Детермінація та динаміка конституційних конфліктів

З точки зору статики конституційний конфлікт є феноменом політико-правової дійсності з притаманними йому особливостя­ми, суб’єкт-об’єктним складом тощо. Але з позицій динаміки він являє собою процес, що має певні стадії розвитку.

У сучасних суспільних відносинах, а тим більше — у відноси­нах конституційно-правової сфери, не може існувати безпричин­них феноменів та процесів. Визнання загального взаємозв’язку, взаємодії всіх речей, явищ та процесів змушує звернутися до де­термінації як до визначення причин та умов певних явищ, зокре­ма конституційного конфлікту. Отже, причини та умови є детер­мінантами (обставинами), що викликають виникнення конститу­ційного конфлікту. Причини — це явища, які безпосередньо зу­мовлюють, породжують інші явища. Суттєвою ознакою причин є їх безпосередній зв’язок із виникненням конфлікту, який по відно­шенню до причини виступає наслідком. Умови конфлікту — це сукупність речей, відносин, процесів, необхідних для виникнення явища. Умови становлять середовище для виникнення конфлік­ту.

Зроблений Україною демократичний вибір об’єктивно став умовою збільшення питомої ваги конфліктності у конституцій­но-правових відносинах. Ця конфліктність має об’єктивний ха­рактер, оскільки, як зазначає Є. Степанов, «демократизація являє собою широкий простір... для виявлення масових та індивідуаль­них інтересів, відкриваючи суспільній системі... шлях до узго­дження різних спрямувань і уможливлюючи на цій основі нена­сильницьку, органічну форму її руху»^[343].

За діючого демократичного режиму суб’єкти конституційного права не тільки можуть виявляти та відстоювати свої інтереси, потреби і цілі аж до конфлікту, а й вирішувати конфлікти, що виникають, у встановлений законодавством спосіб. Конфлікти в демократичному суспільстві обов’язково підлягають унормуван­ню з метою подальшого розв’язання. Тому наростання конфлікт­ності у конституційно-правовій сфері ні в якому разі не означає хибність демократичного вибору України. Більше того, вміле вре­гулювання конфліктів, своєчасне їх ефективне розв’язання є запо­рукою прогресу в суспільно-правовому розвиткові.

Оцінка одних явищ як причин, а інших — як умов має віднос­ний характер, тому конфліктні детермінанти не слід суворо по­діляти. Конкретне явище в одних взаємостосунках може відігра­вати роль причини, в інших — роль умов. Крім того, причина викликає певний наслідок (виникнення конфлікту) тільки за на­стання певних умов. А самі по собі умови також не можуть ви­кликати виникнення конституційного конфлікту. Отже діалек­тика причин і умов вимагає їх нерозривного розгляду під час дослідження детермінації конституційних конфліктів. На спра­ведливе переконання А. Долгової, «детермінізм, виходячи з фак­ту причинного походження, свідчить про те, чому відповідний процес відбувся так або інакше, чому виникло саме це явище, якими є умови виникнення та ступінь стійкості відповідного процесу»^[344].

Кожному конституційному конфліктові притаманні конкретні причини та умови.

1) слабка політична структурованість українського соціуму і недостатньо високий рівень його конституційної культури;

2) відсутність консолідуючої суспільство ідеології та ефектив­ної національної програми розвитку країни;

3) неякісне правове регулювання конституційних відносин; суперечності у законодавстві; відставання процесуальних консти­туційно-правових норм від матеріальних;

4) хронічне втручання одних органів влади до компетенції інших органів, перевищення повноважень; суперечливе тлумачення різними гілками влади конституційних норм;

5) відсутність у владних структур на загальнодержавному і місцевому рівнях належного досвіду вирішення в режимі консен­сусу складних питань державотворення;

6) відсутність організаційно-правових механізмів розв’язання конфліктів між різними суб’єктами конституційно-правових відно­син^[345].

Перераховані причини та умови мають загальний характер та зумовлюють у своїй системі майже кожен конституційний конфлікт, що виникає у сучасний період. Так, всі наведені детер­мінанти є такими, що мають безпосереднє відношення до виник­нення конституційного конфлікту щодо дострокового припинен­ня повноважень Верховної Ради України V скликання у квітні — травні 2007 р. Але є й спеціальні детермінанти. У цьому випадку вони навіть вказані у преамбулі обох указів — «порушення кон­ституційних норм щодо формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України»^[346].

Сама наявність цих детермінант не є достатньою для виник­нення конституційного конфлікту. Для конфліктної взаємодії необхідне ще усвідомлення однією із сторін протилежності своїх інтересів інтересам іншої сторони. На думку Президента Украї­ни, сформульовану ним в указах, формування коаліції на основі індивідуального чи групового членства «спотворює результати народного волевиявлення» і «є реальною передумовою узурпації влади в Україні».

Наявність зазначених передумов конституційного конфлікту та усвідомлення однією із сторін протилежності своїх інтересів інтересам іншої сторони створюють конфліктну ситуацію, яка є передконфліктною стадією розвитку відносин суб’єктів. На цьо­му етапі вже сформовані причини та умови, вже визначені первісні суб’єкти конституційного конфлікту, але головна роль конфлікт­ної ситуації полягає у визначенні предмета майбутнього консти­туційного конфлікту. Конфліктна ситуація, створена невдоволе­ністю однієї із сторін, викликає зростання соціальної напруже­ності, масштаби якої також залежать від значущості предмета майбутнього конфлікту. Конфліктна ситуація щодо розпуску пар­ламенту виникла наприкінці березня 2007 р., коли частина де­путатів з опозиційних фракцій перейшла до коаліції. Прези­дент України різко відреагував на це: «Я не можу інакше назва­ти як фарс те, що відбувається в парламенті з формуванням більшості... це глибоко деструктивні речі»^[347]. У своєму листі до Верховної Ради від 28 березня 2007 р. Президент України за­певнив, що «вживатиме всіх передбачених Конституцією і зако­нами адекватних заходів, щоб припинити такі неконституційні дії», які ставлять «під сумнів і легітимність Кабінету Міністрів, персональний склад якого останнім часом призначався за уча­стю сформованої в порушення Конституції коаліції депутатсь­ких фракцій, і прийняті Урядом рішення»^[348]. У своєму Звер­ненні з нагоди річниці парламентських виборів Президент в уль­тимативній формі закликав припинити «антизаконні дії» та звер­нув увагу на політичну відповідальність за них^[349].

Для переростання конфліктної ситуації в конфлікт необхідна активна соціальна дія суб’єкта, спрямована на втілення в життя своїх інтересів, що призводить до прямого зіткнення і називаєть­ся у конфліктологічній науці інцидентом. Такою активною дією з боку Президента України стало видання Указу від 2 квітня 2007 р., з чого власне і розпочався конституційний конфлікт.

Коаліція наполягала на тому, що «умови сформування коаліції депутатських фракцій, визначені статтею 83 Конституції Украї­ни, дотримані»^[351]. Але, закликаючи Президента України скасува­ти Указ від 2 квітня 2007 р., коаліція унеможливила входження позафракційних депутатів до парламентської більшості в індиві­дуальному порядку, прийнявши відповідні зміни до Регламенту Верховної Ради України^[352]. Отже, у цьому випадку дії коаліції були спрямовані на ліквідацію ключової причини конституцій­ного конфлікту, що виник. Звісно, це не дало очікуваного резуль­тату у вигляді скасування Указу, оскільки «аналіз соціальної кон­фліктності ні в якому разу не може бути зведений до аналізу найближчих причин»^[353]. Цей конституційний конфлікт став на­слідком цілого комплексу причин політико-правового характеру, тому і до його вирішення слід підходити комплексно.

Конституційний конфлікт щодо розпуску парламенту став про­довженням конфлікту навколо ухвалення Закону України «Про Кабінет Міністрів України». Цей Закон був прийнятий в редакції коаліції і набув чинності всупереч волі Президента України — став першим в історії України законом, що набув чинності, не будучи підписаним Президентом України. Цей чинник також вплинув на невдоволення Президента існуючим розподілом влад­них ресурсів. Президент напередодні підписання Указу від 2 квітня 2007 р. «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» заявляв, що «Більшість у парламенті схвалила нелегі- тимний закон про Кабінет Міністрів, який ставить уряд поза ме­жами Закону, системно порушує Конституцію і обмежує консти­туційні права громадян України»^[356]. Є. Бабосов вказує на невдо­воленість розподілом благ як на суттєву причину виникнення кон­флікту: «Чим гостріше відчувається така невдоволеність, тим гострішим стає... відчуття протизаконності та несправедливості існуючої системи розподілу ресурсів...»^[357].

Таким чином, можна зробити висновок, що якби сторони кон­флікту знайшли компроміс щодо Закону України «Про Кабінет Міністрів України», тим самим знявши ключові суперечності, є велика ймовірність того, що конфлікт навколо розпуску парла­менту не виник би. Задоволення інтересів коаліції за рахунок придушених інтересів Президента породили новий, більш склад­ний конфлікт. Своєчасне внесення змін до цього Закону (тим більше, що обидві сторони усвідомлювали, що деякі положення Закону не відповідають Конституції України) могло запобігти ви­никненню іншого конфлікту. Отже, правильний аналіз детермінант конституційних конфліктів, вчасне зняття суттєвих суперечнос­тей, які можуть породити певні зіткнення інтересів, є запорукою не тільки ефективного розв’язання конституційних конфліктів, але і запобігання їм.

Отже, інцидент дає старт конфліктній взаємодії. Після нього починається ескалація конституційного конфлікту. На цій стадії стає очевидною конфліктна поведінка суб’єктів, яка становить ос­новний зміст цієї стадії та являє собою усвідомлені дії учасників конфлікту, спрямовані на досягнення власних цілей і на проти­дію здійсненню цілей конкурента. Під час ескалації конституцій­ного конфлікту розгортаються дві протилежні тенденції. Перша полягає в тому, що відбувається загальна дестабілізація обстанов­ки, а загострення існуючих суперечностей сягає свого апогею. Друга тенденція характеризується більш інтенсивною взаємодією учас­ників конфлікту, що дозволяє більш адекватно оцінити позиції протидіючих сторін і ступінь гостроти, масштабності самого кон­флікту. Ескалація конфлікту призводить до поляризації відно­син конфліктуючих сторін, загострює підозрілість до будь-яких спроб врегулювання конфлікту.

Чергування взаємних реакцій, спрямованих на утвердження інтересів кожної сторони і обмеження інтересів супротивника, є сутністю конституційного конфлікту як соціального процесу. На видання Президентом Указу від 2 квітня 2007 р. «Про достроко­ве припинення повноважень Верховної Ради України» коаліція того ж вечора відповіла низкою постанов Верховної Ради Украї­ни. Зокрема, у Постанові Верховної Ради «Про запобігання діям, що загрожують конституційному правопорядку, громадянському спокою і стабільності в Україні»^[358] Верховна Рада України нази­ває підстави для дострокового припинення своїх повноважень штучними, констатуючи відсутність правових підстав для цього. Постановлено також прискорити підготовку проекту засад внут­рішньої і зовнішньої політики України з урахуванням відповід­них положень Універсалу національної єдності, а також законо­проекту про внесення змін до Закону України «Про Кабінет Міністрів України». Постановою зупинено (до ухвалення Консти­туційним Судом України рішення щодо можливості входження до складу опозиції чи коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України позафракційних народних депутатів України) дію ч. 4 ст. 61 Регламенту Верховної Ради України. Зазначена поста­нова також зобов’язує Голову Верховної Ради України забезпечи­ти участь представників від Верховної Ради України у роботі ініційованої Президентом України робочої комісії з питань удос­коналення системи влади в Україні та внесення відповідних змін до Конституції України.

Посилаючись на цю постанову, Верховна Рада України схвали­ла Звернення Голови Верховної Ради України до Президента Ук­раїни, де, звертаючи увагу Президента на те, що постановою в ос­новному враховані всі пропозиції Президента України щодо врегу­лювання конфлікту та досягнення політичного компромісу, зап­ропонувала йому скасувати свій Указ^[359].

Постановою «Про політичну ситуацію в Україні, пов’язану з оголошенням Указу Президента України від 2 квітня 2007 р. «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради Ук­раїни» Верховна Рада України зазначила, що Указ «не тягне за собою конституційно-правових наслідків як такий, що виданий із порушенням ст. ст. З, 5, 19, 90 та п. 8 ч. 1 ст. 106 Конституції Ук­раїни, створює вкрай небезпечний прецедент вольового вирішення надзвичайно важливого для держави і суспільства питання, за всіма ознаками є кроком до здійснення державного перевороту і штовхає представників виконавчої влади та правоохоронних органів до протизаконних дій»^[360]. Цією ж Постановою всупереч Указу Кабінету Міністрів України заборонено виділення коштів на проведення позачергових виборів народних депутатів України.

Крім зазначених постанов, Верховна Рада України ухвалила Звернення до Українського народу^[361] та Звернення до Конститу­ційного Суду з пропозицією невідкладного розгляду конституцій­ного подання щодо перевірки конституційності Указу Президен­та України від 2 квітня 2007 р.^[362].

Вночі 3 квітня 2007 р. на екстреному засіданні Кабінету Мі­ністрів України ухвалено Постанову «Про невідкладні заходи щодо забезпечення виконання постанов Верховної Ради України від 2 квітня 2007 року № 837-У «Про запобігання діям, що загрожу­ють конституційному правопорядку, громадському спокою і ста­більності в Україні» та № 839-У «Про політичну ситуацію в Ук­раїні, пов’язану з оголошенням Указу Президента України від 2 квітня 2007 р. «Про дострокове припинення повноважень Вер­ховної Ради України»^[363], якою, зокрема, заборонив Міністерству фінансів виділяти кошти на проведення позачергових виборів. Вдень 3 квітня 2007 р. Указом Президента України № 265/2007^[364] дію цієї Постанови зупинено з одночасним зверненням із цього питання до Конституційного Суду України.

З квітня Президент України провів зустріч із керівниками си­лових структур, де закликав їх не втручатися в політичний процес, наголосивши, що «політики повинні розв’язувати конфлікти полі­тичним способом». «Глава держави також звернувся до Генераль­ного прокурора з проханням найближчим часом здійснити пере­вірку щодо законності рішень, прийнятих українським парламен­том після оприлюднення Указу»^[365]. Того ж дня у Секретаріаті Президента України зібралися всі голови обласних державних ад­міністрацій, які підписали заяву з підтримкою дій Президента^[366].

5 квітня 2007 р. під головуванням Президента України відбу­лося засідання Ради національної безпеки і оборони України, рішенням якої Указ Президента від 2 квітня 2007 р. був визна­ний спрямованим на розв’язання політичної кризи і таким, що відповідає інтересам національної безпеки України, а акти Вер­ховної Ради та Кабінету Міністрів — такими, що не тягнуть за собою правових наслідків, Кабінету Міністрів вказано забезпечи­ти фінансування дострокових виборів тощо^[367]. Це рішення було введено в дію Указом Президента України від 6 квітня 2007 р.^[368], але Кабінет Міністрів відмовився виконувати його, мотивуючи це порушенням процедури контрасигнації, а також невідповідністю рішення Бюджетному кодексу України та іншим законам Украї­ни^[369]. Президент зупинив дію цієї постанови^[370].

5 квітня Конституційний Суд України відкрив провадження у справі про конституційність Указу Президента України «Про до­строкове припинення повноважень Верховної Ради України» за конституційним поданням 53 народних депутатів та визнав його невідкладним.

За зверненнями кількох народних депутатів від коаліції Фео- досійським міським судом та Артемівським районним у місті Луганську судом були прийняті рішення щодо заборони чинити будь-які дії для проведення дострокових виборів. На це Прези­дент відреагував призупиненням дії указу про призначення зас­тупника голови Феодосійського міського суду та зверненням до Генерального прокурора України з проханням перевірити за­конність судових ухвал^[371]. Вже 16 квітня Генеральна прокурату­ра направила подання у Вищу раду юстиції України щодо звільнен­ня відповідних суддів^[372].

Заблокованою виявилася робота Центральної виборчої комісії України, де для проведення засідань не було кворуму через відсутність декількох її членів. Бездіяльність ЦВК була оскарже­на Блоком Юлії Тимошенко у суді^[373]. Ставало очевидним, що призначені на 27 травня позачергові вибори не зможуть відбутися.

19-20 квітня з метою надати додаткових підстав для достроко­вих виборів до Верховної Ради України члени опозиційних до коаліції фракцій написали заяви про складення депутатських повноважень, а з’їзди відповідних партій (блоків) ухвалили рішен­ня про припинення повноважень народних депутатів, обраних за списками цих партій, але залучених до коаліції, а також про ану­лювання списку кандидатів у депутати^[374].

Паралельно всім цим подіям відбувалися мітинги на цент­ральних вулицях Києва та йшов переговорний процес між Прези­дентом та коаліцією щодо врегулювання кризи. Президент напо­лягав на неминучості позачергових виборів народних депутатів України, коаліція вимагала дочекатися рішення Конституційного Суду України з цього приводу. Обидві сторони мали пакет зако­нопроектів до ухвалення. Але компромісу знову не було досягну­то, і 26 квітня 2007 р. з’явився Указ Президента №355/2007, яким він визнав Указ від 2 квітня 2007 р. таким, що втратив чинність. Цим же Указом припинено повноваження Верховної Ради України та призначено позачергові вибори на 24 червня 2007 р. Кабінету Міністрів України постановлено забезпечити фінансування виборів, а Центральній виборчій комісії — їх про­ведення. На відміну від попереднього Указу про розпуск парла­менту, цей Указ містив посилання наст. 90 Конституції України^[375].

У зв’язку з визнанням Указу від 2 квітня 2007 р. нечинним президентська сторона очікувала припинення провадження щодо його конституційності у Конституційному Суді України, а коалі­ція наполягала на продовженні розгляду у спосіб об’єднання справ щодо конституційності обох указів.

Тим часом Міністерство юстиції надало юридичний висновок за результатами правової експертизи цього Указу, де визнало його виданим з перевищенням наданих Президенту України Консти­туцією України повноважень та таким, що порушує Конституцію України^[376].

26 квітня 2007 р. у Верховній Раді України депутатами від коаліції зареєстровано проект постанови про початок процедури імпічменту щодо Президента України В. Ющенка.

ЗО квітня та 1 травня 2007 р. Президент України своїми ука­зами звільнив суддів Конституційного Суду України, призначе­них за квотою Президента України, — заступника Голови Кон­ституційного Суду України В. Пшеничного та суддю-доповідача у справі щодо конституційності Указу Президента України від 2 квітня 2007 р. С. Станік^[377].

Наведений огляд подій наочно демонструє ескалацію консти­туційного конфлікту між Президентом України та опозиційни­ми до уряду партіями, з одного боку, та коаліцією депутатських фракцій у Верховній Раді України та Кабінетом Міністрів Украї­ни — з іншого щодо дострокового припинення повноважень Вер­ховної Ради України. Майже на кожну дію однієї сторони конф­лікту інша сторона вживає контрзаходів, з часом до конфлікту залучаються нові і нові учасники — Конституційний Суд Украї­ни, Центральна виборча комісія України, Рада національної без­пеки і оборони України, Генеральна прокуратура України, окремі партії, суди тощо.

Конфліктний процес може тривати невизначено довгий час, але настання останньої стадії конституційного конфлікту — його припинення — все одно є неминучим. Його обумовлюють ослаб­лення однієї або обох сторін (вичерпання ресурсів), що не дозво­ляє здійснювати подальше протистояння; усвідомлення безперс­пективності продовження конфлікту його учасниками; переважан­ня однієї із сторін та її здатність подавити опонента або нав’яза­ти йому свою волю; поява третьої сторони та її здатність припи­нити протиборство^[378].

Закінчення конфліктної взаємодії може здійснюватися у різний спосіб, відповідно до чого розрізняються форми припинення кон­ституційних конфліктів. Розв’язання конституційного конфлікту передбачає його завершення силами самих конфліктантів, які спільно досягають певної згоди щодо предмета конфлікту та збли­ження власних позицій. Умовами для цього є, по-перше, усвідом­лення сторонами об’єктивно існуючих між ними суперечностей, розбіжність інтересів і цілей, тобто уявлення про реальне джерело та безпосередні причини конфлікту; по-друге, зацікавленість кож­ного з учасників конфлікту в тому, щоб на взаємоприйнятній ос­нові подолати протистояння, що виникло; по-третє, пошук і засто­сування доступних сторонам методів, правил та способів розв’я­зання конфлікту, що виник між ними^[379]. Класичним прикладом розв’язання конституційного конфлікту в українській державно- правовій практиці стало припинення тривалого протистояння Президента України та Верховної Ради України навколо розроб­лення і прийняття проекту нової Конституції України у 1995 р. Сторони, «виходячи з того, що відсутність нової демократичної Конституції України є гальмівним чинником на шляху здійснен­ня економічних, а також політичних і державно-правових реформ;...з метою уникнення неузгодженостей між чинними нормами Кон­ституції (Основного Закону) України і нормами Закону «Про дер­жавну владу і місцеве самоврядування в Україні» та введення цього Закону до системи правових актів, що визначають конституцій­ний лад України; подальшого забезпечення розвитку та успішно­го завершення конституційного процесу в Україні, прагнучи до забезпечення належного захисту прав і свобод людини і громадя­нина в умовах кризового стану;...реформування державної влади на засадах чіткого розподілу функцій між її законодавчою і вико­навчою гілками як необхідної передумови подолання економічної, соціальної та конституційної кризи;...запобігання політичному протистоянню владних структур із його можливими руйнівними наслідками для долі всієї країни і суспільства; забезпечення гро­мадянського миру і спокою в Україні та створення умов для гідно­го життя і праці людини, консолідації всіх здорових сил суспіль­ства, враховуючи позитивні надбання, здобуті у тривалому процесі узгодження позицій Президента України та Верховної Ради Ук­раїни під час роботи над проектом Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», на основі доброї волі Сторін, взаємних поступок та компромісу», уклали Конституційний До­говір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 р. У цьому випадку сторо­ни, розуміючи, що причина постійних суперечностей між ними полягає в неефективній унормованості владних відносин у зв’язку з тим, що Конституція УРСР 1978 р. здебільшого не відповідає державно-правовим реаліям, усвідомлюючи, що в інтересах обох сторін є винайдення політико-правового виходу із ситуації, що скла­лася, знайшли дещо оригінальне з правової точки зору вирішення ситуації — підписання конституційного договору, яким впрова­дили так званий «закон про владу». Президент України Л. Кучма пізніше констатував, що «ця угода припинила на рік суперечки навколо поділу влад та їх повноважень та дала можливість інтен­сивно працювати над проектом Основного Закону»^[380].

Врегулювання конституційного конфлікту означає завершен­ня протистояння шляхом переговорів за участю посередників або шляхом судового вирішення спору чи вирішення спору іншим повноважним арбітром. Передумовою виходу сторонами на таку форму завершення конституційного конфлікту є усві­домлення необхідності його припинити у зв’язку з тим, що на­слідки подальшого протистояння можуть стати неадекватними та невигідними для обох сторін. У цьому випадку сторони зобо­в’язуються (або вимушені) прийняти рішення посередників та/ або суду і виконати його. Так, наприклад, за участю поважних міжнародних посередників та шляхом винесення відповідного рішення Верховним Судом України від 3 грудня 2004 р.^[381] було врегульовано конфлікт, пов’язаний з виборами Президента Ук­раїни 2004 р. Звернення сторін конституційного конфлікту до відповідного суду вбачається найоптимальнішим вирішенням конфлікту з огляду на те, що це, по-перше, дозволить перевести конфлікт в інституційовані рамки конституційного спору, а по-друге, остаточне рішення суду створить умови для припинен­ня конфліктної взаємодії.

Подолання (усунення) конституційного конфлікту являє собою завершення його у спосіб ліквідації однієї із сторін конфлікту або придушення її інтересів. У випадку такого завершення конф­лікту одна із сторін виходить переможеною внаслідок нерівності сил чи з інших причин. Так, три місяці тривав конфлікт навколо звільнення з посади міністра закордонних справ України Б. Тара­сюка. Конфлікт спричинила невизначеність норми Конституції України щодо порядку звільнення членів Кабінету Міністрів Ук­раїни, призначених за поданням Президента України, та особистісні стосунки прем’єр-міністра України В. Януковича та звільненого міністра^[382]. Справу про звільнення міністра розглядали та вино­сили рішення місцевий та апеляційний суди^[383], конституційне подання щодо порядку звільнення міністра оборони України та міністра закордонних справ України було направлено до Консти­туційного Суду України^[384], уряд припиняв фінансування Міністер­ства закордонних справ України, не визнаючи звільненого Вер­ховною Радою України Б. Тарасюка з посади міністра розпоряд­ником бюджетних коштів^[385]. Врешті, Б. Тарасюк заявив Прези­денту України про свою відставку, і Президент її прийняв, підпи­савши відповідний Указ^[386].

За всіх наведених форм припинення конституційного конфлі­кту через політико-правовий характер цього явища його припи­нення полягає у певних політичних процедурах (переговори, кон­сультації тощо) та ухваленні відповідних правових актів (договір, рішення суду, указ про відставку тощо). Але слід виділити ще дві форми припинення конституційного конфлікту, які мають певні особливості.

Конституційний конфлікт може припинити своє існування шляхом поступового загасання. При цій формі завершення конфлікт вичерпує себе і втрачає актуальність і значущість для сторін. Причиною тому може стати неможливість ними прийти до компромісу або подолати конфлікт з огляду на рівність сил та ресурсів. Крім того, можуть змінитися ситуація та відносини між конфліктантами за час тривання конфлікту тощо. Так, із часом згас конфлікт навколо імплементації у текст Конституції України результатів Всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р., на якій наполягав Президент України, але проти якої виступала Верховна Рада України, яка і повинна була впровади­ти в життя результати референдуму. Близьким за змістом до цієї форми припинення конституційного конфлікту є перерос­тання його в інший конфлікт. Таке може статися при розши­ренні предмета конфлікту або за інших змін відносин між опо­нентами. Так, вищерозглядуваний тривалий конфлікт навколо прийняття Закону України «Про Кабінет Міністрів України» став частиною предмета більш масштабного конфлікту щодо достро­кового припинення повноважень Верховної Ради України. Роз­в’язання останнього включало в себе також вирішення конфлі­кту навколо прийняття цього Закону.

Завершення конституційного конфлікту ставить питання про оцінку його результатів. Для суспільства є важливим об’єктивно оцінити результат кожного конституційного конфлікту з огляду на велику соціальну значущість цього виду соціальних явищ з метою винесення певного історичного досвіду та оптимізації по­дальших процесів державотворення. Поняття наслідків консти­туційного конфлікту пов’язане із «проблемою «ціни конфлікту», тобто співвідношенням матеріальних, духовних, людських та інших витрат на ведення конфліктних дій з якістю отриманої перемоги, її відповідності очікуванням сторін конфлікту»^[387].

Подальша соціальна поведінка суб’єктів конституційних пра­вовідносин залежить від їх ставлення до наслідків конституцій­них конфліктів, які завершилися. Так, на переконання Є. Степа­нова, «зародження нових конфліктів здебільшого залежить від сприйняття результатів попереднього конфлікту та змін структу­ри сторін, що брали в ньому участь»^[388]. Конституційний конфлікт, який вирішений або врегульований на взаємовигідних для сторін підставах, коли сторони задоволені результатами своєї конфлікт­ної взаємодії, майже не має шансів поновитися. Але при невідпо­відності засобів досягнення інтересів, потреб, цілей самим інтере­сам, потребам, цілям суб’єктів, при незадовільних умовах угоди між сторонами завершення конституційного конфлікту стає підґрунтям для нової конфліктної взаємодії. У разі компроміс­ного завершення конфлікту результат може нівелювати детермі­нанти конфлікту лише за рахунок справедливого розподілу пред­мета протистояння. Але якщо одна із сторін нав’язала свої умови іншій, що призвело до погіршення статусу або позицій суперника, то досягнутий результат навряд чи буде тривалим і переросте в нове протистояння.

Наслідки конституційного конфлікту, звісно, здійснюють пев­ний вплив не тільки на самих суб’єктів конституційних право­відносин, що беруть участь у протистоянні, а й на самі консти­туційні правовідносини як такі, на соціальне середовище в ціло­му. «Вони представляють прецеденти, моделі майбутніх конфліктів, визначають домінуючі очікування та відповідні позиції різних соціальних груп». Саме за соціальними наслідками конституцій­них конфліктів визначається їх функціональна роль та здійснюєть­ся їхня ґрадація за типами на соціально-позитивні та соціально- негативні, про що йшлося у попередньому розділі роботи. Наслідки конституційних конфліктів є здебільшого руйнуючими. Вони мо­жуть бути позитивними, якщо при цьому руйнується регресивна форма суспільних відносин. Отже, метою вирішення конституцій­них конфліктів, а також основним завданням у здійсненні впли­ву на них має бути спрямованість на соціально позитивний ефект певної констуційно-конфліктної взаємодії або, принаймні, послаб­лення її негативних наслідків.

Таким чином, будь-який конституційний конфлікт, що виник під впливом певних соціальних (політичних, правових) детермі­нант, являє собою процес, що має свої початок та завершення. Живу матерію конституційного конфлікту становить його розвиток — одночасне розгортання дій та контрдій, відстоювання суб’єктами конституційних правовідносин власних інтересів та перешкоджан­ня реалізації інтересів опонента, реалізація власних намірів та подолання опіру опонента.

3.2.