Передмова
Сучасний процес державотворення в Україні розвивається в умовах підвищеної соціальної напруги, притаманної, як правило, всім перехідним політичним системам. Відповідність Конституції України (переважною мірою) світовим стандартам конституціоналізму поєднується з явними проблемами в реалізації конституційних приписів.
Суб’єкти конституційних правовідносин нерідко вступають у взаємодію, керуючись не нормами Конституції та законів України, а передусім власними інтересами і потребами і вже потім «підганяючи» конституційні установлення під власну поведінку. Необхідність політичних консультацій, переговорів, компромісу усвідомлюється лише у випадках, коли ситуація за своїм характером наближається до патової. Форми участі громадян у здійсненні публічної влади належним чином не розроблені та не втілені у державно-суспільну практику — громадяни фактично відсторонені від впливу на вирішення поточних державних справ, не мають суттєвих інструментів контролю за владою. Значний негативний вплив на конфліктний характер конституційних відносин справляє загальний низький рівень конституційно-правової культури. За твердженням Ю. Шемшученка та О. Ющика «політична боротьба визначає зміст сучасного політичного процесу в Україні, впливаючи на правову форму даного процесу, підпорядковуючи право і Конституцію потребам боротьби за владу. При цьому використання права і Конституції не обмежується їх прямим призначенням для упорядкування, стабілізації політичних процесів; право, Конституція стають предметом ідеологічного тиску на політичних опонентів»[1]. Таким чином, як влучно на це вказують Л. Герасіна та М. Панов, «цивілізовані механізми політичного регулювання й громадсько-політичного діалогу в країні лише формуються, а нові форми здійснення державної влади в той же час запроваджуються дуже непросто і супроводжуються численними конфліктними ситуаціями»[2]. Саме тому конституційне право набуває нового сенсу — виступає не тільки механізмом унормування політичних відносин, а й їх об’єктом, а тому, в окремих випадках, — і конфліктогенним чинником. Виходячи з цього, конституційно-правова наука має сприяти перетворенню галузі конституційного права з системи норм, що здебільшого лише закріплює статуси суб’єктів конституційної взаємодії, на ефективний регулятор конституційно-правових відносин, і зокрема відносин протистояння, конфронтації. Це зумовлює необхідність конституювання явища конституційного конфлікту як феномена політико-пра- вової дійсності та як процесу конфронтаційної взаємодії суб’єктів конституційних правовідносин.Виникнення у сфері конституційно-правового регулювання протиріч, прогалин є неминучим з огляду на природний розвиток суспільних відносин. Але в Україні процес розв’язання конституційних конфліктів ускладнений деякими обставинами. По-перше, це незавершеність конституційно-правової реформи. Формування нормативно-правової бази для здійснення політичних, економічних та інших перетворень в українському суспільстві є далеким від завершення. У сфері конституційного регулювання існує багато прогалин та суперечностей, конституційні акти приймаються на основі політичних компромісів, а не на основі соціального консенсусу як це мало б бути. По-друге, високий рівень правового нігілізму та відповідно низький рівень правової культури дестабілізують вітчизняну політичну систему нехтуванням конституційними нормами, недотриманням політичних зобов’язань з боку суб’єктів конституційних правовідносин.
Таким чином, проблема вироблення механізмів здійснення впливу на конституційні конфлікти, шляхів запобігання їм, способів збільшення їх позитивного впливу на розвиток конституційного процесу та зменшення їх негативних наслідків є, безумовно, актуальною. Вирішення цієї проблеми є неможливим без теоретичного забезпечення та системного розгляду конституційних конфліктів в українському суспільстві. У вітчизняній конституційній науці проблема конституційних конфліктів отримала лише часткове висвітлення, хоча їх гострота та інтенсивність потребують нових комплексних підходів.
При цьому вивчення різних конституційних конфліктів та легального механізму здійснення впливу на них є необхідним не стільки в аспекті конституційної реформи, скільки у контексті нових суспільних відносин, що складаються, їх конфронтаційних тенденцій.Конституційне право, яке довгий час було сферою інтересів лише фахівців, стає об’єктом уваги всіх без виключення учасників політичного процесу. Визнання на конституційному рівні існування конституційних конфліктів потягне зростання питомої ваги процесуальних норм у текстах конституції та конституційного законодавства, що цілком відповідає світовим тенденціям конституціоналізму.
Отже, постійне зростання конфліктності конституційно-правових відносин, необхідність удосконалення конституційного законодавства у відповідності до світових стандартів конституціоналізму зумовлюють актуальність дослідження конституційних конфліктів в Україні. Саме тому комплексний аналіз існуючих в сучасній Україні конституційних конфліктів та конституційних конфліктів, що політично та юридично вичерпані, а також практичних результатів впливу, який здійснюється конституційним правом як фундаментальним нормативним інституційним регулятором на детермінацію та динаміку конституційних конфліктів, на мінімізацію їх негативних наслідків, має не тільки актуальне, але й концептуальне значення для теорії та практики українського конституціоналізму.
Історія сучасного державотворення багата на конфліктні прояви, але наука конституційного права дотепер оминала їхнє комплексне дослідження. У переважній більшості випадків конституційні конфлікти розглядаються в контексті і в рамках галузевих досліджень, обмежених окремою проблематикою.
Так, питання соціальної напруженості, політичної та правової активності, конституційної культури, взаємодії права та політики та інші суміжні теми досліджувалися Ю. Оборотовим, М. Орзіхом, В. Речицьким, О. Ющиком. Ґрунтовні дослідження конституційно-правових відносин та їх особливостей здійснені В.
Лучиним, В. Погорілком. Окремі сфери взаємовідносин суб’єктів конституційного права досліджувалися А. Крусян, О. Орловським, Ю. Тихо- мировим та ін. Галузь юридичної конфліктології активно розвивається за активної участі І. Ващенка, В. Крівцової, В. Кудрявцева, В. Нерсесянца. Вагомий доробок у галузі політичної конфліктології здійснили А. Глухова, Б. Краснов, В. Литвин, В. Овчинні- ков, Є. Степанов тощо. Відомими вченими у сучасній загальній конфліктології є А. Анцупов, Є. Бабосов, І. Ворожейкін, А. Дмитрієв, А. Кібанов, А. Шипілов та ін.Дослідження цих та багатьох інших вчених наблизили науку конституційного права до появи в її системі нового наукового напрямку — конституційної конфліктології, яка має на меті вивчення загальних закономірностей виникнення та розвитку конституційних конфліктів. Названа тематика ставала об’єктом дослідження таких науковців, як Л. Герасіна, А. Медушевський, М. Панов, Т. Пряхіна, Ю. Тодика. Зробивши вагомий внесок у розвиток нового напрямку в науці конституційного права, названі та інші автори заклали підвалини для дослідження, яке оптимально поєднує теоретичні та практичні характеристики конституційного конфлікту. Знання, одержані у загальній теорії держави та права, загальній та юридичній конфліктології, політології тощо використані як теоретична основа цього дослідження. Нормативну основу дослідження склали Конституція України, конституційне та поточне законодавство України, що регулює взаємодію між суб’єктами конституційно-правових відносин, практика Конституційного Суду України із цих питань. Емпіричну основу дослідження становлять матеріали правозастосовчої практики України.
Основною метою даної роботи є науково-теоретичне обґрунтування сутності, детермінації та динаміки конституційних конфліктів, а також розроблення пропозицій щодо здійснення впливу на них для зменшення їх негативних наслідків, а також конституювання на цій основі науки конституційної конфліктології як підсистеми конституційного права України.
Досягнення мети дослідження передбачає формулювання та реалізацію в його рамках таких завдань: аналіз на основі системного й порівняльного підходів існуючих у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі поглядів щодо конфліктів у конституційно-правовій сфері; обґрунтування необхідності вивчення силами науки конституційного права явища конфліктності у конституційно-правовій сфері; визначення змісту і розкриття сутності поняття «конституційний конфлікт»; запропонування універсальної класифікації конституційних конфліктів; розкриття детермінантів конституційних конфліктів; аналіз закономірностей динаміки конституційних конфліктів; описання існуючого інструментарію здійснення регулюючого впливу на конституційний конфліктний процес; визначення правових та політичних можливостей існуючих в Україні державних та інших інституцій щодо запобігання і вирішення конституційних конфліктів; визначення змісту конституційно-конфліктної діагностики.Наукова новизна одержаних результатів визначена постановкою проблеми — розгляд конституційних конфліктів як феномена та процесу в Україні: вперше в науці конституційного права України здійснено комплексне монографічне дослідження особливостей та закономірностей конституційних конфліктів як явища політико-правової реальності сучасного державотворення в Україні та зумовлених ними актуальних теоретичних і практичних питань. У такий спосіб вирішено важливе наукове завдання — розвиток цілісної концепції конституційного конфлікту на підставі теоретичного (предметного й методологічного) синтезу всіх аспектів теоретичного бачення даної проблеми у конституційно-правовому вимірі.