Компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо організації і проведення мирних зібрань в Україні

В Україні історично обумовленим є досвід зібрань та мітингів, більшість з яких розпочиналися саме як мирні зібрання. Власне, саме існування України як суверенної незалежної держави, стало можливим, окрім іншого, тому, що національна інтелігенція та небайдужі зуміли самоорганізуватися та знайшли спосіб довести своє бачення майбутнього нашої держави.

Крім того, існує досвід фактичної розправи з мітингувальниками, попри те, що і Радянська Україна, і сучасна незалежна визнають чинними документи ООН, де прописане право на мирні зібрання.

За логікою, новий формат державно-правового розвитку й набуття Україною міжнародної правосуб’єктності мав би стати потужним стартом для виправлення помилок попереднього режиму. Це передбачало б створення такого механізму, який перешкоджає узурпації влади й передбачає жорстку відповідальність за перевищення владних повноважень, а також кодифікації відповідних законів й забезпечення нормативних гарантій реалізації конституційного права.

У січні 2005 року нарешті розпочалася робота, було схвалено досить важливий документ Стратегію сталого розвитку «Україна - 2020» [197]. Норма, що

спричинила бурю обговорень, була пов’язана з конституційною реформою. Мета стратегії була однозначна, це внесення змін до Конституції та інших нормативно- правових актів, проаналізувавши детальніше, можна зрозуміти сутність Стратегії, а саме приховану зміну форми правління, зміну адміністративно-територіального устрою. Названо це було як децентралізація влади, в основі якої реформування усієї влади.

Застосування напрямків та виконання завдань, пов’язаних з конституційною реформою, було пріоритетом у усіх договорах, що укладалися з Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їхніми державами- членами, тобто виконання цієї реформи є однією з умов вступу України в ЄС.

У березні 2015 року був підписаний важливий для України Указ про створення Конституційної комісії.

Органи державної влади України мають свою конституційну компетенцію, повноваження й способи взаємодії, домінантною з яких є субординація. Розглядаючи принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина, можна чітко встановити гаранта - державу. Саме це і встановлено в статтях 3, 22, 42, 49, 51, 53 Конституції України, реалізує усе це функція за допомогою системи органів державної влади та місцевого самоврядування [95].

У Конституції України органи державної влади розташовані за логікою їх повноважень, за такою ж послідовністю необхідно аналізувати їх конституційні повноваження щодо організації і проведення мирних зібрань.

1. Верховна Рада України

Орган законодавчої влади, основним завданням якого є здійснення захисту прав і свобод людини і громадянина через законодавчу функцію. Механізми вироблення та реалізації державної політики повинна встановлювати держава. Найвищий рівень державної політики - її «засади», визначаються парламентом, що пов'язано з повноваженням Верховної Ради. Закон України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» визначає, що Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні, має повноваження щодо визначення та реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики та здійснює їх шляхом законодавчого регулювання відносин, спрямованого на впровадження засад внутрішньої та зовнішньої політики у відповідних сферах, здійснення кадрової політики в межах, визначених Конституцією України, здійснення парламентського контролю.

Верховна Рада забезпечує не лише видання законів, але й наукові дослідження, зокрема з проблем ефективного розвитку законодавства, наукову експертизу законопроектів. У контексті цього, можна констатувати недостатню роботу, а саме відсутність законодавчої ініціативи стосовно правового врегулювання права мирних зібрань. Очевидною є пасивність стосовно поліпшення механізму реалізації наявних законів. Відомо, що такий або слабкий, або відсутній. По-третє, досі не вироблено функціонуючого механізму протидії т. зв. обходу закону, який на практиці також мінімізує (або ж зовсім унеможливлює) практичну реалізацію конституційних прав та свобод, зокрема, права мирного мітингу. І врешті, попри численні звернення й заяви, досі не ратифіковані Критерії ОБСЄ розмежування мирного й немирного мітингу [60].

Невизначеність правових дефініцій стосовно мирного мітингу чи зібрання, вже призводила до тривалої кризи внутрішнього правопорядку в державі. Прикладом цього є події Революції Гідності, що вже сама собою розпочалась як мирний протест. Попри те, що з самого початку існування Української держави на такій невизначеності неодноразово наголошувалося, необхідність прийняття відповідних законів неодноразово підкреслювалась, питання залишилося відкритим. Враховуючи розмах подій та непрогнозованість наслідків, необхідно було нормативне обґрунтування дій влади, відповідно, така не знайшла іншого виходу, як піти на пряме порушення Регламенту Верховної Ради України.

Зміни, що пропонувалися від народних депутатів та від Кабінету Міністрів України, пов’язані з внесенням змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних нормативних актів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян (ці пропозиції були внесені В. В. Колесніченком, В. М.

Олійником, наступні зміни це - внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень під час проведення футбольних матчів (пропозиція від Кабінету Міністрів України (далі - КабМін), згодом - внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані у автоматичному режимі, внесення змін до регламенту Верховної Ради, внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо заочного кримінального провадження.

Отож, законопроекти не були обговорені, не були проаналізовані громадою та науковцями, а були одразу подані до голосування. Найбільш цікавим є «Про внесення змін до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» [53].

Чому саме він? А тому, що в ньому звільняється від кримінальної відповідальності особи, які є підозрюваними або обвинуваченими (підсудними) у вчиненні в період з 21 листопада по 26 грудня 2013 року включно, злочинів, передбачених статтями щодо дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; перешкоджання законній професійній діяльності журналістів; щодо умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження; щодо порушення рівноправності громадян, залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками; перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій; крадіжки; групового порушення громадського порядку; блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного підприємства; захоплення державних або громадських будівель чи спору; захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника тощо, тобто майже більшість пов’язана із порушенням громадського порядку [53]. У такий спосіб, від відповідальності передбачалося звільнити і тих, хто зловживав владою, і тим, хто завдавав тілесні ушкодження. Втратив чинність у лютому 2014 року внаслідок вступу в дію Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» [217].

Зазначений закон заслуговує на особливу увагу, з огляду на те, що в його назві застосовується дефініція «мирні зібрання». Чинний документ лишає перелік статей, за якими передбачається звільнення від кримінальної відповідальності за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст.

Українські судді досить часто виражають незадоволення сучасною нормативною базою й новітньою судовою практикою. Досить часто в рішеннях та постановах можна знайти посилання на нечітку нормативну базу, а отже, судді не мають єдиного напрацьованого матеріалу, оскільки нормальної практики за відсутності єдиного нормативного акту, не існує.

Після прийняття постанови про утворення Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування протиправних діянь правоохоронних органів та окремих посадових осіб, посягань на права і свободи, життя і здоров’я громадян під час подій, пов’язаних з масовими акціями суспільно-політичного протесту, що відбуваються в Україні з 21 листопада 2013 року.

У Верховній Раді України існують спеціальні комітети, що сприяють законотворчій функції. Перелік таких комітетів затверджується у разі необхідності, на першій сесії Верховної Ради нового скликання більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу [60].

Серед профільних комітетів Верховної Ради поточного скликання функціонує Комітет з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій, національних меншин і міжнаціональних відносин. Як і інші комітети, такий здійснює законопроекту роботу, готує, попередньо розглядає питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України, та виконує контрольні функції у сфері додержання прав і свобод людини і громадянина.

Уповноважений ВР України з прав людини (надалі - Уповноважений) має досить значний вплив на деякі органи державної влади та місцевого самоврядування. Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» вказує, що омбудсмен є повністю незалежним, та діє окремо від інших державних органів та посадових осіб.

Уповноважений має повноваження у сфері контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав як на території України, так і за межами. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини є класичним взірцем парламентського омбудсмена, оскільки обирається на посаду Верховною Радою України шляхом таємного голосування, що забезпечує йому високий статус, легітимність, а також є гарантією незалежності від усіх гілок державної влади. Уповноважений здійснює парламентський контроль з метою попередження злочинних дій, для поновлення вже порушених прав, а також з метою сприяння адаптації законодавства України про права і свободи людини і громадянина до міжнародних стандартів у цій галузі.

Крім функцій безпосереднього розгляду звернень про порушення прав людини, що надходять до Уповноваженого, модель українського омбудсмена передбачає також проведення моніторингів дотримання прав і свобод людини в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та їх посадовими та службовими особами, які своїми діями (бездіяльністю) порушували права та свободи людини і громадянина. Результати таких моніторингів, комплексна оцінка стану додержання й захисту прав і свобод людини представляються у Верховній Раді України у вигляді щорічних доповідей Уповноваженого. Для забезпечення роботи Уповноваженого, працює спеціальний Секретаріат і діє Консультативна рада, яка може мати в складі осіб на громадських засадах, але з обов‘язковим досвідом роботи у галузі захисту прав і свобод людини і громадянина [60].

2. Президент України

Президент України наділений правом законодавчої ініціативи, з огляду на те, що у контексті організації та проведення мирних зібрань, Президент може ініціювати закони, що стосуються мирних зібрань або поліпшення механізму реалізації цього конституційного права, може пропонувати зміни й доповнення до ініціативи інших суб’єктів, може ветувати законопроект, якщо такий обмежує зазначене конституційне право.

Звертаючись до Національної стратегії у сфері прав людини, яку було затверджено указом Президента від 25 серпня 2015 року № 501/2015, встановлено досить багато проблем, що підлягали вирішенню, з-поміж двадцяти шести, необхідно виокремити відсутність законодавства з питань мирних зібрань, забезпечення свободи мирних зібрань та об’єднань, як однією з системних проблем [131]. Національна стратегія включала низку необхідних заходів для вирішення проблем, однак за декілька місяців, все, що було виконано - це тренінги та, звичайно, змін не спостерігалося. При цьому, заходи не передбачали включення до плану місцеве самоврядування та судові інстанції [131].

Нині вже діючий спеціальний механізм звернення до Президента України через електронні петиції, який можемо знайти на офіційному сайті Президента України. Після відправлення петиції, вона проходить перевірку адміністратором сайту на відповідність вимогам, установленим Законом України «Про звернення громадян». Після цього, на її підтримку вона повинна зібрати не менше, як двадцять п’ять тисяч підписів громадян протягом не більше трьох місяців з дня оприлюднення петиції. Якщо цього не відбулося в установлений строк після завершення терміну збору підписів на її підтримку, розглядається як звернення громадян відповідно до Закону України «Про звернення громадян». Розглядають петицію не пізніше десяти робочих днів від дня оприлюднення інформації про початок її розгляду. Дані щодо розгляду петиції оприлюднюються у розділі електронних петицій на сторінці «На розгляді» не пізніше, ніж через три робочі дні після набрання необхідної кількості підписів на її підтримку [31, с. 105].

Нині з-поміж петицій, які на розгляді чи в архіві, перші позиції займають петиції щодо перегляду цін на газ, перегляд депутатських окладів, позбавлення депутатської недоторканості. Незрозуміло, чи «плюсуються» голоси т. зв. однотипних петицій, адже таких теж чимало, а загальний рівень правової культури, вочевидь, ще не достатній для того, аби перевірити базу петицій та задля загальної справи, приєднатися до вже наявної. Петиції, які стосуються права мирного мітингу чи зібрання чи ратифікації критеріїв ОБСЄ, поки що відсутні (на момент квітня 2017 року), що не заперечує їх подачу пізніше. Відповідно, важко відповісти, що є причиною відсутності такого елементарного подання - орієнтація на винятково повсякденні практичні питання, загальна недовіра до влади чи відсутність системного бачення проблеми, адже загальновідомо, що саме нечіткість механізму реалізації права на мирне зібрання була однією з причин перевищення повноважень поліцією під час подій Революції Гідності.

У своїй волі Президент може за певних обставин, обмежити свободу мирних зібрань. Наприклад, оголошення надзвичайного стану на усій території держави або окремих її місцевостях. Конституція України та Закон «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 року, врегульовуючи це питання, зобов’язують главу держави спершу звернутися через засоби масової інформації або в інший спосіб до груп осіб, організацій, установ, які є ініціаторами чи учасниками дій, що можуть бути приводом для запровадження надзвичайного стану, з вимогою припинити свої протиправні дії протягом встановленого у зверненні строку і попередженням про можливість введення надзвичайного стану. Водночас, за умов, що вимагають невідкладних заходів для врятування населення або недопущення загибелі людей», надзвичайний стан може бути введено без попередження [58].

Наслідком надзвичайного стану, окрім іншого, є посилення охорони громадського порядку і, відповідно, заборона страйків і масових заходів, окрім тих, заборону на проведення яких встановлює суд. Термін надзвичайного стану в Україні становить не більше, як 30 діб і не більше, як 60 діб в окремих її місцевостях. Цей строк може бути збільшено до 30-ти днів. Президент видає Указ, і той набирає чинності лише з моменту затвердження ВР України [58].

Існують чітко визначені законом підстави, за яких Президент України може ініціювати запровадження надзвичайного стану. Зокрема, до таких належать: «...виникнення масових безпорядків, що супроводжуються насильством над громадянами, обмежують їх права і свободи.». А до таких прав зазвичай відноситься право вільного пересування. З огляду на це, постає актуальність законодавчого врегулювання розмежування понять «мирний мітинг» і «немирний мітинг». Практика свідчить, що саме заборона проведення мітингів та інших мирних масових заходів, призводить до обурення, яке згодом переростає у некеровані пікетування. Виникає патова ситуація - з метою запобігання масовим зібранням, влада своїми діями провокує масові безпорядки [95].

Крім того, Президент України на пропозицію Ради національної безпеки і оборони України має повноваження видати указ про воєнний стан, що після затвердження Верховною Радою України, підлягає негайному оприлюдненню. Указ Президента України від 26 листопада 2018 року № 390/2018 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України «Щодо надзвичайних заходів із забезпечення державного суверенітету і незалежності України та введення воєнного стану в Україні» остаточно підтвердив наявність на території країни військ Російської Федерації [209]. Такий воєнний стан тривав тридцять діб у десяти областях з 14 години 00 хвилин 26 листопада 2018 року, і, окрім іншого, передбачав обмеження права на мирні зібрання. Вищезазначене Рішення РНБО має таємний дванадцятий пункт [209]. При Президенті України діють вісім дорадчих комітетів, кожен з яких має чітко визначене коло обов’язків. Однак, жоден з них не переймається питанням мирних зібрань. Отже, повноваження Президента України мають досить всеохоплюючий характер щодо права на мирні зібрання, але при цьому, часто обмежуються, відповідно до наявних законодавчих норм.

3. Кабінет Міністрів України

Як орган виконавчої влади в Україні, має досить багато повноважень у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина. Можна виділити декілька міністерств, які мають відношення до практичної реалізації права на мирні зібрання. Це Міністерство юстиції, Міністерство внутрішніх справ та Міністерство культури, молоді та спорту України. Зокрема, на Міністерство юстиції, згідно з Положенням, покладається організація здійснення державної політики, підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової реформи, сприяння розвитку правової науки; а також підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, розроблення проектів нормативних актів та міжнародних договорів з правових питань, здійснення правової експертизи проектів нормативних актів, державна реєстрація нормативних актів, систематизація законодавства України; забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина; організаційне та матеріально -технічне забезпечення судів загальної юрисдикції, організація виконання судових рішень, роботи з кадрами, експертне забезпечення правосуддя; організація роботи нотаріату, діяльності щодо реєстрації актів громадянського стану; розвиток правової інформації, формування у громадян правового світогляду; здійснення міжнародно- правового співробітництва [146].

4. Судова влада

В українському законодавстві наявне закріплення права на захист в суді [95]. Звертатися може будь-хто, і обирати суд до якого звернутись також, як до загальних судів, у відповідності до встановлених процесуальних вимог, так і до Конституційного Суду України. Відповідно до судової реформи 2016 року, Конституційний Суд став судом, до якого можна звернутись із конституційною скаргою. Вимоги до скаржника, процедура подачі та надання відповіді на скаргу, встановлено Законом України «Про Конституційний Суд України». У відповідності до статті 55 згаданого Закону конституційною скаргою визначено письмове клопотання, яке подане до Суду, щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) Закону України (його окремих положень), що застосований в остаточному судовому рішенні у справі суб’єкта права на конституційну скаргу. Суб’єктами права на конституційну скаргу визначаються виключно особи, які вважають, що застосований в остаточному судовому рішенні в їх справах Закон України (його окремі положення) суперечить Конституції України. Розгляд справи здійснюється у порядку конституційного провадження, вимоги до якого закріплені в 9 Главі Закону України «Про Конституційний Суд України». Головне це розуміти, що до Конституційного Суду України не оскаржуються рішення Верховного Суду чи інших інстанцій, незаконні дії прокурорів тощо. В межах конституційного провадження особи можуть довести, що положення Закону, який суд застосував у конкретній справі є неконституційним. У подальшому це буде підставою для перегляду цієї справи судом за нововиявленими обставинами. Це важливо розуміти, оскільки велика частка скарг, поданих на даний момент, різних предметів оскарження, але не ніяк не оскарження конституційності Закону, внаслідок чого Конституційний Суд України відмовляє у відкритті провадження. Тому при поданні конституційної скарги важливо розуміти предмет оскарження та вимоги, встановлені Законом «Про Конституційний Суд України».

Нині ж судова влада стала досить узурпованою, і, на жаль, які б норми законотворці не прийняли, сутність проблеми залишається дотепер в повноваженнях суду та його апарату. Зараз досить багато в Єдиному державному реєстрі судових рішень, практики саме адміністративної, і розгляд таких справ відбувається в окружному адміністративному суду, а якщо йдеться про органи місцевого самоврядування - то місцевому загальному суду як адміністративному суду.

Якщо розглядати принцип територіальної підсудності, то такі справи підсудні адміністративному суду за місцем проведення мирних зібрань. Насамперед, судді керуються Кодексом адміністративного судочинства України, який і встановлює порядок оскарження спорів, пов’язаних із правом на мирні зібрання. Розглянувши одну зі статей, можна побачити саме обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання, однак всупереч цій статті, є інша, яка регламентує особливості провадження у справах за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання [105, с. 55]. Досить часто позивачами в таких категоріях справ виступають не організатори заходів, а органи державної влади, із позовними заявами про заборону таких заходів, чи про інше обмеження права на мирні зібрання. Однак, звертаючись до іншої статті, бачимо паралельні позови, тут організатор звертається для зняття такого обмеження при проведенні мирного зібрання до суду, бо вважає, що орган державної влади порушує його права.

Аналіз практики судів показує, що Феміда повністю залишається на стороні органів держаної влади, у такий спосіб, створивши нову статистку, а саме: за 2010­2013 рр. існує 1045 рішень окружних адміністративних судів щодо обмеження у реалізації права на мирні зібрання, 907 позовів органів влади було задоволено. У 2012 р. відсоток заборон залишався стабільно високим - 83 % [158; 159; 160].

Судові постанови досить подібні, типовими є задоволення позовів про заборону мітингу й відмова у їх оскарженні, типовими й поширеними є судові мотивації.

Крім того, з боку місцевих органів влади існують численні способи т. зв. обходу Закону чи ж прямого правопорушення, як вирішення судом питання про заборону мітингу напередодні його проведення, що автоматично обмежує право на судовий перегляд у наступних інстанціях. Часто органи державної влади, одержавши вчасно повідомлення про намір проведення мітингу, зумисне звертаються до судового оскарження в останній день, хоча закон вимагає негайного оскарження. При цьому, закон вимагає негайного звернення до суду у разі отримання зазначеного повідомлення, а саме судове рішення виконується негайно. Прохання органу влади про заборону чи інше обмеження проведення мирного мітингу, на практиці, є єдиною підставою для судового рішення, а сам суд не надає цьому належної судової оцінки. Типові мотивації відмов у проведенні мітингів - недолік оформлення заяви, який на практиці не є визначним, гіпотетична можливість вплинути мітингу чи демонстрації на рух транспорту чи самих пішоходів, гіпотетична можливість впливу мітингу чи зібрання на роботу органів влади чи місцевого самоврядування, нездатність органів правопорядку забезпечити правопорядок.

Рішення національних судів, здебільшого, зводяться до того, що обмеження мирних зібрань можливо лише за рішенням органів державної влади, у разі настання негативних наслідків, таких, як загроза національній безпеці і громадському порядку [169].

Наприклад, Конституційний Суд України чітко визначив, що у рішенні від 19.04.2001 р. громадяни зобов’язані сповіщати органи державної влади в розумний строк, тобто такий, що передує даті проведення. Строки не повинні обмежуватися Конституцією України, а саме ст. 39, ця стаття повинна слугувати гарантією реалізації такого права, але ніяк не його обмеженням [163].

Відтак, рішення Конституційного Суду України зобов’язує громадян сповістити владу про намір провести мирний мітинг, а не отримати дозвіл на його проведення. Дозвільний порядок практикувався у Радянському Союзі, нинішні необгрунтовані судові обмеження є прямим порушенням чинного законодавства України. Старе визначення «несанкціонований мітинг» є нікчемним, оскільки не існує обов’язку отримати санкцію на його проведення, є поняття «неповідомлений» мітинг [163].

Національне законодавство передбачає декілька видів відповідальності за порушення встановлених вимог, а саме - кримінальна найтяжча та адміністративна. У разі відкриття виконавчого провадження, його учасники, звичайно, окрім державного виконавця, приватного виконавця, мають законне право на звернення до суду зі своїми позовними вимогами, у разі незаконного рішення щодо обмежень при проведенні зібрань. Звичайно, можна звернутися й до вище стоячого органу, в разі його існування, наприклад, рішення прийняли патрульні, а звернутися за оскарженням можливо в Департамент патрульної поліції.

Кримінальна відповідальність передбачена, якщо зібрання втратило свій мирний характер і переросло в масові заворушення. Цьому присвячено розділ ХІІ Кримінального кодексу України «Злочини проти громадського порядку та моральності». [104] Насамперед, кримінальна відповідальність передбачена у разі заклику до вчинення дій, які загрожують громадському порядку. Колізія законів та понять відіграє свою негативну роль, адже будь-які нестандартні дії тією чи іншою мірою, можуть загрожувати громадському порядку. З огляду на Кримінальний кодекс України, саме ст. 295 встановлено відповідальність за просто громадські заклики до підпалів, знищення майна, захоплення будівель чи споруд, насильницьким виселенням громадян, що загрожують громадському порядку, а також за розповсюдження, зберігання чи виготовлення матеріалів подібного змісту з метою їх розповсюдження. Такі дії караються штрафом до максимум до 50 н. м. д. г. Встановлено кримінальну відповідальність за організацію масових зібрань, що супроводжуються насильством, погромами і іншими злочинними діями, з предметами, які використовувалися як зброя, а також за активну участь у масових заворушеннях. Особи, винні у блокуванні транспортних комунікацій, яке порушило нормальну роботу транспорту або створювало небезпеку для життя людей, а також захопленні вокзалу, аеродрому, порту, станції або іншого транспортного підприємства, несуть кримінальну відповідальність відповідно до статті 279 Кримінального кодексу України [104]. Втім, стаття 365 Кодексу передбачає відповідальність за перевищення повноважень посадових осіб та органів правопорядку, однак, в Кримінальному Кодексі нічого не сказано про відповідальність за масові акції, що виникли в країні й спричинили безліч правопорушень, які є наслідком перевищення повноважень органами тодішньої міліції.

5. Органи місцевого самоврядування

Коли йдеться про повноваження органів місцевого самоврядування, насамперед, необхідно відзначити проект конституційної реформи з децентралізації. Реформа децентралізації є однією з сімнадцяти реформ, ініційованих Урядом України, затверджених меморандумом з МВФ у березні 2015 року [196, с. 32].

Досить важливою стала децентралізація, яка була введена майже по всій Україні одночасно. З кінця 2014 р. почали активно створюватися територіальні об’єднані громади, для проведення повноцінної процедури об’єднання громад, було прийнято Закон України «Про добровільне об'єднання територіальних громад». Реформа децентралізації дала змогу місцевим громадам розпочати вирішувати місцеві питання самостійно, без допомоги органів державної влади, що знаходилися в районних центрах. Нині створено вже понад 380 громад. Для багатьох об’єднаних громад бюджетом вже почали виділяти державні субвенції, а саме: медичні, освітні, соціальні.

Міністерство розвитку громад та територій України (стара назва - Міністерство регіонального розвитку) стало відповідальним центром за досконале проведення реформи децентралізації. Окрім того, було схвалено концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні. Це стало найбільшим підґрунтям реформи децентралізації.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», встановлено, що органи місцевого самоврядування, їх представники зобов’язані діяти лише в межах Конституції та законодавства України. Якщо проаналізувати цей Закон, то можна виділити саме порядок проведення масових заходів, таких, як мітинги, збори, здійснення та забезпечення повноцінного контролю, організації та допомоги в організації таких заходів, віднесено до компетенції виконавчих органів сільських, селищних рад.

Досить серйозною проблемою стало те, що у багатьох селах, селищах, різних населених пунктах України були вже наявні місцеві правові акти, що встановлювали організацію проведення мирних зібрань на цій території.

В деяких муніципальних громадах розгляд питань, пов’язаних з повідомленнями про проведення мирних зібрань та інших публічних заходів, покладаються на певну службову особу і спеціально створену комісію. Тому, залежно від суб’єкта, діяльність таких комісій та правила проведення мирних зібрань, з урахуванням місцевих особливостей, в тій чи іншій муніципальній громаді може суттєво відрізнятися. У зв’язку з цим, реалізація одного й того самого конституційного права громадян в різних територіальних громадах повинна мати однаковий правовий алгоритм дії.

Досить важливо проаналізувати положення, які регулюють порядок проведення мирних зібрань і, якщо це потрібно, ухвалювати лише ті нормативні акти, які не порушують європейські принципи проведення мирних зібрань, не порушують позитивних зобов’язань держави перед Європейською спільнотою, та дозволяються законодавством України. Завданням місцевого регулювання повинно бути визначення й уточнення винятково технічних питань, таких, як встановлення відповідного органу, що здійснює прийом повідомлень від громадян, визначення місць проведення публічних заходів, з урахуванням специфіки конкретної території, порядок підтримки громадського порядку і безпеки громадян, санітарного й медичного обслуговування при проведенні мирних зібрань тощо [52].

Органи місцевого самоврядування - це гаранти реалізації права на свободу мирних зібрань на місцях. Вони зобов’язані завжди діяти в межах, встановлених Конституцією України та Законами України. Організатори мирних зібрань зобов’язані повідомляти органи місцевого самоврядування про день проведення мирних зібрань. Повідомляти вони можуть як письмово, так і усно. При цьому, таке повідомлення все ж не є обов’язковим, якщо проведення мирного зібрання є спонтанним. У зв’язку з цим, популярним стає спонтанне зібрання. Прийнятною є позиція Центру політико-правових реформ щодо визначення даного виду зібрання.

Отже, спонтанне зібрання - це вид мирного зібрання, у зв’язку з відповідною подією, яку організатори та учасники не змогли передбачити попередню, щоб подати дані про мирне зібрання в органи державної влади або органи місцевого самоврядування. Характер такого спонтанного мирного зібрання випадковий та пов’язує між собою спонтанно зібраних людей у конкретному місці. Часто до таких зібрань відносять саме ті, що пов’язані з розповсюдженням інтернет-інформації. Запровадження в Україні такого офіційного виду зібрання відповідатиме міжнародно-правовим нормам.

6. Національна поліція

Є правоохоронним органом, що відіграє важливу роль у реалізації права на свободу мирних зібрань, а саме відповідає за правопорядок, безпеку громадськості, неозброєність учасників.

Поліція має обов’язок безкоштовно забезпечувати дотримання громадського порядку та захищати учасників мирного зібрання. Не виконання цього обов’язку є підставою для визнання в судовому порядку дій поліції незаконними та можливого відшкодування завданих матеріальних та моральних збитків.

У разі затримання під час мирного зібрання за злісну непокору законному розпорядженню чи вимозі працівника поліції, особа повинна розуміти, що при розгляді цієї справи в суді, працівники поліції повинні обґрунтувати законність своїх розпоряджень і вимог. Тобто, їхні дії не можуть порушувати викладені законодавством вимоги.

З огляду на це, можливо виділити такі функції органу поліції:

1. Під час забезпечення проведення мирного зібрання, поліція зобов’язана діяти в межах законодавства та охороняти права і свободи людини і громадянина, що гарантується цим законодавством.

2. Обмежити певні права і свободи поліція має право лише в порядку Конституції України, а також за необхідності, у разі порушення громадського порядку.

3. Здійснення обмеження права на свободу мирних зібрань припиняється, у разі не досягнення мети, для чого такий захід, як обмеження, був застосований.

4. Будь-якому поліцейському суворо заборонено здійснювати та підбурювати до будь-яких жорстоких форм поводження з учасниками та організаторами мирного зібрання.

5. У разі виявлення або самостійного здійснення таких дій, поліцейські зобов’язані якомога швидше припинити такі дії та вжити всіх заходів щодо їх припинення. Обов’язково повідомити вищому керівництву.

6. Під час служби, поліцейським суворо забороняється надавати будь-які привілеї або здійснювати обмеження учасників та організаторів мирного зібрання за ознаками шкіри, політичних уподобань, раси, майнового стану їхнього поділу.

З метою здійснення повноцінної реалізації положень Концепції та Плану заходів, насамперед, необхідно внести зміни в законодавство України. Окрім цього, необхідно було органами державної влади та органами місцевого самоврядування комплексно розробити повноцінний пакет змін до законодавства. Така комплексна робота надала максимально продуктивний результат, та якомога швидше впровадження на практиці. Усі такі зміни мали на меті повноцінну зміну влади. Багато експертів, науковців досить довго працювали над новим проектом змін до Конституції. Розроблений проект був переданий на громадські слухання. Усі зміни у цьому документі повністю підтримали, а Венеціанська комісія взагалі погодила без жодних на те змін. Однак, на жаль, політична ситуація, яка склалася, так і не дозволила Верховній Раді України прийняти подання зміни від Президента України щодо децентралізації. На жаль, політичні обставини не дозволили Верховній Раді України прийняти подані Президентом України зміни до Конституції щодо децентралізації. Відповідно до того, у 2014 р. розпочалася реформа, що в основі мала зміни адміністративно-територіального поділу України, місцевого самоврядування та порядку діяльності органів виконавчої влади на місцях.

Найважливішими результатами цієї реформи стало створення адекватних, повноцінних, правових, повністю сприятливих умов для залучення громадськості до прийняття владних рішень, а також розвитку форми прямої демократії.

Отже, є державні органи, на які покладається законодавче врегулювання зазначеного права, а також правова експертиза, ведення статистики тощо. Є такі, що мають повноваження на обмеження зазначеного права, існують ті, що внаслідок недостатньої унормованості права на свободу мирного зібрання, мають важелі для обмеження зазначеного права в межах чинного законодавства. За умов відсутності функціонуючих механізмів вирішення нагальних питань, кількість зібрань не буде зменшуватися.

2.3