Конфлікт як об’єкт наукового дослідження

Конфлікти як явища суспільного життя, які виявляють супе­речливі сторони соціальних зв’язків між людьми, природно суп­роводжували людство від початку його існування і з давніх часів перебували у колі зору мислителів у різних країнах.

Теорія конфлікту протягом тривалого часу не могла позбави­тися визначального впливу соціології та розвивалася в її рамках, підкоряючись панівним у ній течіям. Так, конфліктологія зазна­ла впливу соціал-дарвіністських вчень (Г. Спенсер, Л. Гумплович), функціональної теорії конфлікту (Г. Зіммель), структурного функ­ціоналізму (Т. Парсонс). Ці теорії складалися в рамках суспіль­ствознавчих концепцій та розглядали явище конфлікту лише як структурний елемент, надаючи йому тієї чи іншої оцінки. Зде­більшого ці теорії не були підтверджені соціальною практикою і відкинуті від загального сприйняття, але не можна зменшувати їхню роль у формуванні сучасних концепцій конфлікту. Ці со­ціально-політичні концепції суспільного розвитку підтверджують теоретичний інтерес до проблематики конфлікту. Основними іде­ями, що знайшли своє відображення у цих концепціях, стали:

1) конфлікт є нормальним соціальним явищем, оскільки при­роді самої людини, а також суспільства властиві біологічні, со­ціальні, психологічні чинники, що за певних умов породжують конфлікти;

2) конфлікти виконують ряд позитивних функцій у процесі суспільного розвитку, забезпечуючи загальний прогресивний рух суспільного життя, сприяючи збереженню єдності соціальних утво­рень тощо;

3) конфліктний стан суспільного розвитку і тип соціальної структури, яка породжує цей стан, є взаємопов’язаними;

4) протилежність між керівною меншістю і керованою більшістю є незворотним та вічним явищем, що викликає різні соціальні конфлікти^[3].

Ці постулати стали фундаментом для розбудови сучасних кон­цепцій конфлікту, які відрізняє їхня спрямованість на вивчення конфлікту безпосередньо, а не в рамках якихось інших досліджень. Вони розглядають конфлікт, використовуючи при цьому систем­ний підхід, а не зосереджуючись на поглядах на нього з позицій якоїсь однієї наукової дисципліни. Сучасні конфліктологічні кон­цепції намагаються охопити широке коло питань. «Це — визна­чення самого поняття конфлікту, розкриття природи конфлікту як особливого суспільного явища, причин і умов виникнення кон­флікту і конфліктних ситуацій, можливостей їх прогнозування і вирішення»^[4]. Крім того, до аналізу залучаються структура конф­лікту як певної системи, його суб’єктний склад, а також визна­чення його ролі та функцій і вирішення питань щодо класифі­кації конфліктів.

Концепція позитивно-функціонального конфлікту, запропоно­вана американським вченим Левісом Козером^[5], побудована, з од­ного боку, на критиці функціонального теоретизування Г. Зімме- ля з обвинуваченням останнього в надмірній абстрактності, а з іншого — на критиці теорій, що не приділяли належної уваги позитивним функціям конфлікту. Л. Козер стверджував, що не має і не може бути соціальних груп без конфліктних взаємин.

Саме поняття «соціальний конфлікт» Л. Козер визначав як «боротьбу за цінності і претензії на певний статус, владу і ресурси, боротьбу, в якій цілями супротивників є нейтралізація, нанесення шкоди або знищення супротивника»^[6]. Л. Козер вважав, що вони відіграють визначальну роль у розрядці соціального напруження, вирішенні колізій і суперечностей між людьми та соціальними групами. Він також наголошував на спроможності зовнішніх конфліктів позитивно впливати на внутрішню консолідацію груп.

Концепція конфліктної моделі суспільства, сформульована і розвинена Ральфом Дарендорфом, не просто вбачає в конфліктах певну сферу людської життєдіяльності (як Л. Козер вбачає у них боротьбу за статус, владу, ресурси), а наполягає на тому, що «групо­вий (класовий) конфлікт є загальним феноменом людського су­спільства»^[7], оскільки наявність класів в індустріальному суспільстві є причиною виникнення відносин панування — підкорення, які призводять не тільки до протилежності інтересів, а й до усвідом­лення такої протилежності представниками різних класів.

Відповідно до концепції американського соціолога Кеннета Боулдинга, який на початку 60-х рр. минулого століття зробив спробу створити універсальне вчення про конфлікт — «загальну теорію конфлікту», яке претендує на універсальне застосування і викладене у книзі «Конфлікт і захист: Загальна теорія»^[8], конф­лікт — це загальна категорія, притаманна живому і неживому світові, яка виступає базовим поняттям для аналізу процесів со­ціального, фізичного, хімічного та біологічного середовища. Всі конфлікти мають загальні функції, властивості і тенденції виник­нення, протікання та вирішення, і їхнє вивчення може подати фе­номен конфлікту у будь-якому його специфічному прояві. Тому, за висновками К. Боулдинга, знання «загальної теорії конфлікту» дозволить суспільним силам контролювати конфлікти, керувати ними, прогнозувати їхні наслідки.

К. Боулдинг розглядає конфлікт як знакову символічну пове­дінку, властиву культурному середовищу. З огляду на це головні механізми взаємодії конфліктуючих сторін полягають у здібності осіб сприймати символіку поведінки і відповідно інтерпретувати її. Символи стають джерелом сутичок, якщо їхній зміст не визна­чено або вони мають декілька змістовних пояснень. Наприклад, різні тлумачення норм права породжують юридичну колізію, яка як вихідна суперечність з певного ймовірністю призводить до юридичного (у цьому випадку) конфлікту^[9].

Л. Козер наполягав на позитивних функціях конфліктів, які дозволяють зберігати чи відновлювати інтеграцію системи та її здатність прилаштовуватися до мінливих умов. Але водночас у цілому він визнавав спроможність конфліктів за певних умов призводити соціальні системи до руйнації та дезінтеграції.

У побудованій Р. Дарендорфом «конфліктній моделі суспіль­ства» конфлікт також виступає як невід’ємний компонент су­спільного організму^[10]. Він вважає конфлікт перманентним ста­ном суспільства: «не наявність, а відсутність конфлікту є чимось дивним і ненормальним. Привід до підозр виникає тоді, коли ви­являється суспільство або організація, в яких відсутні прояви конфлікту»^[11]. Автор стверджує, що тільки з огляду на те, що су­спільне життя у всіх своїх сферах супроводжується конфліктами, є можливими розвиток і змінюваність суспільства. Більше того, за Р. Дарендорфом, конфлікт у будь-якій соціальній системі стає дже­релом її розвитку й удосконалення. В людських суспільствах не існує сталості, оскільки в них немає нічого постійного. На його думку, суспільства розрізняються не за наявністю чи відсутністю конфліктів, а за різним ставленням до них з боку влади. У де­мократичному суспільстві раціональні методи регулювання роб­лять конфлікти невибухонебезпечними. Він писав, що «той, хто вміє вправлятися з конфліктами шляхом їх визнання і регулю­вання, той бере під свій контроль ритм історії. Той, хто втрачає таку можливість, дістає цей ритм собі у супротивники»^[12]. Р. Да- рендорф виступав проти подолання конфліктів насильницькими методами. Він наголошував на тому, що усі суспільства безперер­вно породжують антагонізми, які виникають не випадково і не можуть бути свавільно ліквідовані. «Вибуховий характер соціаль­них ролей, оснащених суперечливими очікуваннями, несумісність значимих норм, регіональні та конфесійні відмінності, система соціальної нерівності, яку ми називаємо розшаруванням, а також універсальні бар’єри між тими, хто панує, та пригнобленими утво­рюють соціальні структурні елементи, які з необхідністю призво­дять до конфліктів»^[13].

За К. Боулдингом, конфлікт також є невід’ємним від суспіль­ного життя, що зумовлюється конфліктною природою самої лю­дини. К. Боулдинг визначає конфлікт як ситуацію, в якій сторони усвідомлюють несумісність своїх позицій і кожна із сторін нама­гається зайняти позицію, протилежну позиції іншої сторони. У той же час конфлікти є таким видом соціальної взаємодії, коли сто­рони усвідомлюють не тільки своє протистояння, але й своє став­лення до нього. Вони свідомо організуються, розробляючи страте­гію і тактику боротьби. Але все це не виключає того, що конфлік­ти можна і необхідно долати або суттєво обмежувати^[14]. За Л. Ко- зером, конфлікт сприяє соціалізації індивідів і утворенню соціаль­них груп, встановленню і підтриманню відносно стабільної струк­тури внутрішньогрупових і міжгрупових відносин, створенню і збереженню балансу сил, сигналізуванню про існуючі проблеми. Крім того, конфлікт стимулює соціальні зміни, сприяє інноваціям і появі нових суспільних порядків, норм і відносин.

Стабільність всього суспільства, на думку Л. Козера, залежить від кількості існуючих у ньому конфліктних відносин і типу зв’яз­ку між ними. Чим більше різних конфліктів перетинається у суспільстві, тим більш складним є його поділ на групи, тим склад­ніше поділити членів суспільства на два табори. Отже, чим більше незалежних один від одного конфліктів, тим краще для єдності суспільства. «Суспільство, яке опановане дюжиною конфронтацій по лініях, спрямованих у різні напрямки, має менше шансів бути розірваним насиллям або розпастися на шматки, ніж суспільство, що має розкол по єдиній лінії. Оскільки кожна нова розбіжність сприяє звуженню небезпечних тріщин, можна сказати, що суспіль­ство постійно зливається воєдино його внутрішніми конфлікта­ми»^[15].

Р. Дарендорф також наполягає на необхідності спрямованості суспільного розвитку на досягнення певного балансу конфліктів. Він зазначає, що громадянське суспільство, не зрівнюючи індивідів, надає їм рівні права і життєві шанси.

Л. Козер вважає, що суспільства з гнучкою структурою, тобто демократичні суспільства, отримують від конфліктів певну користь, оскільки толерантне ставлення до них, плюралізм конфліктних ситуацій дозволяють соціальній системі використовувати конфлікт як засіб самовдосконалення^[17]. Фактично лейтмотивом концепту­альних зусиль Л. Козера «залишається намагання створити таку динамічну картину соціуму, в якій конфлікт сприяє інституціона- лізації, інтеграції й адаптивності соціальної системи до мінливих умов її існування і функціонування»^[18]. У конфліктних ситуаціях Л. Козер відводить особливу роль ідеології, що виступає головним елементом внутрішньогрупового об’єднання, яка може підняти зіткнення особистих або групових інтересів до рангу боротьби за принципи та вічні істини^[19]. У разі удаваного конфлікту ідеологія має пояснити наявність зовнішнього або внутрішнього ворогів.

Вадою концепції позитивно-функціонального конфлікту є істот­на абсолютизація позитивних наслідків даного феномена в про­цесі розвитку і саморегулювання суспільства. В умовах конфлік­ту виникають тенденції як до об’єднання, так і до дезінтеграції, оскільки групи, як правило, мають складну ієрархічну структуру, що складається із значної кількості підгруп, які перебувають у сто­сунках і співробітництва, і конфронтації. Результат такого проти­стояння залежить від багатьох чинників, подання яких у вигляді якоїсь єдиної формули означало б неприпустиму схематизацію.

Центральним елементом конфліктної моделі суспільства є вста­новлення жорсткої взаємозалежності між «конфліктом» і «сис­темою», які не існують окремо. Це наближає Р. Дарендорфа до марксової концепції соціального конфлікту (класової боротьби — за К. Марксом) як рушійної сили історії, але із суттєвим застере­женням: якщо К. Маркс вважав соціальний конфлікт зіткнен­ням між правлячою меншістю і пригнобленою більшістю, то Р. Да- рендорф виходить з реалій кінця XX ст., коли більшість досягла певного соціального добробуту. Вона егоїстично прагне зберегти існуючу систему і пропорції розподілу суспільних благ, ігнорує домагання інших отримати такий самий статус, а отже — запере­чує громадянські права цих інших, що й призводить до конфлік­ту. Тому Р. Дарендорф у своїй праці «Соціальний конфлікт» (Лон­дон, 1988 р.) наголошує, що видання спочатку мало робочу назву «Громадянські права, життєві можливості і свобода». Цим він підкреслив свою зосередженість саме на тих проблемах, від яких залежить успішне розв’язання конфліктів^[20].

Розглянуті концепції конфлікту свідчать про те, що зарубіжні соціологи і політологи досягли високих результатів у виробленні категоріального апарату дослідження конфлікту. Такі аспекти соціального конфлікту, як причини та умови його виникнення, хід розвитку, методи розв’язання і наслідки, представлені у пра­цях багатьох дослідників у вигляді чітких, схематизованих моде­лей, головна цінність яких полягає в тому, що їх застосування до опису чи дослідження конкретної реальності вимагає урахування всього комплексу чинників, що значною мірою запобігає суб’єк­тивній оцінці, довільному підбору фактів і доказів.

Вітчизняна конфліктологічна думка відстає від надбань захід­ної теорії. І це стосується не тільки України, а всього пострадянсь­кого простору, де довгі часи неподільно панувала марксистська доктрина. Відомо, що проблема соціального конфлікту глибоко ана­лізувалася у працях К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна. Цей факт став підставою для західних науковців зарахувати марксистську концепцію суспільного розвитку до числа «конфліктних теорій». Із цим навряд чи можна погодитися, оскільки такий підхід пере­творює цілісну світоглядну концепцію на спеціалізовану теорію. Водночас необхідно зазначити, що у марксизмі проблема конфлік­ту отримала звужене тлумачення, бо конфлікт розглядався у ній як зіткнення між антагоністичними класами. «У контексті Марк- сової теорії класовий конфлікт постає як вища стадія загострення та розв’язання антагоністичних суперечностей. Розв’язання само­го конфлікту, за Марксом, можливе тільки як насильницька рево­люція»^[21]. Такий висновок контрастує з розглянутими вище сучас­ними концепціями, але, однак, не можна заперечувати вплив до­сліджень К. Маркса на новітні соціальні дослідження.

Протягом десятиліть тема соціальних конфліктів у радянсь­кому суспільстві для дослідження була закритою. Ще у 1986 р. можна було стверджувати, що «соціалізму за самою його приро­дою є чужими соціальні конфлікти»^[22]. Згодом тематика конфлік­ту виявила себе у дослідженнях явища бюрократизму. Розвиток подій наприкінці 80-х рр. в СРСР спричинив появу перших конф- ліктологічних досліджень «західного типу», коли глибокі політичні й соціальні проблеми стали основою для розвитку конфліктології на теренах СНД, яка розвивається як на загальнотеоретичному рівні (А. Анцупов, А. Шипілов, Є. Бабосов), так і на рівні галузе­вих досліджень: військова конфліктологія (С. Богданов), політич­на конфліктологія (В. Авксентьев, Ю. Запрудський, Д. Фурман, Є. Степанов), юридична конфліктологія (В. Кудрявцев, Л. Герасі- на, М. Панов), психологія конфлікту (Н. Грішина, Г. Ложкін) та ін. На шляху розвитку конфліктологічної концепції в рамках конституційного права важливо враховувати накопичений досвід.

Багатоаспектність розгляду явища конфлікту, коли від спе­ціальних отримуються загальні висновки і серед загальних тен­денцій виокремлюються спеціальні особливості, дозволяє підходи­ти до дослідження системно. Насправді, системні дослідження «виникають там, де немає зрілої, повної теорії, що стосується до­сліджуваної ситуації, та й саме завдання виокремлення досліджу­ваної ситуації не видається тривіальним; де цілі дослідження є надто загальними, розпливчастими, недостатньо конкретними і де не тільки не зрозуміло, як краще зробити те, що ми збираємось зробити, а й взагалі невідомо, як це зробити»^[23]. Таке визначення доречне щодо ситуації вивчення конфліктів. Головне у системно­му підході — можливість вести дослідження на стиках наукових дисциплін, що дозволяє адекватно описувати внутрішні і зовнішні зв’язки складних соціальних систем. «Він, не порушуючи цілісності предмета у науковому дослідженні, дає можливість охопити не тільки основні, а й усі супровідні явища, що своєю чергою допома­гає проаналізувати у сукупності увесь комплексний процес ви­никнення та розвитку відповідного явища, встановити його ос­новні зв’язки, зони впливу тощо»^[24].

«Незважаючи на поважну історію вивчення питання, загально­вживаного визначення поняття «конфлікт» не склалося і, напевне, не могло скластися — занадто різнорідні явища підпадають під цю категорію»^[25]. Для вироблення системного, всеохоплюючого визна­чення категорії «конфлікт» слід, передусім, виходити з того, що це явище соціальне. У вузькому розумінні соціальний конфлікт — конфлікт з приводу засобів життєзабезпечення: рівня заробітної плати, використання професійного й інтелектуального потенціалу, рівня цін на різні блага, з приводу реального доступу до цих благ та інших ресурсів. Саме соціальний конфлікт в широкому розумінні є об’єктом вивчення багатьма науками (по суті, соціальними наука­ми): соціологією, політологією, історією, юриспруденцією тощо. І всі види конфліктів (політичний, юридичний, економічний) є лише підвидами соціального конфлікту в широкому розумінні цього по­няття. Навіть психологія, що вивчає конфлікти всередині людської особистості, не може не зіставляти їх з оточуючим соціальним се­редовищем, в якому існує соціальна істота — людина.

Категорія конфлікту визначається через властивості та ознаки, притаманні йому як соціальному явищу, що являють собою склад конфлікту, який, у свою чергу, становлять: предмет і об’єкт конф­лікту, суб’єкти конфлікту та зміст конфлікту. Ці складові харак­теристики конфлікту не можуть розглядатися окремо, оскільки аналіз кожної із цих складових вимагає звернень до інших. Тому навіть на теоретичному рівні поділяти їх недоцільно, а слід уяв­ляти у вигляді певної теоретичної системи щільно взаємопов’я­заних характеристик, через які визначаються ознаки конфлікту.

Соціальний конфлікт зумовлений існуванням і сплетінням багатьох суперечностей у політичному, правовому, економічному, духовному житті суспільства. Тобто суперечності лежать в основі конфлікту як специфічного соціального феномена, складаючи об’єктно-реальне підґрунтя його виникнення. Але суперечності не збігаються з конфліктами за суттю, не вичерпують їх за змістом і формами прояву. Суперечності існують об’єктивно і можуть існу­вати, не детермінуючи конфлікту, допоки суб’єкти не усвідомлять наявне протиріччя. Тому «конфлікт є у своєму реальному функ­ціонуванні у суспільстві усвідомленою відмінністю, суперечністю... суб’єктних сторін конфліктної взаємодії»^[26].

Об’єктом конфлікту може стати практично будь-який пред­мет, процес або явище навколишньої природної або соціальної дійсності — авторитет, влада, престиж, водні або земельні ресурси, власність, будь-які інші матеріальні та духовні цінності. Як пра­вило, до конфлікту призводить їхній дефіцит. Предметом конф­лікту є дії суб’єктів навколо зазначеного об’єкта, тобто це певна проблема, яка становить фактичні відносини конфлікту.

Суб’єктами конфлікту завжди є люди та їхні спільноти — сім’я, трудовий колектив, група за інтересами, за місцем проживання, державний орган, нація тощо. Для суб’єкта тут є важливим пере­слідування ним інтересів, потреб або цілей, протилежних інтересам, потребам і цілям іншого суб’єкта. Крім того, беручи до уваги те, що суб’єктами конфлікту завжди є люди, слід пам’ятати про вплив психологічних чинників на поведінку суб’єктів. Основним із них є емоції, якими супроводжується конфлікт. «Якщо суб’єкти конф­лікту протидіють, але не переживають при цьому негативних емоцій (наприклад, у процесі дискусії, спортивного змагання), або, навпаки, переживають негативні емоції, але зовнішньо не проявляють їх, не протидіють один одному, то такі ситуації є передконфліктними»^[27]. Суб’єктивна детермінація конфлікту існує паралельно з його детер­мінацією об’єктивними умовами: суб’єкти конфлікту прагнуть досягнення несумісних цілей, блокуючи у такий спосіб досягнення цілей один одним. Це означає, що досягнення однією стороною конфлікту своєї цілі призведе до поразки іншої сторони.

Поряд з конфліктом існують подібні категорії, які застосову­ються у характеристиках конфлікту, доповнюють або навіть дея­кою мірою становлять його сутність, але не збігаються з ним за змістом.

Насамперед це стосується філософської категорії «супе­речність». Розмежування понять «суперечність» і «конфлікт» не заперечує існування між ними тісної спорідненості, яка виражаєть­ся в тому, що перше з них позначає статичний, а друге — динамі­чний аспект явища. Тобто суперечність — це ще не конфлікт, це свого роду «мінлива рівновага протилежностей», вона тільки по­тенційно містить можливість переходу до конфліктного стану^[28]. Але факт наявності будь-якої форми суперечності є фундамен­тальною ознакою конфлікту^[29]. «Розуміння конфлікту як об’єкт- суб’єктних відносин випливає з того, — як вірно підкреслює Є. Ба- босов, — що він являє собою продовження, відображення і втілен­ня у поведінці людей цілком об’єктивних, не залежних від волі конфліктуючих сторін суперечностей»^[30]. М. Руткевич пропонує для розуміння суперечності як постійно діючих глибинних відносин і конфлікту як їх гострого вираження у вигляді прямого зіткнен­ня протилежних сил включити до розгляду опосередковану лан­ку, якою є конфліктна ситуація. Остання характеризується зрос­танням напруження між протилежними силами и може бути по­ступово пом’якшена, якщо сторони (або одна з них) підуть на по­ступки, якщо вживатиметься ефективних заходів щодо вирішен­ня назріваючого конфлікту. У протилежному випадку конфліктна ситуація може перерости в масштабний конфлікт із застосуван­ням насилля^[31].

Подібним до конфлікту поняттям є поняття проблеми. Це взає­мопов’язані, але різнорівневі категорії. Проблема не обов’язково зумовлює конфлікт, а конфлікт не обов’язково випливає з пробле­ми, це лише один із проявів проблеми. В латентному стані про­блема містить різні схеми як її врегулювання, так і переростання в конфлікт^[32]. Водночас, проблема може виступати предметом конфлікту.

Дуже близьким за змістом до конфлікту є поняття колізії, що є причиною виникнення багатьох конфліктів (особливо юридич­них) і являє собою суперечності між існуючим правопорядком і намірами та діями щодо його зміни (широка трактовка) або супе­речності між нормами права або/та моралі (вузька трактовка).

Спір, маючи загальні риси з конфліктом, також не повністю збігається з ним. Це спосіб виявлення думок, точок зору до вирі­шення питань, які здаються недостатньо зрозумілими, обґрунто­ваними і тому викликають розбіжності. Мета спору — пошук істи­ни і досягнення згоди або, у крайньому випадку, зменшення роз­біжностей у позиціях його учасників^[33]. У спорі завжди сторони апелюють до третьої особи, на яку покладають повноваження ви­рішення конфлікту. Тобто спір виступає формою прояву та спосо­бом вирішення існуючих конфліктів.

Конкуренція — термін, який позначає змагання, а не протибор­ство (на відміну від конфлікту) суб’єктів. Тут суб’єкти просто намагаються випередити один одного, бути кращими за інших. При конкуренції немає намагання нав’язати свою волю супротив­нику, змінити його поводження або навіть взагалі усунути його, як це має місце при конфлікті. Конкурентні відносини можуть перерости у відкриту конфронтацію, що за своїм змістом є най­ближчою конфліктові. Конфронтація являє собою передконфлікт- ний стан суб’єктів, коли сторони уже відкрито протидіють одна одній. Конфлікт є апогеєм конфронтації, її кульмінаційним мо­ментом — тому в часі конфронтація є тривалішою за конфлікт.

Накопичення різного роду суперечностей, які усвідомлені суб’єк­тами суспільних відносин, відкритої різнопланової конфронтації різнорівневих суспільних груп, ворожнеча і соціальна нетерпимість свідчать про те, що суспільство охопила криза. Вона є складною формою конфлікту, за якої прості конфлікти є її органічними еле­ментами та своєю сукупністю складають її. Поступове розв’язан­ня конфліктів знімає соціальне напруження і стимулює подолан­ня кризових явищ.

Таким чином, розглянувши складові характеристики конфлікту і зіставивши його з подібними категоріями, можна перейти до його визначення. Найчастіше конфлікт визначається через по­няття протиріччя (суперечності) чи поняття боротьби (протибор­ства). Типовою серед таких визначень є трактовка поняття конф­лікту, запропонована Л. Герасіною і М. Пановим, які визначають його як «прояв загострення об’єктивних і суб’єктивних супереч­ностей, який відображується у протиборстві їх носіїв, тобто сторін»^[34]. Така позиція потребує деяких уточнень. По-перше, су­перечність як така не передбачає активних дій учасників, залишає поза увагою мотиви їхньої поведінки, їхні інтереси, потреби, цілі. По-друге, «визначення конфлікту через суперечність... є занадто абстрактним, ставить більше проблем, ніж допомагає вирішити, і тому є малопродуктивним для пояснення конкретних конфліктів...»^[35]. По-третє, розуміння конфлікту як протиборства протирічить сучасному тлумаченню явища конфлікту як норми суспільного життя, бо не можуть бути нормою життя такі прояви боротьби, як агресія, насилля тощо, боротьба як така не передбачає свого завершення шляхом досягнення компромісу або консенсу­су. Потребує значних уточнень визначення конфлікту через по­няття зіткнення, яке є найбільш поширеним у науковій літера­турі. Так, у першому та поки єдиному Словнику термінів з право­вої конфліктології, виданому харківськими вченими Л. Герасіною та М. Пановим, конфлікт визначається як «зіткнення протилеж­но спрямованих цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів опо­нентів або суб’єктів соціальної взаємодії; сприймана несумісність дій або цілей»^[36]. На думку В. Казакова, «такий підхід спрощує розуміння сутності конфлікту, особливо сучасного, схематизує його концепцію, перешкоджає його адекватному сприйняттю»^[37]. Поняття «зіткнення» має смисл одномоментного акту, що не дозволяє роз­глядати конфлікт як певний соціальний процес, який може скла­датися з деякої множини зіткнень.

Конфліктом є тип соціальних відносин, тому більш точним для визначення конфлікту вбачається поняття взаємодії. Конфлікт є низкою послідовних дій, що здійснюються учасниками та явля­ють собою їх взаємодію. Враховуючи це твердження, В. Казаков пропонує таке визначення соціального конфлікту: «...це тип взає­модії соціальних суб’єктів, що різняться між собою, в процесі якого вони, по-перше, зустрічають труднощі (перепони) для задоволення своїх потреб і реалізації інтересів через обмеженість загальних ресурсів, що спонукає акторів до активної дії, та, по-друге, досяга­ють певного ступеня узгодженості і співробітництва (кооперації) щодо спільного опанування цих ресурсів, що призводить до зміни соціальної системи в тій чи іншій формі (революції, реформи, мо­дернізації, трансформації тощо)»^[38]. Таке визначення включає всі найважливіші ознаки сучасного конфлікту як сукупності дій щодо подолання труднощів, які виникають у процесі взаємодії суб’єктів і викликані суперечностями між цими суб’єктами. Отже, у цьому контексті можна виділити такі притаманні будь-якому конфлік­тові ознаки сучасного соціального конфлікту: активна матеріаль­но-практична взаємодія; соціальні суб’єкти, що різняться між со­бою і усвідомлюють наявність суперечності між собою; існування труднощів для задоволення потреб, реалізації інтересів і цілей.

Відповідно до сфери виникнення і протікання конфліктів со­ціальні конфлікти можна класифікувати на політичні, економічні та юридичні.

Політичний конфлікт як форма політичних відносин характе­ризується відкритим зіставленням політичних інтересів і зіткнен­ням протиборчих соціально-політичних сил, дії яких спрямовані на досягнення несумісних цілей, насамперед у сфері влади, домі­нування, впливу, авторитету^[39]. До числа політичних можна відне­сти будь-які конфлікти за участю політичних акторів або з полі­тичним звучанням^[40]. Політичні конфлікти виникають в ситуаці­ях, коли існують різні інтереси, протистояння і боротьба соціаль­них, етнічних, конфесіональних та інших інтересів груп, прошарків та спільностей людей у процесі набуття, розподілу влади або бо­ротьби за цю владу і оволодіння владними ресурсами. Тому суто політичні конфлікти у «чистому» вигляді є досить рідким яви­щем. Так само є рідкими суто економічні та суто юридичні конф­лікти. Завжди важливо, даючи характеристику тому чи іншому соціальному конфліктові, аналізувати, як всередині нього одні види конфліктів співвідносяться з іншими.

Економічні конфлікти виникають з приводу відносин власності і розподілу матеріальних ресурсів. Самі економічні відносини можуть стати об’єктом політичного конфлікту, коли, наприклад, обираються напрямки пріоритетної економічної політики.

Зважаючи на те, що це дослідження присвячене одному з видів юридичного конфлікту, особливу увагу слід звернути на конфлікт юридичний. Правовим відносинам конфліктність притаманна не меншою мірою, ніж політичним та економічним, що зумовлено генетично-конфліктною природою більшості юридичних фактів. Примирювальна теорія походження права (Е. Аннерс, Г. Берман) навіть дає підстави говорити про конфліктне призначення права^[41].

Маючи певні особливості, юридичний конфлікт відтворює всі головні риси й ознаки конфлікту соціального, оскільки конфлікт — це такий вид соціальної взаємодії, що зберігає свої типові риси незалежно від форм прояву. Юридичний конфлікт у його «чисто­му» вигляді можна уявити як протиборство суб’єктів права з при­воду застосування, порушення або тлумачення правових норм^[42]. Доповнюючи це визначення, слід зауважити, що юридичним кон­фліктом також є протиборство у сфері правотворчості. Таке ви­значення юридичного конфлікту дається вченими, які вважають, що конфлікту, аби він мав право називатися юридичним, потрібно мати юридичну характеристику всіх його елементів (мотивація, учасники, об’єкти тощо).

Вчені, які дотримуються точки зору, що для того, щоб конфлікт в цілому був визнаний юридичним, йому достатньо аби правови­ми ознаками характеризувався хоча б один його елемент, дають дещо інше визначення цього поняття. За їхнім твердженням, «юридичним конфліктом слід визнати будь-який конфлікт, в якому спір так чи інакше пов’язаний з правовими відносинами сторін (їх юридично значущими діями або станами) і, відповідно, суб’єкти або мотивація їх поведінки, або об’єкт конфлікту мають правові ознаки, а конфлікт тягне юридичні наслідки»^[43].

Підтримуючи таку точку зору, можна ще раз з більшою впев­неністю стверджувати, що політичних, економічних, юридичних конфліктів у «чистому» вигляді майже не існує. Так, з першого погляду суто економічний конфлікт з приводу відносин власності завжди є юридичним конфліктом, адже власність — досить широ­ко регламентований правовий інститут. Якщо питання власності у конкретному конфлікті зачіпає державні інтереси, цей конфлікт може стати політичним (наприклад, рішення уряду щодо пере­гляду результатів приватизації важливого державного об’єкта).

Отже, вирізнення окремих видів конфлікту має своєю метою не створення окремих конфліктологічних концепцій, що не пов’я­зані одна з одною, а має на меті більш глибоке осмислення цієї категорії та системне вивчення природи і закономірностей конф­лікту в його специфічних проявах.

Таким чином, сама історія дослідження явища конфлікту, аналіз сучасних конфліктологічних концепцій, а також зіставлення різних видів соціального конфлікту дають підстави для виокремлення для більш детального вивчення видів конфліктів, що мають місце в особливих сферах суспільного буття. Однією з таких сфер є сис­тема конституційно-правових відносин.

1.2.