§ 2. Конституційне право і конституційні проекти Української Держави Павла Скоропадського 1918 p.

Одночасно із прийняттям Конституції УНР 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з’їзд хліборобів-землевласників, організований Сою­зом земельних власників з ініціативи поміщиків Лубенського повіту.

29 квітня 1918 р. гетьман одноосібно санкціонував “Закони про тимчасовий державний устрій України”, який складався із розділів: “Про гетьманську владу”, “Про віру”, “Про права і обов’язки україн­ських козаків та громадян”, “Про закони”, “Про Раду Міністрів і про міністрів”, “Про Фінансову Раду”, “Про Генеральний Суд”. Відповід- но до цього Закону законодавча та виконавча влада зосереджувалася в руках гетьмана: він затверджував закони, був наділений верховною владою щодо управління державою, призначав голову і членів Ради Міністрів, був “Верховним Воєводою Української Армії і Флоту”, мав право помилування засуджених. Закони передбачали створення особливої групи населення, українського козацтва, яке повинно було стати соціальною опорою формування державності. Статті 11-22 міс­тили короткий перелік політичних, економічних та особистих прав українських громадян і, зокрема, козаків [95, с. 63-66].

“Закони про тимчасовий державний устрій України” не містили положення про те, що інститут гетьманства є спадковим, довічним і династичним, а тому форму правління Української Держави П. Скоропадського не можна кваліфікувати як монархію. Закони за­кріпили встановлення одноосібної диктатури. У “Споминах” П. Скоропадський зазначав, що він “не думав про відновлення на Україні гетьманства, а тільки про дуже коротку диктатуру на час, по­ки вдасться сформувати іншу, більш помірковану владу” [77, с.

Зазначений документ мав ознаки конституційного акту, адже врегульовував найважливіші питання організації Української геть­манської держави. Силу конституційного закону мав також ухвале­ний Радою Міністрів і затверджений П. Скоропадським “Тимчасовий Закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана Г етьмана всієї України”. За відповідних обставин верховне управління держа­вою переходило до трьох її верховних правителів, одного з яких за­здалегідь визначав сам гетьман, другого обирав Державний Сенат, а третього - Рада Міністрів.

За доби гетьманату Павла Скоропадського було ухвалено низку інших конституційно-правових актів: “Статут Малої Ради Міністрів” від 18 травня 1918 р., “Тимчасовий закон про порядок оголошення законів Української Держави” 27 травня 1918 р., “Закон про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, розгляд і затвердження у Раді та про форми і порядок оголошення законів” 2 червня 1918 р., “Закон про надання губернським старостам права ро­зпускати волосні земські зібрання та управи” 29 червня 1918 р., які конкретизували статус окремих органів державної влади.

Важливим конституційним актом гетьманського законодавства став Закон “Про громадянство Української Держави”, санкціонова­ний 2 липня 1918 р. Документ трактував українське громадянство як “державно-правову належність людини до Української Держави, що надає права й обов’язки українського громадянина”. Політичні права, зокрема право участі у виборах до публічно-правових установ та пра­во державної і громадської служби, належали тільки громадянам Української Держави. На вибір громадянства відводився один рік. За­кон регламентував умови, за яких воно набувалося. Після отримання громадянства, кожна особа складала присягу на вірність Державі. По­двійне громадянство заборонялося. Належність до українського гро­мадянства визначалася “нульовим варіантом”, згідно з яким громадя­нами Української Держави визнавалися “усі російські піддані”, що перебували на її території на час прийняття цього закону [32, с.

Форма і зміст конституційно-правових актів Гетьманату, в пер­шу чергу, визначалися нелегітимним способом приходу до влади Па­вла Скоропадського. Гетьман не ставив за мету підготовку нової кон­ституції, вважаючи це прерогативою майбутнього Сейму, але чимало затверджених ним нормативно-правових актів мали конституційний характер. Значний вплив на конституційну ідеологію українського гетьманату мала нова концепція української нації, впроваджувана П. Скоропадським, яка ґрунтувалася не на етнічній спорідненості, а на політичній лояльності до Української Держави.

У період гетьманату соціалістичні партії України (Українська партія соціалістів-федералістів, Соціал-демократична партія України, партія Українських соціал-революціонерів), які перебували в опозиції до уряду П. Скоропадського, підготували проект Конституції Украї­ни, що спирався на Конституцію УНР 1918 р. Відповідно до консти­туційного проекту вища законодавча влада в Україні належала пар­ламенту - Народним Зборам; виконавча влада - Гетьману і Раді Міні­стрів. Гетьман повинен обиратися Народними Зборами. За надзви­чайних умов, за погодженням із Радою Міністрів, Гетьман може ух­валювати тимчасові закони, за погодженням із політичними партіями формує Раду Міністрів. Він представляє державу на міжнародному рівні, є командувачем армії і флоту. Проект конституції за підписами С. Єфремова і О. Шульгіна було подано на розгляд голові німецької військової адміністрації в Україні генералу К. Гренеру. Він визнав, що основні положення проекту конституції можуть бути прийняті, але остаточно домовитися про впровадження запропонованого проек­ту не вдалося [26, с. 67-68].

У період з травня по жовтень 1918 р. розробкою проекту Кон­ституції України займався гетьманський уряд. Відомі два урядові проекти конституції. За основу першого проекту було взято Консти­туцію УНР 1918 р. Він отримав назву Конституція Української Дер­жави, складався із 39 статей. Згідно із проектом Україна проголошу­валася суверенною державою з неподільною територією.

Другий проект - Основний Закон Української Держави розроб­лено, спираючись на “Звід основних державних законів” Російської імперії 1906 р. Розділ І проекту встановлював перелік прав і свобод громадян. Особливістю було те, що як і у “Законах про тимчасовий державний устрій України” передбачалося запровадження окремого суспільного стану громадян - козаків. Громадянам надавалися гаран­тії свободи віросповідання, свободи слова, недоторканності особи і житла. Жодна особа не могла бути покарана інакше, як на підставі за­кону і тільки за рішенням суду. Стаття 18 проголошувала право всіх народностей України “на вільне культурне самовизначення” [26, с. 72].

Проект зазначеного Основного Закону передбачав встановлення спадкової конституційної монархії на чолі із королем, особа якого проголошувалася священною і недоторканною. Король наділявся правом розпускати парламент і встановлювати дату виборів до пар­ламенту, здійснювати зовнішню політику, призначати і звільняти членів уряду та інших вищих посадових осіб. Він мав повноваження верховного командувача збройних сил, мав право помилування, нада­вав графські та інші титули.

Згідно з проектом Основного Закону парламент - вищий орган законодавчої влади, мав назву Державна Рада. Він складався із двох палат: верхньої - Генеральної ради у складі 150 осіб та нижньої - Ра­ди депутатів у складі 600 осіб. Третину членів верхньої палати король призначав довічно, решта обиралася терміном на 6 років. Король при­значав голову уряду - Державного канцлера та міністрів - членів Ра­ди Міністрів. Як вищий орган виконавчої влади Рада Міністрів несла відповідальність перед Державною Радою і Сенатом. Верховним су­дом проголошувався Сенат, який складався з трьох касаційних депар­таментів - адміністративного, карного і цивільного [26, с. 71]. Місце­ве управління складалося з місцевої адміністрації та місцевого самов­рядування. Органи місцевого самоврядування формувалися із облас­них, земських, повітових, волосних і сільських зборів та управ [26, с. 72].

Конституціоналізм Української Держави Павла Скоропадського носив національний характер і спирався на консервативну концепцію. Короткий період існування держави не дав можливості для розвитку як юридичного, так і фактичного конституціоналізму.