§ 3. Проблема виникнення та періодизація історії розвитку конституціоналізму в Україні
У науковій літературі існують різні підходи щодо виникнення та періодизації історії конституціоналізму в Україні. Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. провідні українські вчені та політики дотримувалися погляду, що час виникнення вітчизняного конституціоналізму припадає на середину ХУІІ ст.
Так, характеризуючи Переяславську угоду 1654 р., М. П. Драгоманов вважав, що “устрій козаччини був більш подібен до устрою теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних” [22, с. 232]. Він порівнював Переяславську угоду з Великою хартією вольностей Англії 1215 р. і стверджував, що при підготовці проекту україно-московської угоди козацькі старшини спиралися на хартію. Про це згадує у своїй праці і відомий науковець та політичний діяч початку ХХ ст. С. П. Шелухін [100, с. 59]. М. С. Грушевський називав Переяславську угоду 1654 р. “конституційною хартією”, а державний устрій, передбачений нею, конституційним [16, с. 6, 24].У радянський період проблема історії українського конституціоналізму з ідеологічних міркувань знаходилася під забороною. Активне дослідження цієї проблеми розпочалося лише у пострадянський період. На переконання О. М. Мироненка “конституціоналізм як практика на сучасних українських землях еволюціонував майже у всіх відомих людству різновидах: спочатку від додержавних, звичаєвих уявлень про добре і зле, справедливість і кривду до усвідомлення давньогрецьких принципів народоправства і свободи людини.., згодом - у військово-демократичних традиціях і інституціях Антської держави, Куявії, Артанії, Славії. уконституційованих у пам’яті народу, Законі руському, у писемних міждержавних договорах, Руській Правді...” [58, с. 47]. О. М. Мироненко зазначає, що у період з Х по XVI ст. на українських землях формувалася протиконституційна думка і практика, яка дійшла до нашого часу у русько-візантійських договорах, Законі руському, Руській Правді [59, с.
9]. Близькою до зазначеної думки є точка зору С. В. Шевчука, який стверджує, що “витоки сучасного конституціоналізму слід шукати у Середньовіччі, коли вперше ідеї божественного, а згодом і природного права були використані для обґрунтування концепцій обмеження королівської влади правом, яке б унеможливило державне свавілля” [99, с. 54].На погляд О. М. Мироненка, національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького започаткувала новий етап розвитку вітчизняного конституціоналізму. Першими конституційними актами Української держави стали договори з Османською імперією 1648 р. та Річчю Посполитою 1649 р. Вчений обґрунтовує конституційний характер гетьманських статей - україно-російських договорів другої половини XVII ст. і доводить, що витоки українського конституціоналізму слід вбачати у період з XVII до XVIII ст. [59, с. 14-15].
В. С. Журавський вважає, що вітчизняний конституціоналізм бере свій початок з козацько-гетьманської держави: “якщо говорити про відправну точку традиції українського конституціоналізму, то її пов’язують з тим моментом, коли відбувається юридичне оформлення входження Української козацької держави до складу Московської держави” [28, с. 65-66]. В. М. Єрмолаєв конституційним актом називає “Статті про устрій Війська Запорозького” 1648 р., спираючись на який гетьман, як глава держави, видавав універсали, скликав ради, вершив суд [23, с. 47-48]. На погляд А. Г. Слюсаренка і М. В. Томенка, договори доби Гетьманської держави слід кваліфікувати як акти державно-конституційного характеру, що свідчить про виникнення українського конституціоналізму у середині XVII ст. [81, с. 7-8]. Аналогічної точки зору дотримується і В. В. Кравченко: “саме в перебігу та після закінчення національно-визвольної війни під проводом Б. Xмельницького 1648-1654 рр. з’явився ряд актів, що мали велике конституційне значення та були спрямовані на побудову демократичної держави” [48, с. 60].
У академічному підручнику Ясторія держави і права України” 2003 р.
видання зазначено, що багато вчених розглядають гетьманські статті другої половини XVII ст. як своєрідні конституції України [31, с. 244]. У передмові до хрестоматії Ясторія конституційного законодавства України” В. Я. Тацій наголошує, що “договори між Україною і Московською державою, на думку вчених, були актами перед- конституційного характеру”. Водночас, науковець зазначає, що особливе місце в історії українського конституціоналізму належить Конституції Пилипа Орлика 1710 р. [35, с. 3].Відомий фахівець у галузі конституційного права України Ю. М. Тодика стверджує, що витоки українського конституціоналізму беруть початок від прийняття Конституції Пилипа Орлика 1710 р. [86, с. 83]. У рецензії на монографію Ю. М. Тодики позицію автора поділяють історики права А. Й. Рогожин та В. Д. Гончаренко [73, с. 143]. В. М. Єрмолаєв вважає, що “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького” 1710 р. є унікальним явищем історії вітчизняного державотворення і конституціоналізму [23, с. 272]. Автори навчального посібника “Основи демократії” у розділі “Джерела українського конституціоналізму” Конституцію Пилипа Орлика 1710 р. називають одним із перших прикладів українського конституціоналізму. Положення Конституції “були наслідком тривалого розвитку України, реальним свідченням демократичної свідомості українського народу, його політичної культури” [65, с. 139-141]. На думку
І. Є. Словської, зародження конституціоналізму в Україні припадає на час прийняття Конституції Пилипа Орлика 1710 р. [78, с. 134].
Сучасний український конституціоналізм знаходиться тільки у стадії свого формування. В Україні відбувається процес становлення конституціоналізму, заснованого на нормах Конституції України 1996 р., напрацюваннях як сучасних вітчизняних державознавців і політичних діячів, так і науковців та політиків минулого: Богдана Хмельницького, Пилипа Орлика, Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського, Івана Франка та інших, а також через засвоєння і впровадження в конституційну структуру України західної моделі конституціоналізму.
Враховуючи державно-правовий статус України, розвиток конституційної думки, найважливіші особливості національної правової культури, соціально-економічного та політичного розвитку, слід розрізняти п’ять періодів історії розвитку вітчизняного конституціоналізму.
Перший період - зародження вітчизняного конституціоналізму за часів Речі Посполитої та України-Гетьманщини (друга половина XVI - XVIII ст.). У другій половині XVI - першій половині XVII ст. з’явилися вчення про природне право та розподіл влади Станіслава Оріховського-Роксолана, ідеї української держави Йосипа Верещин- ського, Северина Наливайка, Симона Пекаліда та Петра Могили. К- нують вагомі підстави вважати, що процес виникнення вітчизняного конституціоналізму слід відносити до середини XVII ст., коли в результаті національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького утворилася Українська держава. Цей процес спирався на конституційні ідеї створення української національної держави та закріплення демократичних прав і свобод, що набули поширення у другій половині XVI - першій половині XVII ст. Носіями таких ідей стали впливові релігійні діячі-просвітителі Й. Борецький, Й. Верещинський, П. Могила, К. Острозький, М. Смотрицький, К. Терлецький. Обґрунтовували та намагалися втілити в життя ідею створення української козацької держави гетьмани М. Дорошенко, С. Кішка, С. Наливайко, П. Сагайдачний [38, с. 4].
У період України-Гетьманщини козацьке звичаєве право, “Статут про устрій Війська Запорозького” 1648 р., Магдебургське право, міжнародні угоди як джерело конституційного права закріпили українську державність, права та вольності козацтва, демократичні принципи організації державної влади. Результатом розвитку конституційної думки України цього періоду стала Конституція Пилипа Орлика 1710 р. У XVIII ст. сформувалися погляди Григорія Сковороди і Якова Козельського про переваги республіканської форми правління.
Другий період - формування конституційних ідей за часів Російської та Австрійської імперій (кінець XVIII - початок XX ст.). За умов, коли Україна втратила національну державність, процес розвитку вітчизняного конституціоналізму відбувався у формі напрацювання конституційних ідей.
У першій половині XIX ст. набули поширення конституційні погляди Товариства об’єднаних слов’ян, розроблено проекти конституції декабристами Павлом Пестелем та Микитою Муравйовим. У другій половині XIX ст. конституційні проекти розробили Микола Костомаров у праці “Книга буття українського народу”, Георгій Андрузький у “Начерку Конституції Республіки”, Михайло Драгоманов у праці “Вільна спілка”.Значний вплив на становлення українського конституціоналізму мала буржуазно-демократична революція в Російській імперії 19051907 рр. Під її впливом на початку XX ст. сформувалося декілька напрямків українських конституційно-правових ідей: соціал-демокра- тична конституційна концепція Михайла Грушевського; консервативна конституційна концепція В’ячеслава Липинського та Стефана Томашівського; націократична конституційна концепція Миколи Мі- хновського.
Під впливом буржуазно-демократичної революції в Австрії 1848 р. відбувся процес становлення вітчизняного конституціоналізму на території Західної України, сформувалися конституційно- правові погляди представників соціал-демократичної конституційної концепції Остапа Терлецького та Івана Франка.
Третій період - розвиток українського конституціоналізму за доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. У цей період започатковано новітній етап розвитку вітчизняного конституціоналізму. Як наголошує А. Р. Крусян, за доби національно-визвольних змагань відбулося “формування парадигми українського конституціоналізму” та “створення української моделі конституціоналізму” [50, с. 43].
Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії 1917 р. стала каталізатором для розвитку українського конституціоналізму, що спирався на ліберальну соціал-демократичну конституційну концепцію. Особливого значення набули конституційно-правові ідеї Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри. Українська Центральна Рада 1917 р. ухвалила чотири Універсали - конституційно-правові акти і програмні документи, проекти Конституції України - Статут вищого управління України 1917 р., Конституцію УНР 1917 р.
та Конституцію УНР 1918 р. За часів Української держави Павла Скоропадського 1918 р. відбулася спроба реалізації консервативних конституційних ідей. Значну законодавчу діяльність у галузі конституційного права здійснювала Директорія УНР. За основу конституціоналізму УНР доби Директорії було взято соціал- демократичну ліберальну концепцію УЦР. Конституціоналізм ЗУНР, де при владі перебували представники право-центристських політичних партій, орієнтувався на ліберальну націонал-демократичну конституційну концепцію. Результатом відродження державності в західних регіонах України стало прийняття Тимчасового Основного закону 1918 р.У період національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. український конституціоналізм отримав часткове юридичне закріплення - його було втілено у низці конституційно-правових актів та програмних документів. Але через короткий період існування національної державності юридичний конституціоналізм не набув фактичного значення.
Четвертий період - радянське конституційне будівництво 19191991 рр. Особливості радянського конституціоналізму стали предметом дослідження багатьох сучасних вітчизняних науковців. Так, на погляд А. Р. Крусян, певний внесок у формування науково-практичної парадигми конституціоналізму зробили радянські конституції, але “якщо говорити про радянську модель конституціоналізму, то тільки як про фіктивну модель” [50, с. 60]. Автори підручника “Основи демократії” стверджують, що “конституціоналізм радянського періоду не був самостійним правовим явищем” [65, с. 148]. Конституційні акти УРСР копіювали конституційні акти СРСР, а отже вони не можуть вважатися джерелом формування вітчизняного конституціоналізму. В. Я. Тацій і Ю. М. Тодика вважають помилковим твердження про формування конституціоналізму в радянський період, адже “жодна з конституцій радянського типу не привела до створення правового механізму обмеження державної влади в інтересах суспільства і людини. Таким чином, головне завдання конституціоналізму не було вирішене” [43, с. 54].
У радянський період конституційне будівництво в Україні повністю залежало від більшовицької ідеології, яка була покладена в основу радянської конституційної доктрини. Конституції УСРР 1919 р., 1929, 1937 і 1978 рр. встановлювали соціалістичний суспільний і радянський державний лад, суверенний державно-правовий статус. Радянські конституції носили формальний характер. За часів перебудови розпочалося відродження українського конституціоналізму, що знаменувало ухвалення Декларації про державний суверенітет України 1990 р.
П’ятий період - вітчизняний конституціоналізм після проголошення незалежності України у 1991 р. і до нашого часу. Подіями, що започаткували виникнення сучасного вітчизняного конституціоналізму, як юридичного і фактичного явища, науковці здебільшого пов’язують з прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р., проголошення незалежності України 1991 р. та прийняття Конституції України 1996 р.
В. В. Кравченко зазначає, що початок сучасного конституційного процесу в Україні слід пов’язувати з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 1990 р. [48, с. 65]. С. П. Головатий прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р. називає подією, що започаткувала “справжнє зародження українського конституціоналізму” [8, с. 1326].
Але переважна більшість фахівців у галузі конституційного права України наполягають на тому, що прийняття Конституції України 1996 р. лише поклало початок процесу формування сучасного вітчизняного конституціоналізму. Так, М. В. Цвік звертав увагу на окремі недоліки Конституції України 1996 р. та необхідність проведення конституційних реформ, що свідчить про незавершений характер формування сучасного українського конституціоналізму [71, с. 132-135]. На переконання В. Я. Тація і Ю. М. Тодики “є підстави вважати, що в Україні тільки йде процес становлення конституціоналізму, який базується на нормах Конституції України 1996 р., напрацюваннях вітчизняних державознавців і політичних діячів” [43, с. 14]. Ю. Г. Барабаш переконливо доводить, що з огляду на європейський досвід ідеологічних механізмів захисту демократії, Конституція України 1996 р. не стала антисталінською, а отже і підстав для висновку про те, що з прийняттям чинної Конституції сформувався справжній конституціоналізм немає [66, с. 53]. А. Р. Крусян вважає, що “сучасний період розвитку науково-практичної парадигми конституціоналізму характеризується здійсненням конституційних перетворень (реформування) в Україні”, котрі відбуваються після 1996 р. [50, с. 43, 61].
Формування сучасного вітчизняного конституціоналізму розпочалося після проголошення незалежності України у 1991 р. Цей процес відбувався, спираючись на ліберальну європейську конституційну доктрину. 28 червня 1996 р. Верховна Рада ухвалила демократичну Конституцію України, котра стала важливою віхою на шляху формування конституціоналізму. Але юридична конституція не стала конституційною реальністю. Панування пострадянської ідеології, слабке громадянське суспільство, відсутність незалежного правосуддя та усталених традицій прав людини гальмували процес формування конституціоналізму. На початку ХХІ ст. характерною рисою вітчизняного конституційного процесу стала боротьба політичних сил у Верховній Раді за проведення конституційної реформи з метою удосконалення механізму державної влади. Результативними стали дві конституційні реформи, які проводилися за умов Помаранчевої революції 2004 р. та Революції гідності 2013-2014 рр. В результаті проведення цих конституційних реформ Україна стала на шлях формування сучасного європейського конституціоналізму.