§ 2. Конституційне закріплення політичної системи на сучасному етапі державотворення

Політична система - це цілісна й упорядкована сукупність державних і недержавних інститутів, відносин і принципів, що покладені в основу політич­ного життя конкретної країни і беруть участь у ньому.

Існує кілька різновидів класифікацій політичних систем, серед яких най­більш поширеним є поділ політичних систем за політичним режимом (демокра­тичний, авторитарний, тоталітарний) та за типом політичної культури (англо- американський, європейсько-континентальний, доіндустріальний).

У демократичних системах основним структурним принципом є плюра­лізм, а функціональним - рольова автономія. Тут присутня багатопартійність (нерідко партій налічується більше сотні, а в Японії з урахуванням найдрібніших - за тисячу), причому дозволяються партії політичної опозиції (у конституції Чехії, наприклад, закріплено принцип змагань), визнається розподіл влади (згідно з принципами стримувань та противаг та взаємодії гілок влади); діє кілька центрів прийняття рішень; визнається право прийняття рішень більшістю та охорона прав меншості, здійснюються основні права і свободи людини та громадянина; проголошений та реалізується принцип юридичної рівності; визнані та здійсню­ються ідеї демократичної, соціальної, правової, світської держави та законності, наявний політичний плюралізм; метод виборності є вирішальним у процесі фор­мування керівництва держави та різних політичних об'єднань; головними мето­дами вирішення конфліктів є компроміс та консенсус.

Більшість сучасних конституцій включають у конституційну формулу дер­жави такі найважливіші поняття, як: правова, соціальна, світська держава, на­родний і державний суверенітет. Наприклад, Основний Закон Німеччини, харак­теризуючи ФРН як правову державу, встановлює у ст. 1 обов'язковість закріпле­них у Конституції основних прав і свобод для законодавчої влади і правосуддя. Основні права є безпосередньо діючим правом. Конституція Франції встановила основний принцип республіки: «Правління народу з волі народу і для народу».

За авторитарної політичної системи принципи плюралізму та рольової автономії відіграють мінімальну роль та поширюються лише на невелику части­ну суспільства. Офіційної однопартійності немає, але дозволена діяльність лише певних політичних партій та організацій. Дозволені партії - це не політична опо­зиція, а керівні та лояльні проурядові партії.

В умовах такої політичної системи існують лише незначні елементи демо­кратії в текстах конституцій. Це - практично замкнута, напівзакрита система. Вибори, в цьому випадку, виконують, скоріше, роль прикриття фактичної приз- начуваності персонального складу виборних органів (Єгипет, Зімбабве, Сирія).

У тоталітарній політичній системі ліквідується навіть обмежений плю­ралізм, не існує рольової автономії ланок політичної системи. Для неї є характе­рним «одержавлення» однієї або декількох політичних партій, домінуюча роль держави в інституціональній підсистемі, всеохоплюючий владний контроль над усіма сферами суспільства, політичні вибори мають формальний характер (Пів­нічна Корея). У деяких країнах з релігійно-тоталітарною або тоталітарно-племін­ною системою партії забороняються взагалі (Кувейт, ОАЕ, Свазіленд тощо).

У тоталітарній політичній системі відбувається політизація всіх сфер життя - невиконання плану виробництва, розлади у сім'ї, знайомство з несанкціоновани­ми владою джерелами інформації ставлять людину поза законами цієї системи.

Англо-американський тип політичної системи склався в Австралії, Великій Британії, Канаді, США, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й політичні еліти толерантні одні до одних. Тут оптималь­но реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, чітко визначено їхні функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засо­бами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні і здатні до саморегулювання.

Для європейсько-континентального типу політичної системи притаман­на багатопартійна підсистема з 6-8 впливових політичних партій широкого ідео­логічного спектру - від ультралівих (комуністичних) до правих (націонал- демократичних). Європейсько-континентальна політична система вважається системою «старої демократії».

Для політичної системи доіндустріального типу, тобто для країн, що роз­виваються у напрямку від колоніального до індустріального суспільства, харак­терна нестабільна внутрішньополітична ситуація; перманентна боротьба соціа­льних сил усередині держави; значна роль недержавних інституцій, наприклад професійних союзів (у Мексиці, зокрема, останні мають право найму і звільнення робітників, внески збираються у зобов'язальному порядку, кошти профспілок витрачаються безконтрольно, а вибори керівників проводяться за «зачиненими дверима», профспілки десятки років поспіль контролюють робітничий рух); прос­тежується втручання силових структур у політичні процеси; партійна система - деформована тощо.

В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався зі створення нової політичної систе­ми. За роки своєї незалежності Українська держава пройшла складний конститу­ційний процес - від Декларації про Державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), укладення Конституційного договору між Президентом України і Верхо­вною Радою України (8 червня 1995 р.) до прийняття 28 червня 1996 р. Консти­туції України. Основний Закон держави визначив засади формування і розвитку політичної системи, закріпив функції її окремих елементів, розкрив зміст та осо­бливості діяльності держави у політичній системі.

Варто зазначити, що на початковому етапі Україна прагнула створити со­ціально-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Наблизила­ся до професійного парламенту Верховна Рада України, введено інститут пре­зидентства, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади і, зрештою, до кризи влади в цілому, яка вияви­лась у граничній неефективності всіх владних структур, неузгодженості і супереч­ливості їх дій, протистоянні місцевих рад і виконавчих органів, втрати авторитету влади у населення.

Кризові явища, з якими стикається Україна, значною мірою пояснюються браком професійно підготовлених до управлінської діяльності авторитетних політичних лідерів.

Україна, відповідно до ст. 1 Конституції, є суверенною і незалежною, демо­кратичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Саме ці норми визнача­ють ключові параметри сучасної політичної системи України.

У демократичному суспільстві політичне життя здебільшого зосереджене у державних інституціях, але у ньому також беруть участь і інститути недержавні, наприклад політичні партії, підприємницькі структури, засоби масової інформації тощо. Останні мають бути певним чином визнані й повинні набути офіційного статусу. Інші - неінституційні організації і угруповання - до політичної системи не входять, хоча нерідко (особливо за авторитарних режимів) вплив на політичне життя чинять.

Структурними елементами політичної системи є: а) держава в особі всіх трьох гілок влади зверху донизу; б) політичні партії, підприємницькі структу­ри, профспілки, різноманітні асоціації (антивоєнні, екологічні, громадської дум­ки); в) засоби масової інформації (так звана четверта гілка влади); г) церква. Усі згадані інститути утворюють механізм здійснення політичної влади, дають уяв­лення про структуру політичної організації суспільства.

Основним елементом політичної системи є держава, якій належить особ­ливе місце в політичному житті суспільства. Саме держава є головним носієм політичної влади, головним знаряддям реалізації класових інтересів, головним суб'єктом і водночас головним об'єктом політичної діяльності та політичних відносин у суспільстві. Таке місце держави у політичній системі суспільства зумовлюється тим, що лише вона:

- виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населен­ня країни через представницький вищий орган законодавчої влади;

- є уособленням суверенітету народу (нації), результатом реалізації права народу на самовизначення;

- здатна забезпечити і захистити основні права всіх людей, які перебува­ють на її території;

- покликана задовольняти загальносоціальні потреби, вирішувати загаль­носуспільні справи, виконувати загальносоціальні функції даного суспільства;

- має у своєму розпорядженні апарат, необхідний для виконання держав­них функцій;

- встановлює загальнообов'язкові для всіх суб'єктів суспільного життя правила поведінки - юридичні норми;

- володіє владою суверенною, тобто верховною, самостійною і формально незалежною.

Лише держава як головний інститут влади володіє правом на суверенність, тобто верховенство всередині країни, та на зовнішню незалежність. Таке стано­вище державної влади в суспільстві випливає, по-перше, з того, що вона володіє таким засобом охорони влади, як державний апарат і, по-друге, реалізує свою волю в нормах права. Специфічна ознака державної влади виявляється в існу­ванні спеціальних державних службовців, у функціонуванні армії, адміністрації, судів, служби безпеки тощо.

Держава - це всеосяжна організація в суспільстві і його офіційний пред­ставник. Саме держава володіє виключним правом на нав'язування своєї волі за допомогою апарату примусу - армії, поліції, служби безпеки тощо. Якщо влада неефективно використовує легітимний примус, то це може за певних умов приз­вести до неконтрольованого поширення насильницьких дій, що стане загрозою державній безпеці.

У суспільному житті держава володіє цілою низкою виключних прав, що притаманні саме їй. Лише вона володіє правом на видання законів, які регулю­ють суспільне життя та мають загальнообов'язковий характер. Водночас у демо­кратичному суспільстві це право належить і народу, який може його реалізувати, наприклад, через законодавчу ініціативу або загальнонаціональний референ­дум. Виключним правом держави є право на стягнення податків. Держава також здійснює фінансову й зовнішньополітичну діяльність, вирішує питання війни і миру тощо.

Останнім часом дедалі більшої ваги у політичному житті держави і суспіль­ства набирають громадські організації, профспілки, об'єднання підприємців і роботодавців, різноманітні асоціації тощо.

Громадська організація - це добровільне об’єднання людей, яке ство­рене для здійснення та захисту ними своїх прав і свобод, задоволення соціаль­них, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів і функціонує на засадах рівності та самоврядності.

Ці організації можна було б назвати неполітичними організаціями громадян.

Залежно від характеру потреб, для задоволення яких утворюються гро­мадські організації, розрізняють: організації для участі громадян у виробництві або у суспільному житті (профспілки, асоціації адвокатів тощо); організації для задоволення власних потреб (спілка книголюбів, товариство мисливців та риба­лок, спортивна асоціація тощо).

Право і можливість громадян утворювати громадські формування закріп­лені конституціями цілої низки держав. Наприклад, у ст. 22 Конституції Іспанії визнається право на створення асоціацій, тобто громадських організацій, які можуть задовольняти різні інтереси громадян. У тій самій Конституції Іспанії закріплено право громадян на утворення політичних партій і діяльність профспі­лок. Окремо виділені асоціації, оскільки партії і профспілки визначаються як найзначніші громадські формування. Передбачається, що громадяни для задо­волення своїх інтересів можуть утворювати такі організації.

Дуже чітко сформульовано право громадян на об'єднання у громадські фор­мування у Конституції Греції 1975 р., ст. 12 якої закріплює право грецьких грома­дян утворювати спілки та об'єднання, що не мають за мету отримання прибутку і дотримуються при цьому законів держави. Для здійснення такого права законами не передбачено якогось попереднього дозволу. Тобто встановлено реєстрацій­ний, а не дозвільний (як в інших країнах), порядок утворення таких об'єднань.

Наймасовіші громадські організації - це професійні спілки. Профспілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом професійної діяльності, та утверджуються без попередньо­го дозволу на основі вільного вибору їхніх членів. Усі профспілки мають рівні права. Вони діють відповідно до статутів, які вони приймають, і не підлягають реєстрації у державних органах.

Організації промисловців, торговців і профспілкові (професійні) організації - це не комерційні та не призначені для отримання прибутку союзи. Головне їх завдання - координація роботи, універсальний і спеціалізований захист та пред­ставлення інтересів їх членів у інших організаціях. Тобто це організації, що об'єднують реальних конкурентів і супротивників у сфері бізнесу, які виступають як єдине ціле. Організації, що, зазвичай, конкурують між собою, об'єднуються в загальну гільдію, асоціацію, союз і разом відстоюють власні інтереси у боротьбі з конкурентами з інших країн та з державними урядовцями тощо.

У тоталітарних державах громадські організації часто виступають у ролі ширми, що маскує недемократичну сутність цих держав. У таких умовах громад­ські організації є фіктивними. У Румунії за часів диктатора Н. Чаушеску його родичі очолювали всі громадські організації, що функціонували у країні (дружина очолювала жіночу організацію, син - молодіжну, брат - організацію сприяння армії, авіації і флоту тощо). В умовах тоталітарної держави діяльність громадсь­ких організацій є фіктивною, а тому вони не можуть вважатися самостійними й самодостатніми суб'єктами політичної системи держави.

Невід'ємною частиною політичної системи сучасного демократичного сус­пільства є політичні партії - політичні громадські формування, що ведуть бо­ротьбу за владу або за беруть участь у її здійсненні. Політичні партії є виразни­ками політичних курсів, що конкурують один з одним, виразниками інтересів, потреб і цілей певних соціальних груп, сполучною ланкою між громадянським суспільством і державою. Завдання партій - перетворити безліч приватних інте­ресів окремих громадян, соціальних прошарків, зацікавлених груп у їх сукупний політичний інтерес.

У сучасній Україні ідеї політичного плюралізму і багатопартійна політична система одержали своє закріплення на конституційному рівні, що виражається насамперед у визнанні права громадян на об'єднання в політичні партії і громад­ські організації, організації суспільного життя на принципах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Політичні партії в Україні сприяють формуван­ню й вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Крім Кон­ституції, статус політичних партій в Україні визначається Законом України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р. Так, відповідно до ст. 2 цього закону політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єд­нання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспіль­ного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню полі­тичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Політичні партії в Україні створюються та діють тільки із всеукраїнським статусом; є рівними перед законом; діяльність політичної партії може здійснюва­тися лише після її реєстрації. Не допускається діяльність незареєстрованих політичних партій.

Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відпо­відно до Конституції України має право голосу на виборах.

Членами політичних партій не можуть бути:

1) судді;

2) прокурори;

3) поліцейські;

4) співробітники Служби безпеки України;

5) військовослужбовці;

6) працівники органів доходів і зборів;

7) персонал Державної кримінально-виконавчої служби України;

8) працівники Національного антикорупційного бюро України;

9) державні службовці у випадках, передбачених Законом України «Про державну службу»;

10) члени Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.

Членство в політичних партіях України носить індивідуальний характер.

За допомогою політичної партії найбільш суттєві первинні потреби пере­творюються на інтерес соціальних верств, а за умови оволодіння політичною партією державною владою - на загальний політичний інтерес.

Якщо політична партія не виражає соціального чи іншого суттєвого групо­вого інтересу, тобто не має соціальної бази, вона втілює свої вузькопартійні інте­реси і неминуче приречена на поразку. Через партії та виборчі системи форма­лізується участь громадян у політичному житті. Партії беруть активну участь у функціонуванні механізму політичної влади або впливають на нього. Важливою ознакою діяльності партій є їхній ідеологічний вплив на населення, значна роль у формуванні політичної свідомості та культури. Суттєвою є роль політичних пар­тій у становленні демократичних інститутів.

У сучасному інформаційному просторі активним і самостійним елементом політичної системи суспільства є засоби масової інформації, які в демократичних країнах неабияк впливають на політичне життя суспільства і держави, особливо у передвиборчий період. ЗМІ іноді називають «четвертою владою», маючи на увазі три інші, так би мовити традиційні - законодавчу, виконавчу і судову. Полі­тична роль засобів масової інформації обумовлена, перш за все, тим, що вони є своєрідним «підприємством» з виробництва політичної інформації, формують громадську думку, впливають на всі політичні процеси, сприяють політичній освіті широких верств населення.

У відкритому суспільстві існує плюралізм думок, ідей і поглядів, ЗМІ ж ви­ражають інтереси різних політичних сил, а їх діяльність залежить від багатьох соціально-політичних чинників. У демократичних відкритих суспільствах ЗМІ діють в умовах послабленого державного контролю. Вони мають набагато ширші можливості незалежного висвітлення проблем політики і влади, здійснення контролю за діями держави та впливових недержавних інститутів.

Засоби масової інформації забезпечують представникам різних суспільних груп можливість публічно виражати свої думки, знаходити та об'єднувати одно­думців, чітко формулювати та представляти в громадській думці свої інтереси. Без преси, телебачення, радіомовлення жоден громадянин не може правильно зорієнтуватися у політичних процесах, визначити свою політичну орієнтацію, приймати відповідальні рішення. Наявність демократично організованих ЗМІ, здатних об'єктивно висвітлювати політичні події, - одна із найважливіших гаран­тій стабільності демократичної держави. Проте історичний досвід свідчить, що ЗМІ можуть служити різним, не лише демократичним, політичним цілям: як роз­вивати у людей прагнення свободи, соціальної справедливості, допомагати їм у компетентній участі в політиці, так і духовно закріпачувати, дезінформувати, залякування населення, сіяти недовіру і страх.

З виникненням у масштабах світового співтовариства інформаційного сус­пільства ЗМІ з інструмента впливу на громадську думку перетворюються на інструмент цілеспрямованого її формування. Будучи інформаційною владою, вони здатні створювати або скидати з п'єдесталів кумирів, тлумачити події у вигідному для певних політичних сил світлі, впливати на психологію мас і окре­мих людей. Тенденція зростання ролі ЗМІ в політичних процесах стає все відчу­тнішою, а доступ до ЗМІ й можливість вільно оприлюднювати власну думку є однією з основних ознак демократичності суспільного устрою.

Ще одним суб'єктом політичної системи сучасної держави виступають ре­лігійні організації. На перший погляд, може здатися, що релігійні організації, насамперед церква, стоять осторонь від політики, проте це далеко не так. Вже здавна різні релігійні групи займали і прагнули займати провідне місце в управ­лінні справами суспільства і держави. На сучасному етапі відбувається секуля­ризація суспільства. Однак не лише церква прагне впливати на владу, сама влада, навпаки, бажає заручитися підтримкою релігійних громад, тому що релігія була і залишається потужним духовно-моральним важелем впливу на людей. Необхідно також відзначити, що, навпаки, антирелігійне суспільство втрачає згуртованість, моральне саморегулювання і переживає духовний занепад, що веде до глобальних і серйозних катаклізмів. Тому держава не повинна залиша­тися осторонь від релігійного виховання громадян, що сприяє внутрішній єдності етносу, підвищенню його духовно-морального самопочуття, патріотизму, збіль­шенню толерантності до подій державного життя і, звичайно ж, передбачуванос­ті і стабільності правомірної поведінки громадян.