Історичний генезис розвитку права на мирні зібрання

Право на мирні зібрання має генезис розвитку як у законодавстві України, так і законодавстві іноземних держав. Інститут мирного зібрання зароджувався як інститут публічних зібрань, який походить ще з додержавного періоду, коли нагальні питання вирішувались гуртом.

Розглядаючи історичний досвід західних демократій в утвердженні свободи мирних зібрань, необхідно згадати міста-держави Древньої Греції, які в історії держави та права згадуються як ранні демократії [224, с. 104].

Класичний період грецької цивілізації проходив на межі VIII-VI ст. ст. до н. е., протікав у межах полісного ладу. Античні поліси, як форма суспільної організації античних часів, мали свою специфіку функціонування і міські зібрання були однією з таких. Самі собою міські зібрання були об’єктивною повсякденністю Афін, Спарти, інших полісів. Історичний розвиток грецького суспільства у VIII-VI ст. ст. до н. е. проходив у межах дрібних, внутрішньо згуртованих республік, які спираються на цивільний колектив середньо заможних землеробів. Тут відчувався громадський елемент, унікальний для жителів античної доби. Органічною його структурою й були народні зібрання, в яких брали участь ті, хто мав громадянські права [174, с. 46].

Типовий грецький поліс займав невелику територію, містив обмежену кількість мешканців, де майже усі знали один одного в обличчя.

Брати участь у народних зібраннях могли не всі жителі полісу, а лише повноправні громадяни, що утворювали цивільний колектив. До такого входили корінні мешканці, що жили в цій місцевості декілька поколінь, володіли спадковою земельною ділянкою, і мали місце у фаланзі важко озброєних гоплітів.

Підставою для позбавлення громадянських прав і вибування з цивільного колективу була втрата земельної ділянки, що тягло за собою, відповідно, заборону на участь у зборах. Громадяни були наділені усіма правами, зокрема і політичними, до яких належало право на зібрання, оскільки однією з форм народовладдя в Афінах були Народні збори, на яких вирішувалися найважливіші питання існування держави. Крім того, на цих зборах громадяни могли обмінюватись інформацією, побажаннями та заявляти вимоги до влади [6].

Не позбавлялися громадянських прав мешканці Коринфу або Афін, які втративши земельні ділянки, почали займатися ремеслами і торгівлею. З погляду державного управління, грецький поліс мав республіканський устрій, за якого верховна влада належала Народному зібранню, в складі якого знаходились усі громадяни. Народне зібрання здійснювало управління полісом лише за умови погодження з Радою і посадовцями, які обиралися на один рік без права повторного переобрання. Розуміння власних політичних прав включало активну участь у державному управлінні, зокрема, право і обов’язок захищати свій поліс від ворога та можливість обговорення справ на Народному зібранні [174, с. 50].

Особи, що прибували на проживання з інших міст, або ж з іншого полісу, за жодних умов не входили до складу громадян і закріплювали окремий від інших стан метеків, але ніяк не громадян, які не мали права брати участь у народних зборах.

У Древній Спарті також існувала свобода зборів. Народ збирався для підтвердження рішень царів, інколи змінюючи їх на власний розсуд [117, с. 146]. Участь у Народних Зборах в Афінах та Спарті була реалізацією права на мирні зібрання.

У стародавньому Римі Народні збори були законодавчою інституцією, а постанови Народних зборів - відповідно, одним з різновидів законів, що посідали своє поважне місце у правовій системі поряд з сенатом з консультами (сенатськими декретами) та конституціями імператорів. Центральна влада Риму знаходилась у руках лише трьох видів народних зборів - центуріатні, куріатні і трибутні комісії.

У такий спосіб, міське самоуправління античної доби еволюціонувало у самоврядування.

У європейському регіоні на племінні сходи германців та слов’ян звертали увагу Прокопій Кесарійськй, Таціт, Маврикій Стратегікон, дослідники, які описували події VI століття. Згодом, ці народи, які досить часто згадуються поряд, дістануть свій державний розвиток у різних регіонах. Германці - у Західноєвропейському, запозичуючи правові зразки античної цивілізації, зокрема, римського права [117, с. 146].

Слов’яни вже у ранньому Середньовіччі представляли собою картатий масив племен та племінних Союзів, який згодом, під час Великого переселення народів, розчленувався ще більше в залежності від географічного регіону остаточної осілості. Так, східні слов’яни, на відміну від германців та своїх західних і центральних побратимів, зосередившись на Середньому Подніпров’ї, з самого початку розбудови державності й права уникатимуть вирішальних іноземних впливів. Однак, їх автентичний інститут племінних зібрань еволюціонує у міські вічові зібрання й відіграватиме важливу роль у державному житті Русі. Згодом, за відсутності нормативного їх врегулювання, відіграють негативну роль у децентралізації держави й подальшій втраті суверенності [184].

Історія України має свої особливості, які з одного боку, сприяли громадській активності населення, з іншого - перешкоджали будь-яким проявам свободи думки, совісті, зібрання. Ці два протилежні чинники позначаться на правосвідомості населення та правовій культурі України, громадська активність якої є фактом, що потрібно сприймати як історично сформовану об’єктивну реальність. Можливо, саме тому вітчизняний шлях державотворення і правотворення можна вважати унікальним для світової історії і саме тому рудименти додержавного суспільства, як племінні сходи, вічові збори лишатимуться звичайним явищем, яке навіть міцніюча князівська влада не вважала за потрібне законодавчо обмежувати [30, с. 356].

Міські зібрання на Русі обумовлені самою специфікою державотворення давньої держави. Насамперед, ця інституція, більш відома з письмових джерел як віче, є рудиментом додержавного суспільства, яка певний час зберігалась у ранньодержавний період, однак, не була органом державної влади. Вічові збори є зборами населення «вільних мужів».

У додержавний період такі скликалися з будь-яких нагальних питань, а у державний - стали дієвим механізмом передвиборної агітації, зважаючи на звичаєвий характер руської правосвідомості та колізійний порядок престолонаслідування. Перші літописи не містять відомостей про віча, натомість, письмові згадки ХІ століття рясніють оповідями про вічові зібрання, про укладання князями договору - «ряду» на торгу.

У контексті цього, дослідниця звичаєвого права Л. А. Кушинська зазначала, що общинну правосвідомість руського населення відтворювало віче - зібрання вільних мешканців міста на центральній площі з нагальних питань [107, с. 189-208]. Ця інституція, предтечою якої була племінна сходка, виступала звичаєвим регулятором, що був центральним в самоврядній групі або племені, або громади. З письмових джерел згадки про віче зникають в ІХ-Х ст. ст., але знову несподівано з’являються в ХІ ст. Все це, звичайно, позначилось на його повноваженнях. Встановлювалось офіційно, що віче не виходило за межі Союзу племен, за будь- яких обставин, воно залишалося лише місцевим самоврядуванням, що, на жаль, ніяк не відображалося на тогочасному управлінні.

Вічові зібрання не завжди були мирними, а з огляду на відсутність відповідної норми в Давньоруському законодавстві, часто бували войовничими, що використовувалося одними династичними угрупуваннями проти інших. Так, у XII ст., коли віче вже було встановлено як збори місцевих жителів для рішення найбільш важливих питань, полоцьке віче повністю вижило багатьох князів, зокрема і Рогволода Борисовича, Святополка, князя Скиргала [33, с. 263].

Коли йдеться про мітинги й зібрання Давньої Русі, необхідно звернути увагу на пожвавлення таких після релігійної реформи князя Володимира. Християнство поширювалося на теренах держави досить повільно, натомість, авторитет ідеологів старої язичницької віри, жерців-волхвів, довгий час залишався непохитним. Такі й були ініціаторами міських заворушень, які своїм масштабом вражали навіть літописців.

Саме в 1024 р. у Ростово-Суздальській землі почався величезний бунт селян, що вже повністю були зневіреними, грабували, вбивали місцеву аристократію. У 1071 р. подібне сталось і в Ростовській землі, у Києві, підбурені волхвами селяни, вчиняли розправи з єпископом. Звичайно, на стороні єпископа став Князь та його дружина, але цього було замало проти усієї решти населення: «И раздълилася надвое: князь бо Глъбъ и дружина его идома и стала у епископа, а люды вси идома за волхва. И бысть мятежь великъ межи ими...» [ 107, с. 189-208].

У такий спосіб, давньоруський період історії вітчизняної державності і права свідчить про активність містян та інших категорій вільного населення Русі. Міські зібрання, торгівельні зібрання, заворушення були звичайним явищем. Тогочасне законодавство не містило таких понять, як державний злочин, як посягання на самого великого князя (є лише згадка про княжого мужа), не містило відповідальності за відкритий бунт.

За політичної роздробленості, яка була логічною за нормативних прогалин й відсутності жорсткої вертикалі влади Давньоруської держави, ідея міського самоуправління була органічною, а не запозиченою. З ХІ ст. літописи згадують про республіканські Псков та Новгород, які не виборювали це право у феодалів, а розбудовували свої управлінські інституції у такий спосіб, їх віча й народні збори. У зв’язку з цим, не потрібно перебільшувати роль німецького Магдебурзького права. Щось подібне вже існувало на Русі до його появи. Загалом, не потрібно перебільшувати й роль зайшлих інституцій та явищ. Різниця між давньоруським самоуправлінням і Магдебурзьким правом полягала у специфіці процесів феодалізації, що протікали у різних історико-географічних регіонах тогочасної Європи [33, с. 425].

Магдебурзьке право сформувалось у 1188 році як результат тривалої боротьби містян за самоуправління. З часом, відколи містяни змогли остаточно відкупитися від феодала, самоуправління перетворюється на самоврядування, явище, яке поширюється теренами Західної Європи. Такі міста одержували за гроші спеціальну грамоту, т. зв. хартію, у якій перераховувалися всі надані місту вольності й привілеї. Відчувши власну свободу й особисту відповідальність, містяни воліли зберегти самоуправління будь-якою ціною. Історії відомі випадки, коли місто здатне було йти на жертви, аби не потрапляти у залежність. Так, кафедраль міста Страсбург досі лишається з одним шпилем, оскільки містяни не бажали позичати гроші на будівництво й потрапляти у залежність, а самих пожертв не вистачало [131, с. 189— 208].

В Україні запровадження Магдебурзького права розпочалося з кінця ХІІІ століття в регіонах, об’єктивно наближених до Західноєвропейського політичного формату, зокрема, в Г алицькій Русі. Перший документ про надання права на самоуправління зберігся від 1339 року, місто Сянок. Однак, ще з 1329 року Магдебурзьким правом користувалися Тячів, Львів, Хуст, Вишкове, Кам'янець-Подільський, Кременець, Луцьк, Мукачеве, Житомир, Київ. Друга категорія складалась із міст, які вже мали Магдебурзьке право, одержане від власників. Зокрема, у джерелах зазначено про те, що князі Вишневецькі у XVI ст., зробивши величезний подарунок містам Лубнам, Лохвиці, Прилукам, Пирятину, надали їм Магдебурзьке право [75, с. 125]. Антонович В. Б. стверджував, що з магдебурзького права на українських землях було взято лише форму, натомість провідною юридичною нормою залишався місцевий звичай [5, с. 90].

Усі міста, які мали Магдебурзьке право, були звільненими де-юре. При цьому, вони були змушені підкорятись як загальнодержавним повинностям, так само й міським. Однак, відчутною проблемою для українських міст Речі Посполитої була проблема національної та релігійної нерівноправності мешканців міста. У великих містах відповідні права надавалися лише членам громади римо-католицького віросповідання - полякам та німцям.

Натомість православні українці (русини) та вірмени, а також євреї, які в сукупності становили більшість міського населення, часто не мали тих привілеїв, які надає Магдебурзьке право [79, с. 80]. За таких умов, у містах створювалися різні юрисдикції, зокрема польська, українська (руська), вірменська. Відтак міцнів правовий плюралізм на українських землях. Інколи в містах створювали змішані ради і війтівські уряди з католиків та православних. Остання форма застосовувалася, здебільшого, на території Великого князівства Литовського, де католицький елемент був значно слабшим, ніж в польському королівстві [14, с. 182].

Тривале перебування українських земель під іноземною юрисдикцією спонукало до мовчазних протестів, тихої непокори, а часто й збройних виступів. Крім того, виникав міжконфесійний конфлікт, який, втім, не переріс у повномасштабну війну. Однак, селянські повстання, що охопили Правобережну Україну у ХУІ-ХУІІ ст. ст., свідчили про усвідомлення тогочасним населенням свого Богом даного права на власні релігійні переконання. Мовчазним протестом проти покатоличення було також будівництво православних храмів, на які українська громада, попри всі негаразди, знаходила кошти. Відтак, наявність іноземної влади спонукала до мовчазного опору та збройних повстань. Опозиція до офіційної влади надовго закарбується як одна з ознак вітчизняної правосвідомості [72, с. 450].

Унікальним різновидом громадських зборів, на яких вирішувалися нагальні питання життя українського села чи селища, є копні суди, які водночас вважаються однією з форм альтернативного судочинства. Віддаленість від римського права і уникнення вирішальних чужих впливів, за умов іноземної юрисдикції, сформували в Україні унікальну систему, за якої існувало кілька т. зв. правопорядків, терпимих офіційною владою [14, с. 182]. Звичайно, питання, які обговорювались на таких зібраннях, не виходили за межі громади. На відміну від вічових зборів попереднього історичного періоду, іноземна державна влада ігнорувала цей чинник громадського життя українців, де суд чинили не юристи-фахівці.

В середовищі українців тривав процес, який називається стихійне правотворення. В 1616 р. в інструкції до сеймиків король так описував становище на південноукраїнських землях: «Ані магістрів по містах, ані старост, ані гетьманів, вони самі встановлюють собі право. Самі обирають урядників і ватажків, неначе створюють в Речі Посполитій іншу державу». У 1625 р. Сигізмунд ІІІ зазначав, що «все управління, вся влада у козаків, вони привласнюють юрисдикцію і встановлюють закони» [14, с. 183].

Крім того, козацтво, відчуваючи особливість свого стану, вже у XV столітті демонструє як рівень правової культури, так і усвідомлення власної свободи вибору та спільності інтересів українського православного люду. При обранні на Сеймі польського короля, козаки обіцяли допомогу синові Сигізмунда - Владиславу. У петиціях, надісланих від імені Війська Запорізького, значилась вимога «...щоб народ наш руський користувався усіма правами та привілєями» [190, с. 575].

У сусідньому Московському царстві у XVT-XVH ст. ст. сформувалося явище, більш відоме як самодержавство, яке було потужним гальмом на шляху будь-якої свободи взагалі. Сакралізація монарха позбавляла обмежень на вчинення ним всіляких дій, презюмувалося, що самодержець контролює не лише діяння, але й думки своїх підданих. При цьому, вважалося, що сам цар, як глава держави, здійснює правління, виконуючи Богом даний йому обов’язок, як покору Божому промислу, відрікаючись від власної волі [70, с. 752].

Закріпивши самодержавство, було створено систему його забезпечення - опричнину, як надзвичайну систему заходів, спрямованих на нейтралізацію боярської опозиції й подальшу централізацію держави. Влада царя не обмежувалася жодними законами, вважалось, що перед самодержавною владою ніхто не має ніяких прав. Цим московське самодержавство якісно відрізнялося від європейського абсолютизму, за якого політичні права мали нобілі, а щоб притягнути таких до відповідальності, потрібна була законна підстава. У московському царстві усний наказ царя мав більшу силу, ніж письмовий закон [14, с. 83].

Необхідно відзначити очевидну різницю як правосвідомості, так і правової практики щодо зібрань у контексті Східної й Західної Європи. Значною мірою вона обумовлена тією політико-правовою спадщиною, що позначилася на правовій системі кожної з частин - римське цивільне право чи ординську політико-правову модель державного правління з жорсткою вертикаллю влади, придушенням будь- якої опозиції та повним безправ’ям усіх верст населення перед главою держави.

У Західній Європі відчутним є вплив римського цивільного права, відповідно, різноманітні мирні зібрання приватного характеру (міські, цехові) були звичайною повсякденністю і вже з пізнього середньовіччя існувало чітке їх унормування. Щоправда, з тим очевидним винятком, що стосувалося свободи переконань - монополія католицької церкви у Західній Європі тривала до початку XVI ст. [143, с. 458]. Що стосується Східної Європи, то тут Московське царство у XVI ст. припинило всі спроби як самоврядування, так і зібрань, як органічної його частини. Крім того, будь-які прояви свободи думки та зібрань у Московському царстві рішуче карались, а сама система покарань не мала ні майнових, ні станових пільг.

Однак, суворість санкцій не була запорукою стабільності. Характерними були стихійні бунти, що виникали як незаплановане повстання доведеного до відчаю нестерпними умовами, люду. Періодичні т. зв. соляні, мідні та інші бунти, вражали своєю жорстокістю, як і покарання учасників. Посідання трону царем Петром І знаменувало низку реформ, однак, такі не зачіпляли основ самодержавства. Бунт і мятєж презюмувались як небезпечні явища для самодержавства, а будь-які прояви вільнодумства прирівнювалися до вище сказаних [108, с. 190].

Свобода волевиявлення та зібрань є встановленою у багатьох нормативно- правових актах Західної Європи. Відшукати первинні згадки про громадянські свободи, які, звичайно, включають і свободу думки і слова, можливо, відкривши «Білль про права», що був введений в 1689 року. В ньому наявні і вкрай важливі положення про обмеження влади короля, про гарантії свободи слова під час засідань Парламенту, та про заборону переслідування за висловлені думки. Свобода інформації відносилась до однієї із частин свободи думки і слова, оскільки саме вона могла змінювати результати виборів, ту ж роботу урядів. І лише з XVII ст. у Великій Британії діяв плюралізм поглядів, що допомагав виборцям при здійсненні того, чи іншого вибору [12].

Так, Жан-Жак Руссо вказував про культуру слова [167, с. 349]. Свобода слова впливала, передусім, на уявлення людини, її цілі, вподобання та переконання. На думку філософа, людина повинна мати можливість відкрито виражати свої думки. А політики та законодавці повинні обов’язково володіти культурою слова, культурою думки.

Для пошуку істини і застосовувалася свобода думки і слова. Джон Стюарт Мілль був негативно налаштований на усі дії з боку влади, які б придушували думки, тому що «знедолюється все людство, і ті, хто проти цієї думки, - ще більше, ніж її прибічники». «Якщо думка правильна, вони позбавлені можливості замінити неправду істиною; якщо хибна, втрачають чіткий образ і живе враження істини, відтіненої неправдою. Повна свобода висловлювань - необхідна умова, щоб виправдати претензії на істину», - стверджував британський філософ [124, с. 452].

Звичайно, брехня завжди існувала при пошуку істини, її етичний бік свободи думки і слова домінував над неправдивими поглядами. Декларація прав людини і громадянина 1789 року встановлювала, що обмеження на свободу думки і слова будуть прийматися лише за морального виправданого характеру. Це спричиняло конфлікти між культурними та політичними поглядами.

Внаслідок цього, король прийняв Конституцію 31 січня 1850 року у Пруссії [152, с. 176]. Цей документ відігравав важливу роль в житті короля, а саме зберігав право абсолютного вето, щоб не допускати «зміни ладу». Конституційний акт звертав увагу й щодо прав та свобод громадян. Було гарантовано й право на свободу зібрань, друку, слова, думки тощо.

Установчими зборами 1919 року було прийнято Конституцію Веймарської республіки. Саме там було закріплено поняття соціальної та правової держави, саме тоді і проголосили буржуазно-демократичну республіку Німеччину. Законодавчо врегулювали дефініції приватної власності, недоторканності особи, рівність серед усіх, зокрема, незалежно від походження, статі, а найважливіше свободу слова і думки тощо. Усі відомі тогочасні соціальні права були законодавчо захищені, профспілки нарешті змогли укладати колективні договори, проводити страйки на підприємствах; округи були зобов’язані створити виробничі ради із різнобічних представників робочого класу та адміністрації. Тобто, Конституція стала ідеальним актом повноцінної демократичної держави [152, с. 176].

Право на свободу друку в ХІХ ст. стало повноцінним вже в більшості країн тогочасної Європи. Французька буржуазна революція була однієї із найбільш важливих причин оприлюднення відомостей та укорінення права на свободу думки і слова, саме так вважали дослідники ХІХ ст. [35, с. 312]. Окрім цього, існували припущення, що вплинули на гласність, економічне життя, становлення виробництва. Так, в ХІХ ст. держава могла самостійно без управління громади здійснювати свої функції.

На зламі ХІХ-ХХ ст. ст. стали вирішальними і для української традиції свободи совісті, слова та зібрань. Це обумовлювалося відродженням національної свідомості, активізацією національно-визвольного руху, збільшенням кількості університетів та появою українських громадських організацій та політичних партій в обох частинах України - Наддніпрянській та Підавстрійській. Ці процеси відбувалися за умов, коли українські землі вже кілька століть перебували під іноземною юрисдикцією, і залишалися чи не єдиним регіоном Європи, де чинним було кріпосне право [138, с. 176].

Будь-які питання громадянських прав у кріпацькій Російській імперії одразу ж викликали реакцію, арешт за «вольнодумство», століття фактичного самодержавства давалися взнаки. Тут подібні питання асоціювали з посяганням на наявний імперський лад. Будучи єдиною європейською країною, яка не має станово- представницького та законодавчого органу, Російська імперія навіть у ХХ ст. не змогла розбудувати зародок парламентаризму у вигляді Державної думи, тому і була розпущена.

Український політикум на зламі ХІХ-ХХ ст. ст. не був настільки зрілим, як в країнах Західної Європи, які мали свої парламенти, кодекси, досвід політичної боротьби та концепцію прав людини. Обтяжуючим чинником у цьому процесі було те, що та сама «творча меншість» в обох частинах України була дійсно меншістю. Відчувалися повсякденна пасивність та невігластво основної маси населення. Однак, в обох частинах України почали виникати громадські організації та політичні партії, в програмних документах яких йшлося про свободу совісті, думки, політичних зібрань [174, с. 45].

Якщо Наддніпрянська Україна відзначалася реакцією офіційного керівництва (Валуєвський циркуляр, Емський указ), то Австрія була конституційною монархією, де окремі питання свободи слова та волевиявлення були вирішені на рівні конституційних гарантій, оскільки з 1848 року у Львові діяла перша українська політична організація - Головна руська Рада, а українські депутати цього ж року взяли участь у засіданні Віденського парламенту.

Специфіка українських політичних партій полягала у тому, що на їх долю випало не лише поліпшення становища свого народу, але й обґрунтування його природного права на автономне, згодом, самостійне існування. Крім того, їх вбачання майбутнього України не співпадало, по-перше, з офіційною державною політикою; по-друге, в Підавстрійській Україні відчувалося протистояння з польським політикумом, достатньо згуртованим й активним. Останній презюмував українців як націю, позбавлену державотворчого потенціалу [14, с. 182].

Українці Австро-Угорщини одержали політичні права в середині ХІХ ст., однак, маючи змогу порушувати українське питання, політичне представництво у Віденському парламенті не завжди застосовувало цивілізовані методи досягнення мети. З іншого боку, керівництво Імперії Г абсбургів не завжди вбачало в українцях (русинах) націю, гідну таких самих привілеїв, які були обіцяні іншим народам, що складали багатонаціональну державу [14, с. 182].

Багато українських учених, істориків, звичайно, виокремлювали своє тлумачення про свободу думки і слова. Зокрема, М. П. Драгоманов зазначав, що свобода слова - це обов'язкова конституційна норма, причому він зробив вагомий внесок у реалізацію та внесення в маси принципу «як діяльний учасник і борець за ті форми життя, які вважав за єдино розумні й справедливі» [131, с. 189]. Окрім того, його пов'язують із проектом федеральної конституції. Професор Р. П. Іванченко стверджувала, що М. П. Драгоманов завжди намагався допомогти визвольному руху задля побудови справжнього демократичного суспільства.

Український діяч та історик М. С. Грушевський об'єднав свободу мирних зібрань та громадських об'єднань, свободу думки і слова, свободу віросповідання в єдину цілісну систему прав людини, назвавши їх громадсько-політичні права людини, а зазначав: «Кожен повинний мати свободу висловлювати свої гадки живою мовою і друкованим словом, збиратися на зібрання і обговорювати на них вільно всілякі справи, зв'язуватися в товариства і Союзи, не питаючись на те нічийого дозволу, наявність прямого виборчого права громадян. Книги і газети повинні виходити, як тепер виходять, без примусу в вірі, як давніше було: кожний може держатися такої віри, якої хоче, і вільно переходити з однієї віри на другу» [107, с. 142].

Відтак, виникнення українських політичних партій зі своїми програмними документами було важливим етапом становлення свободи зібрань, совісті, слова та друку. Перші з таких (Русько-українська радикальна партія, Українська соціал- демократична партія та Національно-демократична партія) з'явились у Підавстрійській Україні. У Наддніпрянській Україні Революційна українська партія виникла у 1900 році. Стаття 18 Основного Закону 1905 року «Українці і їх права» встановлювала право кожного українця на свободу демонструвати свої думки. При цьому, не було заборони на способи такої демонстрації. 22 стаття проголошувала вільний доступ до науки. Щодо 23 статті, то у ній йшлося про заборону цензури та свободу друкованого слова. Вже аж 26 стаття надавала кожному право на звернення до влади з петиціями. Зрештою, стаття 27 встановлювала недоторканність та таємницю листування.

Прогресивне населення Підавстрійської України вже на зламі ХІХ-ХХ ст. ст. продемонструвало свою згуртованість й здатність відстоювати свої політичні вимоги, чому сприяла конституція Імперії Габсбургів. Під час виборів у 1911 році до Австрійського парламенту, активісти вимагали забезпечення гідного представництва українців, а також реформування виборчої системи. Студенти Східної Г аличини вимагали відкриття національного університету. Наступного року австрійська влада пішла на поступки зазначеним вимогам. Вона розпочала розробку нового проекту щодо святкового відкриття університету, окрім цього надала згоду на реформу системи обрання до сейму [14, с. 182].

Щодо перших офіційних згадок про свободу думки і слова, то у Російській імперії вони були пов’язані з прийняттям Олександром І у 1804 році цензурного статуту, але всупереч цьому, відзначалася колосальна відмінність між свободою де­юре і де-факто. Заборонялися свобода слова та зібрань, при цьому, було створено спеціальне управління, яке контролювало усі без винятку друковані видання й мало повноваження у боротьбі з «інакомислієм». Така боротьба іноді набувала характеру повного абсурду, зокрема, у ситуації з перекладом Біблії українською мовою, розпочату Іваном Пулюєм у 1859 році. Реакцією на український переклад став Валуєвський циркуляр 1863 року [107, с. 142].

Мирне висловлювання будь-яких вимог підпадало під категорію «бунт» й суворо каралося каторгою. Класичним прикладом жорстокості санкцій була розправа з мирною ходою дев’ятого січня 1905 року, більш відома як Кривава неділя. Російська імперія була останньою європейською державою, яка заснувала станово-представницький орган - Державну Думу на початку ХХ ст. під тиском напруги й страйкового руху, що охопив країну після зазначеної січневої розправи. У двох перших Думах піднімалися українське питання, серед яких свобода політичного зібрання, а також слова, друку, волевиявлення. Однак, у імперського режиму знайшлися законні важелі розпуску цих прототипів парламенту й усунення з порядку денного не лише українського питання, але й свободи волевиявлення взагалі. Так, у Російській імперії на початку минулого століття було знищено спробу долучитися до загальноєвропейських цінностей.

Питання свободи зібрань, слова, переконань знайшли своє відображення у програмних й конституційних документах українських політичних сил доби національно-визвольних змагань. Ідея самовизначення української нації фігурувала у працях теоретиків та набула поширення серед населення як Підавстрійської, так і Наддніпрянської України. Попри те, що обидві частини були втягнуті у Першу світову війну й опинились у складі ворогуючих держав, саме в цей час можна констатувати усвідомлення єдності нації, ідею соборності України та політичний діалог українців обох частин. З’являються конституційні проекти, у яких серед інших прав та свобод, вперше декларується свобода слова та свобода мирних зібрань і об’єднань, організація товариств. Це «Проект Конституції Галицької Держави», розроблений послом Віденського парламенту від русинів, С. Дністрянським. Оскільки одержання обіцяної «законної свободи» виявилося нездійсненним, русини-українці зуміли реалізувати природне право внаслідок Листопадового чину [195, с. 229].

У проекті Конституції ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки) того самого автора декламувалися всі політичні права й свободи, єдине обмеження стосувалось економічних прав. Тринадцятий параграф документу зазначає, що політична свобода громадян не може порушуватися державними установами, якщо політична мета окремого громадянина або спілки не суперечить політичній меті держави. У параграфі шістнадцятому документу безпосередньо йдеться про свободу зібрань. У ньому зазначено, що всі громадяни мають право на збори та вільне об’єднання в громадські спілки, причому, право на збори незалежне від жодної заяви чи дозволу. Лише за наявності реальної загрози для суспільства, заборонялися зібрання під відкритим небом. Найбільше уваги було приділено саме питанням організації органів місцевого самоврядування, серед яких виділялись, передусім, виборчі представницькі органи та локальна самоуправа [96].

Одним із важливих документів щодо розвитку свободи думки і слова в Україні є Конституція УНР 1918 року. Другий розділ «Права громадян України» статтею 17 визначає, що громадяни УНР та інші особи на її території не можуть бути обмежені у правах слова, сумління, організації, друку, страйку [97].

В період гетьманату Павла Скоропадського, не дивлячись на кризову політичну й економічну ситуацію в Україні, іноземну військову присутність, за якого гетьману доводилося розбудовувати власну політику, свобода мирних зібрань, як і переконань не лишилися поза увагою законодавця. Перші ж Закони про тимчасовий державний устрій України 1918 року включали такий розділ, як «Права та обов’язки українських козаків та громадян», де було зазначено, що українські козаки і громадяни мають право робити зібрання з метою, не шкідливою закону, мирно і без зброї. Стаття десята розділу «Про віру» гарантувала свободу віросповідань й обрядових відправлень, зазначаючи при цьому, що «первенствуюча в Українській Державі є віра християнська, православна».

Запропонований Проект Основного Державного Закону УНР в 1920 році від Всеукраїнської Національної Ради з’явився саме після зміни влади на С. Петлюру, де арт. 47 передбачав свободу зібрання, артикули тридцять три - тридцять чотири гарантували свободу преси, зокрема, концесійної системи видання періодики, тридцять п'ятий пункт гарантував таємницю листування. Обмеження зазначених прав, що було вперше введено в проекті документу, мало цілком обґрунтований характер й передбачалося у разі виняткового стану. При цьому, артикулом п'ятдесят другим зазначалося, що розпорядження про це може зробити тільки Рада Міністрів за згодою Голови Держави під час війни, або коли загрожує вибух війни, або на випадок внутрішніх розрухів чи масових антидержавних змов, що загрожують цілісності держави, Основному Державному Закону або публічному безпеченству [96].

Радянський період історії українського конституціоналізму має свої особливості, зокрема, стосовно правового регулювання права на свободу совісті, думок й переконань. Прописане у всіх чотирьох конституціях радянської України (1919, 1929, 1937, 1978 рр.), воно мало винятково декларативний характер.

Перша Конституція 1919 року укладена в роки Національно-визвольних змагань в Україні й Громадянської війни, загалом закріпляла диктатуру пролетаріату й найбіднішого селянства. Зважаючи на неможливість тотожності інтересів двох зазначених класів, а також на аграрний характер України, хвиля збройних виступів характером ніяк вже немирним повстала вже наступного місяця після прийняття документу. За даними НКВС УСРР, відбувалися 93 великі виступи. Звичайно, про будь-яке правове врегулювання зібрань вже не йшлося, так як хмара розчарування політикою (НЕП) стала причиною нечуваного масштабу селянських антиурядових виступів, досить організованих і радикальних. Вочевидь, саме тому, з фіксацією у наступних конституціях права мирного зібрання, приймалося законодавство, що посилювало відповідальність за будь-який прояв альтернативної думки й мітинг дисидентів [138, с. 176].

Три наступні конституції 1929, 1937, 1978 рр. прийняті за радянської доби та перебування України в СРСР як суб’єкта, добровільність волевиявлення якого закріплював Договір про утворення СРСР 1922 року. Легітимність Союзного договору нині активно оскаржується. Тоді презюмувалося, що всі громадяни Радянського Союзу є вільними у своєму виборі комуністичної ідеології, а хто дотримується іншої, є відверто ворожим елементом. Крім того, Конституція 1929 року також закріплювала диктатуру того класу, що одержав перемогу у Громадянській війні.

Конституція 1937 року права та обов’язки громадян виділила окремим пунктом, однак, концептуально мало що змінилось - у тоталітарній державі будь-яке вільнодумство, тим більше, зібрання, що не відповідало статутним спрямуванням, вважалося ворожим. Низка відкритих політичних процесів проти національної інтелігенції наочно продемонструвала вартість прав й звела нанівець будь -які спроби альтернативної думки чи конструктивного діалогу [219, с. 425].

Отже, за період з 1937 і до 1970 рр. мирних зібрань не відбувалося як таких, з огляду на їх безперспективність. Однак, відомі акції непокори, організовані як акт відчаю на знак протесту проти свавілля керівництва міст ув'язнення, як Норільське й Воркутинське повстання 1953 року, а також масштабне Кенгірське повстання 1954 року, що були жорстоко придушені [116, с. 68].

Новим знаковим етапом становлення прав людини є 1948 році, коли було підписано Загальну декларацію прав людини і громадянина, документ, в якому офіційно закріплене право на свободу думки і слова й мирного зібрання, одержало світове визнання [43, с. 36]. В Україні, що була фундатором цієї організації, мала право голосу на Генеральній Асамблеї, чинність зберігала Конституція 1938 року. Підписання Загальної декларації й придушення акцій непокори були наглядною ілюстрацією чинності концепції прав людини за радянської доби.

У 1966 році ООН був ухвалений зобов’язальний документ - Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Саме він проголосив захист прав на свободу думки, совісті та релігії, встановив права дотримуватися своїх думок і вільно їх висловлювати, права на таємницю кореспонденції та на невтручання в особисте життя, проголошує боротьбу будь-якої пропаганди війни та виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі чи насильства [123]. Прийняття цього вагомого документа означало, що нарешті держава визнала право на мирні зібрання, при цьому зобов’язується вживати всіх заходів для повної його реалізації в національному законодавстві [138, с. 176].

Українська інтелігенція радянської доби намагалася поставити питання реалізації прав людини на порядку денному, як це робила Українська Гельсінська група, утворена після прийняття Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва у Європі 1975 року. Однак, її діячі, такі, як Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Микола Руденко, Іван Кандиба, Василь Стус та інші зазнавали судових переслідувань. Фактично, діячі Гельсінської групи відбували покарання в час, коли було прийнято останню радянську Конституцію 1978 року.

Документ фіксував окремі демократичні новели, як ротація депутатського корпусу, система народного контролю, однак, положення про марксизм-ленінізм як ідеологічну основу суспільного і державного ладу СРСР, про керівну і спрямовуючу роль КПРС і зростання її ролі в ході будівництва комунізму зводили нанівець як будь-яку альтернативність думок, так і можливість вільно їх висловити на мирному масовому заході, та й самі заходи, які раніше були мало результативними. Відомими були лише організовані мітинги з гаслами проти політики т. зв. ворожих країн, як США. Популярними були акції проти гонки озброєнь, імперіалізму, расової дискримінації, агресивної війни, агресивного блоку НАТО.

Наступна епохи перебудови й гласності формально відкрила шлях до вільного висловлення власних переконань та свободи мирних зібрань. Зважаючи на попередню неможливість вільно збиратися задля обговорення будь-яких питань, що виходили за межі засудження політики США чи НАТО, після 1984 року кількість тепер вже дозволених масових заходів набувала загрозливого для радянської системи масштабу. Саме тому було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР 1988 року від 28 липня 1988 року № 9306-ХІ «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», який повністю загальмував процес розвитку права на мирні зібрання. Документом було встановлено досить жорсткі вимоги, а саме дозвільний порядок проведення зібрань і обов’язок подавати заявку щодо проведення не пізніше, ніж за 10 днів, та безліч інших обмежень [83, с. 268].

Важливим етапом у процесі становлення права на мирні зібрання був студентський страйк 1991 року, більш відомий, як Революція на граніті. Ця подія мала практичні наслідки.

По-перше, чітко було сформульовано самі студентські вимоги, серед яких недопущення підписання договору, обов’язкові перевибори Верховної Ради не пізніше 1991 року, забезпечення проходження військової служби юнаками винятково на лише території республіки, повернення на територію УРСР українських солдатів, націоналізація майна Комуністичної партії України та ЛКСМУ, відставка голови Ради Міністрів УРСР. Масштаб акції викликав досить великий резонанс, національна інтелігенція стала опорою страйку, події почали відображати в світових ЗМІ, у такий спосіб, уряд був змушений повністю підкоритися. І вже 17 жовтня було ухвалено парламентську постанову, Закон про громадські об'єднання та організації в Українській РСР, Закон про референдум в Українській РСР, Закон про статус народного депутата Української РСР, Закон про вибори в Українській РСР на багатопартійній основі тощо [83, с. 268].

Наступним етапом розвитку права мирного зібрання є період становлення Незалежної України, оскільки саме тоді зазначене право одержало конституційне закріплення. Право на свободу думки, переконань, мирного зібрання було закріплене у Конституції незалежної України, прийнятої 28 червня 1996 року, закріплювалось у статті 34, 39, та конкретизувалось в інших нормативно-правових актах, таких як: Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», Закон України «Про інформацію», Закон України «Про телебачення і радіомовлення» та інших [95].

Зважаючи, що Основний Закон України є документом прямої дії, конституційна свобода досі не отримала нормативного механізму реалізації, а радянський Указ Президії Верховної Ради СРСР 1988 року від 28 липня 1988 року № 9306-ХІ застосовувався як нормативне джерело аж до вересня 2016 року, відколи він втратив чинність внаслідок рішення Конституційного Суд України від 8 вересня 2016 р. № 6-рп/2016 [164].

За цей період кількість мирних зібрань не зменшувалась, однак аж до 2014 року в межах чинного законодавства, існував механізм обмеження конституційного права, підкріплений рішеннями адміністративних судів.

Очевидно, на думку політичного керівництва, дозвільний порядок проведення мітингів чи інших мирних масових акцій, є запобіжником громадської активності. Однак, політичне протистояння й поляризація суспільства особливо стали очевидними під час четвертих виборів Президента України, коли стало зрозуміло, що вирішується майбутнє зовнішньополітичної орієнтації. Зважаючи на спробу масових фальсифікацій, у Києві розпочався стихійний мирний мітинг протесту, масштаб якого з часом дав підстави стверджувати про Помаранчеву Революцію [24, с. 365]. Ця безпрецедентна подія засвідчила як мінімум:

- рівень активності й небайдужості громадянського суспільства, а також наявність нових патріотичних сил, готових бути проводом України як суверенної держави;

- кризу політичного керівництва, що тяжіло до старого формату політики;

- наявність лобіювання інтересів в Україні, що здійснювалось будь-якими засобами для власних інтересів [106, с. 364].

Це необхідно враховувати, оскільки розгляд факту масових фальсифікацій у Верховному Суді України та винесення рішення, переголосування, відновлення роботи адміністративних установ, загальмованих подією - все це вимагало часу й ресурсу. Однак, право на мирне зібрання й надалі залишилося без належної законодавчої уваги.

Щодо виборів 2010 року в Україні, то політичне керівництво змінене, внутрішня політика перейшла на авторитарні методи, які і спровокували породження конституційної кризи. Лише Угода про асоціацію між Європейським Союзом і Україною, що планувалася 28 листопада 2013 року, могла вплинути, але, на жаль, не відбулася. Українська сторона повністю перейшла на сторону Російської Федерації.

Ця пропозиція однозначно була не прийнята керівництвом Європейського Союзу (надалі - ЄС), так як «не була виходом і не мала прецедентів» у європейській практиці [207].

Звичайно, таке рішення щодо призупинення процесу підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС обурило багато міст в Україні. Станом на 22 листопада 2013 р., в більшості міст України (Харкові, Києві, Львові, Донецьку та інших) почали з’являтися «Євромайдани», щоб висловити свій протест проти відмови укладати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС [207].

Протистояння 2013-2014 рр. оголили сутність політичної кризи, адже було зафіксовано не лише безпрецедентну кількість силових розгонів стихійних мирних мітингів у міста України, але й спробу неадекватного й непропорційного застосування сили міліцією (нова назва - поліція) вночі 30 листопада 2013 року на Майдані Незалежності. Протизаконна акція силовиків не досягла мети - на ранок масштаб протесту лише збільшився, солідарність з мітингувальниками засвідчили впливові політики, депутати, представники наукової й творчої інтелігенції. Крім того, відчутним був резонанс у світових засобах масової інформації, де окрім іншого, йшлося про нездатність тодішнього політичного керівництва знаходити конструктивне вирішення питання.

Розуміючи, що силовими методами мирний мітинг розігнати не вдається, керівництву залишалось ухвалити закони, спрямовані на обмеження конституційного права на мирні зібрання. Зважаючи на неможливість прийняття таких, в межах чинної парламентської процедури, прийняті з порушенням Регламенту Верховної Ради України [60]. Всього таких законів було прийнято дванадцять, п'ять з них безпосередньо обмежували право мирного зібрання.

До таких віднесено: Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень під час проведення футбольних матчів», Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій та статус суддів», Закон України «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України», Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі», Закон України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо заочного кримінального провадження» [22, с. 111].

Було встановлено покарання за участь у мирному зібранні, а саме за відсутність дозволу. Щодо більш конкретного покарання, то за порушення встановленого законом порядку організації проведення зборів, мітингів, вуличних походів та демонстрацій, включаючи місця біля органів влади, установ, підприємств, житла та іншого володіння осіб було встановлено штраф до 3400 гривень або арешт на строк до десяти діб. Наприклад, раніше за це був передбачений штраф, з максимальним розміром до 425 грн [84].

За участь у мітингах чи зборах в шоломах і масці, або з використанням інших засобів чи способів маскування з метою уникнення ідентифікації особи, також за наслідком мала відповідальність. Зокрема, за використання правоохоронної форми. Передбачався штраф у розмірі понад 4 000 гривень або арешт на строк до 15 діб. У разі встановлення без дозволу правоохоронних органів для проведення мітингу наметів, передбачався штраф у розмірі 5 000 гривень або арешт терміном до 15 діб. Окрім організаторів, карався й пособник, а саме йшлося про те, що будь-яка особа, яка надала для проведення недозволених протестів приміщення, транспорт тощо, каралась штрафом до 10 200 гривень або арештом на 10 діб [84].

Реакцією на закони, ухвалені в неконституційний спосіб, які фактично означали початок диктатури в Україні, стало оголошення загальної мобілізації на Майдані Незалежності у Києві. Революція Гідності, що розпочалась як мирне зібрання студентів, інтелігенції, просто небайдужих до майбутнього України, грозила перетворитися на тривале й немирне протистояння з непрогнозованими наслідками. Спроба збройного розгону Євромайдану 18 лютого 2014 року остаточно оголила політичну кризу в Україні, перемога Революції Гідності була здобута кров’ю патріотів [11, с. 4].

Відтак, у період 2013-2014 рр. можливо констатувати новітній етап становлення права на мирні зібрання в Україні, знаковою подією якого стала Революція Гідності і який характеризується як позитивними, так і негативними тенденціями. Позитивними є зростання політичної активності громадян, їх небайдужості до нагальних питань, розшарування українського політикуму, що є ознакою цивілізованого демократичного суспільства, негативними - загострення політичного протистояння українських політичних сил, зміцнення політичних партій, громадських організацій та рухів прихованого антиукраїнського спрямування, що, користуючись конституційними гарантіями та численними прогалинами у законодавстві, мають можливість вести підривну діяльність, спрямовану на дестабілізацію ситуації в Україні [193, с. 8].

На цьому етапі особливо помітною є відсутність дієвого механізму вирішення нагальних питань звичайним шляхом, слабко розвинені сфери координації та реординації, що визначають формат зворотного зв’язку в системі «громадянин - посадова особа» цивілізованого суспільства. Саме тому збільшилася кількість прецедентів, коли особи, що беруть участь у мирному зібранні, свідомо йдуть на правопорушення, задля привернення уваги громадськості, органів державної влади та місцевого самоврядування на питання першочергового значення.

Зважаючи на особливості цього новітнього етапу, правове унормування конституційного права на свободу мирного зібрання є нагальним.

Зовсім драматичним є також висновок звіту «Країни перехідного періоду 2018», 23 випуску щорічної доповіді від Freedom House щодо оцінки демократії в країнах Центральної та Східної Європи, Балкан та Євразії. Була простежена негативна динаміка. Стан демократії в Україні погіршився вперше за період з часу Революції гідності 2013-2014 років. Організація акцентує увагу, що посилився тиск на громадянське суспільство. Нині важко відповісти, що є причиною такої динаміки, однак, така є об’єктивною реальністю [39].

Насамкінець необхідно звернути увагу на епохальний документ, що створює правові наслідки для України у контексті права ЄС - Угоду про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами - іншої [207].

З огляду на статтю «Цілі політичного діалогу», є підстави зазначити, що цілями, передусім, є «верховенства права та доброго врядування, зміцнення поваги до демократичних принципів, прав людини та основоположних свобод, зокрема прав осіб, які належать до національних меншин, ні в якому разі недискримінації осіб, які належать до меншин або мають ознаки расові тощо [208].

У ІІІ розділі документу, а саме «Юстиція, свобода та безпека», вказано про верховенство права та повагу до прав людини і основоположних свобод, при цьому акцентовано, що співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки обов’язково буде відбуватися на основі принципу поваги до прав людини. Однак, на жаль, ніде не зазначено про адаптацію законодавства.

Важливою главою стала 26, де врегульовувалося питання співробітництва щодо громадянського суспільства.

Науковцями активно аналізується стаття 469, в якій йдеться про першочергові правила поведінки сторін, а саме:

1. Сприяння проведенню регулярних засідань представників громадянського суспільства задля інформування щодо виконання Угоди.

2. Створення Платформи громадянського суспільства. Вона повинна складатися з представників української сторони, та, звичайно, членів Європейського економічного і соціального комітету (ЄЕСК).

3. Така платформа громадянського суспільства встановлює окремий власний регламент.

4. Головою правління у Платформі повинен бути член однієї із сторін, але таке головування здійснюється по черзі, згідно з положеннями, викладеними в її регламенті [207].

Кожна Сторона зобов’язується забезпечити фізичним та юридичним особам іншої Сторони вільний від дискримінації будь-який не заборонений доступ до своїх компетентних судів та різноманітних адміністративних органів для захисту прав та інтересів.

Нині, в новітню епоху інформаційного суспільства, свобода зібрань вже постає у зовсім іншому розумінні. В Україні, на жаль, все ж існує недосконалість нормативно-правової бази, також численні прогалини чинного законодавства, що дає змогу зловживати забороною на мирну акцію через низку факторів. Відчутною проблемою є невизначеність самої дефініції «зібрання», на акцентує увагу вчений Р. С. Мельник [120, с. 172].

Крім того, на сучасному етапі очевидною є недостатня політична воля вирішення питання мирного зібрання. Досі не ратифіковані критерії ОБСЄ щодо розмежування мирного мітингу, хоча зрозуміло, відсутність чітко визначених критеріїв дає підстави для свавілля влади. З іншого боку, право мирного зібрання за умови тимчасової окупації території або ж механізм реалізації цього права за реалій гібридної та інформаційної війни, вимагає осмисленого підходу до нових нормативно-правових актів, що мають унормувати зазначені відносини.

У такий спосіб, історія становлення права мирних зібрань та свободи переконання в Україні тривала з різною динамікою протягом різних історичних етапів, однак, його розумінню й усвідомленню як природного права, не завадили ні іноземна юрисдикція, ні інші політичні катаклізми.

З огляду на це, можна виділити такі етапи:

- період вічових зібрань, які були інструментом не лише обговорення нагальних питань й прийняття рішень, але й, зважаючи на специфіку українського державотворення й правотворення, інструментом вирішення нагальних питань у державі, аж до престолонаслідування (VIII - ХІ ст. ст.);

- період правового плюралізму й стихійної правотворчості, зумовлений перебуванням українських земель під іноземною юрисдикцією. Характерний тим, що нагальні питання вирішувались або на рівні демократичних традицій Війська Запорізького, або на сільських сходах, або на рівні міського самоуправління - Магдебурзького права (XIII - перша половина XVII ст. ст.) [107, с. 189];

- імперський період занепаду прав українців Наддніпрянської України внаслідок кріпацької політики Російської імперії. Конституційна монархія Габсбургів передбачала права на свободу думки й слова (XVIII ст.);

- період становлення української політичної еліти попри перебування українських земель під імперською юрисдикцією (XIX - початок XX ст. ст.). Характерний появою перших політичних організацій, партій з програмними документами, де чітко прописувалося право на свободу совісті, думки і мирного зібрання;

- період національно-визвольних змагань (перша половина XX ст.). Характерний появою в Україні кількох політичних сил з чіткими програмами, прописаними правами й гарантіями, й окремою увагою щодо права свободи совісті, думки й переконання, можливості вільно їх висловити та права на свободу мирного зібрання. Крім того, вперше прозвучало конструктивне обмеження цієї свободи у контексті права української нації на самовизначення [14, с. 182];

- радянський період (1919 - 1991 рр.). Характерний тим, що право на свободу слова, переконання й мирного зібрання декларувалось, однак, фактично, не реалізовувалось. На цей період припадають акції непокори в місцях ув'язнення 1953-1954 років, а також діяльність Української Гельсінської Групи, що привертала увагу до проблеми реалізації прав людини в Радянському Союзі;

- період становлення Незалежної України (з 1991 - 2013 рр.).

Характерний закріпленням у Конституції України права на свободу мирного зібрання, а також права на свободу совісті, переконань, їх вільного висловлення. Однак, якщо право на свободу совісті було унормованим ще до набуття незалежності, право на мирне зібрання ще чекає на своє законодавче оформлення;

- новітній період становлення права на мирні зібрання в Україні

(2013 - 2014 рр. - дотепер) характеризується як позитивними (зростання

політичної активності громадян, їх небайдужості до нагальних питань, розшарування українського політикуму), так і негативними (загостренням політичного протистояння українських політичних сил, зміцнення політичних партій, громадських організацій та рухів приховано антиукраїнського спрямування) тенденціями.

Україна пройшла досить довгий шлях державотворення і правотворення, було здійснено чимало спроб законодавчого закріплення і реалізації права на свободу думки і слова.

Навіть у авторитарній державі СРСР, під юрисдикцією якої перебувала Україна, існували громадяни, які боролися за свої права, зокрема й за «право знати». Всупереч поширеній помилці, рух за права людини в СРСР розпочався не з руху за свободу слова та гласність, а з Гельсінської правозахисної групи.

Дослідження триває за умов очевидної кризи сучасного міжнародного права та збройного конфлікту, за якої Україна мусить дотримуватися міжнародних зобов’язань, однак, практика свідчить, що такі не завжди співпадають з динамікою сучасного моменту та характером останніх викликів.

1.2