§ 4. Конституційна і політико-правова думка України ХУІІІ ст.

Розвиток конституційної та політико-правової думки України у XVIII ст. відбувався за умов обмеження української автономії після поразки шведсько-українського війська у 1709 р. Вибори гетьмана Івана Скоропадського і укладення нової україно-російської угоди - Решетилівських статей 1709 р.

Національні державно-правові явища та національна правова традиція, що зберігалися впродовж XVIII ст.

Провідне місце у розвитку політико-правової думки України XVIII ст. посідали викладачі Києво-Могилянської академії Л. Баранович, І. Галятовський, І. Гізель, М. Козачинський, Г. Конись- кий, Ф. Прокопович, С. Яворський, В. Ясинський. Вони прагнули створити умови для формування у студентів самостійного раціональ­ного філософського мислення. У своїх лекціях науковці використову­вали філософську спадщину античності, зокрема Арістотеля, Плато­на. Повністю відійти від схоластики викладачі Києво-Могилянської академії не могли. Офіційна приналежність до вищої православної ієрархії і завдання теоретичного обгрунтування православ’я, що стоя­ло перед ними, значною мірою визначили їх філософську орієнтацію та конституційні ідеї.

Отже, вітчизняні філософські та конституційно-правові вчення цього періоду були тісно пов’язані з теологією. Розвиваючись в рам­ках схоластики, погляди значною мірою еволюціонували, адже поряд з теологічними положеннями утверджувався раціоналістичний підхід стосовно уявлень про реальний світ, державу і право. Це давало мож­ливість піднести роль філософії у вивченні державно-правових явищ.

У філософських курсах викладачів академії значне місце посіда­ли проблеми натурфілософії. Характерною рисою останньої була змі­на предмету пізнання: на перший план виступило вивчення природи і людини і лише на другий - богопізнання. По-іншому вирішувалося питання про людину, її місце і роль у світі. Гуманістичні ідеї сприяли розкріпаченню особи, утвердженню її гідності, формували уявлення про права людини.

Видатними представниками української політико-правової дум­ки першої половини XVIII ст. були Стефан Яворський і Феофан Про­копович. Стефан Яворський (1658-1722 рр.) церковний діяч, митро­полит Муромський та Рязанський, місцеблюститель патріаршого пре­столу, очільник Священного Синоду. Навчався і викладав у Києво- Могилянській академії. Відомий як автор праці “Камінь віри” 1715 р. та численних проповідей [18, с.

Владні відносини в тогочасному суспільстві С. Яворський уяв­ляв у вигляді своєрідної піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній слу­жбі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче - купецтво, духовні чини, а внизу піраміди - простий народ.

Образний характер носили уявлення С. Яворського про соціаль­но-політичну структуру суспільства. На його думку, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини. Перше “колесо” - аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники; друге “колесо” - військові; третє “колесо” - духовенство, а четверте - це “люди про­стонародні”: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-земле- роби. В обох випадках - і з “пірамідою”, і з “колісницею” - йдеться про аристократично-мілітаристичну державу, де на верхніх владних сходинках перебувають царські вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці [60, с. 173].

Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології. Як охоронець держави, у своїх пропо­відях він закликав “людей простонародних до смирення та послуху владі” [18, с. 189]. Водночас вважав, що держава мала дбати про роз­виток економіки та освіти. С. Яворський, як релігійний діяч, відстою­вав інтереси церкви. Значну увагу приділяв актуальній у ті часи про­блемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Спочатку він дотримувався думки, що держава і церква є рівноправ­ними. Згодом він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви. С. Яворський вважав, що зміцнення держави ставить церкву в залежність від держави, і тому всіляко намагався піднести авторитет церкви, зміцнити її вплив на суспільне життя. Захищаючи інтереси церкви, він обгрунтовував її владу в духовному житті суспільства, ві­дкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світ­ській владі.

С. Яворський ставив собі за мету пристосувати православ’я до нових соціально-політичних умов, що формувалися під впливом роз­ширення зв’язків із європейськими державами. Він намагався раціо­налізувати православ’я, пристосовуючи деякі його догмати до като­лицизму. Згодом мислитель відмовився від світського життя й зосе­редився на етико-гуманістичній проблематиці, що було своєрідним протестом проти підпорядкування церкви державі.

С. Яворський був незадоволений церковною реформою, захи­щав інтереси церкви, її владу в духовному житті суспільства, висту­пав проти підпорядкування церковних справ світській владі. Він вва­жав, що хоча світська влада від Бога і всі повинні їй підпорядковува­тися, проте вона не може втручатися у церковні справи і канони пра­вославної віри. Церковні справи - компетенція церкви, світські - цар­ської влади. Звертаючись до біблійних прикладів, творів отців церк­ви, С. Яворський проводив думку про те, що церква підноситься над державою і повинна володіти не лише церковною, а й світською вла­дою.

Проте діяльність С. Яворського не принесла бажаного результа­ту, хоча до певної міри і стримувала царя. Протидія царизму автоно­мії і незалежності церкви, як і протидія децентралізаційним тенденці­ям феодальної аристократії, неминуче призводила до централізації державної влади [18, с. 189].

Значний внесок у розвиток політико-правової думки України XVIII ст. здійснив один із найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681-1736 рр.). Спочатку він навчався в академії, а потім за кордоном - у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р. ви­кладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. У 1716 р. змушений був перебратися до Петербургу і фактично очолив російську православну церкву.

Ф. Прокопович був одним із найосвіченіших політичних і цер­ковних діячів того часу, добре обізнаним з досягненнями світової по­літичної думки. Він автор низки політико-теоретичних трактатів, зок­рема “Правда волі монаршої”, “Слово про владу і честь царську” 1718 р., “Духовний регламент” 1720 р.

У своїх політико-правових поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основні форми державного правління: демокра­тія, аристократія і монархія. Найкращою з них, на його думку, є мо­нархія. Вона відповідає людській природі, адже як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержав- ному суспільстві були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада [18, с. 190].

Державна влада виникає в результаті надання народом своєї во­лі, яка випливає з волі Бога, монарху шляхом договору. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що віддавши свою волю монарху, народ по­вернути її не може і повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забо­роняє. Таким чином, влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсо­лютистського характеру [18, с. 190].

Ф. Прокопович першим створив теорію освіченого абсолютиз­му, ґрунтуючись на теорії природного права і суспільного договору, враховуючи вчення західноєвропейських теоретиків держави і права Ю. Ліпсія, І. Гроція, Т. Гоббса, С. Пуфендорфа. Суть розробленої Ф. Прокоповичем теорії освіченого абсолютизму полягала в умотиву­ванні пріоритету світської влади, підпорядкування церкви державі, секуляризації церковних і монастирських маєтностей. Модифікуючи теорію природних прав і суспільного договору Ф. Прокопович орієн­тувався на інтереси купців, чиновників, дворянства, а інтереси трудо­вого народу до уваги не брав. Згідно теорії освіченого абсолютизму, монарх, як верховний носій державної влади, стоїть над усіма суспі­льними законами, усі його дії, спрямовані на загальнонародну ко­ристь, справджуються. “Всяка влада верховна, - зазначав Ф.

Верховна влада у своїй діяльності повинна мати за мету загаль­ну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внут­рішній порядок, правосуддя, освіту. Монарх, як носій верховної дер­жавної влади, діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма суспільними законами. Усі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються.

Обгрунтування Ф. Прокоповичем освіченого абсолютизму було спрямоване також і на вирішення проблеми співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. На відміну від С. Яворського, Ф. Прокопович обґрунтовував ідею підпорядкування духовної влади - світській, церкви - державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Його ідеалом була сильна держава, на чолі якої стояв би освічений монарх, “філософ на троні”, що дбає про інтереси народу [60, с. 174].

Теорія освіченого абсолютизму, створена Ф. Прокоповичем, ви­знавала верховним носієм державної влади лише освіченого волода­ря. Освіта і розвиток наук розглядалися як основа історичного проце­су, сили держави і добробуту. При цьому наголошувалося, що тільки освічена монархія може забезпечити розвиток науки, мистецтва, ре­месла, мануфактур.

Відомими представниками конституційної та політико-правової думки України другої половини XVIII ст. вважаються Яків Козельсь- кий і Григорій Сковорода. Філософ-просвітник Я. Козельський (бли­зько 1728-1794 рр.) відстоював тезу, що люди не народжуються доб­рочесними чи порочними, добрими чи злими. Ці якості вони набува­ють під впливом виховання і суспільства. В упорядкованому суспіль­стві всі люди повинні допомагати один одному творити добро, відно­ситися до інших так, як би кожен бажав, щоб відносилися до нього. Однак через неоднорідність людей у суспільстві існують протиріччя, приводом до яких часто є недосконалі звичаї і закони [18, с. 199].

Конституційні ідеї Я. Козельського спиралися на концепцію природних прав людини і договірного походження держави. У його праворозумінні становить інтерес чітко проведений ним поділ права і закону. Право він класифікує на чотири види: божественне (від само­го Бога, вічне, необхідне, для всього живого); загальне, яке він ді­лить на натуральне (природне) і всесвітнє, чи право народів. При­родне право, пояснював філософ, має своїм джерелом розумну при­роду і потреби людини. Всесвітнє право регулює міжнародні відно­сини для взаємного благополуччя. Публічне право між громадянами і суспільством для їх взаємної користі. Усі закони, що видає держава, повинні відповідати цим видам права. Для Я. Козельського такими законами були, зокрема, акти, що закріпачують селян. Вони супере­чать ідеї природного права [18, с. 200].

Закон - це правило або веління, за яким людина зобов’язується діяти під страхом покарання чи надією нагороди. Правило без зо­бов'язання Я. Козельський називає порадою. Закон зобов’язує “шука­ти добра і тікати від зла”, зобов’язує тільки того, кому він відомий і посильний для виконання. Громадяни повинні знати закони. Добрим законам допомагають добрі звичаї і навпаки. Звички до пороків не викорінюються покаранням. Мислитель формулює важливий висно­вок про творчу роль законів: “пороки народні скриті в самих законах, і коли хто хоче винищити пороки в якому народі, не переміняючи творящих їх законів, той шукає неможливого”. Законодавець - “бать­ко народу”, що дає йому закони. Одна “повчальна філософія” не ви­править вдачу у народу [18, с. 200].

Я. Козельський розділяв концепцію суспільного договору Ж.- Ж. Руссо, але його суть і наслідки трактує по-своєму. Через договір із суспільством людина втрачає природну свободу і рівність, але набу­ває моральну свободу, моральну і законну рівність, що робить її гос­подарем над собою. Я. Козельський зазначав, що передбачена зако­ном слухняність є свобода. Його концепція суспільного договору міс­тить ідеї рівності громадян перед законом і взаємної відповідальності верховної влади, посадових осіб і громадян за дотримання умов дого­вору. У суспільстві і державі філософ цінує гармонію взаємної корис­ті, її відповідність природі людини [60, с. 175].

Як рівноправна сторона, члени суспільства мають право розірва­ти договір і укласти новий. Я. Козельський підтримує право спротиву несправедливій владі і фактично виправдовує селянські повстання. Але позитивні зміни в суспільстві пов’язує з урядовими реформами, реформою законодавства, поширенням освіти і правових знань [18, с. 200].

Юриспруденцію Я. Козельський вважав “знанням всіх можли­вих прав або правостей”. Юриспруденція вчить бути доброчесним. Він розрізняв юриспруденцію як знання права, що грунтується на справедливості, і легіспруденцію, як знання законів, що не завжди ві­дповідають справедливості.

Філософ високо цінував принципи правління і закони республі­ки, сформульовані Ш. Монтеск’є. І хоча Я. Козельський спочатку був прихильником концепції освіченої монархії, у “Философических предложениях” він формулює однозначний висновок: “У республі­канському правлінні загальна користь є підставою всіх людських че­снот і законодавств” [18, с. 200]. Із чотирьох форм правління: демок­ратичної, аристократичної, монархічної і деспотичної, перевагу він віддавав першій, адже у ній з’єднується користь “кожної людини із загальною користю всіх” [18, с. 201].

Кримінально-правові погляди Я. Козельського близькі до теорій західноєвропейських просвітителів Ш. Монтеск’є та Ч. Беккаріа. Ос­новну увагу він звертає на причини злочинів, вбачаючи їх не тільки у властивостях окремої людини, але і у неналежному устрої суспільст­ва. На переконання Я. Козельського, метою покарання є запобігання злочинів. Але запобігти злочинам можна не покараннями, а таким су­спільним ладом, який би виключав можливість скоєння злочинів [18, с. 201].

Заслуговують на увагу думки Я. Козельського з питань міжна­родного права і зовнішньої політики. На його погляд, зовнішню без­пеку держава черпає із внутрішнього добробуту. Засобом зовнішньої безпеки є справедливе обходження з іншими народами, небажання шкодити їм, наявність доброго війська. Я. Козельський стверджував, що “збереження праведних законів, велика сталість і твердість у до­триманні добрих звичаїв” приносять державі більше величі, ніж за­воювання [18, с. 201].

Григорій Сковорода (1722-1794 рр.) - видатний український фі­лософ, богослов, поет і педагог. Його по праву вважають засновни­ком української класичної філософії, а сучасники називали “україн­ським Сократом”. Відштовхуючись від вчень філософів попередніх епох Піфагора, Сократа, Платона, Епікура, Горація, Вергілія, Плутар­ха, Цицерона, Сенеки, Лейбніца, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Прокоповича, ман­дрівний філософ у процесі роздумів над проблемами суспільства і держави створив власну етико-гуманістичну систему розуміння ідеа­льного, людини, особи, “філософії серця” [18, с. 201-202].

Помітне місце у світогляді філософа займали його конституційні та політико-правові погляди. В основі філософської системи Г. Сковороди лежала концепція трьох світів: макрокосм (Всесвіт), мікрокосм (людина) і світ символів (Біблія). “У людині, писав філо­соф, поєднуються дві “натури”: видима і невидима. Головне в люди­ні - її духовність, “серце”. Філософ вважав, що перш ніж пізнати світ, потрібно пізнати себе; самопізнання - ключ до істини, розуміння сво­го призначення та місця у суспільстві [18, с. 202].

Патріотичне ставлення до батьківщини і боротьба за українську незалежність стали тими факторами, під впливом яких формувалися конституційні погляди Г. Сковороди. Але на можливість відроджен­ня української держави на той час він не сподівався, тому свою мету вбачав у вихованні у співвітчизників “священної любові до Батьків­щини”.

Г. Сковорода болісно сприймав знищення Російською імперією Запорозької Січі. Відродження української нації та української дер­жавності філософ вбачав у верховенстві морального закону та висо­кій духовності. Серед відмінних рис представників української нації Г. Сковорода називав здатність до самопожертви, спокій, розум і пра­гнення до справедливості.

Моральний ідеал Г. Сковороди - це духовний індивід, що знай­шов себе, своє місце в суспільстві, сенс життя у праці. “Сродный труд” - джерело гармонії у суспільстві, де кожний має право і пови­нен працювати за здібностями. Якщо чабан має природжені здібності адміністратора, він має право бути губернатором. Суспільству ко­ристь, якщо губернатор, більш здатний до чабанства, стане чабаном. Таким чином, розумний суспільно-політичний устрій, відповідно до філософії Г. Сковороди, повинен вибудовуватися на основі принци­пів, виведених із природи людини. Серед них - “нерівна рівність” - нерівність здібностей доповнюється юридичною рівністю в державі [18, с. 202].

Філософ піддавав критиці тогочасне суспільство. Самодержав­ну, кріпосницьку систему він називає “миром темным, миром преск­верным”. Він засуджує спосіб життя поміщиків, їх моральну низь­кість, прагнення до наживи. Г. Сковорода виступає проти кріпосного права як застарілої феодальної системи. На його думку, зосередження багатства у небагатьох, різка соціальна нерівність - це шлях до заги­белі держави. Станові привілеї, свавілля і беззаконня Г. Сковорода розглядав як таке, що суперечить людській природі, природному пра­ву і законам [18, с. 202].

Особливий гнів у Г. Сковороди викликало тогочасне судочинст­во. Засуджуючи нерівність у суді, формалізм судочинства, він оціню­вав діюче законодавство як право сильного[18, с. 202].

Негативним ставленням до самодержавства і тиранії проникнута поезія Г. Сковороди. Він визнавав свободу вищим благом людства і головним мірилом життя, писав, що багатство проти свободи - ніщо. Просвітитель оспівував Б. Хмельницького як героя національно- визвольної війни [18, с. 202-203].

Г. Сковорода обґрунтовував своє уявлення про суспільно- політичний ідеал, ідею “духовної республіки” (ймовірно, мав на увазі ранньохристиянські громади). У його “республіці майбутнього” від­сутні майнова нерівність, панують свобода, рівність і любов. Закони у такій республіці забезпечують права всіх громадян. Суспільний мир і злагода, взаємна повага, колективізм життя і праці, на його думку, приведуть до поступового відмирання законів. При республікансько­му ладі всі посади будуть виборними, що стане запорукою гармонії особистих і суспільних інтересів та умовою успішного функціону­вання органів влади у державному механізмі [18, с. 203].

Таким чином, політичні діячі, науковці і теологи України XVIII ст. поширювали популярні на той час у Західній Європі ідеї конституціоналізму, суспільного договору та природного права. Такі ідеї українські мислителі намагалися пристосувати до суспільно- політичних умов України. В українській політико-правовій і консти­туційній думці сформувалися два напрямки: 1) теорія пріоритету цер­ковної влади над світською і теорія освіченого абсолютизму, які відс­тоювали С. Яворський і Ф. Прокопович; 2) теорія ідеалізму свободи, рівноправності та республіканської форми правління Я. Козельського і Г. Сковороди.