§ 2. Джерела конституційного права України другої половини ХУІІ ст.

На початку 1648 р. чигиринський сотник Богдан Хмельницький підняв нове повстання проти Речі Посполитої. Після перших перемог під Жовтими Водами і Корсунем повстання переросло в загально­народну національно-визвольну війну.

З утворенням Української держави у 1648 р. розпочався процес юридичного становлення вітчизняного конституціоналізму. Козацькі демократичні правові звичаї - “давні права та вольності козацькі” - зберегли свою чинність в Україні-Гетьманщині і стали одним із джерел конституційного права. У процесі державотворення гетьман і генеральний уряд керувалися апробованою впродовж тривало часу козацькою системою звичаєвого права. У писемних джерелах його називали “стародавні права і вольності козацькі”, “малоросійські права” [31, с. 217]. Норми звичаєвого права визначали права і обов’язки козаків, врегульовували порядок діяльності генерального, полкового та сотенного урядів. Спираючись на них, в Україні було встановлено республіканську форму правління. Використання право­вих звичаїв запорозьких та реєстрових козаків сприяло формуванню в Україні-Гетьманщині демократичних, республіканських інститутів як виборність, колегіальність, строковість, підконтрольність та під­звітність органів козацького самоврядування.

“Статут про устрій Війська Запорозького”, прийнятий радою старшин у червні 1648 р., став першим конституційно-правовим ак­том козацької держави. Статут було розроблено з ініціативи та за участі Б. Хмельницького. Він закріпив за гетьманом статус не лише командувача козацького війська, а і статус глави держави. Статут на­давав гетьманові законодавчі повноваження, суттєво розширив його повноваження в галузі виконавчої та судової влади. Цим конститу­ційно-правовим актом частково визначалися права і обов’язки полко­вників, сотників та інших козацьких урядників. Посилання на “Статут про устрій Війська Запорозького” 1648 р. можна знайти в універсалах Б. Хмельницького. У історичних джерелах є згадки про конституцію Б. Хмельницького. Ймовірно, що під цим документом автори літопи­сів мали на увазі “Статут про устрій Війська Запорозького”.

Джерелами конституційного права України стали окремі геть­манські універсали та грамоти, які захищали права і свободи предста­вників окремих суспільних станів, встановлювали виборний, пред­ставницький, колегіальний характер органів публічної влади. Так, на­приклад, універсал Б. Хмельницького 1654 р. встановлював норми оподаткування іноземних купців та для стягнення мита запроваджу­вав посаду державного дозорця. Універсалом, що був ухвалений у че­рвні 1657 р., гетьман підтверджував “права та вольності” шляхти Пінського повіту та діючу систему адміністративних і судових орга­нів.

Українська держава визнала чинність Магдебургського права, яке врегульовувало діяльність органів міського самоврядування. Демократизм і універсальність Магдебурзького права та духовна спорідненість українців з європейською культурою, об’єктивно зумовили його швидке поширення на українських землях.

Одним із найважливіших прикладів розвитку вітчизняного конституціоналізму і джерел конституційного права України стали міжнародні угоди. До них відносяться Зборівська угода 1649 р., Білоцерківська угода 1651 р., Гадяцький трактат 1658 р., Чуднівська угода (Слободищенський трактат) 1660 р. із Річчю Посполитою, Переяславсько-Московська угода 1654 р., Переяславські статті 1659 р., Московські статті 1665 р., Глухівські статті 1669 р., Конотопські статті 1672 р., Коломацькі статті 1687 р. - угоди з Московським царством [59, с. 20]. Порядок укладання міжнародних угод знайшов своє відображення у козацьких правових звичаях і передбачав проходження кількох обов’язкових стадій: 1) ухвалення Генераль-ною радою попереднього рішення про необхідність укладення угоди; 2) підготовка проекту угоди генеральним урядом; 3) узгодження проекту сторонами угоди; 4) ратифікація угоди Генеральною радою.

Фактично, гетьман і генеральний уряд, укладаючи міжнародні угоди, порушували козацьке звичаєве право. Зборівську угоду 1649 р. Б. Хмельницький уклав разом із старшиною без участі Гене­ральної ради, що викликало обурення широких козацьких мас. Гетьман і рада старшин розробили і затвердили проект Переяслав­ської угоди 1654 р., ратифікували Батуринські статті 1663 р. та Московські статті 1665 р.

Глухівська угода 1669 р., Конотопська угода 1672 р., Переяслав­ська угода 1674 р.

Створення Української держави вперше знайшло своє правове оформлення і закріплення у Зборівській угоді 1649 р. Україна отримала статус автономії у складі Речі Посполитої в межах Київ­ського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. За Зборівською угодою Польща визнала право козаків обирати гетьмана радою. Зборівська угода у ст. 1 підтверджувала всі ті повноваження, які Польща надавала гетьманам у минулому, “котрих є які-небудь потвердження в книгах”. Юрисдикція гетьмана розповсюджувалася лише на козацьке населення Брацлавського, Київського і Чернігів­ського воєводств. Гетьман підпорядковувався безпосередньо королю. Зборівська угода закріпила за гетьманом повноваження глави козаць­кої автономії [35, с. 5].

За ст. 2 Зборівської угоди 1649 р. гетьман отримав право скласти 40-тисячний козацький реєстр. Він був складений гетьманом та генеральним урядом і затверджений старшинською радою у Каневі. Книги козацького реєстру Війська Запорозького - конституційно- правовий акт української держави. Згідно реєстру формувалися 16 полків та 267 сотень, як військових підрозділів та одночасно адміністративно-територіальних одиниць [31, с. 208]. Реєстр поімен­но встановлював та юридично закріплював приналежність до козаць­кого стану, який складав політичну еліту держави. Реєстрові козаки не тільки офіційно перебували на військовій службі, вони мали право брати участь у виборах, брати участь у роботі сотенної, полкової та Г енеральної ради; з числа козаків формувався сотенний, полковий та генеральний уряди, а також інші адміністративні та судові органи.

Зборівською угодою 1649 р. закріплювалися вольності Війська Запорозького, українська шляхта прирівнювалася у правах до поль­ської, київський митрополит отримав право входити до польського Сенату. Проте на території козацької держави зберігалася польська адміністрація, хоча на всі відповідальні посади король мав право призначати тільки православних шляхтичів.

Незважаючи на низку невигідних для України умов (обмеження території, повернення польської адміністрації, обмежений козацький реєстр), в цілому Зборівська угода створила умови для формування української державності. Згодом вона використовувалася як правове джерело для конституційних проектів та ідей.

Проте польська шляхта не хотіла миритися з існуванням козаць­кої автономії. Тому Б. Хмельницький висунув ідею формування незалежної держави. Так, під час переговорів з польськими коміса­рами у лютому 1649 р. він заявив, що “відірве від ляхів Русь і Україну” [31, с. 204]. У розмові з Московським послом Г. Унков- ським у квітні 1649 р. гетьман знову підтвердив намір домагатися незалежності для України.

У 1651 р. гетьман і генеральний уряд змушені були укласти з Польщею нову угоду, відому в історії під назвою Білоцерківського трактату. Білоцерківська угода підтверджувала автономний статус України-Гетьманщини у складі Речі Посполитої, але при цьому суттєво обмежувала її суверенні права.

Білоцерківський трактат обмежив територію Української авто­номії до території Київського воєводства, а козацький реєстр до 20 тисяч козаків [31, с. 210]. Тому після перемоги під Батогом у червні 1652 р. Б. Хмельницький рішуче взяв курс на створення незалежної держави. Білоцерківська угода 1651 р. втратила свою чинність і Україна набула статусу суверенної держави. Проте без допомоги ззовні Українська держава не мала змоги відстояти свою незале­жність і змушена була шукати підтримки у сусідніх країн.

З самого початку Визвольної війни гетьманський уряд вів активні дипломатичні відносини з Московським царством. Незважа­ючи на це, царський уряд не поспішав надавати допомогу Україні, чекаючи на максимальне ослаблення Речі Посполитої у війні з Військом Запорозьким. У результаті тривалих переговорів 8 січня 1654 р. Переяславська Генеральна рада в усній формі прийняла рішення про союз із Московією [31, с. 224]. На раді були присутні лише 284 особи - представники козацької старшини та козаки Переяславського полку, що свідчить про грубе порушення генераль­ним урядом козацького звичаєвого права. При укладанні угоди правові звичаї порушила і делегація царського уряду на чолі з В. Бутурліним, яка відмовилася від імені царя приймати присягу про те, що Московське царство не порушуватиме права і “вольності козацькі”. З огляду на допущені порушення козацького права під час укладення угоди, відмовилися приймати присягу на вірність москов­ському цареві Брацлавський, Кропив’янський, Полтавський та Уман­ський полки. Остаточно основні положення україно-російської угоди було уточнено та зафіксовано писемним чином у березні 1654 р. в Москві, тому вона отримала назву Переяславської або Московської угоди 1654 р. Угода складалася із двох основних документів: Бе­резневих статей Богдана Хмельницького та Жалуваної царської грамоти.

На правах держави-протектора Росія зобов’язала Україну пере­давати частину прибутків до царської казни (ст. 1), обмежувала право на дипломатичні відносини з Туреччиною та Польщею (ст. 5), вимагала від гетьмана на заклик царя брати участь у військових діях [35, с. 7-8]. За договором 1654 р. Україна зберігала власні органи влади і управління, законодавство, адміністративно-територіальний устрій, військо, фінанси, податкову систему та мито, державний кор­дон з Московським царством і іншими країнами, право на зовнішньо­політичну діяльність. Царський уряд визнавав право України на формування 60-тисячного козацького реєстру [35, с. 7-8]. Перея­славська угода 1654 р. юридично закріпила за гетьманом повнова­ження, що передбачалися козацьким правом та статус голови суве­ренної держави.

Кваліфікація форми державно-правових зв’язків між Україною і Росією за угодою 1654 р. ускладнюється низкою обставин. Це, зокрема, відсутність офіційних текстів документів, невизначеність позицій сторін стосовно характеру договору, відмінність поглядів сторін на концепцію і мету договору (Україна переслідувала укла­дення військового союзу, а Московське царство - включення Украї­ни до свого складу), відмінність між юридично закріпленою формою державно-правових відносин та їх фактичною реалізацією, недоско­налість правотворчості того часу, давність державно-правових явищ. Тому існують різні точки зору щодо оцінки Переяславської угоди 1654 р. та форми державно-правових зв’язків між Україною і Московським царством, які нею передбачалися. Найпоширеніші серед них такі: 1) міждержавний військовий союз; 2) протекторат Росії над Україною як суверенною державою; 3) конфедеративний державно-правовий союз; 4) федеративний зв’язок - Україна на правах автономії увійшла до складу Московського царства; 5) відно­сини сюзеренітету-васалітету - Б. Хмельницький визнавав васальну залежність від московського царя [31, с. 227].

У кінцевому результаті слід вважати, що Переяславська угода 1654 р. носила характер двостороннього міжнародно-правового акту, де Військо Запорозьке і Московське царство виступали сторонами договірного процесу. Але вони не були рівноправними контраген­тами договору. Військо Запорозьке подавало проект договору - “прохальні пункти”, а царський уряд вносив до нього свої поправки і ратифікував у формі “пожалування”. Суть договору зводилася до заступництва, підтримки та надання військової допомоги Росією суверенній Українській державі, що означало встановлення відносин протекторату.

Згодом царське самодержавство стало на шлях обмеження неза­лежності України. Це підштовхнуло гетьмана Іван Виговського та його прихильників на розторгнення Переяславської угоди 1654 р. У середовищі козацької старшини поширилась ідея входження України на правах автономії до складу Речі Посполитої, що вилилося в укладення Гадяцького трактату 1658 р.

Одним із авторів Гадяцького трактату 1658 р. був Юрій Немрич. Він зробив вагомий внесок у розвиток конституційних ідей. Ю. Немирич відстоював концепцію створення федерації Полського королівства, Литовського князівства і Руського князівства у складі Речі Посполитої. Він визначав політичну сутність категорії “обов’­язку” як одного із визначальних у захисті інтересів вітчизни. З огляду на це, Ю. Немирич формував і свою концепцію державного лідера, від постаті якого безпосередньо залежить становище держави. Саме лідер впливає на народ і військо, адже “відважним воїна зробить хист полководця, тямущим - порядок і послушенство, мужнім - вибір для себе супротивника” [98, с. 97].

Гадяцький трактат 1658 р. передбачав скасування Брестської церковної унії 1596 р. і визнавав право українського народу вільно сповідувати православ’я. Православні митрополити отримували пра­во засідати у Сенаті. Гетьман отримував повноваження голови укра­їнської автономії - Великого князівства Руського у складі Речі Посполитої. Але Гадяцький трактат частково обмежував повнова­ження гетьмана, який підпорядковувався польському королю, втрачав право на збір податків та право на зовнішньополітичну діяльність, обмежувалася судова компетенція гетьмана (ст. 4-6). Та, як відомо, українсько-польську угоду 1658 р. не було реалізовано [30, с. 270­273 ].

Розширити суверенні права України та власні повноваження намагався Юрій Хмельницький, пропонуючи Росії проект нової угоди - Жердевські статті. Але Московське посольство, скористав­шись боротьбою старшинських угрупувань за владу, змогло нав’язати Україні вигідну для себе Переяславську угоду 1659 р. За цією угодою царський уряд визнавав повноваження гетьмана, котрі передбачалися козацьким правом, але заборонив гетьманові призна­чати та звільняти старшину, обмежувалися його судові повнова­ження, що суперечило козацьким правовим звичаям. Стаття 5 давала дозвіл на розміщення царських воєвод з військами у Києві, Пере­яславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві й Умані, що слід кваліфікувати як пряме втручання Росії у внутрішні справи України. Це тягнуло за собою суттєве обмеження влади гетьмана. Він підпорядковувався цареві з питань військової стратегії. Стаття 9 позбавила гетьмана права на дипломатичні відносини [25, с. 87]. Таку норму містили всі наступні україно-російські угоди. Таким чином, згідно Переяслав­ської угоди 1659 р. Україна втрачала статус суверенної держави і набувала автономного статусу у складі Московського царства.

У 1660 р. Юрій Хмельницький, зазнавши поразки у війні з Поль­щею, змушений був укласти з нею Слободищенський трактат. За основу нової україно-польської угоди було взято Гадяцький трактат. Але Слободищенський трактат на відміну від Гадяцького не перед­бачав створення Великого князівства Руського. Гетьман повністю підпорядковувався польському королю. Його військові, адміністра­тивні та судові повноваження помітно звужувалися порівняно з тими, що передбачалися Гадяцьким та Переяславським договорами. Чин­ність україно-польської угоди не визнали Лівобережні полки України. Слободищенська угода започаткувала процес розколу Української держави на Лівобережну в складі Росії і Правобережну у складі Польщі.

Прийняті за гетьманування Івана Брюховецького і з його ініці­ативи Московські статті 1665 р., по суті, скасовували українську автономію. Ст. 1 встановила, що “от Бога врученное дело городами и землями владети и оные заступати - монархом, а не гетманом” [25, с. 106]. У полкових містах України розміщувалися царські воєводи, до яких переходило адміністративне управління, збір податків, судочин­ство. Під юрисдикцією гетьмана залишалося лише козацьке населен­ня. Але в результаті антимосковського повстання 1666 р., яке підтри­мав правобережний гетьман Петро Дорошенко, Іван Брюховецький лишився влади, а Московські статті 1665 р. втратили свою чинність. На короткий час Петру Дорошенку вдалося об’єднати Лівобережну і Правобережну Україну під своєю владою.

Але Андрусівське перемир’я 1667 р., укладене між Москов­ським царством і Польщею без участі представників від українського уряду, юридично закріпило розкол України на Лівобережну у складі Московського царства та Правобережну у складі Речі Посполитої.

Антиросійське повстання 1668 р. змусило царський уряд під час виборів гетьмана Дем’яна Многогрішного укласти Глухівську угоду 1669 р. Вона спиралася на Переяславську угоду 1659 р. і денонсувала умови Московського договору. Московське царство визнавало суве­ренітет України в тих межах, що передбачалися Переяславською угодою 1659 р. За Глухівськими статтями гарантувалося дотримання традиційних козацьких прав і вільностей. Царський уряд визнавав чинність козацького права та повноваження гетьмана, що ним перед­бачались. Через розкол України, Росія зменшила число козацького реєстру до 30 тисяч, чим обмежила військову владу гетьмана. Царські воєводи мали перебувати в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові і Острі, проте вони втратили адміністративну та судову владу. Збір податків покладався на гетьмана. Стаття 17 надавала гетьманові право направляти своїх представників на переговори Росії з іншими державами у тих випадках, коли це стосуватиметься України [25, с. 118, 126].

З ініціативи старшини Глухівська угода 1669 р. узаконила зви­чай, що передбачав обмеження повноважень гетьмана радою стар­шин. Стаття 6 заборонила гетьманові одноосібно розпоряджатися маєтностями та звертатися до царя з клопотаннями про надання дво­рянства. Гетьман мав право здійснювати судочинство тільки в складі судової колегії. А ст. 19 передбачала впровадження контролю стар­шини за діяльністю гетьмана [25, с. 120].

Конотопську угоду 1672 р. було укладено одночасно із вибо­рами на гетьмана Івана Самойловича. Нова угода загалом повторю­вала основні положення Глухівської угоди 1669 р. Але з вимоги козацької старшини Конотопська угода передбачала додаткові обме­ження повноважень гетьмана. Стаття 4 законодавчо закріпила за радою старшин право контролювати діяльність гетьмана та з санкції царя розглядати питання зовнішньої політики, “чтобы гетман без совета их старшины, к посторонним монархам ни о чем не писал” [25, с. 137]. Водночас, представникам московських залог заборонялося втручатися у справи місцевого самоврядування та судочинства, а їхні функції зводилися до суто військових.

У 1687 р. під час виборів гетьмана Івана Мазепи між Україною і Московським царством було укладено Коломацьку угоду. Скори­ставшись умовами Вічного миру з Польщею 1686 р. та виборами гетьмана, царський уряд у черговий раз обмежив суверенні права України. Стаття 11 заборонила гетьманові без санкції царя звільняти генеральних старшин. Царський уряд встановлював контроль над гетьманом і направляв до Батурина стрілецький полк. Особливої уваги заслуговує ст. 19 Коломацької угоди. Вона вимагала, щоб “никто не подавал голосов, что малороссийский край гетманского регимента” [25, с. 170]. Проте завдяки державницькій політиці Івана Мазепи до початку XVIII ст. зазначена стаття залишалася не реалізованою.

Для подальшого розвитку українського конституціоналізму стало важливим те, що І. Мазепа не обмежував передбачені Коло- мацькою угодою 1687 р. права козацько-старшинської еліти - основ­ного носія конституційних ідей.

Московське царство і Річ Посполита укладали угоди з Україною як із державним суб’єктом. Характер україно-російських угод свідчить, що царський уряд послідовно проводив політику, спрямо­вану на поступову зміну відносин протекторату на федеративний державно-правовий зв’язок - включення України на правах автономії до складу Росії, а на кінець XVII ст. - обмеження суверенних прав Української автономії.

Незважаючи на порушення козацького звичаєвого права при ук­ладанні україно-польських та україно-російських міжнародних угод, вони стали важливим джерелом конституційного права України. Уго­ди мали вищу юридичну силу, врегульовували територію України, її державно-правовий статус, діяльність вищих та місцевих органів державної влади, адміністративно-територіальний поділ, судоустрій, податкову систему. Спираючись на козацьке звичаєве право, міжна­родні угоди юридично закріпили в Українській державі права та сво­боди реєстрових козаків, міщан і православного духовенства, вибор­ність, колегіальність, підконтрольність та підзвітність органів влади. Міжнародні угоди узаконили козацький звичай, що вимагав колегіа­льного вирішення найважливіших адміністративних, військових, фі­нансових, судових та інших справ, закріпили підконтрольність геть­мана раді старшин. Положення про суверенітет України, про права і свободи козаків та інших суспільних станів, про обмеження влади ге­тьмана реалізовані у міжнародних угодах, слід вважати важливою складовою процесу зародження вітчизняного конституціоналізму [38,с. 4-5].

Джерела українського конституціоналізму доби Гетьманщини відображають договірні суспільно-політичні традиції, що існували у країнах Центральної та Східної Європи. Головна договірна традиція, яка стала основою для розвитку українського конституціоналізму, полягала у намаганні захистити інтереси України-Гетьманщини як держави, так і представників її еліти у різних договірних формах, що закладало основи правового регламентування суспільних відносин.