КОНСТИТУЦІЙНІ ФОРМИ НАРОДОВЛАДДЯ В УКРАЇНІ

Анотація. Розкрито сутність народовладдя, охарактеризовано засади та форми безпосеред­ньої та представницької демократії. Проаналізовано положення виборчого і референдного пра­ва та процесу.

Після вивчення теми студент повинен знати:

- поняття та сутність народовладдя;

- форми безпосередньої демократії;

- зміст представницької демократії та її форми;

- поняття референдуму та його види;

- поняття виборчого права та його принципи;

- характеристики видів виборчих систем;

- порядок організації та проведення виборів і референдумів;

- санкції за порушення виборчого законодавства.

Ключові поняття та терміни: народовладдя, народний суверенітет, безпосередня демократія, представницька демократія, референдум, вибори, виборці, виборче право, виборчий процес, виборча система, конституційно-правова відповідальність.

Поняття і сутність народовладдя. Український народ — носій суверенітету та єдине дже­рело влади в Україні. Народовладдя є засадничою ідеєю в історії людства, реалізація якої дозволила йому досягти сучасного рівня розвитку.

Народ як суверен має можливість ухвалювати остаточні й обов’язкові для виконання рішення. Ідея народного суверенітету була засадничою у концепції її основоположника Жан-Жака Руссо. Він виходив із ідеї рівності всіх людей, яка реалізується та набуваєть- ся шляхом укладення суспільного договору. Поряд із цим кожен індивід відмовляється від належних йому раніше прав. Двома основними ознаками народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо вважав невідчужуваність (на користь окремих осіб або органів) і неподіль­ність (між окремими частинами народу). Концепція Руссо стала «доктриною» періоду Ве­ликої французької революції.

Ідеї народного суверенітету (статики) та народовладдя (динаміки) є основоположними конституційними принципами сьогодення.

Стаття 1 Конституції проголошує Україну демократичною і правовою державою, а не може бути держава такою, «якщо реально не реалізується народовладдя» (О. Тодика); «першою й неодмінною умовою постання правової держави є визнання і гарантування народовладдя» (Р. Гринюк). Відповідно до статті 5 Конституції України, носієм сувере­нітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Дане конституційне поло­ження є керівним стосовно народовладдя.

Конституційний Суд України надавав офіційне тлумачення цьому положенню у сво­єму Рішенні від 5 жовтня 2005 р. № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом). Було розтлумачено, серед іншого, що «в Україні вся влада належить народові. Влада на­роду є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення»; «результати народного волевиявлення у визначених Конституцією та за­конами України формах безпосередньої демократії є обов’язковими».

Становлення та розвиток народовладдя на сучасному етапі державотворення в Україні й в інших державах є основоположним напрямом формування демократичної політич­ної системи. Декларація про державний суверенітет України, відігравши особливу роль у становленні правової політики суверенної держави Україна, присвятила окремий роз­діл народовладдю. Конституції постсоціалістичних держав закріплюють народовладдя як основоположний принцип конституційного ладу. Саме в ньому закладено засади право­вої політики держави щодо становлення та розвитку народовладдя.

Принцип народовладдя є фундаментальним у системі принципів конституційного ладу України. Його метою є сприяння реалізації інтересів і потреб у різних сферах життя суспільства, створення фундаменту для формування національного правового простору та конституційно-правової регламентації владних відносин усередині держави.

Для розуміння сутності та визначення поняття категорії «народовладдя» необхідно осмислити її складові - «влада» та «народ».

Єдине розуміння законотворцями та науковцями змісту терміна «влада» відсутнє, хоча дана категорія вживається в таких словосполученнях, як «державна влада», «законодавча, виконавча, судова влада», «публічна влада», «влада народу», «муніципальна влада» тощо. Поняття «влада» часто визначається філософами, соціологами, політологами, психолога­ми й науковцями інших суміжних дисциплін. Зокрема, дефініції термінопоняття «влада» в цих неюридичних дисциплінах містять у собі словосполучення «вплив», «воля», «інте­рес», «залежність», «відносини між людьми», «соціально-політична система», «самоорга­нізація людської спільноти» й інші неюридичні категорії.

У контексті розуміння категорії «народовладдя» владу можна визначити як передбачене правовою нормою право уповноваженого суб’єкта ухвалювати обов’язкові до виконання рішення у сфері управління публічними справами.

Що стосується суб’єктного аспекту народовладдя, то щодо єдиного розуміння консти­туційно-правової категорії «народ» єдності у науковій літературі також немає, незважа­ючи на те, що її визначення міститься в преамбулі Конституції України («Український народ — громадяни України усіх національностей»).

Юридична наука характеризується дуалізмом підходів до визначення явища народу в конституціоналізмі та міжнародному праві (Л. М. Шипілов). Це спричинює наявність двох розумінь народу: 1) міжнародно-правове', народ — певна спільнота, яка має право на самовизначення аж до створення власної держави; 2) конституційно-правове', народ ви­значається за критерієм громадянства (підданства) держави.

Народовладдя — принцип конституціоналізму, що позначає передбачене Конституцією та законами право народу ухвалювати обов’язкові до виконання рішення у сфері управ­ління публічними справами.

Конституційно-правові основи демократії. Безпосередня демократія: поняття, консти­туційна природа, форми. Стаття 5 Конституції України встановлює, що народ здійснює свою владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого само­врядування.

Безпосередня демократія — форма демократії, яка полягає у юридично значущому во­левиявленні народу без передання владних повноважень окремим органам або особам.

Відповідно до статті 69 Конституції України, народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії, тобто Конституція України не визначила вичерпне коло таких форм. Такими «іншими формами» безпосе­редньої (прямої) демократії є:

1) мирні зібрання. Відповідно до статті 39 Конституції України, громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про про­ведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого само­врядування. Окремою формою мирних зібрань є загальні збори громадян, передбачені у ст. 8 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», а також збори громадян за місцем проживання у місті Києві, передбачені ст. 8 Закону України «Про столицю Украї­ни — місто-герой Київ»;

2) політичні страйки, протести, голодування, пікетування, революції, які є результатом права народу на повстання. За своєю структурою вони є фактично сукупністю масових зібрань, об’єднаних спільною політичною метою. У новітній українській історії термін «революція» є особливо поширеним: ним позначають події 2- 17 жовтня 1990 р. («рево­люція на граніті»), літа — зими 1991 р. («оксамитова революція»), січня 2000 р. («оксами­това революція-2»), 22 листопада — початку грудня 2004 р. («помаранчева революція»), а також події кінця 2013 — початку 2014 р. («революція гідності»). Слід констатувати їх значущість, зокрема, для конституційного права, оскільки результатом «оксамитової ре­волюції» стало ухвалення Акта проголошення незалежності України, а «помаранчевої ре­волюції» та «революції гідності» — внесення змін до Конституції України;

3) народні та місцеві ініціативи.

4) краудсорсинг (англ. crowdsourcing, crowd — «натовп» і sourcing — «використання ре­сурсів»), який схожий із інститутом народної законодавчої ініціативи, але якщо у крауд­сорсингу певні повноваження (зокрема, і на створення конституції чи закону) делегу­ються народу, то сутність народної ініціативи полягає в тому, що громадяни, які зібрали встановлену законодавством відповідної держави кількість голосів виборців, можуть вимагати від законодавчого органу розгляду парламенту. Яскравим проявом інституту краудсорсингу стала розробка проекту Конституції народом Ісландії, який обрав 25 гро­мадян серед 522 дорослих, які не належали до жодної партії та яких рекомендували як мінімум 30 громадян. Вони он-лайн відбирали пропозиції, внесені користувачами со­ціальних мереж. Ця Конституційна рада працювала з квітня до липня 2011 р., предста­вивши готовий проект Конституції Ісландії, потім затверджений на консультативному референдумі;

5) електронні петиції (у тому числі муніципальні петиції), які є особливою формою ко­лективних звернень громадян. Відповідно до ст. 23- 1 Закону України «Про звернення громадян», громадяни можуть звернутися до Президента України, Верховної Ради Украї­ни, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування з електронними пети­ціями через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадсько­го об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції;

6) громадські слухання — зустрічі з депутатами відповідної ради та посадовими особами місцевого самоврядування, під час яких члени територіальної громади можуть заслухову­вати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, що належать до відання місцевого самоврядування (ст.

7) участь у відправленні правосуддя. Стаття 124 Конституції України закріплює, що на­род безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних. Стаття 127 Кон­ституції гарантує, що у визначених законом випадках правосуддя здійснюється за участю присяжних. Такі випадки визначаються, передусім, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (глава 3 розділу III) та Кримінальним процесуальним кодексом України (статті 31, 383-391).

Іншими формами безпосередньої демократії є плебісцити; народні та громадські обгово­рення; виявлення громадської думки; соціальні опитування; відкликання обраного пред­ставника; громадські експертизи; звернення громадян, їх об’єднань тощо.

Поняття та форми представницької демократії. Філософи Стародавньої Греції (Анакса­гор, Аристотель, Горгій, Демосфен, Перікл, Платон, Протагор) та Риму (зокрема, Цице­рон) вважали за необхідне народне представництво як одну із засад державного правлін­ня». Завершеного характеру явища безпосереднього та представницького народовладдя набули в епоху Просвітництва. Теоретичну основу становлення відповідних конституцій­них форм становили ідеї, запропоновані французькими мислителями у XVIII ст. У XIX­XX ст. представницьке народовладдя набуло переважного значення в найрозвиненіших державах.

Представницькою є форма демократії, яка ґрунтується на теорії народного представ­ництва та полягає у делегуванні народом частини належних йому прав органам, які оби­раються на регулярних вільних демократичних виборах і діють як представники інтер­есів Українського народу (органи первинного представництва), а також іншим органам публічної влади (органам вторинного представництва), які одержують повноваження від органів первинного представництва.

Найяскравішою й історично першою формою представницького народовладдя є пар­ламентаризм. В Україні основними властивостями парламенту є:

1) виборний орган — весь склад обирається Українським народом шляхом проведення прямих таємних загальних рівних виборів;

2) орган народного представництва — забезпечує виявлення, вираження та публічне обговорення інтересів різних соціальних груп населення держави, їх трансформацію у політичну волю та рішення Верховної Ради України народними депутатами України, які мають вільний мандат. Здійснення представницької функції парламенту опосередкова­не такими факторами, як багатопартійність, демократичне виборче право; територіальне представництво;

3) орган загальної компетенції, до відання якого належать усі питання, які потребують законодавчого врегулювання;

4) єдиний орган законодавчої влади, хоча виконує також установчу, фінансово-бю­джетну контрольну та інші функції;

5) загальнодержавний (загальнонаціональний) орган, повноваження якого поширю­ються на територію усієї держави;

6) колегіальний постійно діючий орган, члени якого працюють на професійній основі й обираються на посаду періодично, кожні 5 років;

7) однопалатний за своєю структурою (О. В. Олькіна).

До складових представницького народовладдя нечасто відносять інститут глави дер­жави, адже становлення теорії народного представництва поряд із парламентаризмом пов’язано із середньовічними монархіями, де не було глави держави, який би обирався. Щоправда, є і компромісний погляд: мандат виборного глави держави є представниць­ким, при цьому інститут виборного глави держави не є представницьким органом через неколегіальний характер цього органу (В. Шаповал).

Іноді окремою формою народовладдя називають і місцеве самоврядування (В. М. Ки­риченко, Ю. Р. Мірошниченко тощо), що спричинено й вищезгаданим формулюванням частини другої статті 5 Конституції України. Однак наведена у статті 5 Конституції Украї­ни норма «містить залишкові елементи стереотипів радянського періоду, коли повновлад­дя народу визначалося через повновладдя Рад і діяльність місцевих Рад деякими вченими трактувалось як «місце самоврядування» (А. Крусян). Такий підхід «можливий при полі­тологічному порівняльному аналізі проблеми, але в управлінському відношенні уявляєть­ся теоретичним спрощенням і веде до хибної орієнтації практики на пошук самоврядної максими як умови демократії, народовладдя, суверенітету народу» (М. Орзіх).

Якщо б місцеве самоврядування було формою народовладдя, то суб’єктом місцевого самоврядування визнавався б безпосередньо народ, тобто «громадяни України всіх наці­ональностей», що суперечить ст. 140 Конституції, яка визначає місцеве самоврядування як «право територіальної громади», а також ст. 1,2 Закону України «Про місцеве само­врядування». Члени територіальної громади є передусім жителями відповідної територі­альної одиниці, а не громадянами України. Крім того, предметом народовладдя є питан­ня загальнодержавного значення, а при їх вирішенні панує загальнонародний інтерес, у той час як предметом місцевого самоврядування є питання місцевого значення, при вирішенні яких превалює місцевий інтерес. Ще однією відмінністю є наявність у народу суверенітету та його відсутність у територіального колективу (громади).

Таким чином, враховуючи те, що місцеве самоврядування відрізняється від народо­владдя за критеріями суб’єкта, предмета, інтересу, наявності суверенітету та нормативних засад, місцеве самоврядування не є формою народовладдя.

Необхідно вказати на співвідношення представницького народовладдя з безпосереднім. їх синтез, поєднання, взаємопроникнення полягає в тому, що:

1) інститути безпосереднього народовладдя є джерелом, основою виникнення пред­ставницького народовладдя;

2) окремі інститути безпосереднього народовладдя можуть заміщувати інститути пред­ставницького народовладдя, виконувати їх роль в ухваленні рішень (наприклад, референ­дум є альтернативним парламентському засобом ухвалення законів);

3) шляхом реалізації певних інститутів безпосереднього народовладдя (референдум, петиції, збори) громадяни впливають на зміст, основні напрямки діяльності представ­ницьких органів влади;

4) окремі інститути безпосереднього народовладдя одночасно є складовою, інститута­ми представницького народовладдя (вибори, звіти, відкликання депутатів та ін.). Вони утворюють точки дотику, перехрещення безпосереднього та представницького народо­владдя (М. І. Ставнійчук).

Поняття і конституційно-правова регламентація референдумів. Види референдумів. По­рядок призначення, організації і проведення референдумів. Всесвітня історія становлення та розвитку референдумів надає змогу пересвідчитися в тому, що перший всеукраїнський референдум було проведено через понад половину тисячоліття після першого достеменно відомого зарубіжного референдуму у швейцарському кантоні Базель, що відбувся 1439 р. (на думку А. Дюнана — 1449 р.). Термін «референдум» походить від давньошвейцарського «ad’referendum» — «те, що має бути повідомлене».

Референдум є формою волевиявлення публічного колективу (народу або територіальної громади) стосовно значущих (зазвичай найсуттєвіших) для даного колективу політико- громадських проблем шляхом таємного голосування.

Рішення Конституційного Суду України у справі про прийняття Конституції та законів України на референдумі від 16 квітня 2008 р. закріплює, що конституційне регулювання референдумів в Україні зведене до приписів, якими визначаються: суб’єкти ініціювання проведення референдуму (народна ініціатива — ч. 2 ст. 72; Верховна Рада України — п. 2 ч. 1 ст. 85); суб’єкти, уповноважені призначати (проголошувати) референдум (Верховна Рада України — п. 2 ч. 1 ст. 85; Президент України — п. 6 ч. 1 ст. 106); вимога обов’язковості вирішення питання про зміну території України всеукраїнським референдумом (ст. 73); затвердження на всеукраїнському референдумі законопроекту про внесення змін до роз­ділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», ухваленого не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України (ч. 1 ст. 156); недопустимість проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (ст. 74).

Організація та порядок проведення референдумів, згідно з п. 20 ч. 1 ст. 92 Конститу­ції України, визначаються виключно законами України. Наразі ці питання регулюються законами України «Про всеукраїнський референдум» (визначає порядок призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму, організацію його підготовки, агітацію, голосування, встановлення підсумків, процедуру оскарження та правові наслідки все­українського референдуму), «Про Центральну виборчу комісію», «Про Державний ре­єстр виборців». Також правове забезпечення здійснюють рішення Конституційного Суду України: № З-рп/2000 від 27 березня 2000 р. (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою); № 6-рп/2008 від 16 квітня 2008 р. (справа про прийняття Консти­туції та законів України на референдумі); № 23-рп/2008 від 15 жовтня 2008 р. (справа про проголошення Президентом України всеукраїнського референдуму за народною ініціа­тивою) тощо.

Важливим джерелом також має бути практика Європейської комісії за демократію че­рез право (Венеційської комісії) — дорадчого органу Ради Європи (наприклад, СВЬ-АВ (2007)008 — Кодекс належної практики щодо референдумів, ухвалений Радою з демокра­тичних виборів 16 грудня 2006 р. та Венеційською комісією 16- 17 березня 2007 р.).

Референдуми можна класифікувати за такими критеріями:

за сутністю (походженням)', обов’язковий (якщо на необхідність проведення референ­думу прямо вказує законодавство); ініціативний (якщо законодавство передбачає можли­вість проведення референдуму);

за предметом', конституційний (про схвалення нової редакції Конституції України, внесення до неї змін, скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України); ратифікаційний (про зміну території держави); законодавчий (щодо ухвалення чи скасування закону або внесення змін до чинного за­кону); загальний (з будь-якого питання за винятком тих, щодо яких референдум не до­пускається);

за юридичними наслідками', імперативний (результати референдуму є загальнообов’яз­ковими); консультативний (результат референдуму має лише політичне значення);

за формою публічної влади (публічним колективом)', загальнодержавний (в Україні — все­український, є формою народного волевиявлення); місцевий (є формою волевиявлення територіальної громади). Право громадян на участь у місцевому референдумі закріплено, насамперед, у статтях 38, 69, 70, 92 та 143 Конституції України. Стаття 38 проголошує, що громадяни мають право брати участь у місцевих референдумах. Згідно зі статтею 143, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними орга­ни місцевого самоврядування забезпечують проведення місцевих референдумів та реалі­зацію їх результатів. Закон України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» був чинним до набрання чинності згаданим Законом України «Про всеукраїнський референ- дум». Таким чином, зараз проведення місцевих референдумів в Україні є ускладненим у зв’язку з відсутністю законодавчого регулювання.

Референдний процес складається з таких процедур:

1) призначення референдуму;

2) підготовка референдуму;

3) голосування;

4) підрахунок та визначення підсумків референдуму;

5) оприлюднення та введення у дію рішень, нормативно-правових актів, прийнятих референдумом.

Згідно зі статтею 14 Закону України «Про всеукраїнський референдум», суб’єктами іні­ціювання референдуму є Український народ і Верховна Рада України, а суб’єктами при­значення (проголошення) — Президент України та Верховна Рада України. Президент України за ініціативою Верховної Ради України призначає конституційний референдум щодо внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України; Верховна Рада України призначає ратифікаційний референдум щодо зміни території України; Президент Украї­ни проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Датою проведення є остання неділя п’ятдесятиденного строку від дня видання указу.

Оголошення про початок процесу всеукраїнського референдуму здійснює Центральна виборча комісія на своєму засіданні на наступний день після дня опублікування постано­ви Верховної Ради України про призначення всеукраїнського референдуму чи указу Пре­зидента України про призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму.

Всеукраїнський референдум проводиться в єдиному загальнодержавному окрузі ре­ферендуму, який включає в себе всю територію України та закордонний округ. Для про­ведення всеукраїнського референдуму Центральна виборча комісія утворює в єдиному загальнодержавному окрузі референдуму 225 територіальних округів з приблизно рівною кількістю громадян, які мають право голосу. Дільнична комісія референдуму утворюється відповідною окружною комісією референдуму.

Голосування проводиться в день голосування з восьмої до двадцятої години без пе­рерви. Підрахунок голосів учасників референдуму здійснюється після закінчення голо­сування і виключно членами дільничної комісії референдуму на її засіданні, яке прово­диться без перерви до закінчення підрахунку голосів. Пакети з виборчою документацією невідкладно після закінчення засідання дільничної комісії доставляються до окружної комісії референдуму, яка встановлює підсумки голосування у територіальному окрузі ре­ферендуму.

Центральна виборча комісія на своєму засіданні на підставі протоколів окружних ко­місій референдуму про підсумки голосування в межах відповідних територіальних округів референдуму та протоколу Центральної виборчої комісії про підсумки голосування у за­кордонному окрузі референдуму не пізніш як на десятий день з дня голосування вста­новлює результати всеукраїнського референдуму. Оприлюднення результатів всеукраїн­ського референдуму здійснюється Центральною виборчою комісією не пізніше ніж на третій день з дня офіційного оголошення Центральною виборчою комісією результатів всеукраїнського референдуму шляхом опублікування в газетах «Голос України» та «Уря­довий кур’єр» та оприлюднюються в інших засобах масової інформації.

Виборче право, виборчий процес, виборча система: поняття і принципи. Наразі виборче законодавство набуває особливого соціально-політичного статусу в сучасній державі і, як наслідок, цілком обґрунтовано претендує на самостійне призначення в публічно-право­вій системі України.

Поняття «виборче право» вживається в об’єктивному та суб’єктивному розуміннях.

Об’єктивне виборче право варто вважати підгалуззю в системі конституційного права України. Воно обіймає особливе місце в системі конституційного права України у зв’язку з тим, що, по-перше, більшою мірою (порівняно з іншими інститутами та підгалузями конституційного права) зазнає впливу норм та тенденцій міжнародного та європейського права; по-друге, значна частина його норм є полівалентними, тобто такими, що належать водночас до двох та більше галузей права; по-третє, переважна більшість норм виборчого права є процесуальними (В. В. Кравченко).

Об’єктивне виборче право можна визначити як підгалузь конституційного права, що яв­ляє собою систему взаємопов’язаних норм, субінститутів й інститутів, регулює відноси­ни, що складаються з приводу підготовки, організації, проведення та підбиття підсумків виборів, а також зачіпають міжвиборчий період (виборчі правовідносини), має специфіч­ні джерела, методи та принципи правового регулювання.

Суб’єктивним виборчим правом є можливість і реальна здатність особи вільно обирати (активне виборче право') і балотуватися (пасивне виборче право) до виборних органів пуб­лічної влади.

Принципами суб’єктивного виборчого права є: загальне виборче право; рівне виборче право; пряме виборче право; добровільність участі у виборах; таємне голосування. Не встановлені ст. 71 Конституцією, однак так само можуть вважатися принципами ви­борчого права в суб’єктивному розумінні принципи особистого й одноразового голо­сування.

Окремо слід виокремити встановлені у статтях 11 законів про вибори засади (прин­ципи) виборчого процесу, законність та заборона незаконного втручання будь-кого у цей процес; політичний плюралізм та багатопартійність; публічність та відкритість; рівність всіх суб’єктів виборчого процесу; свобода передвиборної агітації, рівні умови доступу суб’єктів передвиборної агітації до засобів масової інформації; неупередженість органів публічної влади, підприємств, закладів, установ і організацій, їх керівників, інших поса­дових і службових осіб до суб’єктів виборчого процесу.

Виборчим процесом є здійснення виборчих процедур суб’єктами виборчого процесу. Він включає такі етапи: утворення виборчих округів; висування та реєстрація суб’єктів ви­борчого процесу; утворення та формування складу виборчих комісій; проведення перед­виборної агітації; утворення спеціальних виборчих дільниць; складання списків вибор­ців, їх перевірка та уточнення; голосування удень виборів; підрахунок голосів виборців, встановлення підсумків голосування і результатів виборів та їх офіційне оголошення; припинення повноважень окружних та дільничних виборчих комісій. У разі необхідності виборчий процес може включати також етапи повторного голосування та встановлення підсумків повторного голосування.

Найбільш значущою та водночас найполітизованішою складовою виборчого права є виборча система, яку можна визначити як «політико-правовий інститут, який забезпечує реалізацію виборчих прав громадян, формування владних виборних органів та певний тип організації публічної влади через сукупність відносно самостійних, але взаємообу- мовлених та взаємодіючих у межах виборчого процесу, правових технологій балотування кандидатів на виборні посади, голосування виборців, встановлення результатів виборів» (М. Афанасьева).

Правове регулювання і порядок формування виборних органів держави і місцевого само­врядування. До джерел правового регулювання виборів належать:

Конституція України (розділ III, ст. ст. 5, 36, 38, 76, 85, 92, 103 тощо);

акти міжнародного права, права Ради Європи та права ОБСЄ (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права; Європейська кон­венція про захист прав людини та основоположних свобод та практика Європейського суду з прав людини;);

закони України («Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів України», «Про місцеві вибори», «Про Центральну виборчу комісію», «Про державний реєстр виборців» тощо);

рішення Конституційного Суду України (наприклад, рішення КСУ від ЗО січня 2002 р. № 2-рп/2002 (справа про виборчу заставу), рішення КСУ від 24 березня 2005 р. № З-рп/2005 (справа про вибори Президента України) тощо);

укази Президента України (наприклад, указ Президента України від 9 вересня 2015 р. № 538/2015 «Про забезпечення проведення демократичних, чесних і прозорих місцевих виборів 25 жовтня 2015 року»);

постанови Кабінету Міністрів України (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2015 р. № 687 «Питання оплати праці членів територіальних і діль­ничних виборчих комісій з місцевих виборів, нарахування та виплати одноразової грошо­вої винагороди»);

акти Центральної виборчої комісії (наприклад, постанова ЦВК від 20 жовтня 2016 р. № 450 «Про Календарний план основних організаційних заходів з підготовки та прове­дення перших виборів депутатів сільських, селищних, міських рад об’єднаних територі­альних громад і відповідних сільських, селищних, міських голів 18 грудня 2016 року»);

рекомендаційні нормативні акти — так звані акти «м’якого права» (Документ Копен­гагенської наради щодо людського виміру НБСЄ; Резолюція ОБСЄ № 216 від 1 червня 2006 р. про місцеві та регіональні вибори в Україні; Рекомендація ОБСЄ № 192 від 1 черв­ня 2006 р. про місцеві та регіональні вибори в Україні; Кодекс належної практики у ви­борчих справах, ухвалений Венеційською комісією Ради Європи 18- 19 жовтня 2002 р.; практика Венеційської комісії).

В Україні відсутній кодифікований акт, який би об’єднав більшість норм, що регулю­ють проведення різних видів виборів, незважаючи на наявні проекти Виборчого кодексу України (Кодексу України про вибори і референдуми). Через це регулювання виборів на­родних депутатів України, Президента України та місцевих виборів здійснюється окреми­ми законами.

За період незалежності в Україні фактично функціонувало шість законів про вибори народних депутатів й усі три основні види виборчих систем: мажоритарна (на виборах 1990 та 1994 рр.), пропорційна (2006 та 2007 рр.) та змішана (1998, 2002, 2012 та 2014 рр.). Але при цьому перед кожними виборами науковці й особливо політики активно обгово­рювали ідею пропорційної виборчої системи з відкритими списками. Сучасна система виборів народних депутатів України характеризується змішаною виборчою системою з ма­жоритарною системою відносної більшості та пропорційною виборчою формулою із за­критими партійними списками.

Відповідно до статті 76 Конституції України, народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має пра­во голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Строк по­вноважень Верховної Ради України становить п’ять років.

Стаття 77 встановлює, що чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Верховної Ради України, а позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повно­важень Верховної Ради України.

Виборчий процес чергових виборів депутатів розпочинається за дев’яносто днів до дня голосування. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу не пізніш як за дев’яносто один день до дня голосування.

Наступний вид виборів — вибори глави держави — відбувається у порядку, передба­ченому Законом України «Про вибори Президента України», чинним із 1999 р., але за цей час було ухвалено понад двадцять законів, які вносили до нього зміни. На виборах Президента України традиційно застосовують мажоритарну виборчу систему абсолютної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі.

Частина друга статті 103 визначає коло осіб, які мають пасивне виборче право: «Пре­зидентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою». При цьому положення щодо обов’язковості володін­ня державною мовою є формальною ознакою і не перевіряється.

Частина п’ята статті 103 Конституції України встановлює, що «чергові вибори Пре­зидента України проводяться в останню неділю березня п’ятого року повноважень Пре­зидента України».

Вибори до органів місцевого самоврядування відбуваються у порядку, передбаченому в ухваленому 2015 р. Законі України «Про місцеві вибори», відповідно до якого вибори депутатів Верховної Ради АРК, обласних, районних, міських, районних у містах рад про­водяться за пропорційною виборчою системою за закритими виборчими списками місцевих організацій політичних партій; право висування кандидатів у депутати перелічених вище місцевих рад реалізується виборцями у відповідних багатомандатних виборчих округах через місцеві організації партій. Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах. Вибо­ри міського (міст, кількість виборців у яких дорівнює або є більшою ніж 90 тисяч) голови проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості в єдиному одномандатно­му виборчому окрузі. Вибори старости, сільського, селищного, міського (міст, кількість виборців у яких є меншою ніж 90 тисяч) голови проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі.

Чергові місцеві вибори проводяться одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень рад, голів, старост, обраних на попередніх чер­гових місцевих виборах. Рішення про проведення чергових виборів депутатів обласних, районних, міських, районних у містах, сільських, селищних рад, сільських, селищних, міських голів, старост приймається Верховною Радою України. Чергові місцеві вибори призначаються не пізніше ніж за 90 днів до дня виборів, позачергові місцеві вибори при­значаються не пізніше ніж за 60 днів до дня виборів. Виборчий процес розпочинається за 50 днів до дня чергових, позачергових місцевих виборів.

Порядок підготовки, проведення й оголошення підсумків усіх видів виборів є доволі схожим, що зумовлює необхідність кодифікації й уніфікації виборчих процедур, не зу­мовлених відмінностями типів відповідних виборчих систем. Голосування проводиться в день голосування з восьмої до двадцятої години без перерви. Підрахунок голосів здійсню­ється після закінчення голосування дільничною виборчою комісією на її засіданні, яке проводиться без перерви до закінчення підрахунку голосів. Пакети з виборчою докумен­тацією невідкладно після закінчення засідання дільничної комісії доставляються до ви­борчої комісії вищого рівня (на загальнодержавних виборах — окружної; на місцевих — територіальної).

Стосовно загальнодержавних виборів Центральна виборча комісія на своєму засіданні на підставі протоколів окружних виборчих комісій про підсумки голосування у відповід­них територіальних виборчих округах та протоколу Центральної виборчої комісії про під­сумки голосування у загальнодержавному окрузі в межах закордонного округу не пізніш як на десятий (на виборах Президента України) або п’ятнадцятий (на виборах народних депутатів України) день з дня голосування встановлює результати виборів, про що скла­дає протокол. Сільська, селищна територіальна виборча комісія на своєму засіданні на підставі складеного нею протоколу про результати виборів депутатів у єдиному одноман­датному виборчому окрузі не пізніш як на п’ятий день з дня голосування, а виборча ко­місія АРК, обласна, районна, міська, районна у місті (у містах, де утворені районні у місті ради) територіальна виборча комісія — не пізніш як на десятий день з дня голосування — установлює результати відповідних місцевих виборів.

Центральна (стосовно загальнодержавних) або територіальна (стосовно місцевих ви­борів) виборча комісія не пізніш як на п’ятий день з дня встановлення результатів ви­борів офіційно оприлюднює результати виборів шляхом опублікування в газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр» або у відповідних місцевих друкованих засобах масової інформації.

Відповідальність за порушення виборчого законодавства. З метою запобігання (превен- ції) виборчим правопорушенням, зокрема, застосовується механізм притягнення винних у порушенні виборчого законодавства осіб до відповідальності, який би складався з нор­мативного, інституційного та динамічного елементів. Нормативним елементом є наяв­ність правових норм, на підставі яких встановлюється, що певне діяння є забороненим, за його вчинення передбачається конкретна санкція. Інституційний елемент передбачає на­явність конкретних органів або посадових осіб, які повинні виявляти правопорушення, притягати до відповідальності, розглядати скарги на рішення інших органів щодо притяг­нення до такої відповідальності тощо. Динамічний елемент полягає в наявності способів, засобів і процедур притягнення до відповідальності.

Основними видами відповідальності за виборчі правопорушення є кримінальна, ад­міністративна та конституційна. Кримінальна відповідальність передбачена розділом V Особливої частини Кримінального кодексу України «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» за перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у роботі виборчої комісії чи діяльності офіційно­го спостерігача (ст. 157); надання неправдивих відомостей до органу ведення Державно­го реєстру виборців або фальсифікація виборчих документів, підсумків голосування або відомостей Державного реєстру виборців (ст. 158); незаконне використання виборчого бюлетеня, голосування виборцем більше ніж один раз (ст. 158- 1); незаконне знищення виборчої документації (ст. 158-2); порушення таємниці голосування (ст. 159) тощо. Глава 15-А Кодексу України про адміністративні правопорушення «Адміністративні правопо­рушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений поря­док його забезпечення» передбачає адміністративну відповідальність.

Конституційно-правова відповідальність за порушення виборчого законодавства від­значається особливими учасниками (суб’єктами) притягнення до відповідальності, а та­кож особливими санкціями.

Переважно суб’єктом притягнення до конституційно-правової відповідальності є ви­борчі комісії всіх рівнів. Саме вони мають, зокрема, право застосовувати такі санкції:

1) оголосити попередження кандидатам;

2) скасувати рішення про реєстрацію кандидата;

3) достроково припинити повноваження виборчої комісії, яку вони утворили, та її чле­нів;

4) відмовити в реєстрації кандидата, офіційного спостерігача, довіреної особи, уповно­важеної особи, представника тощо;

5) позбавити кандидата, довірену особу, уповноважену особу, офіційного спостеріга­ча, представника засобів масової інформації права бути присутніми на засіданні виборчої комісії;

6) скасувати рішення виборчої комісії нижчого рівня, що суперечить законодавству України або ухвалене з перевищенням її повноважень;

7) визнати голосування на виборчій дільниці недійсним;

8) визнати голосування у виборчому окрузі недійсним (на місцевих виборах).

Адміністративні суди також можуть застосувати заходи конституційно-правової відпо­відальності у разі їх незастосування відповідними виборчими комісіями.

Питання для самоконтролю

1. Хто є автором ідеї народного суверенітету?

2. Що закріплено у ст. 5 Конституції України?

3. Які є форми безпосередньої демократії? Які з них передбачені в тексті Конституції України?

4. Що таке представницька демократія та які її форми?

5. Які ви знаєте класифікації референдумів?

6. Чому проведення місцевих референдумів в Україні з 2013 року є ускладненим?

7. Чим відрізняються об’єктивне та суб’єктивне виборче право?

8. Які ви знаєте етапи виборчого процесу?

9. Які виборчі системи застосовуються на місцевих виборах?

10. Які нормативні акти передбачають відповідальність за порушення виборчого законо­давства?

11. Чим відрізняється конституційна відповідальність від інших форм відповідальності?

Література

1. Афанасьєва М. В. Виборча інженерія в Україні : монографія [Електронний ресурс] / М. В. Афанасьєва ; МОН України, НУ «ОЮА». — Одеса : Юридична література, 2014. — 384 с. — Режим доступу: http://dspace.onua.edu.ua/handle/11300/1521

2. Афанасьєва М. В. Виборча система: поняття та сучасне розуміння [Електронний ре­сурс] / М. В. Афанасьєва // Юридичний вісник. — 2012. — № 1. — С. 21- 30. — Режим доступу: http://dspace.onua.edu.ua/handle/! 1300/653

3. Афанасьєва М. В. Конституційно-правове забезпечення виборчих технологій в Укра­їні : автореф. дис.... канд. юрид. наук : 12.00.02 [Електронний ресурс] / М. В. Афана­сьєва ; кер. роботи М. П. Орзіх ; НУ «ОЮА». — Одеса, 2004. — 20 с. — Режим доступу: http://dspace.onua.edu.ua/handle/11300/1796

4. Батан Ю. Д. Повстання як нетрадиційна форма народного волевиявлення в консти­туційному праві України: до постановки проблеми [Електронний ресурс] / Ю. Д. Ба­тан // Конституція як основа розвитку правової системи (УПІ Тодиківські читання) : збірник тез наукових доповідей і повідомлень Міжнародної наукової конференції молодих учених, аспірантів і студентів (м. Харків, 25-26 вересня 2015). - Харків : Права людини, 2015. - С. 101 - 103. — Режим доступу: https://drive.google.com/file/ 0/0В9ІЕВУе8Ь92_ХН1гОиі¥4е’УІ1Х28

5. Батан Ю. Д. Розмежування народовладдя та місцевого самоврядування: практичне значення / Ю. Д. Батан // Актуальні питання державотворення в Україні: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, 20 травня 2016): у 3 т. Т. 1. — Київ : ВПЦ «Київський університет», 2016. — С. 14- 15.

6. Батан Ю. Д. Щодо віднесення виборчого права до підгалузі конституційного права України / Ю. Д. Батан // Тенденції правового розвитку сучасної України : матеріа­ли Всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Одеса, 22 травня 2015 р.). — Херсон : Видавничий дім «Гельветика», 2015. - С. 135- 137.

7. Виборче право України : навч. посіб. / За ред. В. Ф. Погорілка, М. І. Ставнійчук. - Київ : Парламентське вид-во, 2003. — 383 с.

8. Ключковський Ю. Б. Виборчі системи та українське виборче законодавство : моно­графія [Електронний ресурс] / Ю. Б. Ключковський. — Київ : Час Друку, 2011. — 132 с. — Режим доступу: http://www.eli.org.ua/upload/Monography.pdf

9. Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики / за заг. ред. В. Ф. Погорілка. — Київ : Ін-т держави і права ім. В. М. Корець- кого, 2001. — 354 с.

10. Олькіна О. В. Сучасний парламентаризм в Україні / О. В. Олькіна // Проблеми сучас­ної конституціоналістики. Випуск 2: Конституційні перетворення в Україні: навч. по­сіб. / М. П. Орзіх, В. М. Шаповал, А. Р. Крусян [та ін.] ; за ред. М. П. Орзіха. — Київ : Юрінком Інтер, 2012. — С. 215-233.

11. Онігцук М. В. Співіснування та взаємодія безпосередньої демократії та представниць­кої демократії як головна парадигма сучасного конституціоналізму / М. В. Онігцук //Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2006. — № 11. — С. 5-16.

12. Погорілко В. Ф. Референдне право України : навч. посібник / В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко. — Київ : Ліра-К, 2006. — 366 с.

13. Погорілко В. Ф. Референдуми в Україні: історія та сучасність : монографія / В. Ф. По­горілко, В. Л. Федоренко. — Київ : Ін-т держави і права НАН України, 2000. — 248 с.

14. Про вибори народних депутатів України : Закон України від 17 листопада 2011 року // Відомості Верховної Ради України. — 2012. — № 10- 11. — Ст. 73.

15. Про вибори Президента України : Закон України від 5 березня 1999 року// Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 14. — Ст. 81.

16. Про всеукраїнський референдум : Закон України від 6 листопада 2012 року // Відо­мості Верховної Ради України. - 2013. — № 44-45. — Ст. 634.

17. Про Державний реєстр виборців : Закон України від 22 лютого 2007 року // Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 20. — Ст. 282.

18. Про місцеві вибори : Закон України від 14 липня 2015 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2015. - № 37-38. - Ст. 366.

19. Про Центральну виборчу комісію : Закон України від 30 червня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 36. — Ст. 448.

20. Ставнійчук М. І. Безпосередня та представницька демократія / М. І. Ставнійчук // Порівняльно-правові дослідження. — 2011. — № 1. — С. 157- 165.

21. Тодика О. Ю. Проблеми правової політики у сфері забезпечення народовладдя / О. Ю. Тодика // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2005. — № 4. — С. 5 - 13.

22. Шаповал В. Про сутнісні характеристики народного представництва [Електронний ресурс] / В. Шаповал, Т. Шаповал // Вісник Центральної виборчої комісії. — 2011. — № 2. — С. 45-47. — Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/visnyk/pdf/2011_2/visnik_ st_9.pdf.

23. Шипілов Л. М. Народовладдя як основа демократичної держави : монографія / Л. М. Шипілов. - Харків : ФІНИ, 2009. - 215 с.