§ 3. Конституційне закріплення економічної системи сучасної держави

Економічна система являє собою сукупність відносин, що визначають спосіб виробництва матеріального життя суспільства; до неї належать відносини власності та такі відносини, що виникають на їх основі щодо виро­бництва, обміну, виробничого розподілу та споживання матеріальних і духов­них благ.

Конституційна регламентація у сфері економічної організації суспільного життя в різних країнах неоднакова як за формою, так і за обсягом. У літературі це пов'язують, насамперед, з тим, яка модель економіки застосовується в дер­жаві. Наразі у світі виокремлюють дві основні моделі економіки: ринкову (лібера­льну) і планово-регульовану (одержавлену). Хоча відмінності між ними поступо­во нівелюються, в конституціях іноді згадуються складові компоненти тієї чи іншої моделі.

Для ринкової економіки характерними є свобода і рівноправність форм власності, свобода підприємницької діяльності (приватної ініціативи), свобода договору, змагальність і конкуренція тощо. В одержавленій моделі діють проти­лежні положення. У деяких випадках це знаходить відображення у текстах кон­ституцій. Так, за ст. 17, 19 Конституції Болгарії елементами ринкової економіки: свобода і рівноправність форм власності (приватна і суспільна), вільна госпо­дарська ініціатива (однакові правові умови), заборона монополізму, недобросо­вісної конкуренції та захист прав споживача, створення умов для кооперативних та інших форм об'єднання громадян і юридичних осіб для досягнення господар­ських і соціальних результатів. Загальновизнані елементи ринкової економіки зафіксовані і в п. 1 ст. 126 Конституції Молдови.

У новітніх конституціях фіксуються положення не просто про ринкову еко­номіку (в старих конституціях цього словосполучення взагалі не було, вони уникали регулювання таких питань), а про «соціальну ринкову економіку» (ст. 58 Конституції Перу 1993 р.), «соціальне ринкове господарство, яке спирається на свободу господарської діяльності, приватну власність, а також на діалог та спів­робітництво соціальних партнерів» (ст.

Інші формулювання вживаються в конституціях країн тоталітарного соціалі­зму (наприклад, КНДР, Куба), де застосовується модель одержавленої економі­ки. Так, Конституція КНДр 1972 р. установлює державне керівництво економікою та соціалістичний уклад господарювання. Цьому укладові господарства відпові­дають дві форми власності - державна і кооперативна, яким належать засоби виробництва. Виключною власністю держави, як установлено в конституційних нормах, є природні багатства країни, найважливіші заводи і підприємства, порти, банки, транспорт і засоби зв'язку (ст. 19). Державна власність відіграє провідну роль у розвитку економіки КНДР. Поряд із державною значна роль відводиться кооперативній власності. «Держава, - вказується в конституції, - охороняє коопе­ративну власність законом» (ст. 20). Згідно з Конституцією КНДР, народне гос­подарство розвивається на основі його систематичного планування (ст. 31).

До конституцій деяких держав включені положення про планування (про­грамування) економіки, про роль трудящих і профспілок в управлінні економікою: про соціальну справедливість у розподілі суспільного продукту тощо (найбільш докладно ці питання регламентуються в основних законах Бразилії, Іспанії, Перу, Португалії та деяких інших).

Конституції окремих держав світу містять перелік принципів економічної організації суспільства. У ст. І70 Конституції Бразилії фіксуються такі принципи: національний суверенітет, приватна власність, соціальна функція власності, вільна конкуренція, захист споживача, захист навколишнього середовища, ско­рочення регіональної та соціальної нерівності, прагнення до повної зайнятості, сприяння бразильським підприємствам національного капіталу. Конституція вважає дотримання цих принципів необхідним для забезпечення усім гідного існування відповідно до вимог соціальної справедливості.

До конституційних положень, пов'язаних із регламентацією підвалин еко­номічної організації суспільства, належать проголошені в більшості конституцій новітнього часу принципи державної політики у цій сфері.

Загальною ознакою новітніх основних законів, прийнятих у 90-ті роки XX ст., є більш широкий обсяг регламентації економічної основи суспільства. Практично в усіх конституціях визначене коло головних об'єктів державної влас­ності та зафіксовані основи режиму їх використання, а також задекларовані принципи державного регулювання економічної діяльності. У багатьох конститу­ціях регламентації засад економічної організації суспільства присвячено спеціа­льні розділи. В конституції Італії, наприклад, це розділ «Економічні відносини»; Португалії - «Економічні права та обов'язки»; Македонії - «Основи економічних відносин»; Узбекистану - «Економічні основи суспільства» тощо. Із основних законів соціалістичних країн на увагу заслуговує Конституція В'єтнаму 1992 р., у якій є спеціальний розділ під назвою «Економічна система».

Базовим елементом економічної системи суспільства є відносини власнос­ті. Це формулювання знайшло своє відображення у багатьох конституціях, прийнятих у ХУІІІ-ХІХ ст. У науковій літературі виділяються такі аспекти регла­ментації власності в конституціях зарубіжних країн:

а) закріплення статусу власності без вказівки її форми. Наприклад, ч. 1 ст. 14 Основного Закону ФРН проголошує: «Власність і право успадкування гарантуються». «Право власності не повинно порушуватися», - вказано у ст. 29 Конституції Японії.

Відсутність в основних законах вказівок на форму власності передбачає рівні можливості для різних форм власності, можливість вибору оптимальних, як з точки зору індивіда, так і суспільства форм господарювання;

б) у переважній більшості сучасних конституцій передбачена можливість відчуження власності у суспільних інтересах. «У передбачених законом випадках приватна власність може бути відчужена у суспільних інтересах за умов винаго­роди за втрати», - закріплено в ст. 42 Конституції Італії.

Правовий режим захисту окремих форм власності в конституціях зарубіж­них країн також різниться. Так, у ст. 6 Конституції Казахстану 1995 р. державна і приватна власність захищаються однаково, жодна форма власності не володіє перевагами за ст. 29 Конституції Азербайджану 1995 р. Водночас Конституція Італії у ст. 42, визнаючи, що власність може бути державною або приватною, і що економічні блага належать державі, товариствам або приватним особам, все ж віддає перевагу приватній власності, яка «визнається і гарантується законом». Конституція Перу 1993 р. встановлює, що покарання подвоюється, якщо чинов­ник посягатиме на державну власність (ст. 41);

в) у сучасних зарубіжних конституціях нерідко можна зустріти переліки об'єктів різних форм власності, але найчастіше - публічної. У найбільш загальній формі це зроблено у ст. 43 Конституції Італії, яка припускає можливість публічної власності «на певні підприємства або категорії підприємств, які належать до основних публічних служб, або до джерел енергії, або монополій, які експлуату­ють природні ресурси і становлять предмет важливих суспільних інтересів».

У сучасних конституціях країн із соціально орієнтованою економікою міс­тяться положення про можливість перетворення приватної власності у публічну шляхом націоналізації та аграрної реформи (наприклад, Італії, Португалії).

Конституційне регулювання засад економічної системи сучасного суспільс­тва неодмінно включає питання управління економікою. Регулювання цих питань здійснюється неоднаковими способами і в різному обсязі: від установлення монополії держави у певних сферах економіки (конституції Болгарії, Індії та ін.) до практично цілковитого саморегулювання, свободи підприємницької діяльнос­ті, приватної ініціативи тощо. Разом із тим після другої світової війни у конститу­ціях окремих країн (наприклад, Бразилії, Іспанії, Італії) з'явилися норми про можливість програмування та планування економіки.

Невід'ємною складовою частиною конституційного регулювання засад економічної системи є норми про роль праці в суспільстві. У тому чи іншому формулюванні такі норми є в конституціях Бразилії, Греції, Індії, Іспанії, Італії, Португалії, Шрі-Ланки. Водночас до конституцій нерідко вводяться положення про працю як право й обов'язок громадян (ст. 27 Конституції Мадагаскару 1992 р.), про участь трудящих у визначенні умов праці (ст. 18 Конституції Гвінеї 1990 р.), про заборону експлуатації (Бангладеш, Індія).

Формою регламентації економічних відносин суспільства є закріплення в конституціях майже усіх країн приписів, які стосуються державного бюджету. Такі норми регулюють порядок прийняття державного бюджету, запровадження загальнодержавних і місцевих податків. До питань фінансової системи належать іноді й ті статті конституцій, які стосуються пенсійного забезпечення, державної допомоги з безробіття тощо. Чи не найдокладніше ці питання регламентуються в основних законах ФРН, Швеції та деяких інших країн.

Суб’єктами економічної системи є індивід, колектив, держава, виробник, посередник, споживач, фізичні та юридичні особи, виробничі та інші підприємст­ва, банки, біржі та інші економічні суб'єкти.

Наразі можна виокремити наступні основні типи економічних систем:

1) система вільного або «чистого» ринку;

2) система змішаної економіки (сучасна ринкова економіка);

3) командно-адміністративна система або централізовано-планова економіка;

4) традиційна система.

Система вільного або «чистого ринку» - це така економічна система, яка характеризується мінімальним втручанням держави в регулювання економічних процесів, залишаючи їх на відкуп ринковим відносинам. Така система в розвине­них країнах світу існувала з другої половини XVIII ст. до кінця XIX - початку XX ст.

Для неї властиві такі ознаки, як:

1) приватна власність на економічні ресурси - капітал, землю, корисні ко­палини тощо;

2) вільне підприємництво, яке передбачало функціонування економічної системи на принципах максимальної економічної свободи для суб'єктів госпо­дарської діяльності та мінімального державного втручання;

3) особистий інтерес. Економічні суб'єкти вирішували свої проблеми згід­но зі своїми економічними інтересами. Кожен прагнув одержати максимальний дохід: підприємець - прибуток, робітник - зарплату, землевласник - орендну плату, банкір - відсоток;

4) ринковий механізм як основний засіб регулювання, який включає по­пит, пропозицію, ціну і конкуренцію та примушує виробника працювати на спо­живача. Даний механізм, за висловленням А. Сміта, є «невидимою рукою», яка спрямовує індивідуальну поведінку, особисті інтереси на суспільні цілі, на задо­волення інтересів інших економічних суб'єктів;

5) вільна конкуренція - конкуренція, для якої характерна значна кількість продавців і покупців кожного товару, але жоден із них не може самостійно впли­вати на ціну товару;

6) мінімальний державний вплив на економіку, який, в основному, обме­жувався конституційним захистом приватної власності та формуванням правової бази економічних відносин.

Система змішаної економіки - це економічна система, функціонування якої залежить як від приватних компаній та господарств, так і від уряду. Для неї характерне поєднання принципів самостійності та певної централізації в управ­лінні національним виробництвом. Наразі вона є такою, що домінує у світі.

Даній системі притаманні наступні ознаки економіки вільної конкуренції: переважає панування приватної власності на економічні ресурси, вільна ініціа­тива в організації виробництва, вільне підприємництво, особиста зацікавленість, функціонування координаційного ринкового механізму тощо. Водночас з'являють­ся нові ознаки: реалізація товарів та послуг здійснюється в умовах обмеженої (недосконалої) конкуренції, спостерігається прагнення виробників здійснювати узгоджену політику в галузі цін, ринків збуту, закупівлі сировини, посилюється вплив держави на ринкові механізми.

В умовах командно-адміністративної системи економічна діяльність ре­гулюється державою. Саме держава визначає, які потреби на даний час є най­важливішими і підлягають першочерговому задоволенню. Державним планом визначається обсяг виробництва валового національного продукту та необхідні для цього ресурси, асортимент продукції, рівень цін і способи розподілу доходів. З боку держави здійснюється жорсткий контроль за виконанням планів, за вико­ристанням ресурсів та розподілом доходів. Ринковим відносинам тут відводить­ся незначне місце і вони здебільшого мають формальний характер.

У державах із низьким рівнем економічного розвитку діє натуральна орга­нізація суспільного виробництва (традиційна економіка), в якій економічні су­б'єкти зосереджені переважно, на виробництві товарів для власного споживан­ня, а економічні відносини та рішення регулюються традиціями, що призводить до гальмування соціально-економічного прогресу. Дана система ґрунтується на відсталій технології, широкому застосуванні ручної праці та багатоукладності економіки.

Багатоукладність означає наявність різних форм господарювання, серед яких переважають старі, відсталі форми. У багатьох країнах зберігається нату­рально-общинне господарство, засноване на общинній власності та натураль­ному розподілі продукту. Переважним є дрібнотоварне господарство, представ­лене селянськими та ремісничими господарствами, основою якого є приватна власність і особиста праця власників засобів виробництва.

Наразі економічні системи переважної більшості зарубіжних країн характе­ризуються плюралізмом форм власності, яка має два різновиди: приватна і публічна. Вичерпний перелік форм власності, їх співвідношення, гарантування прав власності, як правило, знаходить свій вияв у основному законі держави. Наразі переважаючою формою власності є приватна: приватна трудова влас­ність, власність кооперативів, акціонерних товариств (фірм, компаній, корпора­цій), транснаціональних корпорацій. Публічна власність своїм суб'єктом може мати державу, суб'єкт федерації, місто, громаду, політичну партію, церкву тощо. Приватна власність може мати як індивідуальний, так і колективний характер, а суб'єктом права цієї форми власності може виступати будь-яка фізична чи юри­дична особа. До вказаного вище варто додати, що за сучасних умов приватна власність дедалі частіше виступає не в індивідуальній, а в різноманітних асоці­йованих формах - колективній, акціонерній.

Особливе значення для будь-якої сучасної держави, незалежно від її еко­номічної системи, має конституційне регулювання економічних відносин. Серед принципів економічної діяльності демократичні конституції проголошують свобо­ду підприємництва, неприпустимість монополізму, у деяких країнах - плануван­ня загальної економічної діяльності, а також використання національних ба­гатств у загальних інтересах. Соціалістичні конституції головними принципами економічної діяльності визначають державне планування всіх показників еконо­мічного і соціального життя, тобто неприпустимість ринкових засад в економіці, основи статусу державних підприємств і кооперативів.

Стосовно фінансових питань слід вказати, що конституції регулюють такі, як бюджетний процес, основи податкової системи, основи статусу центральних банків, установлення грошової одиниці і монополії держави на здійснення грошової емісії.

Не менше значення має конституційне регулювання державою ринку та місце в ньому державного сектора. Якщо в США втручання держави у ринкові процеси мінімалізовано, а державний сектор становить незначну частину еконо­мічного потенціалу держави, то в європейських країнах вплив держави на еко­номічні процеси значно більший, зокрема завдяки наявності значної частки дер­жавного сектору (Греція, Фінляндія, Франція тощо). Провідну роль державний сектор відіграє в економіці соціалістичних країн (В'єтнам, КНДР, КНР, Куба), що закріплено на найвищому - конституційному - рівні правового регулювання.

Економічні відносини в Україні ґрунтуються на засадах економічного плю­ралізму (ст. 15 Конституції України). Економічна багатоманітність передбачає можливість рівноправного існування різних форм власності та господарювання, однакову їх підтримку з боку держави.

Конституція України передбачає право на існування власності Українсько­го народу, державної, комунальної, приватної, інтелектуальної власності. Так, ст. 13 Конституції України проголошує, що «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, при­родні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Згідно зі ст. 41 Конституції України «кожен має право володіти, користува­тися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначе­ному законом» і є непорушним. Громадяни для задоволення своїх потреб мо­жуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відпо­відно до закону.

Стаття 42 Конституції України проголошує, що «кожен має право на під­приємницьку діяльність, яка не заборонена законом... Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом».

Отже, Конституція України 1996 р. заклала основи побудови соціально орі­єнтованої моделі економіки. Зараз держава не може встановлювати планові завдання в економічній сфері, встановлювати ціни, безпосередньо керувати сільським господарством. Разом із тим держава може реалізовувати окремі елементи державного планування (координування) економічних процесів:

1) виключно законами встановлюється: бюджет, бюджетна система, сис­тема оподаткувань, види податків і зборів, засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статус національ­ної валюти (п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України);

2) держава може приймати важливі для економічної системи підзаконні но­рмативні акти (Програма діяльності Кабінету Міністрів України (ч. 4 ст. 114 Консти­туції України), загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України, які приймаються Кабінетом Міністрів України (п. 4 ст. 116 Конституції України).

Це відповідає світовому досвіду конституційного регулювання економічних процесів у демократичних державах.