються слідчі судді (суддя), які здійсню­ють повноваження з судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні в порядку, визначеному процесуальним законом.

Кількість слідчих суддів визначається окремо для кожного суду зборами суддів цього суду.

Слідчі судді (суддя) обираються зборами суддів цього суду за пропозицією голови суду або за пропозицією будь-якого судді цього суду, якщо пропозиція голови суду не була під­тримана, на строк не більше трьох років і можуть бути переобрані повторно. До обрання слідчого судді відповідного суду його повноваження здійснює найстарший за віком суддя цього суду.

Слідчий суддя не звільняється від виконання обов’язків судді першої інстанції, про­те здійснення ним повноважень із судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні враховується при розподілі судових справ та має пріоритетне значення.

Місцевий суд є судом першої інстанції і здійснює правосуддя у порядку, встановленому процесуальним законом.

Місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, визначених процесуальним законом.

Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських право­відносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.

Місцеві адміністративні суди розглядають справи адміністративної юрисдикції (адмі­ністративні справи).

Юрисдикція місцевих судів щодо окремих категорій справ, а також порядок їх розгляду визначаються законом.

Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції, а у випадках, визначених про­цесуальним законом, — як суди першої інстанції, з розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопору­шення.

Апеляційними судами з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також справ про ад­міністративні правопорушення є апеляційні суди, які утворюються в апеляційних округах.

Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгля­ду адміністративних справ є відповідно апеляційні господарські суди та апеляційні адмі­ністративні суди, які утворюються у відповідних апеляційних округах.

У складі апеляційного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих ка­тегорій справ.

У системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди як суди першої інстанції з розгля­ду окремих категорій справ.

Вищими спеціалізованими судами є:

1) Вищий суд з питань інтелектуальної власності;

2) Вищий антикорупційний суд.

Вищі спеціалізовані суди розглядають справи, які віднесені до їх юрисдикції процесу­альним законом.

У складі вищого спеціалізованого суду можуть утворюватися судові палати.

Вищий спеціалізований суд:

1) здійснює правосуддя як суд першої інстанції у справах, визначених процесуальним законом;

2) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, інформує про ре­зультати узагальнення судової практики Верховний Суд;

3) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує ста­лість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Основні повноваження Верховного Суду:

1) здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесу­альним законом, як суд першої або апеляційної інстанції в порядку, встановленому про­цесуальним законом;

2) здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики;

3) надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судо­чинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функ­ціонуванням системи судоустрою;

4) надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, у яких звинувачується Прези­дент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верхо­вної Ради України письмове подання про неспроможність виконання Президентом Укра­їни своїх повноважень за станом здоров’я;

5) звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, ін­ших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України;

6) забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом;

7) здійснює інші повноваження, визначені законом.

До складу Верховного Суду входять судді у кількості не більше двохсот.

У складі Верховного Суду діють:

1) Велика Палата Верховного Суду;

2) Касаційний адміністративний суд;

3) Касаційний господарський суд;

4) Касаційний кримінальний суд;

5) Касаційний цивільний суд.

До складу кожного касаційного суду входять судді відповідної спеціалізації.

У кожному касаційному суді утворюються судові палати з розгляду окремих категорій справ з урахуванням спеціалізації суддів.

Кількість та спеціалізація судових палат визначаються рішенням зборів суддів каса­ційного суду з урахуванням вимог частин п’ятої та шостої цієї статті та судового наван­таження.

У Касаційному адміністративному суді обов’язково створюються окремі палати для розгляду справ щодо: 1) податків, зборів та інших обов’язкових платежів; 2) захисту со­ціальних прав; 3) виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян.

У Касаційному господарському суді обов’язково створюються окремі палати для роз­гляду справ щодо (про): 1) банкрутства; 2) захисту прав інтелектуальної власності, а також пов’язаних з антимонопольним та конкурентним законодавством; 3) корпоративних спо­рів, корпоративних прав та цінних паперів.

Інші палати у касаційних судах створюються за рішенням зборів суддів касаційного суду.

У Верховному Суді діє Пленум Верховного Суду для вирішення питань, визначених Конституцією України та законом.

Конституційні принципи судочинства. Основними засадами судочинства ст. 129 Консти­туції України визначила:

1) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

2) забезпечення доведеності вини;

3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

4) підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором;

5) забезпечення обвинуваченому права на захист;

6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

7) розумні строки розгляду справи судом;

8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом ви­падках — на касаційне оскарження судового рішення;

9) обов’язковість судового рішення.

Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства.

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяж- них.За неповагу до суду чи судді винні особи притягаються до юридичної відповідаль­ності.

Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяль­ності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді вста­новлюється законом про судоустрій.

Для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів відповідно до закону діє суддівське самоврядування.

Конституційно-правовий статус суддів. Правосуддя здійснюють судді. У визначених за­коном випадках правосуддя здійснюється за участю присяжних. Суддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої.

На посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професій­ної діяльності у сфері права щонайменше п’ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою. Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги для при­значення на посаду судді.

Для суддів спеціалізованих судів відповідно до закону можуть бути встановлені інші вимоги щодо освіти та стажу професійної діяльності. Так, Суддя вищого спеціалізовано­го суду здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом, а також інші повноваження, визначені законом.

Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом.

Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, визначених законом.

Голову Верховного Суду обирає на посаду та звільняє з посади шляхом таємного голо­сування Пленум Верховного Суду в порядку, встановленому законом.

Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Держава забезпечує особисту безпеку судді та членів його сім’ї.

Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами Украї­ни. Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється. Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення об­винувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Суддя обіймає посаду безстроково.

Підставами для звільнення судді є:

1) неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я;

2) порушення суддею вимог щодо несумісності;

3) вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займа­ній посаді;

4) подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;

5) незгода на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя обіймає посаду;

6) порушення обов’язку підтвердити законність джерела походження майна.

Повноваження судді припиняються у разі:

1) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;

2) припинення громадянства України або набуття суддею громадянства іншої держави;

3) набрання законної сили рішенням суду про визнання судді безвісно відсутнім або оголошення померлим, визнання недієздатним або обмежено дієздатним;

4) смерті судді;

5) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді за вчинення ним зло­чину.

Згідно з п.16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, повно­важення суддів, призначених на посаду строком на п’ять років, припиняються із за­кінченням строку, на який їх було призначено. Такі судді можуть бути призначені на посаду судді в порядку, визначеному законом. Судді, які обрані суддями безстроко­во, продовжують здійснювати свої повноваження до звільнення або до припинення їх повноважень з підстав, визначених Конституцією України. Відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Консти­туції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання вста­новлюються законом. У випадках реорганізації чи ліквідації окремих судів, утворених до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», судді таких судів мають право подати заяву про відставку або за­яву про участь у конкурсі на іншу посаду судді в порядку, визначеному законом. Осо­бливості переведення судді на посаду в іншому суді можуть бути визначені законом. До впровадження нового адміністративно-територіального устрою України відповідно до змін до Конституції України щодо децентралізації влади, але не довше ніж до 31 грудня 2017 р., утворення, реорганізацію та ліквідацію судів здійснює Президент України на підставі та у порядку, що визначені законом. Упродовж двох років переведення судді з одного суду до іншого здійснює Президент України на підставі відповідного подання Вищої ради правосуддя.

8 квітня 2014 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про відновлення до­віри до судової влади в Україні», яким визначила правові та організаційні засади прове­дення спеціальної перевірки суддів (далі — перевірка суддів) як тимчасового посиленого заходу з використанням існуючих процедур розгляду питань про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посади у зв’язку з порушенням присяги з метою підвищення авторитету судової влади України та довіри громадян до судової гілки влади, відновлення законності і справедливості.

Метою перевірки суддів є:

1) утвердження верховенства права в суспільстві та законності у діяльності судів;

2) відновлення довіри до судової влади в Україні;

3) з’ясування фактів, що свідчать про порушення суддями присяги, наявність підстав для притягнення суддів до дисциплінарної або кримінальної відповідальності;

4) утвердження в діяльності суддів принципів незалежності та неупередженості.

Конституційно-правовий статус Вищої ради правосуддя. Стаття 131 Конституція України закріпила, що в Україні діє Вища рада правосуддя.

Основні її повноваження:

1) вносить подання про призначення судді на посаду;

2) ухвалює рішення стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несуміс­ності;

3) розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінар­ної відповідальності судді чи прокурора;

4) ухвалює рішення про звільнення судді з посади;

5) надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою;

6) ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя;

7) вживає заходів щодо забезпечення незалежності суддів;

8) ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до іншого;

9) здійснює інші повноваження, визначені цією Конституцією та законами України.

Вища рада правосуддя складається з двадцяти одного члена, з яких десятьох обирає з’їзд суддів України з числа суддів чи суддів у відставці, двох призначає Президент Украї­ни, двох обирає Верховна Рада України, двох обирає з’їзд адвокатів України, двох обирає всеукраїнська конференція прокурорів, двох обирає з’їзд представників юридичних ви­щих навчальних закладів та наукових установ.

Порядок обрання (призначення) на посади членів Вищої ради правосуддя визначаєть­ся законом.

До утворення Вищої ради правосуддя її повноваження здійснює Вища рада юстиції. Вища рада правосуддя утворюється шляхом реорганізації Вищої ради юстиції. До обрання (призна­чення) членів Вищої ради правосуддя цей орган діє у складі членів Вищої ради юстиції про­тягом строку їх повноважень, але які не можуть тривати довше ніж до ЗО квітня 2019 р.

Голова Верховного Суду входить до складу Вищої ради правосуддя за посадою. Строк по­вноважень обраних (призначених) членів Вищої ради правосуддя становить чотири роки. Одна й та ж особа не може обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль.

Член Вищої ради правосуддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади (крім посади Голови Верховного Суду), виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої.

Член Вищої ради правосуддя має належати до правничої професії та відповідати крите­рію політичної нейтральності.

Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги до члена Вищої ради правосуддя.

Вища рада правосуддя набуває повноважень за умови обрання (призначення) щонай­менше п’ятнадцяти її членів, серед яких більшість становлять судді.

Відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для за­безпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпе­чення судів.

Правоохоронні та контрольно-наглядові органи: система і компетенція. Аналіз чинного законодавства України та доктринальних підходів до поняття «правоохоронні органи» свідчить, що воно є одним із найбільш невизначених в українському правознавстві, вну­трішньо суперечливим і надмірним за обсягом. Як результат виникає конкурентність тер­мінів — «правоохоронні органи», «правозахисні органи», «органи кримінальної юстиції». До системи правоохоронних органів включають різні за своїм статусом та функціональ­ним призначенням органи, що унеможливлює чітко визначити цю систему, а тому й за­кріпити загальні засади її функціонування. Наприклад, віднесення до неї судових орга­нів, що іноді зустрічається в доктрині, термінологічно є допустимим, але недоцільним з огляду на особливе місце судової влади в правовій системі. Спроба поширити статус правоохоронних органів на прокуратуру та органи досудового розслідування ще більше ускладнює розуміння ситуації з визначенням їх особливостей (М. Афанасьєва).

Поняття «правоохоронні органи» набуло широкого вжитку після прийняття Консти­туції України 1996 р., ч. З ст. 17 якої поклала забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України на «відповідні військові формування та правоохоронні орга­ни держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом». Таким чином, конституційного значення надано такій функції правоохоронних органів, як забезпечен­ня державної безпеки і захисту, проте їх основна функція — забезпечення правопорядку в суспільстві та державі, захист прав і свобод людини від правопорушень — конституцій­ного закріплення взагалі не отримала. Змінами до Конституції України від 02.06.2016 р в текст Основного Закону впроваджено новий термін — «органи правопорядку», який застосовується поряд з дефініцією — «правоохоронні органи», що не сприяє правовій ви- значенності.

Не може допомогти з визначенням поняття правоохоронних органів і чинне законо­давство України. В одних випадках воно визначає правоохоронні органи шляхом їх кон­кретного переліку. Так, наприклад, у ст. 2 Закону України «Про державний захист пра­цівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р. до правоохоронних органів відносяться органи прокуратури, Національної поліції, служби безпеки, Військової служ­би правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, органи доходів і зборів, органи і установи виконан­ня покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохо­ронні функції. Але виникає питання про обґрунтованість віднесення до правоохоронних органів тих, які виконують контрольні чи правозастосовні функції. При цьому слід ак­центувати на тому, що «закритий» перелік правоохоронних органів у чинному законодав­стві України відсутній.

В інших випадках визначення поняття правоохоронного органу надається через роз­криття характеру здійснюваної ними функції. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави», правоохоронні органи — це державні органи, які відповідно до за­конодавства здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції. Згідно зі ст. 1 За­кону України «Про основи національної безпеки України», правоохоронні органи — це органи державної влади, на які Конституцією і законами України покладено здійснення правоохоронних функцій. Але навряд чи «здійснення правоохоронної функції» як крите­рій виділення правоохоронних органів може бути результативно застосований, оскільки такі функції в тій чи іншій мірі притаманні майже всім державним органам, насамперед, органам виконавчої влади (М. Афанасьєва).

Таким чином, ситуація, яка склалася на рівні закону із визначенням понятійного апа­рату та системи правоохоронних органів, а також їх функціонального призначення, не може сприяти подальшому здійсненню їх реформування, спрямованого на забезпечення ефективної та узгодженої діяльності цих органів. Вищеозначена проблема має комплек­сний характер, її розв’язання вимагає формування оновленої правової основи організації

і діяльності правоохоронних органів у державі, чіткого визначення їх системи, функціо­нального призначення та завдань.

Необхідно відмовитися в законодавчому та правозастосовному процесах від терміна «правоохоронні органи» і здійснити поділ цієї системи органів у залежності від їх кон­кретних функцій та призначення в механізмі охорони права, що й виступає критерієм для виокремлення їх певних класифікаційних груп. Зважаючи на це, пропонується виділяти:

1) органи правопорядку — на відміну від інших органів виконавчої влади, для них: (а) правоохоронна функція є основною і вони здійснюють повноваження, спрямовані на за­хист прав і свобод людини, національної та громадської безпеки, охорону правопорядку; (б) у зв’язку з цим ці органи мають право легального застосування примусу та (в) у своєму складі мають озброєні формування.

Вказані ознаки іманентні для таких органів і тому дозволяють виділити їх до окремої групи, до якої пропонується включити: органи внутрішніх справ, Службу безпеки Укра­їни, податкову міліцію Державної фіскальної служби (при збереженні її правового стату­су); органи боротьби з корупцією; органи військової служби правопорядку, пенітенціарну службу, прикордонну службу, управління державної охорони;

2) контрольно-наглядові органи виконавчої влади — до цієї системи доцільно віднести ті органи виконавчої влади, які наділені контрольними повноваженнями і здійснюють адміністративну юрисдикцію. До даної групи, зокрема, можуть бути віднесені державні інспекції, для яких правоохоронна функція є не основною, а допоміжною, оскільки їх основні повноваження спрямовані на здійснення контролю за додержанням законодав­ства у певній сфері державного управління (М. Афанасьева).

В якості прикладу розглянемо повноваження окремих правоохоронних органів.

Національне антикорупційне бюро України є державним правоохоронним органом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчи­ненню нових. Завданням Національного бюро є протидія кримінальним корупційним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на ви­конання функцій держави або місцевого самоврядування, та становлять загрозу націо­нальній безпеці. Діє на підставі Закону України від 14 жовтня 2014 р. «Про Національне антикорупційне бюро України».

Національне бюро утворюється Президентом України.

Основними принципами діяльності Національного бюро є:

1) верховенство права;

2) повага та дотримання прав і свобод людини і громадянина;

3) законність;

4) безсторонність та справедливість

5) незалежність Національного бюро та його працівників;

6) підконтрольність і підзвітність суспільству та визначеним законом державним орга­нам;

7) відкритість для демократичного цивільного контролю;

8) політична нейтральність і позапартійність;

9) взаємодія з іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, громадськими об’єднаннями.

Використання Національного бюро в партійних, групових чи особистих інтересах не допускається. Діяльність політичних партій у Національному бюро забороняється. Забо­роняється незаконне втручання державних органів, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, політичних партій, громадських об’єднань, інших фі­зичних або юридичних осіб у діяльність Національного бюро.

Будь-які письмові чи усні вказівки, вимоги, доручення тощо, спрямовані до Націо­нального бюро чи його працівників, які стосуються питань досудового розслідування у конкретному кримінальному провадженні і не передбачені Кримінальним процесуаль­ним кодексом України, є неправомірними та не підлягають виконанню. У разі отримання такої вказівки, вимоги, доручення тощо працівник Національного бюро невідкладно ін­формує про це в письмовій формі директора Національного бюро.

Національне бюро складається з центрального і територіальних управлінь.

Національне бюро є юридичною особою публічного права.

Для забезпечення виконання завдань Національного бюро його директор утворює сво­їм рішенням не більше семи територіальних управлінь Національного бюро, юрисдикція яких охоплює визначені в рішенні області України, Автономну Республіку Крим, міста Київ та Севастополь.

Директор Національного бюро, у випадку обґрунтованої необхідності, може утворю­вати своїм рішенням додаткові територіальні управління Національного бюро у межах області чи Автономної Республіки Крим.

Структура, штатна чисельність управлінь Національного бюро та положення про них затверджуються директором Національного бюро.

До структури управлінь Національного бюро можуть входити підрозділи детективів, що здійснюють оперативно-розшукові та слідчі дії, інформаційно-аналітичні, опера­тивно-технічні підрозділи, підрозділи, що здійснюють виявлення майна, яке може бути предметом конфіскації або спеціальної конфіскації, підрозділи швидкого реагування, за­безпечення безпеки учасників кримінального судочинства та забезпечення безпеки пра­цівників, представництва інтересів в іноземних юрисдикційних органах, експертні, фі­нансові, кадрові та інші підрозділи.

Директор Національного бюро може створювати своїм рішенням комісії у складі пра­цівників Національного бюро, прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, службових осіб інших державних органів, органів місцевого самоврядування, представ­ників громадських об’єднань. Такі комісії вивчають питання щодо порушення прав осіб, які співпрацюють з Національним бюро, та виносять рекомендації щодо усунення зазна­чених порушень. Рекомендації таких комісій є обов’язковими для розгляду державними органами, органами місцевого самоврядування.

Порядок діяльності комісій визначається директором Національного бюро.

Гранична чисельність центрального та територіальних управлінь Національного бюро становить 700 осіб, у тому числі не більше 200 осіб начальницького складу.

Керівництво діяльністю Національного бюро здійснює його директор, який призна­чається на посаду та звільняється з посади Президентом України в порядку, визначеному цим Законом.

Верховна Рада України за наявності підстав, за пропозицією не менш як третини на­родних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України може при­йняти рішення про звільнення директора Національного бюро з посади.

Національна поліція України — це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Діє на підставі Закону України «Про національ­ну поліцію» від 2 липня 2015 р.

Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через міністра внутрішніх справ України згідно із законом.

Завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: 1) забезпечення публічної безпеки і порядку; 2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держа­ви; 3) протидії злочинності; 4) надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

Принципи діяльності поліції: верховенство права дотримання прав і свобод людини; законність; відкритість та прозорість; політична нейтральність; взаємодія з населенням на засадах партнерства; безперервність.

Систему поліції складають: 1) центральний орган управління поліцією; 2) територіаль­ні органи поліції.

До складу апарату центрального органу управління поліції входять організаційно по­єднані структурні підрозділи, що забезпечують діяльність керівника поліції, а також ви­конання покладених на поліцію завдань.

У складі поліції функціонують: кримінальна поліція; патрульна поліція; органи досу- дового розслідування; поліція охорони; спеціальна поліція; поліція особливого призна­чення.

Конституційно-правовий статус прокуратури України. Функції і повноваження прокурату­ри України. Стаття 131- 1 Конституції України визначила конституційно-правовий статус прокуратури.

Прокуратура в Україні здійснює:

1) підтримання публічного обвинувачення в суді;

2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення від­повідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласни­ми та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку;

3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що ви­значені законом.

Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

14 жовтня 2014 р. прийнято Закон України «Про прокуратуру», який визначив право­ві засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здій­снення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.

Прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим За­коном, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і сво­бод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

На прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені Конституцією України.

Функції прокуратури України здійснюються виключно прокурорами. Делегування функцій прокуратури, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадо­вими особами не допускається.

Систему прокуратури України становлять:

1) Генеральна прокуратура України;

2) регіональні прокуратури;

3) місцеві прокуратури;

4) військові прокуратури;

5) Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

До військових прокуратур належать Головна військова прокуратура (на правах струк­турного підрозділу Генеральної прокуратури України), військові прокуратури регіонів (на правах регіональних), військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури (на правах місцевих), перелік яких визначається в Додатку до цього Закону.

У разі якщо в силу виключних обставин у певних адміністративно-територіальних одиницях не діють органи прокуратури України, які мають здійснювати там нагляд, за рішенням Генерального прокурора України виконання їх функцій може покладатися на військові прокуратури.

Утворення, реорганізація та ліквідація військових прокуратур, визначення їх статусу, компетенції, структури і штатів здійснюються Генеральним прокурором України.

Прокуратуру в Україні очолює Генеральний прокурор, якого призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Президент України.

Генеральний прокурор України має першого заступника та чотирьох заступників, а також заступника Генерального прокурора України — Головного військового прокурора. У структурі Генеральної прокуратури України утворюються департаменти та відділи.

Строк повноважень Генерального прокурора становить шість років. Одна й та ж особа не може обіймати посаду Генерального прокурора два строки поспіль.

Дострокове звільнення з посади Генерального прокурора здійснюється виключно у ви­падках і з підстав, визначених Конституцією та законом.

Згідно з пунктом 9 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України прокурату­ра продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію досудового розслідуван­ня до початку функціонування органів, яким законом будуть передані відповідні функції, а також функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримі­нальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з об­меженням особистої свободи громадян, — до набрання чинності законом про створення подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій.

Спеціалізована антикорупційна прокуратура. Наказом Генпрокурора України від 22 ве­ресня 2015 р. в структурі Генпрокуратури створена Спеціалізована антикорупційна про­куратура (на правах самостійного структурного підрозділу) у складі управління проце­суального керівництва, підтримки державного звинувачення і представництва в суді, а також двох відділів: аналітично-статистичного і документаційного забезпечення.

Структура и штатний розпис узгоджені з директором Національного антикорупційно- го бюро України.

Керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури — заступник Генерального прокурора України. Спеціалізована антикорупційна прокуратура буде здійснювати на­гляд за додержанням законів при проведенні досудового розслідування, яке буде змі­нюватися Національним антикорупційним бюро України. Крім того, Спеціалізована антикорупційна прокуратура буде підтримувати державне обвинувачення у відповідних формах і представляти інтереси громадянина або держави в суді у випадках, передбачених законом і пов’язаних із корупційними або пов’язаними з корупцією правопорушеннями.

Питання для самоконтролю

1. Конституційні принципи правосуддя та система судів України.

2. Які вимоги висуває законодавство до члена Вищої ради правосуддя?

3. Підстави для звільнення та припинення повноважень судді.

4. В чому полягає проблема визначення поняття та системи правоохоронних органів України?

Література

1. Про відновлення довіри до судової влади в Україні: Закон України від 8 квітня 2014 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2014. — № 23. — Ст. 870.

2. Про забезпечення права на справедливий суд: Закон України від 12 лютого 2015 р. // Голос України. — 2015. — 26 лютого. — № 35.

3. Про прокуратуру: Закон України від 14 жовтня 2014 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2014.

4. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 2 червня 2016 р. // Голос України. — 2016,— 16 липня.

5. Про Національне антикорупційне бюро України: Закон України від 14 жовтня 2014 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2014. — № 47. — Ст. 2051.

6. Про національну поліцію: Закон України від 2 липня 2015 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2015. — № 40-41. — Ст. 379.

7. Бринцев В. Прокурорський нагляд у системі контрольної влади: конституційні засади та проблеми здійснення в Україні / В. Бринцев // Право України. — 2008. — № 11. — С. 87-91.

8. Прилуцький С. Концептуальні підходи до реформування судової влади України / С. Прилуцький// Право України. — 2015. — № 11. — С. 106- 112.

9. Святоцька В. Адвокатура України у світлі євроінтеграційних прагнень / В. Святоцька // Право України. - 2015. - № 10. - С. 105- 112.

10. Селіванов А. О. Теорія і практика застосування конституційного права України /

A. О. Селіванов. — К.: Лотос, 2016. — 176 с.

11. Скомороха Л. Окремі питання професійних якостей судді в Україні / Л. Скомороха // Право України. - 2015. - № 11. - С. 113- 125.

12. Судоустрій України : підручник / С. В. Ківалов, Ю. Є. Полянський, М. В. Косюта,

B. В. Долежан; заред. С. В. Ківалова. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — 384с.