Конфліктність у конституційному праві — прояв соціальної активності суб’єктів конституційних правовідносин

Теоретичний аналіз конституційно-правових відносин почи­нається з усвідомлення того, що цьому виду правовідносин нале­жить визначальне місце у системі соціально-правової взаємодії, що існує в державі.

Конституційно-правові відносини виникають у певних сферах суспільного життя, які становлять предмет конституційного пра­ва. їх особливості вбачаються у тому, що вони пов’язані з право­вим регулюванням політико-правових процесів, зокрема з реалі­зацією державними структурами владних повноважень, з розпо­ділом влади між цими структурами і взаємодією органів влади, з встановленням правового статусу особистості, функціонуванням інших суб’єктів політичного процесу. Тому саме цей різновид пра­вовідносин є основою правового регулювання у сфері суспільного (державно-політичного) життя.

Зміст конституційно-правових відносин становить юридичний зв’язок між суб’єктами у формі прав і обов’язків, передбачених відповідною нормою конституційного права. Ці права і обов’язки зумовлюють соціальну поведінку учасників. Таким чином, кон­ституційно-правові відносини виступають формою юридичних зв’язків між суб’єктами правового спілкування, що є одночасно результатом дії норм конституційного права як норм вищої юридичної сили та прямого механізму дії. Ці відносини виника­ють із практичної діяльності відповідних суб’єктів державно-пра­вових зв’язків і обумовлені їхньою соціальною поведінкою.

Особливий суб’єктний склад конституційних правовідносин зумовлює також їх специфічність, бо в жодному з видів право­відносин не бере участі, наприклад, такий суб’єкт, як Український народ; особливим статусом характеризуються такі учасники кон­ституційних правовідносин, як нація, територіальна громада, по­літична партія, парламент, президент, уряд тощо.

Як правило, ці суб’єкти є політичними інституціями чи утво­реннями і відіграють визначальну роль у політичному житті держави та громадянського суспільства, бо виникають й існу­ють в особливій сфері відносин, що становлять предмет консти­туційного права. На думку В. Лучина, «конституційні право­відносини — це особлива, взята в єдності найбільш узагальне­них і соціально значущих характеристик юридична форма полі­тичних відносин»^[45]. А політичні відносини як такі є результа­том політичної активності суб’єктів. Діяльність суб’єктів як вираження їхньої активності опосередкована тим, що у будь- якого суб’єкта правовідносин, зокрема конституційних, є свої потреби, інтереси, цілі.

Потреби являють собою вихідні внутрішні детермінанти, які визначають предметність і спрямованість діяльності будь-якого суб’єкта. Для суб’єктів конституційних правовідносин потребою є функціональна необхідність владних суб’єктів (державних органів, органів місцевого самоврядування) безперешкодно здійснювати свої конституційно закріплені повноваження, а невладних (люди­ни, громадянина, національної меншини, об’єднання громадян, ре­лігійної організації, територіальної громади тощо) — реалізову­вати у повному обсязі свої, також конституційно закріплені, права і свободи. Є неприпустимим існування державного органу з окре­мими повноваженнями, здійснення яких з якихось причин не­можливе. Такий суб’єкт не є життєздатним. Блокування діяль­ності важливих державних інституцій (Конституційний Суд Ук­раїни, Генеральна прокуратура України, Центральна виборча комі­сія України), яке мало місце у вітчизняній державній практиці, має вкрай деструктивний характер.

О. Іщенко визнає потреби основним найважливішим джере­лом соціальних суперечностей^[46]. Саме тому «конфліктна взаємо­дія виникає як підсумок тієї чи іншої стратегії «насичення по­треб», як породження «дефіциту засобів», в якій відбувається бо­ротьба за задоволення потреб, або як результат дій, цілі яких зовсім не пов’язані з потребами, а продиктовані лише міркуваннями інте­ресу»^[47].

Тому політична активність суб’єктів конституційних право­відносин також опосередкована їхніми інтересами, оскільки, за визначенням А. Здравомислова, інтереси є «причиною діяльності індивідів, соціальних спільнот... що зумовлює їхню соціальну по­ведінку»^[48]. На відміну від потреби, інтереси суб’єктів спрямову­ються не стільки на предмет задоволення, скільки на ті соціальні інститути, установи, норми взаємин у суспільстві, від яких зале­жить розподіл цінностей, що забезпечують задоволення потреб. В інтересах постійно присутній елемент зіставлення суб’єктів між собою, тому вони лежать в основі будь-яких форм боротьби і співро­бітництва між суб’єктами конституційних правовідносин^[49].

Доволі розвиненим в юридичній літературі є поняття законно­го інтересу особи як юридично значимої та юридично виправда­ної претензії людини на соціальні блага, що не охоплюються без­посереднім змістом прав та свобод громадян^[50]. Вдале визначення законному інтересові надали О. Малько та В. Субочев. Вони виз­начають його як юридичний дозвіл, що відображений в об’єктив­ному праві або випливає з його загального змісту та певного мірою гарантований державою.

Поняття «законний інтерес» та «охоронюваний законом інте­рес» набули офіційного тлумачення. У відповідному Рішенні Кон­ституційного Суду України, зокрема, зазначається, що «у загаль- носоціологічному значенні категорія «інтерес» розуміється як об’єктивно існуюча і суб’єктивно усвідомлена соціальна потреба, як мотив, стимул, збудник, спонукання до дії; у психології — як ставлення особистості до предмета, як до чогось для неї цінного, такого, що притягує. В юридичних актах термін «інтерес», врахо­вуючи його як етимологічне, так і загальносоціологічне, психоло­гічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об’єкт правовідносин, реалізація якого задовольняєть­ся чи блокується нормативними засобами»^[52]. Конституційний Суд України вказує на те, що «прикладом застосування поняття «інте­рес» у широкому сенсі є Конституція України, ст. ст. 18, 32, 34, 35, 36, 39, 41, 44, 79, 89, 104, 121, 127, 140 якої наголошують на націо­нальних інтересах, інтересах національної безпеки, економічного добробуту, територіальної цілісності, громадського порядку, здо­ров’я і моральності населення, політичних, економічних, соціаль­них, культурних інтересах, інтересах суспільства, інтересах усіх співвітчизників, інтересах громадянина, інтересах держави, спільних інтересах територіальних громад сіл, селищ та міст тощо. Вказуючи на наявність таких інтересів, Конституція України під- креслюе необхідність їх забезпечення (ст. 18), задоволення (ст. 36) чи захисту (ст.

У випадках, коли інтерес не підлягає охороні ані законом, ані правом, законодавець завжди прямо про це зазначає, чим підкрес­люється, що у тих чи інших правовідносинах, з одного боку, існу­ють інтереси, які не підлягають охороні законом, оскільки вони йому суперечать, а з іншого — може виникнути конфлікт інте­ресів^[54].

Таким чином, інтерес може бути як охоронюваним законом, законним, так і незаконним, тобто таким, що не захищається ні законом, ні правом, не повинен задовольнятися чи забезпечуватися ними, оскільки такий інтерес спрямований на обмеження прав і свобод інших суб’єктів правовідносин, обмежує захищені Консти­туцією та законами України інтереси суспільства і держави або не відповідає законодавству України, загальновизнаним принципам права. Конституційний Суд України у цитованому Рішенні вказує на те, що «наголос на «охоронюваності законом» чи законності того чи іншого інтересу законодавець робить не завжди, зважаючи на те, що згадувані в законах інтереси не суперечать Конституції України або випливають з її змісту. Таке акцентування... застосо­вується лише у разі, коли не виключена можливість шляхом зло­вживання інтересами, прагненнями, використовуючи ті чи інші юридичні норми, забезпечити реалізацію незаконних інтересів. Саме на запобігання таким можливостям спрямоване положення ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України: заінтересована осо­ба вправі звертатись до суду за захистом не будь-якого, а виключ­но охоронюваного законом інтересу, законного інтересу»^[55].

Дуже важливою для тематики цього дослідження є позиція Конституційного Суду України про те, що «для правильного розу­міння поняття «охоронюваний законом інтерес» важливо врахо­вувати й те, що конфлікт інтересів притаманний не тільки право­вим і неправовим інтересам, а й конгломерату власне законних, охоронюваних законом і правом інтересів.

Конституційний Суд України у цьому Рішенні вперше засто­сував термін «конфліктність», зазначивши, що «певного конфлікт­ністю характеризуються і охоронювані законом та правом інте­реси громадянина і держави, особи і суспільства, акціонера і акціо­нерного товариства, національні і загальнолюдські, приватні і публічні тощо»^[58].

Нормативно закріплені законні інтереси суб’єкта конститу­ційно-правових відносин визначають правовий статус відповідно­го суб’єкта. На підтвердження вислову Ю. Тихомирова про те, що «публічний інтерес, визнаний і захищений законом, служить сво­го роду базовою нормативною орієнтацією для діяльності відпо­відних структур»^[59], можна навести положення абз. 4 ст. 140 Кон­ституції України, відповідно до якого районні та обласні ради мають представляти «спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст», що й визначає їхній статус.

Характер втілення в життя законних інтересів великою мірою визначається ставленням до них їхніх носіїв — від суб’єкта пра­ва вимагається виявлення хоча б мінімуму активності^[60].

Якщо інтереси — це постійні орієнтири діяльності суб’єктів конституційних правовідносин, що визначають спрямованість їх діяльності, то цілі цих суб’єктів — це кінцевий результат їхньої діяльності, уявлювана або бажана майбутня подія або стан^[61]. Крім того, на відміну від потреб, які ніколи не закріплюються норма­тивно, цілі суб’єктів конституційно-правових відносин, як і їхні законні інтереси (особливо — владних суб’єктів), знаходять своє законодавче відображення. Так, Конституція України визначає метою діяльності спеціальної тимчасової слідчої комісії Верхов­ної Ради України, утворюваної в порядку ст. 111 Конституції Ук­раїни, проведення розслідування у справі про усунення Президен­та України з поста в порядку імпічменту. Кінцевим результатом діяльності такої комісії є її висновки і пропозиції, які розгляда­ються на засіданні Верховної Ради України. Перешкоджання цій комісії в досягненні даної мети безумовно може викликати конфлікт.

Ціль має значення для кваліфікації діяння як конституційно­го делікту (одна з особливих форм конституційного конфлікту), якщо на це вказує конституційна норма. Так, створення і діяльність політичних партій і громадських організацій стає конституцій­ним деліктом лише за умови, якщо вони переслідують цілі, пере­раховані у ч. 1-3 ст. 37 Конституції України.

Часто законодавець для визначення цілей суб’єктів правовідно­син використовує термін «завдання». Суб’єкт може мати і декіль­ка цілей. Як приклад можна навести виконання урядом декіль­кох державних програм, кожна з яких становить мету його діяль­ності. Намагання суб’єкта конституційних правовідносин досяг­ти поставленої мети визначає необхідність та спрямованість його політичної активності, а також вибір відповідних засобів і систе­ми специфічних дій щодо її досягнення.

Виходячи із своїх потреб, інтересів та усвідомлюючи їх, суб’єкт вступає в конфліктні відносини з іншим суб’єктом. Несвідомий суб’єкт не може стати учасником конфлікту. Отже, соціальна активність суб’єктів конституційних правовідносин пов’язана з їхньою свідомою діяльністю.

Діяльність суб’єктів конституційних правовідносин, спрямова­на на досягнення певних інтересів та задоволення окремих цілей і потреб, може втрачати свою результативність та ефективність, коли вона зустрічається з соціальними чинниками, які перешко­джають її розвиткові. Такими перешкодами можуть стати і дії суб’єктів права та інші юридичні факти, і самі норми права, а також соціальні, політичні та економічні умови, які не дозволя­ють повного мірою реалізувати суб’єкту свій інтерес, задовольни­ти свою потребу, досягти певної мети. Перешкоди в діяльності суб’єктів конституційних правовідносин стимулюють соціальну напруженість, збільшують питому вагу деструктивної соціальної активності суб’єктів, що в цілому зумовлює конфліктні ситуації.

Отже, будучи носіями певних потреб, інтересів та цілей, суб’єк­там конституційних правовідносин притаманна соціальна (полі­тична та правова) активність, що опосередковує їхню діяльність. Соціальна активність є динамічнішою, коли широкими і реальни­ми правами та свободами наділені невладні суб’єкти конститу­ційних правовідносин (весь народ як суб’єкт конституційного пра­ва, окремі громадяни та їхні об’єднання). Явище соціальної ак­тивності передбачає включення або залучення невладних суб’єктів конституційних правовідносин до управління, тобто до влади (до обговорення і прийняття конституції та законів, до обговорення і розроблення політичних, соціально-економічних, культурних про­грам і проектів), вплив на прийняття рішень і контроль за їх виконанням, самоврядування на «низовому рівні» (висування місцевих ініціатив, проведення громадських слухань, функціону­вання органів самоорганізації населення). За рівнем соціальної активності невладних суб’єктів конституційно-правових відносин можна визначати ступінь розвитку відповідного громадянського суспільства. Підвищенню такого рівня сприяють такі політико- правові чинники: конституційно зафіксована і гарантована пра­вовими інститутами можливість громадян публічного висловлен­ня власної позиції з політичних питань, об’єднання з однодумця­ми для обміну думками, для пропаганди своїх поглядів, для здійснення організованого впливу на органи влади, висування своєї кандидатури на виборах тощо, участь у мітингах і демонстраціях. Участь невладних суб’єктів конституційних правовідносин у полі­тичному процесі — це інструментальна активність, за допомогою якої вони впливають на владу у такий спосіб, щоб вона уживала необхідних для них дій.

Але помилково вважати, що соціальна активність притаманна лише невладним суб’єктам конституційно-правових відносин і виражається в їхніх взаєминах із владними суб’єктами. Вона існує на обох рівнях. Як невладні суб’єкти контактують між собою та із владними суб’єктами, так і владні контактують між собою (спо­ри про компетенцію) та з невладними (громадський контроль).

На соціальну активність суб’єктів відчутно впливають їх по­літична і правова свідомість, політична і правова культура. Саме вони зумовлюють характер поведінки суб’єктів конституційних правовідносин.

За Г. Артемовим, політична свідомість являє собою реакцію суб’єктів політичного життя на його події. Вона включає система­тизовані (ідеологія) і пересічні (масова психологія) форми. Полі­тична ідеологія — це сукупність поглядів, що виражають інтере­си і цілі суб’єктів політичного життя у формі цінностей і про­грам практичної дії. Вона включає судження, які виправдовують перевагу одних політичних інтересів і цінностей над іншими^[62]. Масова політична психологія виникає у широких верств населен­ня на основі досвіду політичного життя і визначально впливає на суспільну думку. Отже, вона являє собою практичну свідомість, що виникає у процесі сприйняття, осмислення і оцінки явищ полі­тичного життя і складається з настанов, настроїв, очікувань і сте­реотипів, вивчення яких дозволяє виявити мотивацію поведінки різних суб’єктів політичного життя^[63].

Правова свідомість, на думку Н. Гранат, служить джерелом пра­вової активності і внутрішнім регулятором юридично значимої поведінки. «Правосвідомість відображує правову дійсність у формі юридичних знань і оціночних ставлень до права і практики його реалізації, правових настанов і ціннісних орієнтацій, що регулю­ють поведінку (діяльність) людей в юридично значимих ситуаці­ях»^[64]. Як справедливо зазначає Н. Галустян, «...правова свідомість являє собою особливий процес, який включає в себе, з одного боку, засвоєння людиною політико-правового досвіду через входження його до соціально-правового середовища і системи соціальних зв’язків (правова соціалізація), а з іншого — процес активного відтворення людиною соціальних зв’язків за рахунок її активної діяльності, життєвої позиції та активного включення її до право­вого життя...»^[65].

Взявши до уваги визначення політичної і правової свідомості, можна перейти до визначення конституційної свідомості, яка, на переконання І. Кравця, «формується на стику правової і політич­ної свідомості, поєднуючи їхні компоненти — ідеї про владу, владні відносини, роль держави в регулюванні суспільних відносин та ідеї про право, правове регулювання в єдине ціле»^[66]. Конститу­ційна свідомість містить у своїй структурі конституційну ідеоло­гію або пізнавальну сторону (знання, ідеї, погляди тощо) та кон­ституційну психологію або емоціонально-вольову сторону (почут­тя, емоції, звички, переконання тощо).

М. Орзіх та А. Крусян вважають, що «конституційну ідеоло­гію в аспекті конституціоналізму слід розглядати як систему поглядів, що відбивають цінність, принципи, формування і функ­ціонування конституціоналізму, його роль і значення у житті держави, суспільства, людини»^[67]. Конституція України є основою для конституційної ідеології, оскільки саме в ній закріплюють­ся досягнутий суспільний стан, а також спрямованість подаль­шого суспільного розвитку. Основою для розвитку сучасної ук­раїнської державності має стати єдина національна ідея як підґрунтя конституційної ідеології. Вона має формуватися як процес виявлення, теоретичного осмислення, координації і уз­годження різноманітних суспільних інтересів через досягнення соціального консенсусу.

Конституційну психологію, другий елемент конституційної свідомості, М. Орзіх та А. Крусян визначають як «психічне (суб’єк­тивне) відображення елементів конституціоналізму в процесі... соціальної діяльності, їх сприйняття і ставлення до них».

Політична культура розглядається Г. Артемовим як сукупність стійких структур політичної свідомості і поведінки людей^[68]. Пра­вова ж культура постає як позитивне ставлення до правової дійсності (готовність дотримуватися і виконувати закони, пова­жати права інших суб’єктів, виконувати свої обов’язки) та зовнішнє вираження правосвідомості (правомірна поведінка, реальне став­лення до правових явищ, здійснення суб’єктивних прав та юри­дичних обов’язків) в юридично значимій діяльності^[69].

Політична поведінка визначається як сукупність зовнішньо виражених людських дій (вчинків) у сфері розподілу і здійснення влади. У ній проявляються і реалізуються політичні настанови. Характер і спрямованість політичної поведінки залежать від співвідношення об’єктивних (зовнішнє соціальне середовище) і суб’єктивних (внутрішні спонукання людей) чинників^[70].

Отже, виходячи з вищесказаного, не можна не погодитися з Н. Га­лустян, яка зазначає, що «з точки зору сучасних реалій, що ґрунту­ються на радикальних змінах, які відбуваються в політико-право- вому житті сучасного суспільства, проблема поведінки особистості, її активності й активної життєвої позиції потребує відповідно і свого нового концептуального осмислення»^[71]. Таке переосмислен­ня має відбутися, зокрема, і в науці конституційного права, оскільки конституційно-правовий розвиток, який відбувається у складній системі взаємозв’язків із змінами в соціальному житті, вимагає но­вого бачення ролі конституційного права як механізму інституціо- налізації і вирішення конституційних конфліктів.

Тематика поведінки суб’єктів права, їхньої активності та суміж­них явищ широко представлена в багатьох наукових працях. Поняття соціальної активності, як на це вказує В. Ануфрієв, ха­рактеризує ставлення особистості до різних сфер соціального життя, її конкретну соціально-політичну діяльність, яка може мати різну спрямованість та інтенсивність^[72].

На особливу увагу заслуговує монографія В. Речицького «Полі­тична активність. Конституційні аспекти», де розглядається ве­лика кількість суміжних із цією темою «конституційних аспектів» політичної дійсності. Саму політичну активність В. Речицький розглядає як складноструктурну діяльність з публічного зістав­лення позицій, пошуку засобів приведення їх до рівноваги, яка при цьому має залишатися динамічною. Адже у корисному комп­ромісі суперечності не знімаються и не погашаються. Вбиваючі ж енергію політичних антиномій «кінцеві рішення» означають та­кож кінець політики^[73].

За В. Речицьким, сам предмет компромісу не є політикою — вона являє собою просування до компромісу. Тому політичні рішен­ня виступають рішеннями «другого порядку» щодо деякої систе­ми рішень «першого порядку», звідки й починається розуміння політичної активності як діяльності, що створює узгоджені систе­ми рішень переважно неполітичного характеру. І якщо це так, то, як стверджує В. Речицький, діяльність «державних мужів» повинна мати не субстанціональний, а процедурний характер, а політики можуть втручатися до сфери економіки, мистецтва чи освіти як узгоджувані й гармонізатори, що не мають повноважень прийма­ти сутнісні рішення^[74].

Оскільки конституційне регулювання політичної активності здійснюється стосовно її структурних підрозділів, розгляд питан­ня про структуру політичної активності став у розглядуваній ро­боті необхідним елементом дослідження. В. Речицький наголо­шує, що у політичній активності роль структури відіграє функціо­нальне призначення окремих видів політичної поведінки^[75]. Струк­турно політична активність може бути: конструктивною і де­структивною, еволюційною і революційною, векторною і хаотич­ною, такою, що спрямовується внутрішніми мотивами, і такою, що провокується ззовні^[76]. Конституція як нормативний регулятор охоплює політичну активність лише певного типу. Конституційні аспекти органічно притаманні політичній активності не стільки держави, скільки структурної пари: держава — громадянське су­спільство, що потребує гарантій взаємодії вищого правового рівня.

В. Речицький справедливо зауважує, що у країнах із тоталі­тарним режимом спонтанна політична активність громадянсь­кого суспільства має маргінальний характер і в цілому стагнує, а конституції є не більше ніж декоративною правовою оболонкою порядку. Адже авторитаризм є структурно близьким до порядку і базується на презумпції єдиної правди в політиці. У демокра­тичних же країнах структура політичної активності націлена на інновації та динамізм^[77].

За визначенням В. Речицького, «політична активність є особ­ливий вид людської діяльності (свідомої бездіяльності), що спря­мована на досягнення будь-яких цілей як вторинного або кінце­вого результату, і припускає у вигляді безпосередньої мети і пер­винного результату, а також обов’язкової попередньої умови своєї ефективності реалізацію одного з різновидів соціального контакту.

Такий вид діяльності має тенденцію до розширення вибору можливих варіантів реалізації свого інтересу і здійснюється пе­реважно, але не виключно, на основі компромісу, в якому сфера свободи одних учасників цієї діяльності визначається межами свободи інших її учасників, що перебувають з першими у стані кооперації або, навпаки, конфлікту»^[78].

М. Орзіх, звертаючи увагу на те, що «в юридичній науці і прак­тиці відбувається переорієнтація на поглиблене філософсько-пра­вове, юридико-соціо-логічне і психологічне вивчення активності особистості, її зовнішніх проявів і внутрішньої, особистісної струк­тури активності»^[79], у своїй відомій монографії «Особистість і пра­во» дає характеристику соціально-правовій активності особистості як різновиду її соціальної активності. Тим самим М. Орзіх впер­ше у вітчизняній науці поставив питання існування правової ак­тивності як самостійного виду соціальної активності. До того цю категорію розглядали лише в ракурсі підстави для класифікації форм здійснення права, визначення ступеня «участі суб’єктів у «роботі» механізму правового регулювання» або у зв’язку з фор­муванням правосвідомості особистості^[80].

Соціально-правову активність М. Орзіх визначає як реалізацію здатності функціонування особистості у правовій сфері і ступінь інтенсивності правової діяльності^[81]. За висновком цього автора, «соціально-правова активність визначається об’єктивно — за сту­пенем відповідності правової поведінки особистості юридичним приписам і суб’єктивно — за особистісними можливостями, здат­ністю дієвої участі у правовій сфері»^[82].

Вихідною позицією для дослідження правової активності у праці Ю. Оборотова стали уявлення про неї як про процес форму­вання і прояву правових властивостей особистості, що детерміну­ються державно-правовою дійсністю суспільства і потребами інди­віда^[83].

Однією з найважливіших характеристик правового рівня струк­тури особистості М. Орзіх справедливо називає спроможність і мож­ливість діяти вільно, здійснювати вибір варіанта поведінки, який має найбільшу соціальну цінність для особистості, і нести відпо­відальність за цей вибір, дієву участь особистості у правовій сфері з реалізації суб’єктивних прав і здійснення юридичних обов’язків, правовий захист особистістю своїх інтересів та інтересів суспіль­ства, інших соціальних спільнот^[84]. Ю. Оборотов виділяє право та потреби як відповідно зовнішнє та внутрішнє джерело правової активності. Виходячи з цього, автор характеризує правову ак­тивність як «ставлення особистості до чинного права, що прояв­ляється у відповідних актах поведінки»^[85].

Соціальна активність, яка виникає на основі розмаїття соціаль­них потреб, інтересів та цілей, зумовлених демократичним плю­ралізмом, може викликати стан соціального напруження в су­спільстві і, в свою чергу, створювати умови для виникнення конф­ліктної ситуації, що може мати своїм наслідком виникнення кон­флікту. На підставі сказаного можна виділити дві форми соціаль­ної активності суб’єктів конституційних правовідносин — кооперацію і конфронтацію.

В обох випадках соціальна активність суб’єктів конституцій­них правовідносин означає наявність певних політико-правових зв’язків, взаємодію. «За відсутності взаємодії конфлікт у прин­ципі є не можливим із двох причин. По-перше, для нього просто немає жодних підґрунтя і практичної можливості навіть за наяв­ності в системі, в якій діють суб’єкти, накопичених суперечностей і конфліктності. По-друге, конфлікт може розпочатися тільки тоді, коли поведінка однієї сторони торкнеться іншої сторони і викли­че її реакцію...»^[86]. Від характеру зв’язків між суб’єктами і зале­жить форма соціальної активності. Якщо суб’єктів поєднують спільні або однакові інтереси, якщо задоволення потреб одного із суб’єктів не перешкоджає задоволенню потреб інших або навіть сприяє йому, якщо суб’єкти мають досягти спільної або схожої мети, то має місце соціальне партнерство — баланс потреб, інте­ресів і цілей. Суб’єкти взаємодіють між собою, бо усвідомлюють у цьому користь для самих себе. Такий стан відносин можна назва­ти кооперацією.

Загальну кооперацію суб’єктів всієї системи конституційних правовідносин у певний проміжок часу можна назвати суспіль­ним (внутрішньополітичним) консенсусом або компромісом. Це широка трактовка цієї категорії, що виражає «певний ступінь гро­мадянської злагоди щодо політико-правового устрою і проблем розвитку країни (стратегічних і тактичних), що характеризується наявністю значної підтримки політичного курсу і відсутністю його активного неприйняття, що дозволяє управляти суспільством не­насильницькими методами»^[87]. Загальносуспільна злагода має ґрун­туватися на певних ідеях чи цінностях, а спрямованість держав­ної політики на реалізацію цих ідей і цінностей спроможна кон­солідувати суспільство. Такою базовою основою, як свідчить істо­рія, є конституційно-правовий інститут прав і свобод особистості, оскільки прагнення держави і всього соціуму до забезпечення прав і свобод особистості створює належні умови для встановлення сус­пільної злагоди. Тому, говорячи про типологію консенсусу, слід підкреслити вирішальне значення саме конституційної злагоди, тобто злагоди щодо основних конституційних принципів і верхо­венства Конституції.

При дослідженні взаємовідносин суб’єктів конституційного права важливо приділити увагу категорії консенсусу і детально вивчати способи, практичні методи, за допомогою яких він може бути встановлений серед учасників конституційних правовідно­син. Визначення консенсусу вимагає зауваження про те, що це не є одностайність, оскільки повного збігу позицій всіх учасників про­цесу прийняття рішення тут не вимагається. На думку Н. Варла- мової та Н. Пахоленко, консенсус передбачає відсутність тільки прямих заперечень і цілком припускає нейтральну позицію (ут­римання від голосування) і навіть окремі застереження до рішен­ня (якщо, звісно, воно не підриває основу досягнутої згоди). Разом з тим консенсус — не рішення більшості (нехай навіть кваліфі­кованої), адже він не є сумісним з негативною позицією хоча б одного з учасників^[88]. Вказані автори зазначають, що при аналізі внутрішньополітичних процесів слід розрізняти консенсус у більш «вузькому» сенсі — як спосіб політичного розв’язання конкрет­них конфліктів і консенсус у «широкому», загальнополітичному сенсі, що інакше називається громадянською згодою.

Ю. Тодика вважав важливим розроблення в державно-правово­му аспекті теорії консенсусу. «Так, закріплення на конституційному рівні базового принципу розподілу влад... об’єктивно обумовлює необхідність застосування консенсуальних механізмів. Наявність плюралізму інтересів... різних повноправних суб’єктів громадянсь­кого суспільства і політичного процесу визначає потребу в узго­дженні їх волі, намірів, інтересів, забезпечення взаємодії владних структур. Конституційно закріплена рівність перед законом... парт­нерство повноправних громадян перетворює консенсус на дуже важ­ливий метод, спосіб подолання суперечностей у суспільстві»^[89]. Але поряд з позитивними сторонами консенсуального методу існують і деякі його вади. По-перше, необхідність багаторазових узгоджень позицій затягує прийняття рішення. А по-друге, виникає небезпека прийняття неконкретних, розпливчастих рішень, оскільки по них легше досягти консенсусу^[90]. Отже, підвищення ступеня узгодже­ності рішення може нашкодити його якості.

Втілення принципу консенсусу у конституційному праві здій­снюється двояко. По-перше, реальна, стабільна, демократично прий­нята сучасна конституція інституційно оформлює досягнутий у суспільстві консенсус щодо устрою держави. У такому разі норми конституції мають закріплювати базові основи консенсусу, а та­кож соціально-економічні та політико-правові умови, що його за­безпечують. Це й визнання людини та її прав і свобод найвищою цінністю в державі, і моделювання такої системи влади, яка відпо­відала б демократичним стандартам. Сам порядок прийняття кон­ституції чи внесення змін до неї звичайно має наближений до кон- сенсуального характер. Неможливо не погодитися з М. Орзіхом, що прийняття конституції має бути «не результатом політичної боротьби або компромісу, але тільки — консенсусу»^[91]. Його думку продовжує О. Ющик, кажучи, що Конституція України 1996 р. «не набула характеру стратегічної основи реформування суспільства і держави насамперед через її компромісний характер»^[92].

По-друге, саме конституція, як правило, передбачає деякі влас­не консенсуальні процедури, які спрямовані на зняття суперечно­стей та вирішення конфліктів між різними гілками влади, полі­тичними силами тощо.

Якщо ж суб’єкти мають протилежні або несумісні інтереси, якщо задоволення потреб одного суб’єкта перешкоджає задово­ленню потреб інших, якщо суб’єкти ставлять перед собою взаємо- виключні цілі, то спрямованість їхніх дій буде ґрунтуватися на протидії опонентам. Соціальний зв’язок між опонентами, зрозу­міло, має негативний характер. Цей стан взаємовідносин називаєть­ся конфронтацією. Конфронтація двох або більше суб’єктів з при­воду певного об’єкта являє собою конфлікт.

Слова «консенсус», «кооперація», «конфронтація», «конфлікт» етимологічно походять з латини і утворені за допомогою префікса «ко-», що має значення спільної, взаємної дії. Тобто навіть на ети­мологічному рівні підкреслюється взаємодія певних суб’єктів.

Якщо «стан кооперації» суб’єктів конституційно-правових відносин активно досліджується вітчизняними науковцями, які займаються вивченням взаємодії суб’єктів конституційно-право­вих відносин^[93], то науковий пошук у сфері конституційного конф­лікту майже відсутній.

За період функціонування вітчизняного політикуму протягом років становлення суверенної України питання вирішення консти­туційних конфліктів часом ставали дуже актуальними. І самі суб’єк­ти конституційних правовідносин, і теоретики конституційного права не мали необхідного досвіду у розв’язанні проблем такого плану. Це пояснюється передусім тим фактом, що радянська ідеологія не визнавала навіть ймовірності конфліктів у «розвинутому соціалі­стичному суспільстві». Вважалося, що державно-правові конфлікти унеможливлюються самим суспільним ладом. А втім, конфлікти існували завжди, і тодішня державно-правова практика не викори­стовувала демократичних методів вирішення конфліктів, віддаючи перевагу придушенню суперечок, що виникали. Така державна полі­тика довела свою помилковість подіями 1989-1991 рр., коли влада вже не могла подолати ту величезну кількість конфліктів, що на­зріли навколо неї та у ній самій. Наростання кількості конфліктів на загальнодержавному рівні призводить до того, що «влада із ста­білізуючого фактора суспільства перетворюється на дестабілізую­чий, на фактор нестабільності. А це суперечить самій природі влади, яка повинна бути основою злагоди в суспільстві»^[94].

Але незважаючи на це, конфлікт не слід сприймати як патоло­гію суспільного розвитку. Він є не що інше, як «результат взає­модії суспільних відносин, що не збігаються між собою, а з огляду на те, що ці відносини та їхні конкретні прояви у соціальній сис­темі практично є нескінченно багатоманітними», то конфлікти слід вважати нормою життя^[95].

За визначенням О. Іщенко, «конфліктність — фундаменталь­на характеристика буття, вона неминуча та природна....вона має корені в самій людській екзистенції, вона вплетена в життя люди­ни, існує в ній безпосередньо, особисто переживається. Конф­ліктність, маючи своїм джерелом елементарні людські стосунки, супроводжує всю історію людства»^[96]. Тому необхідно розуміти, що наявність конституційних конфліктів у суспільстві не може роз­глядатися лише з негативної точки зору. Це передусім невід’ємна складова суспільного прогресу (звісно, якщо ці конфлікти вини­кають, протікають і вирішуються в рамках конституційного зако­нодавства), оскільки конституційна конфліктність — це природ­на системна форма соціальної активності. Ще більшою мірою конфліктність конституційно-правових відносин властива держа­вам, що перебувають на перехідному етапі свого розвитку. Пе­рехід від однієї історичної формації до іншої неодмінно супро­воджується розширенням прав одних соціальних груп за раху­нок придушування інтересів інших, що має своїм наслідком по­ступове зростання соціальної напруженості. Остання є, за визна­ченням М. Колоса, найважливішою характеристикою ступеня соціальної стабільності в державі, яку можна порівняти з баро­метром, стрілка якого коливається в діапазоні «соціальний поря­док — соціальна дезорганізація»^[97].

Соціальна напруженість виникає з незадоволення соціальних потреб, інтересів і цілей суб’єктів правовідносин і є, за В. Рука- вишниковим, «індикатором соціальної кризи, конфлікту»^[98]. Суб’єктно-дієва трактовка цього поняття вказує на її соціально- психологічний характер: вона виражає і відбиває певний духов­ний стан індивідів та соціальних груп, їхні емоції, незадоволеність існуючим станом речей, ставлення до того, що відбувається, та до інших індивідів і груп, від яких значною мірою залежать мотиви їх суспільної поведінки. Це — особливий стан суспільної свідо­мості і поведінки, специфічна ситуація сприйняття та оцінки дійсності. В. Рукавишников виділяє такі ознаки соціальної на­пруженості:

1) у широких колах населення поширюються настрої незадо­волення існуючим станом справ у життєво важливих царинах суспільного життя;

2) під впливом суспільних настроїв втрачається довіра до по­літики влади, значного поширення набувають песимістичні оцін­ки майбутнього, виникає атмосфера емоційного збудження;

3) соціальна напруженість проявляється не тільки в настроях, але і в масових діях: активізація громадських організацій і по­літичних партій, стихійні мітинги, демонстрації тощо".

Конституційна конфліктність та соціальна напруженість зна­ходяться у прямому зв’язку: зростання інтенсивності конфлікт­ності тягне посилення соціальної напруженості у суспільстві, а наявність останньої завжди сприяє виникненню нових конфліктів. Отже, можна зробити висновок, що ефективне розв’язання існую­чих у суспільстві, що трансформується, конфліктів, у тому числі і конституційних, зніме соціальну напруженість і сприятиме у та­кий спосіб завершенню перехідного етапу, оскільки вирішення конфліктів, як правило, означає врахування всіх суспільних інте­ресів (досягнення суспільного консенсусу).

Залучення до аналізу явища конституційної конфліктності поняття соціальної напруженості потребує врахування так звано­го «людського чинника» у соціально-правовому житті. Відомо, що за кожним суб’єктом конституційних правовідносин — владним або невладним — стоять люди як первісні правові реалії, які пер­соніфікують такий суб’єкт. Тільки такий антропологічний підхід до конституційно-правової науки дозволяє вивчати в її межах явище конфліктності, оскільки конфліктність не існує поза пове­дінкою людей, що наділені власними цінностями, інтересами, ціля­ми, нарешті — волею.

Слідування антропологічному підходові у дослідженні явища конституційно-правової конфліктності дозволить подолати домі­нування соціоцентричних, державоцентричних установлень, які передбачають більш важливе значення цілого (суспільства, дер­жави), ніж частини (людини)^{[99] [100]. Через призму цього підходу на­бувають реального змісту соціально-психологічні аспекти аналізу конфліктної взаємодії суб’єктів конституційних правовідносин.}

Безпосереднє звернення до вивчення соціальної поведінки у сфері права має бути пов’язане «з пожвавленням процесів онов­лення і збагачення методологічних основ у юридичній науці, по­воротом від традиційно догматичних трактувань правових кате­горій, від фетишизації нормативного впливу держави на поведін­ку людей до вивчення «правау житті», у динаміці, розгляду всьо­го процесу дії права»^[101].

Конституції, як правило, закріплюють перелік повноважень суб’єктів конституційно-правових відносин, встановлюють основні засади їх функціонування і взаємодії. Така модель конституцій­ної регламентації себе виправдовує, бо жоден основний закон не може визначати або регламентувати соціальну поведінку будь- якого суб’єкта права. Але є невиправданим підхід, за яким і на­ука конституційного права не приділяє належної уваги саме со­ціальній поведінці цих суб’єктів, обмежуючись лише визначен­ням їх правового статусу і науковим тлумаченням правових норм щодо цього. Сьогодні вивченням функціонування суб’єктів кон­ституційних правовідносин, їхньої «поведінки» займаються пере­важно політологія й соціологія, які не можуть дати їм належної правової оцінки. Тому перед наукою конституційного права по­стало завдання вийти за межі простої констатації правових ста­тусів суб’єктів конституційних правовідносин і приділити увагу їх рушійним силам — потребам, інтересам і цілям, що зумовлю­ють їхню соціальну поведінку.

1.3.