§ 2. Конституціоналізм як суспільне явище та процес його формування у розвинутих країнах світу

Терміни “конституція” і “конституціоналізм” близькі за змістом, але не тотожні. Конституція - це Основний Закон, що закріплює сус­пільний і державний устрій країни, функції органів державної влади, основні права та обов’язки громадян.

У сучасному розумінні термін “конституція” вперше почав вжи­вати Ш. Монтеск’є у середині XVIII ст. Як вважає Г. Д. Берман, тер­мін “конституціоналізм” введений в науковий обіг на межі XVIII­XIX ст. для позначення американської доктрини верховенства кон­ституції над іншими законами [41, с. 4].

Питання визначення категорії конституціоналізму стало одним із ключових у сучасній теорії конституційного права. Це обумовлює безперечну актуальність аналізу проблемних аспектів конституціона­лізму в нашій державі. Зазначену проблематику можна зустріти у працях вітчизняних вчених-конституціоналістів та фахівців у галузі теорії держави і права.

Конституціоналізм у сучасній науковій доктрині розглядається у історико-філософському, політичному та юридичному вимірах. Юри­дичне розуміння конституціоналізму передбачає нормативне закріп­лення та практичну реалізацію ознак конституціоналізму, конститу­ційних цінностей та принципів із формуванням відповідної регуляти­вної методології та механізмів [41, с.

Тому науковці пропонують різні визначення конституціоналіз­му, акцентуючи увагу на тих чи інших підходах. А. З. Георгіца розг­лядає конституціоналізм як “новий політико-правовий режим”, який ґрунтується “на верховенстві прав і свобод людини та громадянина” [41, с. 6]. У цьому понятті відображається, перш за все, один із осно­вних принципів сучасного конституціоналізму - пріоритет прав лю­дини над іншими соціальними цінностями та інтересами. Окрім того, в одній із своїх робіт А. З. Георгіца у співавторстві з I. Є. Словською пропонує розгорнуте визначення конституціоналізму: “Конституціо­налізм - складна і специфічна політико-правова категорія, що вклю­чає як складові структурні елементи доктрину, чинне законодавство та юридичну практику реалізації відповідних ідей і норм, що їх закрі­плюють” [41, с. 6]. В. Ф. Мелащенко розуміє конституціоналізм як складне системне утворення, елементами якого є: фактична і юриди­чна конституція, конституційна теорія, конституційні відносини, кон­ституційна правосвідомість, конституційна законність і правопорядок [41, с. 6].

С. П. Головатий розглядає конституціоналізм також в юридич­ному аспекті, додержуючись класичного розуміння цього феномена як ідеї про обмеження влади держави. На його думку, “конституціо­налізм - це результат ідеї, згідно з якою жодна гілка державної влади не є вільною від обмежень” [41, с. 6]. Вчений виділяє “три загальні риси”, властиві конституціоналізму, а саме: “обмежена влада; дотри­мання верховенства права; захист основоположних прав і свобод лю­дини” [41, с. 6]. Аналогічний підхід щодо розуміння конституціоналі­зму простежується в роботах М. О. Давидової, на думку якої, “кон­ституціоналізм обмежує простір для влади”. При цьому до базових цінностей конституціоналізму віднесено “громадянську і політичну свободи, служіння держави суспільству і праву, громадянська згода” [41, с. 6].

На думку Ю. М. Тодики та В. С. Журавського, “конституціона­лізм у політичному розумінні - це особливий характер відносин між державою і суспільством.

С. В. Шевчук розглядає конституціоналізм як “режим функціо­нування державної влади відповідно до Конституції, причому термін “конституціоналізм” у суспільстві, в якому існує конституційна дер­жава (діяльність держави спрямовується тільки для забезпечення пе­вних, нормативно визначених суспільних цілей згідно із загальнови­знаними правовими принципами та нормами), розуміється в широко­му сенсі - як Конституція, що заснована на ідеології конституціоналі­зму” [99, с. 51-52].

На думку російського науковця Ю. А. Тихомирова, конституціо­налізм це складне явище, котре містить у собі наступні елементи: а) конституційні ідеї та категорії, що відображають первинні базові цін­ності суспільства; б) масову конституційну свідомість громадян, на­селення у цілому; в) конституційні норми, акти та інститути як нор­мативно структуроване вираження двох вищезгаданих елементів; г) конституційний порядок як процес і стан реалізації конституційних норм [84, с. 88].

Професор Центральноєвропейського університету Андраш Ша­йо розглядає конституціоналізм в аспекті самообмеження влади, ви­значає його як сукупність принципів, порядку діяльності та інститу- ційних механізмів, які традиційно використовуються з метою обме­ження державної влади [97].

Конституціоналізм, як вважають М. В. Орзіх і А. Р. Крусян, це політико-правова система, що “функціонально виходить за межі Кон­ституції і взагалі права, відбиває особливості менталітету і буття на­роду” [64, с. 98]. Конституціоналізм базується на низці основополож­них принципів, вироблених людством у процесі свого розвитку, що стали світовими стандартами будівництва і формування демократич­ної держави і громадянського суспільства, які сприйняті в Україні на сучасному етапі її розвитку.

М. М. Гультай стверджує, що “конституціоналізм - це динаміч­на система та діалектично складний і перманентний процес, заснова­ний на законах розвитку природи й суспільства. Теорія, ідеологія і практика конституціоналізму розвивається згідно з певними тенден­ціями (політизації, соціологізації, біологізації, інформатизації та інте­рнаціоналізації тощо), постійно доповнюючись новими стандартами, кореспондуючись у суспільно-політичну та державно-правову прак­тику, окреслюючи основні напрями їх удосконалення” [17, с. 115].

О. М. Бориславська трактує конституціоналізм у широкому зна­ченні як засновану на ідеології ліберального характеру політико- правову систему, що є сукупністю взаємопов’язаних відносин між людиною, суспільством та державою, у яких гарантовані права люди­ни, суспільство є вільним, а державна влада обмежена конституцій­ними засобами; у вузькому значенні - як конституційну систему правління (систему суб’єктів, форм, засобів та методів правління у державі), заснованих на ідеях прав та свобод людини, верховенства права, демократії та обмеженого правління [5, с. 336].

Автори підручника з Конституційного права України за редакці­єю М. В. Афанасьєва дають наступне визначення конституціоналізму: “сучасний конституціоналізм є складною публічно-правовою систе­мою конституційної організації сучасного суспільства на основі права та демократії, що цілеспрямована на утвердження конституційно- правової свободи людини. Змістом цієї системи є сукупність елемен­тів, до яких належать, зокрема, конституція та конституційне законо­давство. Крім цих складових політико-правової системи конституціо­налізму, важливе значення мають такі його елементи, як конститу­ційна правосвідомість, конституційні правовідносини і конституцій­ний правопорядок” [41, с. 7].

Отже, конституціоналізм - це складне і багатогранне явище. Тому у юридичній науці не існує єдиного визначення поняття кон­ституціоналізму. Поряд зі спробами визначити конституціоналізм че­рез його основну складову (конституцію) конституціоналізм тлума­чать як політико-правове, історико-соціальне та культурне явище, яке поєднує моральні та юридичні критерії; теорію і практику конститу­ційного будівництва; особливу систему конституційно-правових від­носин, які опосередковують повновладдя народу та його суверенітет.

Конституціоналізм - це теорія і практика конституційного буді­вництва. Він становить собою особливу систему конституційно - правових відносин, які опосередковують у загальному вигляді повно­владдя народу, його суверенітет. А значить, поняття конституціоналі­зму значно ширше, ніж сама конституція. Як специфічна форма відо­браження об’єктивної реальності конституціоналізм має значний вплив на конституційну свідомість, а відтак є реальним засобом захи­сту і оновлення суспільних і, перш за все, конституційних відносин.

Конституціоналізм як складне системне утворення з властивими йому структурними і функціональними характеристиками не можна ототожнювати з конституційним законодавством чи процесом його реалізації. Складовими елементами конституціоналізму є: фактична і юридична конституція, конституційна теорія, конституційні відноси­ни, конституційна правосвідомість, конституційна законність і пра­вопорядок. Конституціоналізм - це і соціальне явище, яке уособлює такі складові частини як конституційні ідеї і принципи, втілені в Ос­новному Законі держави, а також конституційний устрій з його еко­номічною, політичною та соціальною основами.

Невід’ємною складовою конституціоналізму є парламентаризм - система формування та діяльності верховного представницького ор­гану, держави, а також політико-державних відносин та інститутів, пов’язаних з ним за умови існування у суспільстві демократичного режиму. Парламентаризм характеризується низкою вимог до пред­ставницького правління, які забезпечують належне виконання зако­нодавчої функції та гарантують внутрішню обмеженість конститу­ційної системи правління. Це - вільні та альтернативні вибори, в ре­зультаті яких парламентар наділяється представницькою владою; пе­ріодична змінюваність парламентарів, вільне здійснення ними пред­ставницьких функцій та забезпечення парламентського імунітету; ре­презентативність парламенту завдяки представництву різних соціаль­них груп і політичних партій.

За умов сучасної європейської моделі конституціоналізму приз­начення судової влади полягає у гарантуванні та захисті основополо­жних прав та свобод, скасуванні незаконних актів органів виконавчої влади, захисті від можливого свавілля правоохоронних органів, ви­знанні законів неконституційними та забезпеченні непорушності кон­ституційних норм, які передбачають гарантування прав та свобод людини і громадянина.

Конституціоналізм характерний для сучасних розвинутих демо­кратичних країн світу. Водночас конституціоналізм це й історичне явище, оскільки він розглядається як напрацювання попередніх епох, які знайшли своє втілення у сучасній конституційно-правовій думці. Процес формування конституціоналізму у країнах світу мав свої осо­бливості. Це дає підстави стверджувати, що він носить національний характер. Український конституціоналізм розвинувся під впливом єв­ропейських країн, які першими стали на шлях його формування.

Існує точка зору, що виникнення конституціоналізму слід відно­сити до періоду античності [17, с. 98]. Проте більшість науковців вважають, що процес зародження конституціоналізму розпочався в результаті буржуазно-демократичних революцій у країнах Європи і відбувався поетапно. Перший період (XVII ст. - середина XVIII ст.) характеризується зародженням конституційних ідей та прийняттям перших конституційних актів, які закріпили досягнення буржуазно- демократичних революцій. На другий період (друга половина XVIII ст. - 1918 р.) припадає поширення конституційного права у бі­льшості країн Європи і Америки. Третій період (1918-1945 рр.) харак­теризується розвитком двох напрямків: 1) демократизацією консти­туційного права у одних країнах; 2) антидемократичними змінами у конституційному праві тих країн, де було встановлено тоталітарні політичні режими. Для четвертого періоду (1945-1989 рр.) характерно поширення конституційного права у всіх країнах світу та ліквідація соціалістичного конституційного права. П’ятий період (1989 р. і до нашого часу) - це період найвищого рівня розвитку конституціоналі­зму у демократичних країнах світу.

Виникнення перших конституційних ідей відноситься до періо­ду Просвітництва XVII-XVIII ст. Найважливіші конституційні ідеї були сформульовані у працях представників англійського та францу­зького просвітництва Дж. Локка, Т. Гоббса, М. Гроційя, Ж. Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є, Вольтера, Д. Дідро, Г. Гельвеція, П. Гольбаха та ін­ших.

Основні ідеї Просвітництва вперше зародилися у XVII ст. в Ан­глії, яка помітно випереджала більшість європейських країн в істори­чному розвитку і стала своєрідним зразком суспільного прогресу. Ос­нови англійського Просвітництва заклав видатний мислитель Джон Локк (1632-1704 рр.). Він стверджував, що від народження всі люди створені рівними, а тому мають природні права на життя, свободу і власність. Для забезпечення і захисту цих прав люди добровільно ук­ладають між собою суспільний договір, який слугує підґрунтям для створення держави. У разі порушення державною владою суспільно­го договору і зазіхання з її боку на особисту свободу і власність під­даних, народ має законне право змінити таку владу.

Філософ переконував у необхідності поділу влади на законодав­чу, виконавчу й федеративну. Законодавча влада залишається за на­родом, який здійснює її через парламент. Виконавча влада підпоряд­кована парламентові. Король є частиною обох гілок влади. Він царює, але не править. Дж. Локк першим серед мислителів у ланцюжку “особа - суспільство - держава” на чільне місце поставив особу. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класич­ного лібералізму [18, с. 138-140].

Вагомий внесок у розвиток конституційної думки зробив фран­цузький правознавець, просвітитель, один із засновників новітньої політичної науки Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755 рр.). У своїх пра­цях він наголошував, що головне завдання держави - забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене закона­ми, і не робити того, що законами заборонено) та громадянські сво­боди (відчуття громадянської безпеки, гуманне кримінальне законо­давство, дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб).

У праці “Про дух законів” Монтеск’є стверджував, що забезпе­чення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади - законодавчої, ви­конавчої та судової. Законодавча влада повинна належати двопалат­ному парламенту, який складався б із нижньої - народної палати, де­путати якої обиралися б на основі всезагального виборчого права, і верхньої - палати перів, члени якої призначаються із представників пануючих верств і передають свої посади у спадок. Закони, ухвалені парламентом, обов’язкові для виконання виконавчою і судовою гіл­ками влади [18, с. 165-167].

Важлива роль у Просвітництві належала французькому філосо­фу Жан-Жаку Руссо, конституційні погляди якого викладені в працях “Судження про вічний мир”, “Проект конституції для Корсіки”, “Про суспільний договір, або принципи політичного права”. Він вважав, що держава покликана виконувати загальну волю, тому його ідеалом є республіканська форма правління. Оскільки народ є сувереном, то немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу гілки. Найважливіші суспільні проблеми Ж.-Ж. Руссо пропонував розгляда­ти на всенародних плебісцитах. Ж.-Ж. Руссо - автор концепції “сус­пільного договору” - формули об’єднання людей у “громадянське су­спільство” та державу демократичного типу. Він стверджував, що свобода можлива у справедливій правовій державі майбутнього, у конституції якої “природні відносини та закони завжди збігаються в усіх пунктах”. На переконання Ж.-Ж. Руссо таким є імператив свобо­ди: “Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра” [18, с. 169-174].

Важливе місце серед ідей просвітництва посідає концепція атеї­стичної філософії просвітництва, яку розробив Вольтер Франсуа- Марі Аруе (1694-1779 рр.). Він дає філософське осмислення історії людства, підкреслюючи, що історію творять самі люди на основі сво­їх поглядів, які виникають на підставі життєвого досвіду і оволодіва­ють свідомістю великих мас людей. Ці погляди Вольтер ділить на іс­тинні та хибні. Істинні ведуть до щасливого устрою людського життя, а хибні - до біди та нещастя. До істинних він відносить ті, які спону­кають правителів до виконання їхнього обов’язку забезпечувати на­родам матеріальне благополуччя, свободу та соціальну справедли­вість. Хибні ж думки переконують правителів, що вони не несуть ні­якої відповідальності перед народами. Вольтер покладав надію на те, що висновки філософського розуму про сутність та завдання держав­ної влади стануть надбанням правителів. Він був переконаний у не­минучості встановлення Царства Розуму, де буде ліквідовано соціа­льне зло і створено всі умови для щасливого і справедливого життя людей. Суспільно-політичним ідеалом Вольтера була аристократична монархія на чолі з філософськи освіченим монархом [18, с. 161-163].

Важливою складовою ідеології французької буржуазної рево­люції кінця XVIII ст. стали соціально-політичні погляди філософа- матеріаліста Поля Анрі Гольбаха (1723-1789 рр.). Він піддавав крити­ці феодальну власність і феодальні форми експлуатації, відстоював необхідність обмеження королівської влади. Опираючись на абстрак­тне поняття людської природи, Гольбах зводив соціальне до індиві­дуального, шукав пояснення суспільних явищ у законах природи, під­тримував договірну теорію виникнення суспільства. Розвиток людсь­кого суспільства, на думку Г ольбаха, є результатом діяльності урядів, видатних особистостей, росту просвітництва. Він очікував настання “царства розуму”, що може відбутися завдяки появі освіченого мона­рха, досвідченого законодавця, який буде керуватися конституцією [60, с. 101].

Англійські і французькі просвітителі та революціонери XVII­XVIII ст. мали значний вплив на державно-правові погляди амери­канських мислителів і політичних діячів, багато з яких стали ідейни­ми натхненниками американської революції 1776-1783 рр. і заснов­никами США. Визначальна роль у процесі становлення американсь­кого конституціоналізму належить “батькам засновникам” США Бен- джаміну Франкліну, Томасу Пейну, Томасу Джеферсону, Олександру Гамільтону, Джону Адамсу, Джеймсу Медісону.

Представники республікансько-демократичної течії державно- правової думки (Б. Франклін, Т. Пейн, Т. Джеферсон) виклали основи американського конституціоналізму та доктрину незалежності півні­чноамериканських колоній. Вони рішуче заперечували інститути ра­бовласництва, стали теоретиками американського конфедералізму і демократії, сформулювали своє бачення природних прав людини і су­спільного договору, відстоювали принципи народного суверенітету, всезагального виборчого права, пріоритету людини над громадянсь­ким суспільством, а громадянського суспільства - над державою, проголошували право народу на революцію.

Так, зокрема, державний діяч, правознавець, політичний мисли­тель і економіст Б. Франклін (1706-1790 рр.) брав участь у підготовці Декларації незалежності 1776 р., був учасником укладання Статей конфедерації 1781 р., працював у Конституційному Конвенті та реда­гував Конституцію США 1787 р. Б. Франкліну належить ідея військо­во-політичного союзу колоній. Він доводив, що поселення колоністів в Америці означало їх повний розрив із законами Англії, тому еміг­рантів уже не можна вважати підданими Британської корони. Франк­лін одним із перших застосував природно-правову аргументацію природних і невідчужуваних прав людини.

Б. Франклін відстоював ідею гармонійного розвитку країни, у якій немає різкої майнової нерівності. Він заклав основи ідей утиліта­ризму: сам індивід має привілей визначати, що на його погляд є доб­ром, а отже, обирати між проханням, переконанням і законною вимо­гою. Він вважав, що право приватної власності є суспільним, а не природним, тому що встановлюється на певній стадії розвитку циві­лізації. Будь-яка власність, на його думку, є продуктом суспільного договору, встановлюється законом і може бути переглянута, якщо у цьому буде необхідність для забезпечення суспільного блага [18, с. 206-208].

Інших політичних поглядів дотримувались американські феде­ралісти (О. Гамільтон, Дж. Адамс, Дж. Медісон). Демократичну рес­публіку вони допускали лише як етап на шляху до встановлення кон­ституційної монархії, обґрунтовували доктрину політичного ізоляці­онізму, зневажливо ставилися до прав людини, надаючи перевагу ін­тересам держави, проповідували ідеї цензового виборчого права. За­слугою федералістів потрібно вважати боротьбу із феодально- становим поділом суспільства, використання ідей Дж. Локка і Ш. Монтеск’є про поділ влади, поглиблення вчення про форми і ме­тоди взаємодії окремих гілок державної влади, їх структуру і компе­тенцію, про шляхи зміцнення федерального уряду, демократичні принципи судочинства та пошуки засобів політичного компромісу [18, с. 212-216].

Завдяки ідеологічному та політичному плюралізму американсь­кого суспільства відбулося формування трьох основних напрямів конституційної думки США: лібералізму, консерватизму і радикаліз­му.

Юридичне і фактичне становлення конституціоналізму - процес реалізації конституційних ідей на практиці - супроводжувалося змі­ною взаємовідносин між державою та церквою. Духовний диктат це­ркви підтримувався багатовіковими традиціями, будь-яка опозиція держави перетворювалась на конфлікти на релігійному грунті. Але вже у період середньовіччя розвиток державних інституцій Англії ві­дбувався відповідно до Великої хартії вольностей 1215 р. Парламент, який виник в епоху феодалізму 1295 р., не припинив свого існування. Утвердження необмеженої влади монархів почало сприйматись як порушення історичних традицій. Запровадження у другій половині XVI ст. англіканської церкви, яка підпорядковувалася королеві, а не папі римському, обмежило вплив церкви на суспільні процеси в Анг-

Одним із перших конституційних актів Англії стало “Знаряддя управління” 1653 р. “Habeas corpus act” 1679 р. - конституційний акт, який забороняв незаконні досудові арешти, вперше проголосив право людини на справедливе судочинство. “Білль про права” 1689 р. юри­дичним чином закріпив законодавчу владу за парламентом та встано­вив у Англії конституційну монархію. Спираючись на “Білль про права”, англійський парламент ухвалив низку інших конституційних актів, які удосконалювали механізм конституційної монархії, розши­рювали демократичні права і свободи: “Трьохрічний акт” 1694 р., “Акт про пристолоспадкування” 1701 р., “Акти про народне предста­вництво” 1832, 1867, 1872, 1884, 1885, 1928, 1948, 1969, і 1983 рр., “Акти про парламент” 1911 і 1949 рр. та інше. Санкціоновані парла­ментом конституційні акти складають, так звану, писану англійську конституцію. До неписаної частини англійської конституції відно­сяться конституційні угоди та звичаї, судові прецеденти та конститу­ційна доктрина.

Результатом розвитку конституційних ідей Північноамерикан­ських колоній стало прийняття Континентальним конгресом у 1776 р. “Декларації незалежності США”. Декларація проголошувала народ­ний суверенітет, природні права людини, незалежність від Англії 13- ти колоній - штатів. Вона стала підставою для прийняття Конституції Віргінії 1776 р., а згодом і інших штатів. У 1781 р. Північноамерикан­ські штати ухвалили “Статті конфедерації”, що закріпили утворення конфедерації штатів. Визначальною подією формування американсь­кого конституціоналізму стало прийняття 17 вересня 1787 р. Консти­туції, яка закріпила президентську республіку та федеративний устрій у США. Процес удосконалення Конституції США 1787 р. відбувався шляхом внесення до неї поправок. Перші поправки отримали назву “Білль про права” 1789 р. та закріпили демократичні права та свободи громадян США.

Першою європейською конституцією стала Травнева Конститу­ція Польщі 1791 р. Вона була результатом кодифікації конституцій­них законів Польщі другої половини ХУІ-ХУІІІ ст. Конституція Польщі 1791 р. ґрунтувалася на ідеї верховенства влади народу, який визнавався єдиним джерелом влади та ідеї розподілу державної влади на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Найсуттєвішим недо­ліком цієї Конституції є те, що вона зберігала феодальний поділ насе­лення на окремі стани.

Французька буржуазна революція започаткувала процес форму­вання континентального європейського конституціоналізму, найваж­ливішим джерелом якого стала “Декларація прав і свобод людини і громадянина” від 23 серпня 1789 р. Вона проголосила свободу і рів­ність прав людини; захист державою свободи людини, власності, без­пеки; право на опір гнобленню; свободу думки, слова і друку; поділ державної влади; презумпцію невинуватості. Спираючись на “Декла­рацію прав і свобод людини і громадянина”, 3 вересня 1791 р. було прийнято першу Конституцію Франції, яка встановила конституційну монархію. Прийнята після державного перевороту, організованого Наполеоном Бонапартом, Конституція Франції 1799 р. встановила бонапартистський режим, що знаменувало відхід від демократичних принципів періоду революції. Конституція Франції 1849 р. проголо­сила другу республіку. Вона закріплювала широкі політичні, соціаль­но-економічні та особисті права і свободи громадян. У 1875 р. Націо­нальні збори Франції прийняли три конституційні закони, які прого­лосили третю французьку республіку. Після закінчення Другої світо­вої війни у 1946 р. всенародний референдум схвалив Конституцію че­твертої Французької республіки, важливими рисами якої стало вста­новлення парламентської республіки та закріплення широких соціа­льно-економічних прав громадян. До нашого часу залишається чин­ною Конституція Франції 1958 р., розроблена з ініціативи Шарля де Голля та ухвалена на всенародному референдумі - Конституція п’ятої Французької республіки.

Французька модель конституціоналізму поширилася на інші країни континентальної Європи. Основні положення “Декларації прав і свобод людини і громадянина” 1789 р. та французьких конституцій були використані у Конституції Норвегії 1814 р., Конституції Нідер­ландів 1815 р., Конституції Бадена 1818 р., Конституції Ліхтенштейну 1818 р., Конституції Швейцарії 1830 р., Конституції Бельгії 1831 р.

Формування конституціоналізму Німеччини відбувалося на ос­нові власного державно-правового досвіду. Під час революції 1848­1849 рр. була розроблена перша Конституція Німеччини - Франкфу­ртська Конституція, яка носила демократичний характер. Проте в ре­зультаті поразки революції вона не була прийнята. Конституція Ні­мецької імперії 1871 р. закріпила об’єднання Німеччини, але не пе­редбачала встановлення конституційної монархії, проголошувала об­межені права і свободи. Після листопадової революції 1918 р. Націо­нальні установчі збори ухвалили Веймарську Конституцію 1919 р., яка відповідала вимогам конституціоналізму. У 1949 р. Парламентсь­ка рада прийняла Основний закон ФРН, яким було завершено процес формування конституціоналізму у Німеччині.

У другій половині ХХ ст. соціалістичні країни Центральної Єв­ропи під тиском СРСР запровадили радянську конституційну модель. Як наслідок, конституції країн соціалістичного табору декларували право на безоплатне лікування для незаможних, право на працю і со­ціальне забезпечення, право на страйк і утворення профспілок, мож­ливість відчуження приватної власності на користь суспільних інте­ресів. Водночас, соціалістичні конституції обмежували політичні та майнові права громадян цих країн. Європейський конституціоналізм зазнав на собі вплив соціалістичних ідей і у тих країнах, які не потра­пили у контрольовану Радянським Союзом зону. Зокрема, Конститу­цію Італії 1947 р. було прийнято під впливом комуністичного руху в Європі.

Формування сучасної європейської моделі конституціоналізму має безпосередній зв’язок з процесами європейської інтеграції. Тери­торіально формування європейської моделі конституціоналізму від­булось у три етапи: 1) об’єднання країн Західної Європи (Бельгія, Да­нія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Великобританія, ФРН, які у 1949 р. заснували Раду Європи); 2) приєднання до Європейського Союзу Іспанії, Греції, Португалії, де до 1974-1975 рр. існували авторитарні режими; 3) входження до складу Європейського Союзу у 90-х роках ХХ ст. колишніх держав соціалістичного табору (Латвія, Литва, Естонія, Албанія, Болгарія, НДР, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина).

Ключову роль в оформленні європейської моделі конституціо­налізму відіграли органи Європейського Союзу, передусім через уні­фікацію та стандартизацію сфер прав людини, функціонування демо­кратичних інститутів, порядку прийняття та зміни конституцій, фун­кціонування судової влади, органів конституційної юрисдикції.

Таким чином, процес формування сучасного конституціоналізму у провідних демократичних країнах світу мав свої особливості. З огляду на це. О. М. Бориславська розрізняє три концепції конституці­оналізму: формальну, матеріальну та інституційну, що лежать в осно­ві відповідних моделей конституціоналізму: американської, англійсь­кої та європейської [5, с. 14].

Формальна концепція виникла завдяки американській політико- правовій думці, представники якої вперше обґрунтували консти­туціоналізм як явище. За задумом засновників американської Консти­туції, вона мала гарантувати головні здобутки війни за незалежність - свободу людини та економічної діяльності та не допустити державно­го свавілля. З цією метою Конституцію було наділено особливими рисами - юридичним верховенством та стабільністю, а заснований нею спосіб організації державно-політичного буття названо консти­туціоналізмом (американська модель).

Матеріальна концепція сформована на основі ідей лібералізму, ґрунтується на політико-правовій практиці Великобританії, де існує неписана конституція, конституціоналізм ототожнюється із верховен­ством права і спирається на правотворчі, інтерпретаційні та контро­льні повноваження судів, що є засобом обмеження законодавчої вла­ди (англійська модель).

Інституційна концепція конституціоналізму сформувалася на основі політико-правової практики держав континентальної Європи, зокрема Франції, та виходить з ідей обмеженого правління і демокра­тії. Відповідно до неї, конституціоналізм розглядається крізь призму інституційних механізмів, які застосовуються для обмеження держа­вної влади в умовах демократії (європейська модель) [5, с. 14, 16, 18 ].