§ 3. Конституція Пилипа Орлика 1710 р. як результат розвитку національної конституційної думки початку ХУІІІ ст.

Поразка армії шведського короля Карла ХІІ у 1709 р. під Полта­вою, змусила генеральний уряд України на чолі з гетьманом Іва­ном Мазепою емігрувати до міста Бендери, що належало Османській імперії.

З огляду на займану посаду П. Орлик виступав як основний пре­тендент на гетьманську владу. Згідно традиції, що сформувалася в Українській державі у другій половині XVII ст. одночасно із вибора­ми гетьмана на Г енеральній раді ухвалювалася нова угода, якою буде керуватися у своїй діяльності новообраний гетьман. Над проектом угоди працював генеральний уряд за активної участі однодумців ге­тьмана козацьких старшин Г. Гецика, А. Войнаровського, К. Горді­єнка, І. Ломиковського, Ф. Мировича, І. Максимовича та інших [49, с. 193]. Вони виходили з того, що конституція - це угода між гетьманом і козацькою старшиною, котра повинна передбачати обмеження вла­ди гетьмана. Так, ст. УІ Конституції Пилипа Орлика 1710 р. обґрун­товувала необхідність обмеження влади гетьмана тим, що у другій половині ХУІІ ст. “деякі Гетьмани Війська Запорозького узурпували владу, порушували всіляке природне право й рівність” [35, с. 18]. Окрім цього, розробники Конституції враховували позитивний досвід обмеження королівської влади у Польщі та його антипод - абсолю­тизм Московського царства.

Важливим учасником конституційного процесу, що вплинув на закріплення принципів обмеження влади стало запорозьке козацтво на чолі із кошовим отаманом К.

У ст. V Конституції П. Орлик так характеризував роботу над проектом Конституції: “над цим ми працювали більше місяця. Мої висланці їздили і приїжджали два рази в Україну і з України. Мені це найбільше завдавало праці, бо я мусив зложити цифрами проект для знатної старшини з України” [35, с. 18]. Про залучення значного кола осіб, фахівців у галузі права до роботи при розробці проекту Консти­туції П. Орлик згадував: “були зі мною на нарадах люди світського і духовного стану та численні знатні особи” [35, с. 18].

Джерелами проекту стали норми козацького звичаєвого права та україно-польські і україно-російські міжнародні угоди другої поло­вини XVII ст., зокрема Зборівська угода 1649 р., Білоцерківська Уго­да 1651 р., Переяславська угода 1654 і 1659 рр., Глухівські статті 1669 р., Конотопські статті 1672 р. Розробники конституції спиралися на західно-європейську і українську політико-правову думку, “pacta conventa” - конституційні акти Речі Посполитої, що укладалися між королем і сенатом після виборів короля [49, с. 195]. У процесі розроб­ки конституції було використано ідеї С. Оріховського-Роксолана.

5 квітня 1710 р. Генеральна рада за участі козацької старшини, реєстрових і запорозьких козаків одностайно обрала гетьманом П. Орлика. На той час, за спогадами самого П. Орлика, козацьке вій­сько налічувало 3-4 тисячі козаків. Вірогідно, що приблизно такою була і кількість учасників Генеральної ради. Після виборів гетьмана рада ухвалила угоду між гетьманом і козацькою старшиною, що отримала назву “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького між ясновельможним паном Пилипом Орликом, ново­обраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полко­вниками, а також низовим Військом Запорозьким”.

Конституція була написана двома мовами - давньоукраїнською і латиною. Вона складалася із преамбули і 16 статей. Преамбула розк­риває історію виникнення та розвитку українського (руського) народу і Війська Запорозького. Основна ідея Конституції полягає у тому, що українська державність бере свій початок у Київській Русі. Цим за­кладався історичний пріоритет українського народу та його природне право на власну національну державу. Конституція проголошувала Україну незалежною державою: “Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування” [35, с. 15]. Ст. І прого­лосила православ’я державною релігією України, відновила автоке­фалію української православної церкви та підпорядкування Констан­тинопольському патріархату. Ст. ІІ закріпила державний суверенітет України та територію в межах визначених Зборівською угодою 1649 р. Конституція зобов’язала гетьмана вжити заходів для звіль­нення земель України та Запорозької Січі, забезпечення суверенітету і територіальної цілісності Української держави [35, с. 15-18].

Вищі органи державної влади закріплено у ст. VI - ІХ Консти­туції. До них відносилися Генеральна рада, гетьман та генеральні старшини і Генеральний Суд. Генеральна рада - орган законодавчої влади. Конституція прямо не вказує на формування Г енеральної ради шляхом виборів. За ст. VI участь у роботі Генеральної ради була обов’язком для полковників, сотників та генеральних радників - ви­борних представників від полків, а також представників від Запоро­зької Січі. Г енеральна рада скликалася за рішенням гетьмана тричі на рік на Різдво, Великдень і Покрову, як це передбачало козацьке зви­чаєве право Запорозької Січі [35, с. 19]. Конституційне закріплення термінів скликання Генеральної ради мало за мету обмеження влади гетьмана і зумовлювалося тим, що наприкінці XVII - початку XVIII ст.

Виконавча влада згідно Конституції Пилипа Орлика належала Раді генеральних старшин та гетьману. Рада генеральних старшин мала виконувати функції уряду - вищого органу виконавчої влади. Без погодження із Радою генеральних старшин гетьман не мав права ухвалювати управлінські рішення, адже у ст. VI зазначено “щоб у нашій батьківщині першість належала генеральній старшині” [35, с. 18]. Найбільше уваги у Конституції приділяється врегулюванню ста­тусу гетьмана - глави держави. У ст. VI передбачено, що гетьман “наділяється певною свободою і впливом” [35, с. 19]. Стаття Х прого­лошує, що гетьману “належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького” [35, с. 22]. Гетьман зберігав за собою повноваження командувача козацького війська. Військову та адміністративну владу гетьман здійснював через козацьких стар­шин - полковників, сотників, отаманів та інших урядників, які по­винні були йому “вірно служити”. Конституція заборонила гетьмано­ві призначати на посади козацьких старшин, але він мав право за­тверджувати старшин, обраних козацькими радами [35, с. 23]. Запро­вадження інституту генерального скарбника передбачало обмеження фінансових повноважень гетьмана та здійснення контролю за викори­станням державної власності і бюджету.

Судову владу Конституція Пилипа Орлика врегульовувала лише у загальних рисах. Згідно ст. VII гетьман не мав права здійснювати судочинство. Судова влада належала Генеральному суду, який пови­нен діяти незалежно від гетьмана. Генеральний суд мав розглядати справи за скаргами на гетьмана, генеральну старшину, полковників, генеральних радників, знатних товаришів чи інших урядовців [3, с. 4]. Такі норми Конституції варто кваліфікувати як запровадження прин­ципу незалежності судової гілки влади.

Конституція Пилипа Орлика містить низку положень, що забез­печують систему стримувань і противаг між органами законодавчої і виконавчої влади. Так, за ст. VI генеральні старшини, полковники і генеральні радники повинні були принести присягу на вірність геть­ману. Але якщо у діях гетьмана буде помічено “таке, що відхиляється від законів або завдає шкоди вольностям і небезпечне для батьківщи­ни”, вони мали право на Генеральній раді вимагати “звіту щодо по­рушення законів і вольностей батьківщини” [35, с. 20]. Діяльність ге­тьмана та його повноваження обмежувалися виборними, колегіаль­ними органами - Генеральною радою і Радою генеральних старшин.

Конституція Пилипа Орлика стала першою спробою у практиці європейського конституціоналізму, де передбачено поділ державної влади на три гілки законодавчу, виконавчу і судову та систему стри­мувань і противаг. Метою запровадження такого механізму держав­ної влади було намагання козацької старшини посилити ефективність державної влади та не допустити узурпацію влади як гетьманом, так і окремими угрупуваннями козацьких старшин. З огляду на сучасну конституційну практику реалізації поділу державної влади на три гіл­ки та системи стримувань і противаг, Конституція Пилипа Орлика, безперечно, мала низку вад. Так, зокрема, гетьман одночасно очолює органи законодавчої і виконавчої влади. Генеральні старшини, полко­вники, сотники - гетьманські урядовці - є членами Генеральної ради. Тому Конституцію Пилипа Орлика слід вважати ранньою спробою встановлення конституційного державного ладу, що спирався на принцип поділу влади на три гілки у період європейського просвіт­ництва.

Конституція Пилипа Орлика неодноразово наголошує на вибор­ності органів влади та посадових осіб шляхом “вільних виборів”, “ві­льного волевиявлення”. Конституція передбачала обрання Генераль­ної ради, Ради старшин, гетьмана, генеральних старшин, полковників, сотників та інших урядників. Але висування кандидатів на виборні посади та результати виборів затверджував гетьман. Конституція не встановлювала принцип строковості виборних посад [35, с. 18, 20, 23].

Аналіз вищих органів державної влади дає підстави стверджува­ти, що Конституція Пилипа Орлика встановлювала в Україні парла­ментсько-президентську республіку.

Стаття XIII Конституції проголошувала недоторканність і непо­рушність прав і привілеїв Києва, інших міст і містечок, які вони отримали на основі Магдебургзького права у попередні часи від польських королів та литовських князів [35, с. 24]. Визнання міського самоврядування, що діяло керуючись Магдебургзьким правом, свід­чить про прагнення України до європейських, демократичних ціннос­тей.

У ст. XVI Конституції Пилипа Орлика за гетьманом закріплено функцію забезпечення прав і свобод людини і громадянина та забез­печення верховенства права: “великодушно направляти й поліпшува­ти усі права в країні стосовно надійного дотримання непорушних громадських вольностей” [35, с. 26]. Як зазначено у ст. X права і сво­боди “рядових козаків” і “простолюдинів” від можливих посягань на них з боку урядовців повинні були забезпечити виборні, представни­цькі органи влади і місцевого самоврядування - козацькі ради та ма­гістрати. Про захист прав “рядових козаків”, “простолюдинів”, “двір­ських слуг”, “ченців”, “домашньої челяді”, “приватних осіб” гово­риться у ст. IX, XII і XIV [35, с. 21-25].

Значної уваги Конституція Пилипа Орлика приділяє врегулю­ванню фінансових питань. Вона обмежувала повноваження гетьмана у сфері “публічних прибутків, податків і сплат” [35, с. 21]. Конститу­ція передбачала запровадження виборних посад генерального скарб­ника та полкових скарбників. При цьому полкові скарбники мали підпорядковуватися не полковникам, а генеральному скарбнику.

Зазначена Конституція спиралась на здобутий досвід державно­го будівництва, політичну ситуацію в Україні та за її межами. Врахо­вуючи ці обставини, автори Конституції акцентували увагу на держа­вному суверенітеті і територіальній цілісності України, православ’ї, як державній релігії, виборності, колегіальності та підзвітності орга­нів влади, обмеженні повноважень гетьмана, забезпечення прав і сво­бод представників непривілейованих станів.

Безперечно, поряд із досягненнями Конституція містила і низку недоліків. Вона не встановлювала принцип строковості для виборних посадових осіб, не скасовувала становий характер суспільства, а отже і не проголошувала принцип рівноправності. Політичні права надава­лися лише реєстровим козакам. Привілеї отримувало православне ду­ховенство. Селянство та міська біднота -“простолюдини”- не отри­мували виборчих прав, на них покладався основний тягар податків та повинностей.

З огляду на те, що Конституцію Пилипа Орлика ухвалено в емі­грації, вона не була введена в дію. А отже, її слід розглядати як ре­зультат розвитку національної конституційної ідеї та правової думки, а не як чинну Конституцію. Конституція Пилипа Орлика стала полі­тичною програмою борців за українську незалежність у XVIII ст.

Свої ідеї щодо утвердження української незалежної держави П. Орлик сформулював у “Виводі прав України” (або “Дедукції”) - одній з найважливіших пам’яток української конституційної та полі- тико-правової думки початку XVIII ст. Звертаючись до прикладів єв­ропейської історії, гетьман обґрунтовував право українців на власну незалежну державу. У преамбулі П. Орлик розкрив історію націона­льно-визвольних змагань українців, починаючи від Б. Хмельниць­кого. Автор зазначає, що Б. Хмельницький створив “незалежне кня­зівство” і мав гетьманський титул, який прирівнюється до князівсько­го. П. Орлик переконаний, що “Україна залежала тільки під деяким оглядом від царів московських” [30, с. 277]. Переяславський договір 1654 р. він називає “союзним”. Цей договір порушила Росія, адже “царські генерали, скориставшись із довір’я козацької нації, хитро­щами захопили велику кількість інших укріплень і потім почали ко­мандувати, мовби господарі, в цілій країні” [30, с. 277].

“Вивід прав України” спростовує твердження царського уряд про те, що він нібито перебрав права на землі Війська Запорозького від Речі Посполитої, адже на час укладення Переяславського догово­ру 1654 р. Україна була незалежною державою, яку визнала низка країн. П. Орлик зазначає, що з часу Зборівської угоди 1649 р. Україну “визнали як князівство ціла Європа і навіть сам цісар” [83, с. 127]. Згідно Зборівської угоди Україна мала статус суверенної держави і перебувала під протекторатом Польщі. Він розкриває умови договору між Україною та Швецією, яка визнавала незалежність України. То­му, з огляду на порушені права України, “московський двір належить уважати за узурпатора України” [83, с. 127]. На підставі того, що Мо­сква намагається “відбирати в України її вольності та привілеї”, “на­род має право протестувати проти гніту і повернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час” [83, с. 127].

П. Орлик прагнув показати, що реалізація української державної ідеї сприятиме збереженню миру в європейському регіоні. Він пере­конував європейських монархів у тому, що в разі відновлення Украї­нського князівства через ослаблення Московщини, європейська рів­новага не порушиться. Водночас П. Орлик застерігав європейські кра­їни, що коли вони не допоможуть Україні звільнитися з-під москов­ського ярма й утвердити свою державну незалежність, то наражати­муться на небезпеку з боку Росії [30, с. 278].

П. Орлик апелював до міжнародного права, яке “вимагає допо­магати в крайніх випадках пригніченим громадянам; тим слушніше, справедливіше і в більшій згоді з обов’язком християнства й навіть гуманності причинитися до відбудування держав, пригнічених лише тому, що повірили в союз” [83, с. 127]. Закликаючи європейських правителів допомогти Україні здобути незалежність, П. Орлик наго­лошував, що відродження незалежної Української держави сприятиме захисту європейської свободи від загрози зі Сходу.

Пилип Орлик став одним із перших представників вітчизняної конституційної і політико-правової думки, хто намагався фактично відродити незалежну Українську державу, а також теоретично обґру­нтувати невід’ємне право українського народу на створення незалеж­ної національної держави й переконати європейських політиків у не­обхідності її визнання.